Архіви: Публікації

Нинішній стан відносин між Україною та Угорщиною свідчить про те, що шукати вихід з кризи двосторонніх відносин потрібно спільними зусиллями. Подальша ескалація війни нервів не зіграє на користь ані Києву, ані Будапешту

З осені минулого року угорський уряд намагається довести (насамперед собі), що має реальні важелі впливу на українських колег. Схоже, у Будапешті звикли почувати себе на Закарпатті вільно, навіть більш вільно, ніж в інших місцях компактного проживання угорської діаспори. Не менше 100 тисяч розданих громадянам України угорських паспортів – зайве тому підтвердження.

Внесення змін з голосу до статті 7 закону «Про освіту» додало угорській стороні наступального запалу. Дійшло до того, що Петер Сіярто жваво тлумачив рішення Венеціанської комісії про освітній закон як перемогу Будапешту, помітно перебільшуючи власну значущість та викривляючи позицію ВК.  Напередодні виборів до парламенту, на яких партія «Фідес» намагалася посилити свої позиції, мета особливо яскраво виправдовувала засоби. Гра вартувала свічок: «Фідес» здобула конституційну більшість, викинувши на маргінес вчорашніх попутників з «Йоббіка»,  її лідер Віктор Орбан вчетверте став прем’єром, а Петер Сіярто отримав карт бланш на посаді голови дипломатичного відомства. Офіційний Будапешт пообіцяв не сприяти євроатлантичній інтеграції України, що і зробив. Засідання комісії Україна – НАТО так і не відбулося, для участі Петра Порошенка у зустрічі з лідерами країн Альянсу довелося вигадувати формат, проте Угорщина не торпедувала підсумкову декларацію саміту НАТО.

Росія добре відчуває не лише особливості українсько-угорських відносин, але і специфіку ситуації в Закарпатті. Цей регіон з географічних причин виглядає уразливим для різноманітних чуток та фейків. Проте їх енергійне використання у інформаційному просторі не спричинило спалаху міжнаціонального протистояння на Закарпатті. Мабуть, з цієї причини російські пропагандисти вдалися до більш масштабних спекуляцій (обіцянка дійти до Львова) та відвертих провокацій на кшталт підпалів. Кремль вправно використовує усталені відносини з Віктором Орбаном та підіграє Угорщині.

Водночас Європейський Парламент негативно оцінив тиск угорської влади на Джорджа Сороса та згортання окремих елементів демократичного управління. У вересні ЄП розпочав процедуру накладення санкцій на Угорщину, яка в разі завершення спричинить втрату нею голосу у Раді ЄС. Це, зокрема, може призвести до усунення Будапешту від процесу обговорення та узгодження бюджету ЄС, що може спричинити негативні наслідки для економіки країни.

Практично одразу після рішення Європарламенту стався скандал у Береговому, де у консульстві Угорщини до присяги їй приводили українських громадян. Дозволю собі припустити, що це Будапешт пішов ва-банк. Причина проста: довести власним громадянам, що Угорщина спроможна давати відсіч тиску України. Обмін заявами та навіть зустріч міністрів закордонних справ у Нью-Йорку не спричинили розрядки напруженості: надто зразково-показовим було порушення Віденської конвенції про міжнародні зносини. Прогнозовано українського консула вислали і угорці: від них марно чекати стриманості.

Павло Клімкін ініціював дискусію про подвійне громадянство, проте навряд чи вона швидко спричинить зміну офіційної позиції України в цьому питанні. Насамперед – через гібридну війну з Росією, яка постійно наголошує на праві захисту співвітчизників.

Якщо говорити про силову складову, то міряти потрібно не потенціал української та угорської армій. Угорщина є членом НАТО та ЄС, тому її агресивна риторика лишається риторикою. До речі, хоча Сіярто обіцяв поскаржитися на Україну США, у Вашингтоні позицію уряду Орбана щодо України не підтримують. У Варшаві, до речі, теж.

Як видається, єдино можливий варіант виходу з ситуації, що склалася в українсько-угорських відносинах – діалог без попередніх умов, на принципах обопільної поваги. Нагадаю, що обсяги двосторонньої торгівлі перевищують 1 мільярд доларів і мають тенденцію до зростання. Очевидно, варто зафіксувати існуючі протиріччя та намагатися вирішувати їх шляхом переговорів та розвивати співпрацю у всьому спектрі обопільних інтересів. Інші варіанти видаються неефективними.

Євген Магда, директор Інститут

Опубліковано на сайті «Сегодня»

Факторів, які визначають успішність політики держави на міжнародній арені чимало. Це і здатність чітко розставляти пріоритети, визначаючи ключові цілі і ігноруючи другорядні питання. Це і формулювання власних інтересів і пріоритетів таким чином, щоб вони бути цікавими іноземним партнерам – перспективним членам ситуативних коаліцій. Важливе значення також має і аналіз поточних тенденцій в світовій політиці, які беруться в розрахунок при формуванні і реалізації власної політики на міжнародній арені.

Проте українські реалії далекі від приписів теорії. Нещодавно Інститут світової політики презентував дослідження «Ризики і можливості для зовнішньої політики України». В його основі спроба зрозуміти, як Україна реагує на тенденції світової політики. Гарним відображенням цього є ідея закріплення в Конституції України курсу на ЄС і НАТО. Формування консенсусу серед національних еліт щодо вектору зовнішньополітичної і економічної інтеграції було поширеним явищем серед країн Центрально-Східної Європи в 1990-х і на початку 2000-х років. Тоді такий крок і справді був доцільним і виправданим. Проте в той час як на Мадридському саміті НАТО в 1997 році приймалося рішення щодо розширення Альянсу за рахунок Польщі, Чехії і Угорщини офіційний Київ ще не міг досконально розібратися, чи потрібне нам повноцінне членство.

