Архіви: Публікації

Аналітична стаття Джеймса Шерра, старшого нештатного співробітника Чатем Хауc, члена Наглядової ради ІСП, у збірнику “Україна-НАТО: діагностика партнерства”Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Серед країн-членів НАТО існує консенсус щодо усвідомлення загроз, які несе з собою агресія Росії. Утім, Україна має розуміти, що Альянс не має такої ж упевненості щодо надання їй членства. Замість того, аби впадати в чергову хвилю НАТО-манії, українська влада має зосередитися на впровадженні реальних реформ у безпековій сфері. Для цих реформ не потрібні ані вступ до Альянсу, ані отримання Плану дій щодо членства.

«АХІЛЛЕСОВА П’ЯТА» ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ ДО НАТО
Із доленосного 1997 року, коли було започатковано особливе партнерство України з НАТО та створено Комісію НАТО-Україна, у світовому політичному ландшафті відбулося чимало суттєвих змін. У тому ж 1997 році було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією, а також три міжурядові угоди щодо Чорноморського флоту. Завдяки цим крокам Україна забезпечила юридичне визнання власної територіальної цілісності, наявних кордонів та суверенітету, в тому числі, над тією частиною території, де базувався російський флот. Незважаючи на відсутність офіційного зв’язку між наведеними вище угодами, політичний зв’язок між ними був очевидним. Борис Єльцин прагнув «вберегти Україну від обіймів НАТО» і вважав, що цього можна досягти шляхом досягнення згоди, а не погроз. Йдучи на поступки найбільш фундаментальним вимогам України він сприяв «політиці багатовекторності» Леоніда Кучми. До того ж, Єльцин продемонстрував важливість НАТО як засобу регулювання відносин Росії з її набагато слабшим сусідом.

У ті роки і НАТО, і Україна були достатньо обережними, щоб усвідомлювати різницю між «поглибленням співпраці» і членством. Кучма і військове керівництво України вбачали завдання багатовекторної політики в тому, щоб закріпити Україну в системі євроатлантичної безпеки поетапно та з мовчазної згоди Росії. Де-факто метою була інтеграція. Де-юре: інтеграція, тобто членство, могла призвести до посилення тиску на нову і слабку державу, якого вона не була здатна витримати. Ця політика демонструвала тверезий підхід не лише єльцинської Росії, але й української громадської думки, а також розбіжності всередині самого НАТО.

Порівняно з цим, період президенства Ющенка виглядає як повчальна історія. Після Помаранчевої революції питання приєднання України до НАТО не було предметом аналізу зисків і витрат – членство стало самоціллю. У цьому контексті варто процитувати оцінку колишнього керівника Офісу зв’язку НАТО в Києві: «концентрація на ПДЧ [Плані дій щодо членства] виявилася «ахіллесовою п’ятою» політики України щодо інтеграції з Заходом».

Зацикленість на Альянсі поглибила наявні розбіжності в українському суспільстві та відволікла увагу і енергію керівництва країни від внутрішніх реформ, що їх вимагали прихильники Майдану. Це засвідчило нерозуміння, що таке НАТО, адже представники організації не приховували, що найвищим пріоритетом безпеки України вважають успіх у внутрішній політиці. До кінця 2006 року Москва дійшла висновку, що «помаранчева загроза» зазнала краху. Путінська Росія стала реваншистською не лише за своїм духом, але й діями, а розчленування Грузії в серпні 2008 року було попередженням, що подібне може статися будь-де.

РІЗНИЦЯ МІЖ КОНСЕНСУСОМ ТА ОДНОСТАЙНІСТЮ В НАТО
Часи, в які ми живемо нині, є результатом часів, які існували тоді. Усі, хто визначає та спрямовує політику НАТО, обтяжений цією недавньою історією та досі не спромігся засвоїти її уроки. А ті, хто ігнорує ці уроки, не лише ризикує сам, але і ставить під загрозу інших. Ще задовго до 2008 року слід було розпізнати відмінність (і подібність) путінської Росії від єльцинської, проте оптимізм був більш привабливою і зручною опцією, ніж реалізм11. Архітектори «перезавантаження» відносин між США та Росією (а також його європейських аналогів) після 2008 року не відреагували на явні симптоми, а після анексії Криму в березні 2014 року зробили вигляд, що жодних попереджень і не було.
Зрозуміло, НАТО ухвалює рішення на основі консенсусу. Але всередині НАТО також розуміють відмінність між консенсусом та одностайністю. Приєднання будь-якої нової держави до Альянсу вимагає одностайності. Якщо Греція під керівництвом партії СІРІЗА вирішить заблокувати членство України, вона зможе це зробити. Але інші рішення, в тому числі надзвичайно важливі для майбутнього України, вимагають лише консенсусу: згоди переважної кількості зацікавлених сторін (stakeholders), які мають прямий і активний інтерес. Так, перелік подібних рішень включає спільне планування, координацію і співпрацю на операційному рівні. Існує чимало рішень, які є прерогативою окремих членів Альянсу. Ані Литва, ані Сполучені Штати не потребують згоди Ради НАТО для надання Україні військової допомоги – як летальної, так і нелетальної. Подібні рішення приймаються на національному рівні.

На сьогодні Альянс спромігся досягти більш-менш сталого консенсусу щодо декількох ключових моментів:
• Росія веде агресивну війну проти України, порушуючи власні зобов’язання за угодами, що лягли в основу системи міжнародної безпеки після припинення «холодної війни»;
• Її збройна інтервенція становить смертельну загрозу для України, а також суттєву загрозу для Європи, яку ми знаємо та прагнемо зберегти;
• Цей конфлікт становить загрозу системного характеру. Владімір Путін не може дозволити собі поразку в Україні, але водночас йому не можна дозволити здобути перемогу. Ескалацію воєнних дій в Україні не можна виключати;
• Для відповіді на цей виклик НАТО повинен узгодити власні інструменти та прийоми стримування із загрозами «нового покоління», зокрема, застосування інформаційної та «гібридної» війни проти слабких держав, вразливих до вторгнення, провокацій та підривної діяльності;
• Європейська система стримування та оборони в цілому буде поставлена під удар, якщо Росія досягне своєї мети в Україні. Саме тому потрібно докласти усіх можливих зусиль для того, аби не допустити територіального розпаду України та хаосу всередині держави;
• «Російський виклик», схоже, є проблемою у довготривалій перспективі. Успішний і сталий механізм політичного врегулювання потребуватиме рішучості, мудрості та терпіння.

Допоки цей консенсус існує, незгодні всередині НАТО (чи держави, чи міждержавні структури) будуть маргіналізовані і обмежені у своїх діях. Проте такі незгодні не лише існують, але й мають достатньо поважні та гучні голоси. Неспроможність України відповідати загальним очікуванням Альянсу – тобто забезпечити дієве національне керівництво, здійснити внутрішні реформи та дотримуватися європейських цінностей – лише зміцнить їхній авторитет і вплив. Із огляду на це навіть найвідданіші прихильники України вважають, що Київ має взяти на себе основний тягар власної оборони і збереження завойованих демократичних свобод.

Наразі Альянс ще не досяг найменшого консенсусу щодо одного з найважливіших питань – надання Україні інструментів для самозахисту. На гуманітарному рівні надання військової допомоги не викликає суперечок. Постачання військових пайків, зимового одягу, взуття та уніформи не є предметом дискусій всередині Альянсу. Навіть створення груп радників та тренерів не викликає серйозних заперечень, особливо, якщо така допомога надається під національними прапорами, а не під кольорами НАТО.
Утім, як відрізнити «допомогу» від «озброєння»? Системи захищеного зв’язку не є зброєю, але навіть добре озброєні сили, що не мають їх, можуть бути знищені. Інфрачервоні сканери, окуляри нічного бачення, протиартилерійські радари та інші засоби боротьби з ворожим вогнем слугують одній меті: захистити свої сили та здобути перемогу. Саме тому, що ці відмінності є досить розмитими, межі дискусій також є розмитими.
НАТО МАЄ НАДАТИ «СТІЛЬКИ ДОПОМОГИ, СКІЛЬКИ УКРАЇНА ПРОКОВТНЕ»
Легко забути про те, що озброєння, як і війна, є інструментом політики. Якою є наша політична мета? Для багатьох, у тому числі для автора цієї статті, основними завданнями є стримування подальшої російської агресії, доведення неспроможності наявного окупаційного режиму і поетапне вироблення політичного рішення, що відновить територіальну та конституційну цілісність України. Для виконання цих завдань потрібно створити структуру стримування не лише на західних кордонах, але і всередині України.

Для багатьох прихильників озброєння України значення має не лише політика, але і принцип. Право держави на використання та придбання озброєння є невід’ємним атрибутом суверенітету. Втім, навіть ті, хто заперечує універсальність цього принципу, стверджують, що без реальної погрози надати Україні зброю, не може бути дієвої дипломатії. Цей погляд останнім часом активно просуває Вольфганг Ішінгер – можливо, найвизначніший Russlands Versteher (той, хто розуміє Росію) в Німеччині.

