Експерт ІСП: російська пропаганда у Молдові приносить свої плоди

Інтерв’ю старшого аналітика ІСП Леоніда Літри для казахського інтернет-видання Bastablog.kz (текст російскою мовою)Леонид, не так давно Молдова подписала соглашение об ассоциации с Европейским союзом одновременно с Грузией и Украиной. Можно ли это назвать форсированием процесса, который долгое время откладывался? Если да, то какую роль сыграла здесь ситуация с Украиной?\
– Мне не кажется, что процесс откладывался. Со стороны ЕС была готовность подписать договоренность с Украиной еще в 2013 году, а с другими странами соглашение на тот момент еще не было готово. Но, действительно, после поворота Армении на 180 градусов, стало заметно, что Евросоюз начал ускорять процесс. Думаю, повлияло и происходящее в Украине.

Политические процессы ускорились из-за динамичной, агрессивной позиции России. В отличие от Евросоюза, она не хочет ждать, пока государства, в которых она геополитически заинтересована, четыре года будут заниматься налаживанием каких-то внутренних процедур и потом еще через год поставят вопрос о более тесной интеграции на голосование. Москва хочет получить все сразу и быстро. Поэтому если ЕС оперативно не реагирует на импульсы стран восточного партнерства, они вынуждены как-то налаживать отношения с Россией.

То, что соглашение было подписано всеми тремя странами – это хороший сигнал. К сожалению, с ратификацией так не получилось. Молдова и Грузия ратифицировали соглашение сразу – Молдова через день, Грузия через неделю. В парламенте Украины ратифицировали в сентябре – как позже стало понятно, из-за того, что использовали это как предмет торга в отношениях с Россией. Я полагаю, что Украина была инициатором такой позиции, хотя считается, что в ЕС говорили , мол, «ребята, давайте мы сейчас подпишем договор, только вы его не ратифицируйте, потому что на фоне того, что происходит у вас с Россией, это только усугубит ситуацию. Не надо их провоцировать, давайте поговорим насчет их претензий к договору».

И то, и другое звучит довольно смешно, ведь когда ты покупаешь квартиру, ты не идешь к соседям и не спрашиваешь их – можно тебе купить эту квартиру или нельзя?

В итоге, соглашение ратифицировали и отсрочили имплементацию на 1 год и 3 месяца. Это очень плохо выглядит, особенно когда Россия утверждает, что за этим стоят не политические, а чисто экономические мотивы – якобы, российская экономика понесет большие потери. Евросоюз уже просил показать расчеты по возможным потерям в конкретных отраслях. Россия не смогла это показать. В сеть уже был слит документ из 50 страниц, где указано, что именно Россия просит поменять в соглашении об ассоциации между Украиной и ЕС. Там четко видно – Кремль хочет добиться того, чтобы Украина могла, даже при наличии соглашения об ассоциации с ЕС, войти в Таможенный союз.

Евросоюз, соглашаясь на отсрочку имплементации, практически согласился на то, что не Россия будет доказывать, какие экономические потери ей угрожают в случае вступления соглашения в силу, а теперь уже ЕС должен будет доказывать России, что она ничего не потеряет. Украина не могла не согласиться на такой вариант, потому что при нынешней ситуации в ее экономике, это вообще был бы шок. Почти все дипломаты (даже в Киеве) говорят, отсрочка стала очень хорошим вариантом, хотя я с этим не согласен. На мой взгляд, обсуждение самой возможности пересмотра соглашения – принципиальная ошибка. Это лазейка, которую уже пытаются использовать даже в Молдове, где оппозиция инициирует отсрочку имплементации по примеру Украины.

– Насколько сильно влияние России на уровне институциональных игроков? Есть ли какие-то СМИ, фонды, партии, которые явно проводят пророссийскую линию?

– Есть несколько таких рычагов влияния и та палитра, которую ты перечислил, они все, в принципе, присутствуют. В последнее время это влияние усугубилось через ряд политических партий…

– Коммунисты?

– Социалисты и другие юные политики вроде Ренато Усатый, которые скорее всего финансируются Москвой. Дело в том, что коммунисты симпатизируют России, но все же они в большей степени этатисты, придерживаются линии государственности. А вот социалисты и другие вышеперечисленные – конкретно и активно работают по всем месседжам, которые передаются из России в плане пропаганды.

В информационном плане в Молдове действуют российские каналы. Один из них – «Россия 24» – закрыли на полгодa за пропаганду, манипуляции и отсуствие плюрализма мнений, а пару других оштрафовали. Считается, что причиной было извращение фактов российского вторжения в Украину.

– Это была официальная формулировка?

– Нет, не официальная. Так или иначе, я думаю, что закрытие каналов – это правильный шаг, потому что по-другому невозможно этому противостоять. Есть еще несколько каналов, которые можно было закрыть, но ввиду предстоящих в ноябре выборов политики осторожничают, опасаясь непредвиденных последствий, ведь на этом фоне пророссийские партии смогут сильнее мобилизировать свой электорат.

Российская пропаганда работает усиленно и дает плоды.

Поддержка интеграции с ЕС уменьшилась до 35%, зато поддержка Таможенного союза выросла до 38%. Социологи делали исследование по 19 критериям – среди них борьба с коррупцией, уровень жизни, социальное обеспечение, здравоохранение, зарплаты и многое другое. Они спрашивали у людей, например, в плане борьбы с коррупцией, где лучше – в Евросоюзе или в Таможенном союзе, и так по всем пунктам. ЕС намного перевесил ТС по большинству критериев. Из 19 критериев, по 17 респонденты ответили «намного лучше» в ЕС, по одному пункту (безработица) ответ был «наравне», и еще по одному критерию ТС возобладал – это был критерий потребительских цен. Повторюсь, по 17 из 19 пунктов ЕС лидирует с большим отрывом. Но когда после всех этих вопросов спрашиваешь человека, за что ты будешь голосовать на референдуме, за ТС или ЕС, он выбирает ТС.

Иррациональность, отсутствие связи между аргументом и выводом – это типичный результат пропаганды.

– Как Россия применяет экономические рычаги влияния?

– Россия ввела эмбарго на вина в прошлом году, в 2014 на фрукты и другие продукты, а также исключил Молдову из зоны свободной торговли с 1 сентября, когда вступило в силу соглашение об ассоциации с ЕС. В принципе, эффект случился обратный – за первые 5 месяцев 2014 года 58% молдавского экспорта идет в Европу, и до 20% идет в Россию. Рост экспорта в страны ЕС составил где-то 12%.

Самый важный рычаг давления России на Молдову – энергетический. Молдова зависит на 100% от российского газа. Чтобы снизить зависимость от Газпрома, было начато строительство газовых интерконнекторов s Румынии, но пока проблема заключается в отсутствии компрессионных станций и увеличенной трубы до Кишинева. Поэтому сейчас там довольно ограниченная мощность. В случае необходимости она сможет обеспечить минимальную потребность, но далеко не 100%. Есть также проект, который должен закончиться к 2019 году, когда будет готов новый трубопровод из Румынии до Кишинева, который полностью обеспечит Молдову природным газом. Если взять Молдову без Приднестровья, то годовое потребление составляет почти 1 миллиард кубометров. Этот газопровод сможет транспортировать 1,5 млрд. кубов, когда будет готов.

Еще одна проблема, которая может вскоре всплыть как рычаг давления – это трудовые мигранты.

Их много – Россия говорит о 700 тысячах человек, но это нереальные цифры. По средним оценкам оптимистов и пессимистов, число молдавских мигрантов в России составит около 300 тысяч. Как их будут использовать? Россия не будет выгонять всех, но они могут выслать из страны два поезда, и хорошенько заснять депортацию на камеру, смонтировать – особенно перед выборами. Для многих домохозяйств это, конечно, будет шок, потому что единственный источник их дохода – это денежные переводы членов семей, работающих в России.

– В доле ВВП переводы мигрантов составляют большой процент?

– Несколько лет назад был очень большой – до 32%. Сейчас этот показатель балансирует в районе 22% от ВВП.

Но это не только люди, работающие в России, но и те, кто работает в странах ЕС. Таких очень много – ведь у нас с Евросоюзом безвизовый режим, тем более, что у многих уже имеются румынские паспорта. Сейчас разбивка примерно такая: 60% переводов приходит из стран ЕС, 40% – из России. Общая доля переводов в структуре ВВП уменьшается, но она еще очень большая, поэтому опасность использования этого рычага есть.

У Молдовы в прошлом году рост экономики был 8,9% – это самый большой показатель в регионе. Нельзя сказать, что это было из-за особо успешных реформ, просто был очень удачный год в плане сельского хозяйства. Экономика Молдовы очень сильно опирается на сельское хозяйство – почти 50% всех услуг дает аграрный сектор. Урожая было на 38% больше обычного, и это потянуло весь ВВП вверх. В этом году прогнозируют рост в 4% – вопреки всем эмбарго, санкциям и пр.

– Может ли Россия реализовать сценарий дестабилизации в Молдове, подобный тому, что имеет место на востоке Украины?

– Возможно, но не сейчас. Похоже, в России думают, что они могут выиграть выборы – то есть, пророссийские партии могут выиграть выборы. Если так, то им незачем идти такими грубыми путями, как в Украине. Выборы, скорее всего, будут честными и справедливыми, как и всегда. Что будет дальше – покажут итоги голосования.

Если проевропейское правительство останется у руля, то наверняка будут возникать проблемы.

Служба безопасности Молдовы уже несколько раз разоблачала людей, которых готовят v Ростове для диверсионных актов в Молдове. Некоторых даже судили, чтобы показать, что «мы» следим и все знаем. Впрочем, это был сигнал скорее для внутреннего потребления, чем для России – в Кишиневе знают, что противостоять России трудно. У нас не хватит потенциала бороться с ней без поддержки Запада.

– Если что-то будет предприниматься, то это будет через Приднестровье и Гагаузию?

– Скорее всего, через Приднестровье. С меньшей долей вероятности, через Гагаузию. В Гагаузии уже видят, во что превратился Донбасс, а вот в Приднестровье подобного осознания угрозы пока не показывают.

