Архіви: Публікації

В основі гібридної російської політики сьогодні лежить прагнення зруйнувати європейську єдність та дестабілізувати США

Керівництво Росії добре усвідомлює непідготовленість цивілізованого світу до можливого зовнішнього втручання до перебігу електоральних процедур. Тому Кремль готовий завдавати не лише прицільних ударів по окремих виборчих кампаніях, але дискредитувати демократію як таку.

Мотивація Росії

Завдяки втручанню до перебігу виборів Росії цілком до снаги добитися власних цілей малою кров’ю. Дискредитація демократії для авторитарної держави – надійний спосіб вплинути на перебіг політичного життя у цивілізованому світі. Нагадаю, що Путін жодною мірою не залежить від результатів виборів, чим відрізняється від більшості лідерів світових центрів впливу. Підрив довіри до демократичних цінностей виглядає усвідомленим кроком, який має масштабні наслідки для багатьох учасників політичного процесу. Припускаю, що у Москві не так роблять ставку на перемогу тих чи інших лідерів, як намагаються дискредитувати демократію як таку.

До того ж зауважу, що втручання до виборчих процедур дозволяє РФ демонструвати почуття власної значущості, надихаючи своїх численних прихильників у світі. Виходить доволі показово, а успіхи популістів та консерваторів у різних куточках цивілізованого світу лише додають присмаку сумніву існуючому політичному процесові. Кремль використовує момент фактичної відсутності антигібридного законодавства у країнах ЄС та США (Франція, яка просунулася у цьому напрямі, зараз потерпає від акцій «жовтих жилетів»). Путін готовий робити гарний вираз обличчя за поганої гри, адже висувати йому претензії ризикне далеко не кожна країна цивілізованого світу.

Україна під прицілом

Слабкий інституційний розвиток нашої держави перетворює її на зручний об’єкт для російського втручання, а президентська та парламентська кампанії протягом одного року створюють спокусу для втручання. Зауважу, що у 2014 -2015 роках проведенням повного циклу виборів Україна розвіяла міф про «київську хунту», який завзято транслювали кремлівські пропагандисти.

Проте понад 20 років імітації бурхливої діяльності у сфері державного будівництва однозначно даються взнаки саме зараз, в умовах гібридної війни. Невипадково чимало європейських партнерів України зізнаються, що в умовах, подібних тим, в яких перебуває наша держава вже п’ятий рік, схилилися б до перемовин з сепаратистами. Справа не в толерантності політичної еліти, а у неготовності західного світу до вражаючих втрат під час неоголошеної війни.

Нагадаю, що, починаючи з 1994 року, Україна протягом 20 років ставала об’єктом опосередкованого, проте масованого впливу з боку Росії саме під час виборів. Елементи та алгоритми цього втручання заслуговують на окремий аналіз, поки що відзначу, що російські кальки накладалися на вітчизняні електоральні поля із завзяттям, гідним кращого застосування. Революція гідності та подальший розвиток подій позбавили Росію багатьох важелів, однак інтерес нікуди не зник: без відновлення контролю над Україною говорити про постання Євразійської імперії Путіна просто не буде підстав. Тому Москва не шкодує сил та коштів, щоб активно впливати на Україну.

Звісно ж, у непрямий спосіб. Десакралізація влади, яка нині спостерігається в України, надзвичайно на руку російським ідеологам «приборкання Малоросії». Вони готові стати провайдерами руйнування засад державності, і роблять це азартно та послідовно. Соціальні мережі, інтернет-медіа, телевізійні канали – каналів впливу на формування громадської думки в Україні у РФ не бракує. Після подій 25 листопада у нейтральних водах Чорного моря російські медіа вдалися до килимових бомбардувань фейками українського інформаційного простору.

Зі зрозумілих причин Кремль навряд чи робитиме ставку на єдиного кандидата чи політичну силу, швидше постарається відкрити «бюро добрих послуг» для низки з них, готових діяти у річищі російської стратегії руйнування української державності. Серед головних інструментів майбутнього впливу: пропаганда тези «мир за будь-яку ціну», яка має знайти відгук у виснаженому тривалим стресом українському суспільстві. Нам вправно пропонуватимуть довгоочікуваний мир, проте не даючи відповідь про ціну, яку потрібно за нього заплатити.  Нескладно здогадатися про спроби здійснення кібератак на органи державної влади та об’єкти критичної інфраструктури. У день голосування вірогідною виглядає спроба визнати вибори такими, що не відбулися в окремих адміністративно-територіальних одиницях, яка хоча не здатна вплинути на результат виборів, проте може спровокувати дискусію про недостатню легітимність обраної влади.  Стає більш зрозумілим, чому 11 листопада у самопроголошених республіках на Донбасі провели так звані «вибори» – це також фактор нівелювання демократичних процедур в Україні.

Варто звернути увагу на численні прояви мімікрії під патріотів з недолугим використанням української мови. Їх має посилити процес створення та використання «кишенькових» псевдопатріотичних організацій, зазвичай з крайньо правими поглядами. Ліві також отримують свою долю уваги з боку Росії, яка давно відпрацювала тактику співпраці з політичними опонентами у Старому Світі (згадайте, зокрема, про Романо Проді та Сільвіо Берлусконі)

Використовуючи різноманіття

Росія добре навчилася використовувати на власну користь особливості демократичного суспільства. Зокрема, робить ставку на чорний піар та фальсифікації, не властиві західному світові, який надто звик до непорушності демократичних процедур. Завдяки  поширенню ксенофобії та радикалізму, гіперболізації фактору біженців – добивається посилення антиісламських настроїв, ізоляціонізму та самоусунення від проблем глобального масштабу. Кремль докладає чимало зусиль задля створення «тривожного» порядку денного суспільних настроїв у країнах Заходу, і дії «жовтих жилетів» у Франції лише підтверджують цю тезу.

В основі гібридної російської політики сьогодні лежить прагнення зруйнувати європейську єдність та дестабілізувати США. Тому і втручання у процес президентських виборів 2016 року у Штатах носило не персоналізований характер, а було замахом на інституційну спроможність країни, для якої вибори є необхідно складовою життя. Проте у Росії прорахувалися, і відповідь заокеанського політичного істеблішменту виявилася потужною.

Кремль докладає чимало зусиль, щоб отримати якомога більше представництво власних союзників чи попутників у парламентах цивілізованих країн, не соромлячись роздавати обіцянки та ресурси. Відновлено створену ще за СРСР мережу агентів впливу у Західній Європі, яку підживлюють латентним антиамериканізмом, євроскепсис та консерватизм у Центральній Європі мобілізуються заради російських інтересів, на Балканах нагадують про «виключну роль Росії» для процесу становлення тамтешніх держав.

Звичну конкуренцію між провідними політичними силами цивілізованого світу Росія намагається використати як шанс вбити клин у Захід, який для Путіна виглядає прямою та явною загрозою його домінуванню. Саме ЄС для Росії сьогодні є ворогом номер один, попри задекларовану готовність відновлювати економічну співпрацю. Тому  2019-й як рік виборів до Європарламенту та низки місцевих виборів стане для Кремля спробою нав’язати власний порядок денний Європейському Союзу, перетворити Європейський Парламент на галасливе збіговисько, не спроможне на конструктивну роботу.

Зберегти демократію

Захід ще має час, щоб відпрацювати процедури оперативного реагування на спроби втрутитися у вибори. Поширення інформації про можливі технології втручання має відіграти роль  щеплення від найбільш небезпечних технологій кремлівського впливу. Європейському Союзу напевне згодиться проведення інформаційної кампанії щодо демократичних цінностей та їх значення для суспільства. Адже саме завдяки їм вдалося створити найбільше у світі об’єднання прав та можливостей. Проблему можливого російського втручання необхідно піднімати на найвищий політичний рівень

Для України рецепти протидії кремлівському впливу виглядають більш складними через брак чітко визначених національних інтересів. Очевидно, саме їх формування та усвідомлення необхідності протистояння російській агресії не лише на фронті, але і інших сферах суспільного життя є гостро актуальними для нашої держави. Відновлення територіальної цілісності, деолігархізація, формування привабливого іміджу України та продовження процесу європейської та євроатлантичної інтеграції виглядають сьогодні складовими стратегічного курсу із зменшення російського впливу на суспільно-політичне життя нашої держави.

Євген Магда, директор Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Мирний план ЄС довів Белград та Приштину до початку гібридної війни

Що відбувається, коли мирні плани врегулювання якогось конфлікту залишаються на папері?

Деякий час сторони можуть продовжити вірити в те, що якось воно буде та за інерцією рухатися заданим курсом. Але в якийсь момент вони таки відчують відсутність шансів на вирішення конфлікту за затвердженими десь у верхах лекалами. Тоді на сторони конфлікту перестає діяти магія «мирних домовленостей», досягнутих, як правило, за посередництва поважних міжнародних посередників. І тоді…

А що ж тоді може статися?

Нерідко у випадку, коли «мирні плани» починають пробуксовувати, сторони або миряться із новою реальністю, або одна зі сторін, яка вважає себе в програші, йде на загострення, щоб все ж таки вирішити конфлікт, але вже по-своєму (або все програти).

За останні років 20-25 маємо різні, прямо протилежні приклади виникнення та розвитку таких ситуацій. Проте вони вже стали історією.

Новий кейс «розморозки» конфлікту, коли замість поступового втілення мирного плану сторони починають розгортати гібридну війну, хоча і без військового компоненту, ми можемо спостерігати просто зараз.

Йдеться про найсерйозніше із часів збройних зіткнень загострення відносин між Белградом та Приштиною.

Мирний план ЄС

Якщо ще п’ять років тому здавалося, що Сербія і Косово впритул наблизилися до врегулювання конфлікту, то тепер вони стрімко просуваються абсолютно у протилежний бік.

Точкою відліку можна вважати події квітня 2013 року, коли Белград та Приштина, за посередництва Європейського союзу, підписали в Брюсселі угоду, що мала стати основою для широкомасштабної нормалізації відносин між сербами та албанцями-косоварами. Договір, зокрема, передбачав об’єднання сербських районів Косова в Асоціацію сербських муніципалітетів і надання цьому утворенню широких повноважень – тобто, в рамках до того унітарної, хоча і частково визнаної Республіки Косово, створювався регіон «з особливим статусом».

