Архіви: Публікації

Практичних результатів українські делегати на Мюнхенській безпековій конференції не досягли, тому що сам формат зустрічі їх не передбачає, впевнений співробітник Інституту світової політики Микола Бєлєсков. Він переконаний, що Україна скористалася тими можливостями, які надавала конференція. Водночас експерт з проблем нацбезпеки Тарас Жовтенко вказує на тривожні тенденції в масштабах всієї Європи, які виявила конференція.

Заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков зазначає, що президент Петро Порошенко в Мюнхені зустрівся з основними партнерами України, серед яких голова уряду Великобританії Тереза Мей та політики Євросоюзу.

«Ключове завдання було, в принципі, виконане незалежно від того, що, звичайно, окрім українського кейсу, російської агресії проти України, обговорювали ще дуже великий перелік питань», – вважає Бєлєсков.

Водночас він визнає, що українські делегати на конференції не досягнули практичних результатів – переважно через те, що формат Мюнхенського форуму цього не передбачає.

«Мюнхенська конференція ніколи не була місцем, де вирішуються відповідні проблеми. Скоріше, головна зона новацій цієї конференції якраз в актуалізації відповідних проблем. Тому, я думаю, українська сторона скористалась цим майданчиком, як і заявила», – міркує Бєлєсков.

Він нагадує, що міністр оборони Швеції вже заявив про готовність своєї країни долучитись до миротворчої місії на Донбасі – таку пропозицію містив звіт перед Мюнхенською конференцією.

«Це вже є показово, що процес пішов, що міжнародна спільнота, окремі країни почали все більш серйозно сприймати відповідну ідею, яка стосувалась України».

Народний депутат України Сергій Тарута, який також був на конференції, зауважує, що порівняно з попередніми роками увага до України на конференції була вкрай низькою.

«Головне, що лунало, що Україна сама винна в тому, що нічого не робиться всередині, не змінюється країна, нема дійсних реформ і тому така увага до України. Миротворчі сили – це те, що постійно лунало від тих, хто виступав. Але в промові генсека ООН Україна, на жаль, не була в цій доповіді», – заявив Тарута.

Микола Бєлєсков уточнює: генеральний секретар Антоніу Гутерреш нічого не вирішує особисто.

«Навіть якби він заговорив про цю миротворчу місію, якби не було згоди між ключовими державами, тобто насправді, по суті, згоди Росії, слова пана Ґутерріша не мали б ніякої цінності, тому що по суті ця людина є підневільною. ООН буде робити ці речі, якщо на них буде згода ключових держав, які залучені», – пояснює він в ефірі «Ранкової Свободи».

Крім того, Белесков нагадує про фінансовий фактор в ухваленні рішень щодо миротворчої місії.

«Велика імовірність того, що при нинішньому своєму бюджеті на миротворчі місії без додаткових вливань ще одного-двох мільярдів доларів ООН сама не зможе понести витрати на миротворчу місію».

Експерт з проблем національної безпеки Тарас Жовтенко у підсумках Мюнхенської конференції вбачає декілька тривожних тенденцій.

«Це прагнення європейської спільноти до створення автономної системи, бюрократичного механізму забезпечення власної безпеки, з одного боку. Але з іншого боку, (конференція – ред.) проявила кілька досить тривожних трендів щодо того, що питання «Брекзиту» та подальшої долі практичних механізмів виходу Великобританії з Євросоюзу – під питанням дієвість такого механізму в цілому», – каже Жовтенко.

Микола Бєлєсков в контексті Мюнхенської конференції також зазначив, що у зв’язку з коаліційними перемовами в Німеччині «нормандський формат» відійшов на другий план, тоді як ініціатива у врегулюванні конфлікту на Донбасі перейшла до спецпредставника США з питань України Курта Волкера та радника президента Росії Владислава Суркова.

Тарас Жовтенко пояснює це тим, що зустрічі Волкера та Суркова мають більш прикладний характер.

«Формат Волкера-Суркова відрізняється від класичного «нормандського формату» на рівні зустрічей міністрів закордонних справ тим, що на рівні Волкера та Суркова вирішуються питання більш практичного характеру в той час, як на більш офіційних зустрічах «нормандського формату» ці питання певним чином формалізуються в політичній площині», – пояснює він.

