Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Української правди”Потрібно мати воістину сталеві нерви, аби не відреагувати на анти німецьку кампанію, яка, здається, захопила представників Партії регіонів більше, ніж термальні спа Баден Бадена і свіже німецьке пиво на Октоберфесті. Таких нервів я, на жаль, не маю , тому вирішила відреагувати. Тим більше, що, як не парадоксально, саме Німеччина і канцлер Меркель можуть сьогодні стати справжнім рятівним колом Віктора Януковича, якщо він, звісно, ще хоча б мінімально зацікавлений вийти з загнаного кутка, зберігши обличчя. Причому, зробити це ще до Євро-2012. Але про все по порядку\
Буду відвертою: у кого-кого, а в мене як переконаного євроатлантиста є чимало питань до зовнішньої політики Німеччини на Сході Європи. Депутати Партії регіонів, які сьогодні вздовж і впоперек розмазують Німеччину, навряд чи можуть зрозуміти ті відчуття до канцлера Меркель, які мені вдалось пережити, перебуваючи на саміті НАТО в Бухаресті, коли Україні з легкої руки пані канцлера було відмовлено в ПДЧ. І коли один європейський президент розповів мені пізніше про свою тривалу розмову з канцлером на тему України й НАТО, в якій вона визнала, що не могла собі дозволити через Україну пустити під відкіс російсько-німецький поїзд дружби. Це вже потім я усвідомила одну просту річ: якщо питання інтеграції України в НАТО стоїть на порядку денному зовнішньої політики України, це не означає, що воно має автоматично з’явитись на порядку денному зовнішньої політики Німеччини.

З Європейським Союзом дещо інакше. Щоб не говорили про російсько-німецьку змову заради не допуску України ближче до ЄС провладні політики, цієї змови не існує. Так, Німеччина в особі канцлера Меркель не готова поки що бачити Україну в ЄС. Але вона була готова підписувати з нею Угоду про асоціацію. Була готова ратифікувати її. Причому, за моєю достовірною інформацією, була готова робити це ще у вересні минулого року. Як стверджують мої надійні джерела в оточенні канцлера, коли Меркель і її зовнішньополітичному раднику пану Хойзгену на момент саміту “Східного партнерства” у Варшаві деякі фахівці з питань України говорили, що, можливо, не варто поспішати з підписанням Угоди про асоціацію з Україною, оскільки ситуація в країні з демократією погіршується, вона та її команда були налаштовані однозначно: поїзд вже пішов, угоду треба підписувати, будемо думати, що робити з нею вже в процесі ратифікації. Мої співрозмовники також не приховують: підписанням Угоди про асоціацію з Україною німці мали намір дати певний знак і Росії.

Меркель була зацікавлена в Угоді також тому, що її підписання уособлювало б який не який успіх “Східного партнерства” – проекту, який би не став можливим завдяки “благословенню” Німеччини. Доказ цьому – канцлер особисто відвідала обидва саміти “Східного партнерства” у той час, як, скажімо, президент Франції не удостоїв своєю присутністю жодного.

Меркель говорила про підписання Угоди як майже про доконаний факт, тому що на той момент у канцлера Німеччини не було підстав не вірити українському президенту. А український президент, за словами знову ж таки, наших надійних співрозмовників, двічі (один раз по телефону, інший – під час зустріч у Варшаві) говорив їй про плани декриміналізувати злощасну 365 статтю Кримінального кодексу. Меркель повірила Януковичу навіть незважаючи на те, що за роки перебування на посаді канцлера склала не найкраще враження про українських політиків. Мовляв, всі вони переймаються власними справами замість того, щоб вирішувати реальні проблеми, які є в країні. Це, до речі, стосувалось і прем’єра Тимошенко. Саме тому, до моменту звинувачувального вироку над Тимошенко німці всіляко уникали персоніфікацій, намагаючись у своїх заявах робити наголос на загальних загрозах демократії в Україні.

І не в останню чергу тому, німці забажали на власні очі – точніше, на очі власних лікарів – переконатись, наскільки стан здоров’я Тимошенко відповідає тому, про що говорить українська опозиція. Грубо кажучи: Тимошенко дійсно хвора чи симулює. Важливий момент: лікарі, які оглядали Тимошенко перший раз – це не просто випадкові німецькі лікарі. Один з них, за нашою інформацією, у дуже гарних стосунках з сім’єю канцлера – з Меркель та її чоловіком. Тобто, це лікар, якому канцлер довіряє. І, до речі, перед тим, як їхати до України ці лікарі навіть не знали, хто така Тимошенко. І друге до речі: підтвердженням тому, що канцелярія Меркель тримає справу на контролі є той факт, що представник офісу канцлера приїжджав до України разом з лікарями.

Але саме ці лікарі несвідомо зробили гарну послугу для політиків: підказали їм найбільш простий в нинішній ситуації вихід із ситуації для Януковича – вивезти Тимошенко до Німеччини на лікування на невизначений час. Фактично, організувати такий собі гуманітарний екзил.

Висловлюючись словами одного з моїх німецьких співрозмовників, такою пропозицією Берлін проклав “золотий міст” для українського президента, по якому йому залишається тільки пройти. І якщо не з гордо піднятою головою, то принаймні і не з низько опущеною. Питання, яке сьогодні багатьом інсайдерам в Європі і навіть самій Україні не дає покою – ЧОМУ Янукович досі не наважується на це піти? ЧОМУ ніхто з його найближчого оточення не здатен пояснити, що подібного шансу розрулити ситуацію хоч якось зберігши обличчя може й не буде? ЧОМУ ніхто не розтлумачить, що Юля в екзилі не така цікава та приваблива для світу, ніж Юля за гратами? А новини від неї з клініки “Шаріте” навряд чи можуть бути такими резонансними та доступними для пересічного українця, як з Качанівської колонії? І чому ніхто не може Януковичу пояснити, що пішовши по цьому золотому мосту він, заодно, забезпечить присутність Меркель на Євро-2012 (це правда, що вона “торгує” своїм візитом, ув’язуючи його з рішенням про лікування) і серйозно розчистить дорогу для підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Зрештою, він просто піде на мирову з канцлером Німеччини. У той час, як Янукович думає, що його принизили, Меркель вважає, що її особисто образили, коли сказали про декриміналізацію статей, а натомість почали ще більш абсурдну гру з Тимошенко й іншими членами її команди. Те, наскільки емоційно й персонально сприймає Меркель все, що відбувається в Україні, свідчить й інший досить, як на мене, символічний факт. Всі вже мабуть знають про нещодавню резонансну заяву німецького канцлера з приводу двох диктатур України та Білорусі, але дуже обмежене коло людей знає про те, що насправді у Меркель перед очима був інший текст з розмежуванням на Україну і Білорусь: а саме, про політичні репресії в Україні і диктатуру в Білорусі. Меркель відхилилась від підготовленого їй тексту і прирівняла ці дві країни…

Януковичу потрібні письмові гарантії, що німці визнають Юлю засудженою і в будь-який момент будуть готові її екстрадувати? Але канцлер Німеччини не може давати жодних письмових гарантій: у таких країнах Європи, як Німеччина, політики не приймають рішення за юристів. Боїться, що Тимошенко попросить політичний притулок у Німеччині? По-перше, Тимошенко навряд чи це зробить, оскільки рано чи пізно захоче повернутись до України. По-друге, якщо навіть попросить і їй дадуть (а їй можуть дати хоча б тому, що міністр юстиції Німеччини Сабіне Лойтхойссер-Шнарренбергер – увага! – колишня співдоповідачка ПАРЄ по Україні, яка на власні очі переконалась, що таке українське правосуддя, що таке українські тюрми і так далі тому подібне), то, знову ж таки, це означатиме ізоляцію Юлі від політичної боротьби в самій Україні, а хіба не того добиваються на Банковій?

Так чи інакше, німецька пропозиція на найвищому рівні залишається в силі. Канцлер Меркель може далі змальовуватись ворогом N1 України Януковича, а може стати його рятівним колом, схопившись за яке можна вирулити проблему Тимошенко ще до початку Євро-2012. І непотрібно розповідати, що Меркель переймається Україною тільки тому, щоб підвищити свій рейтинг в самій Німеччині. Україна – не та країна, на якій сьогодні в Німеччині можна зробити рейтинг, повірте. Та й не все так погано у Меркель, як намагаються розповісти провладні депутати. Рейтинг очолюваної нею ХДС складає, за результатами останнього опитування компанії Forsa, 35% проти 26% у соціал-демократів. І в неї є всі шанси перемогти на наступних загальнонаціональних виборах і без “маленької переможної” війни з Україною.

