Архіви: Публікації

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на «УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ»В Україну направляються міністри закордонних справ Польщі та Швеції – Радек Сікорські та Карл Більдт. Наскільки я зрозуміла, несподівано навіть для багатьох їхніх колег з Євросоюзу. Дует невипадковий: як відомо, Сікорського та Більдта об’єднує їхнє непутяще дітище «Східне партнерство». Незважаючи на десятки конференцій відкритого та закритого типу, на мозкові штурми, промоушн-кампанію двох політиків в самому ЄС (включно з останнім листом до євро комісара Фюле та баронеси Ештон) майбутнє цього проекту залишається туманним. Що, звісно ж, зовсім не радує поляків напередодні їхнього головування в Євросоюзі, а самій Україні інколи заважає сконцентруватись на пріоритетній для Києва «двосторонці» з Брюселем. Але оскільки Польща і Швеція числяться серед наших головних євросоюзівських друзів, Україна має ввічливо дружити і зі «Східним партнерством». Особливо, коли на носі ПЕРШИЙ для президента Януковича саміт з Євросоюзом.Для чого насправді їдуть в Україну два міністри, крім бажання ще раз продемонструвати свою постійну залученість в справи східних сусідів і підтвердити право опікуватись цією політикою ледве не в ексклюзивному порядку, насправді, незрозуміло. Головний заохочувальний приз від Євросоюзу – план дій з безвізового режиму – Україні дадуть на саміті і так. Хоча, звісно, Сікорські у свій час зробив все від нього можливе, аби такий формат був запропонований Україні раніше за Росію, за що заслуговує на особливу подяку. Інше питання, що сьогодні вже самій Росії цей план непотрібний: російські дипломати та політики прямо пропонують своїм євросоюзівським колегам відразу скасувати візи з двох сторін. Умовно кажучи, о 00 годин 00 хвилин візова стіна дружно валиться як з боку Москви, так і з боку Брюсселя. Видовищно, але все ще напівфантастично.

Та й в українській візовій історії все не так просто: Україна з допомогою Сікорського та подібних йому друзів в ЄС добивалась дорожньої карти, яка передбачає певні часові параметри, а не розпливчастого плану дій. Але можна не сумніватись: про це будуть незадоволено говорити в кулуарах хіба окремі дипломати. Офіційні особи голосно плескатимуть в долоні так, наче безвізовий режим у них вже в кишені. Даруйте, в кишені у пересічного українця – власники диппаспортів його дійсно мають.

Проте, незважаючи на незрозумілу додану вартість візиту Сікорського до Києва (сподіваюсь, мої шведські друзі не образяться, якщо я обійду увагою їхнього міністра у цьому блозі – всі свої реальні можливості та бажання в українському напрямку вони вже продемонстрували за час шведського головування в ЄС) є в ньому певний позитив. Чи, точніше, може бути певний позитив.

Наприклад, було б дуже непогано, якби у день візиту до України польський міністр оголосив ім’я нового посла Польщі в Україні. А то не дуже гарно виходить: посол Яцек Ключковські вже на валізах не перший місяць, навіть провів на початку вересня прощальне прийняття, а інтрига з його наступником триває. Триває, взагалі-то, вже другий рік. Через що в експертних колах України посилюється відчуття, що роздратування Києвом у Варшаві переросло в повну індиферентність.

Адже серед списка, який курсував дипломатичними кулуарами, можна було б спокійно зупинитись на комусь достойному. А кандидати називались саме такі. Від двох екс-прем`єрів – Влодзімежа Цімошевича та Лєшека Міллера, до екс-міністра закордонних справ Анни Фотиги, колишнього міністра оборони Януша Онишкевича, європарламентаря Павла Коваля та кар’єрного і, від себе додам, висококласного дипломата (чудово, до речі, володіє українською) Войцеха Заянчковського, якого натомість відправили займатись у Москву більш, очевидно, пріоритетною темою – російсько-польським перезавантаженням. Проте, одні потенційні амбасадори відмовились (мовляв, занизький статус), інших забракували представники правлячої партії «Громадянська платформа». Павел Коваль, наприклад, зізнається, що в Європарламенті він може зробити для України більше, аніж на посаді польського посла в Києві (хоча злі язики подейкують, що якби йому запропонували посла Євросоюзу в Україні, то може і погодився б).

Так чи інакше, здається, в нинішніх умовах Павел Коваль має цілковиту рацію: Польща європейська на чолі з президентом Європарламенту Єжи Бузеком насьогодні набагата активніша й у позитивному сенсі агресивніша щодо України, аніж Польща польська на чолі з президентом Броніславом Коморовським. Можливо, це залежить від конкретних персоналій, котрі сьогодні представляють Польщу в Європарламенті, а, можливо, справа у середовищі, в якому вони працюють. Адже займатись Україною у Брюселі – це, певною мірою, виклик, займатись Україною у Варшаві – це як дежавю.

У деяких поважних українських дипломатів склалось враження, що головна відмінність польського «батальону» в Європарламенті від польського владного ешелону в Варшаві полягає в тому, що якщо більшість з тих, що у Брюсселі (на чолі з Бузеком), мають відчуття певної місії щодо України, то ті, що у Варшаві (на чолі з Коморовським) такого відчуття не мають. У Радослава Сікорського є прекрасна можливість під час польського головування у ЄС почати доказувати зворотнє. Не напружуючи, звичайно, і без того не найбільш радужні відносини з президентом Коморовським.

Якщо ж говорити безвідносно до «Східного партнерства» та Євросоюзу, то максимальні зустрічі українського керівництва з польськими колегами сьогодні можуть носити й інший важливий позитив. Україні сьогодні, як ніколи, має бути цікавий не стільки досвід євроінтеграційної Польщі, про що говорили роками, в її євроінтеграційному реформуванні, а досвід сьогоднішньої внутрішньополітичної Польщі. Йдеться про те, як можна мати фактично повну монополію влади («Громадянська Платформа») і утримуватись від спокуси вдаватись до тих авторитарних замашок, до яких вдається Партія регіонів в Україні. Причому, що опозиція сьогодні у Польщі ще більш немічна, аніж в Україні.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на «УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ»Х’юстон, штат Техас. Водій Хосе – американський громадянин мексиканського походження – щоб якось звеселити мою подорож вголос роздумує про велику політику. Я майже не перебиваю: нечасто доводиться почути від пересічного американця якісь деталі про справи міжнародні. Тим більше, якщо вони стосуються такої віддаленого на тому березі Атлантики регіону. І тим більше напередодні проміжних виборів в США та місцевих в Україні.\
«Я знаю, що Росія постійно пресингує Україну. Навіть отруїла вашого президента. Хоча він вже й не президент, чи не так?», – демонструє свої глибокі знання українськими справами Хосе. «Але що поробиш, Росія стає все сильнішою і сильнішою. А Америка все слабшою. Я взагалі-то – демократ, голосував за Обаму, але на наступних виборах доведеться підтримувати республіканців. Все, що Обама вміє, тільки красиво говорити. А Америка тільки слабшає і слабшає».
Слабка Америка непокоїть на тому березі Атлантики далеко не тільки Хосе. Один з моїх улюблених колумністів Томас Фрідман, приміром, теж нещодавно перейнявся цим питанням. Перебуваючи у Китаї, він для свого рідного The New York Times написав колонку, в якій констатував, що занадто багато представників американського політичного класу, які є повністю «залежними від соціологічних опитувань, страшно заангажованими, по руках і ногах зв’язаними телебаченням і корумпованими грошима», зацікавлені лише в тому, як утримати владу, а не в тому, як знову зробити Америку сильною.

Нічого не нагадує? Ну так, декларативно українська влада, начебто, теж тільки й переймається тим, щоб зробити Україну сильною. Один з її представників назвіть у назву партії цей епітет включив (що, в принципі, йому не допомогло на останніх виборах). Опоненти української влади, натомість, могли б підписатись під кожним словом Фрідмана, маючи, звісно, на увазі тих політиків, які базуються на печерських пагорбах, а не берегах Потомаку. Хоча самі американські полісімейкери та дипломати мають явно інше уявлення про силу влади і країни, аніж їхні українські колеги.

