Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Все ж таки цікаві і, на перший погляд, кумедні речі відбуваються у російському Домодєдово. Не у відомому аеропорту, а в міському окрузі. Ініціативна група громадян вирішила провести у травні-червні 2013 року місцевий референдум, на якому мешканцям міського округу буде запропоновано відповісти на три неабиякі питання:\
1. Чи згідні ви з проголошенням Руської Демократичної Республіки в межах муніципального утворення “міський округ Домодєдово”?

2. Чи згідні ви зі вступом Руської Демократичної Республіки в Європейський Союз?

3. Чи згідні ви з набуттям чинності Конституції Руської Демократичної Республіки, підготовленої Руським національно-визвольним рухом?

Що ж таке відбулось, що в Домодєдово вирішили створити свою, демократичну республіку та ще й заявити про бажання приєднатись до Євросоюзу? Як заявив адвокат ініціативної групи Євгеній Архіпов, ідея створення Руської Демократичної Республіки продиктована тим, що “мешканці Домодєдово опинились в один момент гостями на власній землі, де кримінал, олігархи та корумпована влада встановили свої злочинні порядки, обклавши місцевих мешканців даниною за проїзд, використання води, беручи плату за збір грибів та ягід в лісі, піддаючи рейдерським захопленням будь-яку власність в Домодєдово”. Детонатором для мешканців стало рішення влади, всепереч результатам місцевого референдума у 2007 році, побудувати платну дорогу в окрузі, через що під загрозою знесення виявилось ціле містечко Матвєєвка. У принципі, знайома картинка і в українських реаліях, коли мешканці передмість заможних міст часто сприймаються як дешева обслуга.

Історія з Домодєдово, звісно, належить до тих, які по праву можуть називатись містечковими. Але, насправді, вона є дуже показовою. І не тільки тому, що пересічні росіяни почали демонструвати небачену здатність до самоорганізації, нехай навіть і в конкретному місцевому округу. А самоорганізація – це вже дуже важливий момент для скріплення громадянського суспільства.

Показовим є і інший момент. Неважаючи на ледве не повсякденні плачі Ярославни у виконанні російських керівників з приводу того, як у Євросоюзі все жахливо і погано, пересічні мешканці Російської Федерації шукають захисту, апелюючи до бажання приєднати свій місцевий округ саме до ЄС, а не до Євразійського Союзу, який якраз усіма силами розкручується ВВП 2.0. Бо навіть у Росії, яка ніколи не висловлювала бажання стати частиною Євросоюзу, а навпаки – всіляко намагалась створювати альтернативні інтеграційні об’єднання, розуміють, де панує закон і справедливість і де беззаконня, бєспрєдєл і понятія. Точніше, усвідомлюють вже потрохи і пересічні громадяни. Російські, як і українські олігархи, зрозуміли це давно: відтоді коли почали заробляти гроші в Росії, а зберігати їх у Європі. І відтоді, коли почали подавати в суди у Лондоні, а не Москві, Києві чи Астані.

Так, Європа сьогодні розділена фінансовою кризою на Півночі та Півдні. А на Заході і Сході вона розділена законом і беззаконням. Такий собі поділ на дві юрисдикції, про які на організованому Інститутом світової політики міжнародному форумі нещодавно говорив Джеймс Шерр. Перша юрисдикція тримається на кланах і підпорядкованості правосуддя владі, друга – на верховенстві закону.

Знаю, що зараз навіть деякі радники Януковича жалкують, що за час президенства Ющенка поняття “демократія” в Україні було прирівнене передусім до поняття “свобода слова”. Так, ця річ є невід’ємним елементом демократичного розвитку. І, до речі, в Грузії найбільша кількість людей теж вважає, що демократія – це в першу чергу свобода слова. Закон і верховенство права були просто проігноровані, що у випадку сьогоднішньої України з ув’язненими опозиціонерами виглядає як фатальна помилка. І добре, що в тому ж Євросоюзі все частіше доводиться чути, що потрібно покінчити з персоналізованими гаслами “звільніть Тимошенко” і сфокусувати увагу на повному перезавантаженні судової системи в Україні.

Чим швидше не лише в Домодєдово, а й, наприклад, у Макєєвці зрозуміють, де проходить межа між законом і беззаконням (іншими словами – захистом і повною незахищеністю перед будь-яким бєспрєдєлом), тим швидше питання вибору між ЄС і Євразійським Союзом відпаде. Мешканці Домодєдово це вже зрозуміли. Добре було б теж, якби і видатні уродженці Єнакієвого зрозуміли одну мудру думку: не кожна правова держава є демократичною, але кожна демократична держава має бути правовою.

Стаття запрошеного Інститутом світової політики експерта Леоніда Літри для “ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ”В отношениях между Украиной и Молдовой в который раз, казалось бы, наметилась трещина: после того как был пойман в Одессе и обвинен в шпионаже молдовский журналист Семен Никулин. Но даже такой не самый дружелюбный жест в отношениях двух стран не способен омрачить мини-перезагрузку между Киевом и Кишиневом, стартовавшую в прошлом году. А именно — сразу же после того, как Украина получила от правительства РМ долгожданный Акт на землю в районе села Паланка. Но чтобы перезагрузка на самом деле получилась, надо еще как-то разобраться с целым набором проблем, годами шлейфом сопровождающих украинско-молдовские отношения.\
Эти проблемы можно условно разделить на четыре блока: демаркация границ, взаимные претензии на имущество, условия функционирования Новоднестровской гидроэлектростанции и вопросы окружающей среды. Отдельная тема — проблемы национальных меньшинств.

Даже если на первый взгляд может показаться, что эти вопросы никоим образом не связаны друг с другом, на самом деле они тесно связаны и рассматриваются в пакете в ходе переговоров между Кишиневом и Киевом. Принцип такого рода переговоров прост: ничто не согласовано, пока все не согласовано. Однако для понимания того, что поставлено на карту, необходимо рассмотреть эти вопросы по отдельности.

В 2011 году молдовское правительство успешно удалило наиболее важный и деликатный вопрос из файла о демаркации украинско-молдовской границы — путем передачи права собственности на более чем 7,1-километровую трассу возле села Паланка и землю под ней украинскому государству. Благодаря этому акту в двусторонних отношениях случилось то, что в дипломатии принято называть громким словом «прорыв». На данный момент почти вся молдовско-украинская граница демаркирована. Совместная комиссия по демаркации недавно возобновила работу всего по нескольким несогласованным участкам. Они включают оспариваемый Киевом 15-метровый промежуток в районе Джурджулештского порта, который является единственным молдовским выходом к Черному морю, область Новоднестровской плотины и промежуток, контролируемый приднестровскими сепаратистскими властями. В последнем случае нет никаких разногласий по поводу расположения границы, однако остальные два представляют большие трудности. Это особенно актуально относительно демаркации в районе Новоднестровского гидроузла. А все потому, что этот вопрос напрямую связан со спором вокруг определения линий прохождения границы по самой плотине. Наиболее пикантный момент в этой ситуации состоит в том, что полагаться на существующие двусторонние документы (Договор о границе, Дополнительный протокол и подробные карты) просто нет смысла из-за ошибок, которые были допущены во время их составления.

Вопрос о противоречивых требованиях по поводу приграничной собственности так же чувствителен, как и вопрос демаркации, но является еще более сложным. Он включает в себя две категории объектов собственности. Первая — это объекты (Новоднестровская плотина и два карьера в Украине), которые финансировались центральным бюджетом Советского Союза и находились под общей юрисдикцией советской власти и республиканских властей Молдавской ССР. Вторая включает в себя собственность, находящуюся в Украине, но принадлежавшую Молдавской ССР в советские времена.

Переговоры по объектам первой категории базируются на соглашении о взаимном признании собственности, которая была в общей «союзно-республиканской» юрисдикции. Вышеупомянутое соглашение было подписано премьер-министрами Юлией Тимошенко и Владимиром Филатом в феврале 2010 года. Что касается остальных более чем 100 объектов, относящихся ко второй категории (то бишь тех, что расположены в Украине, но на которые претендует Республика Молдова), в 47 случаях украинская сторона признала эти объекты молдовскими, и существуют хорошие перспективы для подобного урегулирования статуса еще 30 подобных объектов. Однако признание права собственности Молдовы в случае еще 40 объектов остается под серьезным вопросом из-за отсутствия надлежащих документов.