Німеччина – це не європейська Росія, як її сьогодні вперто намагаються змальовувати в Києві. Німеччина – це Німеччина. Зі своїми достоїнствами і вадами. Треба з цим змиритись і скористатись тими можливостями, які ця країна інколи надає.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”На фоні того рівня розбору польотів, які сьогодні відбуваються між Україною та Євросоюзом, призначення нового посла ЄС в Україні виглядає справою досить дрібною і неважливою. Можливо. Але ця справа як мінімум є досить показовою. До того ж, містить одну гарну новину. А це вже, погодьтесь, справжня рідкість в нинішніх зовнішньополітичних розкладах України.\
Гарна новина стосується не стільки того, хто став новим послом. Хоча, безперечно, варто привітати польську дипломатію з отриманням нею давно бажаного призу у вигляді посади посла ЄС в Україні. Це притому, що останнім часом в ЄС нові країни-члени вже почали потрохи звикати до ситуації, коли всі пристойні пости дістаються країнам Західної Європи. Варто привітати й особисто Яна Томбінського – одного з найкращих польських дипломатів, що в серйозному кадровому бою отримав цей “приз” від Кетрін Ештон. Саме Ештон, бо Фюле хоч і застовпив собі статус головного фахівця по Сходу в Брюсселі, але пролобіювати “свою” кандидатуру не зміг (він начебто вболівав за представника, точніше представницю, Естонії).

Чи вітати Україну? З одного боку, так: добре що з приїздом Томбінського в Києві відразу стане два польські посли, якщо не рахувати директора Центру зв’язку НАТО Марчіна Кожіела. З іншого боку, мої друзі європейські-дипломати (з тих, які вболівають за Україн в ЄС) переживають, що емоційна заангажованість поляка Томбінського може йому трохи заважати в роботі в Києві. Є, зокрема, питання, наскільки його думка братиметься до уваги в Брюсселі, знаючи ставлення представників “старої” Європи до польської позиції щодо України: мовляв, з поляками все зрозуміло. Умовно кажучи, чи є в нього на вищих постах в ЄС той Баррозу, до якого він у випадку чого може невимушено зателефонувати на мобільний, як було у посла Тейшейри? Я особисто переймаюсь тим, щоб подібний вибір польського представника після довгих роздумів Ештон не був сигналом й Варшаві на кшталт: беріть, поляки, й займайтесь своєю Україною, якщо вона вам настільки важлива й дорога. Хочеться вірити, що цей вибір був зумовлений саме тим, що Томбінські – дійсно висококласний дипломат. Або ж як мінімум тим, що Ештон просто не хотіла повторювати комбінацію Баррозу-Тейшейра і призначати свого співвітчизника. Адже, за інформацією з джерел Єврокомісії, Томбінському на останньому етапі довелось протистояти нинішньому послу Британії в Україні Лі Тернеру.

Гарна новина, як на мене, насправді полягає у тому, що при всьому роздратуванні Україною (це вже не втома, в саме роздратування), при всьому небажанні далі мати справу з українським керівництвом, вакансія посла ЄС в Україні викликала шалений резонанс. На неї подалось, за деякою інформацією, більше 60 кандидатів. Причому, кандидатів дуже серйозних і статусних. На цю посаду, скажімо, претендував, за нашою інформацією, депутат Європарламенту Павел Коваль. Її добивався (причому вийшов навіть у передфінальний раунд) такий важковаговик шведської дипломатії як колишній спецпредставник ЄС по Південному Кавказу Пітер Семнебі. Зрештою, сам Томбінські обрав Київ, а не Вашингтон, куди його наче планував направити послом Польщі міністр Сікорські (ще, до речі, одне підтвердження рівня Томбінського). Україна, на диво, все ще залишається для європейських дипломатів почесною місією, а не почесним засланням. Дрібниця, але приємно.

Стаття Жанни Безп’ятчук, аналітика ІСП для “ГЛАВКОМА”Ідея «третього шляху» для постколоніальних суспільств свого часу стала такою собі контрвідповіддю на перекоси й невдачі першої хвилі модернізації бідних африканських і азійських країн. «Нам не дали змогу одразу піти шляхом поступальної демократизації, нарощування економічного добробуту й підвищення соціальних стандартів, не допустили в своє вишукане золотомільярдне співтовариство, не підтримали – значить ми прагнутимемо самодостатності. І це буде наша відповідь жадібним західним ринкам і корпораціям та подвійними стандартами їхніх політиків». У цій риториці можна було вправно заретушувати власні смертні гріхи: всеохопну корупцію, неспроможність нових-старих політичних еліт, брак системних, жорстких реформ, протягування в нову систему бюрократичного баласту з минулого.\
На пострадянському просторі цей сценарій цілком реалізувався в Білорусі й почав де-факто втілюватися в життя в Україні. У березні в «Дзеркалі тижня. Україна» український міністр закордонних справ Костянтин Грищенко в своїй статті доволі чітко висловився, що нашій країні треба попрямувати в європейське майбутнє власною ексклюзивною траєкторією, нехай і непомітною, зате прагматично вивіреною. І вона «дещо відрізнятиметься від шляху нових країн-членів ЄС». Пан міністр згадав про те, що не все, запропоноване європейцями, Україні підходить, що потрібно піти шляхом внутрішніх трансформацій і пошуку нових геополітичних майданчиків, таких, як китайський, приміром. Можна згадати принагідно його нещодавнє латиноамериканське дипломатичне турне. Таким чином, концепція «третього шляху» країни із вибірково розв’язаними від норм і цінностей ЄС руками була підготовлена ще до фактичного європейського бойкоту саміту голів країн Центральної та Східної Європи у Ялті. І можна прогнозувати, що як тільки такі політичні колізії почнуть повторюватися, Україна отримує всі шанси вже по-справжньому вийти на цей «третій шлях». І потреба в ньому обумовлена тим, для чого нинішньою владою придуманий евфемізм – «всі особливості процесів внутрішнього розвитку України».
У куражі святкового настрою Дня Перемоги Микола Янович розтлумачив всій країні, як європейці заважають їй насолодитися свободою, відвойованою в Другій світовій: «І все ж зараз знаходяться негідники і всередині країни, і зовні, хто хоче поставити під сумнів європейську перспективу… нашого народу… Ми спроможні розвиватися на власний розсуд, виходячи з національних інтересів, а не за чужими вказівками». День перемоги взагалі надихає політиків на пострадянських просторах на заяви стратегічного характеру. Аляксандр Лукашенка також заявив у цей особливий день, що Білорусь виступає проти «нав’язування нового демократичного порядку». І, здається, у його свідомості війна так і не закінчилася: «Агресор сьогодні все частіше прагне розкласти країну зсередини, поставити її в підпорядковану позицію, посіяти хаос, використовуючи технології інформаційних війн та мережевих революцій, економічні санкції, політичну активність місцевих п’ятих колон».

Білорусь уже ввійшла в історію як живий приклад безперспективності будь-яких розмов про самодостатність і економічну автаркію в пострадянському світі. На практиці ця самодостатність обернулася глибокою фінансовою кризою і безнадійно неефективною економікою, залежною від російських кредитів і санкціями проти білоруських посадовців.

Хоча насправді сама ідея «третього шляху» і як така, і в історичному контексті тієї частини Східної Європи, що ніяк не може перейти зі стану «пост-» в якийсь новий, може мати свій беззаперечний сенс. І як приклад цього сенсу, яким би банальним він не здався, є Грузія. У риториці грузинський реформаторів теж озвучується свій «третій шлях». Тільки він інший: там ним ідуть не тому, що мають політичних в’язнів високого рівня чи хочуть зберегти усталену систему виводу капіталів за кордон і масштабних відкатів, і не тому, що їх сьогодні ще не запрошують в ЄС чи тому що в єврозоні криза. Вони пішли цим шляхом, тому що західні рецепти конкретних інституційних змін справді можуть не спрацювати в пострадянських реаліях, особливо це стосується боротьби з корупцією та реформ державного апарату, правоохоронних органів. Можна прийняти які-завгодно закони про публічний доступ до інформації, про створення реєстру корупціонерів, взагалі – про будь-що прекрасне й правильне, але без інституційної хірургії та політичної волі це все гаситься системою. Жорсткі інституційні зміни може здійснювати лише сильна інтелектуально влада, яку поважають в демократичному світі. Грузія креативно виробила власну рецептуру.

Але тут важливо не плутати між собою розповіді деяких урядовців у Києві про те, що деякі рекомендації ПАРЄ не підходять Україні, що Рада Європи пропонує їй нереалістичні речі, і грузинські розмови про те, що, скажімо, не всі рекомендації ЄС щодо боротьби з корупцією можуть вирішити реальні проблеми. ПАРЄ вимагає допустити до участі у виборах Юлію Тимошенко, Юрія Луценка, змінити процедури призначення судів. Відчуваєте відмінність? І як би часто український реформатор Сергій Тігіпко чи грузинський Каха Бендукідзе не курсували між Тбілісі та Києвом, щоб поділитися досвідом модернізації пострадянської країни, «третій шлях» сьогодні веде Україну й Грузію в різних напрямках.

Я особисто не знаю кращого опису осмисленого «третього шляху» для пострадянської країни за озвучений в інтерв’ю для «Ехо Москви» Міхаїлем Сааакашвілі: «Головне не те, як ти схему зробив, а головне – сам ти в що віриш. Якщо ти сам своїх дітей посилаєш вчитися тільки за кордон, якщо твоя дружина завжди там народжує, якщо ти купуєш власність тільки там і взагалі вивозиш увесь капітал туди, то не буде в тебе країни». Одне слово, якщо вам пропонують прогулянку «третім шляхом», треба задуматися: а навіщо? Дружба з країнами Латинської Америки, Південної та Південно-Східної Азії й Китаєм як альтернатива, що розріджує дилему «ЄС – Росія», і національний прагматизм – це добре, але це ще не шлях.