Фактично, Приштина погоджувалася де-юре закріпити нинішню де-факто ситуацію, коли значна частина території півночі Косова після війни так і не перейшла під її контроль, і нині контролюється більше Белградом, ніж центральною косовською владою. У Сербії навіть є спеціальний урядовий орган, Адміністрація з питань Косова і Метохії, який якщо чимось і керує, то насамперед саме цим сербським анклавом. Головною мотивацією для політиків з Приштини, що погоджувалися на втілення плану фактичної федералізації Косова та створення сербської автономії, була їхня впевненість, що завдяки цій поступці сербам вони зможуть отримати від Белграда визнання своєї незалежності.

Сербські лідери, погоджуючись на підписання та виконання мирного «Брюссельського договору», хотіли отримати «хоча б щось замість нічого». Так пізніше пояснював сербську позицію нинішній президент Сербії Александар Вучич. Тобто, Белград хотів забезпечити збереження контролю хоча б над частиною Косова, якщо врешті-решт, треба буде розпрощатися зі своєю провінцією.

Була і ще одна мотивація втілення мирного плану, спільна і для сербів, і для косоварів – євроінтеграція. Без нормалізації відносин із Косовом Сербія не має шансів вступити до ЄС. Насамперед Приштина змогла підписати з Євросоюзом Угоду про стабілізацію і асоціацію, яка (на відміну від українського варіанту) є, по суті, нульовим етапом вступу до ЄС, тільки після того, як погодилася на мирний план, запропонований Брюсселем.

На фініші процесу реалізації мирних домовленостей Белград та Приштина мали підписати всеосяжну угоду щодо нормалізації двосторонніх відносин, Сербія – вступити в ЄС, Косово – розпочати офіційні переговори про членство в Європейському союзі. Так, принаймні, було задумано.

Особливий статус, який не пройшов

У серпні 2015 року сторони, за активної участі Високого представника ЄС із закордонних справ та політики безпеки Федеріки Могеріні, досягли конкретних домовленостей щодо статусу та повноважень сербської автономії. Асоціації сербських муніципалітетів планувалося надати широкі повноваження у сфері місцевого самоуправління, у правоохоронній сфері, в економіці, в освіті. Додатковою опцією було збереження можливості зберегти наявні тісні і незалежні від центральної косовської влади зв’язки зі Сербією.

Але на практиці імплементація Брюссельського договору в законодавче поле Косова виявилася дуже непростим завданням. Частково визнану республіку охопили масові акції протесту проти створення сербської автономії та проти влади, що підписала ці домовленості. У грудні 2015 року Конституційний суд Косова постановив, що Асоціація сербських муніципалітетів не зможе мати владні повноваження, які закріплені за центральною владою відповідно до Конституції.

На тлі протестів парламент Косова проголосував за відставку уряду. У частково визнаній республіці довелося проводити дострокові парламентські вибори. За підсумками голосування в червні 2017 року найбільше голосів набрали опозиційні партії, прем’єр-міністром було обрано одного із лідерів опозиції Рамуша Харадіная – голову Альянсу за майбутнє Косова, який під час війни був одним з командирів Армії звільнення Косова (УЧК).

Ескалація

Белград почав вимагати, щоб Брюссель натиснув на Приштину, але паралельно і сам почав діяти.

Адміністрація з питань Косова і Метохії сербського уряду розвила активну діяльність на півночі краю – в регіон були спрямовані значні інвестиції і започатковано цілий ряд проектів регіонального розвитку, що фінансувалися напряму з Белграду. Але не економікою єдиною – у березні 2018 року косовські серби зібралися в «столиці» Півночі Косова, Косовської Митровиці, на засідання, де збиралися обговорити питання одностороннього створення Асоціації сербських муніципалітетів. Прибув на зустріч і керівник Адміністрації з питань Косова і Метохії уряду Сербії Марко Джурич. Подальший розвиток подій потрапив у стрічки усіх інформаційних агенцій світу – Джурича було затримано косовськими спецпризначенцями і депортовано до Сербії через відсутність у нього дозволу на відвідування Косова.

У відповідь представники партії косовських сербів вийшли зі складу урядової коаліції та уряду Косова, а сербська делегація поїхала з Брюсселя, де якраз мав розпочатися новий етап переговорів з косовськими представниками щодо нормалізації відносин.

Натомість міністерство закордонних справ Сербії розгорнуло активну «роботу» з країнами, що визнали незалежність Косова. В результаті за останні місяці 11 невеличких країн Азії, Африки та Латинської Америки змінили своє рішення та відкликали своє визнання. Окрім того, Белград заблокував можливість надання Косовому статусу спостерігача в ООН (на що косовські лідери розраховували, сприймаючи цей статус як «майже визнання», і нібито неформальні домовленості з цього приводу із самого початку Брюссельського мирного процесу було досягнуто). В листопаді 2018-го Сербія разом із Росією провели цілу «спецоперацію» задля того, щоб Косово не змогло стати членом Інтерполу – долучення до цієї організації мало стати ще одним підтвердженням косовської незалежності, але цього не сталося, не вистачило голосів.

Старт «розморозки»

Провал вступу Косова до Інтерполу в кінці листопада став початком справжнього гібридного протистояння. Приштина вирішила негайно ввести 100% мито на товари з Сербії та Боснії і Герцеговини (ще однієї країни регіону, що не визнала Косово). Якщо врахувати, що практично повністю товари в сербські райони на півночі Косова постачалися саме з Сербії, то і місцеві серби, і Белград, оцінили цей крок як блокаду і навіть як спробу Приштини вигнати сербське населення із Косова. Російський МЗС пішов ще далі, і заявив про початок «етнічних чисток».

ЄС та лідери окремих західних країн висловилися не так жорстко, але теж категорично проти введення 100% мита.

На початку грудня Белград та Приштину відвідав особисто комісар Євросоюзу з питань європейської політики сусідства та переговорів з розширення Йоганнес Ган. Але очільники Косова не збираються відступати.

Рішення щодо введення 100% мита на сербські товари може бути анульоване лише у разі визнання Сербією Косова, заявив прем’єр-міністр Косово Рамуш Харадінай на прес-конференції після зустрічі з єврокомісаром. «Вирішенням є підписання всеосяжної угоди про визнання, в рамки якої також буде включене питання вільної торгівлі», – сказав Харадінай.

Поки що ця заява – це все, чого досягла європейська дипломатія на косовському напрямку, і наразі у Брюсселя, здається, немає жодної ідеї, як зупинити ескалацію. Серби поки що борються із косоварами самотужки, використовуючи різні мирні і гібридні засоби.

Сербія та Боснія і Герцеговина формально відмовилися від застосування до Приштини санкцій. Але річ у тім, що через невизнання Косова ці країни і так не отримують жодного товару із позначкою «Зроблено в Республіці Косово», і тому симетрична відповідь Приштині не є можливою в принципі. Але серби пішли іншим шляхом.

Після запровадження мита на сербські товари, косовські серби заявили про припинення будь-яких офіційних контактів із владою Косова. Керівники чотирьох північних муніципалітетів Косова, з переважно сербським населенням, подали у відставку. Окрім того, косовські серби практично кожного дня виходять на багатолюдні акції протесту, підкреслюючи їхній  мирний характер.

Одночасно офіційний Белград активно контактує із Росією та Китаєм, щоб продемонструвати Заходу та Косово, що принаймні два члени Ради Безпеки ООН займають просербську позицію.

Тоді як, само собою, ніхто в Сербії навіть теоретично не обговорює виконання вимог Косова щодо визнання його незалежності.

Шах і… пат

Ситуація здається патовою, причому остаточно патовою. Після загострення (після арешту Джурича) навесні цього року до врегулювання намагалися долучитися США, які нібито навіть попередньо погодили із Росією новий варіант досягнення порозуміння між Белградом та Приштиною. Як і в Брюссельській угоді, передбачалося створення на Півночі Косова сербського утворення, але воно мало стати повноцінною частиною Сербії. Натомість до Косова приєднувався райони Сербії на кордоні із Косово, заселені албанцями (долина Прешево). Нібито цю ідею схвально сприйняли сербський та косовський президенти – Александар Вучич  та Хашим Тачі. Але пропозиція щодо обміну територіями не була підтримана сербським політикумом та суспільством (головним опонентом стала Сербська православна церква), косовською опозицією та навіть виконавчою владою (Харадінай заявив, що спроби змінити територію означають війну). Врешті-решт, категорично проти американсько-російського (нібито) плану виступили Євросоюз (тому що цей план занадто нагадував спробу створення моноетнічних країн) та провідні країни ЄС, насамперед Німеччина.

Втім ідею обміну територіями відкинули, але нічого нового на переговорний стіл не виклали. В цих умовах Косово, розчароване і обурене відсутністю перспектив повноцінного визнання власної незалежності, та Сербія, розчарована та обурена непоступливістю Приштини щодо відмови хоча б від частини території, поки що тримають курс на конфронтацію та посилення взаємного тиску.

Вже анонсовані кроки з боку Косова – ухвалення рішення про створення власної армії (це станеться буквально днями) та (вже наступного року) скасування торговельних бар’єрів з Албанією.

У Белграді сприймають плани Приштини як оголошення (гібридної) війни проти Сербії та сербів у Косово з одночасним втіленням ідеї створення Великої Албанії. Дії керівництва Сербії та косовських сербів відповідні – захист національних інтересів понад усе, але мирним шляхом.

Серби анонсують продовження блокади центральної влади Косова, мирних протестів на півночі та активно працюють над забезпеченням міжнародної підтримки сербської позиції завдяки російським та китайським партнерам.

Ехо гібридної війни

Якщо ніякого креативного плану дій головний миротворець, Євросоюз, не вигадає, ситуація буде і надалі сповзати у повноцінну гібридну війну. Миротворці KFOR, серед яких є й українці, безумовно, є гарантами миру. Але якщо загострення буде і далі розгортатися в гібридному вигляді, вони є безсилими.

Чим загрожує зростання напруження на Балканах Україні?

По-перше, у Росії може виникнути бажання підтримати сербських братів, додавши Косово до загального «переговорного кошика». Хто його знає, які нові миротворчі ідеї можуть внаслідок цього виникнути – не факт, що українське питання там не буде фігурувати.

