Архіви: Публікації

Керівництво ІСП відвідало Кишинів та Тирасполь

Директор Інституту світової політики Альона Гетьманчук та заступник директора Сергій Солодкий зустрілися з провідними експертами та політиками в Кишиневі та Тирасполі.Візит керівництва ІСП до Республіки Молдова відбувся в рамках проекту «Сценарії придністровського конфлікту», який підтримано Вишеградським фондом. Спілкування з представниками Республіки Молдова та Придністров’я – перший етап в реалізації дослідження. Його підсумком стане оцінка загроз та ризиків при врегулюванні придністровського конфлікту, прогнозування можливих сценаріїв розвитку ситуації, пропозиції щодо вирішення конфлікту. Керівництво ІСП, зокрема, зустрілося з директором програм Інституту публічної політики (Молдова) Оазу Нантоєм, з директором Асоціації зовнішньої політики (Молдова) Віктором Кірілою, колишнім віце-прем’єром Молдови Віктором Осіповим, міністром закордонних справ ПМР Володимиром Ястребчаком, придністровським політологом Анатолієм Дируном та ін.\
Фото: РІА новини

Візит за Кіотським протоколом

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Дзеркала Тижня”Про Японію в наших краях склалося чимало позитивних стереотипів. Наприклад, про те, що японські колеги вважають за краще не казати «ні», скоріше натякнуть, що завдання не з простих. Або про те, що представникам Країни вранішнього сонця легше зайвий раз попросити вибачення, ніж видатися неввічливими. Чи, нарешті, про те, що японські бізнесмени можуть роками зважувати всі „за» і „проти“, але якщо вже уклали угоду, то дотримуватимуться всіх зобов’язань. Візит Януковича до Японії оголив іще одну позитивну рису японських партнерів — їхнє невичерпне терпіння. Терпіння, яке цього разу вони проявили в ситуації зі „справою Тимошенко“ і Кіотським протоколом. А також — традиційно утримавшись від будь-яких коментарів з приводу внутрішньої ситуації в Україні, яка навряд чи сприймається на ура в країні, що позиціонує себе як острівець демократії у великому недемократичному морі.\
Не потрібно володіти особливими аналітичними здібностями, щоб назвати причини, з яких Віктору Януковичу було вигідно поїхати до Японії.

По-перше, українській владі важливо продемонструвати: поки одні країни демократичного світу (як-от США чи Німеччина) спідлоба позирають на те, що відбувається у внутрішній політиці України, паралельно видаючи на-гора дедалі жорсткіші заяви, інші (як-от Японія) вітають його в себе з візитом. Японія справді є комфортним партнером для лідерів а-ля Янукович: офіційні представники Країни вранішнього сонця ніколи не роблять зауважень своїм закордонним гостям з приводу арештів і допитів опозиційних політиків, ситуації зі свободою слова або правами людини. Тому дипломатичний натяк прем’єр-міністра Японії Наото Кана на зустрічі з Януковичем, у якому японський прем’єр побажав Україні розвиватися „як демократична держава“, — максимум, на що могли розраховувати опоненти української влади. Єдина країна, яку японська влада дозволяє собі публічно критикувати в контексті порушення прав людини, це Північна Корея. Всі інші — включаючи такі далеко не демократичні держави „пострадянського простору“, як Узбекистан і Казахстан, — у своєму діалозі з Японією завжди можуть розраховувати на її відстороненість від того, що відбувається всередині їхніх країн. Показово, що президент Карімов готується здійснити візит до Токіо в лютому. І статус його візиту, як і в Януковича, офіційно-робочий. До речі, представники української делегації, зокрема й президент, другу, „робочу“, частину назви візиту чомусь постійно упускали.

Друга причина, з якої Януковичу варто було поїхати до Японії, — історія зі звинуваченнями на адресу Тимошенко і Кіотським протоколом. У Країні вранішнього сонця одразу дали зрозуміти: вони не збираються навіть мінімально втручатися в цю ситуацію, вважаючи її виключно внутрішньополітичною. Ідеальна позиція. У тому числі і з погляду української влади. Адже в Києві, на відміну від Токіо, мовчання зазвичай сприймається як знак згоди.

Насправді для Японії в цьому питанні принциповим є тільки один момент. А саме той факт, що гроші на рахунках є і витрачені вони будуть саме на екологічні проекти. Президент, перебуваючи в Токіо, підтвердив останнє особисто.

Почавши розігрувати стосовно Тимошенко кіотську карту, команда Януковича не врахувала негативних наслідків цієї історії. Українська влада, зробивши це питання публічним, порушила одну з головних умов подібних „парникових“ угод — конфіденційність. Як ви гадаєте, японські компанії, котрі купують ці квоти, будуть дуже зацікавлені у співробітництві з країною, яка в будь-який момент готова завдати удару по їхній репутації?

Другий не найприємніший момент стосується внутрішньополітичної ситуації вже в Японії. Напередодні візиту японська преса, яка в Країні вранішнього сонця дійсно є „четвертою владою“, виступила з жорсткою критикою японського уряду. Провідне інформаційне агентство країни Kyodo Tsushin звинуватило саме японську владу у виниклій ситуації. Мовляв, не змогли забезпечити відповідного контролю грошей. Враховуючи, що рейтинг довіри до нинішнього уряду в Японії опустився в грудні і так на рекордно низький рівень, як ви гадаєте, чи дуже дякуватиме тамтешня влада українській за те, що дала опонентам іще один привід для критики?

Крім того, в день візиту Януковича до Токіо деякі японські видання повідомили, що Україна і далі готова продавати Японії свою квоту на викиди парникових газів за Кіотським протоколом. Але, як стверджують наші японські співрозмовники, в Токіо ще не вирішили, чи й надалі користуватимуться цими послугами Києва. Тим більше що за останні півроку Янукович і Ко і без того не раз лоскотали нерви своїм японським колегам. То раптом вирішили разом із Росією почати офіційно святкувати 2 вересня закінчення Другої світової війни (мовляв, нині відбувається переосмислення світової історії в Україні). То Янукович у своєму виступі на День дипломата, перелічуючи всіх важливих партнерів України, не назвав Японії, хоча згадав Південну Корею (японців, мабуть, має потішити хіба те, що Японія опинилася в ряді „неназваних“ поряд із Польщею).

Третя причина, з якої цей візит був вигідний Януковичу, — він давав можливість у черговий раз продемонструвати, що кожне його міжнародне турне пов’язане з конкретною сумою. Відповідно, ще перед візитом лунали гучні заяви про те, як японські інвестори чекають не дочекаються можливості вкладати гроші в Україну, зокрема взяти участь у проектах Євро-2012. Насправді сьогодні можна казати, скоріше, про участь японських… туристів у чемпіонаті Європи з футболу. Ще раніше домовилися про організацію чартерних рейсів з Японії в Україну. За нашою інформацією, їх буде 11. Так збіглося в часі, що певним внеском Японії в Євро-2012 можна вважати і проект реконструкції аеропорту Бориспіль.

Навіть попри те, що нинішній уряд Японії намагається впровадити економічну дипломатію в дію, ризики для японських компаній залишаються дуже високими, щоб почати активно інвестувати в Україну. Крилатий серед західних бізнесменів вислів про те, що український уряд любить інвестиції, але не любить інвесторів, відомий і в японських ділових колах. Особливо серед бізнесменів, знайомих, наприклад, із досвідом компанії Yazaki, яка свого часу ризикнула перенести виробництво з Угорщини в Закарпаття, але через ліквідацію вільних економічних зон змушена була терміново продати його маловідомій американській компанії, так і не дочекавшись обіцяних урядом компенсацій.

Останній випадок став досить повчальним для тих японських компаній, які з неабияким піднесенням сприйняли розширення Євросоюзу до українських кордонів. Вони сподівалися на те, що зможуть перевести свої виробництва з країн Центрально-Східної Європи в Україну, тим самим убивши двох зайців: отримавши дешевшу, ніж у Євросоюзі, робочу силу і зберігши доступ на величезний ринок збуту. Але зв’язка України і ЄС, яка на початку 2000-х фактично вижила в японських дипломатичних і бізнесових умах зв’язку України з Росією, виявилася явно передчасною.

В економічному плані для Японії досі залишається більш привабливим на пострадянському просторі регіон Центральної Азії. Якщо в Узбекистан японські інвестиції перевищили суму в 1 млрд. дол. іще на початку минулого десятиліття, то загальний обсяг японських інвестицій в Україну на перше півріччя 2010 року становив 127 млн. дол. І навіть коли врахувати той факт, що деякі японські компанії здійснюють свою діяльність через європейські офіси (наприклад, компанія Japan Tobacco International Ukraine з офісом у Швейцарії інвестувала понад 50 млн. дол. у тютюнову фабрику в Кременчуці), це все одно виходить крапля в морі. Центральна Азія завжди була цікавіша Японії, бо вона чітко вкладалася в концепцію „шовкового шляху“ — маршруту, яким до Країни вранішнього сонця прийшов буддизм.