– Есть ли у правительства какой-нибудь план – среднесрочный или долгосрочный – в отношении этих двух областей? Со стороны кажется, что они предпочитают их не замечать…

– Нет, они замечают. С Приднестровьем у нас действует международный формат переговоров «5+2» – это Россия, Украина, Молдова, Приднестровье, ОБСЕ и по 2 наблюдателя от ЕС и США. Конечно, отношения сейчас очень плохие, особенно на фоне событий в Украине. Администрация Приднестровья чувствует, что статус-кво подорван – в пока он существовал, она чувствовала себя достаточно комфортно. Сейчас всем сторонам непонятно, как будет развиваться ситуация – ты можешь либо все выиграть, либо все потерять.

Недавняя попытка дестабилизации в Гагаузии – конечно же, дело рук России. Раньше там не было никаких проблем. Фактор Гагаузии появился как дополнительный рычаг давления. Стало ясно, что угрозы из России – мол, «если вы подпишете соглашение об ассоциации с Европой, то забудьте про Приднестровье» – уже не работают. Потому и подключили Гагаузию, которая создала немало неприятных моментов для Кишинева, но на данный момент очевидно, что у России сейчас пока нет сил, чтобы открыть «второй фронт».

– Можно ли сказать, что Кишинев смирился с тем, что Приднестровье не будет принадлежать Молдове?

– Не то, чтобы смирились. Подход строится таким образом – сначала мы проводим интеграцию в ЕС, готовим все для вступления в ЕС, и когда останется только одна проблема Приднестровья, мы будем ее решать. Конечно, это может показаться не совсем правильным подходом, но он имеет свою логику. Если Молдова будет удачной в плане реформ экономики, повышения уровня жизни и других показателей, население Приднестровья само выступит за реинтеграцию в Молдову. Пока что, глядя на экономику Молдовы трудно это представить. Это бедная страна, наверное, беднее Украины и всех соседей вокруг, но все же в отличие от Приднестровского региона, Молдова живет по средствам.

Есть шанс, что через лет 5-7 все заработает так, как должно. Минералов и других ресурсов в Молдове практически нет, поэтому присутствует более сильная мотивация и заинтересованность в реальных экономических реформах.

– И все же, какое видение у Кишинева в отношении Приднестровья? Современная практика показывает, что есть два выхода – один как в Шотландии, провести референдум и поделиться полномочиями, или как в Синьцзяне – «замочить» и ассимилировать?

– Вариант «замочить и ассимилировать», конечно, не рассматривается. А вот вариант «поделиться полномочиями» – вполне. Молдавские власти неоднократно говорили про разделение власти.

– А Приднестровье?

– А в Приднестровье говорят, что якобы уже поздно делить власть. «Наш путь – Евразийский союз и соединение с Россией». Молдова готова обсуждать специальный статус, полную культурную и экономическую автономию. Россия согласилась бy на это, если Молдова дала бы Тирасполю еще один рычаг – право вето на все внешнеполитические решения Молдовы и сохранение своих войск на территории Молдовы. Все решилось бы за один день.

Если завтра Кишинев скажет: «Мы согласны, давайте сделаем нейтральную территорию, а мы даем Приднестровью право вето на все наши решения, квоту в 10% на места в парламенте, по одному зам.министра в каждом министерстве» (согласно уже довольно давно разработанной схеме), думаю, Россия бы согласилась. Еще бы преподнесла все это в таком контексте – «видите, как надо договариваться, не то, что Украина».

Тот человек, который сделает это в Молдове моментально станет политическим трупом, лишится уважения и какой бы то ни было карьеры.

В Молдове таких нет. Хотя в кулуарах правительства разговоры о том, как решить приднестровский вопрос, идут.

– Как сегодня складываются отношения Молдовы с Румынией?

– Молдова и Румыния – как все романтично начиналось в 1990-х! Но, тогда помимо деклараций ничего содержательного не происходило – и очарование быстро иссякло. На сегодня Румыния, конечно, более заметна. Во-первых, из-за того, что экономика Румынии встала на ноги, окрепла. Во-вторых, ее привлекательность еще больше выросла, когда она стала членом Евросоюза. Там больше стабильности и возможностей, а главное – четкие правила.

Другой момент касается внутренней политики Румынии. Впервые среди политической элиты в Бухаресте наблюдаются разногласия в отношении Молдовы. Раньше этого никогда не было, был полный консенсус всех политических игроков относительно Молдовы…

– В чем заключался консенсус?

– Неважно в чем – просто политические силы не имели противоречий. Сейчас румынский президент выступает за более агрессивную пропаганду идеи унификации двух государств, а их премьер-министр говорит, что Румынии это не надо, нужны проекты интеграции сугубо в экономической сфере. В Молдове вопрос о воссоединении тоже звучит в предвыборной кампании, особенно на фоне того, что происходит в Украине. Один из политиков заявил, что унификация может произойти в 2018 году.

– Поддерживает ли Румыния какую-то партию на предстоящих выборах?

– Есть одна партия – они очень поддерживают культурно-исторические связи, оппонируют пророссийской партии, но ничего более конкретного в их программе нет. То есть, у Бухареста имеется «своя» политическая партия в Молдове, но, как мне кажется, они не совсем довольны своим партнером в Молдове. Поэтому они сейчас пытаются выстраивать отношения с более солидными партиями Молдовы, но более влиятельные политики также более осторожны. Они понимают, что любой вопрос в отношении Румынии можно выносить на обсуждение только тогда, когда Молдова войдет в Евросоюз.

У чому ми повторюємо росіян?

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони Гетьманчук. Текст російською мовоюНе буду поддаваться массовому психозу и писать про Милан, потому что анализировать пока, собственно, нечего, а все, что мы видим на телекартинке – всего лишь вершина айсберга. Глыба под водой, боюсь, останется предметом для исследования очень отважных и очень любопытных дайверов, и то не факт, что они к ней быстро доберутся. Скажу только одно: пока Россия изощряется по поводу, как остаться в Украине, а Украина и Запад изощряется, как Россию из Украины убрать, устойчивого мира, увы, не будет. Если у Путина не будет влиятельных и лояльных союзников в Киеве, он будет поддерживать тех “союзников”, которые с оружием бегают и убивают по Донбассу. Ему лучше так присутствовать в Украине и как-то влиять на ее повестку дня, чем вообще никак.\
Но на самом деле меня в последнее время заботит еще и другой вопрос. Я даже вчера вечером частично его озвучила в эфире на “5 канале” в программе Тани Даниленко. Почему мы вдруг начали жить Россией? Почему мы каждый день, как дети, проверяем, что там с ценами на нефть, довольно потирая ладоши? И попутно не забываем проверить, как чувствует себя рубль (к крутому пике гривны все уже привыкли)? И считаем своим долгом потроллить новые заявления Путина или главного на сегодня в России инспектора продуктовых магазинов Медведева? А на международных переговорах сразу указываем пальцем в восточном направлением: “Так мы же такие классные, мы бы все сделали, но просто Россия!”

Так, друзья мои, и вырабатывается диагноз: жить Россией. Согласна, бедная Россия оказалась менее опасной для Украины, чем Россия побагаче. Россия с искусственно накачанными нефтедолларами мышцами. Но западные санкции и падение цен на нефть могут остановить Россию в Украине, но и они не смогут изменить Украину изнутри.

Это, конечно, хорошо, что мы перестаем быть убежденными интровертами и хоть немного вникать в то, что происходит по крайней мере в стране-агрессоре. Но не кажется ли вам, что мы начинаем повторять ошибку, которую сделала та же Россия и за которую, уверена, заплатит в обозримом или не очень будущем очень высокую цену. А именно – ошибку, когда Россия начала жить Украиной. Они плюнули на все и на всех, и с головой ушли в Украину. Своя собственная страна с ее уродствами в какой-то момент перестала их интересовать. Или стала интересовать куда меньше, чем то, что происходит в Украине

Щоденник євроатлантиста. Уроки інших “православних братів”

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукПовернулась із невеличкого професійного турне Балканами. А саме – Сербією та Боснією. Враження від двох поїздок кардинально різні, тому почну з Белграда.\
Не буду приховувати: їхала до Сербії не в останню чергу зрозуміти, якого ступеня там сягнули русофільські настрої і що можна зробити в майбутньому, щоб не отримати в Євросоюзі нового троянського коня Росії. Крім того, в умі постійно прокручувала слова одного дуже високопоставленого американського посадовця, який при дуже неформальній нагоді поділився, що наступною жертвою Росії може стати не Молдова, не країни Балтії, а саме Сербія. Дійсно, тут є дві дуже важливі речі для історії успіху Росії: підтримка населення і висока корупція.

Російська присутність відчувається з перших хвилин перебування у Белграді. Не встигаєш від”їхати від аеропорта, як бачиш білборди з сербсько-російськими прапорами та надписом “Партнерство заради майбутнього”, профінансовані “Газпромом”. У центрі міста слово “партнерство” витісняє слово “братерство”. На кожному кроці продають футболки а-ля “Росія-Сербія: брат за брата”, “Бог на небі, Росія на землі”, “Православные братья” і особливо ходовий, як кажуть сербські продавці, товар: портрет Путіна з його цитатою “Косово-це Сербія”. Так, прихильність до Росії тут досі диктується позицією Москви до незалежності Косова. Хоча, насправді, самі російські дипломати та політики в неформальних розмовах розповідають, що їм насправді доля Косова була абсолютно фіолетовою, їх збісило те, що з Росією ніхто толком не не погодив свої дії. Але ніхто, до речі, у Белграді не згадує, що Україна так само, як і Росія, не визнала Косова. Не в останню чергу тому, що боялась, аби ця історія потім не була використана Росією у випадку з Кримом. Так, зрештою, і сталось.

Тут, дізнавшись, що ти з України, не прийнято запитувати, як ситуація і тим більше висловлювати підтримку. За весь час перебування про справи в Україні запитав лише один експерт. Коли ж я намагалась сама провокувати сербських колег закидами про їхню проросійську орієнтацію, вони не спростовували і тим більше не виправдовувались. У кращому випадку розповідали, як щиро вони хотіли уникнути лобового зіткнення між Росією та Україною.

