Архіви: Публікації

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для веб-досьє німецького Фонду Гайнріха Бьолля.У Європейського Союзу було чимало шансів стати затребуваним на просторі, який за інерцією називають пострадянським. Проте, за останні два роки ці шанси явно збільшились. І на це було чимало причин.\
Війна в Грузії примусила уважно подивитись на Схід від Євросоюзу навіть тих поважних європейських політиків, котрі раніше спрямовували свої погляди переважно на Південь. Найкращим підтвердженням такого коригування погляду став, безумовно, запуск «Східного партнерства».

Визнання Південної Осетії та Абхазії не лише створило прецедент порушення територіальної цілісності на території колишнього Радянського Союзу, а й автоматично пробудило інтерес і до інших заморожених конфліктів у цьому регіоні – зокрема Придністров’я, де ЄС є одним з учасників переговорного процесу у форматі «5+2».

Невдала спроба України та Грузії суттєво просунутись на шляху до членства в НАТО вивела у деяких столицях Євросоюзу нову формулу для країн-східних сусідів, відому як «більше ЄС, менше НАТО». А прихід до влади в Україні нового політичного керівництва змусив Київ взагалі направити всі зусилля виключно в бік ЄС, а інтеграцію з НАТО замінити виключно на партнерство. Такого формату вимагає нещодавно закріплений у відповідному Законі позаблоковий статус України. Виключно євро інтеграційний курс декларує і нове керівництво Молдови. Навіть якщо назва нинішньої коаліції «За європейську інтеграцію» є швидше фасадною, аніж реальною.

Крім того, посиленню ролі Європейського Союзу на території країн колишніх членів СРСР сприяє відхід нинішньої адміністрації США від активного залучення до справ регіону. Фактично, паралельно працює ще одна формула – «більше ЄС, менше США». Нинішній американській адміністрації як ніколи легко передати справи у «пострадянському просторі» самому Євросоюзу. І не лише тому, що тема, яка їх за попередньої адміністрації Буша найбільше об’єднувала з такими країнами, як Україна та Грузія, – інтеграція в НАТО – фактично знята з порядку денного. Але й тому, що основні пункти політики Вашингтону сьогодні майже нічим не відрізняються від політики, котру проводить Брюссель: невизнання жодних привілейованих зон інтересів Росії, територіальна цілісність Грузії, виведення російських військових баз з Молдови. Єдина різниця полягає хіба в підборі слів: складно уявити, аби канцлер Німеччини так впевнено вживала б слово «окупація» щодо Росії в Південній Осетії та Абхазії, як це робила під час нещодавнього візиту до Тбілісі держсекретар США Хілларі Клінтон.

Чи зможе Євросоюз повністю скористатись цими можливостями, аби стати повноцінним політичним гравцем у країнах свого «східного сусідства»? Зокрема й тому, що стосується вирішення принаймні найбільш важливих для його безпеки заморожених конфліктів?

Очевидно, багато залежить від того, наскільки Європейський Союз розглядається пріоритетним партнером для тих чи інших країн на Сході від ЄС. Відтак – наскільки країни того ж «Східного партнерства» готові йти назустріч тим чи іншим ініціативам Брюсселя й бути зацікавленими в посиленні його ролі у регіоні. Зрозуміло, що країни, які неодноразово декларували курс на членство в Євросоюзі – на кшталт України, Грузії чи Молдови – потенційно мають більший запас лояльності до заангажування Брюсселя.

Проте, не все так однозначно. Особливо у випадку з лідером «Східного партнерства» – Україною. В Україні, наприклад, питання членства в ЄС вже не стоїть на порядку денному настільки принципово, як за попередньої влади. Для Євросоюзу це означає інший тренд: Україна все більше намагатиметься грати в діалозі з ЄС не з позиції потенційного кандидата, а з позиції рівноправного ділового партнера. Бо якщо за президента Ющенка ЄС подавався в Україні як певний цивілізаційний вибір, то за нинішньої досить прагматичної влади, швидше як потенційне джерело різних фінансових надходжень. Отож, питання роздратованих євросоюзівських бюрократів на кшталт «хто до кого хоче приєднатись?» не матимуть жодної магічної сили. Не складно здогадатись, що за нинішнього керівництва Євросоюзу буде важче проводити й такі ініціативи у придністровському врегулюванні, від яких нова українська влада, тісно пов’язана на всіх рівнях з бізнесом (зокрема, який має справу і з придністровським регіоном) не матиме зиску. Чи навпаки – зазнаватиме втрат.

Натомість, іншим важелем впливу для Євросоюзу може стати новий пріоритет нинішньої української адміністрації на шляху євроінтеграції: скасування візового режиму з ЄС. Для українського президента це важливий електоральний момент: якщо візи були б скасовані до парламентських виборів 2012 року (а заодно й до футбольного чемпіонату Євро-2012), Янукович міг би спокійно пояснити виборцям, чим його євроінтеграція на ділі відрізняється від євроінтеграції на словах попереднього президента Віктора Ющенка.

Загалом в Україні (як і в деяких інших країнах «Східного партнерства») Євросоюз продовжує розглядатись як щось досить аморфне і вкрай вразливе на реакцію Росії. Відповідно, постійно виникає питання: для чого про щось домовлятись з Євросоюзом, якщо потім Росія зможе про все з ним передомовитись завдяки дружбі з Німеччиною та Францією?

Не складно спрогнозувати, що європейська інтеграція України за нинішнього керівництва – дійсно вразливого на реакцію Росії, все частіше буде синхронізуватись з діями російської влади в напрямку ЄС. Євросоюз має повною мірою скористатись тим, що принаймні до моменту запровадження безвізового режиму для обох країн, інтеграція України в ЄС не буде перешкодою для Москви.

Інший новий та важливий нюанс, нова українська влада навряд чи буде звертати стільки уваги на те, яким чином Україну ідентифікують в Європейському Союзі, як це робили попередні українські адміністрації.

Не секрет, скажімо, що в один час справжній шквал критики в Києві викликала Європейська політика сусідства. «Ми не сусіди Європи, ми сусіди Євросоюзу», – обурено пояснювали тоді в Києві. Пізніше українські дипломати та експерти здивовано знизували плечима, коли дізнались, що Німеччина наполягла класифікувати Україну «європейською країною» замість «європейської держави» два роки тому на саміті Україна-ЄС в Парижі. Тобто, надала перевагу ні до чого не зобов’язуючому географічному терміну перед політичним. Нарешті, перед запуском «Східного партнерства» українські дипломати активно проводили роботу в столицях Європейського Союзу, аби ця ініціатива мала назву «Східноєвропейського партнерства». Мовляв, «Східне партнерство» може з таким же успіхом включати не лише Україну, а й Туркменістан чи навіть Китай.

Незважаючи на всі спроби попередньої української влади нав’язати українському населенню, що Європа- це теж ми, в загальному українському дискурсі Європа нерозривно ототожнюється з Європейським Союзом. Якоюсь мірою ЄС можна привітати – його монополія на назву «Європа» все більше стає фактом навіть на території тих країн, де еліти продовжують доказувати всьому світу європейськість своїх країн. При тому, що якою б політично некоректною здавалась назва «пострадянський простір», вона все ще найбільш чітко відображає реальний стан справ, який панує у більшості країн на Сході ЄС. Зокрема і в Україні.

Враховуючи те, що інші країни «Східного партнерства» ніколи так запекло, як Україна, не виступали не лише за право мати «перспективу членства», а й взагалі фігурувати у документах ЄС як «європейська держава», можна передбачити, що «Східне партнерство» легше буде переорієнтувати на вирішення конкретних питань. Це стосується і розв’язання придністровського конфлікту – найбільш близького територіально і для Києва, і для Брюсселя.

Україна завжди виступала за більше посилення ролі Європейського Союзу у придністровському регіоні. Для Києва це принципово важливо, тому що це єдиний заморожений конфлікт, який знаходиться безпосередньо на її кордоні. Це також єдиний конфлікт, де вона безпосередньо виступає у роді посередника та гаранта врегулювання. Крім того, у Придністров’ї мешкають близько 100 тисяч громадян України (а це фактично третина мешканців всієї невизнаної республіки). Тобто, якщо б в Києві користувались логікою Москви, до під час будь-якої дестабілізації в регіоні, Україна могла б втрутитись у ситуацію для захисту своїх співвітчизників – те, що зробила Росії у Південній Осетії. Крім того, Придністров’я – єдина територія в світі, де українська мова є офіційною поруч з молдовською та російською.

Не дивно, що у свій час українські дипломати доклали максимальних зусиль для розширення формату з врегулювання конфлікту за рахунок Євросоюзу і США. Якби не підтримка України, Євросоюзу не вдалось здійснити й перший реальний його проект на території Молдови – EUBAM.

Україна двома руками підтримує зусилля ЄС зі зміцнення довіри між двома берегами Дністра, бо це повністю відповідає її баченню того, як має розв’язатись конфлікт – за допомогою «європеїзації» не лише безпосередньо Республіки Молдова, але й безпосередньо Придністров’я. Причому, в Києві виступають за те, щоб заходи зі зміцнення довіри мали місце незалежно від того, чи відбуваються переговори у форматі 5+2.

Позитивним кроком з боку Євросоюзу буде направлення до Придністров’я прямої, а не через Кишинів, допомоги ЄС. Це важливо для того, аби придністровці переконались, що увага до Придністров’я та його мешканців не обмежується 15 американськими доларами щомісячної надбавки, які який рік поспіль надає Росія жителям республіки до їхніх зарплат та пенсій. Похвальними виглядають і нинішні спроби Євросоюзу налагодити залізничне сполучення між столицею Придністров’я Тирасполем і українським портовим містом Одеса, яке було припинене ще в 2006 році. Результатом такого припинення сполучення стало те, що дорога в 80 кілометрів почала займати для тих, хто хоче потрапити з України до Придністров’я у літній період до семи годин.