Стаття Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики для “ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ”Говорят, после президента сильного, но неправого, обычно приходит президент слабый, но правый. Во Франции сегодня произошла как раз такая история. После сильного Николя Саркози пришел слабый Франсуа Олланд. Пришел не как Олланд, а как «анти-Саркози». Новый президент Франции сам не скрывает: выборы стали судом над его предшественником, а не оценкой его собственных заслуг.\
Заслуг как для новоиспеченного лидера Пятой республики у Олланда действительно не так уж много. Министерские посты никогда не занимал. Самый острый кризис, который пришлось ему пережить, — это раскол в его родной Социалистической партии вокруг текста Европейской конституции в 2005 году. Персональные контакты на уровне действующих лидеров других государств сводятся на сегодня к встрече с одним-единственным президентом — президентом Польши Коморовским. А вопрос «Какую внешнюю политику собирается проводить Олланд?» звучит почти так же загадочно и риторически, как в свое время известная фраза Шарля де Голля «Как можно управлять нацией, у которой двести сорок шесть видов сыров?».

Внешняя политика — действительно пока одно из самых слабых мест новоизбранного президента. Понятно, что если это «слабое место» нисколько не помешало ему стать президентом, то оно имеет отнюдь не критическое значение для французов. Когда Николя Саркози пытался щегольнуть на фоне Олланда в образе увенчанного лаврами дипломата, французские комментаторы реагировали достаточно скептично: политики пытаются продать внешнюю политику, когда уже нечего предъявить избирателю во внутренней.

Это при том, что для французских элит внешнее измерение политики Франции всегда играло огромную роль. Символическое подтверждение этому — тот факт, что дипломатическая служба Франции по количеству сотрудников занимает второе место в мире после дипломатической службы США.

Неизвестно, сколько времени уйдет у Олланда для постижения азов дипломатического искусства, понятно одно: его внешняя политика будет отличаться от проводимой Саркози главным образом по стилю, содержание же в большинстве случаев останется прежним. Другими словами, уже сегодня понятно, что внешняя политика будет менее персонализированной и драматичной, но более предсказуемой, нежели во времена Саркози.

Франсуа Олланда трудно представить в роли, которая больше всего удалась его предшественнику, — роли президента по международным кризисам. Будь этот кризис в далекой во всех отношениях для Парижа Грузии, Ливии или на Берегу Слоновой Кости. В то же время французские социалисты так же дружно выступали за кампанию в Ливии. Еще и винили Саркози за медлительность.

Другое дело, что в первую очередь Олланду придется разобраться с делами европейскими. Восстановление европейской экономики, по словам советников Олланда, будет главным приоритетом в его внешней политике. Олланд уже успел получить от британского The Economist прозвище самого опасного человека в Европе после того, как он начал продвигать идею пересмотра рожденного в переговорных муках и под чутким руководством канцлера Меркель фискального пакта ЕС. Хотя на самом деле непонятно, почему Саркози был менее опасен для Евросоюза, когда предлагал вывести Францию из Шенгена или когда лоббировал на высшие посты в ЕС кандидатуры людей, которые ни в коем случае не должны затмить своим статусом и профессионализмом его, любимого?

Пожалуй, Германия является первым и самым серьезным тестом, который ожидает нового президента Франции уже в первые недели его президентства. Ведь символичность момента не в том, что Ангела Меркель открыто поддержала Николя Саркози. И даже не в том, что не захотела встретиться с Олландом во время его ознакомительного европейского турне. Дело в том, что канцлер Германии прекрасно понимала, что игнорирует будущего президента Франции, но всячески дала понять: сегодня она может себе это позволить. И в принципе была права: Олланд все равно решил свой первый заграничный визит в качестве президента осуществить в Берлин. А что, собственно, ему остается делать? Это раньше были времена, когда Германия и Франция слаженно выступали на европейской сцене каждый со своей сильной «партией»: немцы — с экономикой, французы — с политикой и безопасностью. Сегодня Германия с помощью экономики быстро оседлала и европейскую политику, а Франция застыла в ужасе от самой мысли о том, что в любой момент может пополнить ряд стран, которые всячески содействуют разделению Европы на успешный и стабильный Север и инфицированный кризисом Юг.

Второй срочный внешнеполитический тест для президента Олланда — американский. Уже через несколько недель он примет участие в двух саммитах на территории США — G8 в Кэмп-Дэвиде и НАТО в Чикаго. Именно там он даст предварительный ответ на вопрос, будет ли Франция для Америки партнером-подражателем, как нередко бывало во времена президентства Саркози, или, скорее, вернется в свою привычную роль партнера-раздражителя. Ее Олланд опробовал еще во время предвыборной кампании, пообещав вывести войска из Афганистана уже в конце 2012 года, то бишь на два года ранее намеченного американцами срока.

Пройти этот тест после Саркози будет не так уж и легко. Кто-кто, а он, пожалуй, являлся самым дружественным к США президентом Франции за последние полвека. А свое прозвище «Сарко-американец» оправдал уже тем, что вернул Францию в военные структуры НАТО, увеличил контингент в Афганистане, занял более жесткую, чем сами США, позицию по Ирану и Сирии, и в первых рядах принялся разруливать ситуацию в Ливии. Если что и могло серьезно раздражать американцев в Саркози, так это его неуемный темперамент. «Уже самого присутствия в комнате вместе с Саркози достаточно для того, чтобы у кого угодно поднять уровень стресса», — так писали американские дипломаты в одной из своих депеш, ставших доступными благодаря Wikileaks. Да еще, может быть, его порывы навязать персональную дружбу Обаме вперемешку с явными приступами ревности к международной славе американского президента.

У Олланда такие симптомы не прослеживаются. Хотя к Обаме у него тоже особое отношение. Когда журнал Paris Match попросил его назвать четырех политических лидеров, которые особенно вдохновляют новоиспеченного французского президента, он назвал Нельсона Манделу, бразильского президента Лулу, Гельмута Коля и Барака Обаму. Именно к американскому президенту апеллировал и экс-премьер (сегодня один из главных кандидатов на пост министра иностранных дел) Лоран Фабиус, защищая будущего президента от нападок по поводу его более чем скромного внешнеполитического досье: мол, Обама, когда пришел к власти, тоже не имел большого международного опыта.

В целом трудно не согласиться с моими коллегами из вашингтонского Центра стратегических и международных исследований (CSIS), которые полагают, что кто бы на самом деле ни стал президентом Франции, у внешней политики этой страны на сегодня есть несколько главных вызовов. Например, Париж не может не учитывать тот факт, что фокус международной политики все больше сдвигается на Восток, в частности в сторону Китая и Индии. Это как раз та часть мира, где французское политическое, экономическое и даже культурное присутствие и влияние особенно слабое. Во-вторых, экономические и финансовые вопросы играют все большую роль в эпоху глобализации. Сама Франция и остальной мир привык воспринимать эту страну как серьезную политическую и культурную величину, но отнюдь не экономическую. Французской дипломатии при всем ее желании или нежелании придется учесть социальные и экономические вызовы как у себя в стране, так и в целом в Европе. В-третьих, проблема ресурсов. При постоянном давлении с целью сократить бюджетный дефицит и национальный долг может случиться так, что политически уместнее для Франции будет сократить расходы на внешнюю политику и оборону (от миротворческих контингентов до количества дипломатов), чем на внутренние социальные программы.

А теперь о том, что следует ожидать Восточной Европе от президента Олланда. Мои французские собеседники, специализирующиеся на этом регионе, в один голос утверждают: скорее всего, это будет продолжение политики в стиле Russia first (сначала Россия). Даже несмотря на то что из двух главных кандидатов атлантист Саркози считался предпочтительнее для Кремля, чем социалист Олланд.

Это, конечно, вовсе не значит, что с Олландом России придется тяжело. Приятный для Москвы символический жест он уже сделал — выступил за продолжение сделки с продажей «Мистраль».

Есть, правда, один нюанс, на который, в частности, обращают внимание мои собеседники из дипломатических кругов Франции. Это акцент, который Франсуа Олланд делает во внешней политике на демократические ценности, особенно на соблюдении прав человека. В коммюнике после парламентских выборов в России Олланд не на шутку прошелся по поствыборной ситуации: в частности, говорил о том, что «жестокое подавление выступлений оппозиции вызывает озабоченность» и что «свобода манифестаций должна быть в полной мере соблюдена». В интервью французскому еженедельнику Le Nouvel Observateur он пришел к выводу, что «Россия причастна к резне в Сирии». Ну и, наконец, в ходе предвыборной кампании дал понять: в случае своей победы будет более чем пристально следить за развитием демократии в других странах.

Если это на самом деле произойдет, то вряд ли украинские власти в их нынешнем формате могут рассчитывать на хорошие новости из Франции. Хотя на это и так особо никто не надеется. Многому научила история с президентством Саркози.