Что касается Новоднестровской плотины, то нынешнее правительство Молдовы, в отличие от предыдущего коммунистического, не претендует здесь на право собственности. Иск Кишинева на владение был оставлен по причине отсутствия документов, которые могли бы продемонстрировать участие Молдовы в затратах на строительство плотины. Поэтому переговоры сосредоточены на определении демаркационных линий по самой плотине, что весьма важно для определения будущих арендуемых Украиной земельных участков у Республики Молдова.

Позиция РМ такова: все спорные вопросы должны быть урегулированы в соответствии с принципом «все на все», то есть признание украинской собственности Новоднестровской плотины в обмен на признание Киевом молдовского владения двумя карьерами и рядом санаториев на берегу Черного моря, права собственности на которые могут быть задокументированы. Даже если Кишинев признает украинской собственностью весь Новоднестровский гидроэнергетический комплекс, это не освобождает Киев от переговоров, в ходе которых должны быть приняты решения о мерах, препятствующих негативным последствиям для молдовской стороны в плане водоснабжения, орошения, наводнения и экологических рисков.

Процесс переговоров с целью урегулирования спорных вопросов между Кишиневом и Киевом молчаливо поощряется и поддерживается Европейским Союзом. Эта моральная поддержка была очевидна во время неформальных дискуссий на саммите Украина—ЕС 19 декабря 2011 года, когда представители Евросоюза прямым текстом упомянули весьма позитивные улучшения отношений между Молдовой и Украиной. Более того, по имеющейся информации, именно еврокомиссар Штефан Фюле рекомендовал пригласить молдовскую делегацию во главе с премьер-министром Филатом на прошлогоднюю Ялтинскую конференцию Пинчука. Все эти сигналы демонстрируют: ЕС на данный момент является, пожалуй, единственным внешним фактором, способным убедить обе страны сотрудничать и урегулировать чувствительные вопросы повестки дня, исходя из интересов каждой стороны.

А стоит снять вышеупомянутые вопросы, можно смело браться и за другие сферы сотрудничества, начиная с энергетики (той же добычи сланцевого газа), заканчивая приграничным сотрудничеством (еврорегион «Днестр») и, особенно, урегулированием приднестровского конфликта (переосмысление миротворческой миссии и поддержка в рамках формата «5+2»).

К слову, некоторый прогресс после размораживания проблемы под кодовым названием «Паланка» в приднестровском урегулировании уже наметился. Так, например, после смертельного выстрела российского миротворца в гражданина Молдовы в так называемой зоне безопасности 1 января 2012 года Киев принял позицию, очень близкую к молдовской. Что было особенно ценно с точки зрения Молдовы, так это последовательная украинская поддержка идеи трансформации нынешней миротворческой операции на Днестре и роли Украины в организации встречи в Одессе премьер-министра Владимира Филата и нового лидера приднестровского сепаратистского режима Евгения Шевчука.Отношения между Кишиневом и Киевом также приобрели положительное измерение после установления хорошего личного контакта между Виктором Януковичем и спикером парламента (а до недавнего времени и.о. президента Молдовы) Марианом Лупу. Всего лишь один штрих: по имеющейся информации, Лупу был единственным лидером государства, присутствовавшим на праздновании дня рождения Януковича в 2011 году.

Улучшение отношений с Украиной является частью более широкой внешнеполитической концепции, реализуемой нынешней властью в Кишиневе. Эта концепция предусматривает нормализацию и улучшение отношений с соседями, а также координацию усилий, направленных на европейскую интеграцию. Даже если сотрудничество с Киевом на тему европейской интеграции в силу внутриполитической ситуации в Украине и ее напряженных отношений с Брюсселем из-за дела Тимошенко выглядит не очень убедительным, обеим странам ничего не мешает сосредоточиться на решении всего спектра спорных вопросов, чтобы закрыть их уже до конца года. Это, конечно, оптимистический сценарий, который может быть реализован лишь в том случае, если приоритетность улучшения сотрудничества с Кишиневом у Киева возрастет (последнему то и дело приходится отвлекаться то на Евро-2012, то на парламентские выборы).

Молдова в процессе урегулирования должна следовать пакетному принципу и, по мере возможности, сосредоточиться вместе с Украиной на европейской интеграции обеих стран — от координирования вопросов по зоне свободной торговли с ЕС до вопросов по либерализации виз с Евросоюзом. В то же время для Кишинева важно не позволить себе быть втянутым в решение неоткрытых вопросов по отдельности, как это было с ситуацией вокруг села Паланка. В противном случае Молдова рискует постепенно пойти навстречу всем пожеланиям Украины ради примирения, но не получить разрешения всех проблем. Конечно, решение вопроса Паланки является исключением (оно было согласовано еще во время коммунистического режима) для повторного запуска диалога, но оно не должно расцениваться как прецедент.

Важным шагом для ускорения решения вопросов между двумя странами и координацией процессов европейской интеграции было бы совместное заседание правительств Кишинева и Киева по примеру совместного заседания между Кишиневом и Бухарестом. Подобная встреча может и не привести к тому же результату, что в случае с Молдовой и Румынией, но, по крайней мере, может открыть возможности для более тесного сотрудничества для отраслевых министерств.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Останнім часом отримала справжню насолоду від прочитання книги інтерв’ю з колишнім міністром закордонних справ Польщі Адамом Ротфельдом “У тіні”. 12 розлогих інтерв’ю з ним записав оглядач “Газети Виборчої” Марчін Войцеховські, який, власне, і презентував мені книгу щойно вона побачила світ. Книга просто просякнута відвертими спостереженнями пана Ротфельда і щодо певних країн, і щодо людей, які їх в різні часи уособлювали чи уособлюють ці країни. Ротфельд не боїться давати оцінки ні американським монстрам дипломатії Збігнєву Бжезінському та Генрі Кіссінджеру (мовляв, “великий Збіг” уособлює тих людей, які змінюють світ, а Кісінджер – тих, хто намагається підтримати у ньому статус-кво на чолі зі світовими потугами). Тобто, йдеться, так чи інакше, про боротьбу двох політичних філософій в Америці: ідеалізму та прагматизму, який проявляється сьогодні і відносно України (ідеалізм – у заявах на підтримку Юлі, прагматизм – у прийнятті резолюцій конкретними сенаторами і коротким спілкуванням між президентами України і США), про що мені вже доводилось говорити днями.\
Не боїться Ротфельд кидати гострі стріли і в нинішнє керівництво Євросоюзу, резонно стверджуючи, що Хав’єр Солана до Лісабонської угоди мав більше впливу і ваги, ніж Кетрін Ештон зараз, у ролі першого міністра закордонних справ об’єднаної Європи. І як можна говорити про ефективність євросоюзівської дипломатії, коли вона витрачає масу часу та енергії на з’ясування таких речей, як, скажімо, надпис на “фірмових” документах: “Європейський Союз та країни-члени” чи просто “Європейський Союз”.

Багато йдеться і про Україну. І з точки зору історичної (Ротфельд народився на території нинішньої Львівської області), і сучасної. Деякі його спогади – свідчення того, як насправді змінилась Україна у порівнянні з першими рокам незалежності. Чого варта лише історія про те, як у 1992 році Ротфельд разом з тодішнім польським послом намагався вилетіти із Києва до Москви. Київ, за словами Ротфельда, виглядав так, як Борис Пастернак описував Росію після жовтневої революції: натовпи людей кочували на вокзалі, літаки не літали через брак палива, всюди панував хаос і балаган, ніхто нічого не знав. Щоб якось добратись до Москви на зустріч з тамтешнім міністром Андрієм Козирєвим, офіцери з охорони президента Кравчука купили на чорному ринку за шалені гроші два квитки на потяг до Москви – для Ротфельда і посла. Щоправда, й нинішня Україна особливого ентузіазму у екс-міністра не викликає. Загалом через справи внутрішньополітичні.

Хоча, звісно, Ротфельд не скупиться на компліменти, коли помічає якісь позитивні речі і в Україні. Причому ті речі, на які ми, зазвичай, навіть не звертаємо увагу. Наприклад, приємно здивувала Ротфельда під часу одного з візитів до Києва будівля Дипломатичної академії – мовляв, складно уявити, щоб у Польщі така краса у самому центрі міста була присвячена виключно підготовці дипломатів.