У принципі, і ГУАМом свого часу Японія зацікавилася не в останню чергу тому, що він частково повторював цей маршрут (тоді ще до нього входив Узбекистан). Цікаво, що у спільній заяві українського президента і японського прем’єра ГУАМ названо „важливим регіональним механізмом для просування демократії та економічного розвитку“. Тобто в Токіо продовжують розглядати цю організацію і в контексті демократичного промоушну в регіоні. Цим якраз формат ГУАМ+Японія вигідно відрізняється від формату Центральна Азія+Японія.

Ну і, нарешті, кілька коментарів з приводу підписаної кредитної угоди між Японським банком міжнародного співробітництва та його українським партнером — „Укрексімбанком“ — на відкриття другої кредитної лінії на суму в 8 млрд. єн (близько 100 млн. дол.). Хто б сумнівався, що в Україні відразу інтерпретують цю новину під заголовком „Янукович привезе з Японії 8 мільярдів“. І навіть не обов’язково вказувати, що це в єнах. І тим більше не обов’язково з’ясовувати, на що саме спрямовано цей кредит. А спрямований він, як ми дізналися від Японського банку міжнародного співробітництва, дослівно на таке: для „надання фінансування українським компаніям, які імпортують техніку та устаткування японських підприємств“. Таким чином, ідеться про підтримку з допомогою японського кредиту імпорту японської техніки в Україну.

Що й казати, серйозний прагматичний підхід. Тільки з боку Японії, яка отримала конкретні дивіденди з візиту Януковича до Токіо. Хоча насправді головним каталізатором запрошення його до Країни вранішнього сонця був аж ніяк не інтерес японського бізнесу до України, а, певне, недавній візит українського президента до Китаю. А прийнявши запрошення відвідати ще й Японію, Янукович підключив Україну до серйозної геополітичної гри в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.

Поки що в цій грі є видимими кілька цікавих для Києва епізодів, в яких Україна могла бути задіяна разом з Японією. Один з них — ядерна програма Північної Кореї. Японія давно претендує на роль регіонального антиядерного лідера. Сьогодні Токіо активно працює в цьому плані з Вашингтоном. Наприкінці минулого року Японія і США створили щось на кшталт „ядерної поліції“ — спільну групу боротьби з контрабандою радіоактивних речовин. Президент Янукович уже скористався антиядерною слабкістю американського лідера, коли урочистого відмовився від високозбагаченого урану. Сьогодні Україна могла б за бажання ініціювати щось подібне до нової антиядерної коаліції Вашингтон—Київ—Токіо. Тим більше що й привід для оголошення таких прагнень є відповідний: міжнародна конференція „25 років після Чорнобильської катастрофи“: безпека заради майбутнього“. До речі, вона ж є і хорошим приводом для приїзду японського прем’єр-міністра в Україну. Нагадаємо, що за всю історію незалежної України жоден японський прем’єр жодного разу не відвідав нашої держави. Втім, такий візит навряд чи відбудеться. За словами наших японських дипломатичних джерел, прем’єр зараз зайнятий внутрішньою політикою.

Це ще раз підтверджує: двосторонні відносини з Україною для Японії не є настільки самодостатніми, як того хотіли б у Києві. Символічно, що і в назві спільної заяви діалог двох країн названо нетиповим для українського дипломатичного лексикону «глобальним партнерством». Наскільки нам відомо, таке саме глобальне партнерство Японія розвиває з Мексикою та Індією. Але, можливо, цей термін і відображає реальний стан справ в українсько-японських відносинах?

Щоденник євроатлантиста. Білоруські висновки для Януковича

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Януковичу все-таки щастить. На фоні Лукашенка він продовжує виглядати майже демократом. Чи, точніше, на фоні того, що творить білоруський президент після президентських виборів у Білорусі. Вчора, наприклад, білоруський президент публічно визнав, що особисто ініціював розгін мітингу та зачистку опозиції. Ніхто, звісно, в цьому не сумнівався, але уявіть собі, щоб якийсь український президент про таке сказав би вголос. Також – для тих, хто випав з контексту останніх білоруських подій – Лукашенко відкрито звинуватив Польщу і Німеччину у підготовці конституційного перевороту на його вотчині: мовляв, саме в цих країнах писались сценарії повалення влади в РБ, і саме ці країни переправляли опозиції на це кошти. Якщо Польщі до таких звинувачень “бацьки” не звикати (на попередніх президентських виборах, наскільки пам’ятаю, Лукашенко розповідав про польських бойовиків, які на американські гроші готували революцію в Білорусі), то Німеччина в ролі організатора “кольорової революції” на пострадянському просторі фігурує в новітній історії вперше. Деякою мірою, зробила претензію на місце США.Німців і поляків відверто шкода: саме їхні міністри Сікорські та Вестервелле відвідували Мінськ напередодні виборів та ініціювали діалог з Лукашенком єдино-зрозумілою для нього мовою – мовою готівки. Йшлось, як ви, очевидно, пам’ятаєте про 3 мільярди євро, якими ЄС допоможе Білорусі у випадку більш-менш пристойних виборів. Тобто, головні промоутери формули “залучення замість ізоляції” сьогодні є головними ворогами Білорусі. Висновок – дружба з Лукашенком виявилась такою ж неефективною, як і війна з ним. Німеччина та Польща – будемо називати речі своїми іменами – програли, ініціювавши таку дружбу. Більш правими виявились американці, які не повелись на всю цю історію з перевихованням “останнього диктатора” Європи.

Що стосується резолюції, прийнятої Європарламентом вчора з приводу білоруської ситуації, то вона була б дійсно жорсткою, якби санкції, запропоновані в ній, стосувались не Білорусі, а… України. Бо “найстрашніші” речі, які згадані в цьому документі – візові обмеження для білоруських чиновників та представників правоохоронних органів, заморожування закордонних рахунків, можливий кінець співпраці з МВФ – мають дуже сумнівний ефект у випадку Білорусі, але у ситуації з Україною могли б дійсно спрацювати, враховуючи схильність українських чинуш та політиків від бізнесу поєднувати життя в Україні з проживанням у власних маєтках де-небудь на Лазурному Березі. Чи, наприклад, їх велику схильність заробляти гроші у Росії, але зберігати в країнах ЄС – такий собі позитив багатовекторності у дії. Чи вікендові шоппінги у Парижі та Мілані. Чи круїзи на яхті по Середземномор’ю. Що ж до Білорусі, то в минулому році, як правильно зауважив у своїй аналітичній записці один, на мій погляд, з найкращих в Європі експертів з білоруських питань Балаш Ярабік, перший білоруський багатій тільки потрапив у список мільярдерів журналу “Форбс” (йдеться про Владіміра Пефтієва). Українці, як відомо, фігурують там давно – причому щонайменше в кількості п’яти осіб.

Поки що вимушена констатувати: Євросоюз – навіть у вигляді свого “найрадикальнішого” органу Європарламенту – не готовий перейти до реальних санкцій для Білорусі. І це притому, що витворяє Лукашенко після виборів. Більше того, єдиний дійсно дієвий інструмент впливу на “бацьку” навіть не згаданий у резолюції Європарламенту. Йдеться про те, щоб Євросоюз запровадив ембарго на імпорт в європейські країни нафтопродуктів з білоруських НПЗ. За оцінками експертів, саме їх продаж до країн ЄС поповнює білоруський бюджет щонайменше на 40%. Чому Євросоюз навіть не говорить про це вголос – питання відкрите.

У той же час, я б дуже рекомендувала українським стратегам ознайомитись з текстом цього документу. Він є гарним підкажчиком того, як працює логіка європейців відносно країн в “східному партнерстві”. І, як зауважив у розмові зі мною один з поважних європейських дипломатів, якщо сьогодні Євросоюз не обговорює візових санкцій щодо окремих українських чиновників чи заморожування рахунків, то завтра ситуація може швидко змінитись. Тим більше, що сьогодні у Брюсселя в плані віз є інший важель впливу: вже не відносно одного євросоюзівського співрозмовника доводилось чути, наскільки напористо українські колеги проштовхують у неформальних бесідах скасування візових обмежень… ні, не для пересічних мешканців України, а для власників службових паспортів. Дійшло до того, що перед візитами до України деяких міністрів закордонних справ країн ЄС, українські посли окремо з ними зустрічаються, аби проговорити саме це питання. Вимушена сказати, що європейців вкрай дратує подібна напористість українських колег: не тільки тому, що в ЄС прекрасно знають, кому і яким чином в Україні видаються службові паспорти, але й те, що українська влада, публічно декларуючи на благородні наміри відкрити Європу для всіх українців, насправді сьогодні дбає лише про обраних…

