Архіви: Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукБританські тижні в Україні продовжуються. Після візиту Боріса Джонсона на минулому тижні, вчора мали честь приймати в гостях двох британських політиків і заодно й онуків двох британських прем”єрів – Черчілля та Балфора, а саме – сера Ніколаса Соамса та Ніла Балфора. Вони взяли участь в організованому нами круглому столі “Brexit: якою має бути стратегія для України?”. Дата була вибрана не випадково: саме 19 вересня 1946 року Вінстон Черчілль проголосив свою відому промову у Цюріху про об”єднання європейських народів. І от в ту ж дату, але 70 років потому його внук приїхав до України, щоб аналізувати де факто роз”єднання європейських народів.\
До дискусії у ролі спікерів та коментаторів долучилось дуже достойне товариство, зокрема й представники обох урядів – посол Британії в Україні Джудіт Гоф, заступник міністра закордонних справ з питань євроінтеграції Лана Зеркаль і торговий представник України Наталя Микольська з українського. Загалом інтерес виявився несподіваний навіть для нас – постійних організаторів різного роду міжнародних заходів як в Україні, так і поза її межами. Найбільша готельна зала не могла вмістити всіх бажаючих долучитись до дискусії. Як зауважив один з учасників, на нашому заході виявилось більше людей, ніж на заході за участі прем”єра Гройсмана, який відбувався у той же день тільки раніше.

Що стосується самої дискусії. Всі, в принципі, погодились, що відносини між Україною і Британією писля референдуму не змінились, і не зміняться й після Brexit. Британці свято вірять, що вони будуть потужним міжнародним гравцем і без членства в ЄС (вони ж, мовляв, виходять з ЄС, але не виходять з Європи). І знали б ви, як вчора британських гостей роздратували слова Романа Шпека, що Британія вже втратила вплив в Європі. Як свідчення – відсутність представника Британії на неформальній зустрічі лідерів ЄС у Братиславі.

А от що стосується відносин України з ЄС на британському фоні, тут вже особливої одностайності не спостерігалось. Учасники розділились між тим, чи варто Україні взагалі міняти якісь підходи на євроінтеграційному напрямку після Brexit, чи ні. Іншими словами, чи тягне Brexit на зміну стратегії, чи ні. Ті, хто розглядали референдум в Британії як лише один із пазлів загальної європейської мозаїки сьогодні, вважають, що корекція неминуча. Недаремно ж, мабуть, посол Британії двічі згадувала референдум у Нідерландах, де, на відміну від Британії, Україна звучала прямим текстом. Ті, хто бачать в Brexit лише серйозне, але все ж непорозуміння – вважають, що на нову стратегію це не тягне. Було показовим те, що всі учасники чомусь говорили про Brexit не тільки як про доконаний факт, але й абсолютно зрозумілий. І добре, що Ніколас Соамс нагадав, що Brexit ще не відбувся, і що це процес. Насправді, парадокс полягає у тому, що ми ще не знаємо, що таке Brexit. І ми ще не знаємо, як він зрештою виглядатиме і що собою представлятиме. Ще буде багато переговорів, дискусій, суперечок, компромісів і поблажок. Хто знає, можливо навіть правий був Боріс Джонсон (не віриться, що посилаюсь на нього:), коли на переговорах з українською владою на минулому тижні говорив про те, що модель угоди, яку виробить Лондон з Брюсселем може стати основою угоди між Києвом і Брюсселем в майбутньому.

Однак незважаючи на дебати, чи варто змінювати стратегію чи ні, вчора ми мали можливість спостерігати, що вона вже по ходу змінюється. Головним ньюзмейкером вчорашнього заходу для дипломатичної та експертної тусовки став виступ заступниці міністра закордонних справ України з питань (що важливо) європейської інтеграції Лани Зеркаль. Вона де факто поставила питання про те, чи існуватиме ще ЄС, коли Україна буде готова подавати заявку на членство в нього, а про перспективу членства ЄС для України сказала наступне: “Говорити, що наша ціль виключно членство в ЄС, це вже некоректно”. Коли такі речі заявляє профільний заступник МЗС, вони, звісно, спримаються як зміна стратегії. Хтось в рамках нашого Твіттер біму пожартував: ще не встигли серйозно наблизитись до ЄС, а вже налаштовані на UAexit.

Питання, що робити з перспективою членства як інструментом для модернізації країни на фоні фрагментаційних рухів у ЄС – залишається, насправді відкритим. Деякі рекомендації з цього приводу ми зробили в своїй відповідній аналітичній записці. Ніхто не говорить, що треба подавати заявку на членство. Але ніхто також не забороняє (і ми в Інституті над цим активно працюємо) зібрати команду фахівців, які могли б почати об”єктивно відповідати на питання відповідної анкети (порядка дві з половиною тисячі), яка надаються з боку ЄС країнам, що подали заявку на членство. І таким чином, краще ідентифікувати як наші сильні, так і наші слабкі сторони. Використовувати ці відповіді як певний важіль впливу як на український уряд, так і на Брюссель.