По-друге, крах мирного плану Європейського союзу, якщо він таки станеться, поставить під сумнів здатність європейців досягати результату і щодо інших миротворчих напрацювань, включно із Мінськими домовленостями.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Напад на морі та фейкові вибори в ОРДЛО як спроба Путіна «все переграти»

Загострення в Азовському морі затьмарило нещодавні події на окупованих територіях Донбасу, хоча йдеться, про всього лише про різні етапи ескалації гібридного конфлікту. Все це складові одного і того самого ланцюга – Росія йде на загострення, щоб «перевернути стіл» на переговорах та змусити світ зважати на нову, погіршену зусиллями Москви реальність.

Погіршена реальність

В цьому сенсі військовий напад росіян на морі є доповненням до політичного наступу, який Кремль та його маріонетки влаштували напередодні в ОРДЛО. Йдеться про «вибори» в незаконних утвореннях, які в Москві гучно називають «республіками».

Виставу під назвою «вибори» в «ДНР» та «ЛНР» було засуджено міжнародними інституціями, західними державами та їхніми представниками. З правової точки зору це дійство не має жодного значення як для України, так і для всього цивілізованого світу. На цьому можна було б поставити крапку і більше до цієї теми не повертатися. Але ні, «розслаблятися» зарано, треба «уважно стежити за руками». Росія вже використовувала, використовує і буде використовувати цей виборчий фейк і надалі, в першу чергу. Яким чином і навіщо?

Перше завдання Кремля – легітимація ватажків «ДНР» та «ЛНР». Ціль є прозорою та зрозумілою – Росія намагається створити «команду контактерів» та «презентаторів», які будуть виступати від імені «влади народних республік», в першу чергу, на міжнародній арені. Влаштоване росіянами загострення на морі, зрозуміло, буде використано ними «по повній» для просування своєї версії врегулювання конфлікту. Ведення т.зв. «прямих переговорів» Києва з Донецьком та Луганськом одна з таких нав’язливих ідей Москви.

Пропозиція є абсурдною, тому що в ОРДЛО ми маємо справу зі 100% кремлівськими маріонетками. Але треба розуміти, що цей факт далеко не є очевидним для світової спільноти. Справа в тому, що раніше під час інших чимось схожих конфліктів, представників сепаратистських утворень залучали до переговорного процесу. Щоправда, з цього нічого не виходило.

Хорватський «мінськ»

Хорватії в свій час довелося домовлятися саме із сепаратистськими лідерами (домовленості не спрацювали, але про все по порядку).

З березня 1994 року сербський сепаратистський анклав в Хорватії, Республіка Сербська Країна (РСК), перебувала в стані офіційного перемир’я із військами центрального хорватського уряду, і міжнародна спільнота почала розробляти програми «врегулювання конфлікту в Хорватії».

В січні 1995 року у Загребі було схвалено мирний план. Документ мав назву Z-4. Z – тому що його було ухвалено в Загребі; чотири, тому що план було розроблено та погоджено представниками чотирьох країн-посередників – США, Великої Британії, Франції та Російської Федерації.

Згідно із Планом Z-4, Республіка Сербська Країна отримувала статус автономії у складі Республіки Хорватія. Передбачалося, що РСК стане утворенням із обмеженою державною суб’єктністю.

Сербська Країна отримувала власні прапор, герб, окрему від інших частин Хорватії офіційну мову – сербську. Передбачалося подвійне громадянство – Республіки Хорватія і Югославії. Мешканці РСК мали обирати свого президента, парламент, уряд. Одночасно, мешканці автономії мали змогу брати участь і у загальнонаціональних виборах у Хорватії – президентських та парламентських. Передбачалася наявність квот для представників автономії в хорватському парламенті, в уряді та загалом практично в усіх центральних органах влади.

На території анклаву мала функціонувати своя судова система, своя поліція (але не армія). РСК надавалося право на ведення власної податкової політики, на створення власної митниці. Окрім того, республіка могла самостійно укладати окремі міжнародні угоди.

Під юрисдикцією центрального уряду Хорватії залишалася основна сфера закордонних стосунків, міжнародна торгівля, оборона (армія). Втім, хорватські збройні сили могли увійти до Сербської Країни тільки на запрошення влади РСК.

Офіційний Загреб погодився на переговори із сербськими сепаратистами, взявши Z-4 як основу для домовленостей.  Але мирний процес було заблоковано… лідерами Сербської Країни. Обраний на місцевих виборах («виборах») в січні 1994 року президент («президент») РСК Мілан Мартич відмовився розглядати запропонований «четвіркою» план. Причин для такого рішення було декілька. Зокрема, в умовах відсутності права на власну армію, «країнці» вимагали від миротворців гарантій захисту від можливих атак хорватської армії. Втім, у березні 1995 р. мандат миротворчих сил ООН мав закінчитися, а офіційний Загреб не збирався давати згоду на його продовження.

Окрім цієї, називають ще декілька причин, які призвели до того, що РСК, як і офіційний Белград, відкинули план Z-4.

«Із головами Пушиліним і Пасічником наперевіс»

Продовження цієї історії широко відомо – звільнення більшості території Хорватії за допомогою кількох військових операцій хорватської армії та поліції, найбільш яскравою з яких була «Буря» в серпні 1995 р., та мирна реінтеграція залишків Сербської Країни – хорватського Подунав’я – в 1996 – 1998 рр. до складу Хорватської держави за програмою ООН без надання цієї території якогось автономного статусу.

«Нам повезло, що серби відмовилися від виконання мирного плану Z-4», – кажуть зараз в неофіційних бесідах хорватські високопосадовці – учасники та свідки тих подій.

Цей приклад став ілюстрацією повного краху сепаратистських утворень, еталоном поразки сепаратистів. І тепер Денис Пушилін в свій час навіть заявив, а російські ЗМІ розганяли меседж про те, що «народні республіки Донбасу» не пропадуть як Сербська Країна.

Відповідно, враховуючи досвід «сербських колег», сепаратисти на Донбасі та їхні куратори формально погоджуються на виконання нашого варіанту Z-4, «Мінську-2». Одночасно, спираючись, в т.ч., і на цей приклад з недавнього минулого, Москва активно намагається просувати ідею прямих домовленостей Києва із лідерами сепаратистських утворень.

На логічне небажання розмовляти із нелегітимними представниками невідомого кого, Кремль як раз і відповів своєю гібридною акцією під назвою «вибір влади в народних республіках». Тепер росіяни будуть активно носитися із «главою ДНР Денисом Пушиліним» та «главою ЛНР Леонідом Пасічником» по всіх міжнародних площадках, позиціонуючи їх як уповноважених представників «іншої сторони», «партнерів по переговорах» для Києва. Нещодавно квінтесенцію цього задуму розповів (мимоволі?) один з метрів російської журналістики. Під час дискусії, організованої в української столиці міжнародним фондом, росіянин дуже обурювався, що українці постійно вказують на втручання Росії, але ігнорують позицію мешканців Донбасу, ніби дивлячись через їхню голову. Тепер, після «виборів» Кремль, із «головами республік» Пушиліним і Пасічником наперевіс, буде розвивати і просувати тему про «необхідність прямого договору» із подвійною силою.

Легітимація маріонеток

Питання нелегітимності нових «керівників народних республік» вирішується теж на основі вже набутого росіянами досвіду в частині «врегулювання громадянських війн».

Як відомо, вже 10 років тривають перемовини Грузії із представниками Абхазії та Південної Осетії / Цхинвальського регіону у форматі т.зв. Женевських дискусій. Діалог триває за дуже складною схемою, там дійсно не зовсім йдеться про прямі переговори, але спілкування в такому колі триває і триватиме.

З ким спілкується Тбілісі? Визначення таке – із представниками ДЕ-ФАКТО ВЛАДИ в Сухумі (Сухуме) та Цхинвалі (Цхинвалу). Ця дефініція ніяк не легітимізує представників Абхазії та Південної Осетії / Цхинвальського регіону в правовому сенсі, але в сприйнятті міжнародної спільноти вони стають чимось більшим, ніж самозванці, представники самопроголошених утворень.

Зафіксував для своїх маріонеток статус «де-факто влади», або «обраної народом влади», Росія, очевидно, бути намагатися просувати їх на усіх міжнародних площадках та в міжнародних інституціях.

Важливо звернути увагу, що цих персонажів Кремль позиціонує саме як «миротворців», на яких «немає крові». Отже, їхнє «обрання» має, вочевидь, продемонструвати їхні наміри «домовлятися із Києвом», а не воювати з ним, чим займалися Захарченко та Плотницький.

Зрозуміло, що Росія не зупиниться і буде лише посилювати свої потуги із видавання маріонеток за самостійних персонажів та повноцінних учасників «мирного процесу».

Очевидно, що в Кремлі сподіваються, що з «представниками республік» хтось обов’язково почне розмовляти. Після чергового влаштованого ними самими загострення такий варіант може здаватися Москві більш реальним, ніж раніше. Залишається сподіватися, що міжнародна спільнота і надалі не втратить розуміння того, що у маріонетковому театрі не може бути інших персонажів, окрім керованих ляльок, відповідно, домовлятися з ними все одно про що немає сенсу – треба «вирішувати питання» напряму з ляльководом.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»   

Інцидент в Азовському морі, що стався 25 листопада 2018 року, змушує проаналізувати співвідношення військово-морських сил України та Росії

Мало хто ставить під сумнів, що на даний момент Чорноморський флот РФ володіє кількісними і якісними перевагами. Не в останню чергу тому, що під час розподілу радянського флоту російська сторона отримала 82,5% всіх плавзасобів. Також Москва швидкими темпами проводила посилення корабельного складу Чорноморського флоту із 2014 року після окупації Криму.

Однією із формальних переваг російської сторони є наявність більшої кількості надводних кораблів із керованим ракетним озброєнням, в тому числі із протикорабельними ракетами. Мова йде про ракетний крейсер «Москва» (проект 1164), фрегат «Сметливый» (проект 61), фрегати «Ладный» і «Пытливый» (проект 1135), фрегати «Адмирал Григорович», «Адмирал Эссен», «Адмирал Макаров» (проект 11356), корвет «Вышний Волочек» (проект 21631). Окрім того Чорноморський флот має декілька типів радянських ракетних катерів. А саме «Мираж» (проект 1234), «Бора» і «Самум» (проект 1239), «Шуя», «Буря», «Набережные Челны», «Ивановец» і «Бриз» (проект 1241). Тим самим бойовий склад Чорноморського флоту РФ має 8 великих надводних кораблів і 8 ракетних катерів. 75% цих сил складають судна радянської побудови.