Коли Ротфельд говорив про Дипакадемію, то, напевно, й не підозрював, що невдовзі самому випаде нагода відвідати цю будівлю. Після прочитання книги, зізнаюсь, захотілось запросити Ротфельда до Києва. Тим більше, що був відповідний привід – Форум “Позаблокова політика України в європейському контексті”. Кого як не Ротфельда, який готував Стратегічну концепцію НАТО у “групі мудреців”, запрошувати. Ротфельд приїхав. Виступив, на подив залу, українською мовою. І відповів на питання, яке викликає чи не найбільш жвавий інтерес у відносинах між Україною та ЄС впродовж останнього року (назвемо його умовно “роком Тимошенко у тюрмі”). Це питання: який підхід Євросоюзу щодо України переможе – на базі цінностей чи геополітики?

Як відомо, різниця у цих двох підходах полягає у тому, що одні країни не готові ні на йоту поступитись питанням цінностей заради прогресу у діалозі між Києвом та Брюсселем (як-то підписання Угоди про асоціацію після виборів), інші вважають, що треба виходити з глухого кута і йти на зустріч Україні, бо інакше вона точно скотиться у сферу впливу Росії, і тоді вже ні про яке підписання Угоди не може бути й мови. До першої групи борців за цінності в основному зараховують країни так званої “старої Європи”, яких уособлює інфікована бізнес-інтересами з Росією Німеччина, до іншої – інфіковані страхами російської гегемонії країни Центрально-Східної Європи, яких, в свою чергу, уособлює Польща.

Ротфельд, хоч і поляк, був більш ніж однозначним у своєму висновку: “Дотримання цінностей матиме більше значення, ніж геополітика”. А стратегія на кшталт “Якщо Захід нас не приймає, ми підемо до Росії” – це логіка геополітики минулого.

Дійсно, ставка України на геополітику поки що не виявилась успішною. В українській столиці явно не до кінця врахували, що якби парадоксально це не звучало, для країн Старої Європи Росія Путіна сьогодні до певної міри є меншою загрозою, аніж Україна Януковича. А все тому, Путін встиг зробити російську політику передбачуваною – він так довго виставляв політичні буйки, за які Євросоюзу небажано запливати у діалозі з ним, що і у Вашингтоні, і в Брюсселі всі знають, що від нього очікувати. Україна ж має всі шанси очолити рейтинг найбільш непрогнозованих і непередбачуваних країн регіону.

Інша парадоксальна річ – геополітика не грає на користь Януковичу, тому що Янукович особисто встиг створити у європейських колах враження, що він і сам не хоче в Митний Союз. Повним ходом у країнах ЄС бродить стереотип, що Янукович ніколи не піде в Митний Союз, бо він не хоче бути “російським губернатором”, а українські олігархи не хочуть, щоб їх живцем проковтнули російські колеги. Вони начебто більш зацікавлені у Зоні вільної торгівлі з ЄС, бо там є повага до прав на власність і можливість легалізувати свої капітали, а у випадку чого – захистити їх у незалежному суді. Насправді, як стверджує дуже обізнане джерело в уряді України, українські олігархи навіть не мислять в таких категоріях, вони просто заробляють гроші. І при цьому додають: рішення про Митний Союз в будь-якому випадку буде політичним, а не економічним. Інший стереотип, який бродить владними коридорами Євросоюзу і не в останню чергу завдяки Україні – що Путін повернувся на президентський пост таким ослабленим, що навіть не здатен затягнути Януковича в Митний Союз. Відповідно, чого переживати за Україну, що вона кудись піде?

Але навіть якби Україна почала впевнено рухатись в напрямку Митного Союзу, навряд чи вся Європа різко забула б ім’я Тимошенко. Від деяких постійних представників країн-членів ЄС при ЄС (даруйте за тавтологію) доводилось чути, що все частіше на різного роду посольських нарадах в Брюсселі вголос озвучується думка на кшталт: “Хоче Україна іти до Росії – нехай іде, з Росією буде легше домовитись”.

А взагалі-то, на мій абсолютно суб’єктивний погляд, розділяти Європу на тих, хто у відносинах з Україною поперед усе ставить цінності і тих, хто живе й дихає геополітикою (а саме – бажанням не допустити Україну в Росію), не дуже навіть коректно. Навіть трохи дивно, адже аргументація обох сторін все одно зводиться до цінностей. Адже очевидно: якщо Україна піде в напрямку Євразійського Союзу, то вже точно ні про які європейські цінності не буде й мови. Тому звинувачувати країни Центрально-Східної Європи в тому, що вони дбають тільки про нерозповсюдження російської сфери впливу і їм наплювати на європейські цінності – не дуже коректно. Так що Ротфельд правий: зрештою розмова все одно зведеться до цінностей. І дай Боже українському керівництву та наближеним до нього олігархам швидше збагнути, що в майбутньому вони й самі будуть більше зацікавлені у цінностях, ніж в аморфній геополітиці – тільки з допомогою таких цінностей як верховенство права вони, у разі чого, зможуть захистити у судах і себе, і бізнес своїх рідних та близьких.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Кожна країна сама вибирає, на яких драйверах будувати свою зовнішню політику – цінностях, силі чи інтересах. Україна за історію своєї незалежності спробувала по черзі спиратись на кожен з цих рушіїв: за Кучми намагалась робити ставку на інтереси, за Ющенка – на цінності, за Януковича – на силу. Причому, жодна із цих ставок не виявилась особливо успішною.\
Можливо, тому, що в Києві досі не можуть зрозуміти: всі ці рушії можна – і навіть потрібно – використовувати одночасно. Чудовий приклад того, як це робиться – Сполучені Штати Америки. Вони дійсно є вдалим прикладом того, як можна запустити в роботу зовнішньополітичний трансформер, коли інтереси, сила та цінності йдуть пліч-о-пліч, час від часу змінюючи лише пропорцію. Часом у більшій пропорції виступають інтереси. Часом – цінності чи сила.

Нічна резолюція, яку прийняв сенат США щодо України – гарний приклад роботи такого трансформера зі ставкою на інтереси. Тут сплелись і інтереси одного з найбільш впливових американських сенаторів Дурбіна, який під час своєї травневої подорожі до Києва на зустрічах з головними посадовцями країни ставив однаково гостро питання як про звільнення Юлії Тимошенко, так і, наприклад, права на інтелектуальну власність деяких компаній. За результатами поїздки він, подейкують в американських конгресових колах, вважав, що досяг порозуміння з українською владою в обох питаннях і обидва пункти після його візиту до Києва будуть зняті з порядку денного у мінімально короткі терміни. Коли ж цього не сталось, Дурбін, очевидно, дійшов висновку, що коли не розуміють по-хорошому, доведеться діяти “по-поганому”.

Тут сплелись і інтереси конкретного американського лобіста, який хотів продемонструвати сім’ї пані Тимошенко свою спроможність проводити через конгрес подібні речі. Тут були й інтереси інших сенаторів, які просто не хотіли псувати через якусь там Україну відносини з такою впливовою постаттю у сенаті, як пан Дурбін. Навіть якщо вважали, що резолюція правильна, але не зовсім на часі – варто подивитись, як пройдуть парламентські вибори в Україні і тоді вже приймати подібні політичні декларації. Але бренд “Річард Дурбін” реально має значення, бо він маю репутацію політика, що звик доводити розпочаті справи до логічного кінця. І почувається настільки самовпевнено, що може собі дозволити навіть не прийти на засідання комітету, коли приймається його власна ж резолюція. Більше того, може навіть дозволити, як стверджують мої джерела в Конгресі США, озвучити вимогу офіційному представнику України в Штатах на кшталт – перевозите Юлю у Німеччину завтра до такої-то години, прийняття резолюції у сенаті не буде. Причому, зробити це навіть не персонально, а вустами свого стаффера (співробітника офіса по-простому).

Але якими б не були інтереси конкретних лобістів чи сенаторів в історії з резолюцією по Україні – факт залишається фактом: вона прийнята. Скільки б не було гнівних заяв з українського боку з приводу процедури та решти технічних моментів, сенат з подачі Дурбіна висловив свою політичну оцінку тому, що відбувається в Україні. Чи, точніше, тому, що відбувається навколо процесу Юлі Тимошенко. На мою суб’єктивну думку, резолюція була б значно сильнішою, якби в ній була звернена увага й на інші антидемократичні прояви в Україні, поставлене руба те ж питання свободи слова напередодні парламентських виборів. А так може скластись враження, що сенат бореться за демократію в Україні виключно через призму негайного звільнення Тимошенко.