На думку експерта, гібридна агресія Росії спрямована не тільки на Україну, а й на перерозподіл сфер впливу як мінімум в Європі.

«Україна, хоч і знаходиться на передовій, але вона не є наріжним каменем цієї війни. Тому нам треба розуміти, що наші національні інтереси в цьому контексті починають розходитись із інтересами світової спільноти. І головне завдання української дипломатії полягає в тому, щоб знайти якомога більше точок перетину з національними інтересами України», – переконаний Жовтенко.

Пропонуємо прослухати повну версію програми.

Опубліковано на сайті “Радіо Свобода“

 

Республіка Косово відзначила 10-ту річницю проголошення незалежності

На початку лютого Європейський союз схвалив стратегію розширення ЄС, де чітко заявив про можливість вступу до європейської спільноти західнобалканських країн, в тому числі Сербії і Косова (як двох окремих держав). Основною вимогою з боку Брюсселя до Белграду є т. зв. нормалізація відносин із Приштиною. Втім, зрозуміло, що за цим дипломатичним евфемізмом ховається вимога визнання незалежності автономного краю. Для Белграду ця територія і досі є сербським автономним краєм Косово і Метохія, або «Космет», як це було за часів Югославії.

Дата, яку Брюссель вважає можливою датою вступу Сербії в Євросоюз – 2025 рік. До цього часу Белград і Приштина мають порозумітися та знайти спільне рішення, що влаштує і обидві сторони, і ЄС.

В Україні заяви Євросоюзу щодо обіцянок надання європерспектив Косово та Сербії – у випадку налагодження стосунків із Косово – зустріли із подивом. Для Києва «Косово є Сербія», і крапка. Будь-який вітчизняний міжнародник-науковець розкаже, чому саме така позиція є правильною. Втім, як то кажуть, не все так однозначно.

Рішення Суду ООН

Республіка Косово відзначила 10-ту річницю проголошення незалежності декілька днів тому – історичне рішення косовського парламенту було ухвалено 17 лютого 2008 року. В жовтні того ж року Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила резолюцію, в якій попросила Міжнародний суд ООН визначитися, «чи відповідає одностороннє проголошення незалежності тимчасовими інститутами самоврядування Косово нормам міжнародного права?». У липні 2010 року Міжнародний Суд ООН вирішив, що декларація про проголошення незалежності Косово не порушує міжнародних актів та резолюцій Ради Безпеки ООН і, таким чином, не суперечить нормам міжнародного права.

Висновки суду мають рекомендаційний характер та не обов’язкові до виконання, але правова позиція суду Організації Об’єднаних Націй зафіксована чітко: проголошення незалежності Косова відбулося у рамках міжнародного права.

Рішення ЄС того періоду теж є лише рекомендацією, але воно ще чіткіше: Європарламент в лютому 2009 року ухвалив рішення, яке напряму рекомендує визнати незалежність Косова.

Сепаратизм різних сортів

Багато держав світу, в тому числі в Європі, не дослухалися до порад суддів міжнародного суду та європарламентарів. Не визнали Косово п’ять членів Європейського союзу – Кіпр, Греція, Іспанія, Словаччина, Румунія, чотири з яких країни НАТО, та два члени Ради Безпеки ООН – Китай та Російська Федерація. Загалом Республіку Косово вважають незалежною державою 116 країн. України серед них немає.

Можна побачити, що Косово традиційно не визнають країни, що мають проблеми із власним сепаратизмом. З країн ЄС під цей критерій підпадає Іспанія, яка не хоче визнавати Косово, зокрема, через Каталонію.

Протидія сепаратизму – найпоширеніший аргумент на захист позиції щодо невизнання Косова, який використовують в Україні із самого початку сербсько-косовського конфлікту. Втім, очевидно, це трохи дивна позиція з огляду на те, що колишні югославські республіки, Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, запекло боролися через дипломатичні засоби та сили за своє відділення від СФРЮ та зрештою перемогли, а Чорногорія остаточно поховала Югославію, коли вийшла з союзної держави після референдуму про власну незалежність. Чому саме на автономному краю Косово мав зупинитися розпад югославської держави – питання відкрите. Зокрема, в самій Сербії мають на нього один варіант відповіді, а в Євросоюзі, куди Сербія намагається вступити – інший.