Опоненти озброєння України також мають різні погляди. Частина діячів, зокрема Ангела Меркель, будучи переконаними у поразці Росії, вважають, що санкції є найкращим засобом для досягнення цієї мети. Вона, як і президент Обама, побоюється, що надання зброї призведе до ескалації конфлікту, а не до стримування, та відкриє шлях до війни між Росією і НАТО.

Небезпека конфлікту між Росією та НАТО існує з моменту анексії Росією Криму. Вона є невід’ємною частиною нинішнього конфлікту та гарячкового погляду Кремля на ситуацію у світі, а західна «розважливість» зовсім її не зменшує . Недвозначні натяки на те (за словами Лаврова), що «Молдова і країни Балтії мають взяти до уваги події в Україні та зробити власні висновки», лише підкреслюють ширше значення поточних подій. Із психологічної точки зору, Росія вже перебуває у стані війни з НАТО. Зміцнюючи систему стримування в країнах Балтії, НАТО визнає як цей факт, так і римську аксіому «хочеш миру – готуйся до війни». Втім, у країн-членів НАТО немає ані воєнної гарячки, ані апетиту до війни.

Єдність НАТО базується на інтересах і цінностях, які об’єднують її членів. Однак НАТО є безпековою організацією, а не етичним проектом. Жодна держава не отримає запрошення приєднатися до Альянсу, якщо не буде розуміння, що її членство в НАТО зміцнить не лише безпеку цієї країни, а й Альянсу. За нинішніх або найбільш передбачуваних умов, членство України не відповідатиме цим вимогам. Воно поставить Альянс перед безпосередньою необхідність застосувати статтю 5 і очевидним ризиком ядерної війни. Неможливо навіть уявити, що Альянс, який розділило питання надання Україні озброєння, зможе об’єднатися навколо надання членства Україні.

Але якщо в нинішніх умовах членство в НАТО не є можливим для України, воно також не є необхідним. НАТО і Україна мають спільний стратегічний інтерес, аби Росія не отримала вигод від своєї агресії, через сприяння відбудови України та відновлення її суверенітету над всією територією. Для досягнення цих цілей НАТО і Україна повинні створити систему стримування і попередження всередині країни (і не тільки на західному кордоні); вони повинні працювати разом над реформуванням українського оборонного сектору та модернізувати його. Перефразовуючи крилаті слова Єльцина, Україна повинна отримати «стільки допомоги, скільки вона зможе проковтнути». Щоб досягнути цих цілей, не потрібен План дій щодо членства в НАТО або членство. Новий раунд НАТО-манії в Україні буде тільки відволікати увагу від цих викликів і послабить консенсус, що наразі існує.

Повний текст публікації ІСП “Україна-НАТО: діагностика партнерства” доступний тут.

Проект здійснювався у партнерстві з Офісом зв’язку НАТО в Україні та за підтримки Уряду Норвегії.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукУкраїнці хоча б в одному досягнули німецьких стандартів: в оцінці того, шо відбувається в Греції і навколо неї. У гнівній оцінці, звичайно. Всі вже дружно вирішили, що греки не заслуговують бути у єврозоні і навіть Євросоюзі, це нація ледарів і шантажистів, яких потрібно покарати. Ну але в нашій оцінці є і чисто український нюанс – Євросоюз має допомогати і тягнути за вуха Україну, а не Грецію, бо ми більше того варті і геополітично важливіші.\
Тішить, звичайно, що українці раптом стали такими по-німецьки правильними у своїх підходах – ніякої шари, тільки важка праця, жодного популізму – тільки реальна політика, ніякої солідарності – лише справедливість, ніякого патерналізму – тільки розрахунок на власні сили. Проблема тільки, що такі реакції прекрасно звучать, коли українці говорять про Грецію, але не зовсім стикуються з українськими реаліями. Якщо подивитись на рівень ефективності праці в Україні, він ганебно низький. Якщо говорити про політичний популізм – достатньо вмикнути одне з популярних телешоу. І добре, що треба виконувати вимоги МВФ, який трохи присаджує цей популізм. Якщо ж говорити про патерналізм, то його, може, стало й менше відносно української влади, але стало більше по відношенню до Брюсселя і Вашингтона, які нас мають і від Росії врятувати, і нормальні реформи за нас і за свої ж гроші нам провести.

У мене з самого початку викликало неоднозначні реакції змагання, нав”язане у публічному дискурсі, скільки дають грошей Україні, а скільки Греції. Хто більше заслуговує на допомогу та увагу Євросоюзу, а хто менше. Хто важливіший для Європи, а хто другорядніший.

Насправді, ще не довелось чути жодного серйозного аргументу, яким чином європейська інтеграція України виграє від того, що Греція залишить зону євро і, не дай Боже, Євросоюз. У Євросоюзі немає кар”єрного принципу – когось “звільнили”, й іншого автоматично підвищили у статусі. Тут, швидше, навпаки – “звільнили” одного, можуть звільнити й іншого. Тим більше, що Україна тільки в очах українців суттєво відрізняється від Греції, а в очах європейців між нами з греками значно більше спільного, ніж відмінного – від православних традицій до звички не платити податки і залежності від неефективного бюрократичного апарату.

І так само мені не довелось побачити жодного серйозного аргументу, що вихід Греції з єврозони зробить європейський проект привабливішим. Очевидно, навпаки – лише посилить настрої, які працюють на підрив європейської ідеї. І, швидше за все, на посилення ідей альтернативних. Зокрема й тих, які на фоні євроскептицизму пропагує Росія. Останнє опитування у Сербії, де інтеграція з Росією викликає більшого схвалення серед населення, ніж з ЄС – лише один з доказів.

Плюс вихід Греції з єврозони спровокує ще більшу кризу. А більша криза в єврозоні – означає менше уваги до того, що відбувається поза єврозоною. Зокрема, і в Україні.

Прийнято казати, що Греція стала жертвою популізму. Так, його багато. Але Греція стала жертвою ще й іншого – зацикленості на собі. Чого варте глибоке переконання, що їм всі мають допомагати тільки тому, що вони – колиска демократії. “Коли якісь там бельгійці ще пасли овець – ми вже будували демократію”, – це була перша річ, яку я у свій час почула в Греції, і варіацій на цю тему багато. Ми не можемо вимагати від Євросоюзу екстра особливого ставлення і вважати себе кращими за греків лише тому, що раз відстояли європейські цінності на Майдані.

Після кризи в Греції, і греки, і українці мають усвідомити просту річ: Євросоюз, в який вступала Греція у 1981-му – це був Євросоюз, де було більше прав, ніж правил. І такого Євросоюзу вже не існує. Існує Євросоюз, в якому права залежні від виконання правил. І кожна країна має вирішити, наскільки вона готова до такої постановки питання.

ВВС УкраїнаАнексія Криму та збройний конфлікт на сході України кардинально змінили напрямок та зміст дискусій про те, хто і що може гарантувати безпеку України.Зазвичай головна тема у розмовах експертів – це тісніші відносини України із НАТО. Що Україні робити і не робити, що наблизитися до Альянсу? І чи треба “зациклюватися” лише на НАТО?
Наводимо думки деяких експертів.

НАТО “прийшло” на Схід
“У східних та південних регіонах питання безпеки швидко перейшло із галузі абстрактної теорії у дуже практичний вимір”, – говорить директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук.
Вона каже, що громадська думка щодо НАТО тут значно змінилася.

За її словами, під час зустрічей, які проводив її інститут у Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві та Херсоні, люди нарікали на брак практичної допомоги з боку НАТО.

Ось деякі з зауважень, які лунали:
– Країни-члени НАТО мають надати Україні зброю – про це найбільше говорили у Запоріжжі і Дніпропетровську
– Оборонні підприємства мають повністю припинити співпрацю з Росією – Дніпропетровськ
– Посилити безпеку Україну в інформаційній війні з Росією – Миколаїв, Запоріжжя, Одеса
– Заборонити співпрацю українських підприємств з Кримом – Херсон, Дніпропетровськ
– Посилити кордони із Придністров’ям – Одеса
– ЄС має не лише запроваджувати санкції проти Росії, але й тиснути на українську владу, аби вона проводила реформи
– Врегулювати проблему із демобілізованими

Раніше у східних та південних регіонах України регулярно проходили мітинги проти зближення України із НАТО під гаслами “НАТО – не надо!”
Інколи, як каже пані Гетьманчук, пропозиції, що лунали під час цих дискусій, лише згодом отримали визнання на рівні Києва. Наприклад, ідею направити до України миротворчу місію ООН під час публічної дискусії у Запоріжжі було озвучено ще до того, як із цією ідеєю погодилися у Києві.
“Тут регіони йшли навіть попереду Києва”, – говорить вона.
Особливий шлях?
Хоча підтримка членства України у НАТО є як ніколи високою в українському суспільстві, оглядачі застерігають від завищених очікувань.
Заступник міністра оборони з питань європейської інтеграції Ігор Долгов, який раніше очолював місію України при НАТО, каже, що “військова опція для НАТО і очікування України щодо такої опції були зняті від самого початку”.
“На жаль, ми не є на сьогодні членами НАТО, тому розраховувати, що агресія проти України матиме результатом пряме втручання НАТО є безпідставними”, – говорить дипломат.
Пан Долгов закликає Київ ефективно скористатися тим, що зараз пропонує НАТО, зокрема, і в рамках вже створених п’яти трастових фондів для допомоги Україні.