Екскурсія Януковича до Японії

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для «Корреспондент.net»Віктор Янукович – в Японії. Незвичайна країна – з правічною історією, з тисячолітніми традиціями, з досвідом, як зі зруйнованої війною країни вирватися в економічні лідери світу. Цікавий візит – Україні потрібні інвестиції, потрібні кредити, потрібна бодай увага зі сторони міжнародної спільноти. Виглядає все досить пристойно. Якби не підводні камені візиту. Те, що лежить на поверхні, але чомусь побіжно висвітлюється в українських мас-медіа. Перший підводний камінь. Візит Януковича до Країни вранішнього сонця відбувається на тлі скандалу з кримінальною справою, головним фігурантом якої є екс-прем’єр Юлія Тимошенко. Мимохіть вплутаною в нього виявилася і Японія, оскільки колишню очільницю українського уряду звинувачують саме в нецільовому використанні коштів японських компаній. Як відомо, гроші люблять тишу. І японські бізнесмени, природно, не хотіли б, аби їхні імена виявилися засвіченими в скандальній ситуації. Репутація відомих японських брендів може виявитися заплямованою – адже з’ясується, хто найбільше в Країні вранішнього сонця засмічує довкілля. Не менше обурення викликає кримінальний інцидент і в урядових колах Японії. У цій східно-азійській країні просто не розуміють: чому українці вплутали їх у внутрішньополітичні розбірки? У світі уже давно усталилася думка з приводу прозорості українського судочинства, а тому навряд чи повірять у випадковість кримінальної справи саме у зв’язку з Кіотським протоколом. При цьому розрахунок влади простежується доволі логічний. Якби кримінальна справа проти екс-прем’єра була порушена через якісь внутрішні порушення, то це однозначно викликало б звинувачення у переслідуванні. А увазі міжнародної спільноти запропоновано варіант зловживань відомого політика на міжнародному рівні. У Японії скандал навколо Кіотського протоколу сприймають ледве не як особисту образу: мовляв, Токіо стільки допомагало Україні (десятки мільйонів доларів, зокрема, було виділено на програми, пов’язані з подоланням наслідків аварії на ЧАЕС), а тут такий ляпас…
Другий підводний камінь. Із приходом до влади Віктор Янукович інтенсивно почав розбудовувати відносини з Китаєм. Від експертів, які схвалюють президентську політику, можна навіть почути: європейська інтеграція зазнала фіаско; співпраця з Росією теж несе в собі багато ризиків; визріла необхідність розвивати третій напрямок – китайський. (Цікаво, а якщо провалиться робота і на цьому векторі – кинемось за інтеграцію в Африканський союз?!) Як би не було: у самій співпраці з Китаєм нічого поганого немає; навпаки, було дивним, що відносини з державою, яка приковує до себе погляди усього світу, Україна незаслужено занедбала. Інша справа, що співпраця з Китаєм може виявитися не такою райдужною. І ситуація з нагородженням китайського дисидента Нобелівською премією миру це чи не найяскравіше продемонструвала. У Токіо, який має доволі непрості, суперницькі відносини з Пекіном, не могли не помітити новоявленої любові Києва. Пожвавлення України на китайському напрямку і змусило японців запросити Віктора Федоровича на відвертий діалог. Можна було б пишатися тим, що чинник України враховують навіть потужні гравці східно-азійського регіону. Проте японці звертали увагу на Київ не через наміри активізувати економічну взаємодію з китайцями, а через можливе політичне зближення. Зближення України з Росією також виявилося небайдужим Токіо. Японці торік не зовсім збагнули смисл відзначення Україною Дня закінчення Другої світової війни (2 вересня, дата капітуляції Японії). Причому це відбулося фактично одночасно з російською ініціативою відзначати таку дату. Цілком зрозуміло, навіщо Росії такі ігри в історію: Москва має піввіковий територіальний конфлікт із Японією – і зайвий раз завдати символічного удару по Токіо в Росії вважають за честь. Навіщо це Україні? Українські урядовці заспокоюють японську сторону: мовляв, ми орієнтуємося на світову історіографію: Друга світова закінчилася 2 вересня, а тому не слід в цьому шукати політичного підтексту. Напевно, в Токіо повірили б – якби не хронологічний збіг про відзначення дати в Росії і Україні.
Третій підводний камінь. Чи радше його можна назвати стереотипом, нав’язуваним українською делегацією, – очікування японських інвестицій і кредитів. І це стосується не лише Віктора Януковича. Власне, усі його попередники, відвідуючи Країну вранішнього сонця, покладали великі сподівання на прихід відомих компаній в Україні. Однак цього не сталося. Не те щоб Україна не цікава японському бізнесу. Цікава і дуже. Ще б пак – держава, яка межує з вигідними ринками Євросоюзу; яка має дешеву робочу силу. Інша справа, що японці просто бояться вкладати гроші в українську економіку. Для японців є визначальними три чинники – стабільність, розвиток, захищеність. Зі стабільністю нібито все більш-менш: усе під тотальним контролем (хоча така стабільність може сподобатися далеко не кожному інвесторові). Розвиток – поки лише на словах. Захищеність – ситуація не на користь України. І ситуація з Юлією Тимошенко навряд чи допомагає в розвіюванні уявлень закордону про роботу правоохоронних органів, судової гілки в нашій державі. Українська влада помпезно відрапортувала про те, що Японія виділяє Києву кредит на суму 800 мільярдів японських ієн. Звучить гучно. Поки не перевести ці кошти в більш збагненну валюту – 100 мільйонів доларів. А ще краще звернути увагу на формулювання, навіщо ці кошти виділяються – з метою «сприяння експорту товарів і послуг із Японії і підтримки економічного розвитку України». Цікава виходить ситуація: нам дають кошти на просування японських товарів, і ми ж потім ці кошти муситимемо повернути Японії. Вочевидь, справа полягає в тому, що Україні буде надана японська техніка, за яку ми муситимемо з часом розрахуватися. Чому це тоді просто не назвати купівлею японських товарів у кредит? Аби показати, що президент повертається не з порожніми руками, а з мішком грошей?
Камінь у город України. Японія – одна з небагатьох країн регіону, яка живе за демократичними цінностями. І вона дотримувалася демократичного шляху неухильно у післявоєнний період. Інший регіональний демократ Південна Корея мала більш звивисту дорогу – кидаючись від авторитарної до демократичної моделі, спинившись зрештою на останній. Японії, звісно, не з руки критикувати Україну. Все-таки країна досить далеко розташована. Утім, там зовсім небайдужі до політичних процесів у нашій державі. Усе-таки одна справа вкладати гроші в демократичну країну, інша – в авторитарну. Напевно, саме тому японський прем’єр Наото Кан хоч і побіжно, проте заявив про зацікавленість в демократичній Україні. Можна обурено апелювати – а чи мають японці право на такі заяви? Мають. Хоча б тому, що Україні виділені багатомільйонні кошти допомоги. Хоча б тому, що країна належить до провідної групі в політичному і економічному сенсі держав G7. Хоча б тому, що сама Японія живе за доволі високими політичними стандартами. Найменший скандал, падіння популярності – і глава японського уряду складає свої повноваження. Можливо, тому за останні десять років у цій країні змінилося сім прем’єр-міністрів. Лише один Коїдзумі мав п’ятирічний строк прем’єрства, решта ледве дотягували до одного року: Хатояма пішов у відставку, бо не виконав передвиборчих обіцянок (прем’єрський строк – менше року); Фукуда не дотягнув до одного року (пішов у відставку через політичну кризу); Асо побув на посаді без двох днів один рік (очолювана ним Ліберально-демократична партія зазнала поразки на виборах); Морі взагалі пробув в прем’єрському кріслі лише три місяці (запам’ятався як найбільш непопулярний глава уряду Японії).
Ось так самурайський кодекс честі бусидо японців перенісся і на політичне життя. Політик, який збезчестив себе або завдав шкоди авторитету своїм однопартійцям, одразу здійснює політичне харакірі у вигляді цивілізованої відставки. Можливо, в прихильності до цінностей і прихована обережність японців щодо України. Мабуть, тому і не йдуть інвестиції. Напевно, тому в незалежній Україні досі не побував жоден японський прем’єр-міністр. Візити ж українських можновладців до Японії – всього-на-всього коштовна екскурсія.

Фото прес-служби Президента.

Чого очікувати від візиту Президента Віктора Януковича до Японії?

Президента Віктора Януковича запросили до Японії на тлі динамічного зближення між Україною та Китайською Народною Республікою.1. Наскільки важливий візит Президента Віктора Януковича до Японії?\
У даному випадку інтерес до Києва фактично був спричинений регіональним суперництвом Токіо і Пекіна. Це до певної міри свідчить про небажання Японії випускати Україну з виду попри те, що Україна ніколи не фігурувала у списку пріоритетних країн для Японії на «пострадянському просторі» (на відміну від країн Центральної Азії). Інтерес до Києва в Країні вранішнього сонця носить швидше фрагментарний, непостійний характер. Про це, зокрема, свідчить той факт, що за 20 років незалежності України до Києва не завітав жоден прем’єр-міністр Японії. Більш ніж обережно поводиться Токіо і в інвестуванні в українську економіку – японців традиційно стримує недосконалість інвестиційного клімату в Україні. Загалом, візит президента Януковича до Японії носить символічний характер. Тобто, наповнення цього візиту конкретним змістом очікувати не варто.

2. У чому полягає основна інтрига візиту?