Україна не скористалася існуючим тоді вікном можливостей, коли до НАТО приймали країни незалежно від їх військового потенціалу і можливої необхідності потім виконувати статтю 5 Вашингтонського договору щодо колективної оборони. На сьогодні ж, щонайменше в академічних колах США, почалася активна дискусія щодо можливого припинення політики «відкритих дверей» НАТО. Окремі американські політики типу сенатора Ренда Пола також публічно озвучують цю ідею. Тим самим Києву на сьогодні доцільно було б подумати яким чином будемо вибудовувати власну зовнішню політику, якщо ідея щодо припинення політики розширення Альянсу почне домінувати. Оскільки в іншому вийде парадоксальна ситуація: закріплення курсу на НАТО в Конституції буде відбуватися в умовах припинення політики розширення Альянсу.

В даному контексті не зайвим буде згадати, що нашим міжнародним партнерам знову вкотре приходиться нагадувати нам про необхідність практичних кроків в рамках Євроатлантичної інтеграції. Від України в тому числі очікують завершення реформи СБУ, про що нещодавно нагадала співробітниця Представництва НАТО в Україні Шерон Ірон. Саме такі речі і становлять суть процесу Євроатлантичної інтеграції, посилюючи обороноздатність України. І саме від таких кроків залежить допомога по лінії НАТО і з боку США. Наші міжнародні партнери очікують реалізації повною мірою на практиці всього потенціалу прийнятого в червні 2018 року «Закону про національну безпеку». Від реалізації цього закону, що означає реформу СБУ, в тому числі залежить отримання $250 млн на посилення обороноздатності України в рамках бюджету Міністерства оборони США на 2019 рік.

Тому маємо ситуацію, коли Україна відстає від поточних реалій світової політики. Так само Верховній Раді пропонують концентруватися більше на символічних кроках, а не на тих, що реально можуть посилити обороноздатність, яких чекають наші партнери і від яких залежить отримання фінансової допомоги в сфері нацбезпеки і оборони.

Так само показовою стала промова президента України перед 73-ю сесією Генеральної Асамблеї ООН, яка більше підходила до реалій 10-20 річної давності. Проте апелювати до міжнародного порядку, світової спільноти і справедливості в умовах коли президент США за день до цього в своїй промові перекреслив все на чому будувалася зовнішня політика країни із кінця 1940-х років як мінімум нерозважливо.

Загалом же промова Дональда Трампа відображає його підхід до зовнішньої політики. На сьогодні США із основи і головного бастіону захисту світового порядку перетворюються на іще одну державу-ревізіоніста, яка своїми діями намагається цей самий порядок знищити і на його руїнах побудувати кращий. США за нинішньої адміністрації вже почали називати rogue super power, яка в своїх діях більше нагадує КНР чи РФ, а не країну, до якої звикли за останні 70 років. Дональд Трамп не сприймає саму ідею «ліберального міжнародного порядку», до якої в останні роки намагаються активно апелювати представники українського керівництва. Не сприймає її і частина американської експертної спільноти, яка почала із цього приводу академічну дискусію. Замість побудови зовнішньої політики із розрахунку що США, НАТО і країни ЄС будуть намагатися захистити нинішній світовий порядок офіційному Києву варто було б подумати, що будемо робити, коли наші західні партнери перейдуть до створення нового світового ладу. Ладу, який базуватиметься на принципі «сила робить тебе правим» (might makes right).

Власне в цьому і криється головний виклик для зовнішньої політики на наступні 10-15 років. А найбільш радикальне нарощення силового потенціалу – це щорічне збільшення ВВП темпами в 6-10% для його потроєння. Закріплення курсу на НАТО і ЄС так само як і можлива фіксація статус-кво в регіоні країн Східного партнерства є насправді другорядними питаннями. Лише збільшення силового потенціалу може гарантувати збереження України як функціонуючого соціально-політичного утворення, а також спроможність Києва захищати національні інтереси на міжнародній арені і гарантувати їх в рамках формування нового світового порядку. Саме навколо цього усвідомлення і варто було б формувати консенсус еліт України, а також прикладати всіх зусиль для реалізації його на практиці.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Джерело: Сегодня

2018 рік є по суті першим роком президентства Дональда Трампа, коли очільник Білого Дому по справжньому намагається запровадити власні правила гри в американській зовнішній політиці.

До цього 45-го президента США стримували ключові члени його адміністрації, значна частина яких вже в відставці, а також новизна посади.

Тепер же Дональд Трамп почуває себе набагато вільніше, а політика США на ключових напрямках відчуває на собі все більше впливу глави Білого Дому. Мова йде про політику щодо КНР, КНДР, Ірану, РФ, Євроатлантичної безпеки, палестинсько-ізраїльського врегулювання, міжнародної торгівлі. Активність на різних напрямках, а також відповідні заяви мають стати гарною причиною для Києва врахувати їх при розробці і реалізації зовнішньої політики. По суті можна говорити про певні уроки, які було б доцільно врахувати Україні.