Він закликає не лише вирішувати тактичні завдання, наприклад, готувати військових, але й стратегічні – за допомогою Альянсу перебудовувати свій ВПК.
“В України є український шлях, який нам належить пройти. Поки ми всередині країни не тільки не реформуємо сектор оборони, але й економіку, говорити про успішність стратегії щодо приєднання до НАТО буде передчасно”, – вважає Ігор Долгов.
Не словом, а ділом
“Не зациклюватися” на членстві у НАТО, радить Києву і Джеймс Шерр, старший позаштатний співробітник британського Королівського інституту міжнародних відносин (Chatham Hause).
Він вважає, що за нинішніх обставин Україні, аби підвищити свою обороноздатність та безпеку, не обов’язково бути членом НАТО.
На погляд Джеймса Шерра, Україні стратегічно важливо зараз консолідувати країну та зберегти її єдність, стримати поширення агресії з боку Росії і повернути окуповані Донбас та Крим.
“Членство у НАТО не є абсолютно необхідним для того, аби досягти цих цілей”, – вважає Джеймс Шерр. Крім того він додає, що порушувати це питання за нинішніх обставин може бути навіть невигідним Україні, адже зараз важливіше зберегти єдність країн-членів НАТО у ставленні до України.
Британський експерт також вважає, що українська влада має зосередитися на реальних реформах у безпековій сфері, для яких не потрібне ані членство у НАТО, ані план дій щодо членства. Він закликає менше писати документів і більше діяти.
При цьому вважає пан Шерр, Україна має “проковтнути стільки допомоги НАТО, скільки вона зможе”.
Більше конкретики
І Україні, і НАТО не варто залежати від думки Росії щодо розвитку двосторонніх відносин. Так вважає Ойстейн Бьо, державний секретар міністерства оборони Норвегії.
Ця країна є членом НАТО від його заснування, і, водночас, не є членом ЄС. Саме цю модель оглядачі називають привабливою для України з точки зору безпеки.
Пан Бьо каже, що події в Україні змусили і його країну переглядати своє ставлення до Росії та оборонні плани.

Він нагадує, що Україна була першою пост-радянською державою, яка підписала партнерську програму із НАТО, а українські військові заслужили повагу і довіру за свою участь у миротворчих операціях НАТО в Афганістані, на Балканах та в Африці.
“Для мене це є історією країни, яка повністю віддана підтримці миру і безпеки у світі. Будь-яка нація має право розвивати відносини із тими партнерами, яких вона обирає. Незалежність, суверенітет і стабільність в Україні, відданій демократії та верховенству права, є ключовою для євроатлантичної безпеки. Але зараз слова мають підкріплюватися швидкими діями. І будьте настільки конкретними, як це тільки можливо”, – радить представник міністерства оборони Норвегії.
Колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко вважає, що необхідну конкретику у відносини Україна-НАТО може привнести новий Плані дій щодо членства.
Пан Огризко звертає увагу на те, що і з боку Києва, і з боку НАТО тісніша співпраця наштовхується на три проблеми: недостатність політичної волі до більш тісних відносин, недостатній рівень координації та недостатня інформаційна робота і брак комунікацій.
“Ми мусимо говорити, що у нас є спільні проблеми, – і у політиці наближення України до НАТО, і у НАТО щодо залучення України у свої лави. У Європі та НАТО дуже популярною стала гібридна форма вирішення питань: наче так, і наче і ні. Думаю, що в українському випадку ми маємо повернутися до традиційних дій, і маю на увазі План дій щодо членства у НАТО”, – вважає Володимир Огризко.
На його думку, це чіткіше окреслить майбутні відносини Україна-НАТО, а також буде більше можливостей контролювати реформи в Україні.

Анастасія Зануда

Інформаційно-аналітичне агентство «Главком»Україні не загрожує вступ до НАТО. Однак взаємодія Північно-Атлантичного альянсу і Києва не припиняється, хоча непрофесійність української сторони відверто дратує партнерів. При цьому суспільство має брак інформації про те, чим НАТО допомагає Україні. Ці теми стали ключовими під час дискусії «Україна-НАТО: діагностика партнерства», організованої 17 червня Інститутом світової політики у Києві.\
«Коли ми кілька років тому починали дискусії на тему НАТО, ніхто уявити не міг, що вже так скоро з теоретичних міркувань вона набуде настільки практичного значення», – говорить директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук, визнаючи, що тема агресії Росії тепер найболючіша для нашої держави.

Європейські дипломати зі свого боку запевняють у важливості ролі України як партнера НАТО, однак універсальних і ефективних рецептів, як зупинити агресію Росії, не пропонують. «Десятиліттями Україна була добрим партнером Альянсу. Ваші миротворці є і Африці, Афганістані, на Балканах, що свідчить про високу довіру до України», – каже Державний секретар Міністерства oборони Норвегії Ойстейн Бьо.

Колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко вважає, що альтернативи вступу України до НАТО сьогодні не існує, і є великою помилкою говорити, що вступ є не обов’язковим, оскільки це забере стимул від України рухатися у цьому напрямку. Дипломат вважає, що найбільш ефективним на сьогодні для відносин України-НАТО було б повернення України до програми ПДЧ, яку фактично зупинив президент Янукович у 2010 році. Саме це має вирішити три головні проблеми у відносинах між Альянсом і Україною. Мова іде про недостатню політичну волю в ухваленні рішень, брак координації дій керівництва держави, та недостатню інформаційну роботу. «Приєднання до ПДЧ означатиме різке підвищення рівня контролю… Для українських чиновників питання контролю є чи не ключовим. Тому такі доволі жорсткі рамки взаємодії означатимуть відповіді на питання, які для нас є важливими», – каже Огризко.

Однак для ефективного виконання ПДЧ потрібні фахівці на усіх щаблях влади, яких сьогодні немає. Так вважає Посол Канади в Україні Роман Ващук. Він закидає українським чиновникам, які працюють в напрямку євроатлантичної інтеграції, непрофесійність. «Керівництво міністерств і відомств вже нове, – каже він. – Але люди на оперативних посадах не змінилися, і не відповідають часу». «Я можу приїжджати до штаб-квартири НАТО і розповідати про чудеса держави Україна. А вони мені кажуть, що нам не відповідають (з України) тижнями і місяцями на наші запити», – ділиться негативним досвідом посол.

Та якщо дипломати з різних країн загалом вітають бажання України вступити в НАТО, то західні експерти більш вільні в свої оцінках. «Вступ до Альянсу – не самоціль», таку домку озвучив старший позаштатний співробітник Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House (Великобританія) Джеймс Шерр. Експерт виступає проти того, щоб серед країн-членів НАТО сьогодні піднімалося питання членства України в організації, оскільки це може зруйнувати єдність між державами-членами ЄС та НАТО. На його думку, найголовнішим завданням для України нині є консолідація усіх сил всередині країни. А НАТО є викликом для того, щоб працювати разом задля вироблення системи стримування агресії. Експерт радить не чекати допомоги від Заходу, а перш за все самим змінювати систему безпеки країни. «Членство у НАТО є необов’язковим задля досягнення цих цілей. Якщо Україна ставитиме питання членства, це може відволікти увагу від досягнення поставлених цілей», – вважає Шерр. Розмову з відомим експертом «Главком» почав з ефективності Мінських угод, лобістами яких були не лише Москва, а й провідні європейські лідери.

Пане Шерр. Сторони конфлікту в Україні за участю посередників заключили так звані першу, а потім і другу Мінські домовленості, але бойові дії у зоні конфлікту це не зупинило. Чи можна говорити, що ці домовленості є неефективними, наскільки велика вірогідність ухвалення нових угод під умовною назвою «Мінськ-3», яка гарантія, що нові домовленості сприятимуть миру?

Те, що відбувається, має чітку логіку. Спершу Росія порушила так звані домовленості Мінськ-1, порушила найбільш прямим і провокативним чином – розпочавши масштабний наступ. У відповідь Ангела Меркель, яка до цього трималася надзвичайно жорсткої позиції, не сказала: «добре, тепер ми відмовляємося від своїх заперечень щодо поставок зброї Україні». Натомість, вона схопилася за «Мінськ-2», угоди які підсумку виявилися навіть гіршими ніж «Мінськ-1».