Найсучаснішими є фрегати проекту 11356, які мають на борту 8 крилатих ракет Калибр-НК. Дані ракети можуть наносити як удари по суші так і по інших кораблям супротивника. Слабкою стороною цих кораблів є штатна система протиповітряної оборони «Штиль-1». На сьогодні навіть не ясно чи працює дана система на кораблях «Адмирал Григорович» та «Адмирал Эссен». Також ракети Калирб-НК є і на новому корветі «Вышний Волочек» – всього 8 одиниць. Проте відкритим є питання чи зможе цей корабель на китайських дизелях вийти в море.

Флагман Чорноморського флоту РФ ракетний крейсер «Москва» перебуває сьогодні на ремонті. Даний корабель не виходив в море із 2016 року. Кораблі проекту 1164 створювалися перш за все для боротьби із авіаносними ударними з’єднаннями США, а тому мають на озброєнні протикорабельні ракети «Вулкан» (16 ракет). Сильною стороною цього корабля є потужна система ППО – С-300Ф (64 ракети), яка може забезпечувати прикриття із повітря не лише себе, але і угруповань кораблів. Проте, на сьогодні крейсер «Москва» знаходиться на ремонті, який триватиме щонайменше 8 місяців.

Фрегат «Сметливый» є найстарішим бойовим кораблем ВМФ РФ. Даний корабель був введений до складу флоту в далекому 1969 році. Формально на цьому кораблі встановлені сучасні протикорабельні ракети Х-35 Уран (8 одиниць). Але відкритим є питання, наскільки успішно було інтегровано дану ракетну систему, яка була прийнята в РФ на озброєння ще в 2003 році, до радянського корабля. Зокрема, не можна знайти жодного відео успішного запуску протикорабельної ракети Х-35 із фрегата «Сметливый». Фрегати «Ладный» і «Пытливый» мають на озброєнні радянські універсальні ракетні комплекси «Раструб» із ракетою 85РУ (по 4 одиниці). Тому питання надійності цих ракет викликає серйозні знаки питань. В 2015 році в рамках святкування дня флоту в Севастополі фрегат «Ладный» намагався запустити ракету 85РУ. Проте запуск виявився невдалим.

8 ракетних катерів ЧФ РФ проектів 1234, 1239 і 1241 мають на озброєнні різні радянські протикорабельні комплекси. Катери проекту 1239 і 1241 ракети «Москит», а катери проекту 1234 ракети «Малахит».  Слід згадати, що в 2015 році на катер проекту 1234 не зміг запустити свою протикорабельну ракету на очах в Володимира Путіна. Окрім того такі кораблі також мають доволі слабкі системи протиповітряної оборони, що робить їх вразливими від загроз із повітря.

Як наслідок – формально кількість бойових надводних кораблів Чорноморського флоту РФ є значною. Проте є питання щодо надійності ударних ракетних комплексів багатьох із них.

Окремо слід згадати про підводні сили Чорноморського флоту РФ. Починаючи із 2015 року Москва посилила дане з’єднання кораблів 4 підводними човнами проекту 636.3. Мова йде про судна «Нижний Новгород», «Ростов-на-Дону», «Старый Оскол» та «Краснодар». Підводні човни «Великий Новгород» та «Колпино» хоча формально входять до складу сил Чорноморського флоту, проте постійно базуються біля берегів Сирії, а не в Севастополі. Підводні човни проекту 636.3 також мають на озброєнні крилаті ракети Калибр-ПЛ – по 4 одиниці.

Проте потенціал РФ вести бойові дії в Чорному чи Азовському морях не обмежується виключно надводними і підводними кораблями.

Окупація Криму в 2014 році дозволила Москві взяти під контроль значну частину акваторії суміжних морів і повітряного простору над ними. Вже із початку березня 2014 року на захопленому півострові з’явилися протикорабельні ракетні комплекси «Бастион» на основі надзвукової ракети «Яхонт». Дальність дії цих ракетних комплексів сягає до 600 км. Один дивізіон цих систем має до 8 ракет «Яхонт». Так само в окупованому Криму РФ розгорнула менш потужні протикорабельні комплекси «Бал» на основі вже згаданої дозвукової ракети Х-35. Дальність ураження цього комплексу залежно від модифікації складає від 120 до 260 км. Тим самим в Криму росіянами створена ешелонована система боротьби із надводними кораблями противника.

Теж саме стосується і контролю над повітряним простором.

Із серпня 2016 року РФ проводить розгортання систем протиповітряної оборони С-400. На сьогодні в Криму розміщено не менше 2 дивізіонів цих систем – один дивізіон складається із 8-12 пускових установок, які мають по 4 ракети. Окрім того в РФ закінчені роботи над новою ракетою для системи С-400 – 40Н6, яка має дальність ураження 400 км. Тим самим росіяни мають можливість контролювати повітряним простір над значною частиною Чорного моря, дозволяючи своїй винищувальній і армійській авіації вільно діяти і підтримувати надводні кораблі в разі потреби.

Власне, в рамках інциденту 25 листопада 2018 року в Керченській протоці можна було побачити, як РФ швидко готова задіяти гелікоптери Ка-52 і штурмовики Су-25. Загалом же в Криму базується 27 змішана авіаційна дивізія 4 армії ВПС і ППО Південного воєнного округу РФ. Тим самим в випадку потреби є можливість залучити для підтримки надводних сил всю 4 армію ВПС і ППО, безпеку якої будуть гарантувати комплекси С-400 над значною частиною Чорного моря.

Тому, як бачимо, потенціал надводних і підводних сил Чорноморського флоту РФ на випадок великих бойових дій значно підсилюється протикорабельними і протиповітряними комплексами разом із авіацією в Криму.

Слід визнати, що Військово-морські сили України значно кількісно і якісно поступають Чорноморському флоту РФ. Головним недоліком наших надводних сил є відсутність керованого протикорабельного ракетного озброєння. Протиповітряна оборона українських кораблів також є слабкою – мова йде лише про використання переносних зенітно-ракетних комплексів. Це робить українські судна вразливими у відкритому морі проти авіації супротивника, яка може діяти під прикриттям своїх систем ППО.

Значним ударом по нашому флоту стала також і окупація РФ Криму.

В 2014 році ВМСУ втратили 3 протичовнові корвети, 2 морських тральщики і 1 велике десантне судно. Також було втрачено майже до десятка допоміжних суден різних типів. На сьогодні надводний бойовий склад українського флоту це фрегат «Гетьман Сагайдачний», корвет «Вінниця», десантне судно «Юрій Олефіренко», ракетний катер «Прилуки» (наявність ракет «Терміт» під питанням), 3 артилерійських катери, 1 протидиверсійний катер, 4 артилерійські катери «Гюрза-М».

Нещодавно до Одеси також прийшли 2 десантно-штурмові катери класу «Кентавр» які, однак іще проходять випробування. Окрім того в складі ВМСУ є 10 окрема бригада морської авіації, головним завданням якої є боротьба із ворожими субмаринами і пошуково-рятувальні роботи.

Проте такий дисбаланс сил далеко не означає здатність РФ реалізувати такі завдання як морська блокада. Для цього росіянам постійно потрібно буде тримати в морі значне з’єднання кораблів. Це може виявитися викликом для Москви, навіть якщо до бойових сил Чорноморського флоту доєднають і катери ФСБ.

Як вже згадувалося, значну частину сил Чорноморського флоту складають радянські кораблі, надійність головного озброєння яких, як і здатність довго бути в морі, під питанням. По суті, в Чорному морі, як показує військове будівництво РФ в Криму, росіяни здійснюють не скільки стратегію на здобуття контролю над морем (command of sea), як створення максимально можливих перешкод для інших у його використанні (anti-access/area-denial). Окрім того, не можна виключати, що спроба РФ запровадити відкриту морську блокаду щодо України може спровокувати НАТО втрутитися через те, що безпека таких членів Альянсу як Румунія і Болгарія буде поставлена під питання.

Незважаючи на таку ситуацію, пріоритетом для України має стати швидке нарощення військового потенціалу на морі. Для цього необхідним є завершення роботи над крилатою ракетою «Нептун», яка має стати основою протикорабельного комплексу в різних варіаціях.

До кінця 2018 року має пройти іще одне випробування ракети «Нептун», щоб на кінець весни наступного року вийти на державні випробування. Також критично важливим є закладка першого українського ракетного катера типу «Лань/Веспа». Вже декілька разів початок закладки відкладався – на сьогодні говорять про початок робіт наприкінці 2018 року.

Окрім того уряд України мав би прийняти принципове рішення про завершення робіт над корветом «Володимир Великий» в полегшеній версії без протикорабельного і протиповітряного озброєння у формі прибережного патрульного корабля. Це дозволить отримати судно із гарними мореходними характеристиками для підтримання постійної присутності на морі. На це, до речі, будуть спрямовані перш за все і 2 отриманих від США патрульних катери класу Island.

Не зайвим було б і запозичення досвіду Великої Британії в створенні реєстру цивільних кораблів, які можуть бути реквізованими для військових потреб. Зрозуміло, що мова не йде про перетворення їх на повноцінні бойові одиниці. Проте озброєння цивільних суден із гарними мореходними характеристиками важкими кулеметами і ручними протитанковими гранатометами дозволить брати кількістю. Так, як це роблять для прикладу іранські сили в Перській затоці, яким приходиться мати справу із потужнішим американським флотом. Для цього ВМСУ повинні будуть мати достатню кількість тренованих команд.

Як наслідок, маємо на морі ситуацію далеку від однозначно програшної, як нас намагаються переконати. На папері російських Чорноморський флот  виглядає краще як кількісно, так і якісно, в порівнянні з українськими військово-морськими силами. Проте левову частку бойових надводних сил РФ складають радянські кораблі із ракетним озброєнням сумнівної якості.

Ефективна морська блокада України може виявитися непідйомним завданням для цих сил. Однак Києву не варто впадати в велику ейфорію на цьому фоні. На сьогодні критичним є виконання завдань за декількома перспективними проектами відповідно до графіка, а також спроможність мислити і діяти нестандартно.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Оприлюднено інформаційним агентством «Главком»

На п’ятий рік війни із РФ питання того, як саме Україна має вести себе, щоб не просто вистояти, але і перемогти в цьому протистоянні, залишається як ніколи актуальним.