Очевидно, що найменше згадані вище євроскептичні заяви здивували присутніх на круглому столі британців. Вони завжди дивувались нашій ідеалізації ЄС. Якщо для них ЄС завжди був синонімом “спільного ринку” і “брюссельської бюрократії”, то для України він в якийсь момент став символом “мрії”. І тому європейська інтеграція перемогла євразійську, яка, в свою чергу, перетворилась на символ ностальгії. Проблема у тому, що символом мрії для українців є ЄС зразка 90-х і, можливо, ще 2000-х. У тому вигляді, в якому він є сьогодні, мрія має всі шанси перетворитись теж на ностальгію. Українське суспільство буде нарешті об”єднане, але об”єднане ностальгією – одні ностальгуватимуть за совком та Росією, інші за старим добрим ЄС. Однак, щоб вижити і відбутись українці просто не мають права жити ностальгією, а не мрією. Тому поки не буде знайдена достойна заміна мрії, від перспективи членства в ЄС навряд чи варто просто так відмовлятись принаймні в українському дискурсі.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукСловацький прем’єр Фіцо дав інтерв’ю Reuters на вихідних, де прийшовся конкретно по Україні. Він, зокрема, висловив думку, що Україна ще більше, ніж Росія, не виконує Мінські домовленості, і що ніякий вона не “хороший хлопець” в цьому процесі. На чому базується його аналіз – він не пояснив, а дуже шкода. Думаю, українська сторона могла б зробити відповідний запит і поцікавитись, на чому саме грунтується його оцінка ситуації.\
Фіцо своєю заявою де факто розпочав публічну підготовку до дискусії, чи варто надалі продовжувати санкції. Розпочав несподівано: станом на даний момент все у ЄС виглядає таким чином, що готовність продовжувати санкції щодо Росії є. Велику справу тут робить Меркель, яка говорила і продовжує говорити з європейськими лідерами на цю тему. Мої джерела в Берліні на початку вересня стверджували, що найбільш непевна позиція по санкціям була на той момент… правильно, у словацького прем’єра Фіцо.

Що стоїть за заявами Фіцо? Очевидно, кілька факторів. І його давня нелюбов до України, загострення якої прийшлось на газову кризу 2009 року. І його рівняння на німецьких соціал-демократів (очевидно, черговий візит Габріеля в Москву слугує і черговим натхненням). Як, в принципі, і відчуття, що німці дійсно хочуть щось зробити по Мінську і пресинг на Україну тут неминучий.

Ну і головне, що підтверджують всі мої словацькі колеги: Словаччина бореться за крісло генсека ООН для Мірослава Лайчака. Для підтримки його кандидатури потрібна підтримка Росії. Наступні 2-3 тижні будуть критичними. Дипломати кількох країн, які працюють при ООН, і з якими довелось спілкуватись напередодні, достатньо здивовані несподіваним ростом рейтинга Лайчака: якщо на початку процесу виборів він був у хвості, зараз вже фігурує ледве не у першій трійці. Парадоксальність ситуаціі полягає у тому, що саме Лайчак у свій час був людиною, яка очолювала від ЄС процес переговорів щодо Угоди про асоціацію з Україною (з української сторони був тоді Павло Клімкін як замміністра з євроінтеграції). І кому як не Лайчаку знати, яку ціну Україна заплатила за те, щоб бути асоційованою з ЄС (навіть не за кандидатство і не членство). Так чи інакше, у Фіцо підхід зрозумілий: найкраща кампанія за генсека ООН з точки зору підтримки Росії – це кампанія проти санкцій щодо Росіі в ЄС.

Водночас, я би особливо не драматизувала ситуацію. Небезпека Фіцо не в тому, що він може в односторонньому порядку заблокувати санкції. І в його інтерв’ю Reuters є дуже одна важлива фраза про те, що він поважатиме солідарність ЄС з цього питання. Небезпека в тому, що він використовуватиме головування Словаччини в ЄС як комунікаційний майданчик для міжнародного медіа-тиску на питання послаблення та зняття санкцій щодо Росії і дискредитації України. Взагалі потрібно розуміти: те, що вголос заявляють деякі європейські прем’єр-міністри в інтерв’ю, вони далеко не завжди озвучують в Брюсселі. В Брюсселі вони, зазвичай, витримують паузу. Інша справа, якщо звинувачення України підуть і з боку німецьких партнерів. Тоді окрилений Фіцо зможе дозволити собі суттєво більше.

До того ж, особлива розмова на цю тему у Фіцо у свій час була і з американськими партнерами. Домовленість досягнули приблизно наступну: на публіку Фіцо говорить, що завгодно, а на публіку підтримує санкції і реверс газу для України. Хоча те, що я можу сказати з власного досвіду спілкування з Фіцо, то більш антиамериканського у своїй риториці європейського політика я особисто не зустрічала.