Взяти хоча б, наприклад, останню реакцію американського уряду з приводу місцевих виборів в Україні. Реакцію, яку можна вважати найбільш критичною публічною оцінкою Заходу на дії української влади з моменту обрання Януковича на президентський пост. Нічого дивного: чесні і демократичні вибори були тим мінімумом, який дозволяв Сполученим Штатам класифікувати Україну як молоду, та все ж демократію. Демократичні вибори в Україні стали за п’ять років таким же звичним явищем для Вашингтона, як боулінг-клуби чи шоппінг-моли для Києва. Певним уособленням Заходу в незворотності демократичних виборчих процесів в Україні є відома фраза одного західного стратега, роздратовано кинута українським колегам на якійсь з міжнародних конференцій: «Ми вже переконались, що ви вмієте проводити чесні вибори, покажіть щось іще». Тепер виявляється, що рано переконались, і навіть виборчий мінімум Києву доведеться перездавати…

Так чи інакше, американські дипломати та експерти, з якими доводилось спілкуватись впродовж останніх двох тижнів, знічено розводять плечима: чи варто було загострювати чутливі до владних маніпуляцій суспільні настрої в Україні та псувати міжнародну репутацію, так фанатично натягуючи голоси на місцевих виборах представникам Партії регіонів навіть у найбільш неприродніх для комфортного перебування біло-синіх областях? Іншими словами, демонструвати свою силу в регіональному масштабі для того, аби послабити Україну серйозно в плані міжнародному?

До речі, ті, хто американську заяву розцінив як анонс присвяченої Україні спільної американсько-європейської драми під назвою «Терпець увірвався» можуть бути розчарованими: як свідчать мої розмови з обізнаними американськими співрозмовниками, заява уряду США була швидше одноразовою публічною акцією. І у Вашингтоні, і в Брюселі переконані: у випадку з командою Януковича потрібно продовжувати робити ставку саме на не публічне спілкування. Потенціал для такого спілкування ще, мовляв, далеко не вичерпаний.

Дивні прояви сили практикує українська влада і на інших напрямках. Зокрема, на російському. Вперто демонструючи силу своєї позиції в протистоянні будівництву газопроводу «Південний потік», вона насправді ризикує продемонструвати у всій красі свою слабкість. Лише незнайомі з пострадянськими реаліями експерти можуть думати, що Росія відмовиться від цього проекту, бо він є надто коштовним. Представники української влади, які добре знаються на подібних «газоносних питаннях, як ніхто повинні розуміти: саме тому, що він такий дорогий, він і буде реалізований. Головний економіст посольства Росії в Україні Олексій Урін під час Медіа-клубу в Інституті світової політики трохи більше тижня тому лише в черговий раз це підтвердив, відчеканивши ніби спеціально для новинного заголовку: «Росія не відмовиться від проекту «Південний потік».

Українська влада любить погратись у сильного гравця і з Євросоюзом. Особливо, коли мова заходить про такі ініціативи, як, скажімо, «Східне партнерство», де Київ цілком логічно претендує на рівноправного партнера ЄС. Є в Євросоюзі країни, які охоче погоджуються з таким підходом. Радек Сікорський, польський міністр закордонних справ та його шведський колега Карл Більдт у своєму нещодавньому листі до баронесси Ештон та профільного єврокомісара Фюле написали дослівно: «Наші сусіди – це наші партнери, а не клієнти». Що це означає? А те, що якщо Україна бажає бути сильним і рівноправним партнером ЄС, то має і платити на рівних, а не підраховувати постійно, скільки грошей Брюсель виділяє на середземноморський напрямок, а скільки перепаде для східних сусідів.

Так, безсумнівно, один вагомий внесок в те, щоб Україна виглядала сильнішою на міжнародній арені Янукович зробив: останні півроку президент, прем’єр і міністр закордонних справ говорять в завидний унісон. Але було б дуже непогано, щоб в Києві нарешті зрозуміли й інше: Україна може бути сильною лише тоді, коли вона є привабливою і цікавою. А привабливою та цікавою вона може бути в жодному разі не як копія путінської керованої демократії.

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для «ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ»Між Японією і Росією розгорівся жорсткий дипломатичний скандал. Російський президент Дмитро Медведєв відвідав острів Кунашир, навколо якого понад півстоліття між Токіо і Москвою точиться суперечка. Щось схоже Україна переживала з Росією сім років тому, коли спалахнула так звана тузлинська криза.\
Скандал вибухнув ще до поїздки Медведєва на Кунашир. Японський уряд висловив своє занепокоєння у зв’язку з таким наміром кремлівського господаря, проте на російську сторону попередження Токіо не справило враження. Глава зовнішньополітичного відомства РФ Сергій Лавров досить грубо відповів на запитання японського журналіста, чи не хвилюють його можливі наслідки такої поїздки: «Як я можу хвилюватися, що президент регулярно відвідує якісь регіони Росії, які він хоче відвідати?». Хоча навряд чи в Росії не прораховували ефекту від свого заходу. Досі жоден із російських керівників не наважувався відвідувати острови, стосовно яких із Токіо триває півстолітня суперечка. Йдеться, зокрема, окрім Кунашира, про острови Ітуруп, Шикотан і гряду Хабомаї.

Історія японо-російського конфлікту має досить давнє коріння. За півтора століття дві країни укладали різні договори, перетасовуючи контроль над суміжними островами на користь то однієї, то іншої сторони. Курильські острови і острів Сахалін почергово, починаючи з 1855 року (так званий Симодський трактат), відходили то до Японії, то до Росії, а пізніше — до СРСР. Проте це «перетасовування» ніколи не стосувалося чотирьох вищезазначених островів. Радянський Союз в останній місяць Другої світової війни просто окупував їх без жодних історичних, юридичних підстав. Природно, що Японія всі повоєнні роки намагалася ці острови повернути. Саме тому між двома країнами досі не укладено мирного договору.

Чому ж російське керівництво раптом вирішило повести себе так виклично у делікатному питанні? Одна з відповідей може критися в недавньому візиті російського президента до Китаю. Схоже, саме після спілкування з китайським керівництвом Дмитро Медведєв запалився ідеєю продемонструвати японцям свою могутність. Деякі події свідчать, що японське питання фігурувало на китайсько-російських переговорах. Тим більше що на початку вересня територіальна суперечка вийшла на поверхню і у відносинах Токіо з Пекіном.

Сьомого вересня поблизу островів Сенкаку японські катери берегової охорони затримали рибальський траулер КНР. Японська сторона стверджує, що траулер, намагаючись увійти в нейтральні води, здійснював небезпечні маневри, що двічі призвело до зіткнень із японськими суднами. Реакція Китаю на затримання не забарилася: для пояснень пізно вночі було викликано в уряд японського посла, посипалися погрози, Пекін задіяв важелі економічного тиску. Зараз скандал начебто пішов на спад, але він мав внутрішньополітичний вплив на позиції японського уряду. Опозиція звинуватила прем’єр-міністра Наото Кана в зовнішньополітичній слабкості. Японська газета «Санкей» повідомляє про зниження рейтингу глави уряду з 48,5% (минулий місяць) до 36,4% (тепер). У Росії, очевидно, китайсько-японський скандал, як і його вплив на позиції японського уряду, не залишився непоміченим.

У чому схожість кунаширського і тузлинського інцидентів? Перше: Росія користується політичною слабкістю керівництва іншої держави. Друге: російські територіальні експромти мали на меті своєрідний зондаж — як реагуватиме інша сторона. Якби українське керівництво свого часу мовчки «проковтнуло» будівництво дамби, то в питанні водної делімітації можна було давно ставити крапку — під новинами про дипломатичну перемогу Росії.

Тим часом кунаширський інцидент має викликати в Києва інтерес не тільки з погляду зовнішньополітичної ретроспективи: він оголює кілька трендів. Не виключено, що схожі підходи Росія може застосувати і до України.

По-перше, у 2003 році Кремль усе ж таки намагався відмежуватися від тузлинської кризи, вдаючи, що вся ідея з дамбою належить місцевому керівництву: мовляв, таким чином краснодарці хочуть убезпечити узбережжя від розмивів. Що стосується Японії, — Росія, навпаки, підкреслює свою зневагу до позиції партнера, все робиться демонстративно і грубо. Така лінія поведінки Росії стала особливо помітною після війни з Грузією: зовнішній світ не зміг запропонувати жодних стримуючих заходів. Більше того, Росія, фактично, була виправдана завдяки посиленню контактів із НАТО, перезавантаженню відносин із подачі американської адміністрації, оголошенню Року Франції в Росії і Року Росії у Франції. Після грузинської війни відчуття вседозволеності з боку Росії стало основою відверто принизливого ставлення до президента України Віктора Ющенка, а згодом — до її союзника Олександра Лукашенка.