У той же час, займаючись впритул зміцненням заходів довіри, ЄС має тримати руку і на пульсі політичного врегулювання конфлікту. Впродовж останнього року тут також з’явились деякі нові акценти. Це пов’язано як із зміною влади у Молдові, так і в Україні.

Перманентна політична нестабільність, пов’язана з неможливістю обрати нового президента в Молдові, відклала в шухляду реалізацію російського плану мирного врегулювання – так званого Плану Козака-2, який передбачає федералізацію Молдови, де Придністров’я є рівноправним суб’ єктом. Хоча на момент відходу від влади колишнього президента Молдови Вороніна, Росія була досить близькою, аби формат 5+2 трансформувати в 2+1 (Молдова, Придністров’я і Росія) і саме в ньому досягти згоди з приводу російського сценарію врегулювання. Важливим моментом тут є те, що після визнання незалежності Південної Осетії та Абхазії Росія серйозно націлена продемонструвати всьому світу, що вона здібна вирішувати заморожені конфлікти не лише з допомогою танків, але й столу переговорів. Хоча те, що вона насправді продемонструвала – це подвійні стандарти у вирішенні заморожених конфліктів в її «ближньому зарубіжжі», що, звісно, не викликало особливого захоплення у Придністров’ї.

Що має врахувати сьогодні Європейський Союз? По-перше, що для Росії вирішення придністровського конфлікту можливе лише на підставі її власного плану. Будь-які інші миротворчі ініціативи є неприйнятними для Москви апріорі. Для того, щоб весь світ переконався, наскільки виграшно російський варіант виглядає на фоні інших можливих сценаріїв розвитку ситуації в Придністров’ї, у пресу та експертне середовище закидаються версії про приєднання Молдови до Румунії та відхід Придністров’я до України.

Реальна перешкода, котра сьогодні існує для того, аби російський план був схвалений, знаходиться у Республіці Молдова, нове керівництво якої виявилось не дуже готовим втілювати російські миротворчі ініціативи у де-факто запущеному в минулому році Росією форматі 2+1 (Молдова, Придністров’я та Росія). Проте, не виключено, що після президентських і парламентських виборів у РМ Росія намагатиметься підібрати правильний ключ і до нового президента Молдови. Також зрозуміло, що заради того, аби не повторити ситуацію 2003 року (коли Меморандум Козака готувався в кулуарному режимі і на останній стадії не був прийнятий), Росія спробує залучити до процесу Євросоюз або Україну (фактично створити формат 2+2). Або навіть ЄС та Україну разом. З останньою домовитись буде особливо легко, враховуючи лояльність українського президента до російських міжнародних ініціатив.

Варто зауважити, що Україна вже, незважаючи на життєвий інтерес до Придністров’я, фактично вийшла з гри. Посада спеціального представника України з придністровського врегулювання вперше за багато років скасована. Цими питаннями, швидше за все, буде займатись в МЗС України посол з особливих доручень – тобто дипломат значно нижчий рангом.

Складно уявити і те, аби Київ за нинішньої влади чітко виступав проти збереження російської військової присутності у Придністров’ї після того, як Віктор Янукович продовжив перебування Чорноморського Флоту РФ в Криму до 2042 року. Тепер виконання «стамбульських домовленостей» 1999 року має наполегливо вимагати від Росії Європейський Союз. І зокрема Німеччина, несподіване бажання якої активно залучитись до вирішення придністровського конфлікту, викликало чимале здивування в українських експертних колах.

По-друге, Євросоюз має врахувати і той момент, що Росія у вирішенні конфлікту в Придністров’ї є далеко не всемогутньою. Її згода на той чи інший варіант врегулювання зовсім не означає, що реінтеграція Молдови відбудеться без особливих проблем. Потрібно враховувати також наявність локального рівня проблеми: зацікавленість у статус-кво чималої кількості політико-бізнесових груп, що мають прямий зиск з не врегулювання конфлікту.

По-третє, Євросоюз має серйозно попрацювати над розвитком свого бренду в Придністров’ї. Його деякі лідери досі плутають Європейський Союз з Радою Європи, а багато мешканців регіону сприймають Євросоюз не інакше як спів організатора «економічної блокади» регіону (так в Придністров’ї та Росії називали запровадження нових митних правил перетину українського-молдовського кордону чотири роки тому). Брендування Євросоюзу потрібне й в інших сепаратистських регіонах на «пострадянському просторі», а також в такому потенційно небезпечному регіоні України як Крим. Інформаційні центри ЄС були б тут дуже доречними. Як і різноманітні освітні програми для студентів, молодих науковців та опініонмейкерів з цих регіонів.

Нарешті, Євросоюзу потрібно подбати про те, аби у країнах «Східного партнерства» не посилювалось враження, що вони цікаві для ЄС лише тоді, коли на їхніх територіях відбуваються конфлікти. І щоб викликати справжню увагу Євросоюзу потрібно, щоб такі конфлікти мали місце: неважливо чи це газова війна між Україною та Росією, чи події на зразок тих, що мали місце в Грузії.

Версія статті німецькою мовою

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Схоже, у Віктора Януковича вже настільки закрутилась голова від відвідин Меркель та Саркозі (не кажучи про постійні посиденьки з Медвєдєвим), що посли G7, акредитовані в Україні, для нього видаються співрозмовниками, недостойними часу та уваги. Бо, як подейкують у дипкорпусі, на їхнє прохання зустрітись, президент реагує мовчанкою. Дарма, що подібний ігнор з його боку може призвести до того, що автопробігам з російським президентам складно буде щось протиставити на західному напрямку. А ми всі ж добре пам’ятаємо, що насправді це євроінтеграція є пріоритетом номер N1 для української влади.Справа в тому, що ще у березні, під час спілкування з послами «великої сімки» та Європейського Союзу, Віктор Янукович сам запропонував час від часу зустрічатись у подібному форматі і обговорювати питання, які непокоять обидві сторони. За півроку у послів назбиралась маса питань, і цілком логічно, що вони б хотіли озвучити їх президенту, а не главі його адміністрації, міністру закордонних справ чи керівнику Службі безпеки.

Однак, Віктор Федорович, як стверджують наші джерела у дипломатичних колах, не особливо зважає на те, що посли просяться на зустріч вже не перший тиждень. Представник чи не найпотужнішої країни «сімки» направив відповідний лист з проханням про подібне рандеву ще після так званої конституційної реформи. І направив його особисто Сергію Льовочкіну.

Не знаю, в чому насправді проблема зустрітись з послами «сімки». Президент не знає, що відповісти на питання, висловлені представниками дипломатичного корпусу у даному запиті? Чи просто не хоче це робити? До речі, питання ці, за моєю інформацією, більш ніж відверті. І вони насправді свідчать про те, що терпець починає уриватись навіть у представників тих країн, які на офіційному рівні плескають в долоні з приводу довгоочікуваної в Україні стабільності. Коротко лише зазначу, що посли б хотіли детально поговорити не лише про конституційні зміни, але й, скажімо, про роль та діяльність СБУ в Україні.

А, можливо, Віктора Федорович не влаштовує сам формат зустрічі? Тобто, США, Канада, Британія, Італія, Німеччина, Франція, Японія та посол Євросоюзу? Може, він тепер хотів би спілкуватись виключно у форматі «вісімки», а не «сімк»? Тобто у присутності і російського посла? Але тоді, зрозуміло, що розмова має бути іншою. Посол РФ навряд чи підпишеться під тим списком питань, які висловили посли «сімки» плюс Євросоюзу.

Так чи інакше, ця ситуація допомагає дати відповідь на питання, яке мені останнім часом доводиться чути в різних варіаціях від багатьох українських співрозмовників. А саме – наскільки для Януковича важлива думка Заходу? Виявляється, не така вже й важлива. Або ж просто Янукович не до кінця розуміє, що думка західних країн передусім «ліпиться» не у Вашингтоні, Парижі чи Берліні, а тут, у диппредставництвах цих країн в Києві…

Стаття директора Інституту світової полiтики Альони ГЕТЬМАНЧУК для «ДЗЕРКАЛА ТИЖНЯ»Візит Віктора Януковича до Франції апріорі не обіцяв бути таким захопливим, як автопробіг з президентом Медведєвим. Але водночас він не передбачав розбору польотів, як нещодавня поїздка українського лідера до Берлин. Париж міг по праву претендувати на місце, де Віктор Янукович продемонструє своїм опонентам, що далеко не всі у західному світі вбачають в його політиці загрозливі для демократії тренди. І далеко не всі готові оплакувати відхід українського керівництва від традиційної євроінтеграції — з розрахунком на перспективу членства.\
Посол Франції в Україні Жак Фор в одному з інтерв’ю колись зауважив, що було б недобре якби українсько-французькі відносини розвивались у форматі відомої пісні «Все хорошо, прекрасная маркиза». Посол переймався даремно: за президентства Ніколя Саркозіта Віктора Ющенка такі наспіви перебували поза українсько-французьким «хіт-парадом». У Парижі не боялись демонструвати своє роздратування тим, що відбувається в Києві.

І причина для роздратування була вагома — французька одержимість стабільністю. Причому на двох рівнях — як на внутрішньополітичному, так і на регіональному. Пригадується жарт, який ходить у німецьких дипломатичних і політичних колах про Україну та її стабільність. Це коли один німець запитує в іншого «Як справи в Україні?». Той відповідає: «Погано, але стабільно». Тоді перший резюмує: «Стабільність — це те, що нам потрібно». У випадку з Францією цей жарт набуває особливого звучання. Складно навіть порахувати, скільки разів доводилося чути від французьких політиків і дипломатів, як їм потрібна стабільність в Україні.