Отож, беремо його заяви до уваги і чекаємо, коли буде обраний новий генсек ООН.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукМожна довго і емоційно тлумачити результати візиту міністрів закордонних справ в Київ і на Донбас, хоча з початку року було зрозуміло: виконання Україною політичної частини Мінська -зокрема й внесення змін до Конституції – не було знято з порядку денного, воно лише було відтерміновано. Ну не могли ж міністри як ПОСЕРЕДНИКИ процесу знову приїхати до Києва, щоб сказати: “Ви, українці, поки нічого не робіть, ми будемо тиснути на Путіна, щоб він забрався геть з Донбасу”. Тим більше, що у Берліні, Парижі та Вашингтоні після китайських двосторонок з Путіним знову повірили, що у Мінських домовленостей з”явився моментум, шанс на друге, третє чи вже яке-там за рахунком дихання. Ні, особливо Путіну ніхто не вірить, але вірити хоче. За принципом “А раптом в цей раз дійсно серйозно?”. І для прориву, мовляв, треба тільки вмовити Україну, щоб вона була готова хоч завтра голосувати закон про вибори, призначати їх дату і так далі, тому подібне. Хоча для чого Путіну, який, за словами добре інформованих осіб, вірить у перемогу Трампа у США, йти зараз на будь-які поступки по Мінську, не дуже зрозуміло.\
Помітила, що багатьох налякали слова міністра Еро про паралельне виконання безпекової та політичної частини, хоча по суті ті етапи, які він описав, це більше нагадує політику багатьох малих кроків, замість кількох великих. Так, Україна хотіла від Росії один великий крок по безпеці, щоб потім зробити один великий крок з політичного врегулювання, міністри же пропонують подробити цей процес на малі кроки. Взагалі цікаво було спостерігати раптову включеність міністра Еро в процес після його перманентної відстороненості від цієї теми на різних нормандських збіговиськах. Євсроосоюзивськими кабінетами гуляє досить показовий анекдот про те, що під час одних пізніх переговорів Еро сказав Штайнмайєру: “Ну все, Вальтер, я пішов спати, а ти мені завтра скажеш, що треба підписувати”. Загалом, після цього візиту можу ще раз констатувати: Києву принаймні пощастило мати французького міністра, який дослухається до німецького міністра, і німецького міністра, який дослухається до німецького канцлера.

Але це не значить, що тиску на Україну не буде, і ми вчергове можемо видихнути. Він, на жаль, буде. І те, до якої лексики вдаватимуться наші західні колеги – теж показово. Фактично, вже оформився певний нормандсько-мінський словник, який постійно розширюється новими словами і виразами. Хочу звернути увагу сьогодні на кілька з них для кращого розуміння, до чого готуватись Україні і як тлумачити ті, чи інші речі. Перші два словосполучення постійно лунають у публічному просторі, а деякі – виключно на переговорах, вживаються в основному англійською мовою.

“У Мінських домовленостях терміново потрібен прогрес” Це особливо люблять повторювати наші німецькі партнери. Словосполучення, яке насправді може означати “Україно, готуйся до тиску і компромісів”. Адже, як кажуть інсайдери процесу, якраз після заяв такого штибу до України починають ставити руба питання з приводу політичної частини. Не будемо лукавити: прогрес чи поступ у мінських домовленостях сьогодні на 99% можливий завдяки Україні, тому коли його публічно вимагають, то явно пропонують Україні змиритись з тим, що українською слово “поступ” і “поступка” дуже близькі й споріднені. Можна багато говорити про те, що на українського президента важелів впливу у Заходу більше, ніж на російського (хоча серйозний аналіз на цю тему ще має бути зроблений), але факт залишається фактом: багато разів доводилось чути, як західні дипломати, обговорюючи ті чи інші ідеї Києва по Мінську, кажуть: “Путін на це ніколи не піде”, але чомусь не доводилось чути, коли озвучувались російські пропозиції, що “Порошенко ніколи на це не піде” (буду рада помилятись).

“Будьте конструктивними”. Є підстави вважати, що це слово внесли в нормандсько-мінський словник неформальні американські учасники процесу. “Будьте конструктивними” з західної дипломатичної на нормальну українську означає: “Не кажіть, чого не робить Росія, кажіть, що робите ви”. Саме під цим гаслом насправді і пройшли два останні візити до Києва Штайнмайєра та Еро. Саме на ньому, впевнена, й далі будуватиметься підхід до України у врегулюванні Мінська. З Росією вони – німці передусім – обіцяють розібратись самі. Тобто, Київ в їхньому розумінні не має постійно скаржитись на Москву, а бадьоро рапортувати, що робиться тут для виконання Мінська. А якщо не робиться, то пропонувати ідеї, як зробити так, щоб робилось. Інше модне в процесі врегулювання конфлікту словосполучення “конструктвний діалог”, але воно, зазвичай, стосується переговорів амерканських та російських колег, і на ньому я зупинюсь в окремому тексті.