І це послало чіткий сигнал Кремлю, що якщо натиснути на них, порушувати домовленості, то вони підуть ще на більші поступки. І ми вже бачили, що сталося під Мар’їнкою. Це велике порушення угод. На мій погляд, з боку Росії це була розвідка боєм. Це прелюдія перед чимось великим. Безсумнівно, після «Мінська-2» Росія хоче досягнути умовного Мінська-3, ще гіршої угоди (для України), і врешті-решт знищити територіальну цілісність і незалежність України. Це те, що вони зараз роблять. І сигнали, які вони отримують від Заходу, говорять про те, що це цілком можливо.

Крім того, якщо ви подивитеся на самі угоди «Мінськ-2», вони наповнені небезпечними положеннями, невизначеністю. По суті, вони закріплюють замороження цього конфлікту в Україні. Хоча на початку ми всі виключали цю можливість. Все, що у майбутньому буде відбуватися на цих окупованих територіях, буде відбуватися лише за умови наявності на це згоди незаконної влади («ДНР»-«ЛНР»), яку ми не визнаємо. Якщо Кремль цього захоче, ця ситуація залишиться назавжди.

Так, «Мінськ-3» можливий. Але чи буде він ефективним? Звісно, що ні. Навіть навпаки. Нам усім потрібно змінити напрямок і суть цієї політики.

Ані країни НАТО, оскільки Україна не є членом Альянсу, ані ООН не може вирішити питання надання Україні зброї. Яким чином тоді Україна може себе ефективно захистити?

Підписи під «мирними угодами» не допоможуть. Україна повинна зміцнювати свої сили, щоб протидіяти російській агресії всередині України. Це потребує практичної допомоги не тільки від Заходу і НАТО, а також значних зусиль з боку ваших оборонних структур. Потрібно створити такі інституції, які будуть здатні забезпечити обороноздатність країни, йдеться у тому числі і про цивільні відомства.

Екс-глава МЗС Володимир Огризко каже про те, що Україну потрібно залучити до ПДЧ, оскільки це стимулюватиме українських чиновників дотримуватися букви угод і покращувати свою роботу. Ви поділяєте цю точку зору?

Пан Огризко сам зізнається у тому, що ми не згодні одне з одним тільки у деталях, які не є настільки важливими. Я також підкреслюю те, що Україна повинна зосередити свої зусилля задля покращення сумісності своїх інститутів з НАТО. Тому що саме це відповідає інтересам самої України, це відповідає вимогам даної ситуації, даного моменту. НАТО, між тим, також заохочує ці кроки і хоче надавати практичну допомогу у цьому напрямку.

Але ж українці не відчувають цієї практичної допомоги. Чому?

Відчувають українські військові, воєнні формування. Але зараз НАТО сам відчуває, що допомога ця фактично заблокована всередині українського військового відомства.

Хто саме гальмує?

Я не хотів би називати прізвища. Скажу, що погоджуюся з послом Канади, що такі люди, які гальмують процес, працюють всередині системи оборони. Відсутня гнучкість, відсутня готовність реагувати на конкретні виклики.

Що маєте на увазі, наведіть приклад?

Відчувається відсутність горизонтальної інтеграції. Немає позитивної роботи, позитивної атмосфери між вашими Міноборони і РНБО. Керівництво Міноборони дуже закрите, воно не вітає нові ідеї, свіжі рішення проблем. Експерти в офіційних відомствах зізнаються, говорять про це, хоч і не публічно.

Михайло Глуховський

Аналітична стаття Сергія Солодкого, першого заступника директора ІСП, у збірнику “Україна-НАТО: діагностика партнерства”Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Ще ніколи українці не підтримували інтеграцію України до НАТО настільки масово. Згідно з окремими соцопитуваннями показник підтримки членства України в Альянсі подолав позначку в 50%. Утім, зростання кількості прибічників руху країни до НАТО зовсім не зблизило дві сторони. В Альянсі продовжують наголошувати на відсутності консенсусу серед українців. Проте навіть наявність 90% підтримки курсу на НАТО серед українців навряд чи змусить західні країни відчинити двері перед Україною по-справжньому у короткій перспективі.

ЄВРОАТЛАНТИЧНІ СИМПАТІЇ УКРАЇНЦІВ. ЩО ЗМІНИЛОСЯ ПІСЛЯ АГРЕСІЇ РОСІЇ?

Якби референдум про вступ України до НАТО проводився наприкінці 2014 року, то фактично половина українців проголосувала би за вступ, не більше третини – проти (опитування соціологічної групи «Рейтинг»). Ще чверть – не визначилися або не брали б участі у референдумі. У минулому році спостерігався стрімкий ріст підтримки євроатлантичної інтеграції серед українців. Наприкінці 2014 року соціологічні компанії фіксували небачені досі показники в понад 45%. Дискусії, організовані Інститутом світової політики, в південних та східних обласних центрах України виявили підвищений інтерес до теми руху України до Альянсу серед лідерів громадської думки. Ті журналісти, громадські активісти, місцеві політики, які ще півтора року тому, виступали за позаблоковість, сьогодні піддають перегляду свої позиції, перетворюючись на палких прихильників руху до НАТО. Показовим був мініреферендум, організований Інститутом світової політики в Запоріжжі серед локальних лідерів думок: жоден із учасників не висловився в підтримку членства України в російськоцентричній Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ).

Підтримка НАТО, між тим, виявляється під час дискусій (особливо це було помітно на Стратегічному дискусійному клубі в Одесі) не тільки в схвальних заявах на адресу Альянсу, але й в критиці. Найпоширеніші заклики одеських лідерів думок: «Чому країни НАТО не поставляють свою зброю в Україну?», «Чому НАТО не приймає Україну в свої члени?», «Чому НАТО постійно не проводить свої навчання на території України?». Зміна дискурсу в південних та східних областях очевидна: якщо два роки тому більшість місцевих діячів у Одесі, Харкові чи Запоріжжі критикували би НАТО за його наміри «втягнути Україну», то сьогодні така ж більшість журналістів, активістів критикують Альянс за брак рішучості щодо підтримки України.

Звичайно, така критика не може однозначно інтерпретуватися як підтримка євроатлантичної інтеграції України. Навпаки, серед антизахідників досить популярний аргумент: «Україна нікому не потрібна». І відсутність належної підтримки з боку НАТО може використовуватися представниками проросійського дискурсу як доказ того, що «Україну всі зрадили». Це може ще більше дезорієнтувати українців, дискредитувати ідею тісного партнерства між НАТО та Україною.

Аргументи «за» і «проти» НАТО за останній рік не сильно різняться від тих, які висувалися до російської агресії. Хоча, очевидно, що саме чинник війни, розв’язаної Росією, превалює серед мотивацій прибічників Альянсу. Отож, основний аргумент тих, хто виступає за як мінімум тісну кооперацію з НАТО або ж за повноцінне членство в організації, полягає в наступному: «Співпраця з НАТО дозволить швидко модернізувати оборонний сектор України. Досвід Альянсу стане в нагоді для стрімкого посилення національної безпеки. Україні потрібні союзники в боротьбі з агресією Росії, оскільки наодинці державі з російською воєнною машиною не справитися».

Досі російський чинник хоч і розглядався серед мотивів для євроатлантичної інтеграції, але не був настільки помітним. Українська влада постійно наголошувала, починаючи від першої заяви, що декларувала курс на НАТО ще в 2002 році: вектор на інтеграцію до Альянсу жодним чином не спрямований проти Росії. Можемо пригадати, що українська влада приймала перше рішення щодо інтеграції України в НАТО поспіхом якраз на тлі неочікуваного зближення Росії і Альянсу (у травні 2002 року на саміті в Римі було, зокрема, створено Раду Росія-НАТО).

Українські можновладці наголошували: членство України в НАТО посилюватиме безпеку як у регіоні, так і на всьому континенті. Присутність України серед рівноправних членів Альянсу стала би найкращою гарантією, що ця організація ніколи б не прийняла рішень, які б загрожували Росії, – один із найпоширеніших аргументів в українському уряді часів Леоніда Кучми та Віктора Ющенка. Більше того, в старій редакції Закону «Про основи національної безпеки України» наголошувалося, що одним із основних напрямів державної політики з питань національної безпеки України є «забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору при збереженні добросусідських відносин і стратегічного партнерства з Російською Федерацією».
Ця стаття містилася в документі 2003 року (за часів президента Леоніда Кучми), вона залишилася в такому ж вигляді в редакції закону від 2006 року (президентське крісло обіймав Віктор Ющенко), у 2010 році слова про НАТО вилучають, але все одно залишається ув’язка інтеграції до ЄС і добросусідства з РФ (за президента Віктора Януковича). В останній редакції закону жодної ув’язки з Росією, природно, немає: пріоритет національної безпеки України – «інтеграція в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі та в євроатлантичний безпековий простір».