Як визнати, не визнаваючи?

У рамках процесу євроінтеграції Белград має визнати свою автономію незалежним суб’єктом міжнародного права, і нинішня сербська влада намагається знайти такий компроміс, який би не протирічив ані позиції Сербії, ані позиції ЄС.

З минулого року в сербських суспільстві та політикумі триває започаткована владою загальнонаціональна дискусія щодо статусу Косова. Варіант, який сьогодні найчастіше обговорюється, це «визнання без визнання». Наприклад, коли Сербія може прибрати з власної Конституції згадку про автономний край Косово і Метохія та, підписавши відповідний договір, дозволить офіційній Приштині подавати заявку на членство в ООН. Таке компромісне рішення, за задумом, зробить можливим функціонування Косова як незалежної держави, але, в той же час, прямого, офіційного визнання незалежності республіки з боку Белграду не відбудеться.

Ближче до 2025 року з’ясується, чи готове сербське суспільство заради євроінтеграції погодитися на такий компроміс, або сербська влада запропонує якесь інше рішення «косовського питання», або взагалі на цьому етапі своєї історії Сербія відмовиться від вступу до ЄС.

Крим – не Косово

Окрім тези щодо необхідності протидії сепаратизму, поширеною в Україні є думка, що випадок Косова є тотожним до ситуації із Кримом, тому визнання Україною Косова послабить українську позицію щодо Криму. Втім, насправді, в цих двох випадках більше відмінностей, ніж подібності.

По-перше, ніяка сусідня із Сербією держава – скажімо, Албанія – не анексувала Косово. Косово офіційно оголосило свою незалежність і не приєднувалося до інших країн (хоча заклики стати частиною Албанії лунали, однак цього не сталося).

Інші факти ще показовіші.

Внаслідок збройного конфлікту наприкінці 1990-х загинули тисячі мирних мешканців Косова та сотні тисяч біженців вимушені були залишити свої домівки. Загально відомо, що етнічні чистки, які проводила югославсько-сербська армія проти албанського населення, зафіксовані та доведені, в тому числі Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії в Гаазі. Косоварам загрожувала реальна, а не вигадана та розтиражована пропагандою (як у випадку з росіянами в Криму) небезпека. Це друга важлива відмінність косовської ситуації від кримської.

Через масштабну гуманітарну кризу в збройний конфлікт в Косово вимушена була втручатися міжнародна спільнота. З березня по червень 1999 року НАТО провело проти Югославії військову операцію «Союзна сила», яка стала завершальним етапом Косовської війни та призвела до виведення югославських військ з Косово та до переходу автономного краю під контроль ООН. Тобто захисниками місцевих мешканців виступили міжнародні організації, а не гібридні «зелені чоловічки», що представляли сусідню державу-окупанта. І це третя важлива обставина, яка відрізняє Косово від Криму.

Сербсько-російська логіка

Влада Росії та радикали в Сербії натомість вважають, що Косово та Крим мають багато схожого. Тому Москва проголошує… Косово сербським, а Крим – російським, і не бачить тут жодного протиріччя. Сербія, що не визнає Косова, хоча і не визнає «російський Крим», але голосує на Генасамблеї ООН проти резолюцій, що фіксують та засуджують російську окупацію Криму. Загалом теза «Косово є Сербія, Крим є Росія», є дуже популярною в середовищі сербських радикалів та є, фактично, політикою РФ на міжнародній арені. Втім, в Україні це твердження сприймається як цілком абсурдне. Звідки ж береться цей контраверсійний підхід?

Апологети тези «Косово є Сербія, Крим є Росія» вважають Косово «історично важливою територією» для Сербії. По-перше, саме на теренах сучасного Косова серби героїчно билися із Османською імперією – саме там розташоване легендарне Косово поле. По-друге, в «Косметі» багато древніх сербських православних святинь – монастирів, храмів.