“Local security providers”. Чи так звані місцеві провайдери безпеки. Про що йдеться? Вже майже як доконаний факт сприймається те, що російська військова техніка і зброя на момент виборів (поки що, звісно, умовних) не буде виведена з території України, а перебуватиме на території Донбасу у спеціальних безпекових сховищах. Американці пишаються запропонованою ними у свій час ідеєю “security bubbles” (безпекових бульбашок, де факто безпекових сховищ), ОБСЄ розробило іншу, більш досконалу ідею, яка сьогодні активно проробляється. Але питання, на яке немає відповіді, хто зможе надійно охороняти ці самі безпекові сховища техніки і зброї? Ризикну заявити, що на поліцейській місії ОБСЄ можна вже поставити хрест. І тут якраз окремі західні партнери пропонують залучити “local security providers”. Звучить англійською мовою дуже достойно і красиво, але, насправді, дуже вже попахує сурковщиною з його “народною міліцією”. Бо ж які там на окупованих територіях можуть бути місцеві провайдери безпеки? Це те саме, що поставити лисицю охороняти курник. Але нічого не заважає нам сьогодні “рубати” ідею цих самих local security providers, і далі наполягати на представництві ОБСЄ. Не можуть організувати поліцейську місію, нехай розширяють нинішню СММ, запроваджують військову компоненту, створюють групи швидкого реагування з професійно підготовленого військового персоналу. Не можуть забезпечити контроль кордону “українською” СММ ОБСЄ, нехай розширюють мандат спостережної місії ОБСЄ в пунктах пропуску “Гуково” і “Донецьк” на кордоні з російського боку. А взагалі ідеально було б втілити в життя ідею одного мудрого дипломата взяти й розмістити ці сховища на кордоні, але з російського боку, і тоді нехай би їх охороняли чи local security providers чи хто завгодно. Але схоже ми пропустили правильний момент, щоб її активно розкрутити.

На сьогодні все. Далі буде.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукЦей рік в Інституті світової політики ми великою мірою присвятили “Аудиту зовнішньої політики України”. У поті чола брейнстормимо, аналізуємо, адвокатуємо з одною метою – зробити свій скромний внесок у більш ефективну зовнішню політику. Аналізуємо відносини з ключовими і просто важливими партнерами України. Готуємо експертні опитування. Робимо анонімні опитування послів. На кінець року, до Дня української дипломатії вийдемо з конкретними напрацюваннями, хоча деякі наші рекомендації вже взяті в роботу.\
Для повноти картини вирішили поставити і кілька питань пересічним українцям за допомогою дружньої соціологічної компанії TNS. Відразу зазначу: далеко не всі наші партнери і колеги були в захопленні від цієї ідеї: мовляв, не народу вирішувати питання національної безпеки і зовнішньої політики. Ми так не думаємо. Зовнішньополітичні настрої людей мають магічну силу впливати на великі політичні рішення. І зовнішня політика суспільств інколи є сталішою та ефективнішою, ніж зовнішня політика держав.

У нас була змога поставити українцям два конкретні питання:

– Якими, на вашу думку, мають бути головні пріоритети у зовнішній політиці України?

-Зовнішня політика якої країни (станом на сьогодні) має стати прикладом для України?

З несподіваного і показового, що ми отримали:

– Українці бачать як пріоритет зовнішньоі політики пошук нових ринків для українських виробників. Очевидно, популярна за Анатолія Зленка економізація зовнішньої політики вимагає суттєвого апгрейду і ефнктивного втілення. Але так чи інакше, на фоні соціально-економічної кризи українці мають досить прагматичний підхід до зовнішньої політики.

– Як другий і третій пріоритет для українських дипломатів українці бачать інтеграцію до ЄС і до НАТО. Четвертий – але дуже, на мій погляд важливий – пріоритет: посилення співпраці з сусідами України задля протидії російській агресії

– Інтеграція до ЄС і НАТО має виражене чоловіче обличчя. Жінки суттєво менше налаштовані пріоритизувати наші європейські і євроатлантичні рухи, ніж чоловіки. Зате жінки чомусь більше дбають про підвищення професійного рівня українських дипломатів. Підвищити його хоче 26% жінок і 17% чоловіків (загалом 21% українців).

– Всупереч поширеним думкам і багатьом попереднім опитуванням, інтеграція до ЄС і НАТО найбільше підтримується не молоддю, а людьми середнього віку. Найбільші прихильники фокусу на інтеграцію в НАТО люди між 41 і 55 років.

– Достатньо помітні позиції тих, хто хоче, щоб українська зовнішня політика спрямовувала свої зусилля на закріплення за Україною нейтралітету (майже 25%).

– На Півночі, Центрі та Півдні України достаньо популярні настрої прихильників багатовекторності. Загалом за повернення до багатовекторної політики виступають 21,5% опитаних.