Знаю: порівнювати Україну та Сербію некоректно, оскільки Сербія на Балканах сама не раз відігравала роль Росії, і аж ніяк не України. Крім того, російська пропаганда красиво нав”язала міф, що українці Донбасу – це як серби, які залишись за бортом великої Сербії у Хорватії та Боснії.

А що стосується зв”язків з Росією, то і тут між Україною та Сербією є одна суттєва відмінність: інтерес Росії до Сербії є непропорційним до впливу Росії у Сербії. Тобто, якби це парадоксально не звучало, вплив Москви є більшим, ніж інтерес з боку Москви. З Україною сьогодні швидше навпаки – інтерес Росії до України більший, ніж її вплив в Україні.

Але деякі уроки сербських колег, які стосуються інтеграції до Євросоюзу, все ж врахувати треба. Тим більше для Сербії статус кандидита на членство в ЄС дався дуже високою ціною: чим більше поступок Сербія робила у питанні Косова, тим більше перемог вона здобувала у діалозі з Європейським Союзом.

Перший урок Сербії: у новому парламенті вперше за всю його історію немає не те що жодної політичної сили, але навіть жодного політика, який би не підтримував членство Сербії в ЄС. Тренд на користь Євросоюзу на законодавчому рівні серйозно зламався після того, як Сербія офіційно розпочала переговори про членство в ЄС. Момент незворотності, про важливість якого я не втомлююсь говорити і в Україні, зіграв свою важливу роль і в Сербії. Мовляв, куди ж тут вже подінешся з підводного човна – тобто, з човна європейської інтеграції. До того, як членство Сербії в ЄС було чимось розмитим, відношення до нього було таким само розмитим.

Як тільки перспектива членства стало реальною – кристалізувались і настрої. Понад 50% тепер підтримує членство Сербії в ЄС. Висновок: реальність членства в ЄС все ще однозначно працює. Одна справа бути приреченими на євроінтеграцію де факто, інша справа бути приреченими на євроінтеграцію де-юре. І тільки маючи перспективу членства можна насолоджуватись процесом інтеграції, а не гнатись за журавлем у небі у вигляді членства. Це той рідкісний випадок, коли процес важливіший, ніж результат. Головні результати інтеграції досягаються до членства, а не після нього. Доведено десятком країн Центрально-Східної Європи.

Другий урок Сербії: ідеї про підтримку альтернативного вибору для Сербії – того ж Євразійського Союзу з Росією – множаться за допомогою партій та політичних сил, які не є в парламенті, але залишаються впливовими і дуже активними. Висновок – проєвропейський парламент важливо, але потрібно думати, як нейтралізувати й розсіювачів ідей євразійської інтеграції поза парламентом. Тим більше, якщо вони дуже креативні й дуже гарно працюють з молоддю. Найбільша відмінність між Сербією та Україною тут – те, що в Сербії класичні прихильники євроінтеграції це люди середнього віку. Молодь – читай найбільш активна частина населення – намагається йти проти загального тренду. По-перше, тому що молоді властиво йти проти течії. По-друге, більшість з тих, хто бавиться ідеями євразійщини, ніколи не виїжджали за межі країни, оскільки просто не мають на це грошей. Люди ж середнього віку навпаки – встигли об”їздити Європу вздовж і впоперек. Мої знайомі серби кажуть: вам пощастило, що у вас радикально налаштована частина суспільства антиросійська, у нас вона – проросійська. І тут, звичайно, більше пощастило Україні: найбільш пасіонарна частина суспільства на правильній стороні. Висновок: недостатньо мати безвізовий режим ЄС, потрібно зробити так, щоб люди мали можливість та інтерес їздити до ЄС.

Третій урок Сербії – ставлення до європейського вибору прямо залежне від ставлення до політиків, які цей вибір уособлюють. Наприклад, для багатьох сербів стало гірким європейським уроком те, що чи не найбільші корупційні скандали були пов”язані якраз з тими політиками, які активно виступали за демократичний європейський розвиток. Висновок: ніхто так не дискредитує Євросоюз у країнах не членах, як дескредитовані проєвропейські політики.

Четвертий урок Сербії – 63% експорту країни спрямовується у країни-члени Євросоюзу. На Росію не припадає навіть 10%. Тому голова скільки завгодно може оглядатись на Росію, а тіло рухається в ЄС. Щоправда, під шумок санкцій серби хочуть посилити свою присутність на російському ринку – вони, на відміну інших кандидатів ЄС, санкції проти Росії так і не запровадили. Найбільш вразливе місце – це, звичайно, енергетика. Історії з холодної зими 2009-го досі працюють як страшилки. Ну і ще Росія досить красиво розігрує епізоди з російською допомогою Сербії, незважаючи на те, що це в основному кредити. Я, наприклад, придбала газету, на першій сторінці якої великими буквами написано: “Росія надає 30 мільйонів євро на Храм”. Йдеться про храм Святого Сави, який для сербів є не просто церквою, а православним символом. А з символами, як відомо, росіяни люблять і вміють працювати.

P.S. Спеціальна подяка за поїздку Міжнародному Фонду “Відродження”, SIDA та Think Tank Fund.

Європа – це суд. Але не народний

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукВ якийсь момент це вже стає не смішно, не прикольно і не креативно. І це тим більше не має жодного відношення до Європи, європейських цінностей і європейського вибору, який якраз багато хто в країні відстоював впродовж останніх 10 місяців. Я про популярний тренд з переміщення політиків епохи злочинного режиму у смітники й організацію відкритих мордобоїв, як сталось в Одесі з однозначно негативним персонажем Шуфричем.\
Так, ми дуже змінились за всі ці місяці. Ми стали дуже агресивними. Емоції переросли в радикалізм, експресія в агресію. Матюк став індикатором спражнього вболівання за долю своєї країни. Фотожаби з Путіним у домовині – засобом для різкого покращення настрою. Ми стали говорити слово “ЛИШЕ”, якщо кількість загиблих на Донбасі вимірюється 9 загиблими за добу. Ми стали дуже нетерплячими до тих, хто неправильно паркується на номерах “АН” та “ВВ”, але навіть не помічаємо тих, хто робить те ж саме на номерах “СА” чи “ВН”. Ми охрестили зоною насильства й агресії Лугандон, не помічаючи, що місцями лугандонізуємось самі. Прикриваючись, при цьому, гаслами за Європу.

Але Європа – це не гігантський шопінг-мол чи вишуканий курорт, як дехто собі уявляє. Європа – це суд. І суд спражній, не народний. Люстрація – це теж суд, а не гільотина, як її уявляють деякі доблесні представники нашого суспільства. Смітник не може замінити суд. Кулак не може замінити вирок. Справжня Європа закінчується не там, де закінчується Євросоюз. Вона закінчується там, де закінчується закон. І Норвегія чи Швейцарія цьому доказ.

Чимало знайомих – навіть доволі розумних й освічених людей – щиро раділи кадрам з Журавським і Пилипишиним у смітниках та Шуфричу з окривавленим обличчям в Одесі. Цікаво, як вони будуть реагувати, коли їх вчорашні побратими – політики та громадські діячі з Майдану будуть так само окривавлені чи викинуті у смітник десь у відрядженні поближче до Лугандону? Чи це автоматично буде списано на звірства й кримінал?

Хтось запитає: але що робити бідним людям, якщо не працює закон, не працює Генпрокуратура і не працюють суди? Домагатись, щоб вони запрацювали, а не робити все для того, щоб вони стали непотрібними, бо ж є смітники й кулаки. І, до речі, є ще армія тітушок, яка нікуди не випарувалась після Євромайдану, просто розпорошилась по дворах й чекає, поки знову може встати з корташів і рванути в бій. Хтось запитає – як домагатись? Ну не мені казати це тисячам українцям, які за дві революції стали просто асами в ненасильницькому протесті. Тим більше в країні, в якій Президент настільки чутливий до власного піару.

P.S. Не знаю, як кого, але мене попередній режим дуже сильно не влаштовував не тільки тому, що він був глибоко корумпованим, але й тому, що він був глибоко криміналізованим. А між вуличними розправами та криміналом грань дуже тонка.

Асоціація Молдови з ЄС: важко досягти, легко втратити

Стаття старшого аналітика Інституту світової політики Леоніда Літри для газети “Дзеркало тижня”С начала вторжения России в Украину шансы Молдовы на то, что процесс европейской интеграции будет необратим, снизились. Теперь наряду с вопросами, связанными с реформами в области экономического развития, верховенства права и борьбы с коррупцией, Кишинев имеет дело с потенциальной угрозой военных действий в виде гибридной воины. Сегодня это маловероятно, но все-таки возможно. У правительства Молдовы есть время, чтобы подготовиться к любым допустимым сценариям, ибо не похоже, что какие-либо серьезные сдвиги произойдут до парламентских выборов, назначенных на 30 ноября. Другое дело, что Молдова вряд ли сможет самостоятельно разобраться с проблемами, созданными Россией, не говоря уже о возможных военных действиях. \
Если в Украине сложно говорить о реформах в условиях войны (и выборов), то в Молдове трудно говорить о реформах в условиях выборов. Правда, Кишинев все-таки продемонстрировал определенные результаты в области реформ, и, скорее всего, эти достижения станут главными предвыборными месседжами правящей проевропейской коалиции. Из реформ, в которых Молдова оказалась наиболее успешной, отдельного упоминания, пожалуй, заслуживает либерализация визового режима с ЕС, вступившая в силу 28 апреля. Для этого власти приложили действительно серьезные усилия по имплементации ряда болезненных реформ. Нет, Молдова не искоренила коррупцию и не выполнила все пункты Плана действий на 100 процентов, но система, соответствующая, по большому счету, стандартам ЕС, была создана и уже начала показывать определенные (правда, скромные и не на высшем уровне) результаты. Также правительство Лянкэ может похвастаться заметным улучшением дорожной инфраструктуры, вводом в эксплуатацию соединительного газопровода между Румынией и Молдовой (который нуждается в доработке), либерализацией авиарынка, хорошими отношениями с большинством стран — особенно с европейскими, и, конечно же, началом имплементации Соглашения об ассоциации с ЕС с 1 сентября 2014 г. Впрочем, Соглашение об ассоциации стало, с одной стороны, инструментом модернизации экономики, а с другой — “яблоком раздора” между Молдовой и Россией.