Крим, відповідно, вважають важливим для Росії через ті ж причини –  через війни за півострів між Російської та Османською імперіями, через наявність на півострові «легендарного Севастополя» та через Херсонес, «колиску православ’я на Русі», «де хрестився князь Володимир».

Саме цим підходом «історичного, духовного» права на територію і користуються ті, хто одночасно вважає Косово сербським, а Крим російським.

Ця позиція звісно, не витримує жодної критики з точки зору міжнародних правових норм, але вона існує в реальності і має багато прихильників, насамперед серед росіян та сербів.

Складна дилема

Протилежною позицію є підхід «Косово – це не Сербія, Крим – це Україна». В Україні думка про те, що ці два випадки є протилежними, вважається незрозумілою і парадоксальною. Але саме на таких позиціях стоять наші ключові західні партнери.

США, Євросоюз як інституція, більшість країн ЄС, зокрема, учасники Норманського формату Німеччина та Франція вважають Косово незалежною державою, а Крим – частиною України. Твердження «Косово – це не Сербія, Крим – це Україна», на їхню думку, є і логічним, і правомочним.

Для України на сьогодні немає готового та простого рішення дилеми статусу Косова. Втім, напевно, вже на часі започаткування хоча б експертного обговорення косовського питання. А то іноді складається враження, що десь у високих кабінетах в нас досі користуються методичками щодо Балкан, написаними ще за часів УРСР.

Автор: Наталія Іщенко, заступник директора Інституту світової політики.

Опубліковано на сайті “Главком“

Міжнародні методи вирішення конфліктів не допомагають реінтегрувати Абхазію та Південну Осетію

Грузія 10 років веде в Женеві прямі переговори із представниками Абхазії та Цхінвальського регіону (Південної Осетії) і вісім років реалізує Стратегію мирної інтеграції окупованих території. Але всі ці дії по факту призвели до ще тіснішої інтеграції грузинських автономій з Росією. Як і чому так сталося?

Женевські дискусії

У грудні 2017 року черговий 42-й раунд міжнародних переговорів з безпеки і стабільності на Закавказзі традиційно завершився безрезультатно. Учасники Женевських дискусій, які зустрічалися в столиці Швейцарії, як завжди, обмежилися розмовами, точніше, взаємними докорами. Грузія та представники Абхазії та Цхінвальського регіону (Південної Осетії) досягли лише однієї принципової домовленості: погоджена дата наступного раунду (27-28 березня 2018 р.).

Спостереження за ходом грузинсько-абхазько-південно-осетинських переговорів у Женеві, тим не менш, дуже корисне для України. Тому що, по суті, Женевські дискусії є яскравим прикладом того, як міжнародні механізми врегулювання конфліктів можуть перетворюватися на один із засобів їх надійного заморожування.

Міжнародні переговори з безпеки і стабільності на Закавказзі розпочалися 15 жовтня 2008 року згідно із домовленостями президента Російської Федерації Дмитра Медведєва та президента Франції Ніколя Саркозі. На сьогоднішній день Женевські дискусії – єдиний формат діалогу між представниками Грузії і де-факто владою Абхазії і Цхінвальського регіону (Південної Осетії).

У зустрічах в Женеві беруть участь представники Грузії, Абхазії, Південної Осетії, Росії та США. Обговорення ведеться у двох робочих групах. У першій розглядаються питання безпеки і стабільності в Абхазії і Цхінвальському регіоні (Південна Осетія), в другій — гуманітарна ситуація і питання дотримання прав людини. Співголовами Женевських дискусій є представники ЄС, ОБСЄ і ООН.

Треба окремо зазначити, що питання повернення окупованих території до складу Грузії взагалі не є предметом переговорів у Женеві. Женевський формат із самого початку створювався не як платформа для вирішення конфлікту, а як механізм, призначений забезпечити непоновлення вогню та вирішити гуманітарні проблеми. Але чи вдалося вирішити за той час хоча б цей блок питань?

Головна проблема, яку виносять на обговорення в Женеві представники Грузії, є повернення грузинських біженців у свої домівки в Абхазії та в Цхінвальському регіоні (Південної Осетії). Але вирішити це болюче питання за всі ці роки так і не вдалося. На думку Росії, причиною блокування є… регулярне винесення Грузією резолюції про права біженців та вимушено переміщених осіб на розгляд Генеральної Асамблеї ООН.