Так, резолюція, це не закон, як розглядається у випадку зі списком Магнітського у Росії, який має зобов’язуючий характер. Це, образно кажучи, попереджуючий постріл. Напряму в українську владу ще не стріляють, але впливові американські сенатори вже готові витратити пару своїх власних патронів, щоб її попередити, що стріляти вміють влучно.

Цей попереджуючий постріл має примусити українське керівництво звернути увагу на кілька речей. По-перше, на повний провал у комунікації між першими особами країни Україна та західними полісімейкерами. Це ж не перший раз, коли західні партнери спілкуються з українським президентом (прем’єром) і від’їжджають впевненими, що їм пообіцяли сприяти вирішенню питання Тимошенко за допомогою нових законодавчих ініціатив, а не нових порушених проти неї справ. Якби так подумав лише Дурбін – ОК, можливо, він просто слухав те, що хотів чути. Але так само зрозуміла Януковича рік тому у вересні Ангела Меркель, спілкуючись з ним у Варшаві. Так само сприйняли його у свій час ще й інші євросоюзівські політики. Результат? Політики, які переконані, що їм щось обіцяли, тепер перебувають у статусі персонально ображених українською владою і непотрібно дивуватись, коли від них лунають заяви про диктатуру чи ними ініціюються подібні резолюції.

По-друге, стратегам Партії регіонів потрібно нарешті змиритись: лобістські війни – невід’ємна складова роботи американського конгресу. Ніхто не забороняє українській владі не лише обзавестись у конгресі своїми лобістами, але й вручити їм в руки пару вигідних козирів, а не, образно кажучи, карту з зображенням дами за гратами. Хоча мені персонально шкода, що ми продовжуємо говорити про окремих лобістів української опозиції, і окремих лобістів української влади. Дуже шкода, що в конгресі всі знають про існування “ізраїльського” чи “вірменського” лобі, але ніхто з визнаних лобістів, з якими доводилось спілкуватись, ніколи й нічого не чув про існування українського лобі. Бо його, в принципі, не існує. Існують лобісти окремих українських політиків, найнятих окремими українськими олігархами чи бізнесменами з Дніпропетровська. Але лобі держави “Україна” досі нема.

По-третє, на Банковій мають усвідомити: до рідної доньки ув’язненої екс-прем’єрки – за інерцією символа демократичної революції – завжди буде більше співчуття та симпатії, ніж до цілої армії українських чиновників, котрі намагаються переконати Вашингтон, що справа Тимошенко знаходиться виключно в юридичній, а не політичній площині. І у рідної доньки екс-прем’єра завжди буде більше мотивації та драйву переконати у недемократичному ставленні до справи її матері, ніж в офіційних осіб держави, які вимушені це робити за службовими обов’язками.

По-четверте, якби свято не вірили на берегах Дніпра в американський прагматизм на межі цинізму, і в те, що запущені в Україну Exxon Mobil чи Chevron жодним чином не страхують від речей на кшталт прийнятої резолюції, цінності в американському політичному і громадському дискурсі не є пустим звуком. Щоб резолюцією сенату не перейнялись і в американському Держдепі, який після президентських виборів у США має всі шанси очолити – увага – нинішній голова сенатського комітету з закордонних справ Джон Керрі, чи Білому Домі, українській владі треба вже не на словах, а на справі дуже серйозно подбати про парламентські вибори, аби не підкинути “опозиційним лобістам” у Вашингтоні ще один потужний козир.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Дуже рідко можу собі дозволити таку розкіш, як весь день провести на міжнародному форумі. Вчора був саме той випадок. І то лише тому, що форум організовував Інститут світової політики. Форум мав назву “Позаблокова політика України у європейському контексті” і задумувався не лише як привід підбити підсумки дворічного позаблокового статусу України, але й проаналізувати, як подібна позаблоковість взагалі вписується у сучасні європейські розклади. Тим більше, що європейців – як із країн-членів НАТО, так і нейтральних – ми запросили не менше, аніж українців.\
Та й українці були досить різними у своєму ставленні до позаблоковості: від ідеолога українського нейтралітету Сан Санича Чалого до Володимира Огризка, який особисто вручав листа з запитом України на ПДЧ в НАТО тодішньому генсеку Альянсу Яап Де Хооп Схефферу. Виконав свою обіцянку прийти на форум і міністр закордонних справ Костянтин Грищенко (дивуюсь, бо якось не заведено серед наших діючих можновладців відвідувати заходи, організовані громадянським суспільством). Костянтин Іванович не приховував, скільки у свій час українська дипломатія робила для інтеграції в НАТО, щоб зрештою в Бухаресті отримати лише “красиву формулу” про можливість майбутнього членства в Альянсі замість конкретного плану дій…

Зайшов виступити і перший заступник секретаря РНБО Олександр Медведько (Клюєв, як відомо, наразі весь у виборах). І навіть встиг підкинути жару до дискусії, коли фактично ув’язав набуття Україною позаблокового статусу зі збільшенням товарообігу України з ключовими партнерами. Цим самим, до речі, спровокував деяких євроатлантистів нагадати про куди більш резонну ув’язку між вступом країни до НАТО та прямими закордонними інвестиціями.

Підлив маслу до вогню і чи не основний зовнішньополітичний спікер Партії регіонів (і чи не єдиний, якого сприймають адекватно в Європі і США) Леонід Кожара: він відверто дав зрозуміти, що якби не позаблоковість, Україна не отримала б права головувати в ОБСЄ у наступному році. У мене як модератора відразу виникло питання, а як же Казахстан отримав право на головування в ОБСЄ – мабуть, тому, що був одним із засновників Митного Союзу? Але це вже так, ліричне зауваження.

У принципі, зрозуміти цих поважних виступаючих можна: конкретні досягнення позаблоковості так просто не окреслиш. Тим більше для європейської аудиторії, яка й досі не до кінця розуміє, з чим цю позаблоковість їдять. І тим більше, коли всі як один українські можновладці в своїх виступах про досягнення позаблоковості синхронно розповідають, якою плідною є співпраця між Україною та НАТО. У Медведька ефективній співпраці з НАТО, мені здається, було присвячено більше місця у спічі, ніж досягненням позаблоковості. Генерал-лейтенант Григорій Саковський з військовою точністю взагалі відчеканив: Україна готова співпрацювати з Альянсом настільки глибоко, настільки Альянс готовий співпрацювати з нами, враховуючи наш статус.

Поміж тим, жодним словом не було сказано, що позаблоковість надала нового дихання для співпраці із збройними силами Росії чи ОДКБ (бо так не сталось). У зв’язку з цим у мене навіть виникла пропозиція перейменувати нашу “позаблоковість” на “євроатлантичну позаблоковість”. Бо як не крути, тяжіє вона (принаймні на декларативному рівні) – в бік Альянсу, а не, наприклад, ОДКБ.

Отож, і виходить, що позаблоковість не такий вже й чорт, як його малювали багато з нас, євроатлантистів, два роки тому. Так, вона не стала панацеєю у наших відносинах з Росією, і про це треба відверто говорити. Швидше, виконала роль своєрідного заспокійливого, який трохи приглушив політичні і геополітичні пристрасті навколо без пекового вибору України (більше на цю тему – у моєму коментарі газеті “День”), а також дозволив перейти на нудну і не дуже привабливу для медіа практичну співпрацю з НАТО. Головне, жартують українські експерти, щоб Партія регіонів знову не почала блокувати військові навчання з НАТО, якщо опиниться в опозиції 

У принципі, позаблоковість перегукується із притаманними в українському суспільстві з часів “моєї хати скраю” ізоляціоністськими настроями. Хоча зрозуміло, що якщо і є підтримка позаблоковості серед пересічних українців, то вона є досить пасивною і навряд чи колись буде сягати 95% – саме так вимірюється підтримка нейтралітету Швейцарії серед її мешканців.

