Архіви: Публікації

Член Наглядової Ради Інституту світової політики та Екс-Міністр закордонних справ Швеції Карл Більд під час Світового економічного форуму в Давосі розповів про те, що потрібно для припинення конфлікту на Донбасі, про те, як міжнародна спільнота готова підтримувати Україну, про результати тиску на Росію і про план реформ для України.Відео доступне тут\
Джерело: Громадське ТБ

Стаття Джеймса Шерра, члена Наглядової Ради ІСП, асоційованого аналітика Чатем Хаус (Лондон) Треба надати Києву військову допомогу, з такими гравцями політики без ризику не буває – аналітик Chatham House \
Щоб допомогти Україні, Захід має піти на більше, ніж санкції, пише аналітик Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Джеймс Шерр на сайті установи. На його думку, надання Україні військової допомоги відбере наразі існуючу перевагу у Росії під час можливих переговорів.

«Хоча санкції стримують потенціал, вони не стримують поведінки. Їхній безпосередній вплив є терпимим. Крім того, вони не роблять нічого, щоб послабити найефективнішу форму російської влади – військову силу», – пише Шерр.

Аналітик вважає, що лише завдяки військовій силі Росія може вплинути на політику України, зокрема, на рішення про федералізацію чи позаблоковий статус. Шерр пише, що посиливши українську армію, можна послабити цей російський військовий козир.

«Київ потребує можливостей, які захистять їхні сили та уповільнять бої. Якщо противник стикнеться з ефективним опором і затяжною боротьбою, він буде менш схильним до атаки. Техніка, необхідна для досягнення цього – захищені системи зв’язку, засоби радіоелектронної боротьби та пасивний контрбатарейний радар далекого радіусу дії – не є «смертельною зброєю», – пише Шерр.

Він зазначає, що Захід наразі допомагає Україні у військовому плані, але ця допомога є нескоординованою та несистематичною. Звичайно, пише Шерр, існує ризик провокації російського президента Володимира Путіна на ескалацію конфлікту. Однак, у справах з ризиковими гравцям політики без ризику не буває, пише він.

Джерело: Голос Америки з посиланням на Чатем Хаус

Стаття Адріана Каратницького, члена Наглядової Ради ІСП, в “Новое Время”Текст публікується російською мовою\
Польша избрала новым президентом Анджея Дуду, представителя консервативной (и иногда популистской) партии Право и справедливость. Он займет пост 6 августа. Почти наверняка по результатам выборов в конце октября в Польше сформируется правительство, в котором ПиС будет играть доминирующую роль, а возможно, станет главным партнером в коалиции.

Гражданская платформа, с которой в последние десять лет общались украинские лидеры, вероятнее всего, проиграет – ее позиции пошатнули скандалы, поведение, расцененное многими как недостойное, и тот факт, что Дональда Туска на посту премьера сменила блеклая и невыразительная Эва Копач.

Пять последних июльских соцопросов в среднем дают ПиС 37%, правящей Гражданской платформе – 24%, еще 13%, по прогнозам, отойдут к новосформированной политической силе рокера Павла Кукиза.

На кампанию остается еще три месяца, но, похоже, срок правления Гражданской платформы, руководившей Польшей целое десятилетие, подходит к концу. Тем более, Кукиз уже заявил о готовности своей партии сотрудничать или даже войти в коалицию с Правом и справедливостью, но не с Гражданской платформой.

Украинским лидерам, привыкшим к отношениям с Гражданской платформой, пора приготовиться к общению с новым руководством Польши и углублению связей с польскими консерваторами.

Героизация ОУН-УПА – болезненный вопрос для поляков, которые еще помнят о Волынской резне
Для борющейся с российской агрессией Украины смена власти в Польше будет иметь серьезные последствия. При бывшем министре иностранных дел Радославе Сикорски Польша была самым влиятельным голосом в поддержку Украины в ЕС.

Очевидно, что в вопросе отношения к России ПиС является решительно антипутинской партией. Лидер партии Качиньский уверен, что гибель его брата-близнеца, покойного президента Леха Качиньского и других польских лидеров в авиакатастрофе в апреле 2010 была намеренно спланирована Россией.

Тем не менее, антипатия, которую новые польские лидеры испытывают к Путину и его режиму, не обязательно означает мягкие отношения между Украиной и президентом Дудой или будущим правительством, возглавляемым ПиС.

