Архіви: Публікації

Візит Януковича до Казахстану трохи ламає гарно вималювану ним схему трійки стратегічних партнерів із ЄС, Росії та США, які він, по ідеї, мав би відвідати в першу чергу: переліт на інший берег Атлантики відбудеться лише на наступному тижні. Але цей візит цілком міг би виправдати себе, якби в Астані Віктор Федорович щонайменше поцікавився інформацією про те, як живеться Казахстанові в розпіареному Путіним Митному Союзі (МС).Звісно, вивести Нурсултана Назарбаєва на таку розмову було б не так і просто, але якби вона відбулась – стала б дуже навіть непоганою профілактикою української влади на предмет митного вірусу російського походження.\
Звісно, могло бути й навпаки – Нурсултан Назарбаєв, на прохання друзів з Москви, вимальовував прекрасні перспективи входження України до цього чудового Союзу, дорога з якого веде в старий і добрий ЄЕП. Пригадується, коли вперше президенти чотирьох пострадянських країн оголосили про створення ЄЕПу в 2003 році, то цю ідею активно приписували саме Назарбаєву…

Так чи інакше, ваша покірна слуга все ж сподівається, що казахстанський інтер`єр надихне українського президента та його супроводжуючу свиту дізнатись, зокрема, про наступні речі.

По-перше, на те, що, за підрахунками казахських експертів, через участь Астани в улюбленому дітищі Путіна вже в цьому році бюджет республіки не дорахується близько $500 млн (на слуханнях в казахському парламенті озвучувалась, зокрема, цифра в $ 470 млн). Все тому, що єдиний митний тариф новоутвореного союзу на 92% складається із митних зборів Росії. І практично 90% від всіх митних зборів буде йти прямісінько в російський бюджет, а Казахстану діставатиметься від цього всього братського пирога лише близько 7%.

По-друге, було б варто взяти до уваги, що з початку цього року на деякі імпортні товари, завезені з поза зони Митного союзу (а таких дві третини!!!), ціни в Казахстані вже підстрибнули ледве не на 50%. Очікується подорожчання продуктів харчування. Свій нериємний слід нова митна дружба з Росією залишить і на ціні супер популярних в Казахстані товарів з Китаю. Б`ють на сполох й автомобілісти: розмитнення імпортних авто з входженням Казахстану в Митний союз встигли вирости втричі. І так далі, тому подібне…

Таким чином, лише підтверджуються здогадки тих експертів, що гра в рамках Митного Союзу відбуватиметься виключно й строго за російськими правилами. Звісно, Назарбаєв навряд чи уподібниться «бацькові» Лукашенку й публічно говоритиме про недосконалості Митного союзу, але незадоволений казахський бізнес, котрий, як не забувають нагадати казахські експерти, зрісся з тамтешнім чиновництвом майже намертво, може внести певні корективи в трансформацію Митного союзу в успішний інтеграційний проект. І навіть коли тамтешніх бізнесменів заспокоюють, що тепер для них відкритий цілий ринок зі 180 мільйона осіб, вони лише знизують плечима: а що, власне, ми будемо туди експортувати? Вони не такі наївні, аби думати, що російські компанії заради процвітання Митного Союзу будуть жертвувати своїм теплим місцем на догоду казахським чи білоруським колегам. Не дивно, що у минулому році найбільше негативне сальдо у зовнішній торгівлі в Казахстана було саме з Росією…

Можливо, зовсім недаремно проти Митного Союзу вже збунтувались не лише опозиційні депутати, а й казахські громадські діячі, представники культури чи керівники громадських організацій та мас-медіа, котрих раніше навряд чи хтось відважився б зарахувати до числа президентських критиків. Причому зробили це у формі підписів під досить жорстким листом до керівництва країни, в якому назвали входження в Митний Союз «початком кінця незалежного існування» Казахстану й закликали денонсувати раніше підписані угоди…

Україна сьогодні перебуває в доволі вигідному положенні у тому сенсі, що може спокійно поспостерігати, як відбувається супер вигідна, за версією Москви, взаємодія трьох пострадянських країн у Митному Союзі. І повчитись на помилках інших, а не зробити крок, про який потім жалкуватиме. Тим більше, що й в Казахстані протести розпочались лише після трьох місяців з початку запуску Союзу.