По-друге, зовнішньополітичну агресію може підживлювати президентська кампанія в Росії: вибори в цій країні відбудуться 2012 року. І якщо інформація про проблеми в російському правлячому тандемі має під собою ґрунт, то в майбутньому можна очікувати ще не одного прояву дипломатичного героїзму головних претендентів на новий президентський термін. За Володимиром Путіним уже закріпився імідж політичного мачо. Не виключено, що лаври силача не дають спокою і Дмитру Медведєву.

По-третє, Росія не припиняє політику пошуку зовнішніх ворогів — із внутрішніми давно проблем немає. На собі це вже відчули Естонія, Грузія, Україна, Молдова, Польща, Білорусь, період кремлівської немилості пережили США. Тепер цей перелік звузився лише до Білорусі і Грузії. Окреме місце у списку ворогів відведено, як бачимо, і Японії. Принаймні антияпонська істерія в російських мас-медіа, а також коментарях численних російських експертів та політиків це доводить.

Очевидно, що в найближчому майбутньому японо-російський скандал поступово припиниться. Росія все ж таки не пішла на продовження конфронтації, як це було у випадку Китаю з Японією. Токіо, у свою чергу, також зацікавлений у тому, щоб навколо кунаширського інциденту пристрасті вщухли і вирішення питання знову повернулося в дипломатичні кабінети. Не виключено, що 13 — 14 листопада відбудеться зустріч російського президента і японського прем’єра в рамках саміту Азіатсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС). Але питання залишається відкритим: які наслідки навколокунаширський інцидент матиме для країн, до котрих Росія відчуває «корінні інтереси»?

…У 2003 році в українську (та й у російську) лексику увійшло нове слово — «тузлитися». Легалізував його на переговорах у Москві щодо тузлинського питання український прем’єр Віктор Янукович, який виступив із закликом «далі не тузлитися». Час упроваджувати нове дієслово — «кунаширитися».

Блог заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для сайту “КОРЕСПОНДЕНТ.net”За роки журналістської роботи із Віктором Черномирдіним мені довелося спілкуватися чи не найбільше з усіх дипломатів, які працювали в Україні. І не лише тому, що він працював послом понаднормові вісім років, але й тому, що завжди були приводи для спілкування. І таких підстав було більше ніж достатньо: то Україну раптово почали втягувати до ЄЕП, то Росія виявляла специфічну активність у передреволюційний період 2004-го року, то відносини переходили в етап економічних воєн… Пригадую приїзд Віктора Черномирдіна до Києва. Мушу зізнатися, що враження були досить неоднозначні. Із одного боку, приємно, що настільки легендарна персона, політик, якого відносили до важковаговиків російської політики, був відряджений послом до України. Призначення такого рівня свідчило про рівень якщо не поваги, то як мінімум уваги Росії до України. Із іншого боку, прикрість викликали певні формальні нюанси. Владімір Путін відрядив Черномирдіна до України в порушення важливих дипломатичних правил, без обов’язкового узгодження кандидата на посольську посаду (отримання агремана). Багатьох українських дипломатів вразило таке зухвальство Кремля. Проте ніхто не міг жодного слова сказати – хоч би тому, що Президент Леонід Кучма мав дружні стосунки з російським екс-прем’єром. Проте якщо українське чиновництво відмовчувалося з приводу кремлівського експромту, то преса не скупилася на критичні метафори. Financial Times тоді надрукувала статтю, де порівняла приїзд Черномирдіна до України з відрядженням генерал-губернатора до одного з російських регіонів. Хоча лунали в пресі і нотки співчуття: мовляв, для Віктора Степановича – це просто заслання.

У будь-якому разі його приїзд був викликом. В атмосфері двосторонніх відносин витало передчуття радикальних змін, посилення впливу на Україну, послаблену скандалами у відносинах із західними країнами. Частково ці передчуття справдилися. Окрім уже згаданих перипетій українсько-російського діалогу, саме в період черномирдінської місії стався найгостріший конфлікт відносин – тузлинський.

Черномирдін, звичайно, був привілейованим послом. Те, що було не дозволено іншим дипломатом, міг собі дозволити Віктор Степанович. Важко уявити собі, аби посол США назвав заступника міністра закордонних справ України «дремучим человеком». Пригадую, що МЗС навіть викликало російського посла для бесід, аби той був стриманішим у висловлюваннях. Утім, навіть такі виклики на килим відбувалися у винятковий спосіб. Один із колишніх міністрів закордонних справ України, який і мусив вести повчальну бесіду з Черномирдіним, потім мені розповідав не під запис: «Звичайно, ніхто йому нот протесту не давав. Це ж Черномирдін. Він якщо щось говорить гостре, то не зі злоби. Так, ми з ним говорили понад дві години. Я пояснював, що краще утримуватися на публіці деяких заяв: усе-таки вони можуть чутливо сприйматися багатьма українцями. Але це була не критика, а швидше дружній обмін думками. Черномирдін – насправді дуже щиросердна людина, ви лишень поспілкуйтеся з ним».
Спілкуватися з Черномирдіним я мав нагоду не лише під час кількох інтерв’ю, але і в відрядженнях. Один раз – в одну з українських областей, іншого разу – під час Року України в Росії (це була поїздка до сибірських Сургута, Нового Уренгою, Надима, де проживають тисячі етнічних українців). Черномирдін талановито поєднував у собі дві риси – безпосередність і силу. Він був нібито пересічним, але паралельно і нетиповим – був людиною з народу, важковаговиком із людським обличчям.

Його оригінальний підхід у спілкуванні виявлявся не лише в афористичності мови. Але не будемо про це. Тільки лінивий не згадав про його коронне «хотіли як краще…» Він говорив усе, як розумів, а головне – як відчував. Через що наражався часто на критику в Україні. Але це ще питання: знати, що в людини на умі і намагатися її переконати в своїй правоті, чи мати в партнерах темну конячку, логіка дій якої абсолютно не зрозуміла…

Моє ставлення до Черномирдіна як до людини теж змінювалося – від інтерв’ю до інтерв’ю, від спілкування до спілкування: від доволі ворожого на початку до дружнього наприкінці. Хоч це в жодному випадку не змінювало моїх принципових позицій при оцінюванні відносин України і Росії, при обговоренні стратегічних цілей України на членство в НАТО і Євросоюзі.

Часом мені здавалося, що Черномирдіна на надмірну відвертість, яка межувала з російським шовінізмом, провокували деякі з представників, з дозволу сказати, політичних і бізнес-еліт України. Не забуду вечерю в Запорізькій області України, де пригощали посла Черномирдіна. На цьому заході були присутні лише два журналісти. Але, вочевидь, обласна еліта переплутала нас із представниками російського посольства, позаяк ми прибули разом із Черномирдіним, а тому не сильно фільтрувала свої тости і промови на адресу Росії. «Зачем нам нужна эта независимость. Полностью разрушены экономические связи. От этого страдают теперь оба народа». Це був керівник одного зі стратегічних підприємств. Нині член Партії регіонів. Черномирдін, що робить йому честь, на це не реагував. Але можна уявити, як на його погляди може впливати таке холопство. Чи може країна вимагати для себе рівності, якщо її еліти не вміють вести себе як рівня?

Але, вочевидь, коло спілкування російського посла не обмежувалося лише одіозними постатями. І вісім років роботи Черномирдіна в Україні не пройшли марно. Він приїхав як «генерал-губернатор» – від’їжджав як друг. Пригадую один із російських дипломатів мені розказував: «Ви навіть не знаєте, яких зараз дипломатів почали відправляти на роботу в російське посольство в Києві. Ви ще жалкуватимете за Черномирдіним як за найбільшим українофілом». Та й сам Черномирдін зізнавався у впливові перебування в Києві на його сприйняття України: «Коли Кучма написав книгу «Україна – не Росія», я щиро обурився. Сказав йому: «Данилич, що ти так?» А потім зрозумів, що Україна – справді не Росія».