Урок 1 – змінити статус-кво в світовій політиці легше чим повернути його назад.Дональд Трамп будоражив світову спільноту і Україну в 2016 і 2018 роках неоднозначними заявами щодо статусу Криму, а також натяками щодо зміни офіційної позиції США по цьому питанню. Проте насправді мова йшла про те, що статус-кво легше змінити чим поновити його, відігравши назад. І мова йде не лише про окупацію Росією Криму. Так само КНР, намиваючи острови в Південно-Китайському морі і створюючи військові бази на них, створює радикально нову реальність в південно-східній Азії. Тому апеляція до начебто слабкості адміністрації Барака Обами це не лише спроба зіграти на контрасті і посилити внутрішньополітичні позиції, але і чітке нагадування, що саме при попередньому уряді у Вашингтону була можливість ефективно реагувати на спроби змінити статус-кво. В умовах, коли ти поставлений перед фактом зміни відіграти назад дуже важко.

Урок №2 – апеляція до справедливості в міжнародних відносинах не спрацює. В останнє подібні тези звучали в промові президента України на 73-тій сесії Генеральної асамблеї ООН. Загалом же з 2014 року Україна постійно намагається представити РФ як світове зло, таким чином мобілізуючи міжнародну спільноту протидіяти політиці Москви. Це робиться в тому числі через сприйняття міжнародних відносин, як протистояння добрих і злих сил, де добрі обов’язково в кінці кінців мають перемогти. Оскільки по іншому ніяк – має бути happy end. Проте, як відзначив радник з нацбезпеки президента США Джон Болтон в промові щодо Міжнародного кримінального суду, в кінці кінців єдиним гарантом від зла і страждань є справедлива могутність США і їх союзників – їх силовий потенціал, а не апеляція до справедливості.

Справді світ в перші 20 років після закінчення «холодної війни» перебував під впливом ідей кінця історії, забувши, що міжнародні відносини це конкуренція і протистояння. Україна по суті і стала однією із найбільших жертв цієї парадигми мислення на початку 2014 року. Проте сьогодні до міжнародних відносин знову повертається принцип «сила робить тебе правим» (might makes right) і розуміння того, що самі міжнародні відносини – це джунглі, де панує закон сили. І міра справедливості щодо тебе в кінці кінців буде пропорційною твоєму загальному силовому потенціалу.

Урок №3 – максимально посилюй свій силовий потенціал. Це логічний наслідок із попереднього уроку. Сам Дональд Трамп обожнює силу і в цьому дуже близький до Володимира Путіна. Особливо це стосується потенціалу американських збройних сил. Для 45 президента США загальний силовий потенціал – це можливість за допомогою тиску і примусу отримувати бажані результати. При цьому в хід мають йти не лише військові інструменти впливу, але і мита та інші торгівельні обмеження.

З одного боку Україна з 2014 року частково засвоїла цей урок. Збройні сили України за останні 4,5 роки перестали існувати значною мірою лише на папері, перетворившись на реальну бойову силу. Кількісні зміни особливо відчутні – мова йде про кількість навчань, відремонтовану техніку. Проте відкритим залишається питання, яким буде загальний силовий потенціал України наступних 10-15 років. Для виживання, нормального функціонування і системного протистояння РФ українська економіка повинна рости на 6-10% на рік замість сьогоднішніх 3-3,5%. Лише так можна буде в тому числі забезпечити потреби в переозброєнні на нову техніку, коли радянські високотехнологічні зразки озброєння (літаки, системи ППО) почнуть виходити з ладу.

На сьогодні ж поки що маємо економіку, яку без кредитів МВФ скоріше за все чекає дефолт. І яка не має жодного запасу міцності на випадок нової рецесії світової економіки.

Урок 4 – не треба розраховувати на такі евфемізми як «ліберальний світовий порядок», «світове співтовариство» та інші. Варто подумати про своє місце в новому світовому порядку. З 2014 року свою зовнішню політику Україна будувала з розрахунку, що країни ЄС і США будуть підтримувати той світовий порядок, який РФ поставила своїми діями під питання. І що можливо наші західні партнери навіть допоможуть відновити старий довоєнний статус-кво. При цьому наші політики і чиновники навіть вивчили ці формулювання про «ліберальний світовий порядок», апелюючи до нього.

Проте будувати політику виключно за таким сценарієм як мінімум наївно. Особливо коли самі США за адміністрації Дональда Трампа перейшли від політики підтримання статус-кво до його ревізії на міжнародній арені. Тим самим до табору ревізіоністів світового порядку, в якому вже декілька років перебувають РФ і КНР, тепер також долалися США. Вашингтон відігравав ключову роль в створенні цього таки «ліберального світового порядку» і без американської допомоги утримати його буде дуже важко. Україна ж при всіх перевагах попереднього світового порядку не може об’єктивно по своєму силовому потенціалу ставити в основу зовнішньої політики його захист. Краще в цьому плані думати яким буде місце України в новому світоустрої. При цьому єдиною гарантією того, що таке місце буде є лише загальний силовий потенціал країни, перспективи якого на сьогодні не особливо райдужні.

Урок №5 – максимально посилюйте стратегічну автономність і стійкість до зовнішніх впливів. Цьогорічна промова Дональда Трампа на Генеральній Асамблеї ООН пройшла під знаком апелювання до суверенітету США і необхідності його поваги із боку інших країн. Насправді ж мова йде про стратегічну автономність, здатність протидіяти деструктивним ворожим впливам всередині країні. По суті саме над цим останніх 15-20 років активно працювали Москва і Пекін: максимальна автономізація від деструктивних на їх думку проявів впливу Заходу, максимізуючи спроможності самим чинити відповідний вплив. Тепер же в США приходять до розуміння, що свобода руху ідей, людей і капіталів не є благом, починаючи переходити до їх регулювання.