А суспільна підтримка у питанні нейтралітету (позаблоковості), взагалі-то має не менше значення, ніж підтримка курсу на інтеграцію в НАТО. А можливо, навіть і більше. Все тому, що нейтралітет, як відомо, – річ коштовна. Країна має сама витрачатись на свою безпеку замість того, щоб розраховувати на спільний гаманець, притаманний для безпеки колективної. Скажімо, якщо членство в НАТО, за деякими підрахунками, коштувало б кожному українцю 5 гривень в рік, то нейтральний статус, як у Швеції коштував би кожному українцю 5600 гривень в рік. Отож, і виходить, що тільки в тих країнах, де люди підтримують нейтралітет, люди готові і за нього платити.

Головний висновок, з яким погодились більшість поважних спікерів – позаблоковий статус України є транзитним статусом. Але питання тепер полягає у тому, транзитним він є між чим конкретно? Між позаблоковістю і постійним нейтралітетом, який явно обмежує поле для геополітичного маневру України і був би набагато бажанішим для Росії, ніж позаблоковість? Між позаблоковістю та інтеграцією в ініційовані Росією євразійські проекти, що було б взагалі ідеально для Росії, але провально для цивілізаційного проекту “Україна в Європі”? Чи між позаблоковістю і інтеграцією в НАТО? Тут уже різні експерти мають різне бачення. Але цікаво, наприклад, що навіть в МЗС скептично ставляться до ідеї постійного нейтралітету. У своїй нещодавній програмній статті “Україна і НАТО: минуле, сучасне та майбутнє”, яка розповсюджувалась і на форумі, Грищенко прямо написав: “Доцільніше було б тримати всі опції відкритими. Цю тезу слід інтерпретувати не як загравання з апологетами членства України в НАТО, а як тверезу оцінку потенційних змін у безпековій ситуації в регіоні, що може вимагати коригування зовнішньої політики України в середньо- або довгостроковій перспективі”. Так що, повернення на шлях до інтеграції в НАТО не виключається, хоч і через років так двадцять…

І в цьому нема нічого дивного. “Позаблоковий” форум ще раз підтвердив: не лише позаблоковість, але й нейтралітет у сучасному європейському контексті є поняттями досить розмитим. Найкраще це сформулював представник країни, на яку досить багато посилались скептики українського членства в НАТО, держсекретар МЗС Фінляндії Пертті Торстіла: “Я тут не для того, щоб продавати модель фінського нейтралітету, тому що Фінляндія вже не є нейтральною країною”. Мені вже якось доводилось писати, що вона перестала такою бути після того, як вступила до Євросоюзу. Приблизно те ж говорять і шведи. До речі, Швеція була однією з найпопулярніших країн на форумі: не один спікер побажав Україні стати такою ж “позаблоковою” у співпраці з НАТО, якою “нейтральною” у діалозі з Альянсом є Швеція. Представники деяких країн Цетрально-Східної Європи зізнались: Швеція набагато більш інтегрована в діяльність НАТО, ніж скажімо члени Альянсу – та ж Угорщина чи Чехія.

P.S. Для когось видасться дивним, що форум на тему позаблоковості України відбувся за підтримки Центру зв’язку НАТО в Україні (окрема подяка Марчіну Кожіелу). Ви уявляєте, щоб, скажімо, який-небудь ОДКБ (хоча я категорично завжди виступаю проти, щоб ставити його в один ряд з НАТО) підтримав міжнародний форум на тему “Євроатлантична інтеграція України у європейському контексті”? Я особисто ні. Все тому, що позиція НАТО у подібних питаннях досить проста: позаблоковість – суверенний вибір суверенної нації, і ми повинні, хочемо того чи ні, його поважати. Так і робиться на практиці. Власне, в тому й полягає велика різниця між двома моделями, які пропонуються Україні – європейською та євразійською. А саме між ними зараз відбувається вибір України, а не між позаблоковістю, нейтралітетом чи інтеграцією в НАТО.

Блог першого заступника директора ІСП Сергія Солодкого для “КОРРЕСПОНДЕНТ.net”«Чи є Фінляндія нейтральною в питанні демократії? Ні. Фіни – частину Заходу, ми західна демократія… Фінляндія, можливо, і невелика країна, але вона ніколи не була ізольованою від світової політики». Слова, на яких вчора наголосив держсекретар МЗС Фінляндії Пертті Торстіла під час виступу на міжнародному форумі в Києві. Його ідея, адресована всім захопленим фінською неучастю в НАТО: не буває нейтральних країн у виборі цінностей. Ви або демократична країна, або псевдодемократична; або поважаєте права людини, або потураєте ними; або поважаєте свободу слова, свободу зібрань, або творити тоталітарну систему. У всіх цих питаннях: Фінляндія – де-факто представник євроатлантичного простору. Такою була головна думка і Ганса Відмера, колишнього швейцарського парламентарія, котрий розповідав про нейтралітет по-швейцарськи; про це говорив і представник МЗС Австрії Герхард Яндль, котрий присвятив промову акцентам австрійської нейтральності; такий був лейтмотив і шведської дипломатки Інгер Букстон.\
Два роки Україна перебуває в позаблоковому статусі. Що дало це Україні? Чи не прийшов час переглянути рішення, яке зробила влада? Інститут світової політики учора провів міжнародний форум (http://iwp.org.ua/ukr/public/590.html), присвячений проблемі позаблоковості України. Висновків два. Перший: позаблоковість загнала Україну в глухий кут. Другий: повернення України до інтеграції в НАТО навряд чи можливе в близькій перспективі. Бухарестський меморандум Альянсу (від 2008 року) залишає досить слабку надію – хоч у ньому і наголошується, що Грузія та Україна стануть членами Альянсу.

В Україні довгі роки сперечалися-чубилися щодо того, чи варто йти до НАТО, до ОДКБ, чи розбудовувати нейтральний статус. Київ взявся за конструювання власної позаблокової моделі. Такої, про яку світ ще не чув. На неофіційному рівні між Україною та НАТО «позаблоковість» навіки залишиться в лапках – як неологізм, як вигадка, а може, і як нонсенс (до останньої версії тяжіють в Альянсі, де не визнають себе блоком, а тому і не вважають можливим існування позаблоковості). Важливість вчорашнього форуму полягала в тому, що українці могли з перших вуст почути оцінки позаблоковості. Передовсім від представників тих країн, які вже давно сакралізовані людьми, закоханими в фінську чи швейцарську нейтральність. Але якби вони дослуховувалися, то, напевно, і не опинилися б у тій ситуації, яку переживає сьогодні Україна.

В історії незалежної України ще ніколи такого не було, аби з нею однаково не рахувалися і на Заході, і на Сході. Ще ніколи такого не було, аби Європейський Союз виставляв умови (а фактично ультиматум) щодо проведення двостороннього саміту. Ще ніколи не було, аби Росія (!) штампувала дипломатичні заяви із закликом поважати правосуддя. Позаблоковість, задумана як інструмент зміни конфліктної атмосфери, жодним чином не допомогла Україні. Держава була ключовим об’єктом для геополітичних гравців безпекової шахівниці. Нині назва гри змінилася: Україна з важливої шахової фігури перетворилася в щось на зразок м’яча, якого футболять всі кому не лінь…

Із одного боку, з міністром закордонних справ Костянтином Грищенком, котрий виступив на форумі з ключовою промовою, можна погодитися. В Україні нарешті питання безпеки не є предметом політизації, знято суспільну напругу. Наповнення відносин настільки насичене, що складається враження, ніби Україна і не припиняла інтеграції. І в питанні співпраці щодо Афганістану (транспортна авіація), і в питанні військових навчань, і з приводу участі в антипіратській операції «Океанський щит»… Жодних сперечань не може викликати і його фокусування на національному інтересі України, який полягає «у приєднанні до європейської спільноти, у пристосування саме до високих стандартів ЄС як в економічному, так і в суспільному житті». (Цей пасаж лунав цілком співзвучно з заявами європейських нейтрально-ненейтральних гостей).

Проте. Чи справді можна говорити про суспільну злагоду в Україні поза питанням НАТО? Як, наприклад, щодо мовного питання? А як щодо питань політичного розвитку? Співпрацю з НАТО можна теж тільки вітати. Але суть співпраці з міжнародними партнерами полягає завжди у взаємності: Україна робить сьогодні значний вклад у міжнародну безпеку (є, як модно говорити в експертних колах, контрибутором безпеки), однак наскільки це допомагає посилити безпеку самої України? Чи прийде Альянс на поміч державі у випадку виникнення реальних загроз – адже Стаття 5 Вашингтонського договору, в якій закладено принцип «один за всіх і всі за одного», поширюється лише на членів НАТО? Наближення до стандартів європейської спільноти залишу без коментарів: кожен сам усе бачить.