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Учора, після закриття виборчих дільниць, вечеряла з одним західним спостерігачем. Питання у нього було традиційне: як нам реагувати на результати виборів? Причому реагувати так, аби і на всі виявлені порушення чітко вказати, і Україні в майбутньому не нашкодити. Я себе спіймала на думці, що подібну головоломку з вуст не одного поважного західного політика (дипломата) чую з періодичністю ледве не кожні два тижні.Причому, парадоксально, але таку лояльно-дипломатичну позицію займають представники тих країн, які найбільш захоплено ставились до Помаранчевої революції в Україні і найбільш критично сприймали прихід Януковича до президентської адміністрації (на кшталт Польщі, Литви, Швеціі). А ще – традиційно відстоювали позицію, що Україна має повне право претендувати на членство в Євросоюзі.

Саме вони сьогодні готові заплющити очі на недоліки в політиці української влади, аби на українській демократії не поставили у західних політичних елітах великий хрест. «Якщо Україна сьогодні випаде із демократичної обойми, то потім нам буде дуже важко її відмити. А допомогти їй в якихось євроінтеграційних справах стане взагалі неможливо», – кажуть в неформальних розмовах наші давні друзі з Євросоюзу.

Натомість – представники країн, які ніколи не робили трагедію з приходу до влади Віктора Януковича (на кшталт Німеччини) сьогодні готові серйозно пройтись по всіх хибах молодої української демократії. Демократичні порушення в Україні Януковича для них стають таким же прекрасним приводом не робити поступок в євро інтеграційних питаннях, як політична нестабільність в Україні за часів Ющенка. Таким собі маневром для відведення очей від питань по лінії Україна-ЄС. Крім того, Україна є гарним плацдармом, на якому вони можуть до безтями демонструвати свою відданість демократичним принципам у регіоні. Бо ж зрозуміло: зробити це на дружній Росії – відважиться хіба раз у рік Меркель. І про це говоритимуть ще півроку як про справжній виклик.

За деякою інформацією, нещодавня жорстка резолюція Європарламенту по ситуації в Україні не була прийнята завдяки деяким відомим польським євродепутатам. Вони дали зрозуміти промоутерам прийняття подібного документу, що готові будуть підтримати його, якщо подібна резолюція стане реальністю і щодо Росії. Зрозуміло, що цих польських політиків в останню чергу можна назвати друзями Партії Регіонів чи персонально Віктора Федоровича. Проте, їхня аргументація проста: ми підтримуємо не Януковича, ми підтримуємо Україну. Щось подібне мені довелось чути нещодавно також від одного литовського політика, котрого я попросила прокоментувати візит Януковича до Литви. «Ми приймаємо не Януковича, ми приймаємо Україну», – сказав він тоді.

Янукович може лише порадіти з того, що є президентом саме такої країни як Україна. Для багатьох країн Заходу заявити, що демократія в Україні померла – означає визнати, що всі їхні багаторічні зусилля зробити з неї демократичний орієнтир на пострадянському просторі виявились абсолютно марними. Що «м’яка сила» Євросоюзу програла російській теорії сфер впливу. Що свободи, які роками підтримували в Україні Сполучені Штати, стали жертвою а-ля путінської стабільності.

Сьогодні тих, хто б публічно відважився похоронити українську демократію на західних просторах значно менше, аніж тих, хто навіть відверто не долюблюючи Януковича бажає не нашкодити в цілому Україні. Саме тому Захід спокійно проковтне всі порушення на місцевих виборах і буде чекати від українського президента «реабілітаційних» поствиборчих кроків. Обіцяних реформ, наприклад.

Блог заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для «КОРЕСПОНДЕНТА»Зовсім недавно побував у Берліні. Зустрівся з тамтешніми дипломатами, політиками, журналістами. Запам’яталась найбільше дискусія, присвячена російській демократії (чи точніше – її відсутності) – а якщо конкретніше, ув’язненню Михайла Ходорковського.\
Журналістів на захід прийшло не особливо багато. Хоч головними учасниками були доволі представницькі персони – міністр юстиції Німеччини Сабіне Лойтхойзер-Шнарренберг і адвокат в’язня Карина Москаленко. Складалося враження, що німецьке суспільство мало цікавить питання демократії в інших країнах. Ну, немає її в Росії, то й що – від того нікому ні холодно ні жарко. Щонайменше в Німеччині, в якій і без того проблем вистачає.

Про Україну під час дискусії не йшлося. Однак українське питання саме по собі витало в повітрі. Особливо для тих, хто прибув на цю дискусію з Києва. Адже далеко не буденне питання – чи опиниться Україна в тій же обоймі, що й Росія… А може, вже опинилася… Обоймі нецікавих країн, доля яких буде байдужою для інших європейців. Все, що треба від Росії – енергоносії. А від України – транспортування енергоносіїв. І більшість співрозмовників у Берліні зізнавалися, західні європейці стають дедалі більш зацикленими на собі. Їх цікавить те, що відбувається біля їхніх дверей, а не біля чужих. Тому тепло в квартирі – це цікаво, а демократія в Росії – не зовсім.

Саме тому німецькі мас-медіа не особливо звертають увагу на антидемократичні процеси в Україні. Якщо їх набереться з десяток за останні півроку, то це в кращому випадку – і то із ініціативи окремих журналістів, які давно пильнують за українськими справами і коли що готові відстояти свою публікацію в розмові з редактором.

Політики нібито і не відмахуються від критики української дійсності. Тільки це більше схоже на половинчасту критику. «Все, що нині відбувається в Росії можна назвати словом імітація. Імітація демократії, імітація свободи слова, імітація виборів», – наголосила адвокат Ходорковського Карина Москаленко під час дискусії. «Але імітація стосується не лише Росії. Але й Заходу, який замається імітацією критики Росії», – додав один із німецьких політологів.

Одразу ж промайнула думка про Україну, яка впевненими кроками теж рухається до такої ж всеохопної імітації. Україна імітує демократію, свободу судів, свободу слова… Захід відповідає взаємністю, імітуючи критику.

Американські політики і дипломати вже неодноразово визнавали, що в Україні є суттєві проблеми з демократичними стандартами – передовсім зі свободою слова. Проте на констатації все й спиняється.

Депутати Європарламенту підготували шість проектів резолюції щодо ситуації в Україні. Однак зрештою схвалення остаточного документа було перенесено на листопад. Мовляв, варто це зробити після місцевих виборів. Так наче чесні вибори – щодо чого вже є достатньо підстав сумніватися – зможуть виправдати ті прорахунки влади, які вже мають місце.

До критики на переговорному рівні долучається також і НАТО. У Плані дій Україна-НАТО суттєва частина відведена демократичним цінностям в країні. Представники Альянсу визнають, що ставлять відповідні питання українській стороні. «У нас немає табу на переговорах із Україною», – наголосив у бесіді зі мною один із представників штаб-квартири НАТО. Проте публічно про це в Альянсі говорять далеко не всі. Чим не імітація…

Чи працюватиме ця імітація в випадку з Україною так само, як працює з Росією? Маю підозри, що ні. Імітація критики України матиме свої межі. І те, що на неофіційному рівні західні дипломати і політики більш розкуті в своїй критиці, свідчить, що на гальма питання української демократії спущене не буде. Росію рятує газ і нафту. Україну рятує хвалена стабільність.

Але проблема полягає в тому, що західні країни можуть витягнути демократичну карту на переговорах із Україною тоді, коли Київ ставитиме питання важливі для себе, але некомфортні для Заходу. Із ходу можна згадати про перспективу членства в ЄС чи безвізовий режим для громадян.

«У мене є великі побоювання, що з часом може скластися ситуація, коли українській делегації на переговорах доведеться відмиватися від звинувачень у недемократичності. Лише незначна частина переговорів буде присвячуватися вирішенню питань, які цікавитимуть Україну. Все буде, як у часи Кучми», – поскаржився мені один український дипломат.

Навряд чи варто нагадувати, що було з Кучмою. Події досить недавні. Офіційно йому ізоляції ніхто не оголошував. Але керівники західних країн всіляко давали зрозуміти небажаність Леоніда Даниловича на своїх заходах. Одним із найяскравіших проявів неімітаційної критики була французька розсадка під час саміту НАТО у Празі 2002 року, коли поруч із українським лідером відмовилися сидіти британський прем’єр і американський президент. Перше рукостискання Леоніда Кучми і Джорджа Буша відбулося лише після того, як Україна відправила свої війська спершу до Кувейту, а потім до Іраку. Вдалося відкупитися. Хоч і тимчасово. Фальсифіковані вибори 2004 року не визнали ні в ЄС, ні в США.

