Архіви: Публікації

Cтарший аналітик Інституту світової політики Леонід Літра пояснив у коментарі інформаційно-аналітичному агентству «Главком», що означають заяви КДБ Придністров’я про можливі провокації на кордоні з Україною.За словами експерта, попереджаючи про можливі провокації, КДБ невизнаної республіки намагається зняти з себе відповідальність за дії, які Росія може здійснити проти України з території Придністров’я. \
«На даний момент малоймовірно, що російські сили, що знаходяться в Придністров’ї, і придністровські силовики підуть далі якихось провокацій. Однак, це можливо у разі відкритого збройного конфлікту між Росією і Україною. Тому необхідно звертати більше уваги на даний регіон», – пояснив Літра.

Він також зазначив, що своєю заявою КДБ Придністров’я намагається відвернути увагу від погіршення економічної ситуації: «Не слід забувати, що нещодавно в регіоні скоротили зарплати і робочий день, і це в умовах, коли більшість витрат бере на себе Росія».

Літра підкреслив, що Придністров’я має служить попередженням для України, чого не слід робити на Донбасі, а саме не погоджуватися на російську миротворчу місію.

«Згідно всіх міжнародних стандартів сторона конфлікту не може бути частиною миротворчої місії. Більш того, миротворча місія під егідою Росії стане головному інструментом створення “державності” сепаратистських утворень і офіційним каналом передачі їм зброї », – підсумував експерт.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукМужньо стримувала себе, щоб не коментувати ратифікацію (чи, точніше, не ратифікацію) Угоди про асоціацію з ЄС. Чекала принаймні адекватних пояснень від когось, напряму причетного до цього процесу. Щоб адекватно, а не методом переводу стрілок з одної гілки влади на іншу, пояснили, що відбувається і чому Угода досі не в парламенті. За останні дні такі пояснення з”явились, і за них вже варто висловити подяку Павлу Клімкіну та Валерію Чалому.\
Скажу більше: було навіть якось непристойно таке коментувати. Угода, яка стала символом можливих змін і остаточного прощання з совком, таємничо зависла десь між урядом і президентською адміністрацією. В уряді готові її подати, у президентській адміністрації – прийняти, але угоди нема. Тому що військова агресія? Але ж для подання в Раду багато часу непотрібно.

Непристойно також було коментувати цю ситуацію, тому що знаю: для нинішньої влади Угода про асоціацію – це не папірець, яким можна когось шантажувати і щось за це взамін виторговувати, як це було у випадку з Януковичем. Це щось більше.

Я часто останнім часом згадувала Петра Порошенка у день Вільнюського саміту. Буквально за кілька годин після того, як роз”їхались почесні (і не дуже) гості. Сиділи у кабінеті Президента Литви Далі Грібаускайте. Петро Олексійович виглядав не просто розчарованим, він виглядав морально розтрощеним через те, що Угода таки не була підписана. І виглядав досить щирим. Та розмова, великою мірою, давала підстави мені вважати, що Порошенко зробить все швидко і правильно. Бо для мене особисто саме президент, який поставив свій підпис під Угодою, є основним гарантом її підписання, ратифікації й імплементації. Хоча для його особистої політичної кар”єри цей процес може відобразитись по-різному.

Ще, на жаль, не всі наші керманичі усвідомили, що під час імлементації Угоди системні зміни потрібні будуть не тільки країні, але й особисто їм. Якщо вони не захочуть змінюватись, їм доведеться стагнувати в іншому місці. Принаймні, не у тих самих кабінетах. Угода про асоціацію – це такий документ, який в разі успішної імплементації може додати популярності, але не може додати влади. Влади в її ненаситному пострадянському розумінні, яке, на жаль, не вивітрюється внаслідок одного підпису під Угодою про асоціацію. Повертаючись до Порошенка, то впевнена, що він це зробить, бо у нього є чудовий стимул – зламати тренд, за яким кожний наступний президент України закінчує гірше, ніж попередній.

Так, до імплементації Угоди ми не зовсім готові. А чи була готова наша економіка, коли Росія різко вздрючила ціну на газ? А чи була готова наша армія до агресії з боку Росії? Хочемо трохи заробити на асиметричному режимі торгівлі з ЄС, поки Угода не ратифікована? Але ж ми виключно за цінності та гідність, а це європейці прагматичні й продажні, вони рахують кожне євро.

По Росії взагалі краще промовчати. Особливо після вчорашньої заяви Олексія Улюкаєва, міністра економрозвитку Росії, де він чорним по білому розповів, що предметом консультацій з Україною – є саме ЗМІСТ та ТЕКСТ угоди. Тобто, консультації заради красивого жесту чи за проханням когось з європейців їм непотрібні. Їм потрібний класичний білоруський варіант – коли Угода між Білоруссю та ЄС про партнерство та співробітництво була підписана, але так ніколи і не була ратифікована. Тим більше, які консультації про торгівлю, коли війська на кордоні? Це у мирні часи український сир чи український двигун до гелікоптеру міг розглядатись як ледве не основний елемент національної безпеки і регулятор темпів євроінтеграції, у часи військової агресії з боку того самого імпортера – я перепрошую.