Вряд ли для кого-то является секретом, сколько плохо замаскированных надежд в свое время вызвало это избрание в Украине. Оптимизм навевали мельчайшие детали. Оброненная Саркози на посту министра внутренних дел Франции фраза, что Киев — это, безусловно, «европейская столица». То, что его внешнеполитическим советником стал господин Левит — француз с украинскими корнями. И то, что Саркози большой атлантист, значит, будет слушать на тот момент «дружественную» Киеву Америку, а не «злую» Россию. И то, что об украинских перспективах интеграции в ЕС Саркози никогда не выражался так резко, когда говорил о Турции. То есть, никогда и ни под каким соусом.

Ну а уже во времена Януковича в Киеве многие тешили себя мыслью, что Саркози — в первую очередь талантливый бизнесмен, и он, в отличие от некоторых других европейских лидеров, не будет устраивать украинской власти мастер-классы по вопросам демократии и соблюдения прав человека.

Вряд ли подобные мастер-классы будет проводить небизнесмен Олланд. Не потому, что Украина на внешнеполитической карте Парижа имеет весьма размытые контуры. И не потому, что Франции нравится происходящее сегодня в нашей стране. Просто потому, что у нее совсем другая дипломатическая культура. Культура, в которой не привествуется слово «нет». Виктор Янукович, по нашей информации, имел все шансы ознакомиться с ее элементами, когда так и не получил внятного ответа по поводу запросов на его встречу с президентом Франции в Нью-Йорке во время Генасамблеи ООН в сентябре прошлого года или с премьер-министром Франции во время саммита по вопросам ядерной безопасности в Сеуле.

Мы вряд ли увидим главные действующие лица французской политики в первых рядах защитников Юлии Тимошенко или в авангарде стран, бойкотирующих Евро-2012. Даже при том, что в вопросе бойкота Евро-2012 французам намного ближе позиция Германии, чем Польши. Впрочем, как и немцы, французы пока нажали в этом вопросе на «паузу»: ожидают положительных сигналов в деле Тимошенко вроде разрешения на ее лечение в Германии.

Такое равнение в своей украинской политике на Берлин — еще одна плохая новость для украинской власти, которая периодически имеет склонность возводить Германию в ранг «врага №1 Украины в Евросоюзе». Либо за то, что немцы высказывают недовольство демократией без стабильности времен Ющенко, либо за то, что разносят в пух и прах стабильность без демократии времен Януковича.

Вторая плохая новость (но уже исключительно для сторонников членства Украины в ЕС) состоит в том, что Украину Олланд в Евросоюзе не видит. Это стало понятно во время его визита в Варшаву в марте этого года. А точнее — в ходе дискуссии о будущем Европы, организованной шеф-редактором Gazeta Wyborcza Адамом Михником, в которой, кроме Олланда, принимал участие также бывший президент Польши Александр Квасьневский. Именно Михник в роли модератора и задал Олланду явно неожиданный для последнего вопрос об Украине. И Олланд дал на него явно искренний, а не отшлифованный советниками и спичрайтерами ответ: Украина не числится на сегодняшний день в списке государств, которые могли бы быть приняты в Евросоюз. И в том, что членство в ЕС не должно быть наградой за демократию, поскольку демократия должна сама по себе быть целью для стран, которые стремятся в Евросоюз. Как бы потом Александр Квасьневский ни доказывал французскому гостю, что Украине следует и «дальше показывать европейскую перспективу, чтобы поощрять ее к демократизации и движению в сторону Европы, а не России», Олланд остался при собственном мнении. Кстати, вопрос относительно европейского будущего Украины был единственным, который сумел спровоцировать настоящую дискуссию между Олландом и его польскими собеседниками. Во всем остальном «будущем Европы» общий язык между французом и поляками был найден быстро.

Но даже при всем этом окончательно хоронить украинскую демократию в Париже не спешат. Хотя бы потому, что намерены дождаться парламентских выборов в Украине. По словам наших собеседников из правительства Франции, именно выборы должны вынести окончательный вердикт состоянию демократии в Украине. Точно так же, как дело Юлии Тимошенко, по мнению наших французских собеседников, является неким мерилом ситуации с правами человека в Украине. Собственно, именно поэтому посол Франции по правам человека Франсуа Зимере так настойчиво пытается эту ситуацию изучить.

Коментар заступника директора Інституту світової політики Катерини Зарембо для російської служби «Голос Америки»Украина на неопределенный срок перенесла проведение 18-го саммита стран Центральной и Восточной Европы, который должен был пройти 11-12 мая в Ялте. В заявлении внешнеполитического ведомства страны от 8 мая говорится, что «мероприятие состоится в более поздние сроки, которые будут определены по дипломатическим каналам».\
МИД Украины сообщает, что «по разным причинам главы европейских государств не смогут принять участие в XVIII саммите стран Центральной Европы». На данный момент известно, что до появления коммюнике МИД Украины, как минимум четырнадцать европейских президентов отказались приехать на саммит в Ялте. Первые заявления о нежелании участвовать в саммите совпали с моментом объявления голодовки бывшим премьер-министром Юлией Тимошенко. Правда, только шестеро европейских лидеров – Германии, Румынии, Албании, Хорватии, Чехии и Черногории – напрямую связали свой отказ с голодовкой опального лидера оппозиции, неадекватного отношения к ней тюремной администрации.

В заявлении МИД ничего не говорится не только о новом месте проведения 18-го саммита Центральной и Восточной Европы, но и о том, сможет ли он пройти на украинской земле.

8 мая на брифинге перед Качановской колонией дочь бывшего премьера Евгения Тимошенко заявила, что ее мать похудела на десять килограммов и голодает двадцатый день в знак протеста против побоев, полученных 20 апреля во время транспортировки из тюремной камеры в больницу.

«Справедливые замечания»

По мнению украинских аналитиков, желанием перенести саммит на неопределенный срок официальный Киев подтвердил справедливость отказов европейских лидеров посетить это событие. Правда, как говорит заместитель директора Института мировой политики Екатерина Зарембо, это еще не означает, что украинская власть прислушается к европейскому мнению и выпустит Юлию Тимошенко на свободу.

«То, что саммит перенесен – это позор, но Евросоюзу еще рано праздновать победу. Какое-то время назад, когда Виктор Янукович стал президентом, многим в украинском обществе казалось, что для нового лидера важно на различных мероприятиях общаться с западными лидерами. Его приглашают в США и ЕС – для него это было престижно. Но сейчас может показаться, что лидер Украины готов от всего этого отказаться», – сказала Екатерина Зарембо Русской службе «Голоса Америки».

По ее словам, не стоит ожидать, что до осенних парламентских выборов в Верховную Раду в судьбе опального лидера оппозиции произойдут кардинальные изменения.

«Если украинская власть пошла на то, чтобы посадить Юлию Тимошенко и открыть против нее сразу несколько уголовных дел, то не стоит надеяться, что в краткосрочной перспективе ее освободят. Более действенным влиянием европейского сообщества на Украину в этом вопросе сможет стать отказ европейских лидеров приехать на чемпионат по футболу Евро-2012», – считает Екатерина Зарембо.

Финальные матчи европейского чемпионата по футболу пройдут в четырех городах Украины. Из-за ситуации вокруг Юлии Тимошенко некоторые европейские политики заявили о нежелании приезжать на футбольные состязания в Украину. Сегодня под сомнением присутствие в Украине на Евро-2012 канцлера Германии Ангелы Меркель, президента Еврокомиссии Жозе Мануэль Баррозу, Европейского комиссара по вопросам спорта Андруллы Василиу.

Судьба, тюрьма, Тимошенко

По мнению основателя Евразийского Института свобод Вероники Прохиры, перенос ялтинского саммита является адекватным шагом со стороны Украины на решение европейских лидеров не приезжать в Ялту. «Какой же это был бы саммит, если нет участников, которые должны формировать повестку дня, дискутировать и выступать?» – задается вопросом Вероника Прохира.

Она призывает не драматизировать ситуацию с президентскими отказами, не ждать на них реакции официального Киева.

«Официально не все президенты отказались из-за Юлии Тимошенко. У нас критическая ситуация с развитием демократии не только потому, что Юлия Тимошенко приговорена к семи годам лишения свободы. Это всего лишь верхушка айсберга. Если представители тюремной службы позволяют себе бить женщину, которая была премьер-министром, то можно только представить себе, что происходит с простыми заключенными», – сказала Вероника Прохира Русской службе «Голоса Америки».

Вероника Прохира считает, что никто не может предположить, каким образом решится в будущем судьба Юлии Тимошенко. И в Европе, считает Вероника Прохира, это прекрасно понимают: «Когда несколько лет назад международные организации пытались обратить внимание на то, что происходит с правами человека в Украине, Европа была влюблена в украинских политиков. Сейчас, когда эти политики, мягко говоря, оказались в затруднительной ситуации, Брюссель начинает возмущаться этим фактом».

«Кризисные индикаторы»

Индикатором глубокого кризиса развития демократических свобод в Украине называет научный директор Института евроатлантического сотрудничества Александр Сушко перенос времени проведения Ялтинского саммита.

«Отмена саммита – это не решение западных стран, это решение украинской стороны фактически в безысходной для себя ситуации. Это уже следствие события, резонанс информации на избиение Юлии Тимошенко в тюрьме», – утверждает Александр Сушко.

Он сообщил Русской службе «Голоса Америки», что даже после критики Евросоюза, украинская власть не очень-то настроена освобождать Юлию Тимошенко.

