Архіви: Публікації

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для тижневика “Дзеркало тижня”.Рекорд Дональда Туска встановлено: уперше в незалежній Польщі правляча партія змогла вдруге поспіль перемогти на парламентських виборах. Причому з істотним відривом від свого головного конкурента — майже 10% голосів. І чи не вперше в незалежній Польщі головна опозиційна сила вшосте поспіль програє вибори. Перемога «Громадянської платформи» (39,18% голосів) Дональда Туска над «Правом і справедливістю» (29,98%) Ярослава Качинського — це справді перемога передбачуваної, стабільної і, безперечно, європейської Польщі над Польщею непередбачуваною, турбулентною й охочою до пошуків внутрішніх і зовнішніх ворогів. Це, безумовно, перемога сучасної й світської Польщі над Польщею, яка живе минулим — неважливо, періоду Другої світової чи смоленської трагедії. Польські вибори — це й свідчення того, що в Польщі рано говорити про добре зцементовану двопартійну систему на базі «Громадянської платформи» та «ПіСу». Вражаючий результат антиклерикального і соціально ліберального «Руху Палікота» (10% голосів) продемонстрував, наскільки польське суспільство відкрите до нових рухів, нових облич та нових ідей. І яка світоглядна прірва утворилася між старшим і молодим поколіннями поляків.\
Хто б ще кілька років тому міг уявити, що такого шаленого успіху в консервативній Польщі з її гаслом «Bog, Honor, Ojczyzna» досягне партія, яка виступатиме за відмову у фінансуванні католицькій церкві, легалізацію гомосексуальних шлюбів, абортів та легких наркотиків. Партія, яку уособлюватимуть, крім самого одіозного Януша Палікота — донедавна партнера Туска по «Громадянській платформі», — транссексуали та лідери гейських рухів. Партія, яка формувала свої списки за спеціальною системою балів (один бал за 30 записів в Інтернеті, які вихваляють Рух, або один бал за кожну здобуту для партії на виборах тисячу злотих).

«Рух Палікота» обіцяв стати не дуже доброю новиною для «Громадянської платформи», бо погрожував відщипати в неї голоси молоді, яка великою мірою сприяла перемозі «Платформи» під час попередніх виборів, але до виборів нинішніх встигла розчаруватись у Туску та команді (25% безробіття серед поляків віком до 30 років — як не крути, серйозний аргумент проти). У результаті, справжнім виборчим кошмаром Палікот став для польської «лівиці» — Союзу демократичних лівих сил. За деякими оцінками, через «Рух Палікота» партія Гжегожа Наперальського не долічилася майже мільйона голосів. Хто міг передбачити такий поворот подій після тріумфального третього місця Наперальського на минулих президентських виборах і прогнозів такого ж самого тріумфального повернення «лівиці» на політичну сцену Польщу з обов’язковим включенням до правлячої коаліції. Тепер уже майже очевидно, що в Польщі залишиться — теж своєрідний рекорд — стара коаліція «Платформи» з Польською народною партією, яка славиться тим, що набирає голосів більше, ніж їй прогнозують опитування. Причому Туск обіцяє до кінця польського президентства в ЄС (тобто до кінця року) навіть не вносити жодних кадрових змін до уряду.

Проте справжній переможений — не «лівиця», а «ПіС». Ярослав Качинський, як і Гжегож Наперальський, не зумів перенести блискучий результат президентських виборів на парламентські. Цьому є своє пояснення: два роки тому, вражені смоленською катастрофою, багато поляків повірили: Качинський змінився. Після президентських виборів вони переконалися, що мають справу з колишнім Качинським. Від його нового образу залишився лише чорний костюм із чорною краваткою, який став своєрідною політичною уніформою лідера «ПіСу» після трагічної загибелі брата-президента. Цього разу, коли Ярослав знову старанно всміхався і входив як не в образ «Містера Рівновага», то в образ «Містера Лагідність», поляки розуміли, що насправді він лише надіває маску, призначену для використання у виборчій кампанії. Якщо ж Качинський-опозиціонер не здатний змінитися, то як він може змінитися, знову обійнявши пост прем’єр-міністра. А чи треба нагадувати, яким було урядування Качин­ського-прем’єра? Нагадаю хіба, що в окремих сюжетах воно досить скидалося на теперішнє правління Партії регіонів в Україні. Тоді теж під виглядом боротьби з корупцією заводилися судові справи на політично нелояльних опонентів, спецслужби значилися серед найкращих друзів уряду, а репутація Польщі в Європі впала до такої позначки, що багатьом полякам було соромно зізнаватись, із якої вони країни.

Тоді ж Польща також опинилася за два кроки від власної «справи Луценка» — коли було заарештовано міністра внутрішніх справ Януша Качмарека. Полякам і Качмареку, на відміну від Луценка, пощастило значно більше, бо в Польщі є незалежні суди, чиї рішення ні в кого не викликають підозр у їхній політичній заангажованості. І скільки б Качинський та Ко не закликали, що «ПіС» боятися не потрібно (явно намагаючись демобілізувати електорат «Платформи»), у виборців виявилася дуже добра електоральна пам’ять.

Чи не єдиним вдалим кроком Качинського була спроба візуально «перезавантажити» свою партію. Його піар-хід полягав у тому, що на всіх рекламних майданчиках «ПіС» представляла молода кров — приємної зовнішності дівчата з різних регіонів Польщі, а колишні одіозні обличчя партії повністю зникли з кадру. Хай там як, 30% голосів, відданих за «ПіС», — це третина польського населення, яка не може вписатись у ту прогресивну, суперліберальну, злиту в єдине ціле з Євросоюзом Польщу, яку уособлюють «Платформа» чи «Рух Палікота». І це серйозний виклик для прем’єра Туска та його майбутньої коаліції.

Що стосується найбільш вдалих ходів «Платформи», то вона зробила ставку на кілька трюків, які так чи інакше вже були задіяні під час попередніх місцевих, а також президентських виборів. Це постійні апеляції до Польщі як до острівця стабільності в океані єврокризи. Той факт, що Польща не бере участі в зоні євро, позбавив її важливого інструменту впливу на період нинішньої президенції в Євросоюзі, але виявився більш ніж доречним у електоральному плані. Під час нинішньої кампанії «Платформа» додатково наголосила на тому, що, крім неї — а точніше її доблесних представників у ЄС єврокомісара з питань бюджету Януша Левандовського та президента Європарламенту, — ніхто в Польщі так не зможе вибити кошти з євросоюзівського бюджету.

Цим, очевидно, планувалося залучити на свій бік тих виборців, котрі вважають, що комісар з питань бюджету може ділити фонди Євросоюзу як тільки йому заманеться, а президент Європарламенту — йому в цьому допомагає. Взагалі, підкреслений прагматизм нинішнього польського уряду інколи просто зашкалює. Чи йдеться про «бартерні» пропозиції для «бацьки» Лукашенка (гроші в обмін на чесні вибори та звільнення політв’язнів), чи, наприклад, про гроші батькам першокласників у Литві (230 євро ), які вибрали польську, а не литовську школу для навчання (деякі представники сейму сусідньої республіки вже назвали цей жест польського МЗС хабарем для громадян Литви).

Успіх Польщі в Євросоюзі, яким поляки мають завдячувати представникам «Платформи», — фішка, котра виявилася затребуваною на нинішніх парламентських виборах так само, як і на минулих президентських. Хоча, здавалося, комфортна позиція Варшави на європейській політичній сцені вже стала нормою для поляків, зважаючи на віддаленість часів дипломатичної поножовщини у брюссельських кабінетах періоду урядування Качинського, — останній зробив усе для того, аби поляки гідно оцінили теперішнє позиціювання Польщі в ЄС. Зробив він це з допомогою своєї книжки. А точніше — фрагменту, який стосується Німеччини і персонально канцлера Ангели Меркель. Качин­ський, зокрема, розповів страшилку про те, що розмір інвестицій Німеччини в західній Польщі загрожує Варшаві втратою контролю над частиною власної території («одного дня ми можемо прокинутись у Польщі меншого розміру»). А головний рейтинговбивчий пункт книжки — пасаж про те, що Ангела Меркель стала канцлером за «не зовсім ясних обставин», натякаючи на роль у її кар’єрі штазі.

Цей пасаж спровокував появу листа всіх колишніх (окрім Анни Фотиги) міністрів закордонних справ Польщі, які різко засудили такі випади. Ось чому присутність на саміті «Східного партнерства» Ангели Меркель стала суперважливим елементом передвиборної кампанії в Польщі для Дональда Туска. І ось чому дружні фото Туска з Меркель прикрашали тими днями перші сторінки польських видань, які симпатизують «Платформі». Випад із Меркель важливий не тільки тому, що багатьом полякам уже важко уявити прем’єра своєї країни, який би перебував у відкритій конфронтації з країною, котра під час єврокризи фактично перебрала на себе керування Євросоюзом. Випад із Меркель — переконливе свідчення того, що Качинський не змінився після смоленської трагедії.