– Лише 2,2% українців підтримують оголошення війни з Росією
{1}
– Українці найбільше хочуть, щоб українська зовнішня політика брала приклад з зовнішньої політики Швейцарії, а також Польщі і Німеччини (приємний сюрприз польському і німецькому міністрам закордонних справ, які перебувають у Києві в ці дні). Набір країн досить цікавий. Тут і натяк на нейтралітет, і на членство в ЄС і НАТО одночасно. Але всі три країни об’єднує по-різному високий рівень життя. До п’ятірки найпривабливіших зовнішніх пліт так увійшли також США і Білорусь (стабільність – наше все).
{2}
– Країна, зовнішня політика найбільше поляризує українців, це Ізраїль. Чоловіки і старші люди підтримують, а жінки і молодь – ні. А от прихильників грузинської зовнішньоі політики вдвічі більше в Україні серед жінок, аніж чоловіків.

– Цікаво, що найбільше прихильників польської зовнішньоі політики мешкає у Києві і на… Півдні України. А найбільше прихильників німецької зовнішньоі політики – у Центрі України.

– Лише 3% українців вважають, що Україні варто рівнятись на зовнішню політику Росії

– Мене особисто здивував мізерний відсоток опитаних, які б хотіли, щоб Україна рівнялася на зовнішню політику Франції (0,7%). Ще менше українців приваблює зовнішня політика Ердогана.

– Важливо, що українці цікавляться зовнішньою політикою: тільки 1,8% визнали, що ніколи не замислювались над подібними питаннями. І тут для нас аналітиків роботи – непочатий край.

У цілому можна констатувати, що українці у своїх зовнішньополітичних поглядах достатньо прагматичні і відкриті до різних пропозицій. Хоч в повітрі і запахло нейтралітетом, але і інтеграція в ЄС і НАТО тримає свої позиції, незважаючи на досить скромні успіхи на цих напрямках.

Ну і головне: наше опитування ще раз підтвердило, що українці хочуть, аби Україна нарешті перетворилась на країну для життя, а не для боротьби.

Стаття про план Геральда Кнауса, що зупипив потік біженців з Туреччини до Європи. Геральд Кнаус є членом Налядової Ради ІСП.Оригінал статті англійською мовою доступний тут.

Коментар Альони Гетьманчук, директорки ІСП, для газети “День”Повний текст статті “Чи потрібна Україні Польща як посол в ЄС” можна знайти тут.\
Схоже, що відносини між Україною та Польщею переходять у нову прагматичну фазу, в якій акцент буде на інтенсифікації співпраці, вирішенні конкретних проблем. Саме так можна розглядати перший візит прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана в Польщу, який позавчора взяв участь у 26-му Економічному форумі в м. Криниця-Здруй, а вчора вранці провів переговори з головою польського уряду Беатою Шидло.
Саме на необхідності інтенсифікувати співпрацю між сторонами на міжурядовому рівні, щоб можна було вирішити усі завдання, які стоять між нашими країнами, наголосив Гройсман на прес-конференції після переговорів із Шидло. За його словами, на зустрічі було обговорено шляхи покращання ситуації щодо перетину кордону між Україною і Польщею, щоб там не було довгих черг і було забезпечено гарний сервіс. Український прем’єр наголосив, що між обома країнами актуальною є співпраця у багатьох напрямах — політичному, оборонному, енергетичному та інших.
Зі свого боку Шидло відзначила, що Польща готова здійснювати спільні проекти з Україною у сфері громадянських інститутів, додавши, що Варшава хоче бути послом України в ЄС і бажає її бачити членом ЄС. Нагадаємо, раніше багато українських політиків називали Польщу адвокатом України в ЄС, хоча там краще підходило слово «лобіст». Але чи потрібен нам посол в ЄС, щоб у Брюсселі чули голос України?
Цілком очікувано, що обидва прем’єри не оминули дуже непростої теми історичних відносин між двома країнами. «Польща та Україна мають спільну історію, і в ній необхідно шукати теми, які об’єднують дві країни», — зазначила польський прем’єр.
Голова українського уряду теж наголосив, що у відносинах між країнами є непросте минуле і хороше сьогодення. «Маємо виходити з єдиною спільною позицією порозуміння щодо історії», — сказав він, висловивши сподівання на стратегічне добре майбутнє.
Напередодні, виступаючи на форумі разом в одній панелі «Чи може Центральна Європа говорити одним голосом?» з головами урядів держав Вишеградської групи у форматі V4+Україна, Гройсман заявив: «Сьогодні допомога Україні потрібна настільки, наскільки Україна сьогодні потрібна ЄС. На прикладі України ми можемо змінити і зупинити агресора. Ми можемо показати, що неможливо у сучасному світі робити те, що зробила Росія. Тому наша позиція має бути спільною щодо тиску на агресора, на того, хто зневажає міжнародне право. Санкції проти Російської Федерації як покарання за нехтування міжнародним правом є виправданими і мають бути збережені, допоки агресор не відійде з території суверенної держави».
Відповідаючи на запитання щодо підтримки, якої потребує сьогодні Україна, прем’єр-міністр зазначив, що країні необхідна допомога у проведенні реформ, виходячи з досвіду країн Вишеградської четвірки, що пройшли раніше цей складний шлях. Важливим, за його словами, є посилення транскордонного співробітництва країн, взаємодія у сфері інфраструктури, енергетичної безпеки, а також національної оборони і безпеки.