Японія в останні місяці несподівано опинилася в епіцентрі внутрішньополітичних подій в Україні. Генпрокуратура України висунула проти колишнього прем’єр-міністра України звинувачення в нецільовому використанні коштів, які надало Токіо для Києва в рамках Кіотського протоколу. У березні 2009 року Організація розвитку нової енергії і промислових технологій підписала договір про купівлю в Україні 30 млн. тонн квот на викиди парникових газів. Токіо виявилося мимохіть втягнутим у внутрішній конфлікт в Україні. Це доволі чутливий момент візиту Президента Віктора Януковича, оскільки японська сторона намагатиметься усіляко уникати навіть згадки про цю історію. Японія розглядає ситуацію навколо Тимошенко й Кіотського протоколу виключно внутрішньополітичною справою України. Українській владі не слід розраховувати на будь-які коментарі з боку японської сторони на цю тему під час візиту Президента. Так чи інакше, Японія має бути готова до того, що їй не уникнути медійного шлейфу у зв’язку з ситуацією навколо Кіотського проколу та звинувачень на адресу Тимошенко. А це може свідчити якраз про невдало підібраний час для здійснення такого візиту.

3. Наскільки безпроблемними є відносини між Україною і Японією?

У цілому співпраця між Києвом та Токіо зовні виглядає безхмарною. Не тому, що у двосторонніх відносинах не спостерігалось жодних проблем, а тому, що будь-які труднощі виходять на публічний чи політичний рівень. Схоже, що Токіо віддає перевагу непублічному вирішенню труднощів у відносинах з українськими колегами. І досить часто для цього вистачає розмови посла Японії в Україні з представниками українського уряду. Так, скажімо, не є секретом незадоволення Японії тим, як відбувалась реконструкція міжнародного аеропорту «Бориспіль», на яку японська сторона виділила 180 млн. доларів строком на 30 років. А саме – Токіо було занепокоєне, що Україна гальмувала початок будівельних робіт. Один з останніх не дуже приємних сюжетів українсько-японського співробітництва пов’язаний з візитом Віктора Януковича до Китайської Народної Республіки. Йдеться про те, що саме в день візиту Президента України до КНР у Пекіні відбувалися заходи з нагоди річниці завершення Другої світової війни. У Токіо були стурбовані, що і український лідер може взяти участь у заходах, присвячених завершенню Другої світової війни і тим самим підтримати Китай у його інтерпретації подій шістдесятирічної давності, яка не сприймається в Токіо. Крім того, японці були здивовані тим, що в минулому році Україна одночасно з Росією вперше почала відзначати на офіційному рівні День закінчення другої світової війни.

4. Якими є очікування від візиту?

Для України важливо заручитися інвестиційною підтримкою Японії. Однак із огляду на двосторонні проблеми в бізнес-сфері в попередні роки, навряд чи українська делегація зможе очікувати на прогрес з японської сторони. Під час візиту Віктора Януковича відбудеться українсько-японський бізнес-форум, проте він носитиме швидше протокольний характер. Потенційні інвестори очікують конкретних результатів від впровадження реформ в Україні – зокрема, судової, що гарантувало б захист вкладених коштів. Візит, крім того, знаменуватиме відновлення політичного діалогу. Хоч, як вже зазначалось, тло приїзду Віктора Януковича – присутність «японського сліду» в справі опозиціонерки Юлії Тимошенко – навряд чи сприятиме комфортним бесідам.
Проте, Японія доволі послідовно підтримує проекти, пов’язані, наприклад, з організацією ГУАМ. Зокрема, на сьогодні акцент ставиться на проект, в якому йдеться про розвиток туристичних маршрутів в країнах ГУАМ. Щоправда, за президентства Віктора Януковича тема співпраці в рамках цього об’єднання фактично не порушувалася. Цілком імовірно, в Токіо будуть ставити запитання українському гостеві про майбутнє ГУАМ, і чи варто Японії і надалі підтримувати його проекти.

5. Як розвивалась економічна співпраця між Україною та Японією?

Відповідно до даних Держкомстату України у 2008 році експорт із України до Японії становив лише 115,7 млн. доларів, при цьому імпорт із Японії сягав майже 3 млрд. доларів. Практично увесь експорт із Японії становлять автомобілі, у 2008 році вони становили 83% від загальної кількості експортованої із Японії продукції. У 2009 році як наслідок економічної кризи торговельній показники суттєво впади. Із України до Японії здебільшого поставляється зерно (60% від загальної кількості експортованої продукції). Японія також відома тим, що надає Україні значні суми грантової допомоги. Мільйони коштів – на чорнобильські програми, на обладнання для Національного академічного театру опери і балету ім. Шевченка, на київській міській дім дитини «Берізка», на проекти для лікарні «Охматдит», Національної філармонії, Музею історії.

6. Чим у майбутньому цікава Україна Японії, а Японія – Україні?

Україна цікава Японії з двох позицій. Перша – потенційно привабливий ринок для інвестування. Україна – сусід Євросоюзу, і ця близькість підвищує інтерес японського бізнесу – далеко не перший рік йдуть розмови про те, аби перевести капітал із країн Центральної Європи, оскільки в Україні дешевший ринок оплати праці. Утім, цього не сталося із уже згаданих причин. Другий чинник – певні історичні передумови. Токіо і Київ мають чимало спільного. Дуже часто делегації двох країн згадують, що Україна і Японія стали жертвами ядерного інцидентів (бомбуванні Хіросіми і Нагасакі – вибух на Чорнобильській АЕС). Напевно, саме з цих причин Токіо виділило Києву мільйони доларів на підтримку реабілітаційних програм.
Третій чинник – стратегічне розташування. Україна, як і Японія мають доволі чутливі переговори з Росією щодо лінії кордону. У випадку з Токіо йдеться про три острови, які Росія вважає своїми, а Японія – своїми. У випадку з Україною можна говорити про тривалий процес делімітації лінії кордону з Росією на суходолі, лише зараз починаються переговори щодо демаркації (позначення на місцевості). Досі не завершений переговорний процес щодо розмежування Азовського моря, Керченської протоки. Японцям і українцям може бути корисним обмін досвідом щодо тактики ведення переговорів із росіянами. Тим більше, президент Віктор Янукович обіцяє поставити крапку в прикордонних питаннях із Росією вже в цьому році.
Японія цікава Україні своїм місцем на міжнародній арені – учасник G8 («Групи Восьми», більш відомо у нас як «Велика Вісімка»). Японія – відомий донор міжнародної допомоги. Японські банки мають привабливі інвестиційні пропозиції – утім, після випадку з «Борисполем», Україні доведеться добряче попотіти, аби реанімувати довіру банківського сектору Країни вранішнього сонця.

РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО РОЗВИТКУ ДВОСТОРОННІХ ВІДНОСИН

ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ СТОРОНИ:

1. Відновлення довіри бізнесового, банківського секторів Японії до України. Прихід багатомільйонних інвестицій може вирішити проблему виходу країни з фінансово-економічної кризи, забезпечення українців робочими місцями на компаніях із відомими всьому світові назвами. Реалізація обіцяних президентом Віктором Януковичем реформ в економічній, в судовій сфері може сприяти притоку японського капіталу в Україну.
2. Розвиток співпраці в питанні енергоефективності. Постійні енергетичні кризи, подорожчання енергоресурсів вимагають від України ощадливості і економії. Японія має власний досвід і технології, які могли б допомогти Україні в цьому питанні.
3. Проведення Україною збалансованої політики в Азійському регіоні. Не слід підтримувати ініціатив Китайської Народної Республіки, від яких, із одного боку, не виграватиме Україна, а з іншого, страждатиме співпраця з Японією. Слід пам’ятати про непрості відносини Токіо і Пекіна, про їхнє регіональне суперництво.
4. Вирішення питань, пов’язаних із порушенням зобов’язань Україною в рамках Кіотського протоколу. Не втягування надалі Японії у внутрішні політичні справи.

ДЛЯ ЯПОНСЬКОЇ СТОРОНИ:

1. Розгляд можливості візиту до України прем’єр-міністра Японії. Такий візит зруйнує асиметрію в українсько-японських політичних відносинах та продемонструє важливість Києва для Токіо.
2. Незважаючи на вкрай обережну позицію Японії щодо внутрішньополітичної ситуації, японська влада має дати зрозуміти президенту України, що вона зацікавлена саме в демократичному партнері на пострадянському просторі.
3. Ініціювання і проведення зустрічей бізнесменів, політиків, незалежних експертів двох країн, на яких японська сторона могла б оприлюднити власні рекомендації щодо поліпшення інвестиційної привабливості України. Це могло би сприяти приходу японського капіталу до України. Такі зустрічі можна було б провести в українських регіонах, які є привабливими для японських інвестицій. Зокрема, і в контексті перенесення виробництва до України деяких японських компаній з країн Євросоюзу, які межують з Україною.
4. Подальший обмін досвідом між українськими та японськими дипломатами щодо ведення переговорів з Росією на тему делімітації морського кордону.