Москва жестко отреагировала на ратификацию Соглашения об ассоциации и принятие плана по его имплементации, исключив Молдову из Зоны свободной торговли СНГ. Кремль свое решение объяснил опасением, что ассоциация Молдовы с Евросоюзом при сохранении зоны свободной торговли в СНГ может привести к неконтролируемому наплыву товаров в РФ. Конечно, никто не обратил внимания на то, что договор о Зоне свободной торговле СНГ “не препятствует Сторонам участвовать в соглашениях о Таможенном союзе, свободной торговле и/или приграничной торговле в соответствии с правилами ВТО (ст. 18, п. 1)”. Однако “в случае если участие одной из Сторон в соглашении, предусмотренном п. 1 ст. 18, ведет к росту импорта из такой Стороны в таких объемах, которые наносят ущерб или угрожают нанести ущерб промышленности Таможенного союза, то государства — участники Таможенного союза без ущерба для применения ст. 8 и 9 настоящего Договора после проведения соответствующих консультаций Сторонами оставляют за собой право ввести пошлины в отношении импорта соответствующих товаров из такой первой Стороны в размере ставки режима наибольшего благоприятствования”.

Проблема была бы действительно серьезной, если бы Россия доказала потенциальный ущерб от ассоциации Молдовы с ЕС, но, судя по всему, ее мотивация была чисто политическая, а не экономическая. Да еще и Брюссель подвел, согласившись на отсрочку имплементации ЗСТ между ЕС и Украиной, при этом не получив от России расчеты на подтверждение ее тезиса о значительном ущербе, который понесет экономика РФ. Пользуясь этим случаем, парламентская оппозиция Молдовы, по примеру Украины, уже направила официальный запрос на отсрочку ЗСТ с ЕС. Теперь у Брюсселя есть год на то, дабы убедить Россию в том, что Москва не пострадает от ЗСТ ЕС с Украиной, Молдовой и Грузией. Т.е. не Москва должна доказать Брюсселю, что ее экономика пострадает, а Брюссель — Москве, что причин для опасений нет. А за год, как показывает практика, еще многое может случиться.

Официально предвыборная кампания в Молдове еще не началась, но уже понятно, что результат голосования будет непредсказуем. Серьезная поддержка есть у обоих лагерей (проевропейском и пророссийском). Так, опрос общественного мнения, проведенный в конце апреля, показал, что вхождение в ТС поддерживают 45% граждан Молдовы, а в ЕС — 44%. Труднее всего объяснить то, что наибольшими сторонниками Таможенного союза (78%) являются этнические украинцы (у этнических русских этот показатель 64%), они же и меньше всех поддерживают членство Молдовы в ЕС (13%). Объяснить такую позицию этнических украинцев можно разве что большим доверием российским СМИ. Раскол общества примерно на равные части по вопросу направления интеграции — ЕС или ТС — также во многом объясняет выжидательную позицию России. Несмотря на экономическое давление в виде винного эмбарго, исключение Молдовы из ЗСТ СНГ и запрет на импорт в РФ фруктов, мяса и т.п., а также агрессивную медиапропаганду, Россия пока воздерживается от сценария, реализованного в Украине. Такая политика объясняется не только слабостью проекта “Новороссия”, остановившегося на Донбассе, и давлением со стороны международного сообщества, но, в первую очередь, тем, что европейскую интеграцию Молдовы можно остановить путем формирования лояльного Москве большинства в новом парламенте. Хотя идея вступления в ТС в нем, скорее всего, не станет ключевой, все же стоит ожидать замораживания имплементации Соглашения об ассоциации. Если же текущему проевропейскому правительству удастся заручиться поддержкой электората, Россия предпримет ответные действия. Кстати, правительство Юрия Лянкэ показало себя хорошим кризис-менеджером в условиях экономического и политического давления со стороны России. В частности, Лянкэ добился продвижения на зарубежные рынки некоторых продуктов, импорт которых запретила Россия, а еще нашел фонды для частичной компенсации потерь в сельском хозяйстве.

Для Молдовы то, что происходит сейчас в Украине, весьма знакомо, так же, как и для Грузии. Опыт Приднестровского конфликта помог Кишиневу четко осознать угрозы в сфере безопасности. Только вот рычагов влияния (и притяжения) на Тирасполь у него осталось мало. Да и Украина не особо изъявляла желание вплотную заняться приднестровским вопросом, когда у нее был шанс. Теперь Приднестровский регион, к сожалению, угрожает и Молдове, и Украине. И не то чтобы истеблишмент в Тирасполе действительно был настроен на серьезный конфликт (за пределами каких-то деклараций, возмущений в медиа или маленьких провокаций), просто “приказ не обсуждается”, и реальная военная угроза со стороны Тирасполя вполне возможна в случае открытой войны между Россией и Украиной. А пока что в Приднестровье проходят активные учения, особенно тщательно отрабатывают наведение 40-тонной паромной переправы через Днестр.

Необходимо подчеркнуть, что не только Украине следовало бы поучиться на ошибках Молдовы, Кишиневу также есть чему поучиться у Киева, ведь появление зеленых человечков — это не теоретический сценарий. Служба информации и безопасности Молдовы (эквивалент СБУ) обнародовала телефонные разговоры жителя Гагаузской автономии, близкого к Михаилу Формузалу (главе исполнительной власти Гагаузии, известному своей пророссийской позицией), из которых ясно, что он проходил подготовку в России по “специальности” — как дестабилизировать ситуацию в Молдове. Кроме того, были арестованы ряд граждан, также участвовавших в подобных “учениях”. По данным спецслужб Молдовы, первая группа начала тренировку в Ростове-на-Дону еще в январе 2014 г., а до октября 2014-го около 100 чел. должны были пройти подобную подготовку. Более того, в недавнем интервью глава СИБ сообщил, что под присмотром спецслужб находятся более 100 организаций (НПО, медиа, политические партии, и т.д.), готовых подключиться к процессу дестабилизации страны. Безусловно, силовые структуры Молдовы окажут противодействие в случае развития такого сценария, но без опыта Украины и, главное, без помощи Украины и других партнеров Молдова не справится.

Стоит отметить, что Россия подпитывала активизировавшиеся в последнее время сепаратистские настроения в Гагаузской автономии как дополнительный рычаг давления на правительство Молдовы, поскольку шантаж относительно окончательной потери Приднестровья не сработал. Но граждане Молдовы (особенно те, кто не злоупотребляет российским телевидением), больше узнавая о происходящем в Украине, начинают понимать, что их родина может стать “вторым Донбассом”. Этот тренд медленный, но перспективный. Поэтому исход событий в Украине может повлиять и на сепаратистские настроения, и на политические убеждения граждан Молдовы, особенно тех, кто еще не определился.

Создается впечатление, что для Молдовы в следующем году наступает момент истины, когда станет понятнее, чего ожидать в будущем. А поскольку существует убеждение, что статус-кво в регионе был разрушен именно влиятельными игроками, Молдова имеет большие ожидания от своего главного союзника — ЕС, который должен активно участвовать в недопущении обострения ситуации и найти приемлемый компромисс без отказа от принципиальных ценностей. Уж больно обидно будет потерять ассоциацию.

Річний звіт про діяльність Інституту світової політики за 2013 рік

У 2013 році Інститут світової політики запустив постійний майданчик для дискусій з безпекових питань під назвою «Стратегічний дискусійний клуб», а також провів успішну адвокаційну кампанію на підтримку підписання Угоди про асоціацію з ЄС.

Протягом року ІСП також підготував низку аналітичних матеріалів, найбільш помітним серед яких була записка «Україна: діагностика національної (не)безпеки», презентована на фінальному засіданні «Стратегічного дискусійного клубу» і містила конкретні рекомендації для уряду України.

Повний текст звіту про діяльність ІСП у форматі PDF можна закачати тут.

Крім того, у рамках спільного проекту Інституту світової політики та Румунського центру європейських політик було розроблено чотири аналітичних записки щодо співраці України та Румунії. А саме – в енергетичній сфері, врегулюванні ситуації навколо Придністров’я (у звязку з головуванням України в ОБСЄ) та інших питаннях, які становлять взаємний інтерес для обох держав.

Експерти ІСП також провели дослідження щодо використання «Твіттер-дипломатії» у зовнішній політиці України та проаналізували євро інтеграційні треки Молдови та України.

Протягом року експерти Інституту опублікували понад 100 статей та блогів у найбільш впливових українських та іноземних ЗМІ. До того ж, експертами дали кілька сотень коментарів різним виданнят, теле- та радіоканалам.

Одним з пріоритетів для ІСП залишається адвокаційна діяльність. У 2013 році ІСП провів успішну адвокаційну кампанію під назвою «Є краща сторона Європи». Вона, зокрема, полягала в організації «Вуличних євроуніверситетів» – дискусій на площах міст України за участю експертів Інституту та послів країн-членів ЄС на тему переваг євроінтеграції та органзіації виставки карикатур, які у доступній формі зображували відмінності між Україною та ЄС у багатьох сферах життя та супроводжувались інформативними коментарями. За час реалізації проекту команда ІСП відвідала 20 міст, загалом подолавши відстань, рівнозначну відстані від Києва до Джакарти. Карикатури, які демонструвалися під час «Вуличних євроуніверситетів», доповнені статистичними даними та коментарями пересічних українців, були зібрані та опубліковані у спеціальному буклеті. ІСП розіслав ці буклети поштою всім народним депутатам Верховної Ради України, міністрам і головам обласних державних адміністрацій України. У відповідь ІСП отримав листи (більше 15-и) та подяки від посадових осіб різного рівня. Також певним визнанням досягнень ІСП стала премія Think Tank Award, якою відзначив цю адвокаційну кампанію ІСП PASOS.

У 2013 році відбулись Дні Інституту світової політики у Європарламенті, під час яких презентував свої проекти для депутатів віщого законодавчого органу ЄС. 26 лютого, відразу після Саміту Україна-ЄС, відбулася презентація виставки карикатур ІСП «М’яка сила України в ЄС», яку відвідали європейські політики, дипломати, журналісти та експерти. Окрім виставки відбулися також дебати стосовно європейського вибору України.