Україна теж частково переходить до відповідної політики, вводячи обмеження на рухи людей і ідей з РФ. Проте цього явно недостатньо. Крім того в умовах України важливим є відсутність критичної асиметричної залежності від будь-яких зовнішніх впливів. І мова не лише про РФ, але і про будь-яких зовнішніх гравців. Це повинно робитися для того, щоб ніхто ззовні не мав відповідних інструментів тиску на Київ і можливості нав’язування рішень, які суперечать національним інтересам України. З 2014 року Київ постійно прагнув збільшити об’єми американської допомоги для укріплення обороноздатності. Проте в новому дивному світі Дональда Трампа те, що Україна не залежить критично від такого типу допомоги може бути перевагою, а не недоліком. Інакше це давало б Вашингтону засоби тиску на Київ. Те, що Україна сама гарантує власну військову безпеку і є прикладом такої критично важливої автономності.

Урок №6 – плануватися треба виходячи з найгіршого, а не найкращого сценарію. Про один приклад небезпечності підходу планування з найкращого, а не найгіршого сценарію згадувалося в «Уроку 4» щодо сподівань на «ліберальний міжнародний порядок». Але відносно нещодавно сам Дональд Трамп ще раз нагадав Україні про небезпечність такого підходу. В рамках переговорів з президентом Польщі Анджеєм Дудою в рамках його візиту до Вашингтону глава Білого Дому заявив, що в США ніхто насправді не планував запроваджувати санкції щодо компаній, які задіяні в створенні «Північного потоку-2». (Трамп заявив, що США не збирались вводити санкції проти компаній, задіяних в проекті «Північний потік-2», які і так вийшли зі складу акціонерів ще рік тому; насправді найболючішими санкціями, які дійсно можуть заблокувати проект, будуть обмеження проти компаній підрядників – Ред.).

По суті вся українська політика щодо цього проекту, який в разі реалізації може коштувати бюджету країни до $3 млрд транзиту газу, зводилася до єдиної позиції – газогон так чи інакше не буде створений і не запрацює, скоріше за все завдяки санкціям США або втручанню Єврокомісії. «Плану Б» в офіційного Києва на випадок, якщо «Північний потік-2» таки буде створений і запрацює на повну потужність 55 млрд куб м газу до останнього часу не було. І, як показала практика, дарма.

Урок №7 – «Чому американські платники податків мають цікавитися Україною?» Це питання, яке минулого квітня озвучив тодішній держсекретар США Рекс Тіллерсон на засіданні керівників МЗС країн G7, викликало певний шок в Києві, а також купу аргументів у відповідь. Ще більшим шоком стало те, як стало відомо завдяки Der Spiegel, що таким чином глава зовнішньополітичного відомства США готував своїх колег до відсутності значного інтересу Дональда Трампа до всього, що пов’язано із Україною.

Проте нічого дивного в такій постановці питання немає. В зовнішній політиці нормою є те, що час від часу відбувається переоцінка пріоритетів, даючи відповідь на питання: «Чи те, що я роблю відповідає моїм інтересам?». А тому сприймати підтримку США як даність Україні не варто. Так само відсутність значного інтересу до України, а також ідея, що за нашу державу мають відповідати європейці, об’єднує Дональда Трампа і Барака Обаму. В цьому сенсі можна говорити про спадковість настроїв попереднього і нинішнього глави Білого Дому. Із такими реаліями буде змушений рахуватися будь-хто, хто опиниться на Банковій і Грушевського на кінець 2019 року.

Микола Бєлєсков, заступник директора Інституту

Джерело: Сегодня

Чому грузини програли?

У вересні виповнюється 25 років з дня втрати Грузією Абхазії. 13 місяців та 13 днів, з 14 серпня 1992-го до 27 вересня 1993-го, тривала війна між грузинськими урядовими військами, місцевими грузинськими добровольцями з одного боку, та абхазькими підрозділами, добровольцями т.зв. Конфедерації гірських народів Кавказу, російськими козаками і військовими РФ – з іншого. У підсумку Грузія зазнала руйнівної поразки і до тепер, вже четверть століття, територія колишньої Абхазької Автономної Республіки офіційним Тбілісі не контролюється. У 2008 році Росія визнала Абхазію самостійною державою, що, по суті, зацементувало ситуацію на роки вперед.

Чому грузини програли? Саме на їхніх уроках – «як не треба робити» – мала б повчитись Україна.

Урок перший. Ворог може воювати

14 серпня 1992 року центральна влада Грузії розпочала введення регулярних військ до Абхазії. Формальним приводом був «захист залізниці від терористів». Реальним – встановлення контролю Тбілісі в автономній республіці, яка заявляла про бажання відділитися від Грузії. Втім, швидкої операції не вийшло. Грузинські війська, ще по дорозі від кордону до Сухумі, почали обстрілювати підрозділи абхазької гвардії (на бронетехніці та з гранатометами), і оперативно озброєні місцеві абхази. Лише після боїв за участю танків в центрі Сухумі військам грузинського уряду вдалося взяти столицю Абхазії під свій контроль.

Одночасно морський десант Національної гвардії Грузії висадився біля Гагри і взяв під контроль місто-курорт і розташовану неподалік абхазьку ділянку держкордону Грузії з РФ поблизу Адлера.

Та офіційний Тбілісі не очікував збройного спротиву, і просування грузинських військ було зупинене. Натомість абхази не виглядали заскоченими. Через кілька годин після початку бойових дій абхазька влада оголосила мобілізацію та запросила допомоги у Конфедерації гірських народів Кавказу – регіонального об’єднання Абхазії, Південної Осетії та російських північно-кавказьких автономій.

Негайно та, звісно, неформально втрутилася Росія. Зокрема, вже 16 серпня до Абхазії було перекинуто дві парашутно-десантні частини російської армії (про це через багато років написали самі росіяни).