ОСНОВНІ ВІХИ УКРАЇНСЬКО-ЯПОНСЬКОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

28 грудня 1991 року – Визнання Японією незалежності України
26 січня 1992 року – Встановлення дипломатичних відносин
22-25 березня 1995 року – Візит до Японії Президента України Леоніда Кучми
30 червня – 1 липня 1996 року – Візит до України міністра закордонних справ Японії Ікеда
18-20 травня 1997 року – Візит до Японії міністра закордонних справ України Геннадія Удовенка
10-12 березня 1998 року – Візит в Японію міністра закордонних справ України Удовенка (президента 52-ої сесії Генасамблеї ООН)
Червень 2000 року – Візит в Японію міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка (участь в церемонії похорону колишнього прем’єр-міністра Японії пана Кобучі)
26-29 травня 2003 року – Візит в Японію голови Верховної Ради України Володимира Литвина
31 серпня – 2 вересня 2003 року – Візит до України міністра закордонних справ Японії пані Кавагачі
8 -11 липня 2004 року – Візит міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка
20-23 липня 2005 року – Візит до Японії Президента України Віктора Ющенка
30 червня – 1 липня 2006 року – Візит в Україну міністра закордонних справ Японії пана Асо
24-26 березня 2008 року – Візит до Японії міністра закордонних справ України Володимира Огризка
25-26 березня 2009 року – Візит в Японію прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко

ДОПОМОГА ЯПОНІЇ В ЦИФРАХ

79 млн. доларів виділила Японія на програми допомоги, пов’язані з Чорнобилем

19 млн. доларів Японія надала Україні на цілі, пов’язані з ядерним роззброєнням

180 млн. доларів Японія надала на реконструкцію аеропорту «Бориспіль»

540 млн. доларів кредиту очікує Україна від Японії на реалізацію масштабного проекту мостового переходу через ріку Південний Буг в Миколаєві.

ОФІЦІЙНО ПРО ВІЗИТ(Джерело: Адміністрація Президента України)

Президент Віктор Янукович відвідає Японію з офіційним візитом 18-21 січня. Планується його аудієнція у імператора Японії Акіхіто, проведення комплексних переговорів з прем’єр-міністром Наото Каном та зустрічей зі спікером Палати представників (нижньої палати) парламенту Такахіро Йокоміті і головою Палати радників (верхньої палати) парламенту Такео Нісіокой. Передбачається виступ Президента України в штаб-квартирі Японської федерації бізнесу «Кейданрен» у рамках двостороннього бізнес-форуму за участю керівництва провідних корпорацій Японії. 19-21 січня Янукович відвідає міста Кіото й Осака. Крім того, заплановано виступ Президента щодо поточної ситуації в Україні та її зовнішньополітичних пріоритетів перед професорсько-викладацькими і студентськими колами Кіотського університету. У рамках візиту передбачається підписання низки двосторонніх документів, спрямованих на поглиблення співпраці та реалізації конкретних проектів, зокрема спільної заяви з українсько-японському глобального партнерства і кредитної угоди між Державним експортно-імпортним банком (Укрексімбанком) та Японським банком міжнародного співробітництва про відкриття другої кредитної лінії. Головну увагу в ході візиту буде приділено залученню інвестиційних і технологічних можливостей Японії та її адміністративних одиниць для забезпечення модернізації української економіки, розвитку інфраструктури, початку конкретних масштабних спільних проектів, зокрема в рамках підготовки до проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу в 2012 році, а також прийняття рішень щодо створення сприятливих умов для подальшого зростання обсягів двостороннього товарообігу.

При використанні матеріалу посилання на ІСП обов’язкове.

Погралися і досить

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “Дзеркала Тижня”Відчуйте різницю. Віктор Янукович звернув увагу на те, що зовнішньополітичний рік України-2011 дуже символічно розпочався з візиту до Києва європейського комісара з питань розширення і політики добросусідства Штефана Фюле. Своє президентство Віктор Федорович також розпочав із євроінтеграційної символіки, здійснивши перший закордонний візит до Брюсселя. Між двома візитами — майже рік. Але символічність полягає не так у поїздках, як у зміні загального клімату співпраці України і ЄС. Рік тому Євросоюз надав новому керівництву певний кредит довіри, через рік відносини пішли під укіс. У європейських столицях день у день менше ілюзій залишається з приводу відданості України європейській інтеграції. В ЄС поки що покладають надії на реформаторські кроки української влади, проте й не збираються заплющувати очі на порушення у сфері демократії.\
«Українське керівництво ввійшло в образ школяра, який розуміє, що завинив, проте продовжує грати роль безневинної й наївної дитини», — так прокоментував результат зустрічей у Києві пана Фюле з представниками української влади один із учасників переговорів із боку ЄС. За його словами, українська сторона підготувалася до всіх ремарок єврокомісара. Щойно представник Євросоюзу висловив стурбованість кримінальним переслідуванням опозиційних політиків, як українські візаві відразу ж парирували: ви, мовляв, самі закликаєте до правосуддя, ось ми й діємо в руслі ваших закликів. Щойно зайшла мова про свободу зібрань, відразу ж нагадування: але ж зібрався новий Майдан, коли в парламенті розглядали новий Податковий кодекс! Українська влада, безперечно, давно виробила імунітет до претензій із боку західних столиць, а тому на кожне обвинувачення видає тираду про вірність офіційного Києва ідеалам народовладдя, реформам і власне європейській інтеграції. Зрозуміло, довго такий стан справ зберігатися не міг: країни з високою політичною культурою поступово витвережуються, вони готові до жорсткішого реагування на події в Україні. Хоча наразі не йдеться про якісь санкції, але єврокомісар Фюле однозначно дав зрозуміти, що в Брюсселі довго не терпітимуть збиткування над здоровим глуздом.

Чи сприйняли це в Києві? Є думка, що реакція західних столиць на внутрішньополітичні тренди в Україні занадто дипломатична, а тому зовсім не зрозуміла українським керівникам, які звикли до конкретнішої мови. Мовляв, берлінських-паризьких-вашингтонських простаків можна скільки завгодно водити за ніс, повторюючи їхню улюблену мантру про демократичну ідею, а в українському закуліссі тим часом і далі вершитимуться темні справи. Але візит Фюле, напевно, став своєрідним холодним душем. „Українська влада чудово розуміє наслідки своєї поведінки, хоча й грає поки що у свою гру“, — поділився з нами свідок розмов Фюле з українськими партнерами. За його словами, ситуація в Україні поки що не сягнула того ризикованого рівня, коли треба переходити на мову санкцій. Але й теперішньої реакції ЄС, каже учасник переговорів, достатньо для того, аби в Україні усвідомили: ніхто не заплющуватиме очі на внутрішньополітичні проблеми країни, яка вибиває в єесівських столиць чітку європерспективу.

Цей візит навряд чи був легким для пана Фюле. У брюссельських коридорах зізнаються, що в чеського політика сформувався імідж стриманої, інтелігентної людини. Тому київські сигнали представника Єврокомісії в єесівському дипломатичному середовищі сприймають майже як особисту перемогу Фюле. Але йдеться зовсім не про темперамент впливового брюссельського бюрократа, а про те, яку вагу мають зроблені ним заяви і, відповідно, як слід було б поставитися до його закликів офіційному Києву. Він без особливих еківоків говорив, що ЄС зацікавлений у реформах в Україні, проте не на шкоду демократичним цінностям, у цьому плані Брюссель на поступки не йтиме.

Фюле відверто говорив про стурбованість ЄС станом справ в Україні зі свободою слова, з вибірковим підходом до боротьби з корупцією (чомусь борються лише проти прямих опонентів влади), з правами людини. Єврокомісар при цьому не переходив на мову ультиматуму, мовляв, ми вже зараз припинимо будь-які переговори з країною. (Хоча такі інтерпретації і звучали в опозиційних коментарях.) ЄС в особі Фюле лише підкреслив, що за українськими подіями пильно стежать, і тепер усе залежить від українського керівництва, яке має продемонструвати: єврокомісара слухали чи почули?

Чим може загрожувати непослух українського керівництва? За нашою інформацією, якихось радикальних попереджень Фюле не робив. Хоча в день його візиту Вінницька правозахисна група (ВПГ) звернулася до урядів країн Євросоюзу із закликом обмежити можливість вільно подорожувати в країни ЄС для українських чиновників та працівників правоохоронних органів, причетних до переслідувань правозахисників, утисків вільної преси. Поки що Брюссель хотів би уникнути такого сценарію. Хоча Фюле був стурбований одкровеннями українських правозахисників — особливо повідомленням про те, що в боротьбі із громадськими активістами використовуються методи каральної психіатрії. ВПГ, зокрема, розповіла, що у Вінниці прокуратура області намагається запроторити в психіатричну лікарню здорову людину — профспілкового діяча і правозахисника Андрія Бондаренка («ДТ» №49 від 30 грудня 2010 р.).