Останні польські вибори виявились украй персоналізованими виборами. Прем’єр Дональд Туск проти екс-прем’єра Ярослава Качинського. Хто-хто, а нинішній польський прем’єр уміє правильно себе подати. Головного спеціаліста Туска з піару називають найкращим піарником країни після… самого Туска. Чого вартий його автобусний тур Польщею. Не в сенсі самої ідеї — у комфортному автобусі містами й селами перед виборами вже роз’їжджали Обама і Коморов­ський, хоча автобуси й не було названо на їхню честь, як, скажімо, «Тускобас». Показовим був напис на автобусі: «Прем’єр Туск». Коротке і зрозуміле програмування виборця: не кандидат від «Громадянської платформи», не лідер партії, а саме «прем’єр». Щоб ніхто й не сумнівався, «ху із ху» у країні, що має назву «Республіка Польща». Правда, депутат Європарламенту Міхал Камінський, який раніше тісно співпрацював з командою Качинських і вважається в польських партійних колах своєрідним політтехнологічним гуру, вважає, що «Платформа» могла ще більше розкручувати фактор Туска в кампанії. Він на їхньому місці взагалі розвісив би білборди лише з одним запитанням: «Кого ти хочеш бачити очільником Польщі у складні часи — Туска чи Качинського?».

Попередні парламентські вибори у Польщі зафіксували й деякі нові акценти у східній політиці Польщі, з приводу якої між ключовими польськими партіями завжди спостерігався консенсус (за винятком хіба відносин із Росією останніми роками). Так, зокрема, стало очевидно, що «Платформа» і «ПіС» по-різному оцінюють ініціативу «Східного партнерства». У партії Туска вважають цю ініціативу основним інструментом польської східної політики, «ПіС» вважає, що цей проект нав’язаний Польщі та Швеції Німеччиною. Партія Качинського більше наголошує на підтримці членства Грузії в НАТО і будь-яких євроатлантичних рухів України. Для «Руху Палікота» зовнішня політика на Сході базується передусім на збільшенні польського експорту в Росію та інші пострадянські країни.

Окремо на Україні ключові польські партії під час виборчої кампанії не акцентували уваги, але вона зримо чи незримо була присутня. Передусім у робочих графіках «Платформи», яка сама себе загнала в пастку, фактично пов’язавши успіх свого головування в ЄС зі «Східним партнерством», а успіх «Східного партнерства» — з парафуванням Угоди про асоціацію між ЄС та Україною. Очевидно, як мінімум до кінця польського президентства в Євросоюзі (тобто до кінця грудня) Польщі доведеться грати роль такого собі мимовільного союзника української влади у питанні «оформлення» відносин України та ЄС із таких, які ні до чого не зобов’язують, на серйозні. Недавно у Брюсселі від високоповажного представника дипломатичної служби ЄС автору цих рядків доводилося чути нарікання на те, що країни «Східного партнерства» у питанні оцінки режиму Лукашенка стали на бік Білорусі, а не європейських цінностей. Польща, натомість, вимушена у питанні оцінки дій Януковича в Києві стати на бік України, а не європейських цінностей. Із багатьох поважних причин. Це і розуміння того, що зрив Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом буде не ударом по Януковичу, а ударом по Україні загалом. Це і один із найвищих в ЄС рівнів усвідомлення того, яким подарунком такий зрив стане для Росії Путіна-2. Це і впевненість у тому, що без України розвалиться, як картковий будиночок, уся конструкція «Східного партнерства». Це, нарешті, врахування громадської думки в Польщі: хоч вона, як стверджують в розмовах польські експерти, у світлі останніх подій налаштована до України дуже скептично, все ж переважною більшістю вважає, що махнути на неї рукою не можна. Така собі віра у приречену місію Польщі щодо України.

Звісно, звинувачувальний вирок Тимошенко ускладнює цю місію в рази. Як сприйняли вирок Тимошенко у Варшаві, найкраще свідчить не заява польського МЗСу, а заголовки авторських колонок провідних польських оглядачів, котрі багато років займаються Україною. «Янукович як Лукашенко» і «Янукович не хоче до Європи» — найкрасномовніші з них.

Вирок Тимошенко — дзвінкий ляпас Польщі загалом і польському керівництву зокрема. Це ж Броніслав Коморовський мало не за руку підводив Януковича до Обами у травні на саміті країн Центрально-Східної Європи, — такої честі не удостоївся від польського президента жоден інший колега, учасник саміту. Це Радослав Сікорський попросив Александра Кваснєвського вирушити з важливою місією до Києва, аби поговорити з Януковичем тет-а-тет після арешту Тимошенко (полякам здалося, що розмови з Коморовським на балтійському узбережжі явно замало). Це польське керівництво на саміті у Варшаві вирішило не роз’ятрювати ще більше українську рану і публічно навіть не згадувати про справу Тимошенко, аби не переборщити з тиском на Януковича і не відштовхнути його від ЄС.
Янукович цього не оцінив і допустив, щоб Україна, як влучно висловився Марчін Войцеховський із Gazeta Wyborcza, вистрелила собі в коліно. Це означає, що вона не вбила себе для Євросоюзу, проте кульгатиме на шляху до нього дуже серйозно. У такому «кульгавому» стані вона навряд чи зможе засвоїти найбільш цінний урок останніх польських виборів для українського керівництва: стабільність необов’язково має забезпечуватися напівавторитарними методами, а монополія однієї партії при владі не обов’язково мусить дорівнювати поглинанню інших гравців на політичній сцені та маргіналізації, а то й знищенню ключових представників опозиції.

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для “Главкому”Виктор Шлинчак, «Главком»В тот момент, когда судья Родион Киреев дочитывал последние строчки приговора Юлии Тимошенко, у меня создалось впечатление, что я уже это где-то видел. Вспомнил. Зачитывание протокола Центральной избирательной комиссией о победе Виктора Януковича на президентских выборах-2004. \

Немая сцена. Растерянность на лицах. И – возгласы под окнами. Все это уже было. Как и то, что произошло после. Оранжевая революция. Третий тур. Ющенко – Президент.

Знаете, в чем разница? Когда г-н Кивалов читал протокол, оппозиция уже готовилась к любому развитию ситуации. Ровно через два часа был организован флеш-моб, и по Киеву начали ездить и гудеть автомобили. А паромы доставляли в Украину оранжевую ткань. Штаб «Нашей Украины» завозил палатки, а через два дня начала сооружаться сцена. И главное, что было донесено тогда, это правильный призыв: «Поднимайся! У тебя украли голос!»

Не знаю, почему, но за два месяца нахождения Юлии Тимошенко в СИЗО, казалось, ее судьба волнует Виктора Януковича больше (конечно, с меркантильной точки зрения), нежели ее некогда ближайшее окружение. Возможно, этому окружению даже выгодно, чтобы Тимошенко годик посидела, пока утрясаются избирательные списки (кто его знает, с какими мыслями она может выйти из СИЗО). Отсутствие креатива сказалось на настроении граждан – они не пойдут в дождь и холод отстаивать абстрактную демократию! И за Юлию Владимировну они не пойдут (чему подтверждение – мертвая стабильность ее рейтинга). Штаб не искал «подразників», которые завели бы массы. А история с возможной «декриминализацией» 364 и 365 статей – сейчас выглядит больше как отвлекающий маневр власти, не более.

Исходя из таких угрюмых заключений, можно констатировать: Янукович выиграл этот бой. Теперь, нет сомнений, будет сражаться за битву. Ведь, по сути, надеяться на сегодняшний оправдательный приговор, могли только отдельные БЮТовские романтики, а не реалисты! Выпустить Юлию Владимировну означало бы расписаться в собственной беспомощности. Неужели кто-то думает, что у Виктора Федоровича работает другая логика?

Теперь же, имея Тимошенко в заложниках (уже реальных, со сроком),Президент получил возможность торгов. С соратниками Тимошенко, с другими оппозиционными лидерами, со своим большинством в Раде. И с Россией и Евросоюзом тоже. «А что они хотели, чтобы я по первому же требованию делал все по-ихнему?» Очевидно, именно такие мотивы двигали желанием довести процесс в Печерском суде до логического завершения.

Многие эксперты наивно полагали, что как только Президент Украины съездит в Москву или на Запад, то сразу же вступит в силу решение об освобождении Тимошенко. Вспомните, это тоже уже было с Януковичем: когда в 2004-м за «круглым столом» Квасьневский, Солана, Адамкус и Грызлов его фактически заставили согласиться на проведение третьего тура выборов. Именно поэтому этот вариант можно было отметать сразу.

Что получил сегодня Президент? Политзаключенного, у которого (пока) не растет рейтинг? Негативные оценки одновременно Запада и России? Осуждение? Но ведь это можно рассматривать и как повышение внешнеполитических ставок. Риск? Конечно. Но теперь пас будет сделан Киевом, а не Москвой или Брюсселем. Какой пас? Увидим.

Что еще приобрел сегодня Президент? Во-первых, возвращение части доверия своих избирателей, которые ненавидели Юлию Тимошенко, голосуя против нее. Консолидацию определенного сегмента электората. Теперь уж точно никто не скажет: мягкий, как Ющенко (потому что тогда сажали – и отпускали). Пацан сказал – пацан сделал.

Получила ли дополнительные очки от своего ареста Юлия Тимошенко? Это – пока еще загадка, учитывая предстоящие аппеляционные тяжбы. Можно не сомневаться: Тимошенко светит прогнозиуемый, закономерный, но неизвестный по срокам, выход на свободу. Только что будет потом? Сегодня ей пока не до этого вопроса.