Напевно, дипломатичне відомство найменше винувате в тій колапсовій ситуації, в якій нині опинилася Україна. Вихід із неї залежить не від старань дипломатів, а від волі однієї людини, президента. За понад десять років спілкування з українськими дипломатами не зустрічав жодного, хто б не вірив у те, що Україна повинна бути членом ЄС і НАТО. Можливо, так би і сталося, якби відповідного рівня фахівці працювали не лише в одному зовнішньополітичному відомстві…

Невеликим винятком може бути хіба що Олександр Чалий (той самий, котрий в часи Кучми пішов із дипломатичної служби на знак протесту проти втягування України в російські інтеграційні проекти), але і він постійно наголошує: я за те, щоб Україна була в НАТО, поділяла ті ж самі цінності, але мусимо тут бути реалістами. Щоправда, реалізм – доволі змінна парадигма: сьогодні реальність одна, завтра виявляється іншою… Реалізм полягає не тільки в тому, аби підлаштовуватися під наявні умови, але і в готовності до того, що ці умови можуть змінитися (ба більше – ці умови можемо змінити самі). Пригадайте хоч би часи холодної війни: чи був хоч один політик чи аналітик готовий до краху Радянського Союзу? Ні. Генрі Кіссінджер, якого навряд чи можна запідозрити в нефаховості, закликав у своїй книзі The White House Years («Роки в Білому домі») в 1969 році прийняти «природу ідеологічного і геополітичного виклику (мався на увазі СРСР. – моє), що триватиме ще цілі покоління». Утім, через двадцять років настала нова реальність, до якої ніхто не був готовим…

Не буває нейтралітету. Буває байдужість або недалекоглядність. Не буває демократії наполовину. Буває або демократія, або псевдодемократія. Не буває нічого постійного; буває те, що ми самі творимо.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Повернулась з форуму в польській Криниці. На жаль, змогла бути присутньою тільки в перший день відкриття, але, в принципі, і цього часу було достатньо, щоб відстежити певні тренди в діалозі України з Євросоюзом. Тим більше, що панельна дискусія, яку у день відкриття Форуму співорганізував Інститут світової політики, якраз стосувалась того, як підвішена у повітрі (чи, точніше, у відомій камері Качанівської колонії) українська євроінтеграція може бути підкоригована різними сценаріями парламентських виборів в Україні. Ми в Інституті (на прохання польської сторони) запросили на цю панель відповідального за євроінтеграцію в уряді Валерія Хорошковського. Польська сторона (без нашого прохання) запросила також Наталю Королевську (в ролі – увага – опозиційного  політика). Були також польські депутати – з Європарламенту та сейму (Яцек Протасевіч і Марчін Свенчіцкі) і колишній посол Німеччини в Україні, всюдисущий Дітмар Штюдеманн. Ми також запрошували ще Віталія Кличка, але він вирішив не їхати.\
З того, що мене особисто здивувало – це, в першу чергу, кількість людей, які прийшли послухати про українську євроінтеграцію і вибори: через брак місць у великому залі декому довелось стояти. Кого там тільки не було: від депутатів Держдуми Росії до представників Міністерства оборони Франції і білоруського телебачення. Що поробиш, є така традиція: кожні вибори в Україні сприймати як вирішальні, як певний переломний момент в історії країни, навіть якщо потім виявляється, що вони були лише черговими виборами, які як що щось і переламали, то тільки надію на краще. Хоча Хорошковський у своєму виступі взагалі сказав, що ці “вибори визначать подальший розвиток євроінтеграції у Східній Європі на найближче майбутнє”.

Здивувала підвищена увага до персони Хорошковського. Схоже на те, що його перевтілення з непривабливого образу одіозного шефа спецслужби у головного євроінтегратора проходить на “ура”. Як мінімум, в дружніх Україні країнах Євросоюзу. Один лише показовий момент: у день відкриття форуму портрет Хорошковського був розміщений у фотогалереї на першій шпальті однієї з найпопулярніших газет Польщі “Rzeczpospolita” поруч з фотографіями Броніслава Коморовського, єврокомісара з питань бюджету Януша Левандовського і президента Хорватії. Мовляв, ось вони – головні діючі особи цьогорічної Криниці. Крім того, Коморовські погодився на двосторонню зустріч з Хорошковським.

Так що, поки Віктор Федорович починає звикати до свого фактично невиїзного в західному напрямку статусу, на Заході нічого не мають проти спілкування з іншими представниками української влади. Така модель – комунікація з владою, але не з одіозним президентом – вже була не раз опрацьована на Заході. Зокрема, у ситуації з ізольованим з Лукашенком, коли країну на різних міжнародних заходах представляв чи-то міністр-закордонних справ, чи віце-прем’єр. Янукович сам винен: хотів мати суперпрезидентську владу, нехай і відповідає за всі біди України – від посадки Тимошенко до цензури на телебаченні і наїздів відповідних органів на бізнес. Інші урядовці, який би шлейф не тягнувся за ними самими, можуть їздити і розповідати про те, які вони проєвропейські та правильні, але всі рішення приймає президент.

Загалом, якщо підсумувати все сказане і почуте в Криниці (переважно у її кулуарах) з приводу українських виборів і відносин з ЄС, напрошується два висновки:

– Українська влада явно сподівається, що якщо провести вибори більш-менш пристойно, можна буде вийти на підписання Угоди про асоціацію з ЄС навіть, якщо Тимошенко й Луценко далі перебуватимуть у тюрмі. Цю позицію, за моєю інформацією, підтримують і в деяких країнах Євросоюзу. Як відомо, українська влада продовжує наполягати, що Угода про асоціацію не може бути заручником справи Тимошенко і має бути підписана. Сама Тимошенко і Ко підкоригували свою позицію і наразі виступають проти такого підписання, поки перебувають там, де перебувають. До речі, “тестове” питання з цього приводу я поставила під час панельної дискусії Королевській. Її позиція зводилась до того, що питання Угоди про асоціацію і питання ув’язнених опозиційних лідерів треба розділити. Одним словом, вела до того, що Угода має бути підписана, чим прекрасно продемонструвала рівень своєї опозиційності. Янукович, у свою чергу, завдяки подібним політикам може похвалитись тим, що є гарним фахівцем зі створення як реальної, так і лояльної опозиції.

– Діалог з Євросоюзом Україні легше буде налагодити, якщо на виборах переможе опозиція. Якби це цинічно не звучало, але це правда. І якби парадоксально це не звучало, самій українській владі було б вигідніше, щоб опозиція перемогла, бо тоді з інших позицій можна було б вести і діалог з Євросоюзом про підписання Угоди про асоціацію.

Загалом, хоч Хорошковський і говорив, що статус-кво у відносинах між Україною та ЄС неприйнятний для обох сторін, насправді нинішня пауза, спровокована однозначно українською стороною, чудово підходить і європейській стороні. А все тому, що і в Брюсселі, і в Києві розуміють: рішення проблеми з Тимошенко так, як його бачать у ЄС, породжує інші проблеми у відносинах між Україною та ЄС. Постійна Юлина присутність в українсько-європейському діалозі вже привела до хибного враження, що між Україною і ЄС є тільки одна проблема – проблема Тимошенко. Якщо її знімуть, нічого не заважатиме українській владі вимагати від Євросоюзу набагато більше, ніж Євросоюз готовий дати Україні в умовах серйозної кризової лихоманки.