Дипломати, які представляють країни—члени ЄС, зізнаються: ніхто поки що не думав про санкції стосовно України. Ніхто поки що не визначав і червоної межі, за яку не можна переступати українській владі. В ЄС лише зізнаються, що збирають усю інформацію про порушення прав людини, нехтування демократичними цінностями в Україні — і не тільки ті, які широко висвітлюються ЗМІ: єесівскі дипломати відзначають: дуже багато порушень відбувається в регіонах. А що потім, коли набереться критична маса проблем? З цього питання українська влада могла б проконсультуватися з білоруськими колегами, які відчули всі принади брюссельського гніву. Втім, і до сусідів не варто ходити: другий президентський термін Леоніда Кучми був затьмарений його особистою негласною міжнародною ізоляцією. Леонід Данилович був розбалуваний тільки пильною увагою російського колеги Володимира Путіна, який на радощах підносив один за одним скандальні сюрпризи: коли не будівництво дамби у бік українського острова Коса Тузла, то залучення України в Єдиний економічний простір…

Втім, стежитимуть у ЄС не лише за демократією, а й за реалізацією обіцяних реформ. Перелік, озвучений єесівцями, досить серйозний: економічні перетворення (виконання Україною зобов’язань перед МВФ згідно з Меморандумом про економічну і фінансову політику); реформи для поліпшення бізнес-клімату; конституційна реформа; боротьба з корупцією; судова реформа. Найпильнішу увагу в ЄС приділятимуть виборчій реформі в Україні.

В ЄС усвідомлюють, що 2011 рік буде значною мірою роком виборів. Підготовка до парламентської кампанії стане дуже важливим тестом, з одного боку — на відданість української влади демократії, а з іншого — реформам. ЄС із 2008-го по 2010 рік реалізовував спільно з ОБСЄ проект з поліпшення виборчої системи України. Важлива роль у ньому відводилася тренінгам для членів виборчих комісій. У Брюсселі також добре пам’ятають обіцянку Віктора Януковича залучити до підготовки Виборчого кодексу міжнародних експертів. Бажано, щоб їхню думку враховували вже тепер, а не поставили перед фактом у травні: ось, мовляв, рекомендації, хочете — підтримуйте, хочете — ні, але часу на балаканину не так і багато, тому приймімо все як є.

В ЄС також трохи спантеличені запалом українського керівництва вже за рік домогтися безвізового режиму. У самому намірі, звісно, Брюссель нічого поганого не бачить. Але чудово усвідомлює, що навряд чи можливо цього досягти за один рік. Наданий Україні План дій складається з двох частин. Перша передбачає створення законодавчої бази, відповідних інституцій. Усе це насправді можна зробити й за півроку — була б політична воля. Друга частина стосується практичної роботи, застосування законодавства. ЄС знадобиться час (і навряд чи вистачить півроку) для оцінки ефективності вжитих заходів. Тому в ЄС мрії України про безвізовий режим у 2012 році сприймають просто як бажання. Не слід забувати й про низку інших обставин, які мало залежать від України. А чи погодиться ЄС на безвізовий режим для українців, коли такого ж права не отримають росіяни? Багато дипломатів із країн—членів ЄС зізнаються: сумнівно. А чи підуть на це окремі лідери країн Євросоюзу, якщо опиняться під пресингом критики з боку опозиції, громадян? Адже в багатьох державах ЄС побоюються напливу дешевої робочої сили з України, як це було з країнами Західних Балкан, для яких скасували візи наприкінці 2009 року.

Отже, ЄС зробив своє останнє попередження. Як відзначили вітчизняні спостерігачі, висловлюючись футбольною термінологією, — це жовта картка для української влади від Брюсселя. Тепер ініціатива на боці української керівної еліти. Звісно, перестрибнути через себе досить складно: це вам не жарти — ось так зразу і в демократи податися! Але ж демократами не народжуються. Президент — насамперед це стосується його як людини, котра володіє всією повнотою влади, — своїми діями має довести неодноразово повторені ним слова про європейський курс і, відповідно, про європейські цінності. І не слід вимагати від українських посольств нейтралізувати критику опозиції в іноземних столицях, — а саме з таким побажанням Віктор Янукович звернувся до вітчизняних дипломатів на недавній нараді послів. Тепер усе ж таки не XVIII століття, а європейці зовсім не схожі на довірливих простаків, аби вірити в потьомкінські села, побудовані українським керівництвом.

І офіційному Києву не варто ображатися на Захід — як на США (Вашингтон ще перед Новим роком оприлюднив жорстку позицію з приводу політичних переслідувань в Україні), так і на ЄС. Західні лідери одними з перших привітали Віктора Януковича з перемогою на президентських виборах. Наданий кредит довіри здавався приголомшливим, зважаючи на той факт, що ще кілька років тому європейські уми сприймали Януковича не інакше як породженням кучмівського режиму. І якщо цей кредит довіри буде розтрачений марно, то другий шанс навряд чи з’явиться. Адже, нехтуючи демократичними цінностями, українська влада підставляє не тільки себе, своїх громадян, а й іноземних політиків, які рік тому її підтримали.

Президент, звісно, може сподіватися, що Євросоюзу не до нас — йому б самому з кризою впоратися. Можна розраховувати, що ЄС не піде на жорсткі заходи проти України, аби не віддати її цілком під вплив Росії. Можна сподіватися, що європейські бюрократи більше стурбовані ситуацією в Білорусі, а тому до України руки не дійдуть. А якщо все ж таки дійдуть?

Щоденник євроатлантиста. Системний демократичний збій

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для “Української правди”.Тільки лінивий сьогодні не порівнює Україну з Білоруссю. Спокуса дійсно серйозна. Особливо після того, як нинішня влада розпочала арешти своїх політичних опонентів й інші до болю знайомі з білоруського досвіду речі. Але, зізнаюсь, перша країна, яка спала мені на думку, коли, наприклад, відбувся найгучніший наразі арешт Юрія Луценка – це… Польща.Так-так, не дивуйтесь, наш чи не найбільш прогресивний у плані євросоюзівських перетворень сусід. А точніше – історія трьохрічної давності, коли в Польщі несподівано арештували колишнього міністра внутрішніх справ Януша Качмарека. Начебто за перешкоджання антикорупційній справі, хоча насправді всім було прекрасно зрозуміло, що затримання політика шито грубими політичними нитками. Ще б пак: напередодні Качмарек виступив у польському сеймі й розповів на всю країну про масове прослуховування опозиційних політиків та шпигунство за незалежними журналістами, яку здійснюють за вказівкою прем’єра Ярослава Качиньського польські спецслужби. А перед тим – начебто попередив тодішнього віце-прем’єра та лідера “Самооборони” Анджея Леппера, що проти нього Качиньські готують масштабну антикорупційну справу (насправді, шукали привід, аби виштовхати його з уряду).

Найцікавіше, що прем’єр Качиньські і сам не особливо приховував, що чим більше компромату на колег-політиків – тим краще. Пам’ятаю, мене тоді серйозно вразила його ремарка про те, що якби в уряді оприлюднили все, що накопали на польських народних обранців, то у багатьох з них “туфлі з ніг поспадали б”. Польська опозиція тоді почала бити на сполох, гучно заявляючи про “загрозу демократії” в країні. Одним словом, відбувались схожі речі, як сьогодні в Україні. До того ж, Качмарек був не єдиним, кого затримали у ті дні: інші неугодні теж потрапили під роздачу.

Питання: чому цей фрагмент жодним чином не відобразився на репутації Польщі? А тому, що ще не встигли у Варшаві як слід переварити цей арешт, не встигли у Брюсселі та Вашингтоні якось на нього відреагувати, як за кілька днів Варшавський суд виніс вердикт: Качмарека затримали незаконно. Крапка. Генеральний прокурор, намагаючись зберегти обличчя, продовжував доказувати зворотнє, але його думка вже нікого не цікавила.

Чому я згадала історію з Качмареком? А тому, що вона засвідчила: “збої” бувають навіть в демократичних країнах, країнах-членах Євросоюзу. Але ці збої настільки швидко виправляються незалежними судами чи реакцією громадянського суспільства, що система не встигає навіть “зависнути”, не те що вийти з ладу. Ці збої в таких країнах, як Польща (чи сьогодні Угорщина зі своїм огидним Законом про діяльність ЗМІ) сприймаються не інакше як прикре непорозуміння. Те, що відбувається сьогодні в Україні, перетворюється на закономірність. Хоча Президент і Ко теж могли спокійно трансформувати історію з арештами в жахливо прикре непорозуміння “молодої демократії”. Такий собі демократичний “збій”. І, можливо, ще й зараз не пізно це зробити.

Хоча вже навіть і желейний Європейський Союз вимушений був вустами комісара Фюле визнати серйозність такого збою, за що Євросоюзу особливий респект. Фактично, і Вашингтон, і Брюссель своїми однозначними заявами встигли перекваліфікувати український демократичний збій в збій системний. Для непосвячених в євросоюзівські нюанси зауважу, що комісар Фюле належить до тих євробюрократів, які весь минулий рік наполегливо закликали своїх колег з ЄС в неформальних розмовах завчасно не кіпішувати з приводу України і дати Януковичу ще час. Як бачимо, здався навіть він…

Поки що висновок напрошується наступний. Польська історія з міністром внутрішніх справ засвідчила: у Польщі ти можеш скільки завгодно критикувати уряд, але якщо ти насправді не причетний до корупційних справ, можеш спати спокійно. Історія з українськими арештами демонструє інше: ти можеш скільки завгодно займатись корупційними справами, але якщо ти лояльний до уряду, можеш теж спати спокійно. Занадто суттєва, як на мене, різниця як для країни-члена ЄС і країни, яка претендує на таке членство.