Стаття Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики для The New York Times / International Herald TribuneТе, що український суд визнав Тимошенко винною у зловживанні владою, коли вона 2009-го року у якості прем’єр-міністра підписувала газові угоди з Росією, ще не означає, що вона справді вчинила злочин.\
Ніхто крім, може, президента Віктора Януковича та його найближчого оточення не вірить у незалежність українського судочинства. Насправді цю справу можна розглядати як нову сторінку в українській політиці – кримінальне переслідування з політичних мотивів.

Янукович мав два таких мотиви. Перший – позбутися лідера опозиції, чия присутність на політичній арені завдавала йому чимало незручностей ще з часів Помаранчевої революції. Тимошенко відіграла одну з ключових ролей у тих подіях, які зупинило першу спробу Януковича 2004 року стати президентом. З другої спроби в 2010 році він здобув мінімальну перемогу над Тимошенко.

Другий мотив – використати справу Тимошенко як важіль впливу на Росію, щоб знизити вартість газу для України. У цьому процесі Росія фігурувала як співучасниця незаконної оборудки, а прем’єр-міністр Владімір Путін та президент Дмітрій Мєдвєдєв – як спільники Тимошенко: парадоксальна іронія щодо репутації самого Януковича на Заході як спільника Кремля.

Український уряд розглядає нинішню ціну на російський газ як несправедливу, надто по тому, як Янукович, намагаючись знизити її, продовжив оренду російських військово-морських баз у Криму на 25 років, до 2042, і відкинув альтернативу членства в НАТО для України.

Вочевидь, Янукович не чекав, що зразу після того, як він удовольнив обидві російські вимоги, Москва додала ще дві: вступ України до митного союзу з Росією, Білоруссю та Казахстаном, і злиття української газової компанії Нафтогаз із російським Газпромом – спілка, яка б поставила українську газотранспортну систему під контроль Кремля.

Однак переслідування Тимошенко може обернутися політичним вироком для самого Януковича.

З одного боку, Тимошенко була б, напевне, найзручнішим спарринг-партнером для нього, якщо він повторно балотуватиметься на посаду президента 2015 року. Рейтинг недовіри до Тимошенко – серед найвищих з-поміж усіх українських політиків, тож вона була б менш небезпечна як активний опонент, аніж як політична мучениця.

Звичні політики настільки набили оскому українцям, що практично будь-яке нове обличчя змогло би кинути Януковичеві серйозніший виклик, аніж Тимошенко. Нещодавнє опитування громадської думки показало, приміром, що 37-річний лідер “Фронту змін”, екс-міністр закордонних справ Арсеній Яценюк становив би більшу загрозу для Януковича, ніж Тимошенко.

Випадок Тимошенко також серйозно зашкодить відносинам України з Європейським Союзом, а ці відносини – дуже важливі для майбутнього України. Цього місяця Україна повинна поставити всі крапки над “і” у своїх переговорах щодо угоди про асоціацію з ЄС, яка також передбачає угоду про зону вільної торгівлі. Хоч як парадоксально це звучить, “проросійський” Янукович має нині ліпші шанси зблизити Україну з ЄС, аніж будь-коли мав його “проєвропейський” попередник Віктор Ющенко.

Угода про асоціацію з ЄС запобігла б участі України в митному союзі з Росією, Білоруссю та Казахстаном, і зробила б європейський вибір України незворотним. Та впродовж минулого місяця Янукович одержував чіткі сигнали з Європи про те, що, кинувши Тимошенко за грати, він створить проблеми в діалозі між Києвом та Брюсселем, як і в дальшій ратифікації будь-яких угод у парламентах країн Євросоюзу.

Проблема в тому, що деякі радники Януковича вважають, нібито європейські переговорники використовують Тимошенко як привід уповільнити інтеграцію України в ЄС і що якби не було справи Тимошенко, вони знайшли б інший привід. Вони також вважають, що ЄС підпише угоду про асоціацію, незалежно від того, який кінець матиме справа Тимошенко.

Зрештою, обвинувальний вирок Тимошенко навряд чи поліпшить відносин із Росією. Річ не в самій Тимошенко – хоча багато хто в Києві і в Москві гадають, що Путін надає їй перевагу перед Януковичем як партнеру. Через те, що її справа торкається газових угод із Росією, обвинувальний вирок радше погіршить взаємини Януковича з Путіним, ніж зробить Росію поступливішою щодо газових цін. А це зовсім не те, чого треба Януковичеві напередодні парламентської кампанії, що має відбутися наступного року.

Справа Тимошенко – це не битва добра і зла, “демократичної і проєвропейської” Тимошенко проти “авторитарного і проросійського” Януковича, як, схоже, гадає дехто на Заході. Юлія Тимошенко – не символ ні української демократії, ні українського європейського вибору. Але судова постанова проти неї може мати серйозні негативні наслідки і для української демократії, і для її європейських сподівань.

Чи розуміють це українські лідери? Якщо так, вони повинні якомога швидше зробити все можливе, щоб змінити ще радянське законодавство в Україні, і випустити Тимошенко на волю.

Стенограма прес-конференції за участі директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук та екс-міністра закордонних справ Володимира ОгризкаУкраїна скептично ставилася до «Східного партнерства», проте нинішній самміт підняв у вазі цей проект, тому що Віктору Януковичу потрібен був черговий майданчик для спілкування із західними лідерами. \
Але загалом самміт не мав особливо вирішального значення, бо Європа і в Ялті, і на особистих зустрічах європейців з українським Президентом уже все сказала, зайнявши вичікувальну позицію. А очікує вона не лише на позитивну розв’язку у справі опозиційного лідера, не менше її турбує виборчий закон, який, на їх думку, не дає рівного доступу до виборів. Тому навіть у разі підписання угоди про асоціацію, вона може бути нератифікована багатьма парламентами країн ЄС. На жаль, парламентів, які висловлюють занепокоєння з цього приводу, стає все більше і більше.

Позитивні моменти самміту стосуються економічної співпраці, а саме зникла формула про візи як про далекотремінову перспективу та зафіксована можливість закінчити до кінця року переговори по асоціації і парафувати її.

Альона Гетьманчук: «Те, наскільки позитивно агресивно спілкувалися з Віктором Януковичем, означає, що Євросоюз готовий боротися, щоб Україну не втратити»

Відзначу спочатку кілька позитивних результатів саміту. Незважаючи на те, що «Східне партнерство» за два роки своєї діяльності не набуло такого змісту, як би багатьом хотілося (в тому числі його авторам і засновникам – Польщі і Швеції), але тим не менше стало певним брендом, його знають, на нього звертають увагу. Всім відомо, наскільки обережно і навіть скептично Україна ставилася до «Східного партнерства». Але останній саміт у Варшаві підняв у вазі цю ініціативу, зокрема тому, що Віктору Януковичу потрібен був черговий майданчик для спілкування із західними лідерами, такими як канцлер Ангела Меркель і керівництво Європейського Союзу. Якщо зважати на статусність цього майданчика, то для Віктора Януковича Варшава у минулу п’ятницю прирівнялась до Брюсселя чи Вашингтона.

Головний позитивний момент, як на мене, – це пункт в підсумковій декларації щодо безвізового режиму. Нарешті знято формулювання про «довгострокову перспективу» у тому, що стосується періоду переходу на безвізові подорожі з ЄС. Тепер 90% залежить від нас, а саме від того, як швидко ми приведемо до ладу законодавство, введемо біометричні паспорти, наведемо порядок на кордонах.

Позитивним моментом є також те, що в підсумковій декларації була зафіксована можливість закінчити до кінця року переговори про асоціацію та зону вільної торгівлі, а також парафувати її. За деякою інформацією, відбулась дискусія з цього приводу на вечері лідерів ЄС та країн «Східного партнерства» напередодні пленарного засідання. Деякі країні-члени виступали за більш обтічне формулювання з цього приводу, аби в Києві, очевидно, не подумали, що ЄС зобов’язується парафувати угоду з Україною до кінця року.

Найбільш негативним моментом є демократичний відкат у всіх країнах «Східного партнерства» за два роки існування цієї ініціативи. За винятком, можливо, Молдови, але ситуація з так званим «українським синдромом» у цій республіці теж не вселяє особливого оптимізму.

{1}
Альона Гетьманчук
Що стосується України, то тут було очевидно: справа Юлії Тимошенко великим чином «засліпила» дуже багатьох європейських політиків та дипломатів, але все ж вони дуже уважно стежать і за іншими процесами та питаннями в Україні. Зокрема, від кожного співрозмовника я чула зауваження і стурбованість щодо нового виборчого законодавства.

Взагалі показово, що Україна і Білорусь однаково активно обговорювалися в кулуарах саміту і польських медіа. Причому у схожому контексті: звільнення з-за грат політичних в’язнів у Білорусі і звільнення Тимошенко та представників її уряду в Україні. Звичайно, не можна порівнювати ситуацію в Україні і Білорусі на сьогодні, але те, що у Варшаві ці країни постійно йшли в тандемі, є дуже тривожним сигналом. Єдиний позитивний момент те, що всі європейські дипломати та політики казали, що Білорусь ми вже фактично втратили на якийсь час, а з Україною інша ситуація – ми її ще не втратили і маємо за неї поборотися. І те, наскільки позитивно агресивно спілкувалися з Віктором Януковичем його європейські партнери, означає, що Євросоюз готовий боротися, щоб нас не втратити.