«Если бы они хотели это сделать, то они сделали бы это давно. Можно гадать, искать причины, но Киев не идет навстречу по этому вопросу. Я думаю, что ничего не изменится, даже когда ведущие европейские политики не приедут на Евро-2012», – отмечает Александр Сушко.

По словам Александра Сушко, критика Евросоюза по вопросу Юлии Тимошенко является важной, но совершенно не главной проблемой для многих официальных лиц в Киеве.

Коментар директора ІСП Альони Гетьманчук для “ГЛАВКОМА”Очевидно, истинные причины переноса саммита связаны с тем, что Виктор Янукович совсем не так представлял его, каким он получался на момент переноса. А сравнить с чем у Виктора Януковича было: год назад он участвовал в аналогичном мероприятии в Варшаве, где, благодаря Брониславу Коморовскому, находился в самом эпицентре событий и был единственным гостем, которого хозяин саммита – польский Президент – лично представил Бараку Обаме. Именно тогда в Варшаве Януковичу был выдан кредит доверия в виде права на проведение аналогичного саммита в Ялте. Кредит был выдан, несмотря на то, что уже тогда многие европейские политики серьезно задумывались о соответствии политики Януковича европейским стандартам. Если ты кредит доверия не «погасил», значит, и права проводить подобный саммит не имеешь.\
Плохо в этой истории то, что Янукович и Украина для большинства европейских стран окончательно стали синонимами, и перенос подобных саммитов бьет не только по репутации Януковича, но и по репутации Украины. Маргинализируясь сам, Янукович маргинализирует и Украину. Президенты, которые до последнего собирались ехать в Ялту, дали свое согласие на участие в первую очередь потому, что для них на подобных саммитах важна табличка «Украина», которая стоит перед Януковичем, а не тот, кто за ней сидит.

Новость по темеБойкот Ялтинского саммита может быть началом изоляции – эксперт
Уверена, что проведение саммита невозможно до тех пор, пока украинская власть не даст позитивных сигналов Европейскому Союзу. Это не обязательно выход Тимошенко на свободу, это может быть и возможность ее лечения за границей или же другие компромиссные жесты. Пока такие жесты не будут продемонстрированы, нет и оснований для того, чтобы европейские лидеры изменили свое мнение и согласились приехать в Ялту.

Важно понимать и другое: многие лидеры отказались от участия в саммите из-за внутриполитической ситуации. Но даже некоторым из тех, кто, действительно, не мог приехать из-за напряженного графика, сейчас выгоднее сказать, что они не едут из-за Тимошенко. Потому что защищать Тимошенко в Европе сегодня модно и похвально. Быть на стороне Тимошенко – значит быть в мейнстриме.

«Главком» также обзвонил несколько десятков регионалов, но практически все из них – по разным причинам – прокомментировать ситуацию отказались. Например, заместитель председателя комитета ВР по иностранным делам Леонид Кожара искренне удивился, узнав от нас о переносе ялтинского саммита: «Отменили его? Не знаю причин. Я в Раде работаю, а это вам нужно Администрацию Президента звонить. Мне никто не докладывал». А Михаил Чечетов мотивировал «незнание дела» работой в округе: «Саммит в Ялте? Я не знаю, я не организовывал, я не в теме. У меня нет информации, я сейчас в округе».

Прокомментировать события согласился лишь заместитель депутатской фракции Вадим Колесниченко, но, очевидно, перепутал саммит глав государств Центральной и Восточной Европы с обычной конференцией: «Это же частная инициатива и не имеет отношения к государственным мероприятиям. Организаторы исходят из того, какую они заявляют тему, и сколько людей, которые желают на эту площадку прибыть. В моей практике таких случаев бывало достаточно, когда организаторы собирают какой-то круглый стол или какую-то конференцию, и вдруг за день два, когда оценивают, что число заявленных докладов не достаточно, или что не достаточно интересная тема, по мнению, тех, кого приглашали, мероприятие отменяется».

Хотя, если с «частной инициативой» господин Колесниченко несколько погорячился, то в том, что для участников «тема» уже не представляет интереса, вполне вероятно, еще окажется прав.

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Взагалі-то, я спочатку планувала написати допис під назвою “Чи варто Януковичу їхати на саміт НАТО в Чикаго?”. Навіть провела у зв’язку з цим спеціальне неформальне опитування серед профільних українських та натівських експертів. Симптоматично, що всі як один опитані мною і добре обізнані в українсько-натівських справах особи висловились на користь такого рішення. Мовляв, треба їхати. Різною була тільки аргументація. Хтось говорив про те, що Янукович їде туди представляти не себе, а Україну. Хтось звертав увагу на те, що відмова Януковича їхати буде черговим сигналом для росіян, що якщо Владімір Владімірович не їде, то й Віктор Федорович вважає за непотрібне летіти в рідне місто Обами, бо, видно, рівняється на сусіда. Хтось говорив про те, що позаблоковий статус України невічний, тому краще підтримувати градус у відносинах. Хтось допитувався на кшталт: “Якщо збирається навіть президент Узбекистану Карімов, то чому б не поїхати і Януковичу?”. Але найбільш точно, враховуючи останні реалії в Україні, висловився один поважний і впливовий полісімейкер з НАТО: “Треба їхати, бо це, можливо, останній раз, коли Януковича запрошують кудись західніше, ніж Брест”.\
Що ж діагноз, погодьтесь, невтішний. Чи усвідомлює це сам Віктор Янукович? Не знаю. Але й навряд чи переймається тим, як його зустрінуть на саміті НАТО в Чикаго так, як у свій час переймався Леонід Кучма перед славнозвісним самітом НАТО у Празі. Чесно кажучи, навіть складно собі уявити, щоб Янукович скликав спеціально Раду національної безпеки, яка б мала йому порадити “їхати на саміт чи ні”, як це робив Кучма перед Прагою. Звісно, Янукович трохи в іншій ситуації. Кучма був у прямій контрі з американцями, які, власне, тоді і скреативили французьку розсадку. Двигуном ізоляції Кучми на Заході були США. Двигуном ізоляції Януковича на Заході слід вважати Євросоюз.

Тим не менше, Чикаго може стати таким же символом ізоляції Януковича, як Прага стала для Кучми. Навіть попри відсутність французької розсадки. Янукович ОСОБИСТО має побачити та відчути, як його намагаються уникати західні колеги.

Так, у Януковича, звичайно, є всі шанси витиснути з саміту Чикаго чергове обамівське рукостискання і отримати чергову фотку в альбом “Барак вітається з Віктором”. Крім, звісно, самого факту, що Віктор Федорович буде гордо засідати за столом разом з сильними світу цього у той час, як в Україні багато хто вже зробив його “невиїзним” на Захід.

Але, мало хто знає, що навіть при французькій розсадці у Празі Буш потиснув руку Кучмі – просто зробив це автоматично, підозрюю, не до кінця розуміючи, що це був той самий “чувак, що начебто продавав “Кольчугу” Саддаму Хусейну”. До того ж і традиція американських президентів на подібних міжнародних зібраннях до цього зобов’язує – обходити по колу всіх лідерів за круглим столом й усім тиснути руки. Заодно, й кількома словам при бажанні можна перекинутись. Але чи це допомогло замаскувати жалюгідність становища, в якому опинився на той момент Леонід Данилович на Заході? У жодному разі.

Крім засвітки себе улюбленого в колі сильних світу цього, Віктору Федоровичу дійсно мало що є запропонувати у Чикаго. Рішення України приєднатись до антипіратської операції “Океанський щит” у вигляді надсилання фрегату “Гетьман Сагайдачний” наші натівські співрозмовники розцінюють, як спробу Януковича підкупити НАТО. “Номер з ураном вже не пройде. Тим більше, що ті, хто якраз найбільше і страждають від боротьби з піратством – це українські моряки”, – ділиться один з представників Альянсу. Інша справа, чи готове НАТО на практиці дати зрозуміти українському президенту, що хабарі і бартери із серії “український контингент” в Ірак чи “високозбагачений уран в Росію” – вже не проходять, коли йдеться про серйозний відкат у справах демократичних? Чи готове НАТО своїм ставленням до українського президента довести: ставка з боку деяких українських стратегів на те, що українською внутрішньополітичною ситуацією хворобливо переймаються лише в ЄС, а в НАТО готові робити “business as usual” провалилась з тріском?

З потенційною участю України в проекті європейської ПРО, якою українські можновладці в якийсь момент намагались шантажнути росіян під шумок газових переговорів, теж все не так оптимістично, як хотілось би багатьом українським євроатлантистам. Скільки б українська сторона не намагалась “продати” свій потенціал – апелюючи то до успішної в минулому співпраці з Агентством ПРО Міноборони США, то до РЛС в Севастополі, в НАТО поки що на це не клюнули. Більше того, за моєю інформацією, колишній заступник міністра оборони США Александер Вершбоу (який зараз вже перебрався до штаб-квартири НАТО) у своєму листі російським колегам чітко написав, що українські спроможності в контексті проекту ПРО Америку не цікавлять.

