Публікації

Стаття Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики для видання “Дзеркало тижня”Хоч би чим закінчилася розпочата українським МЗС «ревізія» стратегічних партнерів України, зрозуміло одне: в Євросоюзі на такий статус продовжують стовідсотково заслуговувати лише дві країни — Польща і Литва. Важко сказати, чи такий статус для Варшави і Вільнюса — нагорода за терпіння та лояльність, чи, з огляду на нинішню турбулентність в Україні, — геополітичне покарання. \
Адже заслуговувати на статус стратегічного партнера в ЄС, із погляду офіційного Києва, сьогодні означає не просто кидатися на євросоюзівську амбразуру, доводячи необхідність продовження діалогу між Києвом та Брюсселем навіть у дуже сумнівних політичних умовах. Бути стратегічним партнером України сьогодні — це означає продемонструвати перед усією Європою свою безпорадність, а інколи — просто виставити себе на посміховисько перед тими країнами ЄС, у котрих і раніше додана вартість України в конструкції «об’єднаної Європи» викликала великі сумніви.

Що далі планують робити Польща і Литва з українським досьє? Закинути його на полицю до кращих євроінтеграційних часів — чи все ж таки продовжувати шукати оптимальну формулу співіснування Києва і Брюсселя на короткій дистанції?

Зовнішня політика Сікорського

Щоб спробувати відповісти на запитання, що сьогодні думає робити Польща з Україною, потрібно спочатку відповісти на запитання, що думає робити з Україною Радослав Сікорський. Саме міністр закордонних справ Польщі, за майже одностайним визначенням наших польських співрозмовників, сьогодні є ключовим творцем польської зовнішньої політики. Її мозковим центром і її креативною групою одночасно. Це Сікорський запровадив моду на міністерські «дуети» — візити в ту або іншу країну одночасно двох міністрів закордонних справ країн Євросоюзу. Такий собі дипломатичний римейк на диснеївський «Чіп і Дейл поспішають на допомогу». Можна по-різному ставитися до ефективності таких «місій», але невтомні спроби польського міністра вийти за рамки усталених у ЄС форматів привели до того, що будь-який креативний елемент, вичавлений неповороткою євросоюзівською машиною, відразу приписується Сікорському.

Польського міністра заведено вважати прихильником так званої Пястовської концепції зовнішньої політики Польщі, яка передбачає прагматичну «вестернізацію» — тобто здійснення необхідних перетворень у країні шляхом тісної інтеграції з державами Західної Європи, передусім Німеччиною. Ця політика є противагою Ягеллонській концепції, яка спрямована на більш тісну інтеграцію Варшави з країнами на Сході — Україною, Білоруссю та Литвою.

З іншого боку, Сікорський ніколи не ставив під сумнів — навпаки, підтверджував — так звану доктрину Гєдройца-Мєрошевського, на якій базується східна політика Польщі і яка доводить, наскільки важлива національна ідентичність східних сусідів Польщі — України, Білорусі та Литви — для забезпечення її власної незалежності.

Вибір Сікорським зовнішньополітичної «концепції» для роботи на українському напрямі багато в чому зумовлений настроями, які панують у польських політичних елітах після президентства Польщі в ЄС. Сказати, що це розчарування, — не сказати нічого. За нашою інформацією, і Сікорський, і Коморовський, і Туск дуже персонально сприйняли те, що всі їхні розмови з Януковичем із приводу євроінтеграції України в умовах ув’язнення опозиціонерів були просто проігноровані.

Є підстави вважати, що чаша польського терпіння переповнилася після обвинувального вироку для Юрія Луценка. Адже, за певною інформацією, ще на початку року, а саме під час візиту до Києва в лютому, польський міністр вважав реальним підписання Угоди про асоціацію до парламентських виборів. Правда, за умови, що у відомих справах спостерігатиметься бодай якийсь позитив, а сам факт підписання відбудеться якомога непомітніше. Про ймовірність такого сценарію польський міністр начебто навіть дав зрозуміти і Януковичу під час зустрічі на початку лютого.

Після того, як «незалежна» українська судова система видала на гора черговий обвинувальний вирок, один впливовий і добре обізнаний із політичною кухнею Польщі аналітик поділився з автором цих рядків: «Якщо ще рік тому у Варшаві були переконані, що всі українські політики — що помаранчеві, що біло-сині — однакові, то тепер є таке відчуття, що вони все ж таки різняться».