Готовий боротися, щоправда, не відступаючи від формули, зафіксованої в оновленій Європейській політиці сусідства – «більше за більше». Тобто, чим більше країни СП проводять реформ, тим більше допомоги та інших преференцій вони отримають від ЄС. Я думаю, у Києві після саміту у Варшаві повинні були б зрозуміти, що формула, на яку українській владі не варто сподіватись від ЄС зовсім, це формула «більше за менше».

Володимир Огризко: «У Європейського Союзу немає стратегії стосовного України»

Аналізуючи те, що відбулося у Варшаві, а саме документ, який ми маємо як підсумок, то мене порадувало, що вперше за багато років нашого спілкування з Європейським Союзом в текст введено поняття «східноєвропейські країни». Також в цьому документі є цікава фраза про те, що нас підтримують в наших європейських прагненнях і вітають наш європейський вибір. А ще зникла формула про візи як про далекотермінову перспективу. Враховуючи те, що ми ведемо цю роботу уже доволі практично, можна говорити, що ця тема для нас набуває більш конкретного вигляду. Хоча я трошки здивований заявами наших нинішніх керівників, в яких виходить певна неузгодженість. Президент говорив, що ми закінчимо підготовку до безвізового режиму вже цього року, прем’єр сказав, що через рік-півтора, а міністр закордонних справ говорить, що це буде через два-три роки.

До позитиву я відніс би момент, який прописаний в документі, про те, що практика укладання угод про асоціацію буде продовжена. Це означає, що ми були і є піонерами в цьому плані, але Європейський Союз на цьому не збирається ставити крапку. Наступними будуть Грузія і Молдова, а далі – решта країн по мірі того, як вони будуть підходити до готовності вести цю роботу.

В контексті безвізового режиму обіцянки Євросоюзу дати країнам «Східного партнерства» на першому етапі щонайменше спрощення візового режиму – теж дуже позитивний крок. Вже зараз почнуться переговори із Грузією, потім з Азербайджаном і Білоруссю, бо Молдова так само просувається в бік безвізового режиму доволі інтенсивно.

Наступний момент, який мені здається позитивним, що до тих форумів, які вже є в рамках цього «Східного партнерства», а саме ЄВРОНЕСТ і так званий Громадський форум, додаються ще два – Бізнес-форум і Конференція регіональних і місцевих влад, що є надзвичайно важливим для поступового процесу східноєвропейської синергії.

Диференційований підхід до наших країн також є позитивним. Зробив більше і отримав більше – це теж позитив, що буде стимулювати кожну країну до якихось конкретних речей, за що ці країни можуть отримати більше грошей. До речі, про гроші. Вперше запропоновано більш-менш солідна сума – 1,9 мільярдів євро, це не ті 600 мільйонів, які були перед тим. Це теж хороший знак.

{2}
Володимир Огризко
Підсумовуючи позитивну частину, на моє відчуття, в політиці Євросоюзу стосовно країн Східної Європи починається невеличкий поступовий, але дуже позитивний тренд. Безумовно, в цьому плані ми повинні бути задоволені від такого потенційного повороту в європейській політиці. Ми мусимо бути вдячні полякам, литовцям, шведам, іншим нашим друзям, які справді зробили і на підготовчому етапі, і починаючи від самого старту цього партнерства дуже багато для того, щоб наші країни стали ближчими до Європи. Тут є два фактори. Перший з них полягає в тому, що та лінія Євросоюзу, яка визначалася як «Євро-Середземноморське партнерство», спрямоване на країни Середземного моря, враховуючи сьогоднішні реалії, відверто кажучи, стагнує. Тому об’єктивно іде перенесення центру на схід. І другим значно важливішим фактором є небажання зменшення власного впливу на європейську пострадянську територію, де ми відчуваємо постійне зростання тиску з боку Російської Федерації чи у вигляді примусу до ЄЕП, чи до Митного союзу, чи здачі газотранспортної системи.

Цей позитивний тренд ми маємо підтримувати двома шляхами. Перший – дати правильну політико-правову відповідь на те, що відбувається. Друге – перейти від розмов про економічну співпрацю до конкретики. Тут якраз Бізнес-форум дасть свій дуже позитивний ефект.

Але, як завжди, трошки дьогтю в діжку меду. Стовідсотково бути задоволеними результатами самміту навряд чи можна. Проблема в тому, що немає не європерспективи в словах, а немає стратегії у Європейського Союзу стосовного України – того, яким чином Євросоюз буде вибудовувати в стратегічному плані ці відносини. Кажуть, нам начебто Євросоюз, а начебто і ні – це дуже поганий стимул для наших внутрішніх реформ. Мені здається, що Євросоюз в даному випадку займає позицію страуса. Дуже шкода, що Європа перетворюється на батьківщину страусів, це, мабуть, наслідки глобального потепління, але нам від того не легше. Мені здається, що тут має бути двосторонній рух. З одного боку – те, що ми повинні зробити у себе, а саме політико-правові речі і суто економічні, а другий рух – з боку Європейського Союзу, коли ми відчуємо, що ми бажані в перспективі, і ми є партнерами не просто як сусіди, а як потенційні члени цього об’єднання.

Сьогодні (3 жовтня – Ред.) засідання Парламентської асамблеї Ради Європи, де буде пан Грищенко. Є інформація, що там також підніметься питання справи Юлії Тимошенко. Як ви вважаєте, які запитання будуть йому поставлені, і що пан Грищенко на них відповість? Чи матиме це якийсь позитивний ефект для домовленостей української сторони з Євросоюзом?

Альона Гетьманчук: В Європейському Союзі багато хто вважає, що останні події навколо Юлії Тимошенко (відтермінування суду на два тижні, невинесення вироку у п’яницю, розмови про декриміналізацію статті Кримінального кодексу) є якраз впливом Європейського Союзу та результатом бесід Віктора Януковича з європейськими партнерами в Ялті та інших містах, зокрема й у Варшаві. Сьогодні Євросоюз зайняв вичікувальну позицію. Вони виходять з того, що все, що вони могли сказати українському Президенту, вже сказано, що Віктор Янукович особисто отримав всі ключові месиджі Європейського Союзу, що він знає, яким чином звинувачувальний вирок може позначитися на підписанні Угоди про асоціацію, на проведення в Києві саміту «Україна-ЄС», на ратифікації угоди. В основному акцентують увагу на тому, що за обставин, аналогічних сьогоднішнім, Угода може бути нератифікована багатьма парламентами країн ЄС. На жаль, парламентів, які висловлюють занепокоєння, з цього приводу, стає все більше і більше.

Багато уваги також приділяється справі Юрія Луценка, тому що, з точки зору прав людини, вона є на сьогодні більш загрозливою та небезпечною, ніж справа Юлії Тимошенко.

Володимир Огризко: За моїми відчуттями, безумовно, підписання відбудеться. Спочатку парафування на самміті «Україна-ЄС» в грудні, потім технічна пауза для перегляду документів, узгодження, вибірки і т і., потім офіційне підписання. А от далі справді ситуація буде залежати від того, наскільки ми дослухаємося до тих пропозицій і порад, які нам дають. Це не тільки названі справи, це і виборче законодавства, і реформа судової системи в цілому. Це великий набір питань, які нам потрібно вирішити за європейським зразком, якщо ми хочемо мати перспективу. Безумовно, позитив буде уже в тому, що почнеться реалізація цієї угоди, якщо сторони домовляться, щоб не втрачаючи час на ратифікацію угода вже починала працювати. Я думаю буде працювати щонайменше частина угоди, що буде стосуватися зони вільної торгівлі. Цей процес буде корисним і для України, і для Європейського Союзу. Але частина друга – політична може просто стати заручницею тих речей, які відбуваються у нас в цілому. Тому я не знаю, які слова вибере Костянтин Іванович. Ви чули його останніми днями в кількох передачах та інтерв’ю, мені здається, що слова будуть приблизно такими ж.

Що сьогоднішня ПАРЄ дасть?

Володимир Огризко: Це черговий ще один потужний сильний сигнал, який вже не почути не може ніхто. Тому якщо сумувати все те, що відбулося і на індивідуальній основі, і недавно у Варшаві, і зараз в Раді Європи, то це якраз і є позиція, яка буде консолідовано висловлена. Сподіваюся, що наша влада до неї дослухається.

Альона Гетьманчук: Не можна очікувати будь-яких результатів, поки представники української влади будуть наголошувати на тому, що у нас є незалежна судова система, на яку вони не впливають, і не будуть розповідати про те, що Захід підтримує Юлію Тимошенко. Захід не підтримує Юлію Тимошенко персонально. Ні Євросоюз, ні США не мають ніяких особистих сентиментів, за винятком, можливо, деяких депутатів Європейського парламенту чи єврочиновників. Тривожною є сама справа. Хто б не був на місці Юлії Тимошенко, включно з Віктором Януковичем, реакція була б приблизно такою ж.