Одним из серьезных препятствий будет недавно принятый Украиной закон, признавший ОУН и УПА организациями, боровшимися за освобождение Украины.

Для поляков эта героизация выглядит безосновательной, так как поляки и значительная часть избирателей, поддерживающих ПиС, помнят хищничество УПА-Север, ответственной за убийство от 60 до 100 тысяч польских мужчин-гражданских в возрасте от 15 до 60 на Волыни и в Восточной Галичине в 1943 году.

Есть и другие причины, по которым политические изменения в Польше на первом этапе могут быть невыгодными Украине, особенно что касается ЕС. Брюссель, вероятнее всего, посчитает, что консерваторы из ПиС идут не в ногу с господствующим в Европе светским либерализмом. Также по их имиджу ударят прошлый популизм и евроскептицизм.

Со временем это, вероятно, изменится. Многое указывает на то, что лидер партии Ярослав Качиньский намерен отойти от присущего ему в прошлом популизма и построить современную консервативную партию.

В его правительство, скорее всего, войдут рыночно-ориентированные сторонники идеи фискальной ответственности. Среди предполагаемых лидеров называют Матеуша Моравецкого, главу третьего по величине польского банка Bank Zachodni. Моравецкому прочат должность следующего вице-премьера и министра финансов.

Но даже прагматики наподобие Моравецкого, который наряду со своим отцом, легендарным польским оппозиционером Корнелем Моравецким участвовал в движении сопротивления, повалившем коммунистический режим, с трудом воспринимают последний киевский тренд героизации ОУН-УПА.

В июне я говорил во Вроцлаве с обоими Моравецкими, которых знаю много лет. Они всегда были ярыми союзниками Украины и решительно выступали за ее независимость в 80-х годах. Тем не менее, обоих расстраивают украинские правые радикалы, в последнее время пестреющие в заголовках, и героизация националистических движений 30-40 годов.

Но в отношении Польши Украина может найти золотую середину. Эта золотая середина должна быть основана на объективном научном изучении исторических данных и признании, что если не УПА в целом, то как минимум отдельные ее отряды виновны в преступлениях, классифицируемых как геноцид. Честное изучение исторических данных также показало бы, что некоторые лидеры ОУН-УПА были не согласны с действиями УПА-Север и ее печально известного руководителя Клима Савура.

Если украинские лидеры смогут успешно пройти опасные мели резко противоположного исторического восприятия ОУН-УПА украинцами и поляками, это позволит им укрепить свои отношения с Польшей – союзником, который останется надежным партнером Украины, пока та борется с российской агрессией, а также оккупацией Крыма и Донбасса.