Така одержимість пов’язана не лише з тим, що, за словами філософа Андре Глюксмана, французи бажають спокійно смажити свій біфштекс на кухні. Вона пояснюється також і тим фактом, що для значного кола тамтешніх еліт після падіння Берлінської стіни та рекордного розширення ЄС і НАТО на Схід настав своєрідний кінець історії. Відповідно, виходить, що набагато правильніше дотримуватися нинішнього статус-кво і робити превентивні кроки, аби вкотре панові Саркозі чи комусь із його колег не довелося в терміновому порядку зупиняти російські танки за 30 кілометрів від якоїсь із європейських столиць.

Напередодні президентських виборів в Україні представники французького уряду не приховували своїх думок про ситуацію в нашій країні. А також — про її лідерів. Скажімо, до Юлії Тимошенко ставлення за інерцією зберігалося більш-менш доброзичливе, хоча вже й без листів підтримки від Саркозі зі зворушливим «Дорога Юліє», які надходили з Парижа до Києва на початку їхньої політичної дружби. Тим часом Віктор Ющенко як політик «помер» для французького президента у результаті чергового після Грузії дестабілізаційного акту регіонального масштабу — українсько-російської газової війни 2009 року. Французький президент був свято переконаний, що коли б не дивна впертість українського президента, закручування крана для низки європейських країн вдалось би уникнути. Як наслідок — Саркозі щонайменше тричі за два місяці навідріз відмовився приймати українського президента у Парижі, натомість демонстративно запросив до французької столиці прем’єр-міністра Юлію Тимошенко. Це при тому що у 2008 році, напередодні Бухарестського саміту НАТО, президентові України знадобилося менш ніж два дні, аби домогтися зустрічі з французьким колегою у Парижі для обговорення євроатлантичних перспектив Києва.

Так само несподівано, як у Ющенка, поступово згасла у Парижі і «зірка» Тимошенко. Сталося це не в останню чергу через фінансову кризу в Україні та досить-таки агресивний настрій Юлії Володимирівни вплинути на рішення МВФ (точніше на його голову, француза Домініка Строс-Кана) через французьку сторону. Відповідна «обробка» французьких колег призвела до того, що наприкінці минулого року держсекретар з європейських питань Франції П’єр Леллюш під часу свого візиту до Києва влаштував в українській столиці справжнє шоу одкровень. В якийсь момент він не витримав і розповів деяким відомим в Україні колишнім урядовцям, що взагалі-то у Франції населення так само потерпає від економічної кризи, отож особливо розраховувати на допомогу ззовні не варто. Тим більше коли умови МВФ ігноруються на догоду передвиборним цілям.

Таким чином, період співпраці Франції з помаранчевою Україною закінчився зовсім не на оптимістичних нотах. На зміну захопленню помаранчевою революцією, під впливом якого на останніх президентських виборах у Франції третій за популярністю кандидат Франсуа Байру теж обрав помаранчевий колір своїм партійним, прийшло очікування швидких змін.

У процесі цього очікування серця французьких полісімейкерів відкрилися назустріч іншим українcьким політикам. Тому ж Сергію Тігіпку, котрого, як відомо, з Францією поєднала велика дружба ще в період його попереднього пришестя до влади. Дружба, за яку Сергій Леонідович навіть отримав від Жака Ширака орден «Почесного легіону». І історія, яку продовжили французькі політконсультанти, котрі працювали на Тігіпка на президентських і, за деякою інформацією, мають повернутися до нього ближче до парламентських виборів в Україні. Образ Тігіпка-реформатора, запевняють автора цих рядків французькі співрозмовники, не зблід у Парижі і після його більш ніж піврічного перебування в уряді Азарова, не особливо поміченого в стрімкому реформуванні країни.

Одне слово, градус розчарування попередньою українською владою сягнув у Парижі такої позначки, що коли в Україні переміг Віктор Янукович, Ніколя Саркозі був першим президентом, який направив українському колезі запрошення офіційно відвідати його з візитом. Принаймні саме під таким соусом подають це у Франції. Вчорашній візит до Парижа — це було друге знайомство Януковича з французьким колегою: перше відбулося на американській землі під час квітневого саміту з питань ядерної безпеки.

Париж виявився після Берліна другою європейською столицею, куди Янукович поїхав у перерві між шліфуванням українсько-російських відносин (у Брюсселя, зазначимо, дещо інший статус). Проте порівнювати два візити від самого початку було б справою не зовсім вдячною. Принаймні тому, що, на відміну від німецького канцлера, французький президент не мав наміру особливо зупинятися на питаннях демократизації загалом і свободи слова зокрема. Теми, з якої, на велике незадоволення української сторони, начебто почала переговори з Януковичем у Берліні Ангела Меркель. Мої французькі співрозмовники переконують, що це зовсім не свідчить про те, що німецький канцлер більш вболіває за розвиток демократії в Україні, аніж французький президент. Річ у тім, що відома історія з затриманням керівника представництва Фонду Аденауера в Україні Ніко Ланге значною мірою спровокувала канцлера Меркель на жорстку та відверту розмову з українським колегою.

Цей матеріал готувався до початку візиту, коли ми ще не знали, що саме говоритиме Ніколя Саркозі своєму колезі. Але нас запевнили: у Париж Янукович може спокійно летіти з відчуттям, що чергової лекції на тему згортання демократії в Україні він прослуховувати не буде. Це при тому, що буквально за кілька днів до візиту Віктора Федоровича до Парижа одна з найкращих французьких дослідниць української тематики Анн де Тенгі організувала дискусію, на яку зібрала французьких експертів з питань регіону. Головний висновок учасників був більш ніж невтішним для нової української влади: демократичний процес в Україні з моменту приходу до влади команди Віктора Януковича припинено. А те, що нині відбувається в Україні, на їхню думку, інакше ніж прихованим відкотом, який виявляється у побудові жорсткої вертикалі влади (відгомін конституційної реформи) та наступі на свободу слова, і язик не повернеться назвати.

Відносний спокій Ніколя Саркозі з приводу демократичних процесів в Україні, як, до речі, і відсутності гучно задекларованих реформ, можна пояснити принаймні трьома моментами.

По-перше, у Франції настільки тішаться тим, що українська влада досягла хоча б фасадної стабільності відразу на двох рівнях — внутрішньополітичному та регіональному, що погрішності в демократичному плані видаються надто несерйозними, аби ними опікувався такий кризовий менеджер міжнародного масштабу, як Ніколя Саркозі. Отож не дивно, що й такі суперечливі питання, як остання конституційна «реформа», були зустрінуті в офіційному Парижі без зайвих сигналів обурення.

По-друге, французький президент позиціонує себе як політик, для котрого, як кажуть американці, Christmas is Christmas, but business is business. Іншими словами — спочатку бізнес, решта потім. У цьому плані візит Януковича до Франції правильніше було б назвати відрядженням: мінімум протокольних «красивостей», максимум справи.

Яскравим прикладом такої політики Ніколя Саркозі є нинішній його підхід до Росії. Німецький Spiegel кілька місяців тому навіть порадив не менш прагматичному канцлеру Меркель брати приклад з французького президента. Мовляв, на різні гучні свята на кшталт параду на День Перемоги Саркозі не їздить, проте відвідує такі заходи, як Всесвітній економічний форум у Санкт-Петербурзі, де укладає низку важливих контрактів для найбільших компаній своєї країни. Щоправда, справжня супероборудка між Росією і Францією у вигляді продажу чотирьох вертольотоносців
«Мистраль» поки так і не відбулася. Париж і Москва все ще не можуть вирішити питання доступу до технологій — критично важливого для Росії. Є інформація, що французів відлякує також і той факт, що деякі з «Містралів» Росія почала погрожувати побудувати не у себе в Санкт-Петербурзі, як було заявлено французькій стороні на початку, а «в одній із сусідніх країн». Йшлось начебто про український Миколаїв. Якби це відбулося, для Франції як країни—члена НАТО питання пролонгації ЧФ РФ у Криму набуло б зовсім іншого відтінку.

Бізнес з Україною має зовсім інший вимір, хоча тема спільного будівництва корветів теж не перший рік фігурує на українсько-французьких переговорах. Українська сторона традиційно посилається на брак коштів. Однак президентові Франції є що захищати в Україні і без таких масштабних проектів. Хоч як дивно, економічна криза в Україні не злякала французьких інвесторів — інтерес, стверджують французькі співрозмовники, залишився на тому ж рівні. А товарообіг між двома країнами навіть зріс. Інша річ, що бізнес, як відомо, завжди орієнтується на історію успіху, а таку історію французам в Україні зробити стає дедалі важче. Особливо за нинішньої влади, коли, як твердять представники французького бізнесу, перевірки до представництв їхніх компаній почали за кількістю наближатися до числа мостів через Сену. Французькому послу в Україні вже не раз доводилося писати листи з приводу підніжок, які ставлять конкретним компаніям несподівані (та явно з корупційним душком) рішення українських судів. Завдяки таким зверненням деякі судові процеси проти французьких компаній були анульовані. Проте проблема себе не вичерпала.

По-третє, холоднокровність Франції пояснюється тим, що у Парижі все ще триває період спостереження за тим, наскільки заяви українського президента збігаються з його діями. «У нас нема підстав не вірити українському президентові, коли він заявляє, що здійснить ті чи інші реформи», — пояснив автору цих рядків поважний представник французького уряду. «Ми розуміємо, що реформи не робляться за півроку. Тому даємо йому ще час», — додав він.