Таке враження, що нам досить складно десь там на рівні підсвідомості наслідувати формулу, яку розробили у свій час поляки: інформувати Росію, а не просити дозволу в неї. Чи благословіння. Ми ж не очікуємо, що після двох консультацій росіяни скажуть: “ну все, благословляємо вам на асоціацію з Євросоюзом”?

Звісно, можна допустити, що ратифікацію просить притримати Меркель під впливом якоїсь з розмов з Путіним. Але ж вона просила Медведчука посвятити в офіційні посередники теж. Це по-перше. А по-друге, євроінтеграція та самоповага – не взаємвиключні речі. Хто сказав, що самоповагу ми маємо демонструвати лише по відношенню до Росії, а з Штатами чи Євросоюзом – чи конкретно з Німеччиною – це непристойно? Ми ж можемо пояснити Меркель, чому відновлюємо АТО, чому не можна пускати Медведчука за стіл, в чому проблема пояснити, чому потрібна ратифікація негайно? І заяву російського міністра економрозвитку прикріпити.

Нератифікація Угоди – запрошення до пролонгації війни. Війна з російського боку триватиме до того часу, поки у Кремля буде залишатись хоч найменша надія, що в Україні “Европа не пройдет”, а “пройдет русский мир”.

В України виходить, коли вона робить щось дуже швидко. Саме тому вона була успішна в революціях, і провальна у процесах реформ, бо вони ніколи не були шоковими. Або вона робить швидко – або її засмоктує болото. Чи Росія, що в принципі одне і те ж.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукМені подобається, як Україна почала працювати інформаційно з приводу збитого терористами літака. Коли я в перші півдоби після цього злочину спеціально продивлялась всі основні міжнародні теленовини, у мене було враження, що ще трохи і все звалять на Malaysia Airlines, які полетіли не тим маршрутом, і на Україну, яка не закрила своє небо. А конфлікт? А кого він має турбувати? Хіба мало на планеті дрібних регіональних конфліктів, де час від часу пострілюють і про щось там вооють якісь повстанці, чи англійською rebels, якимі продовжують називати терористів деякі канали. Хоча насправді варто лише вдуматись: ракетами збивають пасажирські літаки у центрі ЄВРОПИ!\
Все змінилось після того, як Україна досить агресивно (в позитивному сенсі цього слова) почала продукувати й озвучувати аудіо, фото й відео докази того, хто це зробив і з якої (точніше з чиєї) зброї. Тобто, факти, і мінімум емоцій. Набагато більш емоційним на зустрічі з президентом виглядав нідерландський міністр закордонних справ Франс Тіммерманс, якого я особисто знаю як такого собі трохи зверхнього непробивного горішка, зокрема й в українських питаннях.

До цього емоції демонстрували ми. І це зрозуміло – гинули й продовжують гинути наші люди, нашу країну намагаються роздерти на шматки жалюгідні, але від того не менш жорстокі, історичні “реконструктори”, які ситуативно примазались до Путіна. Нас сприймали як істериків, коли ми по-їхньому повстанців називали “терористами”, коли ми на підвищених тонах закликали запровадити третій пакет санкцій, розносили в пух і прах Меркель й заклинали французів не продавати Росії “Містралі”. Тепер їхня черга на емоції, наша – на факти.

Ми апелювали до цінностей, які Європа має захистити тут і зараз, намагались пробити непробивних європейців твердженнями про цивілізаційну війну, яка триває в Україні. Це не працювало. І спілкуючись з європейцями в щоденному режимі можу точно сказати, що і не спрацює. Це для них красиві пафосні слова. А їм треба голі та жорстокі факти. Це у нас підвищений запит на нормальну представницьку демократію, а у них в моді новий вид демократії – демократія ринкова. Тому потрібно припинити розповідати європейцям про цінності.

Ми якось раптово вирішили бути геополітиками, а насправді достатньо бути простими репортерами. Знаю, це нудно, це непристижно, це не дає можливості самовиразитись у Facebook, і всі хочуть бути не просто репортерами, а й великими геополітиками. Мені дуже сподобався підхід Андрія Парубія, коли він на зустрічі з іноземними делегаціями незмінно приходить з картою України та олівцем. І будь-який іноземний експерт, політик чи журналіст після одного ознайомлення з картою сто раз задумається перед тим, як сказати, що війна точиться на Сході України, як вони це роблять зараз, а не лише в деяких районах Донецької та Луганської області, як є насправді. Вчора також приємно вразив Віталій Найда, якого, до свого сорому, я не знаю, але який був на всіх міжнародних каналах просто тому, що говорив мовою фактів, правильно розставлених акцентів (не просто російська зброя, але й запущена під російським інструктажем) і говорив англійською. Як на мене, нинішнє керівництво держави явно недовикористовує свій дуже важливий козир – знання англійської мови від президента та прем`єра до голови СБУ та ще багатьох міністрів і посадовців. Віталій Найда це використав і автоматично потрапив на всі екрани світу. День до того була всюди англомовна заява Арсенія Яценюка. Цим козирем не може скористуватись Росія, де навіть англомовний Лавров говорить на камери російською.