Ну і нарешті Афганістан, через який, власне, Януковича і запрошують до Чикаго. Підкреслюю: він їде туди саме у ролі контрибутора в афганську операцію. Тут внесок України також швидше номінальний. Особливо порівнюючи з нашим нещодавнім партнером по євроатлантичній інтеграції – Грузією, яка має найбільший контингент в Афганістані на душу населення. Чи навіть з Росією, яка одною рукою контролюючи всі рухи України в натівському напрямку, іншою дала згоду на відкриття в самому серці РФ – Ульянівську – бази НАТО, замаскованої під “логістичний центр”.

Та все ж, Віктору Федоровичу потрібно використати запрошення в Чикаго не тільки тому, що західніше Бреста його найближчим часом можуть і не запросити. Чи тому, що йому на власній шкірі варто відчути і порівняти, як змінилось до нього ставлення західних колег за два останні роки. А ще й тому, що Чикаго – дійсно цікаве місто (зізнаюсь, моє улюблене в Сполучених Штатах) і, на мій суб’єктивний погляд, з цікавою історією навіть для українського президента. Саме завдяки цьому місту з’явився термін “чиказька політична машина” – це коли в політику приходять люди, яких в минулому пов’язували з мафіозним світом. Проте, перебуваючи на тих чи інших політичних постах, вони справлялись зі своїми обов’язками достатньо добре для того, аби ні в кого не було приводу дорікнути їм їхнім минулим. Проводять такий собі повний ребрединг. Думаю, українські делегації було б дуже бажано ознайомитись з подібним досвідом. І ще більш бажано імпортувати його в Україну.

Інтерв’ю директора ІСП Альони Гетьманчук для російської служби “Радио Свобода”Cаммит стран Центральной Европы 11-12 мая в Ялте пройдет без участия нового президента Германии Йоахима Гаука и представителей еще некоторых государств региона. Пока участие в конференции подтвердили лидеры 10 стран. Пресса связала решение главы германского государства не ехать в Ялту с ситуацией вокруг Юлии Тимошенко, однако МИД Украины утверждает, что давно был поставлен в известность о том, что саммит пройдет без Гаука.\
Комментаторы не сомневаются, что внешнее давление на Виктора Януковича из-за конфликте вокруг бывшего премьер-министра Украины нарастает. О ситуации в интервью Радио Свобода рассказывает директор киевского Института мировой политики Алена Гетьманчук:
{1}

– Честно говоря, я сомневаюсь, что подобное давление возымеет эффект, и Виктор Янукович со своей командой отыграют на три хода в деле Тимошенко или других политических заключенных. Пока что полной изоляции Януковича не наблюдается, остается много стран, лидеры которых готовы с ним сотрудничать. Мы видим, что происходит некая диверсификация внешней политики Украины – делается ставка на латиноамериканский регион. На саммит в Ялте отказались ехать президенты Германии, Австрии и Чехии, но я думаю, что это не является лакмусовой бумажкой для украинского лидера. Тревожным индикатором может стать отказ от участия, например, президента Польши. Пока что в окружении Януковича пытаются поддерживать в общественном мнении такое восприятие мира: у нас в Евросоюзе есть друзья, которые будут дружить с нами вне зависимости от дела Тимошенко, но естт и враги, которые используют это дело для того, чтобы заблокировать движение Украины в Евросоюз.

– А почему вы считаете, что Польша для официального Киева важнее Германии?

– Отношения Украины и Германии в последние годы не были особенно теплыми. Во времена Виктора Ющенко им нравилась украинская демократия, но не нравилась украинская нестабильность. Потом им стала нравиться украинская стабильность, но уже не нравилось отсутствие демократии. Киев постоянно чувствовал, что у Германии есть какие-то к нему претензии, что она ищет повод не пустить Украину в Европу. Поэтому сейчас никто не удивлен решением президента Германии не ехать в Ялту. А вот если бы аналогичное решение последовало со стороны Польши, это уже было бы тревожным звонком, означающим, что проблема не в том, что кто-то ищет повод не пустить Украину в ЕС.

– Возможно ли, что в силу новых обстоятельств и возможного ухудшения отношений с Евросоюзом, Киев вместо поиска точек соприкосновения с Западом, начнет поглядывать в сторону Востока и даже достигнет большего взаимопонимания с Москвой?

– Я не думаю, что есть смысл акцентировать внимание на выборе между Евросоюзом и Евразийским Союзом, между Брюсселем и Москвой. Если Януковича окончательно отторгнут в Брюсселе, вовсе не обязательно он автоматически протянет руку Москве. Если бы он хотел, он уже давно бы это сделал. Говоря и диверсификации внешней политики, я имела в виду именно страны Латинской Америки, Ближний Восток, Тихоокеанский регион – то есть всех тех, для кого демократическое развитие Украины не является предпосылкой для более тесных отношений с Украиной и с ее президентом.

– Все эти возможные новые партнеры вряд ли компенсируют отсутствие или ослабление этого европейского вектора в украинской политике.

– Я с вами согласна. Поэтому украинская власть делает все возможное для того, чтобы найти тех партнеров, которые будут общаться с Украиной, невзирая на то, что происходит внутри страны. Недавно в Киеве был с визитом премьер-министр Венгрии Виктор Орбан, который сам находится в довольно деликатном положении в Евросоюзе. Конечно, будут попытки создать иллюзию того, что Виктора Януковича принимают и в ЕС, и в целом на Западе, для него это важно. Если выбор будет стоять между тем, чтобы выпустить Юлию Тимошенко или оказаться в изоляции, я думаю, он все-таки выберет второе, потому что отпустить ее, или изменить свое отношение к этому делу или к делам других политзаключенных, означает риск в какой-то момент оказаться в такой же ситуации. Виктор Янукович создал ситуацию, при которой потеря власти может обернуться для него попаданием в тюрьму.

Стенограма прес-конференції в Інформаційно-аналітичному агенстів “ГЛАВКОМ” за участі Сергія Солодкого, першого заступника директора Інституту світової політикиХарківські угоди стали поворотною точкою в україно-російських відносинах. Це дало надію росіянам, що Україну тепер легко буде втягнути до своїх інтеграційних проектів, а українська влада марила переглядом невигідного газового договору 2009 року. Розчарувалися обоє, після чого виникло похолодання у стосунках, жорсткі заяви та торгові війни. Зараз на руку Росії грає те, що за останній рік Віктор Янукович опинився в міжнародній ізоляції, без тилів, як свого часу Кучма. Саме за подібної ситуації розігрався Тузлинський конфлікт. Чим тепер загрожує Віктору Януковичу та Україні повернення на президентський пост Володимира Путіна? \
Про це напередодні другої річниці ратифікації Харківських угод в прес-центрі «Главкому» говорили директор Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко та перший заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий.

Володимир Фесенко:

Харківські угоди, як і договір 2009 року, – це вимушені угоди, коли українська сторона в умовах складної ситуації вимушена була шукати швидких домовленостей і фактично грала за російськими правилами. Урок цих двох угод полягає в тому, що українська сторона досягала тактичних цілей, а російська – вигравала стратегічні. В 2009 році – це умови газових стосунків Україна-Росія, це був безумовний виграш РФ. А в 2010 році це був програш України скоріше геополітичний. Для нинішньої української влади питання перебування російського флоту в Криму не було серйозною жертвою, головне було отримати знижку в ціні на газ. Але нову ж таки з нашого боку тактична мета, а Росія вигравала стратегічно.

З Харківською угодою пов’язана психологічна пастка, в яку потрапила і Україна, і Росія. Саме ця психологічна пастка є однією з головних причин нинішніх проблем і напруги в стосунках між Україною і Росією. В чому вона полягала? Українська сторона сподівалася, що це тимчасова угода, це фактично був додаток до угоди 2009 року. Були сподівання, що Росія після наших поступок врешті-решт по жесту доброї волі погодиться на перегляд угоди 2009-го, перегляд формули. Цього не сталося, але ілюзії були. Це пояснює розчарування, яке було і у Азарова, і у Януковича вже після Харківських угод, коли ціна знову почала зростати і ця знижка вже не вирішувала проблему, а Росія на поступки не пішла.

Саме газова проблема стала серйозним психологічним комплексом, в першу чергу, самого Януковича, що значною мірою обумовило і справу Тимошенко. Це не лише помста чи ув’язнення потенційного противника. Якщо помста – то це помста за газову угоду, за ту головну економічну проблему, яку і досі має українська влада. Це дратує Януковича. Наскільки я знаю, на багатьох зустрічах він сам піднімає цю проблему, говорить, яка погана Тимошенко, що вона уклала цю угоду, а ми змушені і досі з цим розбиратися.

У російської сторони після Харківських угод так само були завищені очікування. Росіяни після поступок української сторони дійшли висновку, що якщо українці так легко пішли на поступки по флоту, то їх можна дотиснути. Саме тому швидко з’явилися коопераційні та інтеграційні ініціативи по суднобудівельній галузі, авіації, атомній промисловості. Це все обумовило очікування від росіян, що дуже швидко Україна буде часткою інтеграційних проектів, спочатку економічних, галузевих, а потім глобальних у вигляді Митного союзу. Розчарування наступило десь наприкінці 2010-го – на початку 2011 року. А коли десь в лютому-березні минулого року стало очевидно, що переговори з Європейським Союзом по угоді про зону вільної торгівлі вийшли на фінішну пряму, тоді росіяни схаменулися, але вже було пізно. Після цього і виникла серйозна напруга. Росіяни почали застосовувати жорсткі санкції, політичний та інформаційний тиск, зокрема, і на українське керівництво, а не лише на країну. Врешті-решт виникла нинішня ситуація психологічної політичної напруги.