1 червня 2017 року такий документ було проголосовано вже в десятий раз. «За» були 80 країн, РФ голосувала проти. Резолюція визнає право всіх біженців та вимушено переміщених осіб (ВПО) на повернення в Абхазію та Південну Осетію. (Згідно з інформацією ООН, станом на січень 2015 року кількість біженців, зареєстрованих в Грузії, склала 262 704 осіб).

Росія, яка виступає проти розгляду резолюції, вважає, що обговорення цього питання Генасамблеєю ООН було б виправданим, якби в цьому процесі також брали участь представники Абхазії і Південної Осетії. Відповідно, Сухумі і Цхінвалі за підтримки Москви відмовляються розглядати проблематику переміщених осіб під час Женевських дискусій, поки це питання обговорюється без їх участі в ООН.

Безпека анклавів

В яких напрямкам женевським переговорникам все ж вдалося просунутися?

Як відверто зазначає МЗС РФ, «головним завданням Женевських дискусій є забезпечення міцної безпеки незалежних Абхазії і Південної Осетії». З виконанням цієї задачі Москви учасники переговорів частково впоралися.

У рамках женевського формату сторонам вдалося домовитися про створення спільних Механізмів попередження та реагування на інциденти (МПРІ). Це – структура, яка в чомусь нагадує Спеціальну моніторингову місію ОБСЄ в Україні (СММ ОБСЄ) та Спільний центр з контролю та координації питань припинення вогню та стабілізації лінії розмежування сторін (СЦКК), що працюють на Донбасі.

МПРІ з 2009 року працює на «кордонах» Грузії з Абхазією та Цхінвальським регіоном (Південною Осетією). Механізм включає в себе проведення щомісячних зустрічей для вирішення суперечок та попередження інцидентів та підтримання цілодобової «гарячої лінії» зв’язку. В роботі МПРІ беруть участь представники структур, що відповідають в «прикордонних» районах за правопорядок та безпеку – російські військові та прикордонники, що розміщуються на території Абхазії та Цхінвальського регіону (Південної Осетії), Моніторингова місія ЄС в Грузії, ООН та ОБСЄ.

Втім, одночасно делегації Абхазії та Цхінвальського регіону (Південної Осетії) під час зустрічей в Женеві наполягають на необхідності гарантувати свою безпеку юридичними засобами, для чого вимагають від Тбілісі укладення з ними договорів щодо незастосування сили. Але грузинська сторона згодна підписати таку угоду лише напряму із Росією. Москва, своєю чергою, не визнає себе стороною конфлікту, відмовляється підписувати подібний документ і пропонує себе лише в ролі гаранта зобов’язань з боку Сухумі та Цхінвалі. Хоча на початку 1990-х Росія відкрито допомагала абхазьким та південно-осетинським сепаратистам, а в 2008-му здійснила пряме військове вторгнення на територію Грузії!

Незважаючи на нібито відсутність прогресу стосовно угоди про незастосування сили, можна вважати, що де-факто сторони дотримуються її з часів війни 2008  року. Спільні механізми попередження та реагування на інциденти в цьому контексті є, по суті, механізмом попередження спроб Грузії повернути собі окуповані території за допомогою військової операції.

Втім, після поразки 2008 року Тбілісі і не планує подібних кроків.

Мирна стратегія Тбілісі

Останні роки офіційний Тбілісі робить ставку на «мирне возз’єднання» країни. З 27 січня 2010 року в Грузії діє «Державна стратегія щодо окупованих територій: Залучення шляхом співпраці». Стратегія «висловлює неухильне рішення Грузії досягти повної деокупації Абхазії і Цхінвальського регіону / Південної Осетії, зробити зворотнім процес анексії окупованих Російською Федерацією територій і мирним шляхом реінтегрувати дані території і населення в єдиний конституційний простір Грузії». Наголошується, що грузинська влада прагне досягти намічених цілей тільки мирними і дипломатичними методами, що виключає можливість вирішення конфлікту військовим шляхом.