Страшною ціною ми нарешті отримуємо у Європі запит на правду, а не на російську пропагандистську брехню. Бо кожна свідома людина потрохи починає розуміти, що російська брехня не дасть змоги з”ясувати, чим насправді був збитий літак, хто ці люди, які його збили, звідки у них така зброя, і що вони робили поблизу українського Донецька. Головне продовжувати воювати фактами, а не лише емоціями й пафосними заявами.

Сергій СОЛОДКИЙ: «Ми маємо всі шанси стати взірцевою стороною Європи…» Фото газети “День”Вікторія ТКАЧЕНКО, Літня школа журналістики «Дня»

Перший заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий починав свою кар’єру в «Дні», а тепер уже як експерт-міжнародник публікується на шпальтах газети. Тому його розмова зі «школярами» «Дня» відбулася саме у цьому руслі. Говорили про україноцентризм, євроінтеграцію, вступ до НАТО, про Майдан і пробудження.

«День» ПРИВЧАЄ НАС ДО ГЛИБОКОГО ПОГЛЯДУ, ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО МИСЛЕННЯ»

Вікторія ТКАЧЕНКО, Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара:

— Ви співпрацюєте з «Днем». Чому для Інституту світової політики важливе співробітництво з газетою?

— С.С.: — Насправді, моя робота в Інституті світової політики нічим не відрізняється від тієї, якою я займався в газеті. І в тому є специфіка «Дня». Це не зовсім газета у класичному розумінні — це громадянська просвітницька платформа. Якщо звичайні щоденні видання просто віддзеркалюють вчорашні події, то газета «День» дає погляд на десятиріччя вперед, програмує його, аналізуючи поточні проблеми крізь призму не одного дня, а цілих століть. «День» привчає нас до глибокого погляду, до європейського мислення, який ґрунтується на патріотизмі. Цінності Інституту світової політики і газети «День» збігаються, тому нам і легко співпрацювати. І газета «День», і Інститут світової політики системно відстоювали наближення України до НАТО і Євросоюзу. Пригадую, свою статтю про початок євроатлантичної інтеграції нашої держави я написав саме в «Дні», коли 2002 року це рішення оголосив тодішній секретар РНБОУ Євген Марчук. Стаття називалася «Довга дорога в НАТО». Навряд чи хтось міг припустити, що вона виявиться настільки довгою. Одна з моїх мрій — написати статтю про те, коли Україна вже стане членом Альянсу.

Для Інституту важливо впливати на формування зовнішньої політики, важливо пояснювати пересічним українцям складні державні рішення в зовнішньополітичній царині. І тут ми теж доповнюємо одне одного — і газета «День», і Інститут світової політики. Працівники Інституту дуже багато подорожують Україною, торік ми відвідали майже 20 міст України — це були не лише обласні центри. На жаль, за 23 роки незалежності країни Київ жив власним життям, а регіони своїм — через це сьогодні існує необхідність заповнити існуючий інформаційний дефіцит за межами столиці. Ви, напевно, знаєте, що головний редактор «Дня» Лариса Івшина набагато раніше відвідує регіони з різного роду проектами — зокрема, з фотовиставками «Дня». До важливих ініціатив можна віднести і Літню школу журналістики, коли найрозумніші й найактивніші молоді люди з різних регіонів можуть долучитися до роботи в редакції — це теж відіграє величезну роль для заповнення інформаційного вакууму.

«МИ БУДЕМО ЦІКАВИМИ СВІТУ, КОЛИ ПІДЕМО ШЛЯХОМ РЕФОРМ І ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ, ЩОБ ДОМОГТИСЯ ДЕМОКРАТІЇ»

Костянтин ЯНЧЕНКО, Львівський національний університет:

— Ми знаємо, що Інститут світової політики зі своїм проектом «Вуличні університети» відвідав уже 20 міст, тож чи можна говорити про якісь короткострокові результати, і на які результати, власне, очікуєте ви?

— Під час цієї акції ми робили акцент на Східній, Центральній та Південній Україні. Під час вуличних євроуніверситетів дипломати країн ЄС, експерти Інституту спілкувалися з пересічними українцями. Крім того, під час цих імпровізованих лекцій гості могли ознайомитися просто на головних вулицях міст із виставкою карикатур під назвою «Краща сторона Європи». Ми пропонували українцям подивитися на українські реалії в картинках, а також порівняти їх із тими стандартами, за якими сьогодні живуть громадяни країн ЄС. Ми переконані, що Україна — це Європа. Можливо, зараз ми не краща сторона Європи, але ми нею обов’язково станемо. Тому і така назва — «Краща сторона Європи». Результативність, звісно, виміряти досить складно. Проте коментарі наших відвідувачів були в цілому дуже схвальними, журналісти в регіонах зізнавалися, що бракує подібних проектів, що потрібно було їх втілювати вже давно. Часом у регіонах скаржаться, що навіть якщо до них і приїжджають якісь громадські активісти чи політики, то спілкуються в закритому режимі у вигляді конференцій для обраної публіки, а пересічні українці ніби ні до чого. Коли почався Євромайдан, мені було приємно бачити, що у соціальних мережах активно поширювалися наші карикатури.