Утім, саме російський чинник наразі виявився найбільш ефективним для мобілізації громадської думки: після анексії Криму Росією більше ніж удвічі зросла кількість прибічників вступу до НАТО, настільки ж зменшилося число опонентів євроатлатичного вибору. В українському суспільстві зростання підтримки інтеграції до НАТО на тлі страхів перед Росією вже спостерігалося – під час Тузлинської кризи 2003 року. Варто при цьому зауважити, що ріст підтримки (нехай і незначний – лише на 4%) відбувся всупереч масовій антизахідній істерії, яка панувала в той час із ініціативи оточення ізольованого президента Леоніда Кучми. У 2002 році, відповідно до даних Центру Разумкова, кількість прибічників і опонентів НАТО в Україні приблизно була однаковою – 32%. Відтоді, на тлі нищівної критики західних країн в українських мас-медіа спостерігалося стабільне збільшення суспільної опозиції до Альянсу. У листопаді 2004 року (перед Помаранчевою революцією) підтримка НАТО впала до 15% – меншого показника за останні 15 років не було. Із тих пір рівень настроїв «за» НАТО не перевищував 25-27%. Натомість число опонентів розширювалося: в останній рік президентства Кучми не хотіли вступати до Альянсу майже 56% українців, згодом цей показник сягнув 60% – уже за президента Віктора Ющенка (у вересні 2005 року). Зрушили з місця цей тренд тривалістю в десятиліття саме агресивні дії Росії.

Згідно з опитуванням Центру Разумкова, у квітні 2014 року кількість прибічників вступу до НАТО зростає до небачених досі 36,7%, у березні 2015 року цей рівень становить 43,3%. Водночас кількість опонентів Альянсу весною 2014 року впала до 41,6%, а рік потому – до 31,6%. Опоненти НАТО в цілому мало змінили свою аргументацію проти євроатлантичної інтеграції України. Як відзначають регіональні експерти у південних та східних областях, де опозиція найсильніша, люди старшого покоління досі перебувають у полоні дихотомних стереотипів «НАТО-СРСР». Істотною є група опонентів Альянсу також серед молоді – це так звані прибічники «антимайдану», які на рівні «побутової геополітики» вбачають за подіями останнього року «сценарії Заходу», «змову для розбрату між братніми народами». Головний аргумент при цьому полягає в тому, що вступ до НАТО спровокує Росію на масштабну агресію. Чимало українців антинатівського спрямування заперечують факт агресії Росії проти України і наполягають, що співпраця, а тим більше інтеграція до Альянсу «поневолить нашу державу».
{1}

Регіональні експерти відзначають, що серед українців Півдня та Сходу України почав посилюватися сегмент тих, хто не визначився: вони вже розчарувалися в Росії, але ще не повірили Заходу. Для таких українців: Росія – уже не друг, а Захід – ще не друг. Вони розуміють, що наразі марно виступати за будь-яку інтеграцію у російськоцентричні блоки, але останні події для них не стали доказом необхідності інтеграції в ЄС чи тим більше в НАТО. У кращому випадку, такі українці поповнили лави прихильників нейтралітету, але, найпевніше ці громадяни – перейшли до категорії «не визначилися». Згідно з опитуванням соціологічної групи «Рейтинг» саме в областях на Півдні та Сходу найбільше громадян, які або не визначилися, або б не брали участі в референдумі щодо НАТО. На Донбасі цей показник становить 39% (21% громадян регіону «важко відповісти» і 18% не голосували б). На Півдні цей показник становить 29% (11% «важко відповісти» і 18% не голосували б). У західних областях рівень «невизначенців» не перевищує і 15%
{2}

ДЕМОКРАТІЯ МАЄ ЗНАЧЕННЯ, АЛЕ НЕ ЗАВЖДИ

Зростання рівня підтримки вступу до НАТО серед українців, утім, не робить такий вступ ближчим. Чинник суспільних настроїв при вступі тієї чи іншої країни до НАТО – порівняно новий. Принаймні в часи холодної війни, коли домінував принцип жорсткого інтересу, антирадянський табір не фокусувався особливо на ставленні пересічних громадян. Політичні еліти західних країн діяли відповідно до зрозумілої логіки: суспільна думка багатьох країн Заходу тяжіла до лівацтва, яке в свою чергу сприймалося правлячими колами як загроза безпеці через тісні контакти з комуністичною Москвою. Так, в 1948 році існував серйозний ризик приходу до влади в Італії комуністів, що вбачалося як серйозний ризик трансатлантичній безпеці.

Утім, повністю ігнорувати «голос народу» країнам-членам Альянсу не вдавалося і під час протистояння з Варшавським пактом. Так, Іспанія після масових протестів проти членства країни в Альянсі зрештою провела референдум з приводу перебування серед членів НАТО – його було організовано в 1986 році, через чотири роки після вступу країни в організацію. Зрештою 57% іспанців висловилися на користь членства в НАТО. Цікавий приклад Іспанії також і в тому контексті, що США пропонували союзникам прийняти країну до Альянсу ще за часів режиму Франциско Франко, однак інші члени організації виступили проти цього через нехтування іспанським керівництвом принципами демократії. Відтак Мадрид – яскраве відображення того, що навіть у часи біполярної конфронтації роль демократичних стандартів мала значення. Хоча, імовірно, не таке ключове, як після повалення Берлінського муру.

Проект демократизації, який визначав порядок денний міжнародних відносин після краху Радянського Союзу, вніс відповідні корективи і в неформальний перелік критеріїв розширення НАТО. Угорщина, Словенія провели референдуми щодо вступу в НАТО: перша – в 1999 році, друга – в 2003 році. Українська влада від самого початку проголошення євроатлантичного курсу в 2002 році також наголошувала, що в країні буде проведено референдум щодо членства в НАТО. Хоч проведення референдуму немає серед умов для членства в Альянсі (функціонери НАТО підтверджують, що їм цілком достатньо для цього результатів соціологічних опитувань), однак питання ставлення громадськості до НАТО в країнах кандидатах мало важливе значення в останні 20 років.

Інтерес НАТО до суспільної думки не випадковий. Із одного боку, він вкладається в парадигму проекту демократизації – згідно з нею важливі політичні рішення мають прийматися за високої поінформованості громадян і, відповідно, політичні еліти повинні грунтувати свою позицію на волі більшості громадян. Існує і більш раціональний мотив: НАТО не може наражати себе на небезпеку, аби країна входила і виходила з організації щойно в ній змінюватиметься політичний режим. Більше того, несхвалення рішення про членство в НАТО громадянами може обмежувати простір для прийняття рішень у сфері євротлантичної безпеки або ж просто може делегітимізувати прийняті рішення. (Хоча в історії НАТО траплялися випадку з виходом країн, і це особливим чином не впливало на ефективність організації: так було з виходом Франції з об’єднаної військової структури НАТО 1966 році; а також з короткостроковим виходом Греції (1974-1980 роки) через інтервенцію турецької армії до Кіпру).

Усі країни, які вступали до Альянсу в період після холодної війни, проводили роз’яснювальні інформаційні кампанії серед своїх громадян щодо переваг трансатлантичного партнерства. Таким чином, із одного боку, НАТО прагнуло демократизувати процес розширення, а з іншого, Альянс фактично перестраховувався: без широкої суспільної підтримки уряди нових країн-членів могли б виявитися скутими у своїх рішеннях щодо співпраці з НАТО.

СИМПАТІЇ УКРАЇНЦІВ VS СТРАХИ ПЕРЕД РОСІЄЮ

Низький рівень підтримки шляху до НАТО в Україні вважався дотепер значною перешкодою для успішної інтеграції. У 2008 році, коли на саміті НАТО у Бухаресті (Румунія) розглядалося питання про надання Україні Плану дій щодо членства, саме відсутність суспільної підтримки називалася як одна з головних перешкод прогресу у відносинах двох сторін. У спостерігачів, утім, не виникало сумнівів, що основна причина усе-таки полягала в жорсткій реакції російського керівництва на зближення України та Альянсу – Німеччина, Франція, Італія, країни Бенілюкс сподівалися на розвиток «нової архітектури безпеки в Європі», яка базувалася на врахуванні позиції Росії. Хоч офіційно всі керівники країн-членів НАТО заявляли, що Москва не матиме права вето на розширення організації, де-факто виглядало так, що країна таку преференцію отримала. Понад те, сьогодні це неформальне право вето Росії ще більше посилилося через розв’язану нею агресію.

Дипломати, які представляють країни-члени НАТО, як і, власне, функціонери штаб-квартири Альянсу наголошують на тому, що в Україні досі не існує консенсусу щодо теми вступу до НАТО: це питання ділить країну фактично навпіл52. Щоправда, в НАТО ніхто поки не пояснив, який саме консенсус буде вважатися релевантним. Чи можна вважати консенсусними 60% підтримки чи необхідно досягнути рівня в 70%. Згодом, вочевидь, в НАТО можуть з’явитися додаткові аргументи для заяв про несвоєчасність розмов про можливе членство України в Альянсі – приміром, можна заявити про ситуативний характер підтримки НАТО серед української громадськості. Історичний досвід підтверджує, що прихильність українців до НАТО залежить прямо пропорційно від агресивної політики Росії.

