Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукОтже, Генасамблею відбули. Дехто злітав, щоб красиво виступити. Дехто злітав, щоб повноцінно зустрітись з Обамою. Не дуже успішно, судячи з авіаударів по Сирії, які ще раз запрошують до переговорів. Нічого не змінилось: Путін вимагатиме свою “большую сделку” (grand bargain), допоки хтось не влаштує йому “большую порку”. І тут, до речі, цікаво: невже так і не знайдеться у світі жодної душі, яка додумається, як переграти, а не підіграти, цьому кремлівському спойлеру? Чи просто це нікому не треба?\
Півтора року весь прогресивний світ намагався відповісти на питання “Що хоче Путін?”, спостерігаючи за його діями в Україні. А тепер весь прогресивний світ ще рік намагатиметься відповісти на питання “Що хоче Путін?”, спостерігаючи за його діями в Сирії? Чи може все ж припинить цю дурну затію гадання на кавовій гущі і почне відповідати на питання “Чого хоче Вашингтон, Берлін, Париж, Брюссель, Київ etc”? (якщо, звісно, чогось хочуть)

Ескалацією ситуації в Сирії Путін не просто відволікає увагу від України, як кажуть розумні західні експерти, він робить українське досьє повністю маргінальним для Вашингтона. Ну кого в амерканський столиці особливо цікавитимуть якісь Пушиліни і Захарченки, коли в будь-який момент може відбутись військове зіткнення Америки з Росією у Сирії? Те, що потенційно могло відбутись і в Донбасі, якби Обама дав добро на поставки летальної зброї в Україну. І фактично все, що в останній рік робив Обама по Україні – він вживав запобіжники, щоб такого зіткнення не сталось.

Отож цілком може так трапитись, що Україну у Вашингтоні вже не просто вчергове делегують Німеччині, її віддадуть Берліну на аутсорс. Це на міжнародному рівні. А на внутрішньоамериканському Обама, таке враження, вже давно віддав Україну на аутсорс Байдену, якому, так виглядає, більше не дає покою корупція в Україні, аніж російські війська на її кордоні. Сам Обама все більше нагадує пострадянського чиновника: він готовий проводити по п”ять нарад в день, перекидати папірці з кабінету в кабінет, аби лише не приймати ключового рішення. Дійсно, поки що у зовнішній політиці в Обами найкраще виходить продукувати час.

Так чи інакше, наближається момент”П”, тобто Париж. Що можемо констатувати станом на сьогодні з огляду на Нью-Йорк та з прицілом на Париж?

– Вибори на окупованих територіях набувають все більш реалістичних обрисів, а сценарій, за яким вони були б вигідні Києву, а не Москві – повне виведення військ та озброєнь, контроль над кордоном принаймні з боку ОБСЄ, якщо не українських прикордонників etc – у західних столицях вважають “правильним підходом, але ілюзорним”. Мовляв, є “ілюзії, а реалії”, як доводилось мені чути від одного поважного європейського дипломата. Після розмови з європейськими партнерами у мене взагалі склалось враження, що всіх наслідків таких “реалій” там не до кінця враховують – і про ці наслідки потрібно далі переконливо говорити.

– Українські червоні лінії – з амністією, “спецстатусом”, кордоном – це тільки українські червоні лінії. У Берліна і Парижа немає інших “червоних ліній”, окрім фейкових сепаратистських виборів – це потрібно теж чітко розуміти. У німецькій столиці дуже поважні люди в приватних розмовах жартують, що після славнозвісної “червоної лінії” Обами по Сирії, вони взагалі відмовились від такого поняття.

– Вибори на окупованих територіях можуть бути проведені лише за гарантування безпеки, яку ОБСЄ з різних причин не може забезпечити. Хочуть вибори – нехай приймають рішення і надсилають підкріплення у вигляді миротворчої (поліцейської) місії ЄС. Так, знаю, європейські місії не творять мир, а його підтримують, але ж якщо можна буде проводити вибори, то значить і мир вже буде таким, який треба тільки підтримувати, чи не так?

– Вибори за українським законодавством і під контролем ОБСЄ – не межа мрій. Питання сьогодні ключове, не тільки, як обиратимуть, а хто обиратиме і кого обиратимуть. Будьмо чесними: вибори за українським законодавством і визнані ОБСЄ явно влаштовують Путіна більше, ніж фейкові, ніким не визнані, оскільки тоді він отримує більше, ніж Придністров”я, а ми – гірше, ніж Придністров”я. Бо у Придністров”ї вибори ніким невизнані, а у нас можуть бути “легітимізовані” ОБСЄ. Й обрані товариші-сепаратисти (добре, якщо не бойовики) отримають благословення ОБСЄ, а відтак – й світової спільноти.

– У Парижі та Берліні все ще переймаються, як не загнати Путіна у глухий кут і дозволити йому вийти хоча б якимось обличчям із гри, але особлив непомітно, щоб хтось особливо дбав, як зберегти обличчя Порошенку. Політика досягнення компромісу шляхом тиску в пропорції 90/10 зберігатиметься. І я б на місці Порошенка давно поцікавилась, що вони думають з приводу його обличчя як партнера? Чи обличчя агресора важливіше?

– Не треба боятись пролонгації Мінських домовленостей. Пролонгація не така страшна, як поспіх. Не до кінця розумію істерики з приводу дедлайну, була б рада почути пояснення, з чим вона пов”язана. Набагато, як на мене, страшнішим є штучне, через коліно, пришвидшення їх виконання, або – ще гірше – звинувачення України, що саме вона зірвала політичний процес. Бо Мінські домовленості – не відкрию секрету – з самого початку були грою не на те, хто їх виконає, а на те, хто їх не виконає.

– З боку України було б дивно гарантувати виконання Мінських домовленостей, допоки Німеччина та Франція не гарантують, що вони не підуть на поступове зняття санкцій з Росії до того моменту, поки Мінські домовленості не будуть ПОВНІСТЮ виконані. З поверненням контролю над кордоном.

– Концептульно позиції Росії та Заходу щодо виходу з донбаського тупика збігаються: зробити все можливе, аби перевести діалог між Києвом та Москвою в діалог між Києвом та Донецьком і Луганськом. Так, Захід втомився від модерування і найближчим часом ми будемо змушені серйозно відповісти на питання: “чи потрібна нам його модерація?”. І це питання значно складніше, ніж може здатись для деяких ура-патріотів. Бо варіант, коли Порошенко і Путін домовлятимуться тет-а-тет, можливо, не такий вже й виграшний. І чесно кажучи, я не знаю, що страшніше, переговори за участі Заходу, де ми можемо хоча б якось тиснути на Путіна з допомогою Меркель, чи кулуарні “тьорки” між Україною та Росією, які в історії незалежної України виливались в найганебніші договорняки?