Колонка члена Наглядової ради ІСП, колишнього міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта, опублікована на сайті Project-syndicateПереклад на українську мову здійснено “Європейською правдою”.\
Увага Європи та світу, можливо, нині прикута до грецької драми, але ключова криза на Сході Європи від того не зникла. Україна лишається частково окупованою сепаратистами, яких підтримує Росія. І, попри Мінську домовленість про перемир’я, тут періодично відбуваються сутички.
З лютого, коли було підписано Мінську угоду, зіткнення на Донбасі зробили чіткою та ясною одну річ:
Якщо Росія всерйоз налаштована на пошук розв’язання конфлікту, вона має підтримати направлення на Донбас міжнародної миротворчої місії та миротворчих сил.
Така місія могла би розпочати відновлення регіону, дозволила б повернутися тим, хто втік через насилля, та полегшила б реінтеграцію Донбасу в складі України – з відповідними запобіжниками та переданими ним повноваженнями.
Зразок для такого підходу вже є.
Два десятиліття тому міжнародна спільнота розпочала фінальну частину дій задля збереження миру в Боснії. Але на той час все ще тривав затяжний конфлікт в Хорватії, а саме в регіоні Східна Славонія, на кордоні з з Сербією.
Хорватські військові наступи, перший з яких відбувся в травні 1995, а другий – на початку серпня, дозволили вибити з-під контроля сербських сепаратистів три з чотирьох секторів регіону.
Але найважливіша область – східний сектор Східної Славонії – лишався під чітким контролем сербів.
Так само, як нині діє російський президент Путін з українського питання, тодішній президент Сербії Слободан Мілошевич наполягав, що питання має бути вирішено виключно шляхом переговорів між сербськими сепаратистами та урядом Хорватії.
Реальність, звичайно ж, полягала в тому, що сепаратисти були повністю залежні від політичної, військової та економічної підтримки Сербії Мілошевича. І, врешті-решт, Мілошевич погодився на введення місії та військ ООН, задачею яких стала демілітаризація регіону та його повернення під контроль Хорватії – після запровадження необхідних запобіжників для сербського населення.
Сьогодні про цю місію UNTAES практично ніхто не пам’ятає, але не тому, що вона провалилася, а через її успішне завершення.
Звісно, не всі питання в Східній Славонії були вирішені – ані за часи роботи місії, ані за багато років по тому.
Але відтоді в регіоні немає конфлікту, а Хорватія та Сербія мають плідні двосторонні стосунки.
Саме це може бути моделлю для тих районів Донбасу, які перебувають під контролем сепаратистів. Звісно, якщо є політична воля домовитися про такий варіант.
Та чи насправді Кремль всерйоз готовий визнати суверенітет Україні над Донбасом та чи зацікавлений він у нормальних відносинах із Заходом?
На даний момент я в цьому дуже сумніваюся.
Не варто забувати, що саме Росія підтримувала всі кроки до ескалації конфлікту – включно зі створенням сепаратистських анклавів. Насправді схоже, що Путін зараз чекає на провал українського керівництва та на розкол Заходу з українського питання – щоби на Заході припинилися розмови та зацікавленість (у вирішенні конфлікту).
А щойно це станеться – Путін буде готовий до дій проти України, щоби досягти своєї давньої та бажаної мети.
Але якщо і українська влада, і Захід лишаться єдиними, Кремль може почати усвідомлювати, що анклави на Донбасі несуть загрозу перш за все самій Росії. Врешті-решт, сувора реальність полягає в тому, що сепаратистські регіони, з економічної точки зору, нині перебувають у вільному падінні, а суспільство в цих районах стає все більш криміналізованим.
Донбас ризикує перетворитися на “валізу без ручки”, за яку ніхто не хоче брати відповідальність.
І коли це ставатиме очевиднішим, російські лідери, можливо, самі почнуть вивчати сценарій UNTAES для регіону.
Кремль має лишитися без вибору, повинен бути змушений зробити саме це.
Доктрина колишнього глави Держдепу Коліна Пауела “що зламав – то твоє” (if you break it, you own it) стосується вторгнення Путіна до України так само, як і неуспішних дій Джорджа Буша в Іраку.
Звісно, є дуже складні питання, які доведеться вирішити перед тим, як миротворча місія може бути спрямована до Донбасу. Передусім йдеться про склад місії, її повноваження, та чи будуть взагалі до неї входити миротворчі війська. Але якщо буде політична воля, ці питання не стануть невирішуваними.
Така місія має забезпечити реальне виконання політичних положень угоди Мінськ-2.
Чесні та вільні вибори, за участю всіх переселенців та біженців, ніколи не зможуть відбутися без суттєвої міжнародної присутності в регіоні.
Звичайно, сьогодні ця ідея видається мертвонародженою. Але точно так сприймали UNTAES під час перших дискусій про долю Східної Славонії.
Режим Милошевича тоді коментував цю ініціативу так само, як нині на неї реагує Кремль. Але завтра реальність може бути іншою. І нині точно не зарано починати розглядати варіанти, які пропонують не лише управління конфліктом, але й його вирішення.
Такий підхід може спрацювати, але лише у випадку, якщо обидві сторони будуть справді, а не на словах прагнути до пошуку розв’язання конфлікту.
Наразі ми ще не на цьому етапі.
Але якщо Україна та Захід твердо блокуватимуть усі подальші дії Росії з дестабілізації, цей день може настати. І ми маємо бути до нього готові.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПроаналізували результати нашого соціологічного опитування по кожній з шести найбільш населених країн-членів Євросоюзу. Хочу звернути увагу на кілька речей. А саме:\
1. Найменше вважають Україну частиною Європи у Франції та Італії – 21% та 24% відповідно. У Німеччині та Іспанії таких людей на порядок менше. Не кажучи, звісно, про Польщу.

2. Найбільш готові рахуватись з думкою Росії при прийнятті будь-яких рішень, які пов”язані з європейською інтеграцією України, в Італії.

