Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукОтже, рік з моменту фіксування других сумнозвісних Мінських домовленостей. Що можемо констатувати?\
Мінськ не приніс великого миру, але й не приніс великої війни. Точніше, Мінськ приніс більше миру на Донбас, але Мінськ приніс і більше війни до Києва. Доблесна владна верхівка зробила все можливе, щоб відповідь на питання “А якби не було війни з Росією, коаліція та уряд з президентом ще б досі тримались якої не якої купи?”, звучала як риторична. Якщо Путін хотів з допомогою Мінська поляризувати решту України – йому до певної міри це вдалось.

За рік Росію не вдалось зробити повноцінною стороною конфлікту, але їй так само не вдалось зробити донецьких та луганських маріонеток рівноправною стороною на переговорах, а самій гордо записатись у миротворці.

Майже рік ми насолоджувались дебатами на тему “Які погані мінські домовленості”. І добре, що хоч зараз пробиваються паростки дискусії на тему: “Що з цими поганими мінськими домовленостями робити чи не робити далі?”. Незважаючи на багато справедливої критики, фактично не з”явилось якісних та реалістичних альтернатив мирного врегулювання: а що, власне, замість Мінська? Не політичних та популістичних декларацій, а саме професійних та реалістичних рекомендацій. Повернутись до Женевського формату? А американці точно готові за це братись? А Могеріні замість Меркель вас влаштує? Піти на заморозку конфлікту? Але тоді треба готуватись до найбільшої чорної діри в регіоні і нового покоління народжених в “ДНР” і вихованих в ненависті до Києва (хоча як тимчасове рішення, заморозка не виглядала б найстрашнішим варіантом, проблема, як забезпечити заморозку). Гримнути дверима та гучно вийти з Мінська? Підписатись під міжнародним вироком, що Україна проти мирного врегулювання, і втратити довіру як мінімум тих на Заході, хто інвестував свій авторитет, час і політичну вагу в Мінський процес. Створити нову міжнародну коаліцію? Але крім Польщі ніхто особливо не висловлював бажання до неї вступати. І де гарантія, що новий Мінськ буде суттєво кращим для України за попередній?

Всі уже давно змирились з тим, що Мінські домовленості не про те, хто їх виконає. І навіть не про те, хто їх не виконає. Вони про те, кого міжнародна спільнота визнає винним за зрив. Як на мене, певним переломним моментом у цьому плані став Париж, де, по суті, відбувся Мінськ 2.5. Президент України в його традиційному стилі набрав ще й усних зобов”язань, виконання яких від нього тепер вимагають в комплекті до Мінська. Саме тому, коли у європейських столицях дискутуєш з профільними людьми про Мінськ, співрозмовники неодмінно нагадують: “Мінськ-Мінськом, але є ще Париж”.

Ресурси, які сьогодні витрачаються на те, щоб довести, що Мінськ зірвала Росія, неспівмірні з ресурсами, які витрачаються Росією на те, аби довести, що Мінськ зриває Україна. Росіяни знають, що роблять: санкції щодо Росії, як би не прикро було це визнавати, утримуються сьогодні в ЄС меншістю. Крихкою меншістю. Нам просто пощастило, що в меншості Німеччина (пардон, Меркель). І що з позиції лідера на задньому сидінні їй допомагають американці втихомирювати тих, хто або дуже вже розуміє Росію, або добре знає, як свою згоду на санкції можна обміняти на щось корисне для країни у Брюсселі чи, точніше, у Берліні.

Що далі? Очевидно, що Україні далі треба зображати в Мінському процесі конструктивного партнера, як нам радять наші друзі. Очевидно, що якщо ми з”їжджаємо з Конституції, маємо запропонувати щось рівноцінне взамін – а-ля підготовку до виборів на окупованих територіях. І, мабуть, не треба дивуватись, якщо завтра Петро Олексійович полетить до Мюнхена з проектом закону про вибори. Хоча світовий досвід свідчить, що в молодих демократіях з моменту припинення вогню і до моменту виборів має пройти не менше 2 років, інакше це призводить до поновлення збройного протистояння. А у нас, перепрошую, ще й припинення вогню толком немає. А припинення вогню не завжди означає перемир”я.

Очевидно, що треба далі добиватись згоди на миротворчу місію. І конкретно – поліцейську місію ОБСЄ, оскільки інші варіанти наразі нереалістичні. І навіть мандат на місію ОБСЄ теж ще невідомо, як отримати, враховуючи, що росіяни вже тривалий час блокують навіть збільшення кількості обсєшних спостерігачів до 1000 осіб. Тут знову важлива місія припадає на Німеччину, яка головує в ОБСЄ (у наступному році головуватиме більш лояльна до Росії Австрія).

Очевидно, треба активніше добиватись від наших європейських партнерів тиску на Росію, щоб не постачалось нове озброєння. Як тільки воно не постачається, відразу стає тихо, як це було продемонстровано останнім часом на лінії розмежування з “ЛНР”. Очевидно, що треба тиснути на європейців, аби допомогли нам зі звільненням заручників: права людини для РФ – абстрактна матерія, а для Заходу – цілком зрозуміла, і на ній треба акцентувати увагу на кожному кроці, створюючи правильний міжнародний дискурс.

… Мінськ від початку був приречений на поразку, оскільки Україна та Росія переслідують в ньому діаметрально протилежні цілі: Росії треба закріпитись в Україні, Україні треба, щоб Росія пішла. Перефразовуючи одне старе мудре висловлювання, Україні треба лише такий Мінський процес, щоб Росія залишилась поза Україною, Європа з Німеччиною, а Америка в Європі. Росію влаштовує принципово інший сценарій: Росія в Україні, Німеччина під Європою, а Америка поза Європою.

Так, Мінські домовленості – це політичне, а не юридичне зобов”язання. Таке ж політичне, як і Будапештський меморандум. Жодних юридичиних гарантій. Б”ють по репутації, але пояснити, чому не можуть бути виконані, завжди можна. Інша справа, що Україна – не США, і навіть не Британія. Буде страшно, якщо ми втратимо підтримку Заходу через Мінськ. Але буде значно страшніше, якщо ми втратимо підтримку через Київ.

Бо якщо вже зовсім по-чесному, то Президенту Порошенку має бути вигідно, щоб Мінськ продовжувався й надалі: поки є Мінськ, є інтерес до його персони, і його прийматимуть у головних кабінетах якщо не світу, то Європи. Прийматимуть, як приймали впродовж останніх півтора роки – завдяки Путіну, як жертву російської агресії. Без Мінська він буде цікавий лише як президент країни, яка продемонструвала дива реформування за умов зовнішньої агресії. Але з цим поки що все дуже погано. Так що, наразі все-таки річниця, а не роковини.