На додаток до цього протягом 2013 року ІСП організував низку Медіа-клубів та відеоконференцій з провідними закордонними експертами та офіційними особами. Зокрема, ІСП провів медіа-клуби з Головою Комітету з парламентського співробітництва між Україною та ЄС в Європарламенті Павлом Ковалем, урядовим уповноваженим з питань європейської інтеграції Валерієм Пятницьким, а також із заступником Голови Державної ветеринарної та Фітосанітарної служби України Віталієм Башинським. У рамках проекту «Глобальний віртуальний форум жінок-лідерів» було проведено більш як 10 відеоконференцій з впливовими іноземними експертами, журналістами та політиками. Зокрема, з Енн Епплбаум, Мелан Вервієр, Вайрою Віке-Фрейбергою.

ІСП провів шість засідань Стратегічного дискусійного клубу, присвячених найактуальнішим питанням національної безпеки України. У цьому ж контексті в травні 2013 року ІСП разом з Міністерством закордонних справ України організував масштабну конференцію “Україна-ЄС: на шляху до спільного майбутнього”. Також ІСП став ініціатором круглого столу «Міжнародні історії успіху для просування жіночого лідерства в Україні», де особливу увагу було приділено обговоренню можливостей підвищення ролі жінок у процесі прийняття рішень в Україні.

Протягом 2013 року ІСП продовжував зміцнювати свою інституційну спроможність. Зокрема, Інститут розробив та почав імплементувати Комунікаційну стратегію на 2013-2015 роки, розроблену згідно зі Стратегічним планом організації. Крім цього, ІСП розробив брендбук (Brandbook), що закріпив стилістику та дизайн публікацій Інституту. І останнє, але не менш важливе: члени команди ІСП взяли участь у тренінгу з підвищення дослідницького та адвокаційного потенціалу організації.

Експерти ІСП у якості спікерів та учасників брали участь у міжнародних конференціях, круглих столах, публічних дискусіях в Києві, Будапешті, Брюсселі, Берліні, Бухаресті та інших містах, де, поміж іншого, презентували результати досліджень Інституту.

Адвокаційна та дослідницька діяльність ІСП не залишилася непоміченою. Так, директор ІСП Альона Гетьманчук отримала від президента Європейського парламенту Мартіна Шульца лист, в якому він привітав зусилля Інституту світової політики та українського громадянського суспільства загалом щодо промотування європейського вибору та готовність брати активну участь у реалізації Угоди про асоціацію з ЄС, яка, на його думку, матиме вирішальне значення для модернізації України.

Проекти

Як позбутися пострадянськості?

Стратегічний дискусійний клуб

Глобальний віртуальний форум жінок лідерів

Інформаційна кампанія на підтримку європейської інтеграції України

«Є краща сторона Європи!»

Реформа миротворчої місії у Придністров‘ї: передумови для врегулювання конфлікту.

Форум Україна – НАТО «Безпека у співпраці: можливості розвитку»

Нова європейська політика

Публікації

У 2013 році Інститут світової політики опублікував свої щорічні рейтинги “Топ-10 іноземних послів в Україні” та Рейтинг “Топ-10 українських послів за кордоном”, 8 аналітичних записок, два дослідження та серію візуальних продуктів щодо питань гендерної рівності.

З детальним описом всіх проектів та публікацій ІСП за 2012 рік можна ознайомитися у повній версії річного звіту тут.

Список партнерів та донорів ІСП

Донори:

UNITER/PACT/USAID

– Чорноморський фонд з регіональної співпраці Німецького фонду Маршала (The Black Sea Trust for Regional Cooperation)

– Офіс зв’язку НАТО в Україні

– Уряд Королівства Норвегія

– Центр інформації та документації НАТО в Україні

– Міжнародний фонд «Відродження»

– Шведський Інститут (SI)

– Посольство Королівства Швеції

– Посольство Великобританії

– Інтерньюз

Партнерами Інституту у 2013 році виступили:

– Міністерство закордонних справ України, Інститут розвитку і соціальних ініціатив “IDIS Viitorul” (Молдова)

– Грузинська Фундація стратегічних та міжнародних досліджень

– Global Reporting (Швеція)

– Центри європейської інформації в десятках містах України.

ІСП вдячний за ефективну співпрацю всім донорам та партнерам.

Чому Україні не хочуть давати зброю?

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукРішення з приводу особливого порядку на Донбасі багато хто з лояльних до Порошенка осіб пояснює неадекватною реакцією західного світу. Мовляв, Порошенко зрозумів, що ніхто за Україну воювати не буде, і Україні доведеться протистояти регулярній російській армії самостійно.\
Доля правди у цьому є. Але якщо порівняти інші країни регіону, де Росія вже відточила до бездоганності свою улюблену технологію “організуй війну – створи нове державне утворення”, то Україні, можна сказати, ще сильно повезло з реакцією світу. Ні у Грузії, ні у Молдови такої міжнародної підтримки не було.

Ми в Інституті вирішили підсумувати, як як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії з моменту анексії Криму. Звели докупи всі цифри допомоги й паралельно опитали півсотні експертів. Рівень допомоги був оцінений на трійку з п’яти. А на питання “Якої допомоги найбільше потребує Україна від Заходу?” відповідь звучить переважно однаково- зброї. Це, фактично, відповідь західним екпертам, які вважають, що легше “відкупитись” фінансовою допомогою, ніж надавати зброю. Насправді, нам потрібні і гроші, і зброя.

Очевидно, високоточна зброя. Просити просто зброю, аналоги якої є і в нас, вважається в пристойних колах дурним тоном, бо можеш нарватись на досить резонне обурення: як країна, яка тридиційно входила до десятки експортерів зброї у СВІТІ, ходить по світу з простягнутою рукою, випрошуючи якраз зброю.

На військовій допомозі хотілось би зупинитись детальніше. Хоча б тому, що зброя, яка б могла бути надана Україні, давно перейшла у розряд символів. Причому, в Україні цей символ трактується не зовсім так, як мав би трактуватись. Надання Україні зброї у нас сприймають як символ підтримки, а правильніше було б сприймати як символ довіри. Дають зброю – значить довіряють, не дають – значить не довіряють. Це одне з головних пояснень, чому на Заході дуже скептично поставились до наших збройних запитів. Недостатня довіра до Міністерства оборони і до армії зокрема з приводу “чистоти рядів” – зашкалює. З вуст моїх співрозмовників – низки політиків та дипломатів провідних країн-членів НАТО – постійно звучать питання про те, як гарантувати, що ця зброя банально не буде перепродана тим, проти кого, власне, її просять захищатись. Іншими словами, не опиниться у росіян чи бойовиків. І саме тому українські колеги дивуються, коли представники країн-членів НАТО на питання про поставки зброї починають розповідати про те, як вони готові допомагати у боротьбі з корупцією та реформі оборонного сектора (так було, зокрема, й на Форумі Україна-НАТО з послами Норвегії та Британії в Україні). Ну не можуть вони, умовно кажучи, довіряти тим, хто просить патрони до рушниць, які наша армія банально не використовує. Чи не можуть пояснити, для чого саме їм потрібний той чи інший вид озброєнь, і що це зрештою змінить. Хоча тут, очевидно, питання більше до компетентності, аніж довіри.

Ми занадто сконцентрувались на питанні “чим стріляти?”, тоді як західні партнери ставлять ще й питання “для чого стріляти?”, “хто стрілятиме?” і “як стрілятиме?”. Одним словом, в НАТО насьогодні схильні діяти за принципом – нова зброя тільки для нової армії.

Але довіру ще треба виховувати і з нашого боку. Якби вона була, не затверджували б деякі відомства по 3 місяці західних радників, влаштовуючи перевірки, чи часом не державні таємниці вивідувати вони до нас їдуть. Складається враження, що для багатьох з погонами – неважливо якими – ворогом досі є НАТО, а не Росія. А якщо у людей в мізках ще застрягла “холодна війна”, то нову армію з ними не побудуєш.

Отже, брак довіри – це перша причина. Друга причина звучить приблизно так – “ми не надаємо зброю там, де конфлікт можна вирішити політичним шляхом”. У західних столицях були переконані: між вибором “мир за будь-яку ціну” чи “війна за будь-яку ціну” українське керівництво саме зробило ставку на перший пункт. Можливо, підкоригувавши його до “миру за високу ціну”. Принаймні, саме таке враження у всіх складалось після спілкування з Порошенком. Було очевидно, що Порошенко-дипломат явно домінував над Порошенком-головнокомандуючим. Переконання в тому, що конфлікт неможливо вирішити політичним способом змінює ставлення і до поставок: це якраз ключова причина, чому навіть ті ж німці кардинально змінили свою позицію щодо озброєння іракських курдів за якихось пару тижнів на кардинально протилежну, вирішивши надати військову допомогу. І це, до речі, історія, яка здатна надихнути і прихильників поставки зброї Україні – позиція навіть у Німеччини і навіть у такому чутливому питанні може змінитись за кілька тижнів.

“Ми не хочемо бути більшими українцями, ніж самі українці”, – сказав мені на минулому тижні мій старий товариш, зовнішньополітичний радник одного дружнього Україні європейського президента. Він мав на увазі, що вони не будуть вибивати зброю, якщо Україна всім розповідає, що вона домовляється про мир.