Зрозуміло, що пріоритетом №1 має стати нарощення силового потенціалу, про що йшла мова в одному із попередніх блогів. Проте сам силовий потенціал не є гарантією успіху. Критично важливим є і те, як ти використовуєш ті чи інші наявні інструменти для досягнення цілей. Власне, в цьому і може бути ключ до перемоги, якщо ми навчимося мислити і діяти на порядок вище, чим це робить наш північно-східний сусід.

Перш за все, слід почати із того, що мислити можна на трьох рівнях – тактичному, оперативному і стратегічному. Кожен із них є важливим по-своєму, але при цьому визначальним є саме стратегічний рівень мислення. Саме на ньому визначаються ключові пріоритети, які співвідносяться із наявним силовим потенціалом, а також шляхи їх досягнення. На практиці стратегічні цілі реалізуються сукупністю окремих операцій, де важливе значення має оперативне мислення. Тактичне ж мислення важливе із точки зору окремих кроків в рамках виконання тієї чи іншої операції.

Російська сторона мислить на рівні окремої (спец)операції, що має свої сильні і слабкі сторони. Оперативне мислення дозволяє розробити і реалізувати окремі плани, провести окрему кампанію. Гарно спланована операція приносить успіхи. Такими успіхами були захоплення Криму в лютому-березні 2014 року, контрнаступи на Донбасі в кінці серпня 2014 і в лютому 2015 року, втручання в вибори президента США 2016 року. В кінці кінців, оперативний рівень мислення, так чи інакше, є вищим, чим мислення і дії на рівні окремих кроків, які можуть і не бути зв’язані єдиним задумом.

Проте успіх окремої операції іще далеко не означає досягнення саме стратегічних цілей. Власне те, що російська зовнішня політика є такою контпродуктивною, значною мірою пояснюється тим, що оперативні розрахунки беруть часто гору над ключовими стратегічними цілями. Іншими словами, окрема успішна операція може поставити під питання спроможність досягнути головних пріоритетів. Так, дії РФ в Криму і на Донбасі в 2014-2015 роках були успішними із точки зору окремих операцій, проте вони ледь не призвели до втрати контролю над Україною, що є стратегічним пріоритетом для Кремля. Втручання Москви в вибори американського президента хоча і допомогло Дональду Трампу перемогти, проте новий очільник Білого Дому фактично був позбавлений простору для маневру у питанні політики США щодо РФ внаслідок російського втручання. Результатом підривних дій РФ в 2016 році стали посилення санкційного тиску із боку США, позбавлення американського президента права знімати санкції, а сама ідея покращення відносин із Москвою стала токсичною і невигідною із внутрішньополітичної точки зору для Дональда Трампа.

Власне, маємо два інших доволі гарних приклади, як окремі успішні операції РФ ставлять під питання досягнення ключових стратегічних цілей. Діяльність шпигуна в Австрії, який діяв в інтересах Москви, є цінною із точки зору військової розвідки. Росіяни таким чином отримували дані про винищувачі Eurofighter Typhoon чи артилерійські системи. Проте викриття крота кинуло тінь на відносини Москви із Віднем. Хоча саме Австрія є однією із найбільш проросійських держав в ЄС. Те ж саме стосується і глушіння сигналів GPS в рамках навчань НАТО Trident Juncture 2018, в чому росіян звинуватила Фінляндія. Кроки, правильні із військової точки зору, негативно впливають на імідж РФ в державі, яка намагається тримати активний діалог із Москвою, як показують часті контакти на рівні фінського і російського президентів.

Тому в таких умовах, коли наш ворог мислить і діє на рівні окремої операції, українське керівництво мало б мислити і діяти саме на стратегічному рівні. Це дало б Україні потужну якісну перевагу над РФ.

Більше того – в України просто немає іншого виходу, окрім як вчитися мислити і діяти саме на стратегічному рівні. Це пояснюється тим, що наша держава програє РФ у кількості ресурсів приблизно в 10-12 разів, якщо орієнтуватися на показники номінального ВВП двох країн. Тим самим в України практично немає права на помилки, які означитимуть неефективне використання і так дефіцитних державних ресурсів. Офіційний Київ, на відміну від Москви чи Вашингтону, практично не має такої розкоші, як право на помилку. Єдиною гарантією, що цього не станеться, і має бути стратегічне мислення. Адже саме робота на такому рівні передбачає чітку розробку планів на досягнення ключових цілей, а потім їх успішну реалізацію. Проте звичайно ефективна діяльність саме на такому рівні робить критичною важливою наявність відповідних кадрів. Оскільки стратегічне мислення, в кінці кінців, означає здатність із одного боку не втрачати кінцеву ціль при практичних кроках, а із іншого – вдало імпровізувати, якщо першопочатковий план піде не так. Адже, як відомо, мало який план вдається повністю реалізувати на практиці так, як передбачалося із самого початку.

Але і це іще не все. Об’єктивні ресурсні обмеження навіть при найкращій стратегії штовхатимуть Україну до пошуку саме ефективних асиметричних кроків щодо РФ. Для цього необхідно чітко вивчити свого ворога, щоб знати всі його больові точки. Прикладом вдалих асиметричних кроків є політика на створення окремої визнаної в світі Української православної церкви. Адже створення помісної православної церкви в Україні не лише зменшує можливість впливу РФ через РПЦ на нашу державу, але, по суті, руйнує основи російської ідентичності як такої. Іншим таким вдалим асиметричним кроком могло б стати підтримання Києвом національних рухів в РФ – таких, як рух за Ідель-Урал.

В сухому залишку маємо наступне. Лише коли ми мислитимемо і діятимемо на порядок вище, чим це робить наш ворог, ми закладемо умови для перемоги в цьому екзистенційному протистоянні. До стратегічного мислення нас штовхають і об’єктивні ресурсні обмеження. При цьому мова йде саме про асиметричні стратегії у протистоянні із РФ. Лише так ми маємо шанс вистояти і перемогти.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інститут

Опубліковано на сайті «Сегодня»

Втретє в одну і ту ж річку: Україна і США спробує перезапустити Комісію стратегічного партнерства

16 листопада у Вашингтоні відбулася небуденна подія в українсько-американських взаєминах. У рамках робочого візиту глави МЗС Павла Клімкіна пройшло засідання Комісії стратегічного партнерства Україна-США. Її робота  зосередилася на трьох ключових напрямах: безпека і протидія російській агресії, верховенство права і гуманітарні питання, економіка та енергетика. За результатами роботи Комісії опублікована спільна заява, відбувся спільний виступ для преси Павла Клімкіна та держсекретаря Майка Помпео.

Слід згадати, що це далеко не перша спроба Києва інституціоналізувати свої відносини із Вашингтоном. За останню чверть століття Україна вже втретє намагається створити окремий двосторонній механізм взаємодії зі США. Перша спроба відбулася 1996 року. Саме тоді домовлено про створення українсько-американської міждержавної комісії, що відома більше як комісія Кучма-Гор. Вона збиралася тричі в 1997-1999 роках. Сторони  обговорювали питання безпеки, військового співробітництва, економіки.

Проте щоразу засідання комісії Кучма-Гор йшло за одним сценарієм. США закликали Україну до проведення реформ, насамперед економічних. Примітно, що частина американських очікувань від України не реалізована і сьогодні. Наприклад, запуск дієвого ринку землі.

Київ обіцяв пришвидшитися із перетвореннями, натомість просив Вашингтон вплинути на позицію МВФ щодо надання кредитів. Проте вже наступного разу все повторювалося: м’які натяки США щодо невиконання попередньо взятих зобов’язань, обіцянки української сторони подвоїти зусилля у реформах і прохання вплинути на міжнародних кредиторів. Тому не дивно, що адміністрація Джорджа Буша-молодшого у 2001 році вирішила припинити проведення засідань українсько-американської міждержавної комісії. Проте були збережені окремі її комітети, на яких продовжували час від часу зустрічатися.

Вдруге Україна і США спробували відродити практику двостороннього координаційного механізму після підписання Хартії про стратегічне партнерство 19 грудня 2008 року. Хартія стала таким собі «дембельським акордом» адміністрації Джорджа Буша-молодшого на українському напрямку. Перш за все, це була своєрідна компенсація за неспроможність Білого дому виконати дану Віктору Ющенку обіцянку щодо надання плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті у квітні 2008 року. Окрім того Хартія мала стати гарантією спадковості американської політики після приходу Барака Обами. Саме йому належало на практиці реалізувати потенціал Хартії стратегічного партнерства.

22 липня 2009 року під час першого візиту віце-президента США Джозефа Байдена до Києва було домовлено про створення Комісії стратегічного партнерства. Сам візит, як і рішення створити відповідний орган, можна розглядати як спробу адміністрації Обами показати Україні, що її інтересами не нехтують попри спробу «перезавантажити» відносини між США і РФ. Перше засідання Комісії стратегічного партнерства відбулося 9 грудня 2009 року за участю тодішнього державного секретаря США Хілларі Клінтон і глави МЗС України Петра Порошенка. Проте воно мало радше установчий характер, а з практичних моментів переговори стосувалися лише питання енергетики.

Фактично ж через зміни влади спочатку в США, а потім і в Україні було втрачено більш як 1,5 року до початку переговорів по суті в рамках нової Комісії стратегічного партнерства. 2 липня 2010 року в Києві за участі Хілларі Клінтон і Костянтина Грищенка. Проте гості з Вашингтона знову ж зосередилися на знайомих із кінця 90-х питаннях: мова тоді йшла про реформування податкового кодексу, боротьбу із корупцією, захист прав інтелектуальної власності і дотримання верховенства права в Україні. Від Києва також вимагали сприяння американським компаніям в українському енергетичному секторі.

Третє і, як виявилося, останнє засідання Комісії стратегічного партнерства Україна-США було проведено в лютому 2011 року. Можна сказати, що на ньому панувало певне відчуття дежавю – США знову повертаються до взятих Україною зобов’язань, які не виконуються. До цього також додались авторитарні прояви режиму Януковича, що й призвело до того, що засідання Комісії стратегічного партнерства більше не проводилися. Хоча окремі комітети працювали аж до лютого 2013 року.