Так, вперше ця динаміка стала очевидною на тлі вже згаданої тузлинської кризи, але потім рівень підтримки знову пішов на спад. Отож, можна припустити, що з нормалізацією відносин між Україною та Росією популярність НАТО може знизитися. НАТО дотримується наразі двоїстої політики щодо перспективи членства для України: із одного боку, представники Альянсу заявляють про політику «відкритих дверей»; а з іншого, окремі впливові політики країн-членів кажуть про несвоєчасність такого кроку. Частина держав, що входять до НАТО, всерйоз обмірковують можливість прийняття нав’язливої ідеї російської зовнішньої політики про «привілейовані інтереси» і «сферу інтересів» на пострадянському просторі. Це може призвести до ситуації, що навіть бажання 90% громадян України бачити свою державу частиною Альянсу не зустріне жодного розуміння в євроатлантичних партнерів. Достатньо навіть одного голосу проти в НАТО, аби заблокувати входження України до трансатлантичного безпекового простору. Один із найяскравіших прикладів – Грузія, де більшість громадян підтримує членство країни в НАТО, однак на заваді стають інші аргументи (наявність заморожених конфліктів і реакція Росії).

На тлі відсутності чіткої відповіді з боку НАТО щодо перспектив відносин із Україною не виключено, що серед громадян зростатиме кількість тих, хто виступатиме або за нейтралітет, або ж поповнить табір «невизначенців». Згідно з однією з гіпотез соціологів: популярність НАТО в Україні уже, ймовірно, досягнула свого максимуму, надалі потрібно проводити інформаційну роботу серед тих громадян, які як не довіряли, так і продовжують не довіряти Заходу. Звісно, що в умовах нездатності самого Заходу дати чіткі сигнали Україні така інформаційна робота матиме невелику ефективність. На позицію багатьох українців, які виступають проти інтеграції в західні структури, впливає чинник пониженої самооцінки: «Ми там все одно нікому не потрібні». Поглиблення таких настроїв може загрожувати зростанням популярності популістських політичних сил, які будуть експлуатувати антизахідні чи навіть антидемократичні лозунги.

У рамках партнерства України та НАТО, відтак, на обидві сторони покладається значна відповідальність за збереження позитивних оцінок тіснішої співпраці. Українська влада повинна використовувати всі наявні можливості для реформування безпекового сектору за підтримки Альянсу. НАТО, в свою чергу, має демонструвати більшу рішучість у підтримці України у її протистоянні агресії. Чим більше прикладів ефективної кооперації – тим більш імовірно, що антизахідні, проавторитарні популісти не матимуть підтримки. НАТО повинно з більшим терпінням ставитися до заяв українських діячів про надання перспективи членства. Нашарування старих образ, недовіри чи страх перед Росією не повинні стати на заваді активізації «особливого партнерства», яке би зрештою не відбирало в українців шансу стати частиною євроатлантичного простору.

Повний текст публікації ІСП “Україна-НАТО: діагностика партнерства” доступний тут.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукСпостерігала вчора у столиці Молдови за другим туром виборів мера Кишинева. Рівень драматизму зашкалював. Як і усі останні вибори у Молдові, мерські перегони також перетворились у чергову геополітичну дуель. Неважливо, це загальнонаціональні вибори чи місцеві, у столиці чи в закинутому районному центрі, питання всюди одне: голосуємо за Європу чи за Росію? Іншого не дано. Суспільство поляризоване за зовнішньополітичною ознакою до межі. На відміну від України, тут все простіше: російськомовні в основному симпатизують Росії, румуномовні – Європі. Є винятки, звичайно, але тренд очевидний.\
Тяжко, з боєм, з переживаннями, переміг Дорін Кіртоаке. Сам факт другого туру вже насторожував. На фоні суцільного розчарування владою у Молдові путінському агенту і по сумісництву лідеру соціалістів Ігорю Додону вдалось реабілітувати з політичного небуття колишню прем”єрку Зінаїду Гречану. Такої агресивної вуличної реклами, як у Гречаної, я не бачила з часів, мабуть, Януковича в Україні, коли він доказував, що послідовний. І це не президентські, а мерські вибори. Кількість розвішаних білбордів можна зрозуміти: крім популістичних лозунгів, які можуть вміститись на одну розтяжку а-ля “обіцяю порядок” соціалістичному кандидату не було що й по суті запропонувати. Звідси – небажання брати участь у теледебатах.

Натомість, Кіртоаке, який є мером Кишинева з 28 років (сьогодні йому 36) акумулював невдоволення народних мас навіть тим, що взагалі не стосується його роботи як мера. Наприклад, боротьби з корупцією в країні. Людям все одно, що для цього є Антикорупційне бюро і правоохоронні органи, а не мер. Що з того, що за період свого мерства він вже звільнив десятки людей за корупцію, а потім суд їх знову успішно відновив на посаді?

Але у людей, які голосували за нинішнього мера, радість не від того, що переміг Кіртоаке, а від того, що програв Путін. Дарма, що на цих конкретних виборах Путін був схований за жіночою спідницею. Я особисто рада з двох міркувань: 1) фотка з Путіним у наших краях вже не працює навіть тоді, коли рівень розчарування європейськими політиками зашкалює так, як сьогодні у Молдові 2) Дорін Кіртоаке – один з тих поодиноких молдовських політиків, який відкрито називає речі своїми іменами у конфлікті між Росією та Україною, а не намагається пройти між крапельками між Києвом та Москвою. Такі люди потрібні нам у Кишиневі. Як і у будь-якій іншій столиці світу, власне.

Аналітична стаття Альони Гетьманчук, директорки ІСП, у збірнику “Україна-НАТО: діагностика партнерства”Відмова від позаблокового статусу не спричинила чіткого проголошення курсу України на членство в НАТО. Натомість було прийнято обережне формулювання про досягнення критеріїв, необхідних для вступу.Незважаючи на політичні заяви, що Україна обов’язково буде членом НАТО, все ще є певні сумніви, стартом якого процесу стала насправді відмова від позаблоковості – інтеграції до НАТО чи переходу до неоголошеного нейтралітету України.
В Апараті Ради національної безпеки та оборони України розглядають за зразок для України на коротко і середньострокову перспективу шведську модель відносин з НАТО2, реалізація якої має створити умови для повноцінного членства у майбутньому. А саме – Україна має досягнути повної сумісності сектору безпеки та оборони зі структурами НАТО. Таким чином, у разі відповідних політичних умов, Україна була б готова стати членом НАТО відразу – без жодних Планів дій щодо членства в Альянсі та інших підготовчих документів. Фактично, у такому випадку можна говорити про приховану інтеграцію.
Інше питання, що в урядових колах України переважно превалюють досить песимістичні настрої з приводу наявності політичних умов для членства України в НАТО в осяжній перспективі. Є серйозні сумніви з приводу того, що процес вступу до Альянсу зможе розпочатись раніше 2020 року. І питання не тільки в тому, чи буде до цього готова Україна, а переважно в тому, чи буде готове до такого процесу НАТО. У Києві є розуміння, що консенсус з приводу України в НАТО – дуже віддалена перспектива.3 Україна ще ніколи не була одночасно так близько, і так далеко до НАТО, як сьогодні.

З одного боку, чи не вперше в історії України у суспільстві існує доволі потужна підтримка інтеграції України до НАТО. Після анексії Криму та інспірованої Росією гібридної війни на Сході України, українці переосмислили загрози, які стоять перед державою і зрозуміли, в чому, власне, полягає перевага колективної безпеки. Хоча є питання, наскільки стабільною буде ця підтримка. Невідомо, до якої міри це є усвідомленим вибором, а до якої лише реакцією на зовнішню загрозу.

Після агресії Росії українці переосмислили загрози, які стоять перед державою і зрозуміли, в чому, власне, полягає перевага колективної безпеки

З іншого боку, Росія шляхом військової агресії проти України суттєво ускладнила потенційну інтеграцію України до НАТО. По-перше, так зване Дослідження НАТО з питань розширення від 1995 року наголошує, що неврегульовані конфлікти чи зовнішні територіальні суперечки можуть стати на заваді членству в Альянсі. Окуповані території та загроза подальшої ескалації на європейському континенті робить перспективу членства в НАТО для України дуже віддаленою.

По-друге, російська агресія в Криму і на Сході України перетворила Україну з контрибутора безпеки, який брав участь у всіх без винятку миротворчих операціях Альянсу, на її користувача, понад те конфлікт між Росією і Україною є джерелом загрози для європейської безпеки. Втім, Україні є що запропонувати НАТО і сьогодні: передусім, цінний досвід протидії гібридній війні. Зокрема, було б доцільно відкрити в Україні Центр вивчення гібридної війни.