Ну і нарешті, потрібно відверто визнати: рівень індиферентності до України у французьких елітах значно вищий, ніж у багатьох інших країнах Європейського Союзу. І насамперед це, за деякою інформацією, стосується МЗС Франції, очільник якого Бернар Кушнер не до кінця розуміє, в чому полягає важливість і привабливість такого регіону, як Східна Європа, для зовнішньої політики його країни. Не дивно, що на
цьому грунті його підхід до регіону загалом і України зокрема дещо розходиться з баченням більш активного в східноєвропейських питаннях Єлисейського палацу. Почасти це є заслугою зовнішньополітичного радника Ніколя Саркозі, вихідця з України, пана Левіта, а почасти і самого французького президента, який кілька разів особисто бував у Києві і не раз називав його безсумнівною «європейською столицею». Тим часом у французьких політичних колах ходять чутки, що Ніколя Саркозі, орієнтуючись на наступні президентські вибори, незабаром здійснить певне перезавантаження уряду, внаслідок якого любитель африканських і близькосхідних гуманітарних місій Бернар Кушнер залишить свою посаду. До речі, що до наступних президентських виборів у Франції: цікавим моментом для України може стати можливе балотування на них Домініка Строс-Кана. Поки він уголос не каже про це, але обізнані люди стверджують, що швидше за все глава МВФ зважиться на такий крок. Кого-кого, а його особливо знайомити з можливостями України точно буде не потрібно.

Проте не варто забігати наперед, повернімося до іншого блоку питань, які традиційно супроводжують українсько-французький діалог. Йдеться про євроінтеграцію України, яка нарешті набула форм, що мали б влаштовувати такі країни як Франція стовідсотково, оскільки не роблять наріжним каменем перспективу членства в ЄС. Утім, у Парижі очікували, що Янукович під час візиту поставить руба питання про допомогу Франції у деяких євроінтеграційних напрямах Києва, зокрема й у тому що стосується європейської перспективи і безвізового режиму. Проте справжній інтерес, який є у Франції в цьому контексті, зводиться до підписання між Україною і ЄС Угоди про асоціацію як таку. Пояснюється це тим, що президент Саркозі вважає себе автором ідеї про підписання з Україною такого документа. Справді, саме під час президентства Франції в ЄС у 2008 році таке рішення і було ухвалено. Угода про асоціацію з Україною дасть можливість французькому президентові говорити про його внесок не лише у створення Середземноморського Союзу, а й у розвиток «чужої» для Парижа східної політики ЄС.

Тим більше що по інших напрямах французи не надто охочі сьогодні промотувати Україну. Це стосується і безвізового режиму. Можливо, Франція не настільки гостро реагує на це питання, як Німеччина, проте її позиція у ньому, як підмітили українські дипломати, причетні до переговорів, не набагато відрізняється від німецької. Істотною відмінністю між Німеччиною і Францією є те, що Берлін сьогодні налаштований проти швидкого зняття безвізового режиму не лише для України, але й Росії, а Париж щодо вільного пересування росіян не має жодних серйозних зауважень. Навпаки, поряд з іншими представниками «південного флангу» ЄС — Італією та Іспанією — становить своєрідну групу лобістів безвізового режиму для Росії. Таке розходження у позиціях щодо безвізових намірів Москви і Києва пояснюється зовсім різними міграційними ризиками двох країн. «З Москви чи Санкт-Петербурга працювати до ЄС мало хто поїде, бо заробітна платня і там непогана, а з російської глибинки до Європи ніхто не доїде, бо досить далеко. А от варто відкрити кордон для України, значна частина її західного регіону може швидко переміститися в шенгенський бік», — розповідають українським колегам-переговірникам тамтешні стратеги.

Загалом, Франція завжди примудрялася подавати свою позицію щодо євроінтеграційних амбіцій України не лише досить дипломатично, а й досить креативно. Вона ніколи вголос не говорила про небажання підтримати ті чи інші кроки України в цьому напрямі. Натомість пояснювала, що у зв’язку з єесівськими планами Києва проблема полягає не в Україні, а в самому ЄС — якщо його перевантажити, він піде на дно. Це при тому, що французи самі доклалися до такого перевантаження, коли, наприклад, пролобіювали прийняття до Євросоюзу неготової для такого кроку Румунії. А що стосується особливо делікатних євроінтеграційних питань, то тут Франція традиційно використовувала інший залізобетонний аргумент — ми загалом не проти, але ж Німеччина невмолима. Ну і, нарешті, потрібно розуміти, що стосовно України у Парижа немає відчуття певної місії. Інша річ Росія: у французькій столиці свято переконані, що вони просто зобов’язані зробити так, аби нинішній етап модернізації Росії, на відміну від всіх попередніх, виявився вдалим.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для «Української правди»Віктор Пінчук може по праву пишатись цьогорічною Ялтою. Не тільки тому, що вперше в ній брало участь два діючих президенти (Янукович та Коморовські). Точніше, президент Польщі брав участь у промоушн-шоу Януковича, через що мені особисто польського колегу було навіть шкода, але про це іншим разом. Зібравши традиційно поважну тусовку, Віктор Пінчук дав змогу багатьом учасникам зрозуміти кілька важливих речей.1. По-перше, хто насправді керує цією країною. Прихід Януковича у супроводі «ядра» так званої групи «РосУкрЕнерго» – Фірташа, Льовочкіна та Бойка, був настільки демонстративно-пафосним, що примусив не одного західного посла та політика констатувати: «ну тепер нам точно зрозуміло, хто у вас тут замовляє музику». Ну а інших учасників конференції потішила досить показова розмова в кулуарах, що відбувалась за участі представників цієї частини «команди професіоналів». Коли Дмітрію Фірташу під час чергової перерви на каву хтось запропонував «Ну что, пошли кофе выпьем?», він розвеселив оточуючи публіку, видавши на гора просто геніальну фразу: «У меня нет денег». Не знаю, чи це такі жарти олігархів, чи пан Фірташ дійсно думав, що за кофі-брейк на конференціях треба окремо платити, але сюжет, як на мене, символічний. Нова українська влада свято переконана, що путінський принцип «гроші вирішують все, а якщо не вирішують гроші, то вирішують великі гроші, а якщо не вирішують великі гроші, то вирішують дуже великі гроші», найкращий спосіб купити лояльність начебто орієнтованої виключно на демократичні цінності західної (особливо європейської) публіки. Публіки, яка, коли потрібно, і питання правильне президенту чи прем’єру поставить, і коментар позитивний про українську владу зробить, і на поточні тренди у вигляді конституційної реформи заплющить очі, і сяятиме від щастя, якщо хтось з українських олігархів за нею надішле приватний літак.

2. По-друге, завдяки цьогорічній YES стало більш зрозуміло, чого добиваються у Москві від України. Зробити це було не так складно, оскільки на відміну від попередніх Ялтинських конференцій, цього року делегацію з Росії представляли не поодинокі експерти чи маргіналізовані політики, а персонажі з діючої російської влади та близького до неї бізнесу (включно з автором ідеї про модернізацію Росії Віктором Вексельбергом). Головною російською зіркою в Ялті був, безперечно, віце-прем’єр Кудрін. Обіцяв приїхати також глава адміністрації Наришкін та майстер розважати ялтинську публіку Черномирдін, але щось не зрослось. Проте ключовий месидж, як на мене, все ж пролунав з вуст віце-спікера Держдуми Росії Олександра Бабакова. «Ключовий», тому що дуже добре пояснює, для чого нинішнім кремлівським стратегам зв’язка з Україною: «Россия и Украина могут создать новый глобальный центр, который будет источником для решения многих вопросов на европейском континенте и во всем мире».

Присутність серйозного російського десанту в Ялті теж була досить символічною, враховуючи тематичну спрямованість YES на інтеграцію України до ЄС (а не до Росії). «Тепер, здається, росіяни будуть займатись євроінтеграцією України», – пожартував у кулуарах один з європейських політиків. І був не далекий від істини: у Москві дійсно вирішили тримати руку на пульсі української євроінтеграції щільно, як ніколи. Мої розмови з представниками російської делегації у Ялті лише підтвердили: все, що стосується Євросоюзу і України – чи то Угода про асоціацію, чи Зона вільної торгівлі – дратує їх неймовірно. Представник офіційної російської делегації, розібравшись на прийнятті в останній вечір з черговою чаркою Nemiroff, мені прямим текстом повідомив: «Можете еще немножко поиграться в свою евроинтеграцию, но все равно окажетесь в Таможенном Союзе». У принципі на те ж сам натякав і безпосередньо причетний до створення Митного Союзу Сєргєй Глазьєв, коли розповідаючи про ЄЕПи і Митні Союзи постійно наголошував, що Україна поки що не бере участі в них («украинский вагон в ЕЭП пока что на запасном пути»).

Для такого інтеграційного запалу в росіян, звичайно, є підстави. І підстави ці дає особисто президент Янукович. На відміну від президента Коморовського, який у своєму виступі в Ялті майже вмовляв Україну не відмовлятись від бажання стати членом ЄС, Янукович жодного разу не згадав про те, що мета України у вигляді членства в Євросоюзі залишається актуальною, що, звісно ж, не залишилось непоміченим серед європейської публіки. Підтвердивши мої минулотижневі підозри з цього приводу, він оголосив, що тепер Україна сама буде «обирати темпи, форми і методи інтеграції відповідно своїх національних інтересів». Причому, спихнув це все, як і варто було очікувати, на Євросоюз, який «навіть не готовий обговорювати членство з Україною».

