Публікації

Блог аналітикa Інституту світової політики Романа Горбика для “LB.ua”Кілька тижнів тому хорвати проголосували на референдумі за вступ до Європейського Союзу. Попри кризу євро і тривожні настрої, вже наступного року Європейський Союз, найімовірніше, поповниться новим, 28-м членом, і має стати ним саме Хорватія.\
Шлях до Європи був для країни непростим, навіть порівняно з Болгарією і Румунією, що завдали і далі завдають Брюселю чимало клопотів. За ті 10 років, що тривали переговори, Загребу довелося і вирішувати прикордонний конфлікт зі Словенією, і виправляти ситуацію з правами людини, і доводити незалежність правоохоронців та правосуддя, переслідуючи власних воєнних злочинців і корупціонерів. Порівняно з Чехією чи Польщею, демократична трансформація в Хорватії була незрівнянно довшою, боліснішою і менш ефективною. Така картина не тільки характерна для Балкан. Вона цікава і як своєрідне відображення української ситуації.

Хорвати, як і українці, мали відносно обмежений досвід державного існування до початку 1990-х рр. Може, саме це обумовлює деякі подібні проблеми обох народів. Так чи інакше, а коли Югославія почала тріщати по швах, саме давня номенклатура і дисиденти з її числа, та ще хіба кримінальні елементи, опинилися серед будівничих нової держави. Зрештою, ситуація була ще гірша за українську через війну та етнічні чистки.

У 90-х рр. хорвати пережили закриття незалежних ЗМІ, брутальне розбазарювання державних активів за ширмою приватизації, появу своїх олігархів на тлі тріумфу корупції й «кумівства». Перший лідер незалежної Хорватії, Франьо Туджман, безперечно, мав ширший світогляд і амбіції «батька нації», як колишній військовий та історик (якому, до речі, вороги закидали знайомий нашим урядовцям плагіат).

Туджман і справді багато в чому був засновником держави. Більшість своїх дій він виправдовував потребою побудови сильної і незалежної від будь-кого Хорватії, яка б трималася осторонь і від Заходу, і від Сходу, – ідея, що виразно перегукується з нинішньою українською позаблоковістю.

Та за популістською риторикою крилося друге (а може, й перше) основне його завдання – концентрація влади у своїх руках і збагачення власної родини. Фаворити Туджмана обертались на мільйонерів за кілька днів, а його діти стали, може, найбагатшими людьми в країні. Син президента Степан заснував близько 10 різних фірм, які отримували від держави контракти на гігантські суми, а Невенка Туджман вже після смерті батька уникла ув’язнення за корупцію лише через термін давності.

В цьому хорватський лідер разюче нагадує певний тип лідера українського. Багато в чому схожим на нього був Леонід Кучма, який, утім, майстерністю своєї гри на суперечностях розшарпаної країни нагадував радше іншого хорвата, Тіто. Ющенко, імовірно, знайшов би з ним спільну мову на ґрунті національних ілюзій. Проте, чи не є і близькість російських націоналістів до нинішньої влади химерною паралеллю до Туджманового прикриття радикального націоналізму у власній країні?

Сьогоднішня ситуація із завислою в повітрі євроінтеграцією України нагадує не тільки наш власний досвід десятирічної давнини. Захід, який спершу підтримував Хорватію під час війни в колишній Югославії, відвернувся від неї за часів Туджмана. Проте його наступникам навіть у власній партії вистачило снаги поховати політичну спадщину лідера разом із його труною.

Вимоги до Хорватії під час переговорів із ЄС були дуже жорсткі – навряд, щоб будь-який із дотеперішніх українських урядів зміг упоратися з ними. Прокуратура і правоохоронні органи переслідували вчорашніх лідерів, сподвижників і родичів Туджмана. На лаві підсудних опинялися й ті, хто залишився у владі чи щойно прийшов до неї. Політичний, правовий, економічний розвиток країни – водночас і докази ефективності перспективи членства в ЄС як мотивації для внутрішніх перетворень, і свідчення того, що тільки наднапружена внутрішня робота може дати результат.

Нарешті, приклад Хорватії – це ще й урок оптимізму для України. Навіть після брудного збройного конфлікту, після років напівавторитарного корумпованого режиму із величезними проблемами в царині прав людини, знадобилося лише 10 років, щоб зробити вирішальний і таки безповоротний ривок на Захід. Знадобилася лише політична воля з обох боків; власне, з хорватського – наднапруження всієї наявної волі.

Українські президенти часто приміряють маски інших лідерів слов’янських країн. Кучму не раз ставили в один ряд зі словацьким популістом Владіміром Мечіяром. Ющенко бачив сам себе щонайменше українським Валенсою чи Гавелом. Януковича на початку його терміну часто порівнювали з Кваснєвським, представником старої еліти, що, тим не менше, зумів продовжити трансформацію і привести свою країну в ЄС. Може, і сам Янукович був не проти виступати в такому гримі. Проте за два роки він зробив усе, щоб тепер за його діями почало вгадуватися інше амплуа. От хіба що костюм Туджмана йому ще, може, міг би підійти.