ЄС вже давно визначився формулою, за якою він готовий наразі інтегруватись з Україною – “все, крім перспективи членства”. Українська сторона озвучила формулу, за якою вона готова інтегруватись у Євросоюз – “все, крім звільнення Юлі”. Оскільки про звільнення Юлі сьогодні можуть мріяти хіба невиправні оптимісти, українській владі нічого не залишається, як подбати про легітимізацію у Європі парламентських виборів. А там, дивись, завдяки нашим найбільш завзятим друзям у Євросоюзі і українська формула дивом спрацює – Угода підпишеться і без звільнення Юлі…

Cтаття аналітика ІСП Жанни Безп’ятчук для “ГЛАВКОМУ”В Україну не треба подорожувати власною автівкою, а, опинившись там, потрібно триматися подалі від їхніх міліціонерів – приблизно таку установку доводилося чути від іноземців, які з тією чи іншою метою приїжджали на українські терени. Табу на власні автопоїздки через українсько-єесівський кордон дехто з європейців для себе встановив, наслухавшись від колег і знайомих про «подвиги» українських прикордонників і митників. Ті й притримати авто можуть з незрозумілих причин на кордоні, і порушення якісь несподівані знайти. Потім обстановка розряджається за допомогою банального хабаря. До цього варто додати добру поінформованість європейців про жахливий стан доріг на схід від ЄС.\
Так само з вуст у вуста передаються історії про те, як українські «полісмени» заробляють на іноземцях практично на рівному місці. Приміром, один німецький колега розповів, як його з цигаркою у руках на вокзалі затримали двоє міліціонерів якраз за лічені хвилини до прибуття потягу. Почали змальовувати перспективу провести наступну ніч у міліцейському відділку, а не в потязі за куріння в забороненому місці, хоч відповідних знаків навколо не було, і про такі правила гість України міг здогадатися хіба що інтуїтивно. Потяг уже прибував – міліціонери готувалися зірвати джек-пот. Фінал був усе ж таки успішний: на потяг гість України таки сів.

Український Євро екзит-пол Інституту світової політики, в якому взяла участь тисяча закордонних гостей Євро 2012, громадян країн ЄС, виявив: 10 % із них вимушені були дати хабар в Україні, тобто кожен десятий. При цьому 63 % вимушені були заплатити «на лапу» міліціонерам, 14 % – прикордонникам, 19 % – працівникам митниці, 9 % – міській владі. Вочевидь, певний відсоток тих, хто платив, має власний бізнес в Україні. Звідси в структурі хабарників фігурують митниця й міська влада.

10% – це дуже й дуже велика цифра, що ілюструє український феномен «бізнесу на іноземцях». Щоб оцінити ненормальність такої частоти хабарництва, достатньо уявити себе на місці туристів у чужій країні, співставити свій досвід подорожей у Західній та Центральній Європі з досвідом цих 10 % європейців. Пишатися тим, що аж 90 % нічого такого не платили нікому, – це приблизно те саме, що хвалитися тим, що під час матчів на «Олімпійському» чи на інших стадіонах нікому нічого не впало на голову, і що пожежа трапилася на столичній арені лише під час її відкриття і т. д.

56 % європейських футбольних вболівальників вважають, згідно з даними Євро екзит-полу, що Україні, аби покращити свій імідж у Європі, потрібно насамперед боротися з корупцією. Цей варіант відповіді на поставлене запитання отримав найбільшу кількість голосів. Водночас наймеш європейським в Україні гості Євро 2012 назвали владу: 47 %. Цей варіант теж отримав найбільшу підтримку респондентів з-поміж довгого переліку опцій для відповіді. У європейській пресі сьогодні домінує наратив про Україну як країну з корумпованою, відірваною, відмежованою, далекою від простих людей державною владою й народом, змученим, та вартим кращої долі. Просто уболівальники з ЄС читають пресу. І, взагалі, опитування виявило, що половина з них мають вищу освіту й чверть – закінчили коледж. Тому можна припускати, що переважно це доволі зорієнтовані люди. Цікаво, що 74 % гостей України з країн ЄС найбільш європейськими назвали в ній людей. 10 % переконалися, що дихотомія «влада – люди» у пострадянській країні значить на практиці.

Звісно, важко було не помітити, що напередодні та під час Євро 2012 українські правоохоронці отримали наказ «не чіпати іноземців» , перемкнутися зі звичного совкового ставлення до «своїх» на євроклас для гостей. І в декого з них явно це непогано виходило. Але буйна низова корупція, про яку в сусідній Грузії вже всі забули, у забюрократизованій і неефективній державі все одно пробивається. Це таке собі шило, що дірявить і дірявить мішок, в який сховано.

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук для тижневика “ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ”Україні ніколи особливо не щастило зі сприйняттям у Європейському Союзі. Навіть після Помаранчевої революції чи не найбільш позитивний образ, який вона мала в тамтешніх політичних колах, — це образ такого собі симпатичного невдахи, в якого все валиться з рук, якому постійно не щастить, але зрештою він може розраховувати на хепі-енд у фіналі. За Януковича імідж був неабияк підкоригований, і тепер Україна нагадує скоріш агресивно налаштованого і водночас закомплексованого тинейджера, який щойно вирвався з-під батьківської опіки, хоче спробувати все й відразу, ні з ким особливо не церемониться і відправляє подалі всіх, хто наважується направити його на путь істини. Цей типаж, на відміну від невдахи, не просто викликає співчуття чи втому, а дратує і лякає своєю неадекватністю.
Під час Євро-2012 із цим персонажем довелося зіштовхнутися не лише європейським бюрократам, які вимушені мати справу з Україною з професійної необхідності, а й пересічним європейцям. Як відомо, до початку чемпіонату їхнє сприйняття України вимірювалося низкою негативних стереотипів. Ув’язнена «принцеса з косою», повії, вбиті бродячі собаки, расисти на стадіонах, грабіж на дорогах, «злодюжки й бандити» (за словами Платіні) в готелях — такий «європейський» іміджевий набір істотно зашкодив Україні перед чемпіонатом, але, хоч як це парадоксально звучить, допоміг після його початку: у результаті тривалої медіаатаки про страшні українські будні Україна була приречена на краще сприйняття при безпосередньому з нею знайомстві.

І все ж Євро-2012 було явно недооцінене в нас як потенційний елемент «м’якої сили» України в Євросоюзі. Як шанс підкоригувати сприйняття нашої країни серед пересічних європейців. Адже, хоч би що казали, УЄФА, ухвалюючи рішення популяризувати футбол на Сході Європи, насправді виконав роботу, яку роками «завалювали» у своєму діалозі Україна і Євросоюз, — дав можливість європейцям побачити українців в українському, а не європейському контексті. Бо в європейському контексті українські громадяни представлені переважно на рівні лише двох категорій: або тих, хто заробляє там на хліб, або ж тих, хто міг би спокійно дати можливість заробити першим на хліб в Україні, якби не інвестував мільйонів у пришвартовані в районі Лазурового узбережжя яхти.

Євро-2012 надало пересічним європейцям можливість сформувати своє уявлення про Україну як державу не на основі політичних заяв чи публікацій у медіа, а виключно на підставі власного досвіду.

Україні натомість Євро-2012 надало іншу можливість: довести Євросоюзу, що вона може не тільки брати на себе серйозні міжнародні зобов’язання, а й успішно виконувати їх, незважаючи на зміну влади в Україні. Останній пункт особливо важливий. Адже чемпіонат, по суті, став унікальним в історії незалежної України випадком, коли на прикладі конкретного масштабного проекту було продемонстровано спадкоємність і послідовність у політиці відразу двох президентів. Вони навіть взаємодоповнили один одного: не факт, що за Януковича Україна отримала б право на проведення фінальної частини чемпіонату в Україні, а за Ющенка змогла б виконати поставлені вимоги УЄФА і провести чемпіонат у повноцінному форматі.

Поки що всі оцінки Єв-ро-2012 у контексті відносин України з Євросоюзом базувалися виключно на політичних заявах. Украй оптимістичних з боку української влади, яка поставила інфраструктурні досягнення в один ряд ледь не з виконанням умов відповідності критеріям для вступу в ЄС. Та більш ніж стриманих — з боку опозиційних політиків, які звели Євро-2012 до розмов про тріумф непрозорих тендерів та бойкот української частини чемпіонату європейськими лідерами.

Чимало було гадань на кавовій гущі і з приводу того, наскільки європейські відвідувачі України звертатимуть увагу на питання, пов’язані зі станом демократії в Україні. Наскільки обізнаними виявляться вони, скажімо, в ситуації з «політичними в’язнями», зокрема зі справою Юлії Тимошенко. І наскільки подібні речі якось позначатимуться на їхньому ставленні до України та її європейського майбутнього. Чи, можливо, їхнє сприйняття України формуватиметься передусім під впливом дешевого пива та завдяки банальній можливості повболівати за улюблену команду?