Україна опинилась у певному зачарованому колі. З одного боку, НАТО всіляко повторює, що в України є право на власний вибір, зокрема і в тому, що стосується інтеграції до НАТО. З іншого боку, реакція НАТО на сам факт обговорення членства України в НАТО, означає, що насправді в України такого вибору на сьогодні не існує. Натомість, існує своєрідне геополітичне лукавство: вибір є, але втілити його неможливо. Це розуміють, як у Брюсселі, так і в Києві.
Водночас, потрібно розуміти й інше. Для України питання членства в НАТО теж не є сьогодні тим питанням, через яке вона була б готова поставити під сумнів європейську та транслатлантичну єдність. Особливо з таких наразі критичних питань як уніфікована позиція Заходу щодо агресії Росії в Україні в цілому та пролонгація дії санкцій зокрема. У цьому контексті Росія має бути більше зацікавлена в активному промотуванні членства України в НАТО, аніж сама Україна.

Україні є що запропонувати НАТО і сьогодні: передусім, цінний досвід протидії гібридній війні. Зокрема, було б доцільно відкрити в Україні Центр вивчення гібридної війни

Відмова від вступу до НАТО та закріплення нейтралітету в Конституції – є однією з трьох ключових поступок, на які готова піти більшість українців заради досягнення миру (перші дві – надання територіям, контрольованим ДНР і ЛНР особливого статусу на певний період з частковим контролем з боку Києва та визнання російської мови державною на всій території України). Для порівняння: переглянути Угоду про асоціацію з ЄС за вимогою Росії та відмовитись від подальшого зближення з ЄС готові майже вдвічі менше респондентів (лише 6%). Водночас, потрібно зауважити, що в процентному співвідношенні відмовитись від НАТО готові лише 11% українців, тоді як за надання «ДНР» та «ЛНР» особливого статусу – 21%.

«Членство або нічого»
З моменту підписання Хартії про особливе партнерство з НАТО у 1997 році Україна пройшла певний цикл, під час якого випробувала різні формати в рамках особливого партнерства: від інтеграції до позаблоковості. Жоден з цих форматів не виправдав себе до кінця, але найнебезпечнішим виявився якраз формат позаблоковості. Саме під час цього формату частина території України була анексована, а інша частина – де-факто окупована. У період позаблоковості Україна по суті вже протестувала на собі модель «фінляндизації», відмовившись на вимогу Росії від наміру інтеграції до НАТО.
Очевидно, особливе партнерство з НАТО зразка 2015-го не може бути лише посиленою версією особливого партнерства з НАТО зразка 1997 року. Принаймні через рівень загрози територіальній цілісності України та гостру потребу в ефективних зовнішніх гарантіях безпеки України, оскільки Будапештський меморандум не виправдав своєї мети.
За останній рік в Україні з’явилось розуміння, що навіть дуже особливе партнерство з НАТО не здатне відреагувати на нинішній рівень загроз. Лише членство в НАТО завдяки 5 статті Вашингтонського договору надає подібні безпекові гарантії. Саме тому в українському суспільстві з початком російської агресії з’явилася схильність сприймати відносини з НАТО через призму «або членство, або нічого». Така формула ставить руба питання: в чому ж полягає додана вартість особливого партнерства з НАТО?
Виклики партнерства
Однак, головний виклик для ефективного партнерства з НАТО – це не відсутність перспективи членства для України. Тим більше, що така перспектива вже була зафіксована у фінальній декларації Бухарестського саміту НАТО в 2008 році і суттєво не відобразилась на досягненні Україною критеріїв для членства в НАТО.
Головна перешкода, як засвідчив останній рік співпраці з Альянсом, – це очевидний брак взаємної довіри. Причому, йдеться про брак довіри не лише між Україною та НАТО, але й всередині України – між різними профільними відомствами.

Головний виклик для ефективного партнерства України і НАТО – брак взаємної довіри

Брак довіри спричинив, в свою чергу, брак комунікації. Очевидно, саме тому, у Міністерстві оборони, РНБО та МЗС можна почути різні оцінки щодо тих чи інших елементів партнерства між Україною та НАТО.
Те, що поєднує всі українські відомства – це пробуксовування процесу реформ на рівні середньої і нижчої ланки бюрократії. Саме на цьому рівні все ще спостерігаються і підходи до НАТО, сформовані під час «холодної війни». Складно повірити, але чиновники середнього рівня на переговорах з представниками НАТО досі можуть дозволити собі питання на кшталт: «Ви що, бажаєте нас підім’яти під американців?»
Різне бачення поточних пріоритетів – інший виклик для налагодження ефективного партнерства. Особливо гостро він постав під час активних військових дій на Сході України в діалозі з Міністерством оборони. Стратегічний фокус НАТО на системні реформи вступив в очевидне протиріччя з тактичними завданнями оборонного відомства. У Міністерстві оборони України переконані, що пріоритетом співробітництва з НАТО наразі має бути не досягнення взаємосумісності, а підвищення у найкоротший термін оперативних спроможностей Збройних cил України для відсічі агресії.

Апелювання Міністерства оборони до військових дій на Сході України більше не є страховкою від критики Альянсу щодо незадовільних темпів проведення воєнної реформи6. Парадоксальність ситуації полягає у тому, що якраз війна на Сході повинна була переконати Міноборони та Генштаб в необхідності системного реформування Збройних сил України. Окремі представники оборонного відомства дійсно говорять про створення Збройних cил з принципово новою філософією, яка полягає у впровадженні західних оперативних стандартів, формуванні нового військово-адміністративного поділу та місць дислокації військ, удосконаленні самої структури та чисельності сил etc.
Військові дії на Сході допомогли виявити найбільш вразливі місця та ідентифікували ті сфери, в яких українські Збройні сили потребують реформування в екстреному порядку. Зокрема йдеться про систему управління та зв’язку (СЗ), логістику. За останній рік процес змін в оборонному відомстві все ж був запущений. Розпочались екстенсивні реформи, однак є гостра потреба в інтенсивному реформуванні. Для того, щоб пришвидшити процес та зробити його більш скоординованим, в української сторони виникла ідея призначити цивільного заступника міністра оборони, який, зокрема, відповідатиме і за відносини з НАТО. Цей заступник – колишній глава місії України при НАТО Ігор Долгов. Посла Долгова має посилити ще низка співробітників, запрошених зовні.

Військові дії на Сході виявили найбільш вразливі місця та ідентифікували ті сфери, в яких українські Збройні сили потребують реформування в екстреному порядку

Якщо допомога НАТО, то яка?

Брак довіри та координації присутній на всіх ключових на сьогодні треках, які здатні заповнити партнерство України з НАТО практичними результатами, а не загальними виступами на засіданнях спільних робочих груп.

Одним з, можливо, найбільш яскравих прикладів недовіри у відносинах України та НАТО став процес надання Україні консультативно-дорадчої допомоги. Вона полягала у виділенні країнами-членами НАТО 8 радників, які б допомагали Міністерству оборони у проведенні реформ. Процес затвердження радників в цілому тривав приблизно 5 місяців.

Представники НАТО стверджують, що їх часто обмежували в доступі навіть до тієї інформації, яку навряд чи можна назвати конфіденційною, хоча офіційної відмови доступу до будь-яких документів зафіксовано не було8. Їх також не зовсім влаштовує дистанційний підхід до роботи через обмежений доступ до приміщення Міністерства оборони, в який вони змушені потрапляти із супроводом.

Є свої застереження і в української сторони. Перше – це нерозуміння з боку деяких радників, що вони мають надавати консультативну допомогу для країни, проти якої триває військова агресія. Саме тому для них була ініційована поїздка в зону АТО, аби представники НАТО на власному досвіді відчули специфіку роботи.
Друге – рівень професіоналізму та релеватності деяких радників викликає певні питання не лише в українських військових, але і їх колег з НАТО. Поки що однозначно схвальні відгуки у всіх без винятку відомствах лунають на адресу лише двох-трьох радників (зокрема, радника з питань логістики, представника Чеської Республіки та представника Туреччини, радника з питань кібербезпеки).

Третє – останнім часом спостерігається готовність з боку Міністерства оборони вирішити всі наявні питання, що стосуються роботи радників. Зокрема й щодо доступу до приміщень Міністерства оборони. За деякою інформацією, існує навіть відповідне розпорядження міністра оборони, який висловив готовність взяти це питання під особистий контроль.

Основою практичної допомоги НАТО можуть стати 5 Трастових фондів (див. інфографіку №1). Незважаючи на згоду низки країн-членів НАТО виділити кошти для наповнення цих фондів, вони все ще не почали повноцінно працювати через відсутність договірно-правової бази. На момент підготовки цього матеріалу все ще були нератифіковані у Верховній Раді відповідні угоди. Як зауважив у цьому контексті один з представників уряду, найбільший ворог для практичної співпраці з НАТО – регламент Кабміну.