3. Найбільше асоціюють Україну з Росією французи (майже третина – 28%). У Польщі, наприклад, таких людей лише 7%.

4. Єдина країна з опитаних в ЄС, в якій серед трійки ключових асоціацій з Україною домінують “націоналісти в парламенті та УПА” – це Польща. Лише у Польщі асоціюють Україну зі Львовом, а не з Києвом, як в інших країнах ЄС. Отже, незважаючи на успішну історію примирення, історична спадщина тисне на сприйняття поляків України, як не крути.

5. Лише в Італії Україну асоціюють з прислугою. Причому, чим старші респонденти – тим більше.

6. Найбільш прогресивна країна на Півдні Європи щодо України – це Іспанія. Для тих, хто звик за інерцією вважати, що Іспанія та Італія – це щось дуже подібне, раджу детально ознайомитись з результатами нашого опитування, а також нещодавнього опитування Pew Research Center. Відмінності просто вражають. Причому однозначно на користь Іспанії. Інше питання, що відчуття іспанців не завжди відображені на рівні десижнмейкерів цієї країни.

7. Найбільше вважають, що Україна ще має довести свою відданість європейським цінностям, аби бути достойною мати перспективу членства в ЄС – німці (24%). Після них ідуть французи та, несподівано, поляки (відповідно, 23 та 22 %). Найменше треба переконувати у відданості українців європейським цінностям іспанців та британців.

8. Німеччина відзначилась тим, що майже половина опитаних (44%) вважає, що Україні на шляху до Євросоюзу серйозно заважає корупція. Лише у Німеччині в трійку ключових асоціацій з Україною увійшли конкретні персоналії. Як не складно здогадатись, це брати Клички.

9. Найбільш байдужі до України в Європі британці: половина громадян цієї країни не визначились ні з аргументами “за” (46%), ні з аргументами “проти” (51%) членства України в ЄС.

Отже, найскептичніші до України як частини Європи – французи, найбільш вразливі до думки Росії у питаннях України та ЄС – італійці, найбільш невпевнені у відданості українців європейським цінностям – німці, найбільш зосереджені на історичній спадщині – поляки і найбільш байдужі до України та її місця в Європі – британці.

P.S. Найближчим часом здійснимо опитування ще в трьох країнах ЄС.

Детальні результати кожної з країн можна переглянути тут:

Польща
Франція
Іспанія
Італія
Великобританія
Німеччина

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукЩо ж, можемо обережно привітати американську дипломатію з домовленостями по Ірану. Президент Барак Обама продемонстрував, що він дійсно вміє добиватись мети, яку перед собою поставив і яка є для нього пріоритетною.\
Іранські домовленості – це хороший привід ще раз розставити крапки над “і” в розумінні того, чому Президент Обама не поводить себе настільки рішуче в питанні України, як у питанні Ірану. Для цього достатньо визнати те, в чому зізнався сам Президент США в своєму інтерв”ю в The Atlantic. А саме: його зовнішньополітична спадщина як Президента буде вимірюватись тим, як імплементуватимуться домовленості з Іраном. А не тим, наприклад, як вирішиться конфлікт навколо України. А президентська спадщина у Штатах (legacy) – річ дуже серйозна.

Добре це чи погано, що іранці опинились в епіцентрі зовнішньополітичних завдань нинішнього президента США, а ми, українці, не опинились?

Питання неоднозначне. По-перше, іранські домовленості ще раз підтвердили: щоб бути в пріоритетах США потрібно або нести реальну загрозу національній безпеці цієї країни, або нести реальну додану вартість національній безпеці США. І бути не в пріоритеті США – це не обов”язково і не завжди позитив. Як колись влучно на одному з наших заходів зауважила Енн Епплбаум, Швейцарія теж не в пріоритетах політики США, але від цього вона не дуже страждає.

По-друге, Україна в короткостроковій перспективі може постраждати внаслідок процесів, які відбуваються навколо Ірану, бо Білий Дім матиме інший фокус і намагатиметься не доводити до сказу Росію, але в середньостроковій та довгостроковій – можемо виграти за рахунок нижчих цін на енергоресурси і більш готової до діалогу Росії. Росія може тішитись сьогодні, що з нею рахуються і її хвалять за конструктивну позицію, але насправді може виявитись так, що іранська угода стане ще однією витонченою санкцією, яку вона сама посприяла проти себе запровадити.