«ЯКБИ ФОКУС ПОЛЬСЬКОГО УРЯДУ ЗМІСТИВСЯ НА ПОШУК ТЕМ, ЯКІ ОБ’ЄДНУВАТИМУТЬ УКРАЇНУ І ПОЛЬЩУ»

Альона ГЕТЬМАНЧУК, директор Iнституту світової політики, Київ:

— Добре, що прем’єр-міністр Польщі прагне шукати теми, які об’єднують, а не роз’єднують Україну і Польщу в минулому, але було б ще краще, якби фокус польського уряду змістився на пошук тем, які об’єднуватимуть Україну і Польщу в майбутньому. Порядок денний польсько-українського партнерства має бути наповнений конкретними проектами, а не з’ясуванням, хто був чи є більшою жертвою. Щодо Вишеградської четвірки, треба використовувати всі можливі майданчики для комунікації на її рівні. Потрібно перестати нехтувати сусідами України. Потрібно також нарешті визнати, що Україна має негативну динаміку у відносинах практично з усіма європейськими сусідами, окрім Румунії. Над цим маємо працювати.
Україна, безумовно, зацікавлена в тому, щоб Польща мала сильні позиції в ЄС і була лобістом тих чи інших рішень в ЄС щодо України. Але є питання, наскільки сьогоднішні далеко не безхмарні відносини Варшави і Брюсселя (як через суперечливі рішення польського уряду щодо реформи конституційного суду і державного контролю над суспільними медіа, так і через конфронтацію з очільником Ради ЄС Туском) посилюють позиції Польщі в ЄС настільки, щоб її думка і позиція щодо України й надалі залишались достатньо авторитетними для інших країн-членів.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукВелика ротація іноземних послів в Україні триває. Вже попрощались з українцями посли США, ЄС, трохи раніше – посол Німеччини. Давно на валізах посол Польщі. Скоро приїде і новий посол Італії.\
Томбінські, Паєтт, Вайль, Літвін приїхали до України, коли ще був Янукович. Я, дякуючи послу Паєтту за його роботу, висловила сподівання, що Україна, з якої він від’їжджає, не почала знову нагадувати йому Україну, в яку він приїхав у 2013-му. Адже найстрашніший вірус суспільства пізнього Януковича – зневіра- знову полює на ослаблені кризою та відсутність очевидного покращення тіла українців, а деякі ключові аполітичні персоналії досі вважають, що євроінтеграція може мирно співіснувати з усталеними корупційними схемами, бо, мовляв, євроінтегруються, не заробляючи, тільки лохи.

Власне, й перевага послів, які від’їжджають у тому, що вони набагато краще, ніж будь-хто, може оцінити прогрес, який Україна зробила у різних сферах після Януковича, але й набагато швидше, ніж їхні колеги заткордоном, могли відчути, коли десь запахло регресом.

Від’їжджають ті, хто були свідками найдраматичніших подій в історії незалежної України. Нові посли, якими б професійними та зацікавленими в Україні вони не були, будуть вже без такої сильної емоційної прив’язки до нашої. Адже ті, хто на власні очі бачив епічну боротьбу і смерті на Майдані, а потім був пасивним свідком початку російськоі агресії в Україні, навряд чи може однаково дивитись на Україну, як ті, хто цього досвіду не мали. Як сказав мені один з європейських послів, переживши разом з українцями такі події, ми наче відчували частку і своєї моральної відповідальності за те, щоб в України все вийшло.

Добре це чи погано, що приїдуть посли без такої емоційної прив’язки? Очевидно, однозначної відповіді на це питання немає. Однак є підстави вважати, з огляду на конкретні персоналії, що посли, які приїдуть, будуть менш схильним давати поблажки українській владі через сумну спадщину попередників, через втрати на Донбасі чи ще з огляду на якісь причини.

І тут ми підходимо до основного питання – наскільки ті чи інші посли мають право і взагалі повинні непублічно і публічно тиснути на українську владу, вимагаючи реформ? Як це робили той же Паєтт та Томбінські? Не секрет, що не всі в Україні схильні оцінювати їхні критичні заяви щодо тих чи інших процесів і – головне – персоналій (привіт Шокіну) як неупереджений крок. Мовляв, це робилось під впливом окремих суб’єктивних впливів. Моя відповідь проста: допоки є серйозний запит в украінського суспільства на політичний тиск з боку Заходу і допоки такий тиск працює на реформи, він потрібен. Так, соціологічне опитування GFK, виконане на замовлення Інституту світової політики, чітко демонструє, що якраз найбільше, що українці наразі очікують від ЄС – це політичного тиску на українську владу (30% з усіх опитаних). Порівняйте з 10% тих, хто очікує від ЄС перспективу членства або з 7% тих, хто очікує фінансову допомогу.