{1}

Тут ще один психологічний феномен. Мені здається, росіяни не враховують характер Януковича. Він не любить, коли на нього тиснуть. З часів ранньої молодості він звик, що коли на тебе тиснуть, треба демонструвати силу, бути міцним, інакше тебе просто зітруть. Тому на тиск він відповідає також жорсткою лінією поведінки.

У мене передчуття, що якщо події будуть розгортатися за сценарієм, який передбачає, що Тимошенко залишиться у в’язниці, угоди між Україною і Європейським Союзом не відбудеться, то після парламентських виборів дуже суттєво може зрости вірогідність повороту в бік Росії і ставлення до участі у Митному Союзу може значною мірою мінитися.

Сергій Солодкий:

Харківські угоди були точкою відліку не лише в українсько-російських відносинах, але і в зовнішній політиці України. Зовнішня політика будь-якої країни щонайменше на теоретичному рівні базується на стратегічних інтересах, на певних константах, непорушних векторах. Такими непорушним вектором 2010 року вважалися європейська інтеграція України, стратегічне значення газотранспортної системи і перебування Чорноморського флоту до 2017 року. В 2010 році Янукович показав, що українськими константами в зовнішній політиці можна торгувати, причому дуже швидко, фактично ведучи переговори з папірцями на колінах за кілька тижнів, без залучення широких експертних та політичних кіл.

Ця поспішність і торгівля константами зовнішньої політики відкрила скриньку Пандори. Вона дала зрозуміти зовнішньополітичним партнерам України, що як таких зовнішньополітичних констант немає, з Україною можна торгуватися по будь-яким питанням навіть стратегічної ваги. Відкриття цієї скриньки Пандори активізувало зусилля Російської Федерації по доступу на ринок України, по тому, щоб увійти у галузі, які становили стратегічну роль для України, по тому, щоб Україна не продовжувала переговори про поглиблення співпраці з Європейським Союзом.

Ситуація ще більше ускладнюється початком зовнішньополітичної ізоляції українського керівництва. Янукович не перший, хто потрапив в негласну ізоляцію у міжнародних відносинах. Леонід Кучма теж перебував в ізоляції. Тоді у відносинах України та Росії нібито все було гаразд, але саме на період ізоляції Кучми випав один із найсерйозніших конфліктів у відносинах України та Росії – Тузлинська криза. Росія розуміла, що за Україною немає тилів, що на неї можна тиснути в багатьох питаннях, в тому числі стратегічних.

Можемо згадати Президента Ющенка, який в останні роки сприймався Заходом як своєрідне кривеньке каченя, з ним ніхто не хотів спілкуватися через постійні чвари, всі розуміли, що він фактично зникає з політичних горизонтів країни, він ні на що не впливає. Російська верхівка це відчувала, ми пам’ятаємо одну з найгостріших криз у відносинах України та Росії – лист Медведєва. В цьому контексті ізоляція Януковича також грає додаткову науку Росії.

{2}
В інтересах Росії щодо України особливих змін ми не бачимо щонайменше останні 10 років. Ці інтереси сформульовані історичною та ідеологічною ідентичністю Російської Федерації по втягуванню України в сферу впливу Росії. Як мінімум Росію, цікавило і буде цікавити лояльне ставлення української верхівки до Москви, як максимум – повне втягування її в інтеграційні об’єднання. Свідченням цього були намагання втягнути Україну в ЕврАзЕс – марні зусилля, в ЄЕП – марні зусилля, в Митний союз – марні зусилля. Під час останньої виборчої кампанії Володимир Путін вигадав новий проект під назвою Євразійський союз.

У мене є підозра, що на інавгурації російського президента мали б відбутися якісь карколомні оголошення про створення цього Євразійського союзу і запрошення Лукашенка, Назарбаєва і Януковича, хоча наразі не зрозуміло, чи він був запрошений. Можливо, Володимир Путін якраз на інавгурації хотів зробити відповідне рішення, тому що ми знаємо наскільки креативним і імпровізаційним є російське керівництво, особливо Володимир Путін. Ми пам’ятаємо як створювався ЄЕП, коли Леонід Кучма, Назарбаєв на Лукашенко поїхали просто відсвяткувати День захисника і тут, як грім серед ясного неба, пролунала заява про створення Єдиного економічного простору. Про це не був поінформований не лише публічний дискурс України, а і ключові міністри – зовнішніх справ та економіки.

Тому легко спрогнозувати, якою буде майбутня політика Росії – обумовлена на подальше втягування України в свої інтеграційні об’єднання, на посилення свого політичного та економічного впливу на Україну. В України є єдиний шанс збалансувати цей можливий вплив – через відновлення своїх відносин із західними країнами. Це можливо зробити через звільнення Юлії Тимошенко, чого не приховує жодний західний уряд. Якщо цього не відбудеться, українське керівництво залишиться без жодної альтернативи, як підпадати під повний вплив Кремля.

Росіяни вже висловили своє занепокоєння, що після прийняття нової воєнної доктрини Чорноморському флоту в Україні не знайдеться місця. Чи можлива взагалі денонсація Харківських угод?

Володимир Фесенко:
Теоретично можливо. Але це може відбутися або в разі суттєвих внутрішньополітичних змін, або різкої зміни зовнішньополітичної стратегії. Я більше схиляюся, що може відбутися поворот в бік Росії, бо якщо дійсно стане зрозуміло, що угоди з ЄС не буде, одночасно виникнуть серйозні фінансові труднощі, які можуть бути після виборів. «Плюс», не дай Бог, впадуть ціни на метал і відбудеться погіршення зовнішньоекономічної кон’юнктури… В такій ситуації не буде іншого вибору, як домовлятися з росіянами. Ситуація, просто в іншій формі, буде нагадувати те, що було в січні 2009 року і в квітні 2010-го.

Якщо ситуація буде більш-менш спокійна, наприклад, швидко після виборів домовляться з МВФ, не буде зовнішньоекономічних проблем, то нинішня нестабільна хитка ситуація в стосунках з Росією може залишитися. Але абсолютно очевидно, що Росія буде на нас тиснути і тягнути в Митний союз. Можуть бути посилені інструменти внутрішньополітичного тиску, чого поки немає, і врешті-решт це може спрацювати.

Щодо флоту можливий суто політичний варіант: наші вирішать звертатися в Стокгольмський суд. А якщо вже іти на судовий конфлікт, а потім на політичне загострення з росіянами, то можна дійти і до денонсації Харківських угод. За нинішньої влади – це суто фантастичний варіант, вони психологічно не готові до такого конфлікту з Росією. «Плюс» якщо іти на такий конфлікт, потрібно мати союзників, а якщо із Заходом такі стосунки… Коли в України виникають проблеми у стосунках із Заходом, то це неминуче послаблює наші позиції у стосунках з Росією і провокує проблеми у цих стосунках.

Сергій Солодкий: Якщо іти на певні екстравагантні кроки у відносинах з Росією, потрібно заручитися підтримкою третіх сторін, в даному випадку Заходу. Допоможе це чи ні, не факт, але це хоча б якось може стримувати Росію. Якщо Україна вирішить денонсувати цю угоду, потрібно думати про можливі наслідки, в першу чергу економічні. Російська сторона чітко заявила, якщо Україна денонсує угоду, вона змушена буде повернути всі ті кошти, які були забезпечені як знижка для України за останні два роки. Чи є такі кошти в українському бюджеті?..

Буде і політичний наслідок, а саме – криза в українсько-російських відносинах, якої, можливо, Москва та Київ ще не бачили. На це українському керівництву потрібно мати тили. Повинен бути внутрішньополітичний консенсус на публічному та соціальному рівнях, якого немає, тому що зараз українська влада фактично є нелегітимною в очах українського народу та західного світу. Тому питання денонсації є доволі ризикованим, а в даній ситуації навіть нелогічним. Але виключати, що нинішнє українське керівництво може на це піти, я не можу, тому що воно абсолютно непрогнозоване, воно приймає рішення, які не відповідають здоровому глузду. Адже в ситуації з Тимошенко було зрозуміло з самого початку, що це буде дратівливим моментом у відносинах з західними урядами, і цієї ситуації можна було уникнути.

Тобто повідомлення Банкової про те, що Янукович не поїде на інавгурацію може бути викликане тим, що його просто хотіли підставити оголошенням про створення Євразійського союзу?

Сергій Солодкий:
Важко сказати, тому що офіційного повідомлення про те, що Янукович не поїде, не було, але був витік інформації, що швидше за все Янукович не поїде. Коли джерело з Адміністрації Президента спілкується з пулом журналістів, зрозуміло, що ця інформація витікає з певним наміром. Можливо, це був намір просто промоніторити реакцію з Кремля або своєрідним натяком, щоб Кремль не експериментував, не втягував Януковича, не підставляв його, інакше Янукович не поїде, і потрібно знайти певний компроміс. А може бути і інша ситуація: якщо Янукович справді не отримав офіційного запрошення і цей витік інформації зробили, щоб якомога швидше це запрошення отримати.