Процес комунікації з українцями має бути постійним. Більше того, сьогодні ми побачили, що важливо активніше комунікувати не лише всередині країни, а й зовні. Результат може виявитися не одразу. Наш Інститут одним проектом доповнює інший. Ще п’ять років тому ми першими в Україні розпочали дослідження «м’якої сили» України в регіоні. «М’яка сила» — концепція, розроблена гарвардським професором Джозефом Найєм, яка характеризує здатність держави приваблювати, досягати симпатії шляхом переконань, ідей, образів (на відміну від hard power, яка базується на класичній силі, на примусі). «М’яка сила» може бути ефективнішою, ніж найсильніша армія. Один із прикладів — розвал Радянського Союзу, який стався не через напад армії, а тому що для громадян тодішніх республік виявилися привабливішими західні ідеї про демократизацію, про важливість політичної конкуренції, свободи думки. Ця «м’яка сила» Заходу, його переваги стали вирішальними для суспільств на теренах колишнього Радянського Союзу.

«М’яка сила» України — це її демократія. Ми будемо цікавими світу, коли йтимемо шляхом реформ, європейської інтеграції. Якщо оберемо білоруську модель, як це зробило колишнє керівництво України, то будемо цікавими лише одній державі.

Наша демократизація — це наша сила. Проте це розуміємо не лише ми, а й ті, хто не хотів би, щоб Україна стала успішною. Коли українці показали свою волю до змін, це не могло не налякати російську верхівку. Саме тому Кремль почав завдавати прямі удари по Україні. Зараз робиться все для того, щоб проект сильної й демократичної України не відбувся. Володимир Путін розуміє, де його слабке місце, в чому його політична загибель. Тому ми не маємо сходити зі шляху — шляху розбудови європейської України, ми маємо чинити опір усім деструктивним силами, які намагаються звести з цього шляху Україну.

«МИ МАЄМО ПОЯСНИТИ, ЯКЩО ЦЬОГО ЩЕ ХТОСЬ НЕ ЗРОЗУМІВ, ВАЖЛИВІСТЬ УКРАЇНИ ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ»

Тетяна ДЯЧЕНКО, Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара:

— В одній зі своїх статей ви писали, що Захід прокинувся. Однак чи не вважаєте ви, що він прокинувся не до кінця?

С.С.: — Передусім, я поділяю вашу стурбованість неповним пробудженням європейського суспільства. Але і не помічати нової динаміки, нового змісту дискусій в Європі теж неможливо. Про Україну говорять, що відносно нашої держави сперечаються, і це вже само по собі пробудження. Ми нагадали решті європейцям про їхні ж цінності. Я пригадую часи, коли багато іноземців знали дуже мало про Україну. Єдина асоціація — з Чорнобилем. Я пам’ятаю також, як західні аналітики не вірили в незалежність нашої країни і сприймали її як тимчасове явище. Зараз, на щастя, дискусії вже іншого плану: як швидко зможе Україна демократизуватися, як допомогти їй, як зупинити російську агресію?

Звісно, не все в ЄС так райдужно. На фоні фінансово-економічної кризи європейці почали переносити свої лють і розчарування на Європейський Союз. Не всі з захопленням сприйняли і вступ до ЄС країн Центральної Європи, який спричинив так звану втому від розширення. Здавалося б, що все проти нас. Але це — неправда. Україна сьогодні — тема №1 у політичних колах Євросоюзу. Нас може не задовольняти рівень підтримки, але це вже інше питання, багато, знову-таки, залежить і від нас, від того, наскільки ми будемо наполегливими в донесенні української думки.

На сьогодні ми маємо особливі проблеми з південно-європейськими країнами. Там дуже сильна російська пропаганда, дуже сильні лівацькі настрої — всі ліві дивним чином тяжіють до Кремля.

Для нас важливо, щоб цей тренд не набував широких масштабів. Тому важлива просвітницька робота у цьому плані. Інститут світової політики має намір проводити регулярні дискусії з нашими колегами, дипломатами, політиками з Парижа, Берліна, Мадрида, Рима. Проводити регулярні відеоконференції з західними столицями, де найбільше потребують інформації про Україну. Маємо намір організувати ознайомчу поїздку для провідних журналістів окремих країн ЄС.

Газета «День» багато уваги приділяла спілкуванню з відомим філософом, на жаль, нині покійним Сергієм Кримським. Він концептуалізував, пояснював виняткову роль України, яка розташована фактично між двома ціннісно-смисловими універсумами. Один — це світ європейських цінностей, інтелекту, духовності. Другий — це світ степового хаосу, агресії, деспотії. Українці були на межі цих двох світів, але зовсім не як кордон, але як охоронець ціннісного, духовного буття ще з часів Київської Русі. Можливо, в ЄС не до кінця усвідомлюють важливість України як захисника і носія цих цінностей. Український народ тривалий час був позбавлений своєї держави, перебуваючи на межі інтересів різних імперій. Зараз ми маємо також загрози, але у нас з’явилося й чимало нових можливостей, важливо ними скористатися. Ми маємо пояснити, якщо цього ще хтось не зрозумів, важливість України для всього світу.