3. По-третє, цього разу в Ялті Віктор Пінчук створив ідеальні умови для того, аби ні в кого з присутніх не залишалось питань щодо рівня українських політиків – починаючи від президента і закінчуючи іншими представниками нової влади. Опинившись плі-о-пліч з європейськими колегами на кшталт Карла Більдта, вони виглядали вкрай блідо, а інколи навіть кумедно. Учасники конференції могли переконатись на власні очі, що Янукович за той рік, коли востаннє виступав у Ялті, швидше деградував, ніж прогресував. Виступ Литвина залишився взагалі загадкою: судячи з реакції учасників конференції, для розшифровки сказаного ним явно потрібно було б провести окрему панель. Азаров явно переплутав YES з черговим шустерівським ток-шоу, оперуючи емоційними випадами про «вакханалію, которая творилась в Украине», і примусив не одного європейця замислитись над тим, яку саме країну будує Янукович, заявивши: «один из главных инстинктов – страх – должен работать». Потенційний кандидат на крісло Азарова Андрій Клюєв начебто навмисне тішив російських гостей, підкреслено вживаючи ледве не через кожне речення словосполучення «на Украине». Сергій Тігіпко поближче познайомив західну публіку з особливостями української політичної шизофренії, коли почав розповідати про владу, яка душить його партійні осередки, одночасно перебуваючи у цій владі. Не дивно, що під кінець цього шоу колишнього шведського прем’єра, а нині міністра закордонних справ Карла Більдта, вже жартома сватали в українські президенти. Причому, у присутності іншого «потенційного кандидата» – Александра Кваснєвського. Після конференції я жартома запитала в одного польського політика, кого б Україна могла делегувати у польську політику замість Кваснєвського. Він відповів, що краще залишити їх всіх в Україні. Інший європеєць приречено промовив: «З такими діячами в цієї країни просто нема майбутнього». І не дивно. Нинішні українські політики – це як капучіно: коли знімається пінка, залишається все та ж банальна кава. В Ялті ця пінка немов розчинялась сама по собі…

Фото с сайту УНІАН

Аналітична записка експерта Інституту світової політики Катерини Зарембо та експерта аналітичного центру FRIDE Наталії ШаповаловоїСеред країн СНД Росія зарекомендувала себе як гравець, який підтримує в регіоні авторитарні тенденції. Всупереч зусиллям ЄС і США, спрямованим на демократизацію, Росія просувала антидемократичні режими на пострадянському просторі. Втім, країна несподівано показала і інше цікаве обличчя – пристрасного вболівальника за демократію.Росія спричинилася до підриву прозахідних урядів у Грузії та в України та роками підтримувала авторитарну Білорусь. Втім, не тільки демократичні лідери Москві не до душі. Недемократичні керманичі також впадають у немилість, якщо їхня політика суперечить російським вимогам та інтересам.
Насправді підтримка певного типу режиму у «зоні привілейованих інтересів» для Росії не є самоціллю. Росія вдається до демократизаційної риторики тоді, коли це є доцільним з точки зору геополітики. Отже, мінлива підтримка авторитаризму чи демократії з боку Москви насправді є шляхом забезпечення контролю над слабшим сусідом. Парадоксально, але тактично Росія може вдаватися до демократизації. Але це не означає, що Росія встала на демократичний шлях. Швидше, це вказує на її здатність застосовувати різні тактики в залежності від того, що відповідає її інтересам. А отже, просування демократії може опинитися небезпечною зброєю в руках авторитаризму.

Білорусь: вирок авторитаризму

Згідно зі звітом Nations in Transit 2010 року, опублікованим неурядовою організацією Freedom House, розвиток демократії у Білорусі майже не зазнав прогресу за останні роки. Втім, показники громадянського суспільства та незалежних медіа були найкращими за минуле десятиліття. На думку експертів Інституту безпекових досліджень Європейського Союзу, «найбільш значним фактором, що справив вплив на білоруську внутрішню та зовнішню політику, була суттєва зміна у ставленні Росії до країни». Відносини Білорусі з Росією та ЄС є зворотньо пропорційними: чим далі Мінськ від Москви, тим ближче він до ЄС. Таким чином, Євросоюз опиняється у кращій позиції для застосування «м’якої сили» щодо Білорусі.
Відносини між Білоруссю та Росією постійно погіршувалися з 2004 року, коли Газпром перекрив потік газу до Білорусі з метою змусити Лукашенка продати Росії «Белтрансгаз», державну газотранспортну систему. Тоді Лукашенка порівняв дії «братнього народу» з діями нацистів під час Другої світової війни. 2006, 2008 та 2010 року енергетичні війни між двома країнами повторилися, у ході яких Росія переривала постачання газу та нафти, намагаючись здобути контроль над активами у білоруській нафто- та газопромисловості. Починаючи з 2007 року, Лукашенка дражнив Москву постійним відкладанням ратифікації Митного Союзу з Росією та Казахстаном. Білоруський лідер зміг протистояти російському захвату білоруських економічних активів. Розрив у відносинах поглибився 2008 року, коли Лукашенка відмовився визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії, двох сепаратистських грузинських регіонів.
Тільки-но Європейський Союз запустив ініціативу Східного партнерства в травні 2009 року, між Росією та Білоруссю розпочалася «м’ясо-молочна війна» через заборону російського імпорту відповідної продукції з Білорусі. В свою чергу, Лукашенка проігнорував саміт оркестрованої Росією Організації договору про колективну безпеку. Натомість він зробив спробу зблизитися з ЄС. Євросоюз та Білорусь не тільки розпочали діалог з прав людини та зробили спроби збільшити торгівлю та спільні проекти – білоруські високопосадовці знову змогли отримувати шенгенські візи. Внаслідок цього Лукашенка здійснив свій перший закордонний візит до Італії та Ватикану. Відповідно, прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі став першим західноєвропейським лідером, який здійснив офіційно відвідавМінськ за останні десять років.
Тим часом, відносини між Росією та Білоруссю продовжували погіршуватися і 2010 року: в пику Росії Лукашенка надав притулок поваленому президенту Киргизії Курманбеку Бакієву в квітні, а червень позначився іще однією газовою війною, коли Росія перервала газопостачання до Білорусі через заборгованість.
Щоб перехитрити Росію, Лукашенка не гребує багатьма засобами. В тому числі і прозахідною позицією – і це не могло не розізлити Кремль. Коли Лукашенка вважався близьким союзником Москви, Росія надавала його режиму економічну, політичну та військову підтримку. Проте у відповідь на спроби президента Білорусі діяти незалежно Москва цілеспрямовано запрацювала над послабленням його режиму. В той час як ЄС, розчарований безрезультатністю своєї політики щодо Білорусі, махнув на країну рукою, Росія вирішила зробити власний вклад в її демократизацію. Нещодавні зустрічі російських політиків з білоруською опозицією справили додатковий тиск на Лукашенка.
До того ж, згідно здеякими джерелами, громадянська кампанія «Скажи правду», яка почалася 25 лютого 2010 року та має на меті інформування громадськості про політичні утиски в країні, принаймні наполовину фінансується з боку Росії. У липні російський канал НТВ, який контролюється російською газовим монополістом «Газпром», транслював два документальні фільми під назвою «Хресний батька» та «Хресний батька-2». Ці фільми зображують Лукашенка жорстоким диктатором і звинувачують його у зникненні членів білоруської опозиції, які сталися понад 10 років тому. У Білорусі показів не відбулося, проте чверть білоруського населення знайшла можливість подивитися ці стрічки. У вересні російська медіа-кампанія проти Лукашенка набрала нових обертів – російські ЗМІ показали нові передачі, які змальовували порушення прав людини та вбивства журналістів та опозиції білоруським режимом. У результаті, сотні демонстрантів вийшли на вулицю, вимагаючи розслідування ймовірної участі президента у політичних зникненнях.
Більш того, Сергій Марков, депутат Державної Думи та член правлячої партії «Єдина Росія», визнав, що Росія може вперше звернути увагу на недотримання демократичних норм на президентських виборах в Білорусі, які заплановано на грудень 2010 року. Втім, Лукашенка не збирається випускати з рук владу. Він керував країною протягом 16 років та, найімовірніше, буде обраним на наступні п’ять (незалежні опитування говорять про підтримку Лукашенка 45% населення). Залишається тільки здогадуватися, як далеко зайде Росія задля його послаблення. Втім, підтекст російської політики зрозумілий: тепер, коли Лукашенка більше не в списку улюбленців, Москва вдасться до будь-якого засобу, щоб змусити його підкоритися або ж зрештою залишити президентське крісло. В тому числі до інструментів демократії.
Киргизстан: самодержавця геть!
Іще одним пострадянським політиком, якого Росія звинуватила у недотриманні демократичних стандартів, є Курманбек Бакієв. Цей авторитарний лідер прийшов до влади, витіснивши такого ж авторитарного попередника через путч 2005 року, який ввійшов до історії під назвою «Революція тюльпанів». Бакієв рішуче зіпсував відносини з Москвою через свою відмову закрити американську військову базу на киргизькій території після отримання 450 млн доларів США російської допомоги. За кілька місяців до повстання у квітні 2010 року, яке повалило режим Бакієва, російськомовне телебачення та онлайн-ресурси показали передачі, як зображували Бакієва злочинцем. Більш того, коли доступ до цих вебсайтів був заблокований киргизьким урядом, Міністерство закордонних справ РФ надіслало скарги разом із такими визнаними борцями за свободу слова як Freedom House та Комітет із захисту журналістів.
Росія не втрималася і від загравання з киргизькими опозиційними фігурами. Так, у березні 2010 року Сергій Миронов, спікер Ради Федерації РФ, провів зустріч з Розою Отунбаєвою, тодішнім лідером опозиції. ЇЇ також запросили на конференцію колишніх радянських політичних партій.
Відразу після перевороту російський президент Дмитрій Медведєв засудив режим Бакієва як корумпований та клановий. Він також висунув вимогу про те, що тимчасовий уряд має провести вільні та чесні вибори як абсолютну передумову співпраці Росії та Киргизстану. Російські можновладці продовжували діалог з опозицією – наступного дня після революції російський прем’єр-міністр провів розмову з Розою Отунбаєвою, а Сергій Миронов зробив телефонний дзвінок іншому лідеру опозиції, Омурбеку Текебаєву.
Росія вдавалася до демократичної риторики для боротьби з авторитарним режимом клану Бакієва. Тимчасовий уряд дістав підтримку не тільки Росії, але й ЄС, США та ОБСЄ, що надавало йому легітимності в очах міжнародної спільноти. Як наслідок, Киргизстан отримав тимчасового лідера, лояльного як до Росії, так до США. Парламентська передвиборча кампанія стала періодом відвідувань Москви численими киргизькими політиками, що прагнуть заручитися підтримкою Кремля. З метою зміцнення свого впливу на майбутню киргизьку владу Кремль подав знаки підтримкиє лідерам одразу декількох партій, в тому числі Фелікса Кулова, колишнього прем’єр-міністра, який 2007 року виступив за киргизько-російську конфедерацію.
Грузія: підтримка опозиції
Росія вважає, що продемократична тактика може спрацювати для усунення ще одного російського «ворога» – президента Грузії Михаїла Саакашвілі. Навряд чи Кремлю вдасться спровокувати в Грузії народне повстання:режим Саакашвілі отримав 56% голосів підтримки на місцевих виборах цієї весни. Проте російські намагання спроможні послабити щільні обійми, в яких Саакашвілі тримає владу.
Дмитрій Медведєв відверто заявив: покращення російсько-грузинських відносин можливе тільки тоді, коли Міхаїл Саакашвілі не буде при владі. Це може скоро стати реальністю: другий президентський термін грузинського лідера завершується 2013 року. Втім, Саакашвілі готує конституційну реформу, що має перетворити Грузію у парламентську республіку наприкінці його правління. За ствердженням опозиції, Саакашвілі хоче втриматися при владі в якості прем’єр-міністра. В такому випадку Грузія може піти шляхом зміцнення авторитарних тенденцій. Проте в очах Кремля те що дозволено Росії, коли президент Путін залишився при владі на посаді прем’єр-міністра, недозволено Грузії. Якщо Саакашвілі залишить посаду, частка заслуги за це належатиме і Кремлю, особливо якщо взяти до уваги, що 59% населення не підтримують нинішню грузинську політику щодо їхнього північного сусіда.
Російські можновладці користуються потребою грузинської опозиції підтримувати діалог з Росією задля власної вигоди. Обидва лідери опозиції, яких запросили до Москви, Зураб Ноґаіделі і Ніно Бурджанадзе, пояснили свої візити необхідністю добрих відносин з Росією задля підтримки діалогу з міжнародною спільнотою. Ба більше, коли західна допомога до Грузії зменшилася, Росія стала позиціонувати себе як надійного партнера в часи фінансової скрути. У цьому можна провести цікаву паралель із Білоруссю, коли Росія погрожувала закрити нафтопровід «Дружба», що скоротило би білоруський дохід від торгівлі нафтою та підставило економіку країни під серйозний удар.
Висновки
За спостереженнями журналіста New York Times Ендрю Кремера, російська тактика в регіоні нагадує поведінку Заходу під час «кольорових революцій» в Грузії, Україні та Киргизстані, коли Захід відкрито підтримував опозицію та вільні ЗМІ. Демократичні засоби впливу можуть стати у нагоді, якщо вони можуть замінити недружню владу на дружню та поступливу. Так сталося в Україні 2006 та 2010 року, коли проросійська політична партія отримала владний мандат в ході демократичних виборів. І так може трапитися в Молдові 2010 року, де Росія пробує демократичні тактики задля повернення до влади проросійських сил.
Російський інструментарій підтримки демократії різноманітний так само, як і західна демократична допомога. Москва припиняє фінансову підтримку, вводить торгівельні санкції, підтримує опозицію або неурядові організації, які виступають за демократію, веде медіа-кампанію проти авторитарного лідера та закликає до демократичних виборів.
Було би наївно думати, що демократизація регіону є кінцевою метою Росії. Стратегія Кремля щодо сусідів очевидна: західні демократичні прийоми та риторика використовуються задля усунення авторитарних, але нелояльних до Росії лідерів, що призводить послаблення їхніх країн. Засоби, які Росія використовує для зміни правлячих еліт або їхньої поведінки, направлені не на демократичний розвиток, а на встановлення залежної від Росії влади. Кремль намагається зробити так, щоб конкуренція між лідерами всередині країни була якнайзапеклішою, таким чином роз’єднуючи еліти та забезпечуючи собі легкий доступ до влади та цінних господарських об’єктів. До того ж, Росія постає у вигідному світлі як партнер Заходу, цілком у відповідності із американськими очікуваннями «перезавантаження» та планом модернізації, підписаним з ЄС. З цього випливає випливають кілька уроків для вразливих об’єктів російського впливу та західних борців за демократію.
Перш за все, Україна та Грузія – останні «поля бою». Якщо вони спіймаються на російську наживку та відкинуть стандарти демократії, вони не тільки віддаляться від Заходу, але й передадуть Росії титул найвпливовішого гравця в регіоні. Саме тому західні агенти демократії мають працювати тяжче, ніж будь-коли, щоб попередити скочування цих країн на авторитарних шлях.
Непослідовність політики Заходу щодо підтримки демократії дає можливість Росії використовувати продемократичну риторику у власних цілях. Проте, якщо засоби виглядають схожими, результати відрізнятимуться: Росія заплющить очі на недемократичні тенденції нового, лояльного до Росії лідера, якщо потенційні переваги будуть того варті.
Така політика Москви може також розглядатися як компонент російської стратегії з редефініці їпоняття демократії. Як вдома, так і за кордоном Росія не заперечує демократію як таку:вона пропонує власне її визначення та вдається до вибіркової критики демократії у інших країнах – усе для того, аби відвернути від себе зовнішню критику або справити тиск на недружні режими.
Захід не повинен залишати східноєвропейський регіон. Поведінка його еліт не відображає волю населення. Зважаючи на авторитарні тенденції в регіоні європейського сусідства, Європейський Союз має відстоювати свою присутність та сприяти демократії більше, ніж будь-коли. Проте замість того, щоб сприяти окремим лідерам, Захід має підтримувати демократичні інститути виборів, верховенства права, громадянську освіту,публічно засуджувати недотримання демократичних норм. Капітуляція Заходу означатиме, що всі ресурси та зусилля, кинуті на демократизацію країн регіону, були витрачені марно.
Росія має власну позицію щодо підтримки демократії, і борці за демократію мають обов’язково її враховувати. Брак наполегливості з боку Заходу дає Росії зелене світло на перетворення демократизації на інструмент поширення свого впливу. Якщо це стане реальністю, легітимність цього впливу буде важко спростувати.
Наталя Шаповалова – дослідник аналітичного центру FRIDE (м. Мадрид, Іспанія)
Катерина Зарембо – експерт Інституту світової політики (м. Київ, Україна) та дослідник Інституту відкритого суспільства.