Спроба №3

Проте припинення засідань Комісії стратегічного партнерства Україна-США не стало кінцем цього інституту. Радше сталася довга пауза тривалістю більш як 7 років. Фактично вже із серпня 2016-го Київ вустами керівника нашого посла у США Валерія Чалого почав говорити про можливість відновлення роботи Комісії. Після стагнації і кризи у двосторонніх відносинах протягом 2011-2013 років політика США на українському напрямку активізувалася із кінця 2013 року на фоні Революції гідності, а потім російської агресії. За останні п’ять років рівень контактів і взаємодії між урядами України і США інтенсифікувався в усіх напрямках. Вашингтон перетворився на ключового партнера України щодо питання посилення обороноздатності, а також одного із найбільших донорів загалом. Із 2014 року уряд США надав Україні $2,8 млрд прямої допомоги – з них майже $1 млрд на посилення обороноздатності. Окрім того в 2014-2016 роках Україна отримала $3 млрд кредитних гарантій США. Тому ідея поновити роботу Комісії стратегічного партнерства справді відображає нинішні реалії двосторонньої взаємодії.

Проте із поновленням роботи Комісії в 2017 році довелося зачекати, оскільки Київ займався нагальнішим – налагоджував контакти із новою адміністрацією Дональда Трампа. Тому лише наприкінці січня 2018 року в рамках переговорів між Петром Порошенком і держсекретарем Рексом Тіллерсоном в Давосі українська сторона заговорила про можливість поновлення роботи Комісії стратегічного партнерства. Навіть називалася можлива дата засідання цього органу – кінець березня 2018 року. Проте цього разу на заваді стали зміни в адміністрації Трампа. Держсекретар був відправлений у відставку в середині березня 2018 року, а його наступник Майк Помпео лише входив в курс справ. Тому проведення засідання лише 16 листопада 2018 року – логічний наслідок перестановок в американському уряді.

Спільна заява – ключові моменти

Найбільше в спільній заяві за результатами остатнього засідання Комісії стратегічного партнерства приділяється увага питанням безпеки і протидії РФ, що логічно. Хоча це також продовжує хворобливу тенденцію українсько-американських взаємин із 1991 року, де домінували питання безпеки на Європейському континенті на противагу економічним взаєминам.

Так чи інакше, позитивом є те, що в заяві згаданий Будапештський меморандум 1994 року, сторонами було підтверджено його важливість. Окрім того США підтримали прагнення України до НАТО, підтверджуючи рішення Бухарестського саміту Альянсу 2008 року. Також важливим є згадування «бранців Кремля» і необхідності їхнього звільнення. Слід зазначити і про  обіцянку США сприяти протидії можливому втручанню РФ в українські вибори. Як відомо, в травні 2018 року для посилення кібербезпеки України американський уряд вирішив подвоїти допомогу із $5 млн до 10 млн.

У всьому іншому спільна заява є радше констатацією давно відомих фактів, які стосуються політики США щодо російської агресії проти України. Вказано, що в 2019 році сторони займатимуться реалізацією нинішніх проектів. Іншими словами про нові ініціативи у сфері безпеки від США наступного року не може йти мови. Це, звичайно, логічно, адже Вашингтон, перш за все, спостерігатиме, хто переможе на виборах в Україні, а вже потім ухвалюватиме рішення про розширення співпраці. Проте це знову означає втрату ще одного року у взаємодії із Вашингтоном через електоральні цикли.

Частина щодо верховенства права і гуманітарних питань у спільній заяві від 16 листопада взагалі не відрізняється жодною новизною. Тут знову ті ж самі тези про реформи в судовій і правоохоронній сферах, а також окремий наголос на організації нормальної роботи Спеціалізованого антикорупційного суду.

Врешті-решт частина спільної заяви щодо економіки також є перерахунком стандартних очікувань Вашингтона. Вирізняється лише блок, який стосується енергетики – заявлено про бажання України наростити видобуток власного газу і нафти через залучення американських компаній.

Такі тези були озвучені на фоні візиту міністра енергетики США Ріка Перрі до України і заяви про створення Стратегічного енергетичного партнерства. Слід відзначити, що саме в сфері енергетики спроби налагодити партнерство США і України до цього давали чи не найбільші плоди. Так, поява в атомних електростанціях України теплозбірок від американської компанії Westinghouse замість російських ТВЕЛів є наслідком рішень українсько-американської міждержавної комісії 90-х років. Із серпня 2018 року третій блок Южноукраїнської АЕС працює лише на паливі Westinghouse. Загалом же американські теплозбірки постачаються на шість із 15 атомних реакторів України, а із 2021 року цей показник зросте до семи реакторів. Так само в 2012-2013 році Україна вийшла на угоду з американською енергетичною компанією Chevron щодо видобування і розподілу сланцевого газу саме за результатами роботи Комісії стратегічного партнерства в 2010-2011 роках. Окрім того слід згадати, що Акт протидії супротивникам США через санкції (CAATSA) 2017 року має окремий розділ щодо кроків Вашингтона для посилення потенціалу України в енергетиці. Тому потенціал співробітництва тут значний.

Хоча слід відзначити одну вагому деталь заяви, оприлюдненої за результатами засідання поновленої Комісії стратегічного партнерства. Знову схоже на те, що цей орган є радше майданчиком вирішення нагальних двосторонніх проблем, а не місцем розробки нових ініціатив. Саме так було і під час засідань українсько-американської міждержавної комісії в 1997-1999 роках і Комісії стратегічного партнерства у 2009-2011 роках.

Що далі?

Головним викликом оновленої Комісії стратегічного партнерства Україна-США стануть вибори президента і парламенту України наступного року. А там і до виборів президента США не далеко. Зміна влади як в Києві, так і у Вашингтоні вже вкотре ставала на заваді спробам інституціоналізувати наші взаємини із США.

Проте навіть якщо результати наших виборів влаштують США, відкритим є питання, чи вдасться нам розірвати прокляте коло: коли Україна бере на себе зобов’язання, а потім їх не виконує, про що на кожному новому засіданні нагадують нам американці. Зрозуміло, якщо і цього разу ми нічого не покажемо, то інтерес із боку Вашингтона до Комісії стратегічного партнерства швидко зникне.

Поновлення роботи комісії після перерви у понад сім років не повинно стати причиною для самозаспокоєння Києва. Двосторонні взаємини і далі мають асиметричний характер. Для США взаємодія із Україною не є критичною із точки зору досягнення ключових завдань політики в Європі. Так само відносини і далі перебувають під значним впливом російського фактора, який нині спричинив значний інтерес Вашингтона до Києва. Іншими словами, нам конче потрібне напрацювання незалежного від дій РФ порядку денного відносин з США. Тут же важливу роль має зіграти економічний вимір, який традиційно поступається питанням безпеки і оборони. Купівля Україною антрациту чи локомотивів із Пенсильванії обнадіюють. Але це радше перші кроки, які мали б доповнюватися співробітництвом в енергетичній та аграрній сферах.

Як наслідок, поновлення роботи Комісії стратегічного партнерства треба сприймати з обережним оптимізмом. Нинішній рівень відносин, який існує останні п’ять років, виправдовує такий крок. Проте критично важливим є те, щоб цього разу події розвивалися зовсім не так, як в 1997-99 чи 2009-11 роках. А це залежить лише від кроків України.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Чим косовари, боснійські серби та хорвати нагадують мешканців Закарпаття…

Коли раніше в нас казали про «балканізацію України», то зазвичай мали на увазі загрозу переходу політичних конфліктів, це стосується і сусідніх держав, в гарячу стадію, тобто у війну. Нині на Балканах мир, в нас війна, але українцям і надалі є що вивчати в цьому регіоні, реалізуючи на практиці правило «вчитися на чужих помилках», або, принаймні, на чужому досвіді.

Зокрема, на балканському півострові відбуваються і такі події, які наразі не те що мало аналізують, але і взагалі мало висвітлюють. Напевно, через їхню контроверсійність – складно писати про суперечливі процеси, які ще й відбуваються і в такому чутливому середовищі.

Одна з цих майже «заборонених тем» – гібридні відносини між країнами всередині балканського регіону. Слово «гібридні» в цьому випадку застосовано як синонім визначення «змішані», причому в прямому сенсі цього слова.

Лінії невизначеності

Така змішаність, а ще точніше «дифузність» регіону проявляється, зокрема, в юридичній неповноті статусів значної частини міждержавних кордонів, насамперед, водних.

Угоду 2009 року між Тираною та Афінами щодо морського кордону на Іонічному морі через рік після підписання було скасовано у албанському Конституційному суді за «порушення прав та інтересів Албанії». Наразі країни працюють над новим документом.

Досі триває спір щодо розмежування на 145-кілометровій ділянці сербсько-хорватського кордону на Дунаї. Через правову невизначеність у 2015 році тут навіть була проголошена «незалежна держава Ліберландія», або «Вільна республіка Ліберленд» (7 кв. км).

Боснію і Герцеговину та Хорватію розділяє довжелезний 1000-кілометровий кордон. Країни підписали прикордонний договір майже чверть століття тому, під час правління президентів Франьо Туджмана та Алії Ізетбеговіча. Але документ досі не ратифікований, зокрема, через суперечливу ділянку поблизу Неуму, єдиного міста БіГ на морі. Це дає підстави боснійським політикам постійно ставити під сумнів право Хорватії на будівництво мосту, що має постати найближчим часом на вході в залив біля Неуму.

Чорногорія та Хорватія визначають кордон в районі півострова Превлака біля входу в Которську бухту ще за тимчасовим договором між Союзною Республікою Югославією та Хорватією від 2002 року. Періодично це питання загострюється, коли з’являються відомості про наміри якоїсь зі сторін розпочати розвідку вуглеводів на шельфі біля Превлаки.

Спір навколо морського кордону між Словенією та Хорватією в Піранській затоці став приводом для рішення Міжнародного арбітражного суду у Гаазі. Але ще напередодні винесення вердикту Загреб, на підставі цих телефонних переговорів, оприлюднених в ЗМІ, звинуватив Любляну в тиску на суддів, і тепер вирок просто не виконує, вважаючи його необ’єктивним.

В Україні, де влада та експерти якраз зараз наполегливо намагаються визначити правильну, адекватну та результативну лінію поведінки за для розв’язання проблеми в Азовському морі, після отримання відомостей про весь цей балканський хаос можуть зробити висновок, що «все немає сенсу», і правове вирішення конфлікту щодо статусу Азову взагалі малоймовірно. Втім це був би невірний висновок. Можливо місія Києва якраз і полягає в тому, щоб нарешті мотивувати міжнародних правників та міжнародні інституції провести ревізію всієї міжнародної правової системи задля того, щоб вона знайшла нарешті відповідь на те, як вирішувати прикордонні суперечки в реальності, а не на папері.