Ви сказали, що Європу турбує також закон про вибори. Про які саме позиції говорять єврочиновники?

Альона Гетьманчук: Є два моменти, які називались і в Брюсселі, і у Варшаві. Перший – те, що українська влада, в тому числі Віктор Янукович, начебто обіцяли європейським політикам, що будуть дослухатися до рекомендацій Європейського Союзу, а також Венеціанської комісії. Але ті побажання не були взяті до уваги. Другий момент – те, що на їхню думку, закон, який сьогодні готується, не передбачає рівного доступу і можливості для всіх політичних сил брати участь у виборах. Повертаючись до справи Тимошенко, хотіла б також додати, що сьогодні не йдеться про те, що вона має бути просто на свободі. Йдеться про те, щоб вона могла повноцінно брати участь у наступних виборах. Цей момент може позначитися на наших планах щодо ратифікації Угоди про асоціацію так само, як звинувачувальний вирок. Тобто, вони розглядають цю справу як штучне вилучення лідера опозиції з політичного процесу. Тому вони хочуть, щоб в цьому законі було чітко прописано повноцінну участь всіх бажаючих взяти участь у виборах.

Фото Станіслава Груздєва

Стаття Катерини Зарембо, заступника директора Інституту світової політики для видання “Український Тиждень”Україна неодноразово заявляла про свої амбіції стати регіональним лідером. А лідеру, як відомо, необхідна харизма. Мовою геополітики це називається «м’якою силою» держави, її привабливістю. Інститут світової політики у дослідженні «М’яка сила» України: інструмент ефективної зовнішньої політики» з’ясував: «м’яка сила» в України є.\
На основі опитування, у якому взяли участь понад 100 експертів з країн регіону Центрально-Східної Європи, Інститут світової політики визначив індекс «м’якої сили» України у кожній із цих країн. Щоправда, для різних країн він неоднаковий. Це й не дивно: Україна оточена такими різними сусідами, як, наприклад, члени Європейського Союзу – Польща та Румунія, євроспрямовані Молдова та Грузія, а також Білорусь та Росія, далекі від сповідування демократичних цінностей. В кожній із цих країн Україна має переваги, якими не користується, та проблеми, яким не приділяє уваги.

— ПОЛЬЩА: 4 бали (за 10-бальною шкалою)

Таке враження, що Бог послав Україні двох вічних друзів, які підтримуватимуть Україну незалежно від геополітичної ситуації в регіоні та стосунків між лідерами, – Польщу та Грузію. Україна для Польщі – місія, кандидат на «історію успіху», без якої неможливий геополітичний успіх та лідерство самої Польщі. Як підтвердив новий посол Польщі в Україні Генрік Літвін на дискусії в Інституті світової політики, Україна залишається ключовою країною для Польщі, а роль останньої – бути оптимістом щодо українських європейських прагнень.

З жодною іншою країною – членом ЄС Україна не має стільки контактів, як із Польщею. Український козир у Польщі – культура. Наприклад, з усіх країн-сусідів у Польщі найбільше обізнані з українською літературою, та й видають її найбільше саме поляки. Книжка «Колекція пристрастей, або Пригоди молодої українки» Наталки Сняданко увійшла до десятки бестселерів у тамтешніх книгарнях.

При цьому Україні не варто сприймати тепле ставлення Польщі як належне. Зовсім не на користь української «м’якої сили» працюють польські медіа, які висвітлюють проблеми в Україні часто і гостро. Понад те, надто часто польські видання згадують Україну в контексті відносин з Росією: дається взнаки як одвічна боротьба за сфери впливу, так і незначна, порівняно з Росією, кількість польських корпунктів в Україні.

— РУМУНІЯ: 2,88 бали

У Румунії «м’яка сила» України найслабша. «З усіх сусідів про Україну в Румунії знають найменше», – констатує румунський експерт Юліан Кіфу. Рятує ситуацію хіба що тренер ФК «Шахтар» Мірча Луческу, за успіхами якого румуни уважно стежать. Торік одне з румунських видань дало схвальну оцінку діям українського уряду щодо скорочення боргових зобов’язань країни. Фактично на цьому джерела «м’якої сили» України вичерпуються.

Найголовніша проблема України в Румунії – брак інформації. Через це у румунському суспільстві формуються невтішні стереотипи про Україну, як-от «незріла демократія», «недобросовісний сусід», «складний партнер».

— МОЛДОВА: 6,3 бали

Козир України в Молдові – українська діаспора, але проблема її в тому, що українці у республіці як такі себе у здебільшого не позиціонують. У цій державі українська меншина – перша за чисельністю та, напевно, найбільша у світі порівняно із загальною кількістю населення держави. Згідно з переписом населення 2004 року, у правобережній Молдові проживало 282,4 тис. українців, а у Придністровському регіоні на сьогодні проживає близько 90 тис. автохтонних українців – чимало, якщо врахувати, що населення Молдови становить 3,6 млн громадян. До речі, у Придністров’ї майже всі продукти харчування – українські, а українська мова є однією з трьох «офіційних» мов регіону.

Проблема полягає у тому, що підтримка Україною закордонних українців (і не лише в Молдові) незначна, а самі українці не займають особливої ніші в молдовському суспільстві. Більшість із них спілкуються російською і не мають особливого суспільного сегменту, медіа- чи культурного простору, у якому могли б популяризувати свою національну належність. Молдаванин Ніку Попеску, експерт Європейської ради зовнішніх відносин, спостерігає: «У румунській мові є прізвища, які походять від назв сусідніх з Молдовою та Румунією держав: Сирбу, Булгару, Унгуряну, Ляху, Турку, Русу, навіть Армяну. А от Украйняну немає. Схоже, це свідчить про те, що молдавани не відрізняють українців з-поміж представників російськомовного простору». У свою чергу, українці Придністров’я дедалі більше стають агентами впливу Росії.

— ГРУЗІЯ: 5,33 бали

У своєму беззаперечно доброму ставленні до України Грузія схожа на Польщу, з тією тільки відмінністю, що розчарувати Грузію Україні набагато складніше. Грузія вимагає від нашої держави одного – просто бути, тим самим слугуючи альтернативним Росії центром тяжіння на пострадянському просторі. Грузія готова пробачити Україні все: від жорстких правил перебування грузинських громадян в Україні до продовження базування Чорноморського флоту РФ у Севастополі, звідки, як відомо, російські кораблі вийшли у напрямку Грузії під час війни 2008 року. Грузини вітають український бізнес у їхній країні, якого, до речі, там наразі небагато, обожнюють приїжджати до Києва та Одеси на гламурні вікенди, грузинські дизайнери за честь вважають представити свої роботи на Українському тижні моди. Між двома країнами фактично немає проблем. Хіба що українське керівництво могло би тепліше відповідати на грузинські симпатії: грузини не приховують, як сильно вони хотіли б прийняти у себе главу Української держави, проте президент Віктор Янукович так і не відвідав Тбілісі з візитом за весь час свого перебування на посаді.

— БІЛОРУСЬ: 4,59 бали

У той час, як Захід чи не щодня вказує Україні на проблеми зі станом демократії та верховенства права, опитані білоруські експерти підтвердили, що саме демократія є «м’якою силою» України в Білорусі. Точніше, та різниця між українськими та білоруськими свободами, яку здатна побачити незначна частина опозиційно налаштованих білорусів за завісою активної державної пропаганди. Водночас гострі заяви України щодо офіційного Мінська з приводу порушень прав людини білоруське керівництво сприймало дуже негативно. Для того, щоб це джерело «м’якої сили» України запрацювало на повну, Україні необхідно, по-перше, підтвердити власну демократичність, а, по-друге, орієнтуватись на майбутні білоруські еліти.

А от абсолютно непровокативним джерелом української привабливості для Білорусі є туризм. Торік в Україні побувала третина населення Білорусі, за кількістю білоруські відвідувачі поступились лише російським і польським.

— РОСІЯ: 3,5 бали

Хай там як, але на Росію Україна теж впливає. Навряд чи російські можновладці у цьому зізнаються, проте факти є факти: вслід за Україною Росія скоротила термін служби в армії та почала виплати заощаджень Ощадбанку СРСР. А ще росіяни читають українську пресу, особливо російськомовні онлайн-видання. Наприклад, частка трафіку з Росії веб-сайтів видань «Сегодня» та «Дзеркало тижня» сягає 15%. Розвінчується ще один стереотип: не лише Росія є привабливим ринком праці для українців, а й навпаки. Близько половини експатів серед топ-менеджерів українських компаній – росіяни.

Проблема впливу України в Росії – вплив Росії в Україні та російські імперські амбіції. Проте це не означає, що Україні не потрібна послідовна політика щодо розширення своєї присутності в Росії, тим більше, що там аж надто багато ніш. У РФ бракує і гастрономічних закладів, які спеціалізуються на українській кухні (хоча остання там дуже популярна), й української друкованої преси, книжок, ярмарків та ознайомчих подорожей до України для російських опініонмейкерів.