Мета державної стратегії — сприяти відновленню і поглибленню відносин між населенням Грузії, роз’єднаним у результаті окупації, і забезпечити населенню Абхазії і Цхінвальського регіону ті права і привілеї, якими користується кожен громадянин Грузії. Для цього передбачено, зокрема,

• сприяння економічним відносинам між громадами, залучення Абхазії і Цхінвальського регіону в міжнародні економічні відносини Грузії.
• відновлення і розвиток інфраструктури, яка зробить можливим вільне пересування населення і товарів через лінії розмежування.
• покращення якості і доступності охорони здоров’я та отримання освіти.

Європейський союз, США та НАТО підтримують стратегію мирної реінтеграції Абхазії і Цхінвальського регіону. Цей план грузинська влада виконує уже вісім років.

Під час чергової річниці падіння Сухумі та поразки грузинських сил в Абхазії 27 вересня минулого року прем’єр-міністр Грузії Георгій Квірікашвілі підкреслив, що Тбілісі робить все, щоб відновити територіальну цілісність мирним шляхом. Посол США в Грузії Іан Келлі похвалив грузинську владу: «В уряду Грузії вірні підходи, він намагається реінтегрувати Абхазію в грузинське суспільство. Тбілісі здійснює освітні, торговельні та медичні проекти. США підтримують такий підхід ».

Вона не працює

Однак попри оптимізм Тбілісі і його західних союзників, немає ніяких ознак того, що грузинська стратегія мирної реінтеграції працює. Навпаки, чим далі, тим інтенсивніше Абхазія і Південна Осетія інтегруються у РФ. Останні новини — відкриття в січні південно-осетинською владою у співпраці з росіянами пункту митного контролю. Такі ж плани є у Сухумі. МЗС Грузії в своїй недавній заяві розцінив ці дії як інтеграцію Абхазії і Цхінвальського регіону в єдиний митний простір Росії і «незаконний крок до фактичної анексії цих регіонів з боку Російської Федерації».

Ще красномовнішою ілюстрацією є формування загального південно-осетинсько-російського оборонного простору.

На початку лютого президент Росії Володимир Путін підписав Федеральний закон «Про ратифікацію Угоди між Російською Федерацією і Республікою Південна Осетія про порядок входження окремих підрозділів Збройних Сил Республіки Південна Осетія в склад Збройних Сил Російської Федерації». Документ передбачає службу громадян закавказької республіки на 4-й гвардійській військовій базі РФ, яка розташовується в містах Цхінвалі і Джава. Закон дає право включати південно-осетинські підрозділи в єдину систему підготовки та застосування військ Південного військового округу Росії.

Своєю чергою, Абхазія і Росія в минулому році приступили до практичної реалізації міжвідомчої угоди про створення Об’єднаного угруповання військ, підписаного міністрами оборони двох країн в листопаді 2016 року.

На цьому фоні грузинська програма мирної реінтеграції виглядає геть безпомічною. Що стосується Женевського формату перемовин, то він у кращому випадку є малокорисним, в гіршому — справляє враження своєрідного методу захисту окупованих територій від деокупації.

Висновок, який може зробити Україна з усього цього, є не дуже приємним для Грузії. Все каже про те, що нашій країні разом із західними партнерами варто знаходити політико-дипломатичні методи реінтеграції територій, які ж одним чином не будуть схожі на «грузинський варіант».

Автор: Наталія Іщенко, заступник директора Інституту світової політики.

Опубліковано на сайті “Главком“

Перенесення виборів у Азербайджані: причини та наслідки

Президент Азербайджану Ільхам Алієв оголосив про перенесення президентських виборів у країні на півроку раніше – з жовтня 2018 року на квітень. Як видається, у такий спосіб він не лише хоче довести, що набув політичної зрілості, готовий зберегти посаду, президент планує також вирішити низку політичних завдань.

Варто відзначити, що законодавство Азербайджану наділяє главу держави відповідними повноваженнями, а офіційна версія причини прискорення політичного процесу – святкування 100-річчя проголошення Азербайджанської республіки. Проте доцільно нагадати, що ситуація на Південному Кавказі лишається далекою від стабільної. Конфлікт навколо Нагірного Карабаху лише на перший погляд відійшов у історію, насправді це протистояння вже добрих 25 років отруює атмосферу взаємин у регіоні. Звісно, є і бенефіціар цього протистояння: Росія постачає наступальну зброю Азербайджану, оборонну – Вірменії, і готується в разі загострення ситуації в епіцентрі конфлікту зіграти роль провідного миротворця. До подібних геополітичних кульбітів Кремлю не звикати.