Третя причина полягає у тому, що наші західні партнери – і особливо йдеться про американців – розглядають поставки зброї в Україну як перший крок до необхідності введення військ. Зокрема, це стосується, за деякою інформацією, і особисто президента Обами. Якщо в Україні поставки летальної зброї сприймаються як абсолютно самостійний і повноцінний крок військово-технічної допомоги, то в Штатах – як перший крок до повномасштабного втягування у війну включно з необхідністю надсилати війська. Один американський політик, який добре обізнаний з настроями в Білому домі з приводу цього питання і з яким мала приємність нещодавно вечеряти, взагалі порадив зробити заяву в стилі “ми просимо тільки зброї, війська ніколи просити не будемо”. З американцями історія суперчутлива ще й тому, що вони не хочуть підігравати російській пропаганді, яка розповідає, що в Україні Росія воює проти Америки. Аргументи, що Росія продовжуватиме це розповідати, і частина світу буде в це вірити й без американської зброї в Україні – не переконують. Найцікавіше в цій історії, як на мене, те, що і сенат, і пересічні американці якраз виступають за військову допомогу (55% “за”, щоб НАТО посприяло зброєю згідно з опитуванням German Marshall Fund), гальмує влада, чи то пак президент Обама особисто. Його цитата з фандрейзерської вечері у Балтиморі у минулу суботу про те, що “ми дуже мало торгуємо з Україною і геополітично те, що відбувається в Україні, не становить прямої загрози для нас” отрезвляє від надмірних ілюзій швидко. У Росії ні Штати, ні європейці не бачать ключової безпекової загрози. Загрозу N1 вони бачать на Близькому Сході, а Росія все ще залишається в уяві деяких західних діячів можливим… партнером у нейтралізації цієї загрози.

Крім того, у Штатах все ще точаться дебати – поява в України сучасного високоточного озброєння роздразнить Росію ще більше й спровокує її на подальшу ескалацію, чи все ж примусить її двічі подумати перш, ніж йти на чергове загострення, помітно підвищуючи ціну її військового втручання. Було б добре доказати, що якраз друге. А заодно й пояснити: поставки зброї – це ще й потужний психологічний сигнал Росії від Заходу, що її більше не бояться.

Ну і останнє: у питанні поставок зброї нинішня влада цілком провалюється у все тих же двох речах, як і в багатьох інших питаннях: координації та комунікації. Ну не може в країні, яка воює, бути ситуації, коли на одному високому рівні просять конкретне озброєння, а на іншому розповідають західним партнерам, що ця зброя непотрібна.

Повний текст аналітичної записки “Україна – не одна. Як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії” українською та англійською мовами у PDF-форматі можна завантажити тут.

Опитування Інституту світової політики: Світ має надати Україні зброю

Понад 75% експертів, опитаних ІСП, вважає, що закордонні уряди мають надати Україні військову техніку і зброю.Експертне опитування щодо міжнародної допомоги Україні для протистояння російській агресії було проведено 1-5 вересня 2014 року. У ньому взяли участь 50 українських експертів. \
Опитування засвідчило, що більшість експертів вважає, що світова спільнота надає недостатню допомогу українцям для протистояння агресії Росії. Так, майже половина (44%) з опитаних аналітиків оцінили підтримку світу на «трійку», а 18% – вважає, що Київ взагалі не отримує належної підтримки — вони поставили закордонним урядам «двійку». Утім, 36% опитаних обрали опцію «Україна отримує значну підтримку, але вона має бути більшою» — тому і зусилля світу оцінені на «добре». На «відмінно» міжнародну спільноту оцінив лише один (!) з п’ятдесяти українських експертів.

{1}

Більшість (38 із 50 опитаних) вітчизняних аналітиків вважає, що світова спільнота повинна посприяти Україні наданням військової техніки і зброї. Чимало експертів (27 осіб) виступають за сприяння Києву шляхом серйозніших гарантій безпеки чи виділення фінансової допомоги на оборонну реформу (і не тільки). Частина експертів (вісім) схиляється до того, що західні демократії повинні направити в Україну своїх вояків для нейтралізації терористичної активності на сході держави.

{2}

Повний текст аналітичної записки “Україна – не одна. Як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії” українською та англійською мовами у PDF-форматі можна завантажити тут.

ДЕЯКІ ПРОПОЗИЦІЇ ЕКСПЕРТІВ ЩОДО ДОПОМОГИ ДЛЯ ПРОТИДІЇ АГРЕСІЇ РОСІЇ:

1. «Необхідне надання Україні союзницького статусу з США і отримання Україною в Плану дій щодо членства в НАТО. Доцільно розглянути на Генеральній асамблеї ООН вже у вересні питання виключення Росії як держави-агресора з Ради Безпеки ООН, внісши відповідні зміни до Статуту ООН та передбачити відсутність у жодного її члена права вето. Для балансу доцільно включити до Ради Безпеки Німеччину, Індію, Бразилію, Японію, ПАР, можливо, інші країни з G20».

2. «Закордонні уряди мають надавати непрогнозовану, асиметричну і швидку відповідь. Оголосити Україну членом НАТО вже зараз, заявити про застосування 5 статті Договору».

3. «Рішення про направлення наземних військ є нереальним і не на часі, але військова авіація має бути направлена для підтримки наземних операцій ЗСУ».

4. «США має надати major non-NATO ally статус (головного союзника не-члена НАТО) Україні. Потрібна масована присутність неозброєних спостерігачів на кордонах України (півночі, півдні, сході). Гуманітарна допомога має бути цільовою і чітко маркованою, і використовуватися як аргумент на користь західного вибору України».

5. «Уряди США та ЄС з огляду на порушення РФ норм міжнародного права, спроби зруйнувати систему міжнародної безпеки мають проголосити, що Путін веде терористичну війну проти України і організвувати проти нього систему заходів, аналогічну тій, що булт застосовані щодо Аль-Каїди і Бін Ладена».

6. «Потрібне створення коаліції країн-союзників України».

7. «Закордонні уряди мають надати Україні і особливий статус у відносинах із США, і позитивне рішення щодо членства України в НАТО. Ще стосовно допомоги – осучаснений міжнародний «План Маршалла» для подолання наслідків економічної, політичної кризи та воєнної агресії з боку Росії».

8. «Необхідна «червона лінія» з боку США з союзниками або всього НАТО, а також великі навчання в Центральній Україні».

9. «Потрібно повернутися до Будапештського меморандуму та внести до нього чіткі гарантії безпеки».

10. «Наші партнери мають вжити проти Росії рішучі дії превентивного характеру у фінансовій та енергетичній сферах».

Список експертів, які взяли участь в опитуванні
1. Акуленко Любов, керівник європейської програми, «Центр UA».
2. Безсмертний Роман, Надзвичайний та Повноважний Посол України.
3. Бекешкіна Ірина, директор, Фонд «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва».
4. Беліцер Наталя, експерт, Інститут демократії імені Пилипа Орлика.
5. Брюховецький В’ячеслав, почесний президент, Національний університет «Києво-Могилянська академія».
6. Винницький Михайло, директор Докторської школи, Національний університет «Києво-Могилянська Академія».
7. Гаврилишин Богдан, голова, Благодійний фонд «Богдана Гаврилишина».
8. Гарань Олексій, професор політології, Національний університет «Києво-Могилянська академія»; науковий директор, Школа політичної аналітики.
9. Гетьманчук Альона, директор, Інститут світової політики.
10. Гончар Михайло, президент, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ».
11. Гопко Ганна, координатор, Реанімаційний пакет реформ.
12. Дем’янчук Олександр, завідувач кафедри політології, Національний університет «Києво-Могилянська академія».
13. Дзундза Ростислав, голова Ради, Бюро політичних та соціальних розробок
14. Єрмоленко Володимир, директор європейських проектів, Міжнародна громадська організація «Інтерньюз – Україна».
15. Жовніренко Павло, голова Правління, Центр стратегічних досліджень.
16. Зам’ятін Віктор, провідний експерт політико-правових програм, Центр Разумкова.
17. Золкіна Марія, політичний аналітик, Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва».
18. Каленюк Дар’я, виконавчий директор, Центр протидії корупції.
19. Капітоненко Микола, виконавчий директор, Центр дослідження міжнародних відносин.
20. Качка Тарас, віце-президент, Американська торгівельна палата в Україні.
21. Когут Ігор, голова Ради, Лабораторія законодавчих ініціатив.
22. Кокошинський Олег, віце-президент, Атлантична рада України.
23. Коліушко Ігор, голова Правління, Центр політико-правових реформ.
24. Кравченко Валерій, директор, Громадська організація «Центр міжнародної безпеки».
25. Кривдик Остап, політолог.
26. Лимар Юлія, шеф-редактор, Інформаційно-аналітичне агентство «Главком».
27. Луценко Анатолій, директор, GMT group
28. Михальнюк Тарас, директор, Фонд «Відкрий Україну».
29. Мойсієнко Василь, директор, Центр європейської та євроатлантичної інтеграції при Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького.
30. Овчаренко Олег, голова Ради, Громадська організація «Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр «Європейський клуб», .
31. Павленко Олена, президент, «Діксі Груп»
32. Палій Олександр, незалежний експерт.
33. Підлуська Інна, заступник виконавчого директора, Міжнародний фонд «Відродження».
34. Плотніков Олексій, професор, заслужений економіст України.
35. Потєхін Олександр, завідуючий кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін, Київський університет права НАН України; радник заступника Секретаря РНБО України.
36. Рибачук Олег, голова, «Центр UA».
37. Семеній Олексій, директор, Інститут глобальних трансформацій.
38. Соколовський Богдан, уповноважений Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки (2008-2010).
39. Сунгуровський Микола, директор військових програм, Центр Разумкова.
40. Тимків Ярополк, доцент кафедри міжнародної інформації, Національний університет «Львівська Політехніка»; експерт з розвитку проекту, UCBI Project.
41. Титарчук Олександр, науковий співробітник, Інститут зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України.
42. Тищенко Юлія, голова Ради, Український незалежний центр політичних досліджень.
43. Ткач Дмитро, Надзвичайний та Повноважний Посол України, проректор з міжнародних зв’язків, Університет «КРОК».
44. Трюхан Вадим, експерт з міжнародного та європейського права; партнер, юридична компанія «Constructive lawyers».
45. Урбан Оксана, доцент кафедри економічної теорії та міжнародної економіки факультету бізнесу, Луцький національний технічний університет (Луцьк), ЛМГО «Європейський вектор Волині».
46. Фесенко Володимир, голова Правління, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»
47. Чубик Андрій, виконавчий директор, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ»
48. Шамшур Олег, Надзвичайний та Повноважний Посол України.
49. Шлінчак Віктор, голова Правління, Інститут світової політики.
50. Шульга Дмитро, директор Європейської програмної ініціативи, Міжнародний фонд «Відродження».