Отож, питання, коли імітація критики перетвориться на ізоляцію, не зовсім позбавлене смислу. І якщо до Президента справді доходить інформація з різних джерел, то він має усвідомлювати серйозність ситуації. Один із доказів – посли країн Великої сімки хочуть обговорити з Віктором Януковичем недемократичні тренди в країні (щоправда, глава держави не виявляє особливого бажання до такої зустрічі). Саме тому було би краще перейти від простої констатації проблем до реальних рішень. Нові президентські повноваження це цілком дозволяють. І якщо зі сваволею власників ЗМІ Президенту, може, й справді складно впоратися, то є питання цілком йому підвладні. Для початку можна було б, м’яко кажучи, дати оцінку діям людини, яка відповідальна за затримання в аеропорту німецького експерта, за перевірки неурядових організацій, бесіди з керівниками вузів…

Незручні питання Президенту можуть поставити якщо не під час саміту НАТО, куди Віктор Янукович може не поїхати, то під час саміту Україна-ЄС. Деякі дипломати, до слова, не зовсім упевнені, що під час цієї події буде презентовано План дій щодо безвізового режиму. Особливо, якщо в ЄС виникнуть запитання щодо демократичності місцевих виборів. Вони справді можуть стати останньою краплею, а відстань від імітації до ізоляції стане мінімально короткою.

Стаття експерта Інституту світової політики Катерини Зарембо для «ГЛАВКОМА»Для країн-членів ЄС «небайдужість» до України проявляється по-різному. Одні – як, наприклад, країни Балтії, Польща, Швеція та Великобританія – щиро підтримують євроінтеграційні плани України. Інші, не переходячи на критику, але й не вдаючись до високопарних компліментів, намагаються налагодити прагматично-ділові стосунки. \
Цікаво, що до групи міністрів закордонних справ, яка так і називається – «Друзі України», входять не тільки загальновідомі симпатики України в ЄС, а й україно-скептики – представники Франції, Німеччини та Іспанії. І саме зараз, коли демократичний процес, а з нею і європейська інтеграція в Україні зазнає регресу, поведінка цих країн покаже, хто з них є друзями України насправді. Справжній друг, як відомо, може сказати правду у вічі, у тому числі, неприємну.

Швеція, Польща та Чехія зреагували на українську ситуацію у травні. Міністри закордонних справ Радослав Сікорський, Карел Шварценберг і Карл Більдт у листі до українського МЗС висловили стурбованість щодо перетіку подій навколо Угоди про вільну торгівлю як складову Угоди про асоціацію. Нагадаю, тоді переговори щодо Угоди про вільну торгівлю зайшли у глухий кут, що, на думку дипломатів, шкодило репутації України.

Першим європейським лідером, який відкрито висловив стурбованість щодо утисків демократії в Україні, стала канцлер Німеччини Ангела Меркель під час візиту Президента Януковича до Берліна. Щоправда, це сталося після затримання в українському аеропорту керівника одного з німецьких фондів. Ще більш відвертою була Великобританія, яка на днях в особі міністра британського уряду у справах Європи Девіда Лідінгтона заявила про стурбованість станом демократії в Україні.

Інша ситуація спостерігалася в Парижі, куди Президент Янукович здійснив свій другий після Берліну європейських візит (якщо не рахувати Брюссель). Ситуація щодо дотримання демократичних свобод набагато менше непокоїла Ніколя Саркозі та його оточення. Тим більше, що Президент України вкотре нагадав їм про встановлення довгоочікуваної стабільності. А по його поверненні додому Генеральна прокуратура відкликала позов до французької металургійної компанії «Arcelor Mittal», внаслідок якого власність компанії ВАТ «Arcelor Mittal Кривий Ріг» могла бути реприватизована.

Звісно, дипломати Франції, Німеччини та Іспанії визнають, що ситуація в Україні їх турбує. Проте, чи знайде це занепокоєння втілення у конкретних діях, залишається питанням.

Не секрет, що локомотиви ЄС – Німеччина та Франція – формують своє ставлення до України крізь призму відносин з Росією. Її авторитарні тенденції традиційно не заважали французько- та німецько-російським двостороннім діловим відносинам. Цікаву думку висловив з цього приводу експерт центру ІФРІ Домінік Фін під час відеоконфереції з Парижем в Інституті світової політики. Він пояснив, що Франція почала розуміти Україну як фактор у відносинах між ЄС та Росією. Але й Росія в очах французів є фактором у стосунках між ЄС та Україною. Оскільки демократичний регрес в Україні автоматично означає наближення її до російської сфери впливу, лідери Франції та Німеччини мають обирати між обстоюванням європейських цінностей в Україні та успішним бізнесом і стабільністю.

В Україні повинні зрозуміти, що Франція та Іспанія взагалі ніколи не були пристрасними вболівальниками за демократію. Так, саме ці держави були авторами Середземноморського союзу, до якого входять усі країни Північної Африки – учасниці Європейської політики сусідства. Цим країнам, де, за винятком Ізраїлю, панують авторитарні режими (наприклад, за індексом демократії журналу «Економіст» 2008 року, Україна посідала 53 місце, в той час як Сирія – 156, Лівія – 159), Євросоюз 2007-2010 року виділив майже втричі більше коштів, ніж країнам «Східного партнерства». Деякі іспанські місцеві лідери взагалі вважають, що права людини, звісно, річ важлива, але якщо обумовлювати зовнішню допомогу саме ними, багато країн світу можна взагалі викреслити з міжнародних програм підтримки. Отже, ані Франція, ані Іспанія до списку донорів української демократії не входять.

Справи з Німеччиною виглядають інакше. Зокрема, Україна посідає третє місце за обсягом допомоги на розвиток, яку виділяє Німеччина. В більшості випадків підтримка української демократії здійснюється через політичні фонди, два з яких відкрилися після Помаранчевої революції. Саме на один з таких фондів і була спрямована агресія українських спецслужб.

Таким чином, в України залишаються старі друзі, які говорять неприємну правду в обличчя, і нові – які публічно говорять те, що хоче чути український Президент. Звісно, підтримка їхньої люб’язності вимагає певних зусиль. Відмова України від орієнтації на членство в НАТО була приємним сюрпризом для Франції та Німеччини, проте це аж ніяк не викорінило корупцію, від якої потерпають французькі та німецькі інвестори. А отже, якщо пан Янукович хоче зберегти таких важливих європейських партнерів, йому варто дослухатися до рекомендацій Ради Європи і вийти на публіку з пакетом реальних і дієвих антикорупційних заходів. Не завадило би також забезпечити іноземним фондам і журналістам можливість безперешкодно працювати в Україні. Інакше «нові друзі» перетворяться на «старих критиків».

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на «УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ»Антиамериканський герой нового покоління Уго Чавес прибув для чогось сьогодні з візитом до України. «Для чогось», тому що українська влада так і не спромоглась пояснити, чому Україна має нести репутаційні втрати, приймаючи одіозного президента Венесуели. Президента, який має проблематичні стосунки не лише з 99% цивілізованих країн світу, але й переживає не найкращі часи як політик у своїй рідній країні.Якщо хтось думає, що президент Венесуели сам напросився до Києва, і нова українська влада просто не знала, як йому відмовити, той помиляється. Дійсно, Україна з’явилась у програмі візиту венесуельського лідера на початку жовтня, коли з його графіку десятиденного міжнародного турне випав Китай. Що, до речі, теж показово, бо, як подейкують у дипломатичних колах, китайці визнали за важливіше зайвий раз не напружувати відносини зі Сполученими Штатами. Україні, президент котрої заявляє, що США значаться серед трьох ключових пріоритетів нашої зовнішньої політики (поруч з ЄС та Росією) – такі нюанси, очевидно, враховувати ні до чого. У Києві не лише погодились прийняти у себе Чавеса, але й, за інформацією з надійних дипломатичних джерел, ще й змагались за право першої слов’янської зупинки. Йдеться про неофіційну дипломатичну «боротьбу» між Росією, Україною та Білоруссю прийняти венесуельського лідера у себе першими. Як відомо, перемогла Москва.