Так розпочалася справжня війна.

Урок другий. Росія в шкурі посередника

Через майже три тижні після початку бойових дій в Абхазії, 2 вересня 1992 року, у Москві відбулися переговори між очільниками Росії, Грузії та Абхазії – Борисом Єльциним, Едуардом Шеварднадзе та Владиславом Ардзинбою. Сторони підписали договір, який передбачав припинення вогню та запровадження обмежень на дії сил обох сторін. Документ було укладено за посередництва РФ – попри те, шо російські громадяни вже виступили на боці абхазів.

Перемир’я тривало недовго.

У перші дні жовтня 1992 року абхазькі сили штурмом взяли Гагру і встановили свій контроль над кордоном з Росією. У боях на боці абхазів брали участь підрозділи, сформовані з мешканців північно-кавказьких республік РФ та, за твердженням грузинської влади, російські військові.

Після падіння Гагри стали надходити повідомлення про масове спалення грузинських будинків, про вбивство мирних мешканців – етнічних грузин. Тисячі гагринських грузин рятувалися, в паніці покидали свої домівки і майно. Додому вони так і не повернуться.

Втім, всі ці події не змусили Тбілісі відмовити Москві в її намаганні виконувати роль посередника або навіть миротворця.

Урок третій. Росія в шкурі миротворця

В наступному 1993 році, після чергового загострення, 27 липня, в місті Сочі, між владою Грузії і Абхазії укладено угоду про припинення вогню і розробку механізмів контролю. Документ передбачав поетапну демілітаризацію зони конфлікту під контролем міжнародних спостерігачів.

3 серпня в Сухумі відбулося перше засідання об’єднаної комісії з врегулювання ситуації в Абхазії. Російську частину об’єднаної комісії очолив тодішній голова Державного комітету з надзвичайних ситуацій Сергій Шойгу, абхазьку – заступник голови парламенту Абхазії Нодар Хашба, грузинську – голова Ради міністрів автономної республіки Абхазія Жиулі Шартава. Розглядалося питання про введення в регіон миротворчих сил ООН. Але, як було зазначено, це стане можливим лише після того, як будуть розведені збройні формування протиборчих сторін.

Глава Грузії Едуард Шеварднадзе тоді назвав заплановану участь ООН у врегулюванні конфлікту в Абхазії значущим фактором і покладав на нього великі надії. «У той же час, – як писала російська газета «КоммерсантЪ» на початку серпня 1993-го, – Шеварднадзе підкреслює і важливу роль Росії в мирному процесі. За словами глави Грузії, Росія об’єктивно зацікавлена в стабілізації на Кавказі, і курс Тбілісі на співпрацю з Москвою – не випадковість, а необхідність».

Росіяни почала створювати у Сухумі, який, на той момент контролювали грузини, оперативний штаб для реалізації угоди про припинення вогню. Очолив його Сергій Шойгу. Штаб мав займатися розведенням військ протиборчих сторін і організовувати їх вивід із зони конфлікту. Крім того, ця ж структура відповідала за відновлення «нормального життя» в Сухумі і повернення туди біженців.

З 1 до 20 серпня 1993 року грузинська сторона повністю виконала вимоги мирної угоди. Регулярні частини були виведені або розформовані, важка техніка була вивезена з Абхазії на кораблях.

З 1 вересня в Абхазію, в першу чергу, в столицю, почало повертатися мирне населення, яке повірило, що воюючим сторонам вдалося домовитися та встановився сталий мир.

16 вересня абхазька сторона порушила угоду про припинення вогню та розпочала штурм Сухумі. Ударною силою були російські підрозділи. Протистояли їм легкоозброєні та недосвідчені загони грузинської самооборони та місцева міліція. Всі вони не мали жодного шансу проти озброєного важкою технікою та артилерією, добре навченого та більш чисельного противника.

Наступ абхазьких підрозділів разом з їх союзниками проходив успішно та швидко. З Сухумі в паніці почало тікати грузинське населення, пам’ятаючи те, що сталося в Гаграх. Але літаки збивали, катери були переповнені, і переважна частина біженців покидала Абхазію пішки, через гірські перевали.

27 вересня 1993 року Сухумі впав. 30 вересня абхазькі сили, практично не зустрівши спротиву, вийшли на кордон з Грузією на річці Інгурі.

На цьому війна закінчилася – більше на території Абхазії масштабних бойових дій не було (не виключення і 2008 рік).

Урок четвертий. Гаага не для всіх

Всього під час грузинсько-абхазького конфлікту загинуло біля 16 тис. чоловік, з них 10 тис. грузинів і 4 тис. абхазів (точних та погоджених сторонами даних не існує). В останніх числах вересня 1993 року Абхазію залишило 250 тис. людей, в основному, грузини – половина(!) довоєнного населення республіки. Вони і досі не повернулися.

Майже всі представники грузинської національності, хто вирішив залишитися, були вбиті. Зокрема, в день падіння Сухумі потрапив в полон і був розстріляний прогрузинський уряд Абхазії на чолі із Жиулі Шартава (який був, разом із Шойгу, співголовою комісії із врегулювання ситуації в Абхазії) та мер міста Гурам Габіскірія.

Грузинська сторона неодноразово заявляла про воєнні злочини проти грузинів, але судів і трибуналів, як Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, з приводу абхазько-грузинського конфлікту не створювалося.