Наразі відкритим залишається інше питання: після того, як досягли іранську угоду, Обама матиме більше простору для маневру у питанні України, бо вже не потребуватиме настільки Росії, як потребував до досягнення домовленості з Іраном? Чи він так само буде враховувати Росію до того часу, поки угода не стане твердо на ноги в плані імплементації?

І ще одне: іранські домовленості відбулись тому, що ключові політичні лідери з обох боків дуже хотіли цієї угоди, були готові до компромісу і були готові до того, що ця угода базується на перевірці, а не на довірі. Це було навіть не питання політичної волі, це було питання політичної одержимості. У Вашингтоні чітко розуміють, що в конфлікті навколо України не всі готові до компромісів і не всі явно готові до угод, які базуються на перевірці. І це лише одне з пояснень того, чому Обамі значно легше перекинути українське досьє, як гарячу картоплю, наступному президенту. І потрібно дивитись на такі речі з відкритими очима.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукЧим більше організовуєш у країнах Євросоюзу відкритих та закритих дискусій на тему України – тим більше дивуєшся. Остання така поїздка, до Чехії, здивувала багатьма речами, але найбільше наступними.\
По-перше, в черговий раз була здивована тим, що найпопулярніше питання, яке ставилось і в стінах МЗС Чехії, і експертами – це питання про призначення екс-президента Саакашвілі губернатором Одещини.

Чехи, маю зазначити, не унікальні: це питання постійно лунає і від інших закордонних партнерів. Деякі, як, наприклад, один представник уряду Чехії, прямим текстом кажуть: вважаємо це призначення помилкою української влади. Логіка цього призначення залишається для світу незрозумілою. Пояснення такої реакції полягає не тільки в тому, що Саакашвілі для світу – занадто неоднозначна та непередбачувана фігура. Він і сам якось зізнався в інтерв’ю Newsweek, що у нього навіть в США залишився лише один вірний друг: Джон МакКейн. Пояснення полягає ще й в іншому: Саакашвілі ніяк не вписується в образ нової України, на яку себе запрограмував багато хто з наших закордонних колег. Бо нова Україна в їхньому розумінні мала передбачати, зокрема, і нові українські обличчя. Із призначенням Саакашвілі складається враження, що нова Україна – це насправді стара Грузія. А стара Грузія – це не тільки поліцейська реформа і Доми юстиції, а й жорсткий розгін мирної демонстрації та катування у тюрмах. Десь приблизно така логіка.

Проте, очевидно, Захід, який так наполягає на реформах в Україні, мав би лояльніше сприймати кожного, хто ці реформи готовий в Україні втілити.

По-друге, після анексії Росією Криму та після розмов у Чехії, у мене склалось враження, що ми занадто швидко і однозначно зробили висновок, що нарешті відбулось чітке розмежування між Україною та Росією.

Наше соціологічне опитування в найбільш населених країнах-членах ЄС на початку червня цього року показало, що Росія залишається другою найпопулярнішою асоціацією з Україною (після війни).

У Чехії я переконалась, що все ще складніше. Чеські партнери зізнаються: розмежування між українцями та росіянами відбулось, але знаєте яким чином? Усі бідні російськомовні сприймаються як українці, всі багаті російськомовні як росіяни. Тобто, лінія розмежування проходить між бідними та багатими.

Колись я запитала у Вайри Віке-Фрейберги, коли вона ще перебувала на посаді президента Латвії, в чому, на її думку, полягає головна відмінність між пострадянською людиною та західною. Її відповідь була миттєвою: ця різниця проходить по лінії – ввічливість та хамовитість. Дуже хочу дожити до того моменту, коли українців розпізнаватимуть на світових просторах не тільки за ознакою заможності, але й за ознакою ввічливості. І, наприклад, за ознакою знання іноземних мов хоча б на мінімальному рівні.

Але це ще не все. Ми багато докладаємо зусиль, пояснюючи світу, що йде війна Росії проти України, а не громадянська війна між самими українцями. У Чехії, спілкуючись з деякими експертами та журналістами, я почула взагалі шокуючу річ: деякі чехи насправді думають, що триває громадянська війна між українцями… та росіянами, як “представниками одного народу”. Це називається: приїхали.