Повна версія статті в форматі PDF(англійською мовою)

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Не складно собі уявити, яка дискусія могла б розгорнутись після слів баронеси Ештон про те, що Україна вже не хоче в ЄС, якби не блискавичне спростування сказаного нею з боку Євросоюзу. Але, насправді, ця поважна за статусом персона в Брюсселі, фактично міністр закордонних справ ЄС, не відкрила б жодної великої таємниці, якби дійсно повідомила на лекції у Гарвардському університеті: «Україна не бачить себе в ЄС, а бачить себе як європейську ідентичність» (що вона насправді сказала, можна прослухати тут і тут). Незважаючи на всі закиди з приводу кваліфікації пані Ештон на посаду головного дипломата Європи, насправді вона зробила велику послугу українській владі: поставила питання, на яке не відважуються щиро відповісти Віктор Янукович та його команда. А саме – чи цікавить їх дійсно членство України в ЄС?\
Це питання, потрібно зізнатись, останнім часом постійно спливає в дипломатичних та експертних колах – європейських загалом, українських зокрема. І не тільки тому, що команда професіоналів поки що не підтверджує свій намір євроінтегруватись нічим іншим, крім нав’язливих заяв Віктора Федоровича про пріоритетність європейського напрямку. Причому, досі ніхто точно не розуміє, для чого Янукович це робить. Хоча логічно така риторика потрібна президенту принаймні з трьох міркувань.

По-перше, відмова від євроінтеграції була б досить ризикованим кроком в електоральному плані, враховуючи запрограмованість українського населення на «рух в Європу» (навіть якщо більшість в такому русі давно зневірилась). Натомість, такі безцінні плоди євроінтеграції як безвізовий режим могли стати більш ніж щедрим подарунком для регіоналів під вибори 2012 року.

По-друге, така риторика є корисною для прикриття у діалозі з Росією: як тільки росіяни почнуть пресингу вати з черговими інтеграційними ідеями, можна відразу послатись на попередні зобов’язання з Брюсселем (як це, в принципі, було з Митним Союзом і Зоною вільної торгівлі з ЄС) і списати все на непоступливих євробюрократів.

По-третє, чому б, власне, не говорити про євроінтеграцію, якщо про неї говорить сам Медвєдєв («у нас всіх своя євроінтеграція»)? Інше питання, чому так дратуються російські політики та дипломати, коли в неофіційних розмовах чують про євроінтеграцію України? І кого мав на увазі Віктор Федорович, коли в інтерв’ю The Wall Street Journal розповідав (а виглядало так, ніби виправдовувався), що Україна своєю євроінтеграцією нікого не хоче образити? Явно ж не Сполучені Штати чи Китай.

У цьому, власне, й полягає найцікавіший момент: якщо Янукович не бачить Україну членом ЄС, то його євроінтеграція нічим не відрізняється від російської. Не виключаю, що Росія спеціально почала експлуатувати термін «євроінтеграція», характеризуючи і свої відносини з ЄС, аби девальвувати значення цього поняття. Фактично підірвати уявлення про нього, як про процес, котрий веде до членства в ЄС. Саме так її традиційно сприймали в Україні. Тепер, виглядає, в неї вкладатиметься російський зміст: євроінтеграція як синонім слова модернізація. Нічого, на перший погляд, поганого, якщо не врахувати, що йдеться про модернізацію за європейським зразком, але російським планом дій.