12 серпня 2008 року Грузія подала до Міжнародного суду ООН заяву, в якій звинуватила Росію в порушенні статей Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації – тобто, в етнічних чистках на території Абхазії та Південної Осетії. Але 1 квітня 2011 року Суд ООН вирішив (10 голосів проти 6-ти), що заява Грузії не підпадає під його юрисдикцію, оскільки не була дотримана обов’язкова досудова процедура, яка зобов’язує сторони докласти всіх зусиль для вирішення спору шляхом переговорів.

Більше це питання офіційний Тбілісі не порушував.

Резюме

Вищезгадані уроки про необхідність добре розуміти задуми та ресурси ворога, про важливість тверезого ставлення до російської «миротворчості», про актуальність реальних оцінок міжнародного правосуддя є найважливішими. Саме події тієї війни на території колишньої республіки СРСР 25 років тому має пам’ятати Україна. Дещо нам вже вдалося засвоїти. Але багато чому нам ще вчитися і вчитися.

Наталя Іщенко, заступник директора Інститут

Опубліковано Інформаційним агентством «Главком»

30 вересня громадяни колишньої югославської республіки Македонія мають прийти на виборчі дільниці і відповісти на запитання: «Чи виступаєте ви за членство в Європейському Союзі і НАТО, приймаючи угоду між Республікою Македонія та Грецькою  Республікою?».

Шанси на позитивний результат референдуму є. Наразі 57 % громадян Македонії підтримують пропозицію щодо вступу країни до ЄС і НАТО з новим ім’ям — «Республіка Північна Македонія». Це — дані опитування, проведеного Міжнародним республіканським інститутом (IRI) і оприлюдненого македонськими ЗМІ наприкінці серпня.

Отже, на політичній мапі світу невдовзі може з’явитися нова назва, а один із застарілих балканських конфліктів має нарешті завершитися миром та дружбою.

Історичне рішення, яке дало надію на саме таке завершення суперечки між Грецією та Македонією щодо назви останньої, відбулося 17 червня. В цей день міністри закордонних справ двох країн, Нікос Кодзіас та Нікола Дімітров, підписали на березі прикордонного озера Преспа історичну угоду про нову назву колишньої югославської республіки. 27-річна грецько-македонська суперечка завершилася ухваленням компромісного рішення, яке може нарешті розблокувати вступ колишньої югославської республіки до НАТО та ЄС — Греція погодилася більше не заважати євроатлантичній інтеграції сусідньої держави, якщо вона стане Республікою Північна Македонія.

За кілька днів після підписання угоди македонський парламент ратифікував документ, а ще за кілька днів зробив це повторно, подолав вето президента Македонії Гьорге Іванова, який виступає категорично проти зміни назви країни.

На 30 вересня македонські депутати призначили наступний крок щодо імплементації угоди з Грецією — референдум, який, якщо вірити соцопитуванням, може завершитися позитивно.

Втім, негативний сценарій, хоч він і є малоймовірний, усе ж існує: противників перейменування країни в Македонії теж немало.

В день підписання угоди з Грецією в македонській столиці Скоп’є відбулися масові маніфестації, які під вечір перетворилися на заворушення. Кілька сотень протестувальників намагалися пробити поліцейський кордон та увірватися до будівлі парламенту. Вони жбурляли петарди, пляшки і каміння в правоохоронців, які відповіли шумовими гранатами і сльозогінним газом.

Пізніше прем’єр-міністр Македонії звинуватив у підготовці масових заворушень «грецьких бізнесменів, що пов’язані з Росією». За даними ЗМІ, близько 300 000 євро було переведено на підтримку протестних акцій відомим мільярдером із екс-СРСР, який сьогодні живе в Греції. Платежі, як стверджують, пішли більш ніж десяткам македонських політиків із різних партій, членам радикальних націоналістичних організацій та футбольним хуліганам, які брали участь у сутичках.

Бізнесмен категорично спростовував усі звинувачення, але після скандальних заяв македонської влади активність протестувальників у Македонії знизилася. Зокрема, опозиція згорнула вуличні акції прямої дії.

Але в інших форматах діяльність противників угоди з Грецією продовжується, причому знов там можна побачити російський слід.

На початку серпня 30 політичних партій та громадських організацій з Македонії та діаспори домовилися створити кризовий штаб для координації протидії майбутньому референдуму. Одним із головних організаторів ініціативи «Македонія бойкотує» виступила опозиційна партія «Єдина Македонія», яка не приховує свого проросійського спрямування.

Для ілюстрації зв’язків «ЄМ» із РФ достатньо згадати, що саме ця партія проводила навесні цього року конференцію «Стратегічний союз Республіки Македонія з Росією та членство в Євразійському економічному союзі» за участі Олександра Дугіна, а влітку лідер «Єдиної Македонії» Янко Бачев приходив на акції протесту проти перейменування країни… з російським прапором.

Наразі активність групи «Македонія бойкотує», як і більш радикальних рухів, не є помітною — чи то готуються до активних дій саме під час голосування, чи то македонській владі вдалося перекрити фінансування їхньої протестної діяльності.

Ще одні постійні організатори протестів, найбільша опозиційна партія Македонії ВМРО-ДПМНЄ (Внутрішня македонська революційна організація — Демократична партія македонської національної єдності) поки що взагалі не визначилася зі своєю чіткою позицією щодо референдуму і традиційної для себе протестної активності щодо цього теж не проявляє.

Тим часом близько 30 македонських політичних партій підтримали правлячий Соціал-демократичний союз прем’єр-міністра Зорана Заєва і закликали виборців голосувати «так» на майбутньому референдумі. Зустрічі лідерів партій було організовано Заєвим наприкінці серпня.