Аби не займатись самодіяльністю, я навмисне запитала в кількох знайомих американських дипломатів, як вони розцінюють візит Чавеса до Києва. Якщо підсумувати, то відповідь можна звести до наступного: венесуельський президент за рахунок України має намір збільшити коло своїх антиамериканських союзників. Створити такий собі слов’янський філіал антиамериканського руху імені Уго Чавеса. Або ж, як образно написав у своїй нещодавній публікації мій добрий знайомий, експерт американської Heritage Foundation Аріель Коен, «поширити ВІРУС». ВІРУС пишеться з великої, тому що саме так американські консервативні експерти обізвали союз Венесуели, Ірану та Росії, що, до речі, теж відбиває реальне ставлення Вашингтону до всіх, хто ручкається з Чавесом. До речі, в України є всі шанси, аби роздробити цю абревіатуру і відвоювати букву «У» в складі «РУС». Букву «С» при бажанні може забрати собі Сирія, куди Чавес теж завітає під час нинішнього турне. У результаті, вийде просто супер союз – Венесуела, Росія, Іран, Україна та Сирія. Куди там Євросоюзу.

Братання з Чавесом – це чорна мітка не лише для Сполучених Штатів. Більш ніж переконана, що пальцем біля скроні, реагуючи на інформацію про Чавеса у Києві, може покрутити й не один поважний політик в ключових країнах Євросоюзу. Тій же Німеччині. Дозволю собі нагадати українським стратегам, що два роки тому Чавес в ефірі своєї програми заявив, що партія ХДС Ангели Меркель – «той самий рух, який підтримував Гітлера і фашизм». Ну і далі в типовому для Чавеса стилі відправив німецького канцлера… в місця, не такі далекі (щось на зразок: «місіс канцлер, ви можете піти в…»). Такою була реакція венесуельця на заклики пані Меркель до лідерів деяких латиноамериканських країн не розвивати відносини з владою Венесуели.

Але, як відомо, наші відносини з Берліном зараз настільки «безхмарні», осаду від затримання Ніко Ланге та історії з Конрадом Шулером в німецьких елітах настільки «не залишилось», що Уго Чавес – це вже так, репутаційні дрібниці…

Хтось, можливо, мені закине, що в турне Чавеса потрапила і Португалія – країна-член ЄС і НАТО. Але тут потрібно розуміти, що Лісабон, на відміну від Києва, є перевіреним гравцем на Заході. Йому непотрібно доказувати свою євроінтеграційну відданість, символічну підкріплену навіть тривалим перебуванням колишнього португальського прем’єра Жозе Ману еля Баррозу на посаді глав Єврокомісії. Чи його «атлантичну» орієнтацію, символічно підкріплену перебуванням важливих американських баз на португальській території. І у Вашингтоні, і в Брюсселі знають, що Португалія, яку з Венесуелою пов’язують і деякі історичні зв’язки (знову ж таки на відміну від Києва), не буде за спиною у цивілізованого світу робити якісь брудні трюки з Чавесом.

Ну і, нарешті, візит Уго Чавеса – це удар по нашим відносинам з Грузією. Дозволю собі нагадати, що Венесуела поруч з Нікарагуа та острівною державою Науру, є тією країною в світі, яка рік тому визнала Південну Осетію та Абхазію. Україна, приймаючи Уго Чавеса, опосередковано демонструє, що її така позиція Каракаса у грузинському питанні зовсім не лякає…

Якщо ж відкинути політичний аспект (не забуваймо, «команда професіоналів» в Україні сповідує винятково прагматичний підхід) і спробувати пояснити візит Чавеса саме з бізнесової точки зору, то й тут виходить неув’язочка. Чи піде венесуельська нафта по запущеному в аверсі «Одеса-Броди» залежить не так від того, про що говоритиме Чавес я Януковичем, а від домовленостей між Чавесом і Лукашенком. А точніше – чи зможе «батька» надати гарантії Києву, що відповідна кількість венесуельської нафти – а саме 9 млн. тон – поступатиме на «О-Б» і далі. До речі, дуже показовий момент: від росіян, які продовжують качати нафту в реверсному напрямку, українська сторона ніколи не вимагали такої цифри. Подібні обсяги в 9 млн. тон були зафіксовані лише в 2007 році, а так – не більше 4-5 млн. тон. Білорусам така умова з боку України висувається, і не виключено, що висувається вона з однієї причини: у Києва насправді сьогодні немає політичної волі, аби розвертати «Одеса-Броди» в аверсному напрямку. А несподівана готовність міністра Юрія Бойка це зробити для прокачки венесуельської нафти насправді може виявитись дрібним шантажем Росії, враховуючи проблеми з поставками російської нафти для прокачки у реверсному режимі. У Києві, цілком можливо, розраховують, що заяви про аверс і венесуельську нафту мобілізують російську сторону, і вона швиденько знову віділлє «пару відер» для «Одеса-Броди». Хоча, звісно, далекоглядні політики в Україні вже б мали думати про те, як розвертати «О-Б», бо навіть з допомогою різного роду шантажу російської нафти не більшатиме, а лише меншатиме. Хоча б тому, що через роки два запрацює Балтійська Трубопровідна Система-2 (БТС-2) – обхідний трубопровід відносно як України, так і Білорусі.

З приводу видобування нафти та газу у Венесуелі українським «Нафтогазом», про яке домовились Янукович та Чавес (вже уявляю собі овації у вечірніх новинах на деяких центральних каналах), у мене лише одне питання: чи не краще замість того, щоб постійно захоплюватись якимись екзотичними схемами, спрямувати всі зусилля на розробку власних родовищ? Якщо мене память не зраджує, аналогічні домовленості були досягнуті у свій час з тією ж Лівією, Єгиптом, ОАЕ. І що, який результат?

Ну і що ж стосується іншої улюбленої теми венесуельського президента – озброєння, то тут потенційну для України нішу вже застовпила Росія. Після оборудок на 4 мільярди доларів, ще раніше оформлених між нею та Венесуелою, сьогодні йдеться про нову оборудку в 5 мільярдів. Щоправда, деякі джерела в Міноборони Росії повідомили американському виданню «Stratfo», що друга оборудка не є доконаним фактом, і цілком можливо, що Росія, аби не псувати «перезавантаження» з Америкою, може доручити поставки зброї від свого імені для «країн-сателітів» (саме так у тексті) – України і Білорусі, які вже «мають історію торгівлі зброєю для союзників Росії від імені Кремля». А враховуючи нинішні відносини між Москвою та Мінськом, така почесна місія теоретично може дістатись Києву.

Що ж, буде дуже навіть цікаво, якщо Україна погодиться взятись за справу, за яку не погодилась взяти навіть Росія, аби зайвий раз не дратувати Вашингтон… Адже для чого Росія допомагала Венесуелі? Наближені до Кремля експерти та політики на кшталт Сергія Маркова не приховують: у відповідь на розширення НАТО на Схід та розміщення Америкою елементів ПРО в Східній Європі. Така собі помста американцям у їхньому «задньому дворику». Навіщо Венесуелі озброюватись до зубів? Уго Чавес не приховує: щоб захистити себе від можливого конфлікту не лише з Колумбією, а й з Америкою. Чи потрібно Україні влізати в подібні геополітичні розборки? По-моєму, питання риторичне.

Що ж стосується інших бізнес аспектів можливої українсько-венесуельської дружби, то про них навряд чи варто й говорити: навіть наближені до Кремля російські експерти скаржаться, що якщо відняти торгівлю зброєю, то торгівельно-економічне співробітництво між Росією та Венесуелою виглядає дуже блідо (це при тому, що Чавес вже дев’ятий раз відвідує Москву.). Чи не для того, щоб хоч трохи його прикрасити, Чавес подарував Медвєдєву на прес-конференції венесуельську шоколадку, какао та бананове варення?