«БУДЬ-ЯКИЙ ДВОСТОРОННІЙ БЕЗПЕКОВИЙ ФОРМАТ ЗІ США ЗАМІНИТЬ БУДАПЕШТСЬКИЙ МЕМОРАНДУМ»

Валерія БУТ, Прилуцький гуманітарно-педагогічний коледж ім. І.Я. Франко:

— Яке значення для України матиме співпраця зі США в питаннях безпеки та оборони? Чи стане надання Україні статусу союзника альтернативою Будапештському меморандуму?

С.С.: — Я вважаю, що двосторонній безпековий формат зі США міг би бути ідеальним варіантом. Питання лише в тому, чи США виявляють бажання та готовність до такої співпраці. Ми знаємо, що Вашингтон такими пропозиціями не розкидається, як це робила Україна, коли оголошувала про своє стратегічне партнерство з десятками країн на планеті. Треба розуміти, що США поставляться до цього дуже відповідально. Коли прийматимуть рішення на вищому рівні, в Білому домі мають бути певними, що не лише вони гарантують союзництво з нами, а й Україна дає гарантії союзництва зі США, що в самій Україні цього хочуть.

Але навіть зараз ми не можемо дорікати США в тій мірі, в якій ми дорікаємо Європейському Союзу. Вашингтон іде набагато далі у підтримці України, і ми маємо завдячувати в цьому американцям, хоча вони далеко за океаном, і, здавалося б, могли б проводити більш ізоляціоністську політику, ніж наші найближчі європейські сусіди.

Проте американці глибше розуміють ситуацію в Україні й той рівень небезпеки, який несе в собі сучасна російська політика. Тому я б лишався оптимістом щодо того, що союзницький варіант між Україною та США можливий, і абсолютно впевнений у тому, що цей формат є набагато ефективнішим, ніж Будапештський меморандум, ніж позаблоковість, яка нас не могла жодним чином захистити, і не захистила.

ДЕПУТІНІЗАЦІЯ РОСІЇ, АБО ЯК БОРОТИСЯ З ПУТІНІЗМОМ

Микола СІРУК: — Цікаво почути аналіз реакції росіян на всі події, які відбуваються. Чому в Росії нема спротиву режиму Путіна?

С.С. — Найстрашніше, мабуть, в Росії не сам Путін, а підтримка Путіна, коли вона сягає понад 90%. І ми розуміємо: якщо навіть Путіна не буде — з різних причин, чи він опиниться на лаві підсудних, чи станеться якийсь палацовий переворот, то постане проблема озлобленого на весь світ російського суспільства — значної його частини.

Судячи з реакції росіян на катастрофу малайзійського літака, хвороби російського суспільства набагато серйозніші. Росіяни у своїх коментарях у соцмережах почали давати власні версії (одна бридкіша іншої) авіакатастрофи ще до того, як їм дали команду «фас» на російських телеканалах. У країні набули неймовірних масштабів відверто шовіністичні настрої, агресія до всього світу. Сьогоднішній громадянин Росії — неймовірна еклектика: він ностальгує за комуністичним минулим, нахвалює Сталіна, але при цьому набожно ставить свічку в церкві, вірить у особливу місію православ’я, з яким якраз комуністи і боролися. Сьогоднішнього росіянина не обходить парадоксальне поєднання: канонізація родини Романових і горде підспівування під радянський Гімн… Сучасний росіянин — дезорієнтований; спирається на суміш непоєднуваних ідеологем, які вигідні передовсім верхівці країни. Кремлю непотрібно бути «правим» чи «лівим» — він готовий бути будь-яким, щоб йому не заважали й далі вершити лихі справи, на які одурманене хибними цінностями населення просто не зважає.

Що робити з Кремлем? Відповіді більш-менш зрозумілі — через санкції, тиск тощо. Путін — не вічний. Рано чи пізно або він сам одумається, або його думка вже не матиме жодного значення. Але що потім робитимо з багатомільйонним сусідом, який може обрати нового «Путіна в квадраті»? Тут я підтримую тих, хто вважає, що російському суспільству потрібен буде свого роду період реанімації, переосмислення своїх помилок. Повоєнна Німеччина справилася зі своїми комплексами і хворобами, які призвели до двох світових воєн, через денацифікацію. У російському випадку це має бути продовження десталінізації або ж початок депутінізації. Очевидно, що цей шлях не простий. Люди можуть виявитися не готовими слухати правду.

«РОСІЯ БУЛА I ЗАЛИШАЄТЬСЯ СВОЄРІДНИМ ЯКОРЕМ, ГАЛЬМОМ У ВИРІШЕННІ ПИТАНЬ БЕЗПЕКИ В ЄВРОПІ»

Анна КАЛАУР, Національний університет «Острозька академія»:

— Якою є думка європейців, щодо місії ОБСЄ в Україні? Як вони вважають, чи справді ця організація щось вирішує?