По-третє, ще, мабуть, у жодній країні світу не зустрічала такого рівня демонізації українського посла, як у Чехії. Я була готова до критичних ремарок із приводу роботи нашої дипустанови у Празі, бо з чехами на цю тему говорила багато і не раз. Після розмов у чеській столиці може взагалі скластись враження, що це якраз посол України і винен в тому, що у нас із Чехією не клеїться так, як би хотілось. Це з Києва виглядає так, що все зіпсував Земан. У Празі поширена інша думка: це Київ довів до того, що Земан таке назаявляв. Зокрема, своїм ігнором чеського напрямку й надзвичайно ласого до уваги президента Чехії. І ратифікація Угоди про асоціацію начебто не відбулась досі через недопрацювання і недостатньо агресивну в позитивному плані дипломатичну роботу України.

Чехи – причому як з уряду, так і з аналітичного середовища – в один голос дивуються: можна хоча б чеською мовою мінімальну інформацію про Україну розсилати для місцевих медіа, а не спокійно спостерігати, як ті черпають інформацію про Україну з російських джерел.

Однак потрібно визнати й інше. Насправді, ратифікація Угоди йде туго, тому що ні для кого з нинішніх ключових гравців на чеському політичному Олімпі ратифікація Угоди з Україною не є пріоритетом. Для прем’єра Соботки, подейкують, зовнішня політика сфокусована на Берліні, тому телефонні дзвінки звідти і з приводу України мають магічні властивості.

Відносно нова зірка чеської політики віце-прем’єр, міністр фінансів Бабіч і за сумісництвом один із найбагатших чехів, за деякою інсайдерською інформацією, взагалі досить обережно ставиться до Угоди з Україною, враховуючи сільськогосподарську специфіку його власного бізнесу й потенціал України у цьому напрямку. Так що легко не буде, але й останньою країною Європи Чехія у цьому питанні навряд чи буде. Просто тому, що Чехія не любить бути останньою в Європі.

Радіо СвободаТекст: Анна ШаманськаФото: Анна Плеслова
У 2013 році низка українських художників намалювали близько 50 карикатур з метою пояснити пересічним українцям переваги європейської інтеграції України. Нині ці роботи вперше виставляються за кордоном, у чеській столиці Празі. Метою організаторів виставки є, по-перше, показати, що Україна працює над власним європейським майбутнім, а по-друге, нагадати чехам про цінність членства у Європейському союзі.

На малюнку зліва – брудний, зеленуватого кольору канал, у якому плаває шина та консервна банка. На малюнку справа – мати й син, які п’ють воду з-під крану. Зліва – Україна. Справа – ЄС.

Підпис до фото пояснює, що у більшості європейських країн якість водопровідної води є вищою, за ту, що продають у пляшках. Крім того, вимоги до питної води у Європі є у 28 разів вищими, ніж в Україні.

Цей малюнок є одним із приблизно 20 карикатур, які до Праги привіз український Інститут світової політики на виставку, що відкрилася 8 липня.

Малюнки є частиною більшої експозиції, створеної у 2013 році, яка має на меті пояснити українцям переваги європейської інтеграції. Сьогодні, після Революції гідності, карикатури мають інше завдання.

Зокрема, директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук вказала на те, що деякі з малюнків вже не є актуальними, як, наприклад, карикатура на інспекторів ДАІ.

«Для нас особливо приємно, що теми цих робіт, які були намальовані дуже самокритично, які показували, наскільки у нас все погано у тих чи інших сферах, наскільки великий рівень корупції, наскільки великий рівень підміни інституцій персональними зв’язками, що вони змінюються», – сказала вона Радіо Свобода.

Колекція карикатур, яка включає у себе роботи Олексія Кустовського, Марини Туровської, Ігоря Бежука та інших, тепер несе подвійну місію, сказала Гетьманчук.

За її словами, мета виставки – показати, що Україна готова до змін і реформ.

«(Україну – ред.) не влаштовує статус-кво, її не влаштовує та ілюзорна стабільність, яка начебто була за часів (колишнього президента країни Віктора – ред.) Януковича, за якою люди шкодують. Ми хотіли показати, що ми віддані цьому процесові змін», – сказала вона.

