Публікації

Стаття експерта Інституту світової політики Катерини Зарембо для «ГЛАВКОМА»Для країн-членів ЄС «небайдужість» до України проявляється по-різному. Одні – як, наприклад, країни Балтії, Польща, Швеція та Великобританія – щиро підтримують євроінтеграційні плани України. Інші, не переходячи на критику, але й не вдаючись до високопарних компліментів, намагаються налагодити прагматично-ділові стосунки. \
Цікаво, що до групи міністрів закордонних справ, яка так і називається – «Друзі України», входять не тільки загальновідомі симпатики України в ЄС, а й україно-скептики – представники Франції, Німеччини та Іспанії. І саме зараз, коли демократичний процес, а з нею і європейська інтеграція в Україні зазнає регресу, поведінка цих країн покаже, хто з них є друзями України насправді. Справжній друг, як відомо, може сказати правду у вічі, у тому числі, неприємну.

Швеція, Польща та Чехія зреагували на українську ситуацію у травні. Міністри закордонних справ Радослав Сікорський, Карел Шварценберг і Карл Більдт у листі до українського МЗС висловили стурбованість щодо перетіку подій навколо Угоди про вільну торгівлю як складову Угоди про асоціацію. Нагадаю, тоді переговори щодо Угоди про вільну торгівлю зайшли у глухий кут, що, на думку дипломатів, шкодило репутації України.

Першим європейським лідером, який відкрито висловив стурбованість щодо утисків демократії в Україні, стала канцлер Німеччини Ангела Меркель під час візиту Президента Януковича до Берліна. Щоправда, це сталося після затримання в українському аеропорту керівника одного з німецьких фондів. Ще більш відвертою була Великобританія, яка на днях в особі міністра британського уряду у справах Європи Девіда Лідінгтона заявила про стурбованість станом демократії в Україні.

Інша ситуація спостерігалася в Парижі, куди Президент Янукович здійснив свій другий після Берліну європейських візит (якщо не рахувати Брюссель). Ситуація щодо дотримання демократичних свобод набагато менше непокоїла Ніколя Саркозі та його оточення. Тим більше, що Президент України вкотре нагадав їм про встановлення довгоочікуваної стабільності. А по його поверненні додому Генеральна прокуратура відкликала позов до французької металургійної компанії «Arcelor Mittal», внаслідок якого власність компанії ВАТ «Arcelor Mittal Кривий Ріг» могла бути реприватизована.

Звісно, дипломати Франції, Німеччини та Іспанії визнають, що ситуація в Україні їх турбує. Проте, чи знайде це занепокоєння втілення у конкретних діях, залишається питанням.

Не секрет, що локомотиви ЄС – Німеччина та Франція – формують своє ставлення до України крізь призму відносин з Росією. Її авторитарні тенденції традиційно не заважали французько- та німецько-російським двостороннім діловим відносинам. Цікаву думку висловив з цього приводу експерт центру ІФРІ Домінік Фін під час відеоконфереції з Парижем в Інституті світової політики. Він пояснив, що Франція почала розуміти Україну як фактор у відносинах між ЄС та Росією. Але й Росія в очах французів є фактором у стосунках між ЄС та Україною. Оскільки демократичний регрес в Україні автоматично означає наближення її до російської сфери впливу, лідери Франції та Німеччини мають обирати між обстоюванням європейських цінностей в Україні та успішним бізнесом і стабільністю.

В Україні повинні зрозуміти, що Франція та Іспанія взагалі ніколи не були пристрасними вболівальниками за демократію. Так, саме ці держави були авторами Середземноморського союзу, до якого входять усі країни Північної Африки – учасниці Європейської політики сусідства. Цим країнам, де, за винятком Ізраїлю, панують авторитарні режими (наприклад, за індексом демократії журналу «Економіст» 2008 року, Україна посідала 53 місце, в той час як Сирія – 156, Лівія – 159), Євросоюз 2007-2010 року виділив майже втричі більше коштів, ніж країнам «Східного партнерства». Деякі іспанські місцеві лідери взагалі вважають, що права людини, звісно, річ важлива, але якщо обумовлювати зовнішню допомогу саме ними, багато країн світу можна взагалі викреслити з міжнародних програм підтримки. Отже, ані Франція, ані Іспанія до списку донорів української демократії не входять.

Справи з Німеччиною виглядають інакше. Зокрема, Україна посідає третє місце за обсягом допомоги на розвиток, яку виділяє Німеччина. В більшості випадків підтримка української демократії здійснюється через політичні фонди, два з яких відкрилися після Помаранчевої революції. Саме на один з таких фондів і була спрямована агресія українських спецслужб.

Таким чином, в України залишаються старі друзі, які говорять неприємну правду в обличчя, і нові – які публічно говорять те, що хоче чути український Президент. Звісно, підтримка їхньої люб’язності вимагає певних зусиль. Відмова України від орієнтації на членство в НАТО була приємним сюрпризом для Франції та Німеччини, проте це аж ніяк не викорінило корупцію, від якої потерпають французькі та німецькі інвестори. А отже, якщо пан Янукович хоче зберегти таких важливих європейських партнерів, йому варто дослухатися до рекомендацій Ради Європи і вийти на публіку з пакетом реальних і дієвих антикорупційних заходів. Не завадило би також забезпечити іноземним фондам і журналістам можливість безперешкодно працювати в Україні. Інакше «нові друзі» перетворяться на «старих критиків».