С.С.: — В основному тільки критичні думки. І саме через деструктивну роль Росії в ОБСЄ, яка зривала будь-які ініціативи. Наприклад, коли ОБСЄ намагалася відгравати ключову роль по переговорному процесу щодо Придністров’я, то Росія зривала його. Росія була й залишається своєрідним якорем, гальмом у вирішенні питань безпеки в Європі. Російське керівництво постійно говорить, що їх певним чином пригнічували, що не враховували їхні безпекові інтереси. А як можна враховувати безпекові інтереси для країни, яка веде себе подібним чином? Чому сусіди Росії прагнули «втекти» в НАТО? Чи не тому, що розуміли, які загрози пов’язані з цією країною? Чи зробила Росія щось, щоб їй повірили партнери?

Буквально два тижні тому розмовляв з одним європейським дипломатом, який назвав ОБСЄ рефрижератором. Він каже, якщо ОБСЄ почне патронувати врегулювання ситуації на Донбасі, то знайте, що її заморозять так само, як конфлікти в Грузії та Придністров’ї. Якщо дипломати країн ЄС не зовсім вірять в силу ОБСЄ, то насправді й ми не повинні на це особливо розраховувати. Треба усвідомлювати, що будь-яка організація, де є Росія, на жаль, приречена на провал. Хоч якими б були благородними цілі ОБСЄ та її представників, Росія завжди буде їхні ініціативи зривати, пригальмовувати.

«…НЕЗАБАРОМ СВІТ ПОЧУЄ Й ПРО УКРАЇНСЬКЕ «ДИВО»

Микола СІРУК: — Ще запитання щодо «політичної кухні ЄС»: що там відбувається? Чому досі немає президента Європейської Ради?

С.С.: — Це добре, що в ЄС відбуваються дискусії. Політична конкуренція, конкуренція думок відрізняє ЄС від іншої моделі політичної організації — пострадянської чи російської, коли країна живе під керівництвом одного президента, однієї особи вже 15 років і готова ще 150 прожити.

Проте, сподіваюся, що дискусії в ЄС не затягнуться. Тривалий інституційний вакуум може мати негативні наслідки в багатьох питаннях — і передусім у безпековій. Сьогодні потрібне швидке реагування на агресію Росії, тому ЄС має бути зібранішим, організованішим, не час зараз з’ясовувати відносини. Очевидно, якщо йдеться про чинних керівників Європейського Союзу, то їх можуть сприймати як людей, які вже ні на що не впливають, з якими можна не рахуватися. Тому якомога швидше потрібно, щоб європейські лідери та парламент визначилися, проголосували й почали працювати.

Програє Україна — програє вся Європа. Потрібен не лише тиск на Росію, але ще більше — допомога Україні. Перед нами велике завдання: щойно ми ратифікуємо Угоду про асоціацію, потрібно буде приступати до важкої роботи, працювати над широким планом з відновлення України. Ми повинні боротися з корупцією, ми повинні здійснити судову реформу, ми повинні проводити дерегуляцію, щоб бізнесу було легше працювати, щоб ішли інвестиції до України. Це все — та робота, яка не проводилася в Україні останні двадцять років; це — та робота, яку ми маємо зараз робити дуже швидко, навіть не семимильними, а тридцятимильними кроками. Я впевнений, що так само, як недавно ми почули про грузинське «диво», зовсім скоро почуємо й про українське «диво». Очікується, що так званий план Маршалла (пакет реформ і відповідної допомоги Україні) буде презентовано на донорській конференції в жовтні цього року. У зв’язку з усіма цими подіями краще дискусіям в ЄС відбутися якомога швидше, і щоб ключову позицію зайняли наші друзі, наприклад, представники Польщі.

Микола СІРУК: — Як, на вашу думку, що краще — щоб прем’єр-міністр проводив всю організаційну роботу з виконання плану дій з реалізації Угоди про асоціацію, чи все ж таки віце-прем’єр, як пропонують деякі експерти? Як краще реалізувати цю роботу?