До того ж кілька днів тому в Македонії стартувала комунікаційна кампанія, під час якої уряд — на зустрічах у регіонах, через ЗМІ та соціальні мережі — буде переконувати якомога більше громадян підтримати євроатлантичний вибір та нову назву країни. Бюджету Македонії кампанія обійдеться 80 млн денарів (1,3 млн євро).

Широкомасштабна кампанія, що її проводить влада, на тлі низької активності опозиції і є, напевно, головною причиною зростання числа прихильників досягнення компромісу з Грецією. За словами Пола Макарті, регіонального директора Міжнародного республіканського інституту, що ближче до дати референдуму, то підтримка компромісного вирішення питання про назву буде більша.+

Отже, якщо Росія не зможе або не захоче активізувати своїх «агентів», Македонія таки додасть до свого офіційного імені визначення «Північна». А після цього, після 27 років тупцювання перед зачиненими дверима НАТО і ЄС, ця колишня югославська республіка, нарешті розпочне процедуру вступу в ці організації.

Наталія Іщенко, заступник директора Інститут

Опубліковано на сайті газети «День»

Серед союзників Приштини вже немає колишньої рішучості щодо Косова?

Нещодавно  Україна з острахом чекала результатів зустрічі президента США Дональда Трампа та президента Росії Володимира Путіна в Гельсінкі. У Києві побоювались, що американський президент погодиться на якийсь «болісний компроміс» щодо Криму. Але нічого жахливого не сталося – Трамп нічого не «здав». Більше того, через декілька днів після саміту Державний департамент США оприлюднив офіційну позицію щодо українського півострова, захопленого Росією. У «Кримській декларації» вказано, що США ніколи не визнають анексію і вимагають відновлення територіальної цілісності України.

Дональд Трамп і Володимир Путін перед початком зустрічі «один на один» в президентському палаці в Гельсінкі, Фінляндія, 16 липня 2018 (фото з сайту golos-ameriki.ru)

Нібито «пронесло», можна розслабитися, ніяких «зрад» не буде? Але не все так просто. Після Гельсінської зустрічі Трампа із Путіним поповзли чутки про іншу «зраду», в іншій частини Європі – на Балканах, в Косово. Є всі підстави вважати, що геополітичні торги і насправді тривають, і стосуються всіх проблемних територій, де присутні інтереси США і Росії. Тому нам треба пильно, як ніколи, слідкувати за всім, що відбувається на світовій «шахівниці», щоб вже справжня «зрада» не сталася з нами несподівано. Предметом торгів, які ще невідомо чим закінчаться, дійсно можуть бути зони заморожених або гарячих конфліктів по всьому світу.

Отже, в той самий час, коли українці раділи «Кримській декларації» Вашингтону, в Косово обговорювали чутки про те, що адміністрація президента США за спиною Приштини, погодилася на «болючий компроміс» щодо Косова.

Як написала невдовзі після зустрічі в Гельсінкі приштинська преса, Трамп, ймовірно, прийняв пропозицію врегулювання питання Косова, яку Путін нібито висловив в столиці Фінляндії. Згідно з інформацією Gazeta Express з Приштини, де є посилання на анонімне джерело, Білий дім «не проти» «віддати» частину Косова (населене сербами Північне Косово) Сербії в обмін на визнання незалежності того Косова, що залишиться. «Адміністрація Трампа дала зелене світло розділу Косова», – стверджували медіа  із посиланням на дипломатичні джерела.

Фото за сайту okradio.rs.

На думку оглядачів приштинського видання, ця корінна зміна в позиції Сполучених Штатів, які раніше взагалі ніколи не обговорювали якийсь іншій варіант, окрім повного визнання Косова світовою спільнотою,  відбулася після призначення Джона Болтона на посаду радника президента США з питань національної безпеки. Болтон, як стверджують балканські медіа, відомий своєю антикосовською позицією ще з часів, коли він був послом США в ООН.

Версії та здогадки ЗМІ категорично спростували у Москві. Заяви про згоду президента США Дональда Трампа на пропозиції, що нібито обговорювалися, щодо визнання Белградом незалежності Косова, якщо Сербії відійдуть північні території, є абсолютною дезінформацією, йдеться у повідомленні МЗС РФ.

На цьому можна було б поставити крапку, але це ж Балкани, де все завжди складно. Попри різкі спростування з Москви, тема можливої згоди Вашингтону на компроміси щодо Косова, отримала свій розвиток.

Офіційний Вашингтон не став висловлюватися однозначно. Посол США в Белграді Кайл Скотт на минулому тижні зазначив, що позиція Сполучених Штатів полягає в тому, що шляхом сербсько-косовських переговорів необхідно знайти стабільне рішення, пов’язане з Косово і Метохією. «Будь-яку угоду між Белградом і Приштиною ми готові розглянути позитивно», – зазначив американський дипломат та нагадав, що вирішення цього питання є дуже важливим для майбутнього регіону.

Довідка: Наразі між сербською та косовською владою триває діалог «щодо нормалізації відносин» під егідою Брюсселю. Єдине, про що вдалося домовитися,  необхідність всі проблеми вирішувати мирно, за столом переговорів. Але щодо принципового питання – щодо статусу Косова – сторони демонструють такі ж принципові розбіжності. Офіційна Приштина чекає від Белграда визнання Республіки Косово як незалежної держави. Сербія говорить про пошук компромісу, коли «дві сторони однаково будуть незадоволені». Із заяв сербських можновладців зрозуміло, що це в жодному разі не буде повноцінним визнанням незалежності Косова в його нинішніх кордонах.  
Більше про розвиток ситуації навколо Косова стало відомо із заяв першого заступника прем’єр-міністра та міністра закордонних справ Сербії Івіци Дачича, який декілька днів тому побував із візитом у Сполучених Штатах. Підсумовуючи дводенні перемовини із представниками адміністрації Трампа, сербський урядовець заявив, що наразі США готові почути креативні рішення для Косово. За словами Дачича, про це йому повідомив радник Білого дому з питань нацбезпеки Джон Болтон.