Зізнаюсь, ніколи не була прихильником розмов про членство України в Євросоюзі. Не найкращий час, очевидно, говорити про це і сьогодні. Але якщо президент постійно акцентує увагу на пріоритетності євроінтеграції, то хотілось би принаймні розуміти, якою він бачить кінцеву мету цього процесу. Одна справа, якщо завдання-максимум полягає в отриманні безвізового режиму, інша – якщо планка ставиться на рівні членства в ЄС. Відповідно, реформи сягають далеко за межі запровадження біометричних паспортів та створення багатостраждального єдиного міграційного органу. Одна справа, коли українська влада відмовиться від амбіцій членства в Європейському Союзі, бо виявиться що і українське населення не бажає нічого більшого від ЄС, аніж безвізового режиму. Інша – коли такий рівень євро інтеграції виставлять (чи вже виставили?) Януковичу його друзі в Москві.

У зв’язку з цим дуже хочеться сподіватись, що після саміту Україна-ЄС в листопаді представники української влади показово не гримнуть дверима і не заявлять, що членство в ЄС Україну більше не цікавить. Адже допоки Янукович декларує пріоритетний курс на євроінтеграцію, доти в Брюсселя є принаймні мінімальні важелі впливу на нього та Україну, яку він будує.

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для сайту «ГЛАВКОМ»До України 14 вересня може завітати міністр закордонних справ Венесуели Ніколас Мадуро. А за ним не виключено – і сам Уго Чавес. Чи не розлютить це остаточно Сполучені Штати, які марно намагаються привчити нинішнє керівництво демократичним правилам поведінки?\

Якраз учора в Україні із візитом побував заступник державного секретаря США Уїльям Бернс. Дуже поважна людина в міжнародній дипломатії. У 1990-х журнал «Тайм» включив його до 50 найбільш перспективних американських лідерів. Візит людини, яка обіймає третю за важливістю посаду в ієрархії Держдепартаменту, говорить сам за себе: про Україну пам’ятають, з порядку денного вона не зникає, але…

Пан Бернс до України завітав після свого візиту до Росії. До слова, держсекретар Гілларі Клінтон вибрала більш політкоректний маршрут – Польща, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан. Американська дипломатія вже давно намагається організовувати візити представників своєї країни таким чином, аби Україна не перебувала в одній зв’язці з Росією. Можливо, США винесли певні уроки після неприємного прецеденту 1994 року. Тоді президент Білл Клінтон завітав до Києва (а точніше до аеропорту «Бориспіль») буквально на кількадесят хвилин – а далі попрямував із візитом до Москви. Українські ЗМІ тоді досить гостро відреагували на такий собі «піт-стоп» американського лідера. Нагадаю, усе це відбувалося на тлі небаченого зближення Росії і США, котрі вимагали від Києва відмовитися від ядерної зброї.

Звичайно, візит Бернса аж ніяк не можна порівнювати з клінтонівським. Щонайменше, заступник держсекретаря проводив свої зустрічі не в аеропорту. Утім, його перебування в Москві напередодні виглядало зовсім невипадковим. Принаймні про це свідчили ті мессиджі, з якими приїхав американський дипломат до обох країн. Ключовий пункт програми Бернса у Москві – зустріч із представниками правозахисних організацій. Ключовий пункт переговорів Бернса з Президентом Януковичем – заклик поважати демократичні цінності. Складається враження, що в Вашингтоні вбачають певний взаємозв’язок авторитарних проявів в Україні і Росії. Загальновідома формула Бжезінського: без України Росія ніколи не стане імперією; демократична Україна спонукатиме до демократичних перетворень і Росію. Поки що все відбувається в зворотному напрямку.

Заяви Бернса в Києві насправді були надто виваженими. Жодного критичного слова на адресу української влади. Лише констатація: є підстави для занепокоєння, про це йшлося на зустрічі з Президентом, Президент обіцяв захищати свободу слова…

Чому була такою слабкою реакція Бернса? Цілком імовірно, що в США таким чином зайняли джентльменську позицію: оскільки Україна врятувала Президента Барака Обаму від провалу на безпековому саміті у квітні цього року, США вимушені заплющувати очі на деякі українські реалії.

Символічною була зустріч Бернса із українськими журналістами. Вона була досить короткою, тому журналісти встигли поставити десь до десяти запитань. Показово – більшість із них стосувалася саме ситуації в Україні з демократією. Двічі журналісти перепитали в американського дипломата про його ставлення до того, що керівник СБУ України має безпосередній стосунок до провідного телеканалу. «Я не знайомий із цією ситуацією», – відповів двічі пан Бернс, у цілому не справляючи враження непоінформованої людини.

Насправді важко повірити в те, що Посольство США не інформувало поважного гостя про те, що відбувається в Україні. За звичай, закордонні візитери отримують досьє від своїх дипломатів про головні проблеми, з якими стикається країна відвідування. Нереально уявити, що в звіті про Україну, який надали Бернсу, жодного слова не було про Валерія Хорошковського, який є головним ньюзмейкером в Україні уже впродовж кількох місяців.

Вочевидь, США вирішили зайняти позицію спостерігача, і Бернс перебував у Києві зі свого роду моніторинговим візитом. Якщо це так, то з часом Держдепартамент може виступити із заявою, в якій міститимуться більш чіткі оцінки того, що відбувається в Україні. І якщо Президент не доведе своєї прихильності демократії найближчим часом, то абсолютно логічним буде подальше сповзання української влади до самоізоляції. І цей процес уже розпочався.

…В Україні чомусь виявилося малопоміченим спілкування журналістів, представників неурядового сектору із депутатом німецького Бундестагу – Андреасом Шокенгоффом. Він перебував у Києві на початку цього тижня на запрошення Фонду Конрада Аденауера. Пан Шокенгофф представляє правлячий блок ХДС/ХСС, є заступником голови фракції у справах закордонної, оборонної і європейської політики. Від його думки залежить те, як буде проводити свою політику Німеччина (одна з ключових країн ЄС) щодо України. Виступ Шокенгоффа був дуже різким і гострим. Політик, до речі, згадав про неприпустимість того, аби керівник спецслужби одночасно був членом Вищої ради юстиції Німецький депутат вважає настільки загрозливими тенденції в Україні, що упевнений у необхідності збільшити фінансову підтримку громадських організацій в Україні. Заяви Шокенгоффа відображають реальну думку західних політиків про українську владу: він – депутат, а тому може дозволити собі сказати те, про що не могла публічно говорити канцлер Ангела Меркель.

Про яку зону вільної торгівлі, безвізовий режим може в такій ситуації говорити Україна? Невже Президенту байдуже, що його (а заодно і всієї країни) шлях до міжнародної ізоляції стає дедалі коротшим?

Може, й справді не в курсі. А може, і байдуже. Інакше, як пояснити те, що до Києва невдовзі завітає міністр закордонних справ Венесуели? До речі, після міністерських візитів дуже часто відбуваються візити і президентські. Тому цілком імовірно, що після міністра до нас завітає і Уго Чавес. Щонайменше на це розраховує венесуельська сторона. Для Януковича рукостискання з відомим антиамериканістом Чавесом може виявитися фатальним. І виправдати його багатовекторністю буде дуже непросто, якщо зважити, що після цього в України лишиться не так і багато векторів – СНД, Китай, африканські країни. Буде нагода поглибити співпрацю з КНДР.

Блог директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Спостерігаючи вчора, як Янукович зображав із себе у Берліні головного українського демократа та євроінтегратора, мені пригадалась нещодавня розмова з послом однієї поважної євросоюзівської країни. Невимушено розмовляючи про справи міжнародно-політичні, ми, пригадую, чомусь почали обговорювати те, наскільки бездумно Дмітрій Медвєдєв за доволі короткий час захопився словом «модернізація». Як, і в принципі, всі похідні від нього: «модернізаційне партнерство» (це йому, правда, ще колишній віце-канцлер Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайєр в лексикон підкинув), «модернізаційні альянси» та інші політичні неологізми з епітетом «модернізаційний». Тоді чомусь здавалось, що «модернізацією» почне направо і наліво розкидатись і любитель наслідувати свого кремлівського друга Віктор Янукович. Тим більше, що Ангелі Меркель близькі подібні модернізаційні ідеї – недаремно в неї на робочому столі, як подейкують, стоїть портрет Катерини II, іншої великої німецької модернізаторки на російських просторах. Але Янукович та його команда поки що застрягли на етапі раннього Путіна – все ще не можуть викинути з першого місця лексичних фаворитів слово «стабільність». Про модернізацію пишуть у своїх статтях для «Дзеркала тижня» хіба такі прогресивні представники команди, як Костянтин Грищенко.Але якщо з улюбленими словами керівників у цій частині світу все більш-менш зрозуміло – достатньо проаналізувати їхні виступи та заяви, то з найбільш ненависними словечками й поняттями трохи складніше. Ми з моїм дипломатичним співрозмовником дійшли до компромісу, що у випадку команди Януковича це могло б бути слово «процес». Саме воно, за спостереженнями багатьох західних переговірників, здатне діяти на Віктора Федоровича, Миколу Яновича та інших доблесних персонажів нинішньої української влади, як високовольтний розряд. Вони не люблять процесів, вони люблять конкретні оборудки – тут і відразу. Тому їм легко домовитись – неважливо на свою користь, чи ні – з російськими колегами. Тому вони теоретично можуть швидко знайти спільну мову по багатьох питаннях з американцями (збагачений уран в обмін на зустріч Обамою – з цієї серії). З Євросоюзом все складніше. Євроінтеграція – це виснажливий ПРОЦЕС. Тут бліц-кригів не вийде ні в безвізовому режимі, ні із Зоною вільної торгівлі, ні в інших чутливих та чомусь досі бажаних для Януковича (козир на парламентських виборах 2012?) євроінтеграційних питаннях. У Брюсселі досі згадують, як Микола Азаров ледве не обурено розповідав одному з єврокомісарів, що до Зони вільної торгівлі з ЄС Україна вже готова ледве не з часів його попереднього перебування в уряді. Залишились, мовляв, якісь дрібниці.