Крім того, Гетьманчук пояснила, що Інститут світової політики хотів би цим заходом надихнути і самих чехів, які можуть бути доволі євроскептичними. Організатори хочуть нагадати, що інші держави готові багато віддати задля членства в ЄС, яке має багато переваг, проілюстрованих карикатурами. Тож для успішності європейського проекту, зокрема, чехи мали б підтримувати європейські прагнення інших народів.

«Подвійна місія, фактично, – підсумовує Гетьманчук. – Ми намагаємося боротися з україноскептицизмом чехів, тобто з тими міфами, стереотипами і дезінформацією, яка йде щодо України в Чехії. І ми дещо намагаємося боротися з євроскептицизмом чехів, тобто показати, що все ж таки вони мають підтримувати уніфіковану позицію в Європейському союзі, вони мають цінувати, що вони є в ЄС».

Українці не бачать речі «у рожевих тонах»

Колекція українських карикатур вперше виїхала за кордон, однак вже об’їхала понад 20 міст України. До чеської столиці виставку запросило Міністерство закордонних справ Чехії та, зокрема, його політичний секретар Петр Друлак.

Він сказав, що Україна є близькою до Чехії державою, тож її майбутнє цікавить і непокоїть чехів. Друлак пояснив, що Україна має сильні європейські прагнення, і Чехія, як частина Європи, мала б познайомитися з тим, як там розвивається ситуація.

«(Карикатури – ред.) є справжнім результатом роботи громадянського суспільства, який вказує на те, що українці не бачать речі у рожевих фарбах. Вони знають, які проблеми є в Україні, і чого українці хочуть досягти. Це, на мою думку, є дуже важливим», – сказав він.

Газета “День”Днями у Києві на Контрактовій площі стартувала Міжнародна виставка політичної карикатури. Проект створений словацькою міжнародною організацією Euforion. Спочатку виставка складалася з робіт двох словацьких карикатуристів й експонувалася лише у Словаччині, а згодом — у Чехії, Польщі, Угорщині та Грузії. У кожній країні організатори намагалися підібрати найкращі роботи місцевих майстрів, які могли б зацікавити аудиторію в усьому світі.\
«З ідеєю провести цю виставку до нас звернулися представники словацької громадської організації Euforion, — розповідає співорганізатор виставки в Україні, перший заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий. — Вони дізналися про нашу вуличну виставку карикатури 2013 року, присвячену ідеї європейської інтеграції України. Тоді про неї багато писали медіа Чехії, Македонії, Польщі. Таким чином словаки вийшли на нас і запропонували долучитися до виставки політичної карикатури, яка має бути присвячена більш глобальним викликам, які постають зараз перед усім світом. Донесення цих питань до широкої аудиторії — одна з місій нашого інституту. Тому ми погодилися на співпрацю. Минула виставка мала на меті спонукати український народ до контролю влади. Ця виставка має значно ширші горизонти. Вона спонукає людей усієї планети стати відповідальнішими, викриває вади, які існують зараз у міжнародних відносинах. На малюнках ми бачимо слабкого Барака Обаму, який не хоче нікуди втручатися й нічого вирішувати, агресію Росії проти України, нерозуміння всередині Європейського Союзу».
Українська школа політичної карикатури не розчарувала західних колег. Вони відзначили, що роботи наших майстрів досить якісні й можуть бути цікавими не лише внутрішній публіці, а й людям в усьому світі. Але розвиток карикатурного жанру в засобах масової інформації часто блокується… самими медіа, незважаючи на те, що саме він додатково приносить виданням популярність серед широкої аудиторії. Це своєрідний український феномен, ділиться голова організації Euforion Томаш Лукачка: «Як ми бачимо, карикатури в українських ЗМІ не дуже популярні, але ситуація цілком може змінитися. У вас є чудові митці, а разом з ними і можливості для того, щоб карикатура надалі зацікавлювала людей. Минулого року ми побували в Грузії, там політична карикатура лише зароджується, такий жанр зовсім новий для цієї країни. Натомість в Україні ситуація інша. У вас є люди, які працювали в цьому жанрі. Але для того щоб карикатура розвивалася й надалі, варто дати митцям більше простору для роботи. ЗМІ повинні розуміти, що карикатури скоріше привертають увагу читача, аніж текст. Завдяки одній роботі ви зможете привернути увагу тисяч людей, далеко не всі з них прочитали б текстовий матеріал. Тому політична карикатура має існувати».