У 2015 році у Вірменії пройшов референдум, на якому було ухвалено рішення про зміну форми правління республіки, яку має бути реалізовано навесні 2018 року. Після обрання президента у парламенті у березні наступного місяця має бути призначений голова уряду. Експерти вважають, що Серж Саргсян, на відміну від Михайла Саакашвілі, який намагався провести подібний фінт у 2012 році, зуміє змінити посаду та зберегти визначальний вплив на політику Вірменії. Важлива деталь: Саргсян належить до клану «карабахців» – найбільш впливового в сучасній Вірменії.

Тому очевидною причиною прискорення політичного процесу в Азербайджані є прагнення Ільхама Алієва отримати новий президентський мандат одночасно зі своїм опонентом. Восени в Женеві пройшли переговори лідерів Азербайджану та Вірменії, проте на них не сталося прориву. Натомість під час з’їзду партії «Єні Азербайджан» Ільхам Алієв назвав завданням своєї республіки повернути контроль над Єреваном, який він відніс до споконвічних азербайджанських земель. Втім, зробити подібну заяву набагато легше, ніж повернути контроль над Нагірним Карабахом. Подібна риторика діючого президента свідчить, що саме Алієв буде основним кандидатом у президенти (законодавство дозволяє йому переобиратися необмежену кількість разів).

Три опозиційні політичні партії Азербайджану вирішили ігнорувати проведення прискорених президентських виборів, шанси перемогти на яких у їхніх кандидатів мінімальні. Ще один популярний опозиціонер – Ільгар Мамедов (лідер громадського руху РЕАЛ) – з 2013 року перебуває в ув’язненні, яке ЄСПЛ з прав людини визнав незаконним. Захід продовжує здійснювати тиск на офіційний Баку заради звільнення опонента Алієва, проте його шанси скласти конкуренцію діючому президенту в квітні виглядають мізерними.

Відносини з Росією для Азербайджану залишаються важливими, і Алієв, як видається, вирішив провести власне переобрання у тіні президентської кампанії Володимира Путіна, якому доведеться реагувати, зокрема, на обурення світової спільноти проведенням виборів на території окупованого Криму. Плюс до цього у Баку намагаються мінімізувати можливості російських спецслужб створити головному кандидату в президенти Азербайджану проблеми, за вирішення яких доведеться заплатити надто дорогу ціну.

Європейський союз, 5% потреб якого у нафті закриває Азербайджан, буде уважно стежити за виборами у кавказькій республіці, проте навряд чи має важелі для суттєвого впливу на політичний процес на Південному Кавказі. У Брюсселі, як видається, вже змирилися з тим, що Баку не надто поспішає у напрямку «Східного партнерства», хоча і не має намірів здійснювати демарші стосовно щодо розвитку відносин з ЄС.

Сполучені Штати, як і Європейський союз, мають до Азербайджану насамперед енергетичний інтерес, адже вуглеводневі багатства Каспію посідають помітне місце у світовому енергетичному балансі. Сьогодні адміністрація Трампа більше переймається поставками американського скрапленого газу до Європи, ніж реанімацією проекту ГУАМ, який, зокрема, свого часу відзначився проектом Баку – Тбілісі – Джейхан з альтернативним маршрутом постачання каспійської нафти.

Україна програла від перенесення виборів у Азербайджані, адже на квітень був запланований візит Ільхама Алієва до Києва. Очевидно, його буде перенесено на пізніший термін. Завдання вітчизняної дипломатії зрозуміле: зберегти зацікавленість офіційного Баку у транзитному потенціалі нашої держави, статус постачальника енергетичних ресурсів і з максимальним ефектом використати підтримку Азербайджаном України в усіх міжнародних організаціях.

Автор: Євген Магда, директор Інституту світової політики

Опубліковано на сайті «Главком»