С.С.: — Сьогодні в нас якраз перед цією зустріччю відбувся захід з міністром Кабінету Міністрів Остапом Семераком під назвою «Хто координуватиме європейську інтеграцію країни». Тому, як бачите, газета «День» та Інститут одночасно звертають увагу на справді важливі, сутнісні речі. Відомо, що до кінця цього місяця буде визначено людей, які стануть заступниками міністерств із питань європейської інтеграції. Відповідно, буде створено координуючі органи, які займатимуться європейського інтеграцією. Але що важливо в цьому вимірі? Під час нашого заходу пролунала також і критика, що Україна мала б іти шляхом окремих країн Центральної Європи, які створювали міністерства європейської інтеграції. Ми почули чітку відповідь: уряд у цьому питанні доволі гнучкий, якщо побачать, що визначений зараз формат не працює, то може бути визначено інший, нова структура, яка буде більш ефективною. Немає жодних підстав вважати, що український уряд не має наміру втілювати євроінтеграційний пакет, втілювати реформи, пов’язані з євроінтеграцію. Не пригадую іншого уряду в Україні настільки ж відкритого, настільки ж відданого європейській інтеграції. І навіть те, що уряд оголосив відкритий набір представників для заступників міністрів різних міністерств, є своєрідним проривом. Такого не було в України. Не певен, що саме так добирають заступників міністрів у найрозвинутіших демократіях світу. Це цікаві важливі експерименти, які показують схильність України до пошуку нових ідей, до пошуку нових облич. Українському суспільству, урядовцям сьогодні притаманний драйв, є відчуття, що всі готові до великих змін. Уряду, можливо, бракує організованості, оперативності. Воєнні дії, без сумніву, відбирають всю управлінську енергію, але ми маємо розуміти, що ми виграємо в Росії не лише армією. Росія запускає не менш серйозну війну — економічну, тому в цьому плані потрібно готуватися до вжиття відповідних кроків, щоб наша політика була не реактивною, а превентивною.

Хто все-таки має бути відповідальним? Гадаю, що прем’єр-міністр. У нього найбільші повноваження, на ньому лежатиме більша відповідальність, ніж навіть на Президентові. Знову ж таки, шлях віце-прем’єрства ми свого часу проходили й розуміємо, що це може бути не зовсім ефективний шлях, оскільки знову станемо свідками руйнівних змагань міністра закордонних справ, віце-прем’єра та прем’єра. Але, на мою думку, оскільки ми отримали вже багато уроків, ми отримали урок часів помаранчевої революції, то матимемо й своєрідний імунітет від повторення старих помилок. Ми про це можемо говорити бодай із нинішньої злагодженої роботи Президента України та прем’єр-міністра, хоча, без сумніву, між ними може бути чимало непорозумінь. Але вже те, що ми цього не бачимо, вже те, що вони працюють однією командою, залишає надії, що цього разу події розвиватимуться інакше, ніж вони розвивалися після помаранчевої революції.

Чвари не одного разу призводили Україну до поразок. І дуже добре, що цього разу український політикум вирішив піти шляхом діалогу та конструктиву. Дуже добре, що цього разу українські політичні еліти пішли шляхом відкритого діалогу з громадянським суспільством.

Текст статті “Putin Warns Again of Force as Ukraine Fighting Spreads” доступний лише англійською мовою.

Вибачте цей текст доступний тільки в “Англійська”.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукДивні ми все-таки люди, українці: з одного боку, радіємо, що Україна підписала Угоду з Євросоюзом, з іншого – нападаємо на Євросоюз з усіх боків за його нерішучість запроваджувати санкції – то проти українського керівництва, то проти економіки Росії. Чомусь важко зрозуміти Україні, що ЄС – не геополітичний гравець, як би хтось цього не хотів.\
Критикувати Євросоюз і хвалити Америку – зараз явно у тренді. І в принципі в цьому є і своя позитивна сторона: українці позбавляються патерналістських настроїв щодо Євросоюзу. Вони вже не вважають ЄС тим добрим царем, який прийде в Україну відразу у трьох чи більше іпостасях: і охоронець, який захистить від Росії, і банк, який видасть гроші, і “смотрящий”, який візьме за горло українських політиків і примусить їх не брати хабарі й робити реформи. Так і виходить, що після Помаранчевої революції частина суспільства позбулась патерналістських настроїв щодо особи президента, після революції гідності – позбулась ще й патерналістських настроїв щодо Євросоюзу. Тобто, покінчила з надіями на доброго царя, незважаючи на те, де б він знаходився – у Києві чи в Брюсселі.

Тепер у ЄС можна йти більш свідомо і з меншими ілюзіями з приводу його спроможностей. І хай підтримка українців членства в ЄС буде 54%, але свідомих і стабільних, ніж 85%, як у Грузії, але романтично налаштованих (це не закид грузинам, сподіваюсь у них теж стабільні та свідомі, це просто порівняння).

Але це так, ліричний відступ. Насправді для того, щоб зрозуміти, чому Євросоюз поводиться так, як поводиться, шарахається у всі боки від третьої хвилі санкцій і не дає себе хоч частково “українізувати”, потрібно зрозуміти приблизний розклад сил в українському питанні серед тих, хто приймає чи впливає на прийняття рішень в країнах ЄС. Умовно він, якщо підсумувати мої спілкування з розумними людьми у європейських столицях, виглядає так:

– Перша група – це група, яку образно можна назвати “ті, хто розуміє Росію”. Вони вважають, що Захід принижував Росію після “холодної війни”, ставив її на коліна, не дослухався до її думки, а Крим взагалі-то завжди був російським і передали його Україні незаконно (чи “неконституційно”, як люблять заявляти по Європам росіяни з посиланням на незрозуміло яку конституцію). До цієї групи я б віднесла і лютих антиамериканістів, які розглядають всю історію навколо України як своєрідний хрестовий похід проти Америки, в якому Росія відважилась взяти на себе лідируючу роль. Вуха антиамериканістів стирчать у багатьох урядах багатьох євросоюзівських країн, у деяких навіть на посаді прем’єра  Як би там не було, для цієї групи головне – “панять і прастіть” Росію.