Це болгарські політики скаржаться у Євросоюзі, наскільки вони втомились від реформ (і то з Парижу та Берліну їм говорять, що не такі вже ті реформи й очевидні). А поляки досі з посмішкою розповідають, наскільки були шоковані, коли бюрократи з Брюсселю почали вимагати від них такі, на тодішній польський погляд, безглузді речі, як чітко визначені розміри кліток для свійських птахів. Але в тих та інших у кінці тунелю, принаймні, був маячок у вигляді перспективи членства в ЄС. З Україною проблема полягає в тому, що цей процес значно важливіший, аніж кінцевий результат. Хоча б тому, що кінцевий результат не зовсім відомий. Чи зовсім невідомий. Янукович, до речі, в Берліні сам підтвердив, що євроінтеграція не є самоціллю.

Є в історії з українською євроінтеграцією, яку незрозуміло чому продовжує палко відстоювати президент Янукович, ще й інша хвороба. Її діагноз найбільш точно висловив мій інший поважний співрозмовник – високопоставлений дипломат ще однієї успішної євросоюзівської країни. «Занадто багата країна», – саме такий словесний внесок він вніс у розмову про те, чому в України нема шансів суттєво просунутись на шляху до Євросоюзу в найближчі як мінімум п`ять років. Під «надто багатою країною» він мав на увазі, звісно ж, не загалом Україну, а політичну верхівку, по рукам і ногам зв`язану великим бізнесом. Верхівку (елітою її язик не повертається назвати), якій реально є що втрачати на шляху до Євросоюзу. Це не те, що котрась з балтійських країн, це навіть не Польща, де світ шалених грошів зійшовся на постаті одного Яна Кульчика. Тут зовсім інший розмах, і поки цей політико-бізнесовий монстр рулитиме на Банковій, розмови Януковича про євроінтеграцію залишатимуться лише одноразовим (якщо пощастить – кількаразовим) вхідним квитком у канцелярію Меркель, чи у Єлисейський палац Саркозі, який він теж має плани відвідати у якості чергового зовнішньополітичного атракціону. Не більше. Фотка з Обамою і Меркель вже в альбомі є.

Блог директора Института мировой политики Алены Гетьманчук на сайте «УКРАИНСКОЙ ПРАВДЫ»Уважаемый Виктор Федорович!\
Ровно год назад я обратился к вашему предшественнику как письменно, так и посредством моего любимого в последнее время вида коммуникации – видео-блога. Цель тогдашнего обращения была столь же чистой и благородной, как недавний визит Патриарха Московского и Всея Руси Кирилла на Украину: прекратить наметившуюся во время президентства известной нами личности деградацию в украинско-российском диалоге. В моем послании я достаточно четко изложил все претензии к бывшему президенту Украины. Вынужден признаться: в тот момент я даже подумать не мог, что главные наши замечания будут сняты вами с повестки дня в таком быстром темпе.
Сегодня могу с уверенностью сказать, что не ошибся, сделав ставку во время президентских выборов на Украине именно на Вас. Хотя, как Вам, наверно, известно, далеко не все в руководстве Российской Федерации испытывали подобный оптимизм по поводу Вашего избрания на президентский пост.

Уже в первые сто дней свого президентства Вы продемонстрировали, что готовы служить не только Украине, но и нашему единому народу. Вы четко дали понять, что «Украина для людей» в вашем понимании – это, прежде всего, Украина для русских людей. Без особого хирургического вмешательства с нашей стороны Вы вытащили из отношений Украины и России две самые большие занозы: маниакальное желание украинской верхушки двигаться в сторону НАТО и не менее упрямые попытки выдворить из Севастополя его кормильца и гордость – Черноморский Флот Российской Федерации.

Мы, конечно же, не могли не заметить Ваших усилий по прекращению тех испытаний, которым подвергалась в последние годы общая история двух стран. Вами был решительно остановлен процесс героизации нацистских пособников. Националистически окрашенные трактовки массового голода в СССР в 1932-33 годах, присущие для Вашего предшественника, канули в Лету. Пагубная практика вмешательства украинского государства в дела православной церкви зарублена на корню.

Вы являетесь, пожалуй, единственным президентом, который охотно и без лишних вопросов поддержал мою главную международную инициативу – Договор о европейской безопасности. Вы, в отличие от многих других партнеров России, не стали дожидаться, пока новая европейская система коллективной безопасности станет реальностью, а, даже к нашему удивлению, закрепили ее в недавно принятых украинским парламентом приоритетах своей внутренней и внешней политики.

В то же время, у меня как президента Российской Федерации остаются некоторые опасения по поводу динамики развития наших отношений, а также отдельных деструктивных элементов, наметившихся в нашем диалоге. Мой почти отпускной дресс-код и отсутствие соответствующего символического фона (все-таки корабль Черноморского Флота за моей спиной был весьма кстати в прошлый раз) не позволяет мне обратиться к вам с помощью видео-блога, поэтому воспользуюсь исключительно эпистолярным жанром. Надеюсь, что мои замечания станут для вас такой же настольной книгой, как и мое обращение годичной давности.

Во-первых, вопрос так называемой внеблоковости Украины. Я как юрист готов был закрыть глаза на отсутствие такого термина в международной юридической терминологии. Но только в том случае, когда эта внеблоковость гарантирует невступление Украины в НАТО. Однако, насколько верно я проинформирован, под невступлением Украины в любой из существующих военно-политических союзов вы имели ввиду также неприсоединение к такой перспективной организации как ОДКБ. Чтобы убрать это недоразумение и сделать путь для Украины в Организацию договора коллективной безопасности открытым, хочу обратить внимание на следующий момент: ОДКБ не является военно-политическим союзом. Это международная организация, нацеленная, в первую очередь, на миротворческую деятельность.

Я рад, что вы прислушались к совету моего политического напарника В.Путина более четко артикулировать свою позицию по отношению к НАТО. Однако одного Закона с фиксируемой внеблоковостью явно недостаточно. Нам нужны дополнительные гарантии того, что новая украинская власть не начнет процесс повторного втягивания Украины в чуждый истинно славянским и православным ценностям союз. Моя рекомендация – подкрепить нынешний внеблоковый статус на всенародном украинском референдуме.

Мы внимательно следим за развитием отношений между украинской властью и режимом Саакашвили, варварски напавшим два года назад на Южную Осетию. Мы с пониманием отнеслись к нежеланию Украины признать Абхазию и Южную Осетию, но нам не до конца понятно, почему в Киеве постоянно околачиваются пособники режима Саакашвили, включая и приезд последнего. Новое политическое руководство Украины должно помнить, что раны, нанесенные украинским оружием во время войны в Грузии, еще не зажили в российском и югоосетинском обществе. Вы должны понимать, что любая поддержка режима Саакашвили может трактоваться как поддержка украинской властью совершенных им преступлений.

Отдельного внимания заслуживает вопрос так называемой евроинтеграции Украины. Мы спокойно восприняли тот факт, что нынешняя украинская власть оставила процесс приближения к Европейскому Союзу главным приоритетом своей внешней политики. Зная наших украинских друзей, мы прекрасно понимаем: декларировать – не значит интегрировать. В то же время, чтобы избежать каких-либо трений в наших отношениях в дальнейшем, хотел бы сразу предупредить: процесс евроинтеграции Украины должен быть синхронизирован с процессом евроинтеграции России. А значит – конечной целью нашего общего движения к ЕС должно стать получение безвизового режима для граждан наших стран. В этом контексте позволю себе напомнить, что подобный процесс требует от Украины делимитации и демаркации государственных границ с соседними государствами. Россия заинтересована в том, чтобы родственные нам украинцы как можно скорее почувствовали на себе преимущества свободного передвижения по странам Евросоюза, поэтому мы готовы ускорить переговоры по делимитации морской границы на условиях, предложенных российской стороной.

Одной из препон развития наших отношений являются попытки вытеснить русский язык не только из общественной жизни, культуры, средств массовой информации, но и политической жизни Украины. Нам, например, не до конца понятно, что (или кто) вынуждает премьер-министра Украины предпринимать титанические усилия для того, чтобы озвучивать свои выступления на украинском, а не родном для него и понятном для всех граждан Украины русском языке.

Мы оценили то, с какой оперативностью по просьбе патриарха Кирилла была переименована часть улицы Мазепы в столице Украины, но в вашей стране еще остаются города, где центральные улицы по-прежнему названы именем Степана Бандеры и других недостойных президентского упоминания исторических персонажей.

Подлинные чаяния наших народов требуют от нас раз и навсегда избавиться от тяжелого наследия «оранжевой власти». Нас должны объединить не только общая история, культура и религия, но и общие политические и исторические цели. Мы должны воссоздать новую Русь: как две страны и единый народ.

С уважением,

Дмитрий Медведев

P.S. Сегодня ровно год, как Дмитрий Медведев обратился со своим нашумевшим посланием
к украинскому коллеге, тогда еще президенту Виктору Ющенко. Ваша покорная слуга позволила себе немного пофантазировать, как подобное письмо уже к новому президенту Украины могло бы выглядеть сегодня. То, о чем, в свою очередь, мог бы написать российскому коллеге Виктор Янукович, читайте здесь.