Дачич на переговорах із Болтоном (фото з сайту rs.n1info.com)

В інтерв’ю «Голосу Америки» керівник МЗС Сербії зазначив, що найбільші зміни, які відбулися після приходу нової американської адміністрації, це те, що тепер у Вашингтоні «готові вислухати аргументи Сербії», тоді як раніше казали, що питання Косово є вирішеним. Зараз американські можновладці кажуть, що «потрібен компроміс»,  і це велика різниця, підкреслив Дачич. Дуже позитивним та «надихаючим» для Сербії є  те, що нині адміністрація США готова підтримати Сербію в пошуку компромісного вирішення питання  Косова і Метохії, заявив сербський міністр в коментарі для інформагенції «Танюг».

Загалом свої зустрічі із Джоном Болтоном і помічником держсекретаря США у справах Європи і Євразії Аароном Весом Мітчеллом, Дачич оцінив як такі, що проходили «в дуже позитивній атмосфері» та «дуже конструктивні».

За словами сербського міністра, Болтон зазначив, що нинішня політика США щодо Балкан керується «автопілотом», тобто реалізується політика, яка була визначена 20-30 років тому. «В даний час адміністрація США готова рівноправно оговорювати і наші пропозиції щодо вирішення основних проблем в регіоні», – розповів Дачич, зазначив, що найбільшою регіональною проблемою є рішення питання Косово і Метохії.

Прем’єр-міністр Сербії Ана Брнабич, яка днями побувала із візитом в Сполучених Штатах, також зазначила, що тепер Сербія та Америка краще розуміють один одного, коли йдеться про Косово.

Таким чином, чутки про те, що адміністрація Трампа може погодитися на компроміс щодо Косова, очевидно, мали ґрунт під собою. Хоча поки що мова йде про невідомо який компроміс, але такий, що влаштує як Белград, так і Приштину.

Чи стане таким варіантом розділ Косова та визнання незалежною державою тільки частину нинішньої Республіки Косово? Белград впевнений, що нинішня політика Вашингтону щодо Косова, яка відходить від вимог щодо ультимативного визнання незалежності республіки та передбачає досягнення компромісу, є холодним душем для Приштини. Відповідно Сербія сподівається, що є шанс змусити косовську владу погодитися на «болісний компроміс».  Але наразі немає жодного аргументу на користь такої версії. Офіційна Приштина категорично не погоджується із пропозицією перекроїти кордони. «Для мене розділ означає війну», – заявив нещодавно прем’єр-міністр Косова Рамуш Харадінай. Не підтримує косовська влада і т. зв. «обмін територіями», коли населені сербами північні райони Косова теоретично могли б обміняти на райони на півдні Сербії, що заселені албанцями.

Отже, патова ситуація, через яку Косово залишається в статусі частково визнаної держави, і яка триває вже 11-й рік, триватиме ще довше. Можна передбачити, що на Приштину будуть тиснути, вмовляти піти на поступки Белграду, і вперше із моменту проголошення незалежності ці вмовляння будуть лунати із Вашингтону також.  Але все одно немає впевненості, що косоварів найближчим часом таки вдасться дотиснути.

Складається враження, що адміністрація Трампа всерйоз націлена на вирішення застарілих конфліктів в Європі. Для цього Вашингтон хоче підтримувати досягнення двосторонніх домовленостей, в тому числі, завдяки болісним компромісам, на які, очевидно, має піти менший та слабший. Але також очевидно, що Крим винесений Вашингтоном за «дужки» таких рішень. «Кримській декларації», звичайно, неймовірно далеко до операції «Союзна сила» 1999 року, але декларація – це максимально жорсткий та безкомпромісний документ як для заяви дипломатичного відомства.

Одночасно зрозуміло, що Росія не полишає ідею щодо розгляду проблем Косова та Криму в одному «пакеті». Раніше вона точно таким  чином намагалася поєднувати Косово та Абхазію, але з’ясувалося, що колишня грузинська автономія нікому на Заході не цікава, і торг не вдався. Крим виявився більш актуальним питанням для західних країн.

Перша шпальта сербської газети «Блік» від 10.09.2016 р.

Поки немає доказів, що Європа або США можуть погодитися на компромісні рішення щодо півострова, втім, як виявилося, Захід таки готовий піти на компроміс щодо Косова. Не варто, звичайно, чекати, що ЄС або США взагалі відмовляться від власного рішення щодо визнання незалежності республіки, але, здається, серед можновладців найзапеклішого союзника Приштини, Америки, вже немає колишньої рішучості щодо Косова.

Україна в цієї ситуації мала б радіти. Але можна передбачити, що, якщо Вашингтоном та Брюсселем буде дійсно  поставлений під сумнів статус Косова як незалежної держави, можна чекати неймовірного посилення тиску РФ на своє лобі в західних країнах із вимогою перегляду оцінок щодо Криму. Справа в тому, що, з точки зору Москви, «Косово – це Сербія», але «Крим – це Росія». І, якщо це справді станеться, ми, на жаль, зможемо почути про «російський Крим» не тільки з вуст одного міністра однієї європейської держави, але і цілий хор прихильників болісних компромісів.

Наталя Іщенко, заступник директора Інституту

Опубліковано Інформаційним агентством «Главком»