– Друга група – це “ні вашим, ні нашим”. Вони гадають, що Євросоюз винен, бо проштовхував політику сусідства й Угоди про асоціації без консультацій з Росією і не враховував можливих наслідків для регіону. Однак, і Росія, на їхній погляд, перебуває в якомусь повному “неадекваті”, застосовуючи силу і порушуючи міжнародне право в Україні.

– Третя група – це умовно “про-Майдан люди”. Це люди, які зачаровані самим духом української революції. Їм подобається, коли люди самі борються та просувають революцію. І вони хочуть, щоб це сталось не лише в Україні, але й Росії.

– Четверта група – “міцні атлантисти”. Їхня головна турбота в тому, що Америка занепадає, і НАТО вже не в тій прекрасній формі, як могло б бути. Для них головне – відновити трансатлантичну єдність, не дати НАТО скотитись на маргінес і зробити все для того, щоб Америка з Європою виступали єдиним фронтом на міжнародній арені.

– П’ята – це просто бізнесмени. Вони не готові втрачати гроші, якщо їх можна не втрачати. А поки що ситуація така, що їх можна не втрачати і нічого страшного через це не станеться ні для них, ні для їхніх країн. Ну інші європейські колеги чи американці серйозно присоромлять, як це було, за моєю інформацією, з Австрією, коли Відень закидали претензіями щодо візиту Путіна і довелось австрійським дипломатам проводити роз’яснювальну роботу, що це лише “бізнес”, ніякої політики. До речі, зараз якраз теж їду на, впевнена, довгу й дуже жваву дискусію з австрійськими дипломатами та військовими. Буду соромити й морально тиснути 

На жаль, моє враження таке, що сьогодні в Євросоюзі рулять перша, друга і п’ята група. Тобто, ті, хто розуміє Росію, ті, хто однаково звинувачує і ЄС (чи Україну), і Росію з іншого боку, і ті, хто тупо заробляє гроші в Росії чи на Росії. Наш шанс “українізувати” Євросоюз – це переформатувати другу групу й максимально мобілізувати третю та четверту.

Пост в блог на “Українській правді” директора ІСП Альони ГетьманчукПідписання Угоди про асоціацію я зустріла у Мадриді, якраз виступаючи на публічній дискусії високого рівня під промовистою назвою “Після Криму: що далі для Європейського Союзу?”. Про довершений факт підписання мені з першого ряду повідомив посол України в Іспанії Сергій Погорельцев.\
Після закінчення дискусії, яка підняла рівень адрегаліну в моїй крові перепалкою з радником-посланником російського посольства в Іспанії – імпозантним на вигляд дипломатом, який публічно дозволив називати себе “просто Сергеем”- до мене підійшов Хав”єр Солана, потиснув руку і сказав “вітаю, це історична подія”. Звичайно, він мав на увазі не дискусію в Іспанії про Україну, хоча це теж інтелектуальний розрив шаблону, враховуючи традиційну відсутність інтересу Іспанії до нашого регіону і її три головні пріоритети в євросоюзівському сусідстві: Марокко, Марокко і ще раз Марокко. Солана, звісно, ж мав на увазі підписання Угоди з Євросоюзом. Він один з небагатьох європейців, який не на словах знає, якими плутаними стежками Україна до цього моменту йшла і скільки втрат зазнала по дорозі.

Ще нікому з європейських країн не доводилось платити таку високу ціну навіть за членство в Євросоюзі, як Україна заплатила за можливість підписати документ, який навіть не гарантує кандидатства. Нікому з них не довелось, як Україні, рухатись до ЄС в буквальному смислі під обстрілом іншої держави. І в день, коли ця Угода підписана, хочеться вірити у незворотність моменту. Бо якщо військова агресія не змогла зупинити євроінтеграцію, справжньою національною трагедією буде, якщо її зупинять корумповані чиновники, безвідповідальні політики чи пасивне суспільство. Бюрократи і депутати – головні перешкоди для успішної євроінтеграції, і саме на цих напрямках має відбутись серйозне перезавантаження в першу чергу. Тобто парламентські вибори треба дотискати навіть ціною дещо зіпсованого настрою у тих європейських лідерів, які радять своїм колегам в Україні “проводити реформи, а не вибори”.

P.S. Сьогодні я також подякувала російському дипломату за те, що Росія теж зробила свій внесок у момент незворотності: вона вбила альтернативу. Ще рік тому українців примушували вибирати між ЄС і Митним Союзом, сьогодні Митний Союз – це діагноз, а не вибір. Росіянин у відповідь сказав, що навів про мене всі довідки і, як йому стало відомо, я “послєдоватєльний стороннік євроатлантізма”. І замість “до побачення” побажав “міра”. Добре, що вже точно не “русского міра”, подумала я.