Хоч би якими різними були країни-сусіди, їх усіх об’єднує те, що їм чи на урядовому, чи на громадському рівні, імпонує Україна успішна та європейська. Зараз для України критично завершити переговори щодо Угоди про асоціацію з Європейським Союзом та парафувати її на грудневому саміті Україна – ЄС. Поразка на цьому фронті буде руйнівною для української привабливості в регіоні – адже лузери не до вподоби нікому.

У статті використано матеріали дослідження Інституту світової політики «М’яка сила» України в регіоні: інструмент ефективної зовнішньої політики».

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Саміт Східного партнерства у Варшаві розпочнеться сьогодні по обіді з вечері, на якій президенти-прем”єри зможуть висловитись у доволі вільному режимі. Тим не менше, о дев”ятій ранку у польській столиці стартувала масштабна конференція з промовистою назвою “Конференція Східного партнерства: до європейської спільноти демократії, добробуту та сильнішого громадянського суспільства”. Ближче до вечора на ній виступатимуть Штефан Фюле і Єжи Бузек. Відкрив її своїм спічем міністр закордонних справ Польщі Радослав Сікорський. Його промова, який, як на мене, може слугувати непоганою передмовою до саміту. Зокрема, і в тому, що стосується України.\
Якщо абстрагуватись від хвалебних од Сікорського на адресу Східного партнерства (він кілька разів намагався донести месидж, що без СП увага Євросоюзу сьогодні була б цілком зосереджена на кризі сфери євро, арабській весні, але зовсім не на Сході Європи), його виступ містив кілька показових моменти.

Сікорські присвятив суттєвий шматок свого виступу Угоді про Зону вільної торгівлі між Україною і Євросоюзом. І цей шматок чомусь дуже сильно нагадував агітаційний ролик на тему “Чому ЗВТ з ЄС вигідне для України”. Не знаю, чи він таким чином хотів ще раз підбадьорити Україну – мовляв, у правильному напрямку йдете товариші, чи іншим країнам-учасникам Східного партнерства маякнути, щоб йшли цим же шляхом і не вагались. АЛЕ – Сікорські у своєму виступі ЖОДНИМ словом не згадав про внутрішньополітичну ситуацію в Україні, включно зі справою Юлі і її жахливим впливом на українсьу євроінтеграцію- те, про що в кулуарах у Варшаві тільки й говорять. Очевидно, польська дипломатія, на відміну від брюсельської бюрократії, не хоче ще більше роз”ятрювати українські рани напередодні саміту. Як не як, шанс парафувати Угоду по ЗВТ з Україною до кінця року – чи не єдине, що поляки можуть представити як досягнення Східного партнерства за два роки його існування (хоча зрозуміло, що до Східного партнерства переговори по ЗВТ з Україною не мають жодного відношення, але не будемо псувати нашим польським друзям доказову базу на користь ефективності СП). Поляки реально бояться, щоб чергова “чудова” новина з Києва у справі Тимошенко не нагрянула у Варшаву разом з українським президентом чи навіть після його від”їзду з польської столиці. Більшого ляпасу від Януковича Польща, яка сьогодні реально вимушена вести себе як колабораціоніст українськї влади заради євроінтеграційного блага всієї України, не витримає. “Посадка” Тимошенко – буде якраз таким ляпасом в обличчя персонально Коморовського, Туска і Сікорського.

Потрібно зауважити, що поляків досить сильно насторожила остання зустріч тріумвірату Медвєдєв-Путін-Янукович. Якщо ще кілька тижнів тому тут вважали, що Янукович настільки зайшов з Росією у глухий кут, що в нього просто нема іншого виходу як випускати Юлю і зближуватись з ЄС, то зараз у Варшаві бояться, що після суботнішньої зустрічі в Підмосков”ї, на якій начебто українсько-російські газові справи здвинулись з мертвої точки, у Януковича додасться більше самовпевненості і на європейському фронті. І тиск європейців може мати зворотню реакцію: Віктор Федорович просто скаже кілька притаманних для його буденного лексикону слів на адресу євросоюзівських колег і голосно гримне дверима.

Очевидно, звідси й обережність Сікорського. Обережність, яка жодним чином не упередила польського міністра від питання про зачароване коло Україна-Юля-ЄС. Питання про зв”язок між переслідуванням опозиції та ратифікацією Угоди з Україною польському міністру поставив колишній міністр оборони Польщі Януш Онішкевіч. Сікорські лише знову обережно зауважив: мовляв, українська влада знає, що Європа пильно спостерігає за тим, що діється в Україні. Знає, за його словами, українська влада і про те, що закінчити переговори – це одне, а домогтись того, щоб угода вступила в дію – інше.

Однак, повертаючись до виступу Сікорського, був у ньому й інший пасаж, який було б добре почути й доблесним представникам української влади, хоча стосувався Білорусі. Польський міністр говорив про те, що Лукашенко винайшов дуже цікавий спосіб утриматись при владі: демократичні стандарти він хоче брати із Сходу, а гроші – з Заходу. Сікорські чітко дав зрозуміти, що така схема з Євросоюзом не пройде. “Стандарти і гроші мають іти з одного напрямку”, – на підвищених тонах резюмував польський міністр.

Янукович намагається проводити подібний експеримент, про що я вже раніше неодноразово згадувала. Єдине, поки що не до кінця незрозуміло, як будуть реагувати Сікорські та його колеги в ЄС, якщо Янукович, керуючись формулою польського міністра для Лукашенка (гроші і стандарти з одного напрямку) зробить вибір на користь не лише стандартів, а й грошей з російського напрямку. Хто наразі може гарантувати, що після “РосУкрЕнерго” в результаті чергового українського-російського бренстормінгу на газову тему не з”явиться ще якийсь “монстр”, який принесе для деяких близьких до українського президента людей більші доходи, ніж ЗВТ з Євросоюзом для решти українського бізнесу?

Про майбутні результати саміту “Східного партнерства” читайте у моєму вчорашньому дописі.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Я пишу ці рядки у літаку, долаючи двогодинну відстань між Варшавою і Брюселем. У Варшаву я лечу на саміт Східного партнерства і дотичну до нього конференцію. У Брюсель була запрошена службою зовнішніх звязків Євросоюзу, щоб провести низку зустрічей з різними поважними людьми з євросоюзівських структур напередодні саміту у Варшаві. Обговорити стан справ у Східному партнерстві загалом і те, на що ці країни (включно з Україною) можуть розраховувати на другому саміті СП у Варшаві.\
Не знаю, в якому настрої і з якими очікуваннями вилітатиме у Варшаву українська делегація на чолі з Віктором Федоровичем, але, судячи по настрою моїх брюсельських співрозмовників, брюсельська бюрократія прибуде у польську столицю явно у бойовому настрої. Повної мобілізації від них вимагає зовсім невтішна ситуація в одих країнах Східного партнерства (як-то Білорусь чи Україна, котрі одночасно випробовують терпіння євросоюзівських чиновників, тримаючи за гратами опозиціонерів різних рівнів), і не така втішна, як хотілось би в інших представниках (як-то інфікована “українським синдромом” Молдова чи Грузія, яка так захопилась побудовою “кавказького Сингапуру”, що почала забувати, що Сингапур і Євросоюз в плані демократії речі трохи несумісні).

Чого ж чекати у Варшаві країнам Східного партнерства і особливо Україні? Спробую коротко відповісти, відштовхуючись від моїх розмов у Брюселі.

По-перше, вже сьогодні зрозуміло: головний прогрес саміту у Варшаві стосуватиметься пункту у підсумковому комюніке з приводу лібералізації візового режиму. Точніше, його скасування у майбутньому. З горем пополам країни-члени ЄС досягли компромісу з приводу того, що епітет “довготерміновий”, не зовсім доречний, коли йдеться про часові рамки переходу на безвізовий режим. На щастя, в ЄС прислухались до аргументу тих країн, які керуються наступною логікою: є чіткі технічні критерії для кожної країни, і саме темпи їх виконання мають диктувати, як швидко ця країна може отримати зелене світло у кінці візового тунелю. Хто виконає швидше – той може претендувати на безвізовий режим у короткостроковій чи середньостроковій перспективі, хто повільніше – той нехай орієнтується на довгострокову. Іншими словами, виконання необхідних критеріїв, а не політична воля мають грати першу скрипку. Звісно, це дуже оптимістичний підхід, і мені складно повірити, що з ним так легко погодиться, наприклад, міністерство внутрішніх справ Німеччини, але сам факт, що слово “довтотерміновий” не буде більше висіти дамокловим мечом у документах ЄС, позбавляючи країни-члени важливого стимулу для виконання необхідних для безвізового режиму критеріїв – вже гарний знак.

По-друге, у Варшаві Євросоюз дасть чіткий сигнал, що він не збирається збавляти темп у плані економічної інтеграції з країнами у своєму східному сусідстві. Після часом непростих і навіть виснажливих переговорів по ЗВТ з Україною, на саміті у Польщі буде оголошено про початок до кінця року аналогічних переговорів з Молдовою та Грузією. Що стосується України, то з нею у польській столиці буде ще раз підтверджено намір фіналізувати переговори до кінця року.