І насамкінець. Сьогодні стає все більш очевидним, що українська зовнішня політика не має нічого спільного із «стратегічною рівновагою», про яку розповідав Віктора Янукович в на минулому тижні у Литві. Бо візити подібні тому, який відбувається за участю венесуельського президента, можуть лише підірвати таку стратегічну рівновагу у відносинах з нашими ключовими західними партнерами. Іншими словами, залишається лише привітати вас з тим, що українська багатовекторність банально перетворюється на дипломатію хаосу.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Янукович і Ко виявились черговою типовою командою стрілочників. Вони влаштували на очах всього світу бурхливу «love story» з Росією, і відразу перевели стрілки на своїх попередників: мовляв, це помаранчеві настільки все зіпсували, що тепер потрібно вдень і вночі тільки й думати, як вивести відносини з братнім тандемом на нові стратегічні оберти.Вони закріпили позаблоковий статус в новому законі і миттєво перевели стрілки на пересічних українців: мовляв, це ж назустріч побажанням людей пішли. Так, переважна кількість українців дійсно не готова бачити Україну повноцінним членом НАТО, але при чому тут фіксація в спеціально підігнаному під це законі позаблокового статусу, про який навіть юристи-міжнародники, не те що бабуся у Вінницькій області ніколи не чули?

Почали направо та наліво розкидатись словами про «модернізацію» та «національні проекти»? Так це лише реагують на «виклики часу». Ну співпало, що і Росія ці виклики теж розуміє, і ще раніше за Україну взялась на них відповідати, але в нас все по-іншому: модернізація йде нога в ногу з євроінтеграцією, а національні проекти – це конкретні проекти, а не якісь незрозумілі напрямки, як у росіян.

Ну і справжній хіт української влади – «світ змінився». Яке б зовнішньополітичне рішення не проштовхували, що б не накреативили на Банкові, завжди можна пророчим голосом аргументувати – «світ змінився».

Переведення стрілок чудово працює і тоді, коли починаються дипломатичні розбори польотів з європейцями, американцями і всіма іншими поборниками демократичних свобод в Україні. Перший раз, як на мене, це дуже гарно було продемонстровано в історії з Ніко Ланге. Тоді в Адміністрації президента перевели всі стрілки на Хорошковського. Причому настільки переконливо, що деякі німецькі політики та дипломати, причетні до вирішення інциденту, розповідали неофіційно автору цих рядків, що Льовочкін особисто навіть не знав про епопею в Борисполі. Що вже казати про президента…

Не відстає від колег і персонально Віктор Федорович. Тут, на мій погляд, досить показовою є його нещодавня розмова у Ялті з єврокомісаром Штефаном Фюле. Коли європейський гість почав акуратно показувати відому матрицю з реформами, розроблену ще для раніше для України, Янукович, за наявною інформацією, не став робити вигляд, що насправді реформи йдуть такими ж темпами, як нарощуються його повноваження. Він з легкістю визнав проколи, але тут же перевів стрілки, як стверджує учасник цієї розмови, на своїх колег: поскаржився, що не може всіх контролювати. Євросоюзівці були вкрай здивовані таким одкровенням і сприйняли його не інакше як визнання Януковича, що він не контролює ситуацію в країні загалом. І це при тому, що спілкування відбувалось у дні славнозвісної конституційної реформи, котра, поміж іншого, зробила все для того, щоб президент вже не міг переводити стрілки на Хорошковського, Азарова чи Грищенка. Тепер президент – єдиний відповідальний. Інше питання, чи він сам це усвідомлює?

Що буде далі відбуватись зі стрілочництвом у нашій зовнішній політиці? Швидше за все, будь-які тертя у діалозі з Заходом, списуватимуться на «происки» опозиції, яка дискредитує нову владу під час своїх поїздок до Брюсселю та Вашингтону. Вона ж «замовляє» статті про згортання демократії ледве не у всі західні газети і пачками скуповує західних експертів та політиків. Останні заяви Азарова в Брюсселі, а також свіженький закид на адресу Стівена Пайфера з боку депутата Колесніченка (про підозри останнього, що екс-посол США насправді працює на Тимошенко) – з цієї серії. Всесильна українська опозиція, мабуть, «замовила» і телефонні дзвінки Ангели Меркель та Джо Байдена до Віктора Януковича, в яких ті теж досить відверто говорили про небезпечні тренди молодої демократії…