Щоденник євроатлантиста. Критичний рік вибору між ЄС та Росією.

Блог директора Інституту світової пoлітики Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Мабуть, комусь видасться не найкращою ідеєю починати рік з чергового євроінтеграційного щоденника, коли коли країна все більше починає жити у ритмі пісні Святослава Вакарчука “Кому тут тюрма, кому Дольче Віта”. Але 2011 рік ризикує стати роком, коли успіхи укранської євроінтеграції максимально залежатимуть від стану з демократичним розвитком у країні.І знаєте, хто найбільше буде сприяти такій зв’язці? Хто, можливо, найбільше битиме на сполох, аби європейці відкрили очі й побачили, що твориться в Україні з демократією? Як не парадоксально, але це може бути Росія. Інколи вона сама, як після президентських виборів у Білорусі, коли російські центральні канали в хвіст та гриву чикрижили колег по “союзному государству” за порушення прав людини. Інколи за допомою своїх “пріоритетних партнерів” у Євросоюзі. Наприклад, щось мені підказує, що найбільше справами демократії в Україні може раптом перейнятись Франція – країна, для якої насправді в Україні завжди було та є три головні пріоритети “стабільність, стабільність і ще раз стабільність”. Не особливо відставатиме й Німеччина, в якої і так зуб на Януковича за погану поведінку з не останніми німецькими громадянами. Не виключено, що різко активізуються члени всіляких Валдай-клубів та інші західні експерти, яких час від часу вигулюють то по Червоній площі, то по сочинській набережній. “Активізуються” – тобто даватимуть коментарі та писатимуть статті в західній пресі про авторитарне провалля, в яке скочується Україна. І все це робитиметься не тому, що хтось із цих країн чи персон дійсно перейматиметьметься справами демократії в Україні.

Росії роль несподіваного “демократизатора” в регіоні потрібна як ніколи. І як ви, очевидно, здогадались, далеко не лише для того, щоб відвести очі Заходу від вироку Ходорковському й продемонструвати, що насправді у сусідніх країнах (причому одна з них – Україна – ще й з претензією на демократичну) теж переслідують і саджають явно не за корупційну діяльність. Причина в іншому: 2011 рік – рік критичний у плані зовнішньополітичного вибору для України. Або Київ протягом півроку підписує угоду про асоціацію, скалодовою якої є угода про зону вільної торгівлі з Євросоюзом і зв”язує себе по рукам і ногам європейськими зобов”язаннями, або ризикує дочекатись вступу Росії до СОТ і непомітно для багатьох опинитись у Митному союзі разом з Білоруссю та Казахстаном. Іншими словами, спеціально для тих, хто на Банковій: або Янукович отримує залізобетонний аргумент в діалозі з напористими російськими “друзьями” (“хлопці, нічого проти Митного союзу не маю, але вже ж понапідпиували купу всього з Євросоюзом”), або кожного разу піддаватиметься жорсткій обробці з боку російських “братків”, поки зрештою не погодиться відчути на собі всі “привілеї” союзу з Білоруссю та Казахстаном за дирижерства Росії. Отож, стопроцентно правий був один з кращих українських дипломатів-аналітиків, колишній посол України при ЄС, а зараз посол з особливих доручень в МЗС України Андрій Веселовський, який виступаючи кілька тижнів тому на конференції у Варшаві сформулював більш, ніж точно: “Угода про Зону вільної торгівлі між Україною та Євросоюзом набуває критичного політичного значення”. Наголошую, не економічного, а політичного.

Росія все це прекрасно відчуває. Як завжди дуже чітко відчувала найслабші місця у відносинах України з НАТО і Євросоюзом, на які можна було натиснути і весь дипломатичний кайф зіпсувати ще на стадії першої затяжки. Якщо деякі члени Альянсу постійно втокмачували, що не можуть наблизити Україну, бо українське населення не готове до такого зближення, то за російські гроші робилось все можливе, аби населення починало взагалі жахатись слова “НАТО”. Якщо НАТО казало, що боїться нарушити регіональну безпеку своїм зближенням з Україною та Грузією, робилась війна й Грузії і ця безпека порушувалась ще на етапі обговорення ПДЧ. Якщо Євросоюз постійно діставав Україну відсутністю політичної стабільності і майже прохав Ющенка зарити сокиру війни з Тимошенко, то Росія, граючи на слабкостях окремих політиків, ще більше розхитувала ситуацію. Сьогодні головна претензія Брюсселя – ситуація з демократією. Причому вживається це слово як в контексті угоди про асоціацію, так і в контексті ЗВТ чи безвізового режиму. Що має робити Росія? Правильно, робити все для того, щоб епітет “демократичний” вживався щодо України виключно у саркастичному контексті.

Однак, непотрібно забувати, що Росія є сильною у використанні подібних слабких місць у своїх інтересах виключно тоді, коли українська влада сама дає приводи для розкрутки таких ситуацій до міжнародного масштабу. Якщо на Банковій не схаменуться і далі де-факто доручатимуть формувати та реалізовувати зовнішню політику України як не СБУ, так Генпрокуратурі (у Росії в ролі МЗС все ж частіше виступає “Газпром”), то президент має бути готовий до масштабної інформаційної кампанії всередині та за кордоном під умовною назвою “кінець демократії в Україні”. Причому, за російські гроші і за участю російського лобі в Євросоюзі. От несподівана допомога буде українській опозиції! А заодно і тим європейським країнам, які тільки й чекають серйозного приводу для того, щоб викорінити з українського дипломатичного лексикону словосполучення “перпектива членства”, змушувати Україну максимально йти на поступки під час переговорів про Зону вільної торгівлі і безкінечно морочити голову українцям зі скасуванням візового режиму. Ви ж не того добиваєтесь, Вікторе Федоровичу?

Зовнішня політика. Чого чекати в 2011 році?

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “ГЛАВКОМА”Посилення недовіри з боку міжнародної спільноти до влади може сильно вдарити по зовнішньополітичним позиціям України в 2011 році. Дистанціювання Заходу від Києва у свою чергу може призвести до ще більшого зростання впливу Росії.\
Наприкінці минулого року Інститут світової політики спільно з Фондом Open Ukraine провів експертне опитування. 90 українських і закордонних експертів визначили п’ятірку найбільш важливих подій зовнішньої політики України. Кожна з подій,утім, матиме своє продовження не лише в новому році. Президент Віктор Янукович ініціював кроки в зовнішній політиці, з деякими з яких доведеться розбиратися його наступниках через кілька десятиліть.

Першу позицію в цьому плані посідає рішення українського та російського президентів продовжити перебування бази Чорноморського флоту на території України. Більшість експертів опитування Інституту світової політики відзначили саме цю подію як головну.

У цієї домовленості є три суттєві недоліки. По-перше, нинішнє керівництво скомпрометувало роботу попередніх урядів, які наполягали, що 2017 рік – крайній строк перебування ЧФ РФ на території України. По-друге, відбулося змішування комерції і національної безпеки. По-третє, поступка в раніше принциповому для України питанні показала Росії слабкість української зовнішньої політики. Це дозволило Москві із більшим «ентузіазмом» підходити і до інших питань – зокрема, щодо створення СП «Газпрому» і «Нафтогазу».

Вочевидь, російський чинник відіграватиме головну роль і в новому році. Порядок денний фактично вже сформовано. Основна увага Києва і Москви буде привернута до економічного блоку питань. Розуміючи, що Україна не погодиться в найближчій перспективі долучитися до інтеграційних об’єднань на пострадянському просторі (Єдиний економічний простір, ЄврАзЕС чи Митний союз), Росія намагається втілити проект секторальної інтеграції. Йдеться про створення спільних підприємств у стратегічних галузях – енергетичній, авіаційній, суднобудівній. Українська верхівка поки що пригальмувала процес злиття підприємств, проте російська сторона не припиняє спроб переконати Київ погодитися на тіснішу співпрацю в економічній сфері.

Так само в цьому році залишатиметься на порядку денному питання перебування Чорноморського флоту Росії. Очікується підписання нових угод, які регламентуватимуть умови перебування російської військової бази. Сумнівно, що в цьому питанні виникнуть якісь проблеми – Україна навряд чи виставлятиме вимоги, які викликатимуть несприйняття з боку Росії. Все одно принципове рішення про перебування флоту вже прийнято – що змогла би протиставити на переговорах українська делегація?

Питання кордонів між Україною та Росією також може стати одним із головним у відносинах двох країн. Раніше Віктор Янукович висловлював сподівання, що вже в першому кварталі 2011 року буде прийнято рішення щодо делімітації Азовського моря і Керченської протоки. Така поспішність може свідчити про те, що Україна погодиться на поступки в переговорах. Сумнівно, що від своїх позицій відійде Росія. Зокрема, може йтися про те, аби Керченська протока не була розмежована лінією держкордону. Так само в цьому році триватиме робота щодо демаркації кордону на суходолі. Український уряд має найближчим часом оприлюднити план заходів щодо роботи у цій сфері. Демаркація кордону може сприяти переговорам України з Євросоюзом щодо безвізового режиму.