По-третє, у фінальному комюніке в Варшаві країнам Східного партнерства і, зокрема, Україні ще раз дадуть чітко зрозуміти: вони не заслужили не лише на європейську перспективу, але й навіть на посилання на відому 49 статтю Договору про ЄС, яка надає право кожній європейській державі претендувати на членство в Євросоюзі. Подібного пункту, як запевнили мене євросоюзівські чиновники, не буде не лише у варшавському комюніке. На нього, як стверджують інсайдери у Брюсселі, Україні не варто розраховувати і в Угоді про асоціацію. Точніше, вже не варто, бо ще півроку тому настрої у країнах-членах були іншими.

Чесно кажучи, у мене цього разу навіть язик не повертався на цю тему говорити у Брюселі, чи не вперше у житті надаючи перевагу популярній донедавна в американській армії формули “don”t ask, don”t tell”. Натомість люди, котрі так чи інакше опікуються справами України в ЄС, постійно самі ініціювали розмову на цю тему: “Мовляв, ми знаємо, що в української дипломатії були інші очікування, але ж не Євросоюз давав команду розсаджувати по тюрмах опозицію”. Не забувають у Брюселі додати й про те, що у деяких балканських країн є перспектива членства в ЄС, але вона ніяким магічним чином не допомогла суттєво просунутись у реформах і, видповидно, зближенні з ЄС тій же Боснії і Герцоговині, Чорногорії чи Македонії. Компроміс, який після гарячих дискусій знайшли в ЄС з приводу того, фігуруватиме у підсумковому комюніке у вигляді формулювання про те, що країни-члени ЄС “визнають європейські аспірації деяких учасників Східного партнерства”.

А тепер трохи про те, як Віктора Федоровича зустрічатимуть у Варшаві. За моїми спостереженнями, у своїй більшості брюсельська бюрократія продовжує вірити в те, що всі ті задушевні (і не дуже) розмови, які проводились з українським президентом протягом останнього місяця з приводу справи Тимошенко мали хоча б мінімальний ефект на українського президента. Призупинення судового процесу і розмови про внесення змін у Кримінальний кодекс розглядають у кабінетах ЄС саме як результат євросоюзівської дипломатичної атаки на Януковича. Навіть вчорашню пропозицію Генпрокуратури “закрити” Юлю на 7 років мої співрозмовники в Брюселі хоч і сприйняли вкрай роздратовано (мовляв, для чого ускладнювати і без того складну для Януковича ситуацію напередодні саміту Східного партнерства), але з надією на те, що вирок все ж буде інакшим.

У Брюселі особливо роблять акцент на тому, що питання Тимошенко має намір підняти в індивідуальних розмовах з Януковичем кожен, хто з ним спілкуватиметься від імені ЄС у Варшаві. Так що, “ненависна” Януковичу Юля впевнено перетворюється на привид, який супроводжуватиме його у всіх міжнародних вояжах в західному напрямку. Віктор Федорович має раз і назавжди зрозуміти: буде Юля сидіти місяць, цей привид переслідуватиме його місяць, буде сидіти сім років – переслідуватиме сім років, незалежно від того, де Янукович на той момент перебуватиме сам.

Якщо дехто в оточенні президента чи уряді України розраховує на те, що вони зможуть задобрити Євросоюз, розігруючи дешеву п”єсу на тему “українська влада рятує Європу від нової газової війни з Росією”, у них це не вийде. Розмови про тристоронній газовий консорціум у Брюселі сприймають більш ніж скептично. Один з вчорашніх співрозмовників, котрий якраз має дуже пряме відношення до енергетичного діалогу між Україною та ЄС, відреагував на моє питання з цього приводу більш ніж однозначно: “Здається, Бойко і Фірташ знову вибудовують якусь вигідну для себе схему”.

Так само українському керівництву не варто розігрувати карту Митного Союзу: мовляв, не хочете нас в ЄС, ми підемо до росіян. Навіть найбільш загартовані в українських справах європейці настільки виснажені цією грою, що самі просять навіть не згадувати про крихкі євроінтеграційні переконання Януковича. “Ви хочете сказати, що Янукович піде у Митний Союз – будь ласка, це ваш вибір”, – більш ніж однозначно заявив один з дуже високоповажних представників ЄС.

Найгірший сценарій, який загрожує Януковичу у разі “посадки” Юлі, у Брюселі зображують так: відмова від парафування угоди про асоціацію і скасування грудневого саміту “Україна-ЄС”. “Нема документу – нема саміту”, – зазначив високопоставлений дипломат з дипломатичної служби ЄС. Щоправда, від іншого представника Євросоюзу доводилось чути, що може бути варіант скасування саміту (аби не дати Януковичу можливості попіаритись перед камерами), але все ж завершення переговорів і парафування угоди про асоціацію.

Єдине, що може порадувати Януковича – це те, що ще більше розчарування і розгубленості у брюсельских кабінетах панує з приводу Білорусі. На момент написання цього посту Білорусь, а саме запрошений на саміт СП міністр закордонних справ Мартинов, так і не підтвердив свою участь у саміті в Варшаві. Якщо його таки не буде – це де-факто означатиме призупинення участі Білорусі у Східному партнерстві. Показово, що країни Східного партнерства та країни-члени ЄС опинились напередодні саміту по різні боки барикад у питанні того, що робити з Білоруссю. Як зауважив один з інсайдерів, для Євросоюзу стало сюрпризом, що країни Східного партнерства “стали на бік Білорусі, а не європейських цінностей”, обговорюючи тему Лукашенка напередодні зустрічі у Варшаві. Це, до речі, хоч і досить специфічний, але доказ солідарності і єдності учасників Східного партнерства. У всьому іншому ця шестивимірна конструкція ледве-ледве тримається купи.

Блог директора Інституту світвої політики Альони Гетьманчук для “Української правди”Минулі вихідні я провела на Хрещатику, презентуючи проект Інституту світової політики “М”яка сила України в регіоні”. Точніше, повністю проект ми, Інститут світової політики, презентували у минулу п”ятницю в готелі “Radisson”, а один з компонентів цього проекту – виставку карикатур “Україна очима сусідів” – вирішили представити у вигляді “вуличного університету”. Хоча б тому, що переконані: пора вже перестати вважати українців за “бидло”, яке тільки і мріє, аби подивитись черговий “Майданз” чи “Фабрику”, а коли йдеться про політику – максимум сходити на “платний” мітинг чи тихо вилаятись біля телевізора, спостерігаючи чергове ток-шоу імені Кисельова-Шустера. Два дні на вулиці, проведені у спілкуванні з людьми на тему сприйняття України, її привабливості для сусідів, довели: люди реально зголодніли за інтелектуальними продуктами, навіть у вихідні, навіть на Хрещатику.\
Про що, власне, йдеться? Йдеться про художників з шести країн регіону, які на замовлення ІСП відтворили перші асоціації, які викликає Україна в сусідніх з нею країнах. А саме – в шести країнах з абсолютно різними прагненнями, амбіціями та ступенем інтересу до України. Ці країни – Білорусь, Молдова, Грузія, Росія, Польща та Румунія. Ми в Інституті так само замовили художникам з України, аби і вони намалювали свої перші асоціації із сьогоднішньою Україною – аби порівняти, як бачать нас сусіди і як ми бачимо себе самі. Вийшло показово: українські асоціації про Україну найбільше схожі на російські – багато газових вентилів і так само багато кремлівських веж. Єдина відмінність: в карикатурах українців ще присутній елемент євросоюзівських дверей, в які Україна то у вигляді огрядної молодиці стукає з хлібом-сіллю, то у вигляді дівчини модельної зовнішності намагається прицілитись, як їй пролізти у вузьку щілину, в яку, зазвичай, у цивілізованих країнах кидають пошту. Судячи з надпису “Україна” на ній, зрозуміло, що легкого входження в Євросоюз українські митці явно не передбачають. Щоправда, перший віце-премєр Клюєв, якраз відповідальний за євроінтеграцію в уряді, коли побачив цей малюнок, відвідуючи нашу експозицію в суботу на Хрещитику у реперських кросівках і білій “кенгурушці”, по-діловому пожартував на кшталт: “нічого страшного, проліземо”. І пообіцяв допомогу в організації експозиції у Європарламенті, що ми наразі в Інституті готуємо (як, до речі, і аналогічну експозицію у Вашингтоні).

Як виявилось, найбільш оптимістично бачать Україну в Білорусі і Молдові. Найбільш песимістично у Румунії (чого варта карикатура, як ведмежа лапа до крові роздирає українську демократію чи українці, які несуть прапор України, на флагштоці котрого вирізьблено “Made in Russia”). Найбільш персоналізовано – у Росії: Януковича, який то кидається в обійми ведмедю, то крутить на газовому вертелі Тимошенко – хоч відбавляй. Персонаж, який найбільш часто зустрічається на всіх карикатурах в контексті України і незалежно від походження автора – це ведмідь. Ведмідь, який символізує Росію. Ведмідь, який, до речі, не завжди страшний і агресивний – інколи наляканий і явно маргіналізований.

Символічно, що асоціації, які викликає Україна у пересічних мешканців сусідніх країн помітно відрізняються від тих, які побутують серед опініонмекерів країн, що довів інший компонент нашого дослідження “м”якої сили” України в регіоні: експертні опитування на тему перших асоціацій, які викликає слово “Україна” у тих, котрі формують громадську думку в шести сусідніх державах. Серед експертів превалювали більш позитивні нотки, хоча, здавалось би, якраз вони в силу своєї обізнаності мали б апелювати передусім до політики, газу і Євросоюзу. Виняток – Польща. Там експерти виявились явно інфікованими поразкою Помаранчевої революції.