Очевидно, що спори щодо кордонів, зокрема, водних, не є суто юридичними дискусіями, і саме під час переходу на політичний рівень міжнародна правова система і дає збій. Тому Києву ніяк не можна розслаблятися, навіть якщо «за паперами» вже все вирішено, бо як показує балканський досвід, навіть підписання двосторонньої угоди або виграш в міжнародних судах ще нічого не гарантує і ні до чого, за великим рахунком, не зобов’язує.

Чужі паспорти

Але «м’які кордони» – це не все про «гібридність» внутрішньобалканської ситуації. Є ще більш «табуйована» і не менш актуальна для України тема – це паспорти чужої держави.

Наразі можна чітко побачити, що принаймні дві країни регіону насправді дуже тісно інтегровані до сусідніх держав.

Це, по-перше, Косово.

Як відомо, частина  країн світу не вважає республіку самостійною. Але навіть якщо пристати на позицію тих, хто визнає Косово, можна побачити величезні проблеми із юридичною ідентифікацією мешканців республіки.

Косовські серби, зрозуміло, практично без виключення мають паспорти Сербії. Косовські албанці теоретично мають паспорти Косова… Але не тільки. Значна частина косоварів є громадянами Албанії. Цей поділ можна наочно побачити на будь-якому політичному мітингу, коли косовські серби виходять із прапорами Сербії, а опозиційні косовські албанці – із прапорами Албанії.

Періодично сторони звинувачують одна одну в будівництві «Великої Сербії» або «Великої Албанії», і очевидно, що боротьба між цими проектами дійсно точиться на теренах Косова і зараз. Але косовська влада не дуже цим переймається та із олімпійським спокоєм продовжує будувати незалежну державу Косово.

Чого не скажеш про їхніх «братів по нещастю», боснійців, які, здається, дуже нервують через намагання інших народів поставити під сумнів проект Боснії і Герцеговини як єдиної країни трьох народів.

У БіГ значна частина місцевих хорватів має громадянство Хорватії (медіа навіть використовують визначення «всі», але не відомо, чи можна довіряти таким заявам).

Приблизно така ж ситуація із боснійськими сербами, значна кількість яких є громадянами Сербії. В Республіці Сербській (яка є частиною БіГ) навіть президент (Мілорад Додік) демонстративно ходив голосувати на виборах сусідньої держави. Тепер він став членом Президії – колективного президентства – всієї Боснії і Герцеговини, і тому його посил щодо «нормальності» практики життя одночасно в двох державах буде ще сильнішим.

Можна і треба ретельно вивчати цей балканський феномен повноцінного подвійного громадянства, який міжнародна спільнота, здається, просто не хоче помічати, не те що аналізувати. Для України, на теренах якої реалізуються одночасно декілька проектів «великих» сусідніх держав, серед яких і завдяки роздачі паспортів, ґрунтовні дослідження явища зростання чисельності громадян із паспортами сусідніх країн є не просто важливими, а життєво важливими. З вивчення міжнародної практики, зокрема на Балканах, і має розпочатися «суспільна дискусія щодо можливості бути громадянином декількох країн», на необхідності якої нещодавно наголошував міністр закордонних справ України Павло Клімкін.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано інформаційним агентством «Главком»

Минулого тижня американські ЗМІ опублікували цікаву новину, яка важлива сама по собі, а також в більш широкому глобальному контексті.

Так спочатку Washington Post, а потім CNN повідомили про те, що запит Центрального командування США на додаткові війська був відхилений Міністерством обороним і Об’єднаним комітетом начальників штабів. У зону відповідальності Центрального командування США входить Близький Схід. Саме цей регіон, як відомо, є ареною поновленого протистояння між США і Іраном. Адміністрація Дональда Трампа поставила собі за мету повну зміну поведінки Тегерану на міжнародній арені. Мова йде про припинення втручання Ірану у справи Іраку, Сирії, Лівану, Ємену та низки інших країн регіону. Також американці вимагають від Тегерану повного згортання ракетної програми і гарантування мирного характеру іранської ядерної програми безстроково. Головним інструментом стратегії США щодо Ірану є економічний тиск. Вашингтон прагне позбавити Тегеран фінансових засобів реалізації нинішнього курсу шляхом припинення експорту нафти (2,4 млн. барелів на день), продаж якої дає 80% іранських прибутків.

Проте загострення протистояння між США і Іраном відбувається на фоні зменшення американської військової присутності в регіоні. Іще влітку стало відомо про те, що Вашингтон має намір вивести із регіону системи ППО Patriot. Дані комплекси потрібні для захисту від іранських балістичних ракет. Так само на сьогодні в зоні відповідальності 5 флоту США, який базується в Бахрейні, перебуває лише 19 кораблів Військово-морського флоту США. Для порівняння – в зоні відповідальності 6 флоту (Європейське командування) перебуває 24 кораблі американського ВМФ, а в зоні 7 флоту (Індійсько-Тихоокеанське командування) аж 51 корабель.

Тим самим адміністрація Дональда Трампа посилює економічний тиск проти іранського теократичного режиму, але має все менше можливостей для реакції на можливі воєнні провокації Ірану. Вашингтон не може повністю виключити можливості переростання економічного протистояння у військове. Хоча в американському уряді не вірять особливо саме в такий розвиток подій. Проте Тегеран у 2018 році неодноразово погрожував перекрити Ормузьку протоку через яку експортується вся нафта країн Перської затоки, якщо Іран не зможе експортувати власні вуглеводні. Відповідні можливості були продемонстровані в рамках навчань іранських військово-морських сил влітку цього року. Тегеран продовжує і далі володіти одним із найбільших арсеналів балістичних і крилатих ракет в регіоні. В тому числі мова йде про протикорабельні ракети на випадок конфлікту в Перській затокі і Ормузькій протоці. Так чи інакше адміністрація Дональда Трампа допускається щонайменше прорахунку, який має перспективу перерости в фатальну помилку. Тиск на Іран посилюється із паралельним зменшенням військової присутності США в регіоні. Хоча, як неодноразово нагадував американський Міністр оборони Джеймс Меттіс, для більшої переконливості дипломатії наявність військового потенціалу є критично необхідною. Тому не дивно, що Центральне командування і просить Вашингтон посилити військову присутність США в регіоні. Це логічне бажання і необхідність бути готовими до будь-якого сценарію розвитку подій у рамках протистояння із Тегераном.

Проте потреби Центрального командування США вступають таким чином в гостру конкуренцію із потребами, виходячи із глобальної стратегії Вашингтону. На практиці ситуація виглядає наступною. Центральне командування особливо б хотіло бачити поновлення присутності авіаносної ударної групи США в регіоні. Авіаносців США не було в Перській затокі чи суміжних водах світового океану із початку цього року. Попередньо передбачалося, що авіаносець Harry S. Truman (CVN-75) і Авіаносна ударна група 8 (1 крейсер і не менше 2 есмінців) в 2018 році відвідає і зону відповідальності 5 флоту. Проте на весні плани були змінені. Замість традиційного із кінця Холодної війни проходження авіаносної ударної групи транзитом через Середземне море в Перську затоку для стримування Ірану цього разу Пентагон вирішив спрямувати відповідне з’єднання кораблів на протидію РФ в Європі. Авіаносець Harry S. Truman і кораблі супроводу тим самим не простояли всі 7 місяців в Перській затокі – скільки саме і триває стандартний похід такого з’єднання. Замість цього Авіаносна ударна група 8 була спочатку в Середземному морі, а після перерви в другій половині літа знову повернулася до Європи на початку осені. Але тепер вже в Північне і Норвезьке моря, в тому числі для участі в найбільших навчаннях НАТО Trident Juncture 2018.

Така зміна застосування авіаносців виявилася гарною із точки зору європейської безпеки, проте стала ударом по стратегії США в регіоні Близького Сходу. Проте насправді цей приклад є лише відображенням більш ширшої проблеми, яка стає все гострішою для Вашингтону. На сьогодні США, не зважаючи на найпотужніші збройні сили в світі, не вистачає ресурсів для підтримання належної присутності і боєготовності у всіх ключових регіонах Євразії. Не зважаючи на суперечливі заяви Дональда Трампа в 2016-2018 роках, Вашингтон не збирається відмовлятися від ролі активного гравця в ключових регіонах Євразії. США і далі будуть слідкувати, щоб баланс сил в Європі, на Близькому Сході і Індійсько-Тихоокеанському регіоні не змінився негативним для них чином. Відповідна ціль чітко окреслена в ключових американських доктринальних документах – Стратегії національної безпеки (грудень 2017) і Стратегії національної оборони (січень 2018). В цих документах, які відомо КНР і РФ, визначені як принципові супротивники, а Іран, КНДР і міжнародний тероризм як другорядні, але теж важливі фактори, якими не можна нехтувати.

Проте для цих цілей в США все менше ресурсів. Так іще наприкінці 2016 року було підраховано, що ВМФ США повинен складатися із не менше чим 350/355 кораблів. Лише такий кількісний склад американського флоту дозволить виконувати необхідні завдання в ключових регіонах Євразії. Спеціалісти The Heritage Foundation взагалі називають цифру в 400 надводних і підводних кораблів. Саме таким кількісно на їх думку має бути ВМФ США для того, щоб мати можливість виконати завдання, які ставляться в Стратегії національної безпеки і Стратегії національної оборони. Проте на сьогодні в розпорядженні американського флоту лише 282 кораблі. Теж саме стосується і Військово-повітряних сил США. За словами Міністра ВПС США Хезер Вільсон американська бойова авіація має збільшитися із 312 ескадрилій до 386, щоб мати можливість гарантовано виконати завдання в світі. При цьому слід розуміти, що і на сьогодні ВМФ і ВПС США переживають кризу боєготовності, яка стала наслідком так званого секвестру. Виразом цього стали аварії за участю есмінців USS Fitzgerald та USS John McCain в 2017 році. Так само є проблеми із боєготовністю винищувачів ВПС і палубної авіації.