Звісно, незважаючи на стрімку «європеїзацію» зовнішньої політики Польщі, відносини з Україною мають не тільки європейський, а й двосторонній вимір. Проте більшість наших співрозмовників солідарні в одному: тональність та зміст навіть білатеральних відносин між Києвом і Варшавою великою мірою залежатимуть від того, як висловився один із тамтешніх дипломатів, «чи йтиме Янукович у ЄС чи ні».

Це, з погляду поляків, як і решти тих, хто ще не закинув українське досьє на полицю до кращих часів, стане достеменно відомо після парламентських виборів в Україні. Добре обізнаний в українських справах депутат польського сейму розповів автору цих рядків, що Польща, на відміну від деяких інших країн ЄС, не ставить визнання виборів у залежність від участі в них Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. За його словами, Польща розраховує, що навіть відносно вільні вибори без участі екс-прем’єра дають можливість українській опозиції перемогти і створити більшість у парламенті, яка, своєю чергою, вирішить справу Тимошенко з допомогою внесення відповідних змін у законодавство України. Як допомогти українській опозиції об’єднатися та перемогти на виборах — питання, яке дедалі частіше доводиться чути від польських співрозмовників різної політичної орієнтації.

Те, що реально грає на руку Януковичу в ситуації повної фрустрації у Польщі діями української влади, — це спільне проведення Євро-2012, під час якого лінк між Україною та Польщею вимушено підтримуватиметься на політично високому рівні (візит Азарова до Туска цього тижня — з цієї серії). Хоча, як дуже правильно дав зрозуміти польський депутат Європарламенту Павел Коваль на медіаклубі в Інституті світової політики, навіть у проекті Євро-2012 дві країни поки що більше втратили, ніж здобули: «Виявилося, що ця подія розглядається просто як бізнес. Ще перебуваючи в уряді, я регулярно звертав увагу на те, що це має бути не лише бізнесом, а й масштабною суспільною подією. Але ніхто так і не організував ознайомлювальну поїздку містами України для польських учнів і навпаки. Ніхто не провів літературного конкурсу про спорт. Ніхто не придумав музичного фестивалю. Я впевнений, що якби турнір такого рівня спільно приймали, скажімо, Росія й Німеччина, таких ініціатив було б набагато більше. Мабуть, пройшла б велика виставка, присвячена російським містам, переклали б багато книжок. Та що там — можливо, навіть побудували б додаткову мережу трубопроводів. Ми такою можливістю не скористались. У результаті Євро-2012 просто закінчиться тим, що хтось добре на ньому заробить, а люди так і залишаться сидіти вдома і мріяти про квитки на матч».

Крім Євро-2012, залишається своєрідний «пул» польських політиків, для яких Україна стала невід’ємною складовою їхнього власного бренда. Досі деяким відомим і активним польським депутатам набагато комфортніше мати справу з українськими колегами, ніж з іншими сусідами ЄС. Досі деяким із них легше спілкуватись російською, ніж англійською. Досі окремі з них готові вибудовувати продуктивні відносини з представниками партії влади в Києві і відстоювати добре ім’я України в ЄС, попри всі антидемократичні тренди. Досі деякі з них готові боротися навіть за примарне європейське майбутнє України лише для того, аби вона не сповзла до Путіна в Митний союз.

З’явилися нові фахівці з питань України і в польському сеймі. Так, на останніх виборах у парламент Польщі від «Громадянської платформи» потрапив Марчін Свєнчіцкій, колишній мер Варшави, який до останнього часу працював в Україні на Програму розвитку ООН (UNDP).

Хоч би як парадоксально це звучало, але навіть сам факт перебування «Громадянської платформи» (ГП) при владі в Польщі грає на руку Януковичу, дарма що партія Дональда Туска ніколи не була до такої міри сповнена відчуттям особливої місії щодо України, як «Право і Справедливість» (ПіС) Ярослава Качинського. Річ у тому, що коли команда Туска—Коморовського—Сікорського перебувала в опозиції, вони намагались перетворити українське питання в елемент внутрішньополітичної дискусії, доводячи неефективність політики ПіС на українському напрямі. Сьогодні ПіС могли б так само гучно розгорнути кампанію про неефективність української політики «Платформи», однак, сповідуючи на східному напрямі політику «спочатку Україна», змушені мовчки підтримувати те, що робить дипломатія Сікорського.