Ще один асоціативний ряд викликають ключові слова у заголовках найпопулярніших видань шести досліджуваних країн, які ми також проаналізували в ході проекту “М”яка сила України”. Для того, аби зрозуміти, яким чином формується інформаційний фон навколо України в шести згаданих країнах за півтора роки президентства Януковича. Виявилось теж досить показово. Здогадайтесь, яке слово, наприклад, найчастіше зустрічалось у польській пресі в заголовках статей про Україну? Це слово “Росія” (поляки, затамувавши подих, продовжують спостерігати за тим, чим закінчиться захоплива геополітична “битва” між Євросоюзом з його Зоною вільної торгівлі та Митним Союзом з його Путіним). У Румунії – “Луческу” (тренер “Шахтаря” – явно найпотужніший елемент “м”якої сили” України в Румунії). У Молдові – “Паланка”. У Росії та Білорусі – “Янукович” (все знову серйозно персоналізовано). У Грузії – Саакашвілі.

А тепер про головні висновки нашого проекту “Мяка сила України в регіоні”. До речі, унікального в тому плані, що наша експертна група взяла на себе відповідальність дослідити потенціал “м”якої сили” не світової потуги на зразок Сполучених Штатів, не країни, яка прагне записатись у вищу лігу світової політики типу Росії, а держави, яка навіть не змогла втілити свої амбіції регіонального лідера, хоча, переконана, має стовідсоткове на це право. Ви б бачили здивування керівника одного з впливових німецьких фондів, коли він, почувши від мене про цей проект, якось обурено зауважив: “Навіть Німеччина не має дослідження про свою “м”яку силу”, а ви в Україні таке робите!”

По-перше, автор терміну “м”яка сила”, професор Гарвардського університету Джозеф Най був абсолютно правий, коли на відеоконференції, організованій ІСП, назвав головною “м”якою силою” України демократію. Я б, орієнтуючись на наше дослідження, ще додала євроінтеграцію України. Навіть у Росії і Білорусі, в яких ідеї “русского міра” просочились глибоко у мізки активної телеглядацької частини населення, Україна цікава, коли вона встановлює тренди, а не тупо наслідує російські. Україна просто приречена стати таким собі “криголамом” російських ілюзій про якісь величні реінтеграційні проекти на пострадянському просторі. Вона приречена стати країною, яка дасть зрозуміти Росії, що альтернативи європейському вектору розвитку нема – незалежно від того, чи хтось прагне членства в Євросоюзі чи ні.

Поки що Україна може потренуватись у ролі такого собі євроінтеграційного “поводиря” для іншої країни. Як продемонструвало наше дослідження, найвищий індекс “м”якої сили” України на сьогоднішній день зафіксовано у Республіці Молдова (6,3 бали за десятибальною шкалою). Індекс виводився з-понад 30 якісних та кількісних індикаторів, його особисто “благословив” той самий автор “м”якої сили” Джозеф Най – починаючи від привабливості зовнішньополітичного курсу України і популярності української продукції в конкретно взятій країні регіону, закінчуючи активністю українського посольства, впливовістю української громади та популярністю української музики і сучасних письменників. Молдова, скажу відверто, стала несподіванкою навіть для таких прихильників українсько-молдовського “перезавантаження”, як я: чомусь здавалось, що такий індекс має бути у Грузії, знаючи про той просто хімічний потяг наших друзів-грузинів до всього, що асоціюється зі словом “Україна”. Тим не менше, Грузія лише друга (5,33 бали). Далі йдуть Білорусь, Польща, Росія. Найнижчий індекс – у Румунії.

Звісно, я не збираюсь зловживати постом на УП, аби переповідати суть офіційно презентованого у минулу п”ятницю дослідження, здійсненого за підтримки USAID, Pact i Uniter. Це навіть неможливо зробити з огляду на його розмір. Всі, кого подібне дослідження зацікавило, зможуть ознайомитись із ним на сайті Інституту світової політики.

Не збираюсь також переповідати рекомендації для українського уряду, які наша експертна група підготувала для того, щоб посилити “м”яку силу ” України в шести країнах регіону. Згадаю лише одну елементарну, але, як на мене, вбивчу за своєю простотою рекомендацію, котра неодноразово озвучувалась експертами з кількох досліджуваних нами країн. Звучить вона приблизно наступним чином: для того, щоб Україна мала “м”яку силу”, вона… має просто залишатись Україною, а українці – мають бути саме українцями. На жаль, поки що цього не спостерігається не тільки у Росії, де вихідці з України, аби здаватись своїми в дошку для росіян взяли за правило змагатись у ненависті до всього українського, ні в Білорусі (лише 46 із 159 тисяч українців у РБ визнають українську мову рідною), ні навіть у Молдові з її найвищим індексом “м”якої сили” України в регіоні. Найбільш, мабуть, точно це підмітив Ніку Попеску, відомий молдовський дослідник: “У румунській мові є прізвища, які походять від назв сусідніх з Молдовою та Румунією держав: Сирбу, Булгару, Унгуряну, Ляху, Турку, Русу, навіть Армяну. А от Украйняну немає. Схоже, це свідчить про те, що молдовани не відрізняють українців з-поміж представників російськомовного простору”.

Так просто, і так, виявляється, складно.

Авторська колонка голови Наглядової ради Інституту світової політики Віктора Шлінчака для інформаційно-аналітичного агенства “Главком”Суббота, 24-е. Крещатик. Сильные порывы ветра то и дело переворачивают мольберты, на которые мы (Институт мировой политики) крепим графические рисунки известных художников из шести стран – соседей Украины – Румынии, Польши, Молдовы, России, Беларуси, Грузии и Польши. \

Всем им было поставлено задание – изобразить ассоциации, которые возникают при упоминании об Украине. Они – эти ассоциации – достаточно контрастные: от «Бог создал украинцев, чтобы было с кем пить горилку» (Беларусь) до извечной «газовой темы». Ну, и намеки на демократию. Как же без них после оранжевой революции?

Выставка – это лишь один из элементов большого проекта, завершенного и презентованного на днях Институтом мировой политики, под названием «Мягкая сила Украины в регионе: инструмент эффективной внешней политики». «Мягкая сила» – это неполитические механизмы, которыми любая уважающая себя страна пытается влиять на другие страны. Через создание всемирно известных брендов, которые закрепляются в ментальности людей, через популяризацию своей культуры и спорта, и даже через заявку на определенное общественное обустройство. Не зря во время видео-моста с автором термина «мягкая сила», известным американским политологом Джозефом Найем, от него мы получили достаточно четкий ответ: «мягкую силу» Украины после Оранжевой революции в первую очередь определяет ее демократическое развитие.

А графические работы лишь подтвердили, что стереотипов вокруг Украины больше, нежели элементов, которые могут и должны создаваться. Конечно, если у государства есть желание влиять на кого-то или на что-то, а не быть постоянным объектом влияния. А отказ от культивирования отдельных вещей чреват полным отсутствием образа страны, как таковой.

Почему мы решили разместить выставку на Крещатике? После того, как ее смог увидеть весь дипломатический корпус и украинские эксперты в гостинице «Редиссон» в пятницу вечером, мы решили показать и простым украинцам, как оттуда, «из-за бугра», смотрят на нас. И не прогадали. Отзывы получили разные. От «да уж, какие-то они немного пессимистичные» – до «классные работы, я бы такую повесил у себя дома». Но в этот день выставка по посещаемости, как мне кажется, переплюнула даже нашумевший проект, выставляемый нынче в PinchukArtCentre, – действительно тысячи зрителей и сотни комментариев (отдельное спасибо за помощь в организации депутату Киевсовета Александру Бригинцу).

Достаточно ярким эпизодом был приход на выставку Андрея Клюева, первого вице-премьер-министра, отвечающего за украинскую европейскую интеграцию. Особенно ярким еще и потому, что Андрей Петрович пришел не как чиновник – он был похож на любого прогуливавшегося рядом киевлянина: в джинсах, высоких кроссовках и спортивной кофте-кенгуру.
{1}
Детально осмотрев экспозицию, поинтересовался, где мы ее еще собираемся выставлять. На ответ «в ноябре в Европарламенте», сказал, мол, если нужна будет помощь – обращайтесь. А Михаил Бродский, в последнее время частенько сопровождавший Клюева, пообещал разместить работы художников на своем «Обозревателе». Спасибо. Не ожидали, если честно.

Контрастом этой картинке мог бы служить эпизод с лидером фракции БЮТ в парламенте Иваном Кириленко. Он при всем параде (в костюме и галстуке) так быстро несся по Крещатику (вероятно, в очень важных государственных делах), что времени посмотреть на выставку у него не оказалось. Увидев толпу людей, он виртуозно ее «объехал» (может, думал, к нему цепляться кто с просьбами будет?) Обещал заглянуть позже. Соврал. Это к тому, кто думает о будущем.

Все детальные фотоотчеты о проведенных мероприятиях мы выложим на сайте Института мировой политики и «Главкоме» в ближайшее время.