Все це ставить під питання чи вдасться США у випадку потреби вести бойові дії із одним із гіпотетичних супротивників і одночасно стримати іншого від нерозважливих кроків. А саме таке завдання ставить Стратегія національної оборони. Тим самим супротивники США мають одну велику перевагу. Їх інтереси перш за все регіональні, а тому такі країни як РФ і КНР мають можливість концентрувати свої сили на важливих для себе напрямках близько до своїх кордонів. В той же час їм одномоментно може протистояти лише незначна частина американських сил. Концентрація ж Вашингтону на одному супротивнику відразу ж оголюватиме інші регіони і важливі напрямки.

В таких умовах США залишається або почати збільшувати потенціал своїх збройних сил або чіткіше розставляти пріоритети на міжнародній арені, ідучи на значні ризики. Дональд Трамп в рамках передвиборчої кампанії обіцяв почати військове будівництво масштабів не бачених із періоду Рональда Рейгана. В 2017-2019 фінансових роках американські збройні сили отримали більше ресурсів, що дозволило частково вирішити кризу боєготовності, яка була залишена в спадок Бараком Обамою. На 2019 фінансовий рік, який вже триває, Пентагон отримав вражаючі 716 млрд. доларів. Проте вже в 2020 році бюджет американського оборонного відомства чекають скорочення. Замість обіцяних 733 млрд. доларів планування тепер ведеться виходячи із об’єму бюджету в 700 млрд. доларів. Тим самим мрія про військове будівництво в стилі Рональда Рейгана так і залишиться мрією. Причиною цьому є зростання дефіциту бюджету в 2018 фінансовому році на 17% до 779 млрд. доларів, а із ним і суверенного боргу США. Це стало наслідком збільшення воєнних і невоєнних витрат уряду США і зменшення надходження податків по відповідній реформі, яку схвалили в кінці 2017 року.

Тому в США просто не залишається іншого вибору як чіткіше розставляти пріоритети на міжнародній арені, концентруючись на головному і забуваючи про другорядне. Власне розподіл кораблів американського ВМФ між 5-м, 6-м і 7-м флотами і так є гарним індикатором того, що саме протидія КНР розглядається в американському уряді як завдання №1. Проте такий підхід означає ризики для політики США на Близькому Сході і Європі через неможливість сконцентрувати там необхідний контингент військ і техніки. Хоча частина цих ризиків створюється самою адміністрацією Дональда Трампа. Відмова лідера Білого Дому від угоди 2015 року щодо ядерної програми Ірану знову повернула на порядок денний можливість прямого військового зіткнення Вашингтону і Тегерану. Домовленість, яку досягла команда Барака Обами із режимом Алі Хаменеї, була далеко не ідеальною і компромісною. Проте ця угода зменшувала шанси на пряме військове зіткнення. Відмова ж від угоди 2015 року знову робить окремі гіпотетичні військові сценарії знову актуальними. Це змушує Вашингтон відволікатися від протидії РФ і КНР.

Звичайно в США є козир у вигляді союзників в ключових регіонах Євразії. Саме формальні союзники і стратегічні партнери могли б частково розвантажити збройні сили США і взяти на себе відповідальність за безпеку в своїх регіонах. Проте і тут ситуація далеко не однозначна. Спроби Дональда Трампа переконати союзників по НАТО витрачати не менше 2% ВВП на оборону не дають таких швидких результатів як хотілося б. Лише 8 із 29 країн Альянсу вийдуть на цей показник до кінця року. Але навіть такі країни як Велика Британія, яка витрачає 2% ВВП на оборону, стикається із проблемами фінансування програми переозброєння на наступні 10 років. За різними оцінками дефіцит фінансування програми може скласти від 8 до 14 млрд. фунтів стерлінгів. Арабські країни Перської затоки є рекордними імпортерами озброєння в світі. Проте їх здатність до ведення ефективної військової кампанії проти Ірану під питанням. В решті решт в Азії американські союзники і партнери не мають значних шансів на успіх у стримуванні КНР без допомоги США. По окремим параметрам (наступальне ракетне озброєння, кількість підводних і надводних кораблів) КНР переважає всіх своїх сусідів разом взятих. Тому і не дивно, що Індійсько-Тихоокеанський регіон у фокусі найбільшої уваги адміністрації Дональда Трампа.

Як наслідок, Вашингтон все частіше буде змушений вирішувати надскладне завдання яким чином ефективніше розподіляти свої обмежені військові ресурси для потреб в Євразії. Іншого вибору в нинішнього і майбутнього очільників Білого Дому просто не буде. В таких умовах в зовнішній політиці США зростатиме роль тих країн, які зможуть виступати ефективними партнерами у питанні підтримання стабільності у ключових регіонах світу. Цим шансом може і повинна скористатися Україна.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Опубліковано на сайті «Сегодня»

11-13 листопада у Парижі пройде Форум миру – масштабний захід, присвячений 100-річчю завершення Першої світової війни. У ньому візьмуть участь біля сотні лідерів держав світу, серед яких Дональд Трамп, Володимир Путін, Петро Порошенко та багато інших.

Багато розмов точилося про можливу зустріч Трампа з Путіним, проте американський президент заперечує її можливість. Причина – не в результатах проміжних виборів до Конгресу, де демократи отримали більшість у Палаті представників, а республіканці зберегли контроль над Сенатом. Французька сторона мінімізує можливість двосторонніх зустрічей учасників форуму, наголошуючи на масштабному характері Форуму.

Не менше очікувань викликає факт присутності на одному майданчику лідерів Нормандської четвірки. Проте і тут ситуація не надто оптимістична, адже “вибори” у так званих народних республіках Донбасу, заплановані на 11 листопада, є прямим викликом з боку Росії та порушенням Мінських домовленостей. Путін наче демонструє світові власну безкарність та робить ставку на ескалацію напруження. Це вже звична тактика Росії, яка намагається за допомогою імперського modus operandi вибудовувати відносини з світовою спільнотою.

Є ще один цікавий нюанс: Путіну сьогодні вигідні навіть дрібні протиріччя серед його супротивників. І дарувати Петру Порошенку та західним політикам можливість отримати рейтинговий позитив він, поза сумнівом, намірів не має. Тим більше – в умовах, коли Ангела Меркель заявила, що піде з посади лідера ХДС (партійний з’їзд відбудеться у Гамбурзі у грудні), і не буде претендувати на посаду канцлерства після завершення нинішньої каденції.

Зрозуміло, що героєм 11.11 намагатиметься стати Еммануель Макрон. Французький президент має хорошу можливість підхопити загальноєвропейське лідерство, у такий спосіб посиливши власні позиції всередині країни. Поки що за межами Франції молодий та енергійний лідер виглядає більш популярним, ніж всередині країни. Тому намагатиметься докласти зусиль, аби привернути до себе увагу світової еліти та трансформувати її у зростання популярності.

Щодо України позиція Кремля проста: з Порошенком діалог не вести, докласти зусиль для його поразки на виборах – як президентських, так і парламентських. Нагадаю, що у такий спосіб спробувати змінити владу легше, дешевше та менше шансів опинитися під новими санкціями з боку Заходу. Тому потепління на російсько-українському напрямі очікувати не варто.

Про перспективи взаємин Путіна та Трампа не варто мати ілюзій – Москва та Вашингтон будуть вести діалог, інше питання – наскільки результативним для обох країн він виявиться. Зустріч президентів США і Росії пройде під час саміту G-20 у Буенос-Айресі наприкінці листопада. Тому сенсацій з Парижу у найближчі дні очікувати не варто.

Євген Магда, директор Інституту

Опубліковано на сайті «Сегодня»

Україні потрібно розвивати відносини з Білоруссю незалежно від позиції Олександра Лукашенка

Протягом останніх тижнів Білорусі в українському інформаційному просторі забагато. Резонансні заяви робить новий російський посол у Мінську Михаїл Бабич, який прагне видаватися намісником. Саме у столиці Білорусі пройшов синод РПЦ, на якому та вирішила припинити євхаристичне спілкування з Вселенським патріархатом. Три тижні тому у Могильові пройшов Форум регіонів Росії та Білорусі за участю Путіна та Лукашенка, а минулого гнучкий білоруський президент приймав у Гомелі українського колегу.

Варто звернути увагу на кілька заяв. Публічне пом’якшення-пояснення позиції Павла Клімкіна щодо Білорусі з важливим уточненням про обережність для окремих категорій наших співгромадян – сигнал про те, що в Україні пам’ятають про спільну інформаційну базу російських та білоруських прикордонників та силовиків. І про викрадення Павла Гриба також пам’ятають. Публічно висловлена Олександром Лукашенком готовність «взяти під контроль» українсько-російський кордон – блеф чистої води, мета якого – підтримати створений у 2014 -2015 роках образ «контрибутора безпеки Східної Європи», який почав тьмяніти.

Білоруське керівництво в особі Лукашенка намагається поєднувати членство у ОДКБ та ЄврАзЕС, підтримку Росії у ООН та інших міжнародних організаціях з проголошенням ідей слов’янської дружби та демонстрацією незмінно приязного ставлення до України. Діалектика? Так. Складно сприймається? Поза сумнівом. Проте вимагати від білорусів «ставати українцями» має не більше сенсу, ніж радити мишам ставати їжаками, як у відомому анекдоті. 24 роки беззмінного перебування Лукашенка біля державного стерна створили цікаву ситуацію, коли його авторитарні манери виглядають, як не дивно, корисними для України. І білоруський президент, який зосередив у своїх руках повноту влади, часто грає роль призми, крізь яку сприймається ситуація в республіці. Не будемо забувати, що гіпотетичне перетворення 1000 кілометрів білорусько-українського кордону на зону загрози для нашої держави є абсолютно невигідним.

Україні варто розвивати не лише економічну співпрацю з сусідом, у якого також є зацікавленість до збільшення товарообігу. Нам необхідно враховувати привілейовані позиції «Россотрудничества» у білоруських регіонах та процес активного налагодження зв’язків між тамтешніми місцевими чиновниками та представниками російської влади. Відповідати на це потрібно пошуками нових майданчиків для українсько-білоруської співпраці, діалогом експертного середовища та представників громадянського суспільства. Та й функція «адвоката Білорусі», хоча б ситуативно, може вмикатися.  Україні потрібна Білорусь, яка не перетворилася на суб’єкт Федерації, навіть якщо вона залишається членом ОДКБ та ЄврАзЕС.

Євген Магда, директор Інституту

Опубліковано на сайті «Сегодня»