{1}
Навколо наповнення трастових фондів бракувало ефективного управління очікуваннями, оскільки в окремих українських відомствах розраховували на надання конкретної матеріально-технічної допомоги, у той час, як деякі країни-члени вирішили витратити свій внесок переважно на консультативно-дорадчу допомогу та відрядження своїх представників.

Загалом, сьогодні в Україні спостерігається два підходи до допомоги НАТО. Одні пріоритизують саме матеріально-технічну допомогу. Інші вважають, що НАТО – не благодійна організація, і для України у відносинах з Альянсом значно важливіша спільна взаємодія, зокрема у вигляді спільних військових навчань, підготовки персоналу. Тим більше, що ефективність спільних військових навчань з країнами-членами НАТО була доведена і на етапі залучення Збройних сил України до виконання завдань в рамках Антитерористичної операції на Сході України. А саме – високий рівень вишколу і боєздатності демонстрували саме ті підрозділи, які на регулярній основі залучались до багатонаціональних військових навчань і операцій під проводом НАТО (див. інфографіку №2). Найбільш показовий приклад – 95-а окрема аеромобільна бригада.
{2}
Високий рівень вишколу і боєздатності демонстрували ті українські підрозділи, які на регулярній основі залучались до багатонаціональних військових навчань і операцій під проводом НАТО

Реформи через стратегію
На цьому етапі Україна перебуває у процесі підготовки та перегляду стратегічних документів, які регулюватимуть відносини, зокрема і з НАТО, оскільки сформують бачення, як саме реформувати Збройні сили.
Підготовка стратегічних документів суттєво пришвидшилась після того, як певну координуючу роль взяла на себе Рада нацбезпеки та оборони. Була створена міжвідомча робоча група з підготовки стратегічних документів. Затверджена Стратегія національної безпеки. Показово, що в фінальному тексті документа суттєво посилені деякі формулювання щодо НАТО. Якщо у проекті в цілях Стратегії фігурувала розмита формула про «забезпечення європейського майбутнього України», то у фінальному варіанті йдеться конкретно про «забезпечення інтеграції України до Європейського Союзу та формування умов для вступу в НАТО».

Окремий виклик – Комплексний оборонний огляд, попередня робота над яким була визнана незадовільною на найвищому рівні. Наразі де-факто завершена над розробкою інших документів. Зокрема, Концепцією розвитку сектору безпеки і оборони, Воєнною доктриною (Стратегією воєнної безпеки).
Підготовка стратегічних документів стала ще одним тестом на зміцнення довіри між партнерами з НАТО та між різними відомствами в самій Україні. Факт залучення з боку Адміністрації Президента однієї відомої міжнародної структури до підготовки деяких стратегічних документів (зокрема комплексного оборонного огляду) – сам по собі досить красномовний, і вчергове демонструє рівень довіри до внутрішньої експертизи.

Позитивом є те, що зрештою вдалось вибудувати певний механізм координації як між українськими відомствами, так і на рівні залучення представників НАТО до розробки стратегічних документів. Під питанням все ще залишається ефективність виконання Річної національної програми між Україною та НАТО (РНП). У деяких міністерствах відверто зізнаються, що цей документ буде виконуватись виключно формально, допоки не з’явиться більш жорстка система контролю за його імплементацією.
Таким чином, на сьогодні можна ствердно констатувати наступні речі:
• Сам факт скасування позаблоковості принципово не здатний вивести відносини між Україною та НАТО на якісно новий рівень. Те ж саме стосується і підвищення витрат на оборону до 5% ВВП
• Ключовими викликами для налагодження ефективної співпраці між НАТО та Україною є брак недовіри між Україною та НАТО, а також брак належної координації та комунікації всередині українського уряду
• Події на Сході виявили найбільш вразливі місця в Збройних силах України. Існує розуміння, що процес реформування сектору безпеки та оборони України є незворотнім та має відбуватись за стандартами НАТО
• Комунікаційні зусилля потрібні для пояснення переваг партнерства України з НАТО. Формула «або членство, або нічого» не здатна наповнити відносини практичним змістом.

Повний текст публікації ІСП “Україна-НАТО: діагностика партнерства” доступний тут.

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукЗ чим асоціюють Україну в ЄС після Революції гідності та війни з Росією? Чому хочуть і не хочуть бачити нас у Євросоюзі? Про це було сказано-пересказано за останній рік масу разів. Сказано, базуючись, в основному, на наших внутрішніх відчуттях та – будемо відвертими – бажанні видати бажане за дійсне. А наші внутрішні відчуття підказували нам наступні речі:\
– Євромайдан повинен був стати поворотним моментом у сприйнятті України в Європі

– після агресії Росії в Європі по-спражньому зрозуміли те, що колись влучно написали Кучмі: Україна- не Росія

– європейці не могли не помітити й не оцінити відчайдушну боротьбу українців за європейські цінності на фоні повального вірусу євроскептицизму в самому ЄС

В якийсь момент ми вирішили зрозуміти, наскільки наші відчуття збігаються з реальністю, довірившись у цій справі цифрам. А саме – замовили соціологічне опитування компанії TNS в шести найбільших країнах ЄС – Німеччині, Франції, Італії, Іспанії, Польщі та Великобританії (результати опитування дивіться, будь ласка, на сайті Інституту). Не просто заради спортивного інтересу. Але й заради того, що настрої громадської думки у цивілізованих країнах світу дуже часто конвертуються у політичні рішення. А політичні рішення – у підтримку України чи її відсутність. Крім того, корисно було дізнатись, чого бракує європейцям у їхніх знаннях про Україну, і що можна виправити більш-менш швидкими темпами.

Зустріч з реальністю відбулась, як тільки надійшли результати. І була не з найбільш приємних, скажу чесно. Хоча й позитивні зрушення теж є. Загалом, ключові висновки можна звести приблизно так:

– Три головні асоціації з Україною: війна, Росія, бідність. Чесно кажучи, війна не стала сюрпризом, але замість бідності я особисто очікувала побачити корупцію. Здивувало також, що з Помаранчевою революцією Україну асоціюють більше, ніж з Євромайданом. Неприємно це писати, але боюсь, що останній може багатьма сприйматись як частина війни.

– Найбільш позитивні асоціації з Україною – це досить нейтральні асоціації, на кшталт “Київ”, “країна”, “футбольна команда” чи “Східна Європа”. Є відчуття, що останній рік змінив не так багато в нашому сприйнятті, якби нам хотілось.

– Попри аресивну дезінформаційну кампанію Росії у Європі, асоціація України з фашизмом практично відсутня – її мають… аж 23 респонденти. І мешкають вони, до слова, в Італії та Іспанії.

-Найбільшими перешкодами для членства в ЄС європейці вважають корупцію, олігархів та бідність. Речі певним чином взаємопов”язані. Але найцікавіше, що приблизно те ж саме відчувають й самі українці. Так що тут ми тут явно на одній хвилі є громадянами ЄС.

– Тільки 1% вважає, що Україна взагалі не має права претендувати на членство в Євросоюзі. І тільки 0,25% – що війна з Росією є причиною для відмови Україні в членстві.

-Ті європейці, які думають, що Україна має бути в ЄС, думають це тому, що, по-перше, вважають Україну частиною Європи, по-друге, переконані, що членство в ЄС може стати способом захисту України від подальших зазіхань Росії, по-третє, вважають, що Україна має такі ж права на членство, як інші держави.

– 15% (мало це чи багато – не знаю) європейців вважає, що українці відстоюють європейські цінності. І тут ще багато кому в самій Україні треба зрозуміти: прапор Європейського Союзу на адміністративних будівлях чи на площах міст – це не доказ відданості європейським цінностям, це лише загроза дискредитувати ЄС, якщо немає політичної волі їх дотримуватись. Тому було б краще ці прапори поки зняти взагалі і не підривати європейську ідею в її зародку.

-Найбільш скептичні до європейської перспективи України – французи, найбільш байдужі – британці. Взагалі, рівень байдужості до питання України взагалі досить високий. Але цілком можливо, що справа не в Україні, а просто в надмірному зануренні у внутрішні проблеми. Ми, українці, теж цим вічно страждаємо.

– Європейці дуже слабо асоціюють Україну з конкретними постатями. А якщо й асоціюють, то за інерцією з Віталієм Кличком (як спортсменом, а не мером Києва, очевидно), футболістом Андрієм Шевченком, Юлією Тимошенко. З нових асоціацій – президент Порошенко.

У цілому, схоже на те, що Україна у сприйнятті європейців з”явилась на географічній карті Європі. Але її ще потрібно закріпити на політичній карті. Переважно відсутня вона на культурній карті. І її дуже мало на карті ментальній. А якщо й присутня, то у ролі жертви війни та прохача. А жертвам і прохачам, як ми пам”ятаємо, співчувають, але їх необов”язково поважають.