Закордонні експерти відзначили, що в українській школі карикатури помітні багаторічні традиції, що вплинуло не лише на техніку майстрів, а й на специфіку висвітлення гострих тем. Свій внесок у розвиток карикатури зробила і газета «День». Адже саме тут починаючи з 1996 року і до кінця свого життя працював Анатолій Казанський, як кажуть сучасники, «найкращий карикатурист України». Саме від нього та Київського клубу «Архігум» і веде свою історію українська карикатурна традиція.

Але карикатура в українських ЗМІ поступово вироджується. Як зазначають самі карикатуристи, лише одиниці видань, зокрема газета «День», зберегли інтерес до цього жанру і готові з ним працювати.

«Українська карикатура, як і світова загалом, розвивається у фарватері засобів масової інформації, і тренд цього розвитку, на жаль, спадний. Паперова преса стрімко витісняється Інтернетом, а вимогливість інтернет-видань до ілюстрування (карикатуру практично завжди застосовують як ілюстрацію до тексту) на порядок нижча, аніж у паперових газет і журналів. Видання, які використовують жанр карикатури, також можна перелічити на пальцях однієї руки. Очевидно, так не має бути, оскільки цей жанр завжди був дуже затребуваний у періоди війн, революцій та соціальних катаклізмів, — розповідає український художник, автор «Дня» Ігор Лук’янченко. — І не лише як дзеркало подій, а й як один із різновидів ідеологічної зброї. Газета «День» належить до видань, які зберегли карикатурний жанр. Із моменту заснування «Дню» дуже пощастило з карикатуристом: Анатолій Казанський своїми ілюстраціями робив обличчя газети і задавав її неповторний стиль. І після його трагічної смерті він продовжує жити у своїх малюнках на сторінках «Дня», а його карикатури не втрачають гостроти й актуальності».

Розвиток карикатури безпосередньо залежить від запитів суспільства, розповідає Деріл Кейгл, один із найвідоміших політичних карикатуристів США. За його спостереженнями, лише в окремих країнах карикатурам надається значення, яке можна порівняти з їхнім впливом.

«Я помітив, що в Америці, та й в Україні карикатури мають не такий вплив на суспільство, як у Франції. У більшості країн світу вони займають досить незначну частину медійного простору. І це мене розчаровує. Для мене Франція — своєрідний центр політичної карикатури. Чудово, коли майстри відчувають людей, для яких вони працюють. Це розуміння залежить від самої культури, від того, чи цінний для неї такий внесок. Мені б дуже хотілося, щоб художники-карикатуристи і їхня праця отримували більше визнання як в США, так і в Україні».

За словами Деріла Кейгла, про значний емоційний вплив карикатур промовляє і той факт, що карикатуристи в наш час значно частіше стикаються із загрозами, порівняно з іншими працівниками медійного простору:

«Зараз карикатуристом бути небезпечно в усьому світі через терористичну загрозу. Ще до ситуації з Charlie Hebdo наш сайт куди частіше зазнавав атак, аніж за кілька років перед цим. Боротися з такими проблемами дорого і складно. Це новий світ для нас. Зараз небезпека чигає на всіх. Ми не можемо забезпечити собі персональну охорону, тому нам доводиться миритися з усіма загрозами як з елементами професії. До речі, в Америці я не стикався з такими проблемами, як мої французькі колеги. Моя країна не настільки різноманітна в культурному плані, тому в наших карикатурах більше уваги звертається на інші проблеми. Наприклад, про наркотики. Це справді зараз непокоїть населення. Але у своїх карикатурах я стриманіше виражаю думки, бо наші читачі стриманіші в емоціях. Французи різкіші, тому карикатури відповідали запитам аудиторії. До того ж тема релігії для них дуже болюча».

Незважаючи на давні традиції, карикатура в Україні поступово занепадає. Хтось відмовляється від неї через ціну, інші — через страх нерозуміння від аудиторії. Проте події, що відбуваються зараз у нашій країні, відкривають широке поле для творчості та експериментів у цьому жанрі. Можна лише сподіватися, що ці тенденції захоплять як митців, так і тих, хто зможе донести ці роботи до масової аудиторії.

Олена БЕРЕЖНЮК, «День»