Інше питання, наскільки нові посли будуть зацікавлені у тому, щоб перетворитись в одіозних дипломатів з нагайками, стати небажаними гостями на Банковій та Грушевського, заради тих чи інших реформ в Україні. Посол Томбінські, наприклад, теж, коли приїхав, дуже не хотів йти шляхом посла Тейшейри, але в якийсь момент нагайку таки довелось дістати. І тут, до речі, з’являється питання, чому так активно українська влада в Брюсселі лобіювала у посли ЄС саме француза Мінгарелі, коли були й інші достойні кандидати, зокрема представник більш відкритої до євроінтеграційних амбіцій України Швеції? Ризикну припустити, що з приводу Мінгареллі говорили з Могеріні явно не для того, щоб він потім чинив пресинг на тих, хто просив підтримати саме його кандидатуру.

Звісно, для комфортної роботи в Україні і душевного спокою, краще бути просто дипломатом-спостерігачем. Безпристрасно фіксувати те, що відбувається і звітувати в свої столиці. Але боюсь, що при нинішньому опорі системи до реальних змін, у всіх, хто вболіватиме за не перетворення України у failed state, не буде іншого вибору як стати дипломатом з нагайкою. Хто не вболіватиме – стане дипломатом-спостерігачем. Це вибір кожного з послів. Вибір своїм впливом і завзяттям наблизити 40 мільйонну країну до моменту незворотності, і пишатись цим впродовж своєї дипломатичної кар’єри, чи стати свідком її занепаду і пишатись тим, що зберіг нерви та душевний спокій.

Для тих, хто хоче попрацювати на зміни, таких можливостей вистачає. Останніми роками запрацювало кілька форматів, коли посли можуть донести свою думку безпосередньо до керівництва країни. Крім традиційного формату послів ЄС, активізувався формат послів G7, був оформлений формат країн Північної Європи, куди увійшли скандинавські та балтійські посли. Дуже важливо, щоб далі за нових глав диппредставництв залишався міцний трансатлантичний зв’язок – подібно тому, який налагодили завдяки гарним персональним відносинам Томбінські та Паєтт.

Водночас, треба пам’ятати, помилки роблять всі, зокрема й шановані посли. Деякі з них самі заплутались у своїх рекомендаціях до України: з одного боку, вони вимагають рішучої боротьби з корупцією і радикальних реформ, з іншого боку, протестують проти звільнення чи нічого не мають проти призначення тих, хто консервує корупційні схеми чи не має відваги з ними боротись, оскільки бояться, що порушиться баланс або ж Україна зануриться у політичний хаос.

Деякі з них надають перевагу спілкуванню лише з тими політичними діячами, хто добре володіє англійською або хто є лише красивою вітриною нинішньої влади, але вплив яких на вирішення питань, які, як пута на ногах, заважають Україні рухатись вперед, обмежений або нульовий. Деякі звикли ідеалізувати громадських активістів, хоча не виключено, що деякі з них на своєму активізмі просто будують власну передвиборчу кампанію, маючи за мету виключно потрапляння на наступних виборах до парламенту.

Як би там не було, величезна подяка тим послам, які від”їжджають, не тільки за те, що працювали в Україні, але й боролись за неї.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукВсе виглядало красиво. Польський президент приймав поруч з українським військовий парад, який Порошенко назвав сигналом ворогу, і так виходило, що сигналив Росії за компанію і Дуда. До речі, не впевнена, що інші західні лідери так само погодились би сигналити Росії. Хоча у владних кабінетах стверджують, що письмові запрошення іншим іноземним лідерам на парад і не надсилали, а з Дудою була окрема усна домовленість. Польська сторона ще в перші місяці цього року була зацікавлена у візиті саме на 25-річчя Незалежності України. Для них той факт, шо Польща першою визнала незалежність України, сприймається, на мій суб’єктивний погляд, чи не важливіше, ніж для самих українців.\
Взагалі після відомого візиту Коморовського, коли відразу після його виступу в Верховній Раді був прийнятий закон про декомунізацію, будь-який візит до Києва польського президента став певним виявом мужності. Багато хто в Польщі підігрує враженню, що українська політика підступна, і ніж в спину українці спроможні засадити навіть тому, хто приїхав до України з найблагороднішими намірами.

Дуда приїхав, і Петро Олексійович називав його на всю країну своїм другом, хоча люди особливо поінформовані ніколи раніше не помічали особливої хімії між двома лідерами. А після того, як Порошенко на 20 хв запізнився на Банкову під час минулого візиту Дуди до України, взагалі якийсь час говорили про певне роздратування польського президента, який запізнення Порошенка сприйняв як знак неповаги. Дуда взяв участь в Нараді послів. Можливо, в Україні на такі речі, крім самих послів, ніхто особливо не звертає увагу, але для поляків вони є дійсно показовими. Пам’ятаю, скільки галасу було в Польщі у свій час, коли тодішній міністр Сікорські запросив виступити на нараді польських послів Лаврова.