“Україна – не одна. Як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії”

Інститут світової політики підготував аналітичну записку “Україна – не одна. Як світ допомагає українцям протистояти агресії Росії”Повний текст аналітичної записки українською та англійською мовами у PDF-форматі можна завантажити тут. \
Більшість експертів в Україні, опитаних Інститутом світової політики, вважають, що світова спільнота надає недостатню допомогу українцям для протистояння агресії Росії. Так, майже половина (44%) з опитаних аналітиків оцінюють підтримку світу як задовільну, на «трійку» – вони вважають, що Україна отримує малу підтримку. 18% експертів вважає, що Київ взагалі не отримує належної підтримки – вони поставили закордонним урядам «двійку». 36% опитаних, утім, обрали опцію «Україна отримує значну підтримку, але вона має бути більшою» – тому і зусилля світу оцінені на «добре». На «відмінно» міжнародну спільноту оцінив лише один (!) з п’ятдесяти українських фахівців. Інститут світової політики встановив реальні обсяги наданої Україні допомоги. Отримана інформація, навпаки, доводить, що світ підтримав український народ не лише деклараціями і словами підтримки, але і реальними діями: консультантами, гуманітарною допомогою, бронежилетами і т.д.

Звісно, що на цьому міжнародній спільноті спинятися не варто. Більшість (38 із 50 опитаних) вітчизняних аналітиків вважає, що світова спільнота повинна посприяти Україні наданням військової техніки і зброї. Чимало експертів (27 осіб) виступають за сприяння Києву шляхом серйозніших гарантій безпеки чи виділення фінансової допомоги на оборонну реформу (і не тільки). Частина експертів (вісім) схиляється до того, що західні демократії повинні направити в Україну своїх вояків для нейтралізації терористичної активності на сході держави. Рішучіша підтримка, справді, дозволить стверджувати, що Україна – не одна!

В українському публічному просторі доволі часто лунає критика на адресу світової спільноти, яка нібито взагалі не підтримує (чи підтримує недостатньою мірою) Україну в протистоянні російській агресії. Із одного боку, така критична налаштованість лідерів громадської думки переслідує єдину мету – стимулювати західних партнерів до серйознішої підтримки. Водночас засилля надто агресивного критиканства може призвести і до небажаних наслідків. По-перше, такі протестні коментарі створюють благодатний грунт для пропаганди, здійснюваної Росією на території України. У спрощеному вигляді оцінки пропагандистів можуть лунати наступним чином: «Ми ж вас попереджали, що ви нікому на Заході не потрібні. Ваші справжні партнери – росіяни».

{1}
По-друге, ті країни, які вже надали багатомільйонну підтримку Україні, а також постраждали внаслідок запроваджених санкцій, можуть сприйняти критику з боку Києва як неконструктивну, як таку, що відбиватиме бажання інших країн підтримувати українців. Крім того, виходить парадоксальна ситуація: коли Росія обіцяла надати Україні кредит, то в публічному просторі (особливо російському) це подавалося ледве не як героїчний подвиг з порятунку сусіда, коли ж ще більша допомога надається ЄС, то на це ніхто особливо не зважає. При цьому лідери проросійської думки дуже часто вдаються до «вбивчого аргументу»: ми Україну завжди утримували.

Серед частини українців, тому, склався стереотип: Росія дає газ і кредити (для апологетів Кремля неважливо, яку ціну за це платить українець), а ЄС лише допомагає і вимагає. Із аналізу, проведеного Інститутом світової політики, видно значні обсяги допомоги, про які українці недостатньо поінформовані. Очевидним є брак комунікації з боку ЄС щодо програм допомоги для України.
{2}
Інститут світової політики поставив за мету – узагальнити інформацію про надану українцям допомогу, аби визначити її реальні обсяги. Наші аналітики також провели експертне опитування для визначення головних очікувань щодо потенційної підтримки. Проведені в рамках написання цього документа інтерв’ю з урядовцями України (представниками МЗС, Міноборони) засвідчили, що очікування тих, хто формує громадську думку, і тих, хто приймає рішення збігаються в значній мірі.

«ГЛИБОКА СТУРБОВАНІСТЬ» ЯК АНЕКДОТ

Скептицизм на адресу західних демократій із боку українців з’явився ще під час масових протестів в країні наприкінці 2013 року. Численні експерти, політики з демократичного табору критикували США та ЄС за недостатню рішучість в покаранні режиму Віктора Януковича. Слова про «стурбованість» та «глибоку стурбованість» сприймалися українцями вкрай критично. Євромайдан, який спочатку був позначений своєрідним євроромантизмом, зачаруванням Євросоюзом, дуже швидко був поглинутий євроскептичними настроями.

Такі ж скептичні ремарки лунають на адресу західних країн і з початком агресії, вчиненої Росією проти України, починаючи з кінця лютого 2014 року. Критичні коментарі на адресу США та країн ЄС лунають не лише у зв’язку з повільним реагуванням на дії російського керівництва, але і в зв’язку з неоднозначною поведінкою окремих урядів, що могли бути розцінені як підігрування політиці Кремля. Приміром, наприкінці червня Австрія, попри всі застереження, прийняла з візитом президента Росії Владіміра Путіна. Французька верхівка, так само попри всі попередження своїх же партнерів по Євросоюзу, наполегливо шукала виправдання для продажу Росії десантних вертольотоносців «Містралей» (як відомо, зрештою офіційний Париж поставив «на паузу» їхню поставку, хоча контракт залишається в силі).

Словосполучення «глибока стурбованість» в українському дискурсі сприймаються з іронією, стають об’єктом жартів. Під впливом такого висміювання звичного дипломатичного сленгу працівникам зовнішньополітичних відомств, які працюють в Україні, схоже, доведеться шукати інші формулювання для висловлення несприйняття чиєїсь політики.

В ЄС свою повільність в реагуванні на агресію Росії пояснювали кількома причинами. Одна з головних – сподівання передовсім на мирне вирішення конфлікту. Очевидно, що такий підхід зазнав повного фіаско, оскільки Москва розглядала миролюбність Євросоюзу не інакше як вияв слабкості. Виходила парадоксальна ситуація: чим більше західні демократії схиляли Путіна до миру, чим більше шукали з ним примирення, тим більш радикальними ставали його дії. При цьому бездіяльність ЄС теж не вирішувала проблему – Москва все одно впевнено досягала свого, анексувавши Крим, дестабілізувавши ситуацію на сході України.

ЩО Є І ЩО МАЄ БУТИ?

Станом на вересень 2014 року підтримка Україні надавалася в чотирьох площинах:

1. Політична підтримка.

Провідні країни світу оприлюднили сотні заяв про підтримку України. Спостерігається, проте, певна втома українців від одних лише декларацій лідерів інших країн. Розуміють це і самі закордонні політики. Приміром, президент Барак Обама під час виступу в Естонії 3 вересня 2014 року наголосив: «Нині Україна потребує більше, ніж просто слів». Утім, не варто недооцінювати політичну підтримку. Хоч вона може і сприйматися як щось належне, в Україні мають усвідомлювати, що далеко не кожна країна світу могла заручитися таким рівнем світової солідарності – навіть декларативної. Від дипломатів Республіки Молдова і Грузії, які також постраждали від російської агресії, можна часто почути коментарі: Кишинів і Тбілісі такої міжнародної підтримки не мали, тому наша поразка була визначена наперед. Проте кілька експертів, опитаних Інститутом світової політики, звертали увагу, що заявам демократичних урядів бракує визначеності. Один із експертів, зокрема, наголосив у коментарі Інституту світової політики: «Світова демократична спільнота не має ховатися за нейтральними словами типу «український конфлікт» чи «збройні дії», чітко визначивши, що йдеться про збройну агресію Росії, яка становить небепеку для світового порядку і стабільності в Європі». Експерти – майже 60% із опитаних ІСП – також наголошували на винятковій необхідності надання Україні серйозних гарантій безпеки. Окремі аналітики пропонують повернутися до уточнення гарантій у Будапештського меморандуму (вочевидь, така пропозиція має небагато перспектив, оскільки один із гарантів перетворився в агресора). Більшість експертів погоджуються, що Україна повинна стати членом НАТО, а також має започаткувати союзницькі відносини зі США (формат major non-NATO ally – MNNA).

2. «Примус Росії до миру».

Більше ста громадян Росії потрапили до «чорного списку» Євросоюзу – ЄС запровадив так звані обмежувальні заходи щодо осіб, причетних як до анексії Криму, так і до дестабілізації ситуації на сході України. Збитки сягають десятків мільярдів євро. За підрахунками дипломатів ЄС, втрати бізнесу Євросоюзу лише від російський заборони на поставки продуктів сягають щонайменше 12 млрд. євро. Звичайно, жодна економічна шкода не зрівняється з тисячами загиблих, поранених українців унаслідок агресії Росії. Утім, варто враховувати, що в окремих країнах ЄС настільки сильне російське лобі, що на початку диверсійних дій Кремля наприкінці лютого 2014 року лише поодинокі експерти допускали, що, приміром, Німеччина погодиться навіть на мінімальний рівень санкцій. Низка експертів в опитуванні Інституту світової політики наголосила на необхідності продовжувати політичний і економічний тиск на Кремль задля захисту України. Зокрема, серед аналітиків лунала думка про позбавлення Росії права проводити Чемпіонат світу з футболу в 2018 році. Одна з думок українських експертів, опитаних ІСП: «Фінансові втрати важче осягнути. Іміджеві ж удари дошкулятимуть значно більше і одразу. Темі скасування спортивних заходів треба надавати більше значення. Позбавлення Росії права на проведення Чемпіонату світу-2018 – це дуже боляче, факт назавжди залишиться в історії, а для Путіна це має велике значення».