Володимир Фесенко: У мене є психологічна версія. Наголошується саме на офіційному запрошенні. Янукович хоче відчути і почути від російських колег прояв поваги до себе, що до нього ставляться як до високоповажного державного керівника. А так він стикався неодноразово, хай і опосередковано, з проявами зневаги до себе. Це його певною мірою непокоїть, тому хай буде офіційне запрошення. «Плюс» навіть на статусному та процедурному рівні вони хочуть, щоб все відповідало високим міжнародним стандартам. Якщо хочете, це якась «вавка» Януковича, якому потрібно щоб навіть на офіційному рівні був прояв поваги до нього.

За останні два роки Янукович більше спілкувався на рівні з Медведєвим, який періодично вважався ледь не другом України. Відповідно Янукович постійно дратував Путіна. Як тепер будуть складатися стосунки Путіна і Януковича?

Володимир Фесенко: Пік в стосунках з Медведєвим навіть за частотою контактів був в 2010 році, тоді навіть наближалися до рекорду. Це було значною мірою пов’язано з підготовкою Харківських угод і після них. 2011 рік – зовсім інша ситуація, контактів стало значно менше. В цей період Янукович навіть частіше зустрічався з польським президентом, що відображало активізацію переговорів з Європейським Союзом, а потім ще й проблему з Тимошенко.

Дійсно здається, що з Медведєвим у Януковича були тепліші стосунки, а з Путіним є якась прохолода. Проте я б не перебільшував цей чинник.

Зверніть увагу, Путін достатньо гнучкий. Коли була зустріч в Завідово, він просто демонстрував добрі відносини, емоційну теплоту з похлопуванням Януковича по плечу. Потім знову була пауза та певна прохолода. Мені здається, що Путін буде і надалі використовувати і кнут, і пряник. Він більш гнучкий, враховуючи його бекграунд, ніж Янукович, який діє в межах усталеного стандарту поведінки. У Путіна може бути критичне ставлення до Януковича, але він через це може переступати та змінювати емоційну тактику. Путін буде діяти, виходячи із визначених стратегічних інтересів.

Якими будуть перші кроки Путіна-президента щодо України?

Володимир Фесенко: Це буде залежати від того, яку тактику вони визначать для себе. Думаю, що він буде чергувати жорсткі дії зі спробами заманити Януковича добрими стосунками, якимись політичними чи економічними «подарунками», будуть обіцяти фінансову допомогу та підтримку на виборах 2015 року. Я не очікую, що це станеться одразу у травні. Поки і сам Янукович не готовий до суттєвих змін у зовнішній політиці у стосунках з Росією, і росіяни поки не готові до різкої зміни тактики. Є два варіанти: або це буде під час парламентських виборів, щоб використати російський чинник, або вже після них, коли можуть запропонувати певні економічні преференції та фінансову допомогу для того, щоб врешті-решт заманити в ці євразійські проекти.

Сергій Солодкий: По-перше, політика Володимира Путіна до України на посаді і президента, і прем’єр-міністра була спрямована на те, щоб втягнути Україну в інтеграційні проекти з Росією. По-друге, є момент історичної та ідеологічної ідентичності, як Росія сприймає Україну. Тут російська ідентичність змушувала б навіть найліберальнішого президента Росії робити будь-які кроки, щоб не втратити щонайменше лояльність України. Якщо змістити ці два критерії – російську ідентичність та політичний бекграунд Володимира Путіна, то очевидно, що це буде політика втягування України інтеграційні проекти з Росією. Можливо, це справді буде поєднання м’яких та жорстких інструментів. Лише на жорстких заходах Росія не виїде, тому що запас соціальної проросійськості в Україні є не безлімітним. Якщо РФ буде задіювати лише жорсткі методи, українські громадяни сприйматимуть Росію як недружню країну, що є доволі ризиковано для інтересів Кремля.

Цілком можливо, що жорсткі методи будуть використовуватися на непублічному рівні, щоб громадськість цього не бачила. Хоч за останні два роки і на публічному рівні бачили досить жорсткі заяви Путіна та «сирну війну», коли Оніщенко висловлював до певної міри вульгарні заяви щодо України. Але українські дипломати зізнавалися, що є низка питань на порядку денному, по яких домовлялися не виступати публічно. Наприклад, по ЧФ досі залишається багато питань, навіть російського посла викликали до МЗС України та передавали йому ноту протесту. Про це публічно нікому не повідомлялося, бо була неформальна домовленість. Цей вимір жорсткої непублічності буде продовжуватися, буде чергування м’якої та жорсткої сили з боку Москви щодо України.

Володимир Фесенко: Так, у післявиборний період і до інавгурації президента замість Путіна розмовляв Оніщенко. Це теж тактичний прийом.

Янукович хоче відновити переговори, є надія домовитись, він їде до Москви одразу після виборів. Тут також пас – ратифікуйте угоду про зону вільної торгівлі з СНД, одночасно. Українська сторона була до цього не готова, зараз доводиться шукати вихід із цієї пастки, в яку ми потрапили. З цією угодою переграли на деталях. На жаль, українська сторона в таких ситуаціях часто виявляється не готовою, програючи в нюансах. Після цього Росія ніяк не відреагувала, ніяких жорстких санкцій не було, але недовіра є. Просто так якимись різкими рухами примусити Януковича до різкої зміни ситуації не вдасться, тому вони будуть вичікувати.

Тут є розчарування з одного і з іншого боку. Путін розчарувався у Януковичу, бо той виявився не таким проросійським, як здавалося. Янукович розчарувався, бо росіяни не такі друзі, як очікували, тиснуть так, що мало не здасться.

Сергій Солодкий: Я б звернув увагу на появу ще одного інструменту впливу на Україну з російського боку. Україна переживала і політичний тиск у вигляді якихось заяв, тиск газовими та торгівельними війнами. В останній рік Російська Федерація почала тиснути інструментом демократизації. Ми пам’ятаємо першу заяву МЗС Російської Федерації в серпні минулого року, коли Юлію Тимошенко перевели до СІЗО. І днями з’явилася нова заява МЗС Російської Федерації із закликом до гуманності української влади у справі Тимошенко. Це доволі цікавий і хитрий інструмент з російського боку, тому що всі згадані раніше інструменти викликали своєрідне розуміння і співчуття до України з боку західної політичної і публічної думки. Зараз же Росія намагається залучати цей демократизаторський інструмент, який іде в одному векторі з західним тиском, бо і на Заході, і на Україні розуміють, що Росія це робить для подальшого послаблення українського керівництва. Цей інструмент є доволі вишуканим, до якого навіть не придерешся. Дуже цікаво, що ця заява з’являється напередодні візиту Януковича до Російської Федерації, щоб показати: ви не можете бути рівноправним партнером у цій ситуації, поступки повинні бути і вони мають дорівнювати нашій увазі до вас.

Володимир Фесенко: В ситуації з Тимошенко Росія вбиває двох зайців. З одного боку, вони демонструють, що вони разом з цивілізованим світом, захищають несправедливо засуджену людину. А з іншого боку, вони вирішують свої прагматичні цілі. Це також інструмент тиску і вони таким чином доводять, що Україна може опинитися в ще більшій ізоляції. Але об’єктивно арешт і засудження Тимошенко відповідає інтересам Росії. Багато говориться, що є якісь сентименти у Путіна по відношенню до Юлії Володимирівни. Я цього не виключаю, але Путін – це перш за все політик, для якого інтереси країни і його глобальні проекти знаходяться вище, ніж якісь особисті сентименти.

Пане Володимире, ви сказали про інструменти внутрішньополітичного тиску. Чи не може стати таким персоніфікованим інструментом тиску Віктор Медведчук, який зараз активно намагається грати на користь україно-російських відносин?

Володимир Фесенко: Такі підозри існують вже давно. Медведчук нібито повертається, хоча це повернення поки віртуальне, на бордах, аніж у вигляді реальних політичних дій. Проте одне з очікувань, що він може створити політичний проект, який буде лобіювати тему участі України в Євразійському союзі, поки не підтверджується. Він зараз обмежився громадським, скоріше, інформаційним рухом. Я критично ставлюся до цього, навіть з точки зору політтехнологій. Я б зрозумів з точки зору орієнтації на тих, хто потенційно «за» участь України в Євразійському союзі, але навіщо тоді це називати «Український вибір» російською мовою? Тут є якийсь неформат.

Проте я не виключаю, що Медведчук може стати своєрідним ідеологом участі України в Євразійському союзі через громадський рух та інформаційну кампанію. По-друге, я не виключаю, що якщо він піде у Верховну Раду, то у парламенті можуть спробувати створити неформальну групу, яка буде виступати за участь України в Євразійському союзі. Але це не обов’язково має бути пов’язано з Медведчуком, бо є ще Коновалюк та інші персони, які потенційно можуть відіграти цю роль. Варіант, коли можуть сформувати проросійську групу з депутатів-мажоритаників, навіть частини регіоналів та комуністів, цілком ймовірний.

Галина Каплюк, Альона Блохтур, фото Станіслава Груздєва, «Главком»