Недавно, правда, з’явилася спроба з боку новоспеченої парламентської сили в Польщі — а саме «Руху Палікота» — зробити з українського питання предмет внутрішньополітичної дискусії, коли віце-спікер сейму Ванда Новіцька звинуватила польську владу в тому, що вона мало зусиль доклала до визволення Юлії Тимошенко. Проте серйозно розкрутити цю історію не вийшло: політики з обох ключових партій Польщі сприйняли це як емоційну реакцію людини, котра лише починає орієнтуватися в українських справах.

На експертному та медіа- рівнях Польща теж залишається більш підготовленою до тіснішої інтеграції з Україною, ніж Україна — з Польщею. Лише одна деталь: поляків, які говорять українською мовою в польських аналітичних центрах та провідних засобах масової інформації, у Варшаві в рази більше, ніж українських експертів та журналістів, які можуть спілкуватися польською.

Литовський real politik

Якщо про зовнішню політику Польщі, зокрема щодо України, неможливо говорити без Радослава Сікорського, то про зовнішню політику Литви навряд чи варто говорити без її президента Далі Грібаускайте. На відміну від польського глави держави Коморовського, литовський президент сама претендує бути мозковим центром литовської дипломатії. І, в принципі, має на те повне право не лише за конституцією країни. Як колишній єврокомісар із питань фінансів та бюджету, вона зсередини знає кухню євросоюзівської політики, вільно спілкується англійською і може похвалитися чудовим набором персонально вибудуваних контактів як у Євросоюзі, так і в США (Хілларі Клінтон, схоже, взагалі вирішила щороку відвідувати Вільнюс). А ще — президент Грібаускайте може спокійно позмагатись із канцлером Німеччини у тому, як потрібно вибудовувати справжню європейську real politik — без особливих ідеологічних сентиментів, властивих тому ж таки Валдасу Адамкусу.

Нинішню українську владу це явно не може не тішити. Логіка проста: якщо президент Литви виступає проти додаткових санкцій та ізоляції Лукашенка і не має нічого проти розширення присутності литовського бізнесу на вотчині «бацьки», то як вона може не підтримувати контактів із Януковичем, який вичерпав ще далеко не все поле для антидемократичного маневру? Тим більше що литовський бізнес завжди виявляв неприховану цікавість і до українського ринку. Торік лише литовських нафтопродуктів було продано в Україні на 650 млн. дол. — доволі серйозна цифра як для експорту маленької республіки.

Крім того, з президентом Литви Янукович може вільно поспілкуватися російською мовою. Причому без особливого ризику почути відверту критику з приводу тих-таки політично вмотивованих судових процесів. Складається враження, що всі неприємні речі Литва доручає озвучувати Євросоюзу, а двосторонні відносини намагається вибудовувати в іншій тональності. Більш позитивній. Скажімо, наразі старається передати Україні досвід головування в ОБСЄ.

Зберігається також традиція щорічних обмінів візитами, зокрема й на найвищому рівні. Нинішнього року черга Януковича відвідати Вільнюс. Литовці запрошення українському президентові, наскільки нам відомо, відкликати наміру не мають.

Серйозний тест чекає на європейський вимір україно-литовських відносин наступного року, коли Вільнюс головуватиме в ЄС. Литовці допускають, що саме на цей період може випасти підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Звісно, за рівнем впливу Литва не може зрівнятися з Польщею. Проте у литовців є свої плюси. Йдеться передусім про те, що, на відміну від поляків, вони добре обізнані з феноменом «пострадянськості» і ставляться до його подолання з більшим розумінням. «Не вдалося швидко проштовхнути Україну в ЄС — робитимемо це повільно», — довелося почути від високопоставленого литовського дипломата. Про те, щоб махнути рукою на Україну зовсім, не йдеться взагалі. Тим більше що литовці, як і поляки, встигли зробити висновок: збалансована і врівноважена політика щодо України має такий самий ефект, як і емоційна й різко осудлива, то, мовляв, навіщо зайвий раз створювати собі ворогів в особі керівництва стратегічно важливої для себе країни?

Визнання Литви стратегічним партнером України за підсумками минулого року у Вільнюсі сприйняли як приємний сюрприз. На відміну від Польщі, для якої такий статус давно вже став даністю. Хоча один відомий український дипломат-євроінтегратор навіть припустив, що в деяких ситуаціях Литва більше заслуговувала називатися стратегічним партнером України, ніж Польща. Можливо, тому, що литовці постійно наголошують: для нас захист інтересів України — це не мазохізм.