Інститут світової політики (ІСП) за підтримки USAID та у партнерстві з PACT та Uniter вирішив з’ясувати всі ці моменти з допомогою конкретних цифр, замовивши соціологічній компанії GFK Ukraine опитування серед громадян Європейського Союзу, котрі відвідали Україну під час фінальної частини чемпіонату. Опитування було проведено в чотирьох приймаючих містах Євро-2012 на виходах зі стадіонів, тому отримало назву 1-го Євро-екзитполу.

Звісно, дехто може зауважити, що європейські фани — народ специфічний і не дуже репрезентативний, але їхні оцінки все ж заслуговують на увагу з кількох міркувань. Зокрема тому, що майже половина опитаних (44,28%) — це європейці віком від 25 до 34 років, тобто люди, котрі якщо не визначатимуть, то коригуватимуть майбутнє Європейського Союзу, формуючи відповідну громадську думку, зокрема, й щодо розширення ЄС на Схід. Іншими словами, всі, хто приїхав в Україну на Євро-2012, представляють те саме «населення країн Євросоюзу», на яке так полюбляють посилатись європейські політики, коли розповідають, чому Україні не треба давати перспективу членства в ЄС чи чому в питанні безвізового режиму треба рухатися дуже обережно. Крім того, майже половина з опитаних уболівальників (45,61%) мають вищу освіту (бакалавра або магістра), відповідно, вже не зовсім вписуються у створений деякими скептиками образ про недалеких в інтелектуальному плані фанатів. Нарешті, переважна більшість із них (84,64%) до Євро-2012 жодного разу не були в Україні, ще майже стільки ж не мають в Україні ні друзів, ні родичів, ні знайомих колег. Відтак для переважної більшості європейських фанів Україна дійсно була справжнім відкриттям, і з допомогою таких людей можемо зробити висновок про те, які перші асоціації викликає наша країна в пересічного європейця і які реальні іміджеві прогалини існують у нас у Євросоюзі.

Якими ж, зрештою, є найважливіші висновки Євро-2012 з погляду європейського (начебто все ще пріоритетного) напрямку зовнішньої політики України?

По-перше, опитування підтвердило, що Євро-2012 змінило на краще ставлення пересічних європейців до України, проте фактично не змінило ставлення до її потенційного членства в ЄС. Якщо 52,25% опитаних підтвердили, що після футбольного чемпіонату їхнє сприйняття України покращилося, то 37,60% відповіли, що Євро-2012 не вплинуло на їхнє ставлення до вступу України в ЄС.

Хоча, судячи з результатів опитування, кращого ставлення до європейського майбутнього України від пересічних європейців і так годі було очікувати. Особливо враховуючи нашу унікальну формулу інтеграції в ЄС за принципами і стандартами Митного союзу. Судіть самі: 42,56% опитаних європейців стверджують, що Україна заслуговує на вступ у ЄС найближчим часом. Ще третина (30,92%) вважає, що Україна може стати членом Євросоюзу в середньостроковій перспективі, якщо поліпшить політико-економічну ситуацію. Лише 2,77% заявили, що не хочуть, аби Україна взагалі коли-небудь була в ЄС.

Більше того, 16,89% опитаних європейців вважають (увага!), що Україна вже є членом Європейського Союзу. Тут варто звернути увагу, що це відповіді, які дали неприхильно налаштовані до членства України в ЄС громадяни Польщі чи, скажімо, Литви, а передусім Великобританії, Швеції, Німеччини та Нідерландів, — саме із цих країн найбільше вболівальників погодилося взяти участь в опитуванні. І якщо лояльна позиція британців і шведів у принципі відповідає генеральній лінії їхніх урядів щодо розширення ЄС за рахунок України, то позиція німців та голландців відверто дисонує з політикою їхнього керівництва.

Так само дисонує з позицією багатьох політиків Старої Європи думка європейських уболівальників, що безвізовий режим між Україною та ЄС треба запровадити «прямо зараз». Принаймні саме за таке формулювання висловилися 52,39% опитаних. Ще 24,52% підтримують установлення безвізового режиму найближчими роками, якщо будуть виконані всі необхідні умови з українського боку.

На думку опитаних, для можливого членства України в ЄС існують три ключові перешкоди: погана економічна ситуація (43,34%), корупція в уряді (40,23%) та наявність політичних в’язнів (38,81%). Останній показник особливо заслуговує на увагу: він є свідченням ефективної інформаційної кампанії в країнах ЄС з приводу ув’язнення Тимошенко та інших членів її уряду, справи яких класифікуються як політично мотивовані. Він також підтверджує, що поняття «політичні в’язні» за останній рік стало новим (і явно таким, що не додає привабливості) штрихом до бренда України в ЄС. І схоже на те, що в цьому питанні солідарні як політичні еліти Євросоюзу, так і пересічні європейці.

Так само солідарні пересічні європейці (принаймні ті, що відвідали Україну) зі своїми урядами і в питанні ув’язнення Юлії Тимошенко. Лише 9,45% опитаних відповіли запитанням на запитання: «Хто така Юлія Тимошенко?», натомість 37,88% підписалися під твердженням: «Я не погоджуюсь із рішенням українського суду ув’язнити Юлію Тимошенко і вважаю її політичним в’язнем».

Позитивною новиною для української влади тут може бути хіба те, що третина опитаних (32,73%) призналися, що ув’язнення Юлії Тимошенко не вплинуло на їхнє сприйняття України загалом. Тобто фактично виступили прихильниками пропагованої деякими європейськими полісімейкерами ідеї не дивитися на Україну виключно через грати Качанівської колонії.

Загалом, як бачимо, основні перешкоди на шляху до євроінтеграції України європейці так чи інакше вбачають в уряді України, під загальною назвою якого мається на увазі не лише Кабінет міністрів України, а й усе керівництво країни як таке. Більше того, саме уряд майже половина (46,6%) опитаних вважають тим, що в Україні є найменш європейським. Натомість найбільш європейським з усього наявного в нашій країні були визнані… люди (аж 73,86%). Висновок напрошується сам по собі: пересічні українці успішно попрацювали головними іміджмейкерами країни. Вони фактично були вимушені латати іміджеві дірки, які свідомо чи несвідомо створювали в українському образі наші доблесні можновладці, то знищуючи одне одного політичною нестабільністю, то кидаючи одне одного у в’язниці. У принципі, це не повинно дивувати: попередня найбільш масштабна «піар-кампанія» України в Євросоюзі теж була створена руками пересічних українців — після того, як вони вийшли на помаранчевий Майдан захищати результати президентських виборів. Інше питання, на яке вже доведеться відповісти, мабуть, самим українцям: як так сталося, що ці визнані найбільш європейськими з усього європейського в Україні люди дозволяють собі обирати не зовсім європейських політиків?

Водночас ні «європейські» люди, ні спогади про Помаранчеву революцію не змогли вплинути на сприйняття європейськими гостями України як країни, що перебуває наразі між демократією та диктатурою. Про що йдеться? Коли європейським фанам було запропоновано оцінити рівень демократії в Україні за десятибальною шкалою, то більшість з них зупинилися на оцінці в п’ять пунктів — тобто якраз посередині. Так само, ніщо не завадило багатьом європейським фанатам віднести Україну до однієї групи держав з Росією та іншими країнами колишнього Союзу (38,45%), поруч з Польщею та іншими східноєвропейськими країнами — членами ЄС її помістили всього 20,80% респондентів.

Відповідно, якщо в когось на момент отримання Києвом та Варшавою права на проведення Євро і були ілюзії з приводу того, що до початку фінальної частини чемпіонату європейці зможуть порівняти різницю в розвитку України та Польщі, і ця різниця виявиться не дуже істотною (і чому б, у такому разі, не визнати Україну достойною членства в ЄС?), то дане опитування вщент такі ілюзії розвіює. Лише на якийсь 1% більше опитаних європейців призналися, що Україна виявилася більш європейською, ніж вони очікували. Інша половина відповіла, що Україна виявилася більш радянською, ніж вони сподівалися побачити до візиту.

Що ж, залишається тішитися, що при ближчому знайомстві Україна здатна перетворюватись із чудовиська якщо не на красуню, то просто на симпатичну країну. Симпатія — це саме те почуття, яке залишилося до України в більшості вболівальників (55,82%). Ще в 37,50% — повага. І в 31,87% — бажання підтримати. Непогано, як для одного чемпіонату після стількох перенесених «операцій» з перетворення на політичну потвору Європи?