3. Фінансова допомога.
Україна вже отримала допомоги на кілька мільярдів доларів – чи у вигляді кредитів, чи гуманітарної допомоги, чи задля проведення реформ. Систематизовані цифри підтримки в цьому документі розміщені на інфографіці (обсяги допомоги враховані станом на початок вересня 2014 року). Щодня нові і нові уряди оголошують про чергові пакети допомоги для України. У листопаді цього року очікується масштабна міжнародна донорська конференція для приваблення коштів на відновлення Донбасу. Розвинуті країни світу, утім, не повинні зупинятися лише на фокусованій вузькій підтримці – щодо, приміром, відновлення одного регіону. Країна, не оговтавшись від фінансово-економічної кризи 2008 року, зазнала серйозного удару по всім сферам життя (соціальні протести в Україні внаслідок болісних урізань виплат можна вважати неминучими). Тому допомога у вигляді так званого «Плану Маршала», яка широко обговорювалася після Євромайдану, залишається актуальною. Україна не зможе модернізуватися самотужки, відтак важливо, аби про неї не забули, щойно новини про неї не зійдуть з перших шпальт світової преси.

4. Військово-технічна допомога.
Понад 75% експертів, опитаних ІСП, наголосили на тому, що закордонні уряди мають схвалити рішення про надання Україні військової техніки і зброї. Із витоків інформації в пресу відомо, що вперше на високому рівні це питання було порушено під час зустрічі прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка із президентом США Бараком Обамою 12 березня 2014 року. Високопоставлені джерела повідомили видання The Wall Street Journal, що Київ попросив Вашингтон про зброю, боєприпаси і розвіддані. В адміністрації Обами погодилися надати лише пайки для українських військовослужбовців. Уже через півроку потому поставки військової техніки та озброєння не виглядали настільки неймовірними. Відомо, що Міністерство оборони України звернулося до низки західних країн з деталізованими списками про надання тих чи інших видів техніки/зброї. Петро Порошенко також звернувся з таким проханям до американської верхівки одразу, коли обійняв президентську посаду. У сприйнятті української експертної спільноти західні уряди відмовлялися від такого кроку з наступних причин:
• Небажання спровокувати повномасштабну війну на європейському континенті. Західні країни до кінця не вірили, що російська верхівка піде настільки далеко – дехто з західних лідерів тішив себе ілюзією, що все припиниться після анексії Криму. Закордонні урядовці плекали надію, що Росію зупинять жорсткі санкції. Надання військово-технічної допомоги, тому, фактично не розглядалося. Ситуація докорінним чином змінилися наприкінці літа. Є певне протиріччя між тим, як сприймають надання зброї в Україні та західних столицях. Якщо в Україні це сприймається як останній крок військово-технічної допомоги, то в деяких західних – як перший крок до повномасштабного військового втягування включно з військами.
• Недостатня довіра до уряду в цілому і до армії України зокрема щодо «чистоти рядів». Серед урядовців/військових могла виявитися (і, до слова, виявлялася) російська агентура, яка могла передавати інформацію Кремлю. Існували також побоювання, що зброя може опинитися в руках проросійських терористів; що українські солдати не цілковито лояльні «центру» і можуть перейти на бік Росії.

Крім екіпірування та сухпайків, Україна потребує безпілотних розвідників, персональних засобів захисту, тепловізорів і т.д. Серед американських аналітиків, політиків існувала від початку агресіє Росії не домінуюча, але все ж вагома група осіб, які підтримували надання Україні озброєння. Екс-посол США в Україні Джон Гербст з цього приводу зауважував ще всередині квітня 2014 року: якби Путін «знав, що у військовому арсеналі України є західні засоби протитанкової і протиповітряної оборони, ціна вторгнення різко піднялася б».
Експертне опитування ІСП щодо підтримки України міжнародною спільнотою.
{3}
{4}
Деякі експертні пропозиції щодо допомоги для протидії агресії Росії:
1. «Необхідне надання Україні союзницького статусу з США і отримання Україною Плану дій щодо членства в НАТО. Доцільно розглянути на Генеральній асамблеї ООН вже у вересні питання виключення Росії як держави-агресора з Ради Безпеки ООН, внісши відповідні зміни до Статуту ООН та передбачити відсутність у жодного її члена права вето. Для балансу доцільно включити до Ради Безпеки Німеччину, Індію, Бразилію, Японію, ПАР, можливо, інші країни з G20».
2. «Закордонні уряди мають надавати непрогнозовану, асиметричну і швидку відповідь. Оголосити Україну членом НАТО вже зараз, заявити про застосування 5 статті Договору».
3. «Рішення про направлення наземних військ є нереальним і не на часі, але військова авіація має бути направлена для підтримки наземних операцій ЗСУ».
4. «США має надати major non-NATO ally статус (головного союзника не-члена НАТО) Україні. Потрібна масована присутність неозброєних спостерігачів на кордонах України (півночі, півдні, сході). Гуманітарна допомога має бути цільовою і чітко маркованою, і використовуватися як аргумент на користь західного вибору України».
5. «Уряди США та ЄС з огляду на порушення РФ норм міжнародного права, спроби зруйнувати систему міжнародної безпеки мають проголосити, що Путін веде терористичну війну проти України і організвувати проти нього систему заходів, аналогічну тій, що були застосовані щодо Аль-Каїди і Бін Ладена».
6.«Потрібне створення коаліції країн-союзників України».
7.«Закордонні уряди мають надати Україні і особливий статус у відносинах із США, і позитивне рішення щодо членства України в НАТО. Ще стосовно допомоги — осучаснений міжнародний «План Маршалла» для подолання наслідків економічної, політичної кризи та воєнної агресії з боку Росії».
8. «Необхідна «червона лінія» з боку США з союзниками або всього НАТО, а також великі навчання в Центральній Україні».
9. «Потрібно повернутися до Будапештського меморандуму та внести до нього чіткі гарантії безпеки».
10. «Наші партнери мають вжити проти Росії рішучі дії превентивного характеру у фінансовій та енергетичній сферах».

Список експертів, які взяли участь в опитуванні
1. Акуленко Любов, керівник європейської програми, «Центр UA».
2. Безсмертний Роман, Надзвичайний та Повноважний Посол України.
3. Бекешкіна Ірина, директор, Фонд «Демократичні ініціативи ім. Ілька Кучеріва».
4. Беліцер Наталя, експерт, Інститут демократії імені Пилипа Орлика.
5. Брюховецький В’ячеслав, почесний президент, Національний університет «Києво-Могилянська академія».
6. Винницький Михайло, директор Докторської школи, Національний університет «Києво-Могилянська Академія».
7. Гаврилишин Богдан, голова, Благодійний фонд «Богдана Гаврилишина».
8. Гарань Олексій, професор політології, Національний університет «Києво-Могилянська академія»; науковий директор, Школа політичної аналітики.
9. Гетьманчук Альона, директор, Інститут світової політики.
10. Гончар Михайло, президент, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ».
11. Гопко Ганна, координатор, Реанімаційний пакет реформ.
12. Дем’янчук Олександр, завідувач кафедри політології, Національний університет «Києво-Могилянська академія».
13. Дзундза Ростислав, голова Ради, Бюро політичних та соціальних розробок
14. Єрмоленко Володимир, директор європейських проектів, Міжнародна громадська організація «Інтерньюз – Україна».
15. Жовніренко Павло, голова Правління, Центр стратегічних досліджень.
16. Зам’ятін Віктор, провідний експерт політико-правових програм, Центр Разумкова.
17. Золкіна Марія, політичний аналітик, Фонд «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва».
18. Каленюк Дар’я, виконавчий директор, Центр протидії корупції.
19. Капітоненко Микола, виконавчий директор, Центр дослідження міжнародних відносин.
20. Качка Тарас, віце-президент, Американська торгівельна палата в Україні.
21. Когут Ігор, голова Ради, Лабораторія законодавчих ініціатив.
22. Кокошинський Олег, віце-президент, Атлантична рада України.
23. Коліушко Ігор, голова Правління, Центр політико-правових реформ.
24. Кравченко Валерій, директор, Громадська організація «Центр міжнародної безпеки».
25. Кривдик Остап, політолог.
26. Лимар Юлія, шеф-редактор, Інформаційно-аналітичне агентство «Главком».
27. Луценко Анатолій, директор, GMT group
28. Михальнюк Тарас, директор, Фонд «Відкрий Україну».
29. Мойсієнко Василь, директор, Центр європейської та євроатлантичної інтеграції при Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького.
30. Овчаренко Олег, голова Ради, Громадська організація «Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр «Європейський клуб», .
31. Павленко Олена, президент, «Діксі Груп»
32. Палій Олександр, незалежний експерт.
33. Підлуська Інна, заступник виконавчого директора, Міжнародний фонд «Відродження».
34. Плотніков Олексій, професор, заслужений економіст України.
35. Потєхін Олександр, завідуючий кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін, Київський університет права НАН України; радник заступника Секретаря РНБО України.
36. Рибачук Олег, голова, «Центр UA».
37. Семеній Олексій, директор, Інститут глобальних трансформацій.
38. Соколовський Богдан, уповноважений Президента України з міжнародних питань енергетичної безпеки (2008-2010).
39. Сунгуровський Микола, директор військових програм, Центр Разумкова.
40. Тимків Ярополк, доцент кафедри міжнародної інформації, Національний університет «Львівська Політехніка»; експерт з розвитку проекту, UCBI Project.
41. Титарчук Олександр, науковий співробітник, Інститут зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України.
42. Тищенко Юлія, голова Ради, Український незалежний центр політичних досліджень.
43. Ткач Дмитро, Надзвичайний та Повноважний Посол України, проректор з міжнародних зв’язків, Університет «КРОК».
44. Трюхан Вадим, експерт з міжнародного та європейського права; партнер, юридична компанія «Constructive lawyers».
45. Урбан Оксана, доцент кафедри економічної теорії та міжнародної економіки факультету бізнесу, Луцький національний технічний університет (Луцьк), ЛМГО «Європейський вектор Волині».
46. Фесенко Володимир, голова Правління, Центр прикладних політичних досліджень «Пента»
47. Чубик Андрій, виконавчий директор, Центр глобалістики «Стратегія ХХІ»
48. Шамшур Олег, Надзвичайний та Повноважний Посол України.
49. Шлінчак Віктор, голова Правління, Інститут світової політики.
50. Шульга Дмитро, директор Європейської програмної ініціативи, Міжнародний фонд «Відродження».