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для журналу «Русский вопрос» (рос.)Политика России на так называемом «постсоветском пространстве» – одна из немногих тем, которая и в Москве, и в других столицах региона вызывает одинаково критические оценки. Несмотря на все попытки российского руководства каким-то образом упорядочить набор своих действий в регионе, который они продолжают упорно именовать зоной своих привилегированных интересов (что уже прогресс, поскольку раньше это была зона особого влияния), политика России здесь остается в основном интуитивной и достаточно хаотичной. Главная цель, которую преследовала Россия все эти годы – подтвердить свое право на то, чтобы эту зону привилегированных интересов признали не только в отдельных столицах постсоветского пространства, но и в Вашингтоне и Брюсселе. В некотором роде Москве это удалось, несмотря на официальное отторжение подобных амбиций России со стороны лидеров как США, так и ключевых европейских стран. Частично это может считаться исключительной заслугой российского руководства. А частично – корректирование приоритетов Соединенных Штатов и Европейского Союза, которым легче было закрыть глаза на болезненные амбиции России в ее окружении, чем в дополнение к Афганистану и мировому финансовому кризису получить очередной а-ля грузинский конфликт или очередную газовую войну с закручиванием крана для ряда европейских государств.
Второе дыхание, безусловно, у России открылось с приходом к власти в Украине Виктора Януковича. За первые месяцы его президентства ей удалось снять два самых болезненных вопроса, ранее подрывавших любые попытки наладить диалог между двумя странами: вопрос интеграции Украины в НАТО (украинский парламент принял закон, декларирующий внеблоковый статус Украины) и вопрос базирования Черноморского Флота РФ в украинском Севастополе (новой датой вывода флота вместо 2017 стал 2042 год). В то же время, неожиданно бурная «love story» между Украиной и Россией осталась их сугубо двусторонним делом, никак не повлияв на состояние интеграционных проектов Кремля – Таможенного союза и Организации Договора коллективной безопасности (ОДКБ).
В Киеве сразу дали понять, что членство в Таможенном союзе противоречит созданию Зоны свободной торговли с Евросоюзом, переговоры о которой в полном разгаре. А внеблоковый статус Украины распространяется не только на невступление Украины в НАТО, но и в ОДКБ. Это, правда, не помешало России открыть филиал Института ОДКБ в украинской столице, а возглавил его ни много ни мало – министр Кабинета министров Украины, то бишь официальный представитель правящей коалиции.
Таким образом, факт остается фактом – за все годы, прошедшие после распада Советского Союза, России не удалось преуспеть ни в одном интеграционном проекте, инициированном в Кремле. А ведь именно они должны были символизировать привлекательность российской модели для региона: Таможенный Союз в роли постсоветского Евросоюза, ОДКБ – в роли постсоветского НАТО.
И в этом, в принципе, нет ничего удивительного. Россия, в отличие от Евросоюза, так и не сумела стать моделью для стран региона. Она даже не смогла стать моделью и монстром одновременно, каковыми являются для многих государств мира Соединенные Штаты или, например, НАТО. В некотором роде моделью для отдельных лидеров постсоветского пространства стали разве что те методы управления, которыми пользуются российские руководители. Причем, как не парадоксально, иногда они пользуются популярностью даже в тех странах, которые всячески декларируют приверженность демократическим ценностям и стойко стоят на позиции интеграции в ЕС. Самый, пожалуй, яркий пример – это намерение грузинского лидера Михаила Саакашвили провести конституционную реформу, благодаря которой он по истечению второго президентского срока в 2013 году сможет занять пост премьер-министра. Кто знает, возникла бы такая идея у президента Грузии, если бы раньше ее успешно не реализовал в России Владимир Путин?
Вполне возможно, что роль интеграционных проектов РФ на постсоветском пространстве будет в ближайшем будущем пересмотрена. Причем, едва ли не впервые это будет сделано самой Москвой. С российской стороны все чаще заметны попытки ее одновременного ангажирования в интеграционные проекты как на региональном уровне (Таможенный Союз, ОДКБ), так и на глобальном (Евросоюз, НАТО). Таможенный Союз и ОДКБ для России сегодня – ни что иное, как некое приданое, способное придать ей больше веса и привлекательности в глазах главных международных субъектов.
Российские карты во многом спутала взятая на вооружение президентом Медведевым модернизация, которая предполагает более тесное сотрудничество со странами Евросоюза. Отнюдь, заметьте, не постсоветского пространства. Как результат, в новой стратегии внешней политики России страны Западной Европы – Франция, Германия, Италия – числятся в числе приоритетных направлений российской внешней политики. В то время как отношения с постсоветскими государствами фигурируют только на третьей позиции. Что это значит для стран СНГ? В первую очередь то, что Россия в качестве модели в данный момент сама избирает Европейский Союз. Раз так, резонно возникает вопрос: какой смысл государствам вроде Украины или Молдовы равняться на ориентированную в европейском направлении Москву, если можно сразу равняться на Брюссель? Если есть настоящая модель, зачем брать пример с ее копии?
Евроинтеграция, о которой теперь говорят даже в России, является показательным примером того, что Россия не всегда является страной, способной установить тренды даже в своем ближайшем окружении. Таковым трендсеттером может быть, например, и Украина. Ведь если в Киеве термин «евроинтеграция» вошел в активное пользование еще при президенте Кучмы, то в России это достаточно новая лексическая единица: раньше в Москве предпочитали говорить скорее о сотрудничестве или партнерстве с Евросоюзом. Другой вопрос, что вкладывают в смысл слова «евроинтеграция» в Москве, и какие усилия российское руководство готово потратить на то, чтобы аналогичный смысл вкладывали в понятие «евроинтеграция» в Киеве. Ведь если в украинской столице евроинтеграция традиционно считалась процессом, который привел бы Украину к членству в Евросоюзе, то в России его употребляют сегодня как синоним слова «модернизация».
Так или иначе, пока в Москве делают вид, что не имеют ничего против евроинтеграции Украины, это дает возможность для украинского руководства продвинуться в таких вопросах как создание Зоны свободной торговли с ЕС.
Также неожиданно, как в активном дипломатическом словаре России появилось слово «евроинтеграция», в лексикон российских политиков и дипломатов начали внедряться все более и более откровенные нотки флирта с НАТО. Это, заметьте, в то время, как от других государств СНГ Россия требует снять с повестки дня даже минимальные намеки на их возможное членство в Северо-Атлантическом Альянсе в будущем. О том, что Россия должна начать процесс, который в будущем приведет ее к полноценной интеграции в НАТО, сегодня говорят не только отдельные независимые эксперты. Об этом не так давно написал в своей статье в германской Sueddeutsche Zeitung посол России при НАТО Дмитрий Рогозин (совместно с давним сторонником этой идеи, бывшим министром обороны Фолькером Рюэ). А буквально накануне материал, который сплошь и рядом развенчивает мифы об «агрессивном блоке» НАТО, увидел мир в The Moscow Times под подписью другого официального представителя российской власти – заместителя ректора Дипломатической академии при МИДе РФ. Можно долго дискутировать о том, идет ли речь о некой изощренной игре, своеобразном прощупывании почвы или чем-то другом, но факт остается фактом: Россия сознательно корректирует свое отношение к Северо-Атлантическому Альянсу.
В то же время, интеграционные порывы России параллельно на двух уровнях (региональном и глобальном) отнюдь не отодвигают на второй план намерения РФ максимально укреплять двусторонние отношения с особо важными партнерами на «постсоветском пространстве». Более того, в случае таких ключевых игроков как Украина именно двусторонний диалог будет в ближайшее время главным приоритетом российской внешней политики. Это связано не только с нежеланием Украины интегрироваться в инициированные Россией региональные проекты, но и явными намерениями Кремля создать с помощью Украины некий альтернативный центр влияния в непосредственной близости от ЕС. Наиболее четко сформулировал новые планы РФ относительно Украины вице-спикер Государственной Думы РФ Александр Бабаков. На международной конференции в Ялте, которую ежегодно проводит украинский бизнесмен и филантроп Виктор Пинчук, российский политик заявил следующее: «Россия и Украина могут создать новый глобальный центр, который будет источником для решения многих вопросов на европейском континенте и во всем мире».
Создание подобных связок в российском «ближнем зарубежье» имеет одно существенное преимущество: позволяет Москве разрабатывать индивидуальные подходы к каждой из стран. Ведь более чем понятно: если в отношении Украины или Беларуси ничто не сможет сработать так же эффективно, как энергетические рычаги, то в случае с, например, Таджикистаном критическую роль играют квоты на мигрантов, позволяющие жителям этой страны на законных основаниях работать в РФ.
Если же все-таки попытаться составить рейтинг наиболее популярных и эффективных инструментов, которые позволяют России держать на коротком поводке страны ближнего зарубежья, то он будет выглядеть приблизительно следующим:
– Энергетические рычаги влияния. То, насколько этот инструмент до сих пор остается действенным, наиболее красноречиво Россия продемонстрировала в случае с вышеупомянутой сделкой с Украиной, когда 30% скидку цены на газ использовала для решения суперважного для нее военно-политического задания – продления аренды Черноморского Флота РФ на территории Украины.
– Экономические инструменты. Здесь очень важным трендом является то, что воспользовавшись экономическим кризисом, Россия как никогда активно начала применять на практике по отношению к постсоветским странам не только кнут, но и пряник. Если ранее наиболее действенным методом являлись всяческие блокады и эмбарго (наиболее памятные из них – запрет на ввоз молдавского и грузинского вина в Россию), то сегодня она пытается вовсю использовать и такой «пряник», как финансовое поощрение лояльным странам. Пробные камни такого подхода были брошены в отношении нескольких государств постсоветского пространства практически одновременно и независимо от их географического положения. В случае с Украиной речь шла о $3,5 млрд кредита от банка ВТБ, которые, как утверждают источники, близкие к украинскому правительству, очень серьезно помогли ему решать текущие обязательства, пока вопрос с очередным траншем от Международного Валютного Фонда находился в более чем подвешенном состоянии.
– Игра на сепаратистских настроениях.
Один из российских экспертов охарактеризовал этот подход радикально, но очень точно: «кто не с нами, тот развалится». Как не сложно догадаться, мишенью такой политики считаются в первую очередь государства СНГ с замороженными конфликтами на своей территории или же потенциальными очагами напряжения вроде украинского Крыма. Фактически, речь идет о странах региональной организации ГУАМ. Кульминацией подобной политики в действии стала российско-грузинская война, в результате которой РФ признала сепаратистские территории Грузии -Южную Осетию и Абхазию – независимыми. Возможная утрата территориальной целостности страны стала ключевым аргументом России в теме интеграции Украины и Грузии в НАТО. Аргументом, который сработал на все сто процентов. РФ более чем четко продемонстрировала: страны, которые стремятся в НАТО (как было в случае с Украиной и Грузией), должны быть готовы к тому, что Россия сознательно посодействует их дроблению. Страны, которые гарантируют нейтралитет (как Республика Молдова), наоборот, могут спать спокойно: в Москве демонстративно все будут делать для того, чтобы решить замороженный конфликт в Приднестровье на основе территориальной целостности Молдовы. Другой вопрос, насколько вынашиваемый в недрах российского правительства план федерализации Молдовы устраивает сам Кишинев. Ведь, по имеющейся информации, в нем идет речь о такой федеративной модели, в которой Приднестровье имело бы блокирующий голос.
– Миграционная политика. Здесь возможный радиус действия более чем широкий: от вышеупомянутых квот на мигрантов до такого серьезного элемента, как введение визового режима между Россией и отдельными странами СНГ. Чтобы понять, кто находиться на самых уязвимых позициях, достаточно ознакомиться с пятеркой стран, которые лидируют по числу официально зарегистрированных мигрантов в России. А это: Украина, Казахстан, Узбекистан, Армения и Таджикистан. Приблизительно 4-5 миллионов иностранцев, по оценкам Федеральной миграционной службы России, работают в РФ нелегально. Причем 70% из них – это граждане СНГ. В то же время, несмотря на такой серьезный рычаг влияния, Россия пытается использовать его максимально аккуратно. И понятно, по какой причине: любые резкие движения РФ в миграционной политике могут серьезно настроить против России не только политические элиты, но и в целом население «пострадавших» стран.
Чего пытается добиться Россия, используя эти механизмы? Очевидно, снизить риск появления альтернативных и более привлекательных, чем российская, моделей развития на «постсоветском пространстве». Другое дело, если она сама изберет другую модель, а постсоветские страны будут наследовать уже ее действия. По московскому, а не брюссельскому плану действий.

Журнал «Русский Вопрос»