На друге місці в опитуванні Інституту світової політики потрапило прийняття Закону «Про основи внутрішньої і зовнішньої політики України», в якому закріплено позаблоковий статус України.

Своїм рішенням Україна підкреслила свою зовнішньополітичну незрілість і правничий нігілізм. Закордонні партнери не розуміли, що Україна вкладає в термін «позаблоковість». Насамперед тому, що жоден міжнародно-правовий документ не містить в собі такого терміну. Існують різновиди нейтралітету, однак позаблоковість – фактично порожній звук. Більше того, цей термін повертає Україну в часи холодної війни, оскільки саме за часів СРСР за НАТО закріпився бренд «блоку». Із згаданих міркувань в Росії також не вірять в щирість намірів України не приєднуватися до Альянсу. Зрештою, можна і в цьому випадку говорити про стратегічну недалекоглядність. Лісабонський саміт НАТО показав новий виток зближення Росії і Альянсу. Україна ж на цьому тлі опинилася в безпековій прострації.

У цьому році триватимуть переговори Росії і НАТО щодо створення європейської системи протиракетної оборони. Секретар РНБОУ Раїса Богатирьова вже висловлювала прагнення України також долучитися до цього проекту. В Альянсі поки що бажання Києва не сприймають. Вочевидь, все залежатиме від того, як завершаться консультації РФ і Альянсу. Проте навіть за умови згоди Москви, не факт, що у НАТО виникне інтерес до України. У штаб-квартирі, по-перше, не бачать технічних можливостей країни допомогти в реалізації проекту, а по-друге, не вірять в послідовність Києва. У НАТО існують побоювання, що Україна може з часом відмовитися від узятих зобов’язань, як це було у випадку з інтеграцією до Альянсу.

Поза тим, у цьому році триватиме доволі активна співпраця між двома сторонами. Міноборони України запланувало провести в цьому році 20 спільних із НАТО заходів. Утім, на політичні контакти НАТО і Києва можуть вплинути внутрішньополітичні події в Україні. Дотримання демократичних цінностей – одне з принципових зобов’язань, яке взяв на себе Київ, виконуючи Річні національні програми. У часи Леоніда Кучми співпраця НАТО і України переживала не найкращі часи саме через те, що західні країни критикували Київ за сповзання до авторитаризму. Не допомогло при цьому ані те, що Україна заручилася підтримкою США (відправивши війська до Іраку), ані те, що офіційний Київ заявив про своє бажання вступити до НАТО.

Третє місце із зовнішньополітичних подій-2010, за оцінками експертів, посіло надання Україні Плану дій щодо безвізового режиму з ЄС. Президент Віктор Янукович уже заявив, що Київ має намір здійснити всі необхідні заходи цього плану вже в 2011 році – 99% плану Україна прагне реалізувати в першому півріччі. Утім, навіть якщо Києву вдасться це здійснити, слід врахувати інші чинники. По-перше: чи зможуть в ЄС надати право безвізових поїздок для громадян України з огляду на політичні обставини? У багатьох країнах ЄС бояться напливу нелегалів. І запровадження безвізового режиму для країн Балкан довело, що подібні побоювання не є безпідставними. По-друге, слід брати до уваги політичні ризики для урядів країн Євросоюзу, котрі можуть не піти на скасування віз для українців, аби не втратити популярність серед своїх громадян. По-третє: чи зможе ЄС надати Україні право безвізових поїздок, якщо Росія при цьому такого права не отримає? Франція виступала проти надання Україні Плану дій – лише тому, що його не отримає Росія. До слова, країни ЄС, не надаючи Україні безвізового режиму, можуть і не називати реальних причин – якщо вони критимуться в «єесівських» фобіях. Не виключено, ЄС ув’яже надання безвізового презенту Києву з демократією в Україні. Власне, деякі країни, виступаючи проти надання Україні Плану дій, уже використовували цей аргумент. Нічого не заважатиме цим же країнам повторити свою логіку в такий же спосіб – тим більше, що українська верхівка не поспішає перетворюватися на взірець демократичного стилю життя.

Четверту позицію в опитуванні зайняло прийняття ПАРЄ та Європарламентом резолюцій, в яких ідеться, зокрема, про недемократичні тенденції в Україні. Європейські інституції у такий спосіб показали свою небайдужість до майбутнього України. Україну хочуть бачити повноправним членом ЄС, але при цьому хочуть бачити її демократичною державою. Резолюція Європарламенту була за своєю природою доволі дружньою. І це стосується як підтримки перспективи членства України в ЄС, так і права на безвізові поїздки України. Але в цих резолюціях міститься чимало застережень і критики. Саме це мало би найбільше сьогодні непокоїти українську владу. Україна сьогодні як ніколи близька від того, аби скотитися до ізоляційного статусу. Поки що складається хибне враження, що кримінальні справи проти опонентів влади не отримали широкого резонансу на Заході. Швидше за все, мовчання західних урядів пов’язане із новорічними святами. Однак уже в найближчі тижні можна очікувати на жорсткі заклики країн Євросоюзу. Сполучені Штати свою реакцію оприлюднили ще перед новим роком. І українську владу не врятувало навіть те, що Україна якраз у грудні відзвітувала перед Вашингтоном про те, що до Росії було нарешті транспортовано 50 кг високозбагаченого урану. Домовленість про це Барак Обама і Віктор Янукович досягнули в квітні минулого року під час Безпекового саміту. У владних коридорах могли припустити, що урану буде цілком достатньо задля того, аби Сполучені Штати проковтнули наїзди на опозицію. Проте цього не сталося. 30 грудня Посольство США в Україні висловило занепокоєння вибірковим порушенням кримінальних справ проти політичних діячів. У західній пресі дедалі частіше Україну порівнюють з Росією та Білоруссю – саме через недемократичні прояви в трьох країнах. Усе це значно послаблює позиції Києва на міжнародній арені, і в свою чергу посилює вплив Росії. І не тільки…

На п’ятому місці, за оцінками експертів, виявився державний візит президента Віктора Януковича до КНР і оголошення намірів встановити відносини стратегічного партнерства з цією країною. Необхідність візиту до Китаю справді назріла вже давно. І насправді дивно, що попереднє керівництво фактично ігнорувало китайський напрямок. Домовленість про інвестиції, про реалізацію важливих для України проектів (на суму в 4 млрд. доларів) може викликати лише схвальні відгуки. Але співпраця з КНР вимагає певної обережності, і Україна може виявитися неготовою до партнерства з Пекіном. Випадок із відмовою українського посла відвідати церемонію нагородження китайського дисидента Нобелівською премією миру – один із доказів цьому. Україна не може поступатися питаннями, дотичними до європейської інтеграції, аби догодити третій стороні. Китай не менше зацікавлений в Україні, аніж Україна в Китаї.

Потрібно також враховувати ризики китайсько-російської дружби. Для прикладу візьмемо спільну заяву керівників КНР і РФ від 27 вересня 2010 року. У ній ідеться про те, що китайська сторона буде враховувати «корінні інтереси» РФ на просторі СНД. Що за «корінні інтереси» і в чому це може проявлятися щодо України? Також в документі мовиться про неприпустимість подальшого розширення військово-політичних союзів. Напевно ж, в документі не йдеться про ОДКБ, а – про НАТО. Напевно так само, що РФ і КНР не мають на увазі розширення НАТО за рахунок Македонії чи Боснії і Герцеговини. Знову-таки ідеться про Україну. Ясно, Україна не може ставити вимог КНР чи Росії, проте принаймні звертати увагу на це мала би і по можливості вживати заходів, аби не стати іграшкою в переговорних іграх КНР і РФ.

ІСП провів відеоконференцію з Ґіорґі Бокерією

Інститут світової політики провів відеоконференцію з секретарем Ради національної безпеки, Радником з питань національної безпеки Президента Грузії Ґіорґі Бокерією.Відповідаючи на запитання експертів щодо сучасного стану відносин України та Грузії, Бокерія відзначив, що Грузія й надалі залишається стратегічним партнером України. “Питання відносин з Україною навіть не викликають дискусію в суспільстві. Сподіваюся, що з боку українського керівництва ми маємо таку ж позицію”, підкреслив Бокерія та додав, що зміна влади в Україні не вплинула на динаміку грузинсько-українських відносин.\”Будь-який демократично обраний уряд, як в Грузії, так і в Україні, буде дотримуватися курсу стратегічного партнерства, це наш фундаментальний принцип”.
{1}

Гіоргі Бокерія також наголосив що зміна влади в Україні не відобразилася на відносинах з Грузією у всіх сферах, в тому числі оборонно-технічній: “Наше військово-технічне співробітництво розвивається конструктивно, з виконанням усіх діючих домовленостей”.

Повну версію стенограми читайте тут