Дуда приїхав як добрий поліцейський. З двох пріоритетних для нинішньої польської влади питань співпраці на українському напрямку – безпека та історичний діалог, він публічно робив акцент на, даруйте за тавтологію, безпечному безпековому. Зовні може видатись, що в польському керівництві усвідомили, що заради відносин з Україною історичний діалог можна відсунути на задній план.

Це не так. Як я вже зауважила в коментарі газеті “День”, не варто розглядати візит Дуди як акт покаяння Польщі за резолюцію польського Сейму щодо Волині. Маховик відновлення історичної справедливості у польському розуміння запущений в Польщі настільки, що історичний діалог залишатиметься гостро на порядку денному польської влади й надалі. Якщо вона здасть позиції на українському напрямку, вона послабить позиції всередині країни, добровільно віддаючи частину голосів іншим політичним гравцям, які не в уряді і можуть дозволити собі набагато радикальніший підхід.

Історичний діалог не вдасться списати, його можна тільки очолити. І дуже важливо, щоб з обох країн його очолювали правильні люди, спроможні натиснути на гальма, коли пошуки історичної справедливості виходять за межі здорового глузду. Погано, що Порошенко на прес-конференції з Дудою не подякував польському президенту за теплий прийом на Варшавському саміті (саме поляки активно лобіювали, щоб в рамках саміту відбулось засідання Комісіі Україна-НАТО на найвищому рівні, а для Дуди цей саміт персонально важливе досягнення за перший рік президентства), але добре, що Порошенко чітко заявив про готовність до конструктивного діалогу на історичну тематику. Добре, тому що головний закид поляків до українців у цьому питанні полягає в тому, що в Украіні не готові до діалогу на цю тему.

Що далі робити для України? Є два шляхи: перший – це боротьба на винищення в змаганні під умовною назвою “хто більша жертва?”. Польща доказувала активно зусиллями своїх народних обранців і на прикладі Волині, що вона є головною жертвою минулого, і має право на відповідне вибачення з українського боку. Україна почне доказувати так само з допомогою законодавчих ініціатив своїх парламентарів, що вона постраждала не менше в минулому, і сьогодні є жертвою, в чому Дуда мав би переконатись на параді при нагородженні героїв АТО. Очевидно, багато людей з обох боків отримають від взаємного звинувачення чимало сатисфакції і, можливо, додаткові голоси на виборах.

Другий шлях – можливо, вперше за 25 років незалежності створити прецедент, коли не Польща показує приклад Україні, а Україна показує приклад Польщі. Нехай в історичному діалозі. Відреагувати на рішення польського сейму таким чином, щоб ця реакція чітко вказувала на право України так само вважати себе жертвою і право шанувати власних героїв, але не запрошувала до подальшого раунду ескалації. На моє глибоке переконання, ні Сейм Польщі, ні Верховна Рада не мають права давати власні інтерпретації історичним подіям.

Наші польські друзі та партнери кажуть, що їм, передусім, бракує аргументів, що в Україні готові розмовляти на цю тему. Не бачу проблем в тому, щоб надати такі аргументи. Бо якщо ми цінуємо стратегічне партнерство з Польщею, ми маємо враховувати і її пріоритети у відносинах з Україною, а не лише заповнювати порядок денний тим, що наболіло у нас. Ініціювати відповідні комунікаційні майданчики. Закликати істориків двох країн презентувати результати своїх напрацювань з цього приводу. Організувати Українсько-польський форум громадянського суспільства. Створити робочі групи істориків та громадських діячів при Консультаційному комітеті президентів України та Польщі. Продукувати більше запрошень та ідей для міжпарламентської співпраці, ніж польські парламентарі здатні переварити. Організувати прес-тури для журналістів і лідерів думок. Можливо навіть президенту України запропонувати польському президенту взяти своєрідний патронаж над історичним діалогом. Головна ідея – показати, що історичні проблеми постійно так чи інакше обговорюються в українсько-польських відносинах, і тим самим надати аргументи нашим друзям в Польщі.

Це спілкування потрібне для того, щоб польські партнери краще розуміли, що: 1. Справжня загроза для Польщі йде зовсім не від українців, які шанують Бандеру 2. В Україні теж є внутрішня політика, і будь-які серйозні компроміси в історичному діалозі так само означатимуть електоральні втрати. 3. Кожна з наших країн має право почуватись жертвою, але замість того, щоб сперечатись, хто більша жертва, краще допомогти одна одній стати переможцем 3. Чи не найбільший капітал, який Польща і її “м”яка сила” мають в регіоні – це приязне ставлення до неї мільйонів українців, які вважають Польщу союзником номер 1 для України (про це я говорила також в коментарі для “Газети виборчої” в день візиту Дуди). Будь-які рішення на кшталт резолюції сейму, позбавляють Польщу цього капіталу. 4. Гострі реакції поляків на перейменування вулиць на честь Бандери сприймаються в Україні як заборона шанувати власних національних героїв 5. Політика декомунізації в Україні жодним чином не націлена проти Польщі 6. Якщо історична політика веде до ескалації у відносинах і поляризації суспільства, а не до примирення, значить така історична політика вимагає перегляду