Темпи Януковича з ліквідації всього, що стосується в цій країні НАТО, або мовою офіціозу – євроатлантичної інтеграції, вражають і водночас дивують.Дивують, бо якось не дуже серйозно для «команди професіоналів» так різко розмахувати шаблею в питаннях, які офіційно закріплені не лише в українському законодавстві часів Кучми і першого прем`єрства Януковича, а й в документах НАТО на кшталт підсумкового ком`юніке Бухарестського саміту. Що не кажіть, а це вже явна заявка на те, аби Україну й надалі сприймали як абсолютно непрогнозованого в своїх діях і цілковито непослідовного в своїх деклараціях партнера. Адже, якщо наразі заради відновлення повноцінного стратегічного партнерства з Росією (про що відкритим текстом в інтерв`ю вже кажуть навіть високопоставлені українські дипломати) здають НАТО, то де гарантія, що через рік для чергового наведення мостів між Києвом та Москвою не здадуть і Євросоюз?\
Для мене також досить показовим у всій цій історії є те, що навіть найбільші скептики членства України в НАТО – тобто німці, в один голос висловлюються про недоцільність законодавчого закріплення позаблокового статусу. «Неактуальними» такі спроби назвав під час однієї дискусії в Інституті світової політики посол Німеччини в Україні Ганс-Юрген Гаймзьот, а його заступниця Сюзанне Шютц, озвучуючи позицію німецького уряду на відеоконференції з Берліном на минулому тижні, надіслала більш ніж однозначний месидж: «прийняти закон про позаблоковий статус буде помилковим кроком».

Про те, що все насправді робиться регіоналами якимсь дивним поспіхом (чи не до травневого візиту Медвєдєва в Київ так стелять доріжку?), свідчить і те, що у світі досі не можуть зрозуміти, до якого саме статусу прагне Україна, адже якщо перекласти на англійську бажання Януковича буквально – non-bloc status (тут важливо зауважити, що навіть самі англомовні люди не завжди знають, як правильно витлумачити англійською ідею-фікс українського президента), то відразу у будь-якого західного політика чи дипломата виникає реакція на кшталт: «А причому тут НАТО? НАТО це ж не блок». Вперше таке зауваження мені довелось почути від одного відомого натівського функціонера в штаб-квартирі Альянсу у грудні минулого року. Великої уваги, зізнаюсь, я йому не приділила. Однак після того, як подібні думки почали лунати з завидною періодичністю з вуст досить різних знавців дипломатичної справи, довелось все ж навести деякі довідки з цього приводу. Отож, як пояснив мені один знаний експерт з міжнародного права, слово «блок” вважається виключним творінням радянської пропаганди. Недаремно, навіть до цього часу воно найчастіше вживається разом з епітетом «агресивний». У жодному з документів НАТО, починаючи з Вашингтонського договору від 4 квітня 1949 року, ви не знайдете цього поняття в прив`язці до Альянсу. Натомість ним аж кишать не те що радянські, але й сучасні російські матеріали (достатньо задати елементарний пошук в Google). Більше того, Януковичу і команді було б корисно знати, що в НАТО, як і загалом на Заході, це слово має чітко виражений негативний відтінок, і його було б бажано не вживати в контексті Північно-Атлантичного Альянсу взагалі, якщо він хоче принаймні зберегти нинішній статус співпраці з цією організацією. Від деяких обізнаних дипломатів доводилось навіть чути, що західному поняттю «блок» більше відповідає ОДКБ – як організація, котра ґрунтується навколо одного центру і створена явно на противагу іншій військово-політичній організації.

На тему НАТО й позаблоковості наприкінці минулого тижня я також розмовляла зі Строубом Телботтом, котрий, як відомо, гостював на запрошення Фонду Пінчука у Києві (разом із Хав`єром Соланою, котрого Телботт як президент Брукінгс Інституту найняв до себе на роботу експертом). Перший раз про те, що НАТО – це не блок, великий друг сім`ї Клінтонів обмовився на Дипломатичному клубі Фонду Арсенія Яценюка Open Ukraine. На наступний день у мене була нагода випити з паном Телботтом зеленого чаю. Частина розмови, котра відбулась у автора цих рядків з відомим зовнішньополітичним стратегом Штатів, була записана на диктофон і опублікована в останньому номері «Дзеркала тижня». Там він коротко пройшовся і по позаблоковості в контексті НАТО. З «неопублікованого» пропоную ще кілька пояснень пана Телботта з цього приводу, які можуть бути корисними для зовнішньополітичних стратегів нової команди:

Чому ви так проти слова «блок»?

Тому що НАТО – це Альянс, який кардинально змінився після закінчення «холодної війни», і він не протистоїть жодному іншому блоку. Зараз НАТО – це група націй, які намагаються робити все, що в їх силах, аби забезпечити безпеку країн-членів…

Я допитуюсь, тому що в українські мові нема такої суттєвої різниці в значенні слів «блок» та Альянс…

Але, Альоно, послухай, в англійській мові ми також маємо такий анахронізм, як блок. І я думаю, що потрібно, аби люди зрозуміли, що це є ехом «холодної війни» і почали думати по-новому… Як Горбачов колись казав про «новое мышление». Ми все ще потребуємо такого «нового мышления» і стосовно сприйняття НАТО…

… Звісно, дехто може звинуватити автора цих рядків в казуїстиці. Але історія міжнародних відносин багата прикладами, коли неправильний переклад, як і неправильне розуміння самої суті тих чи інших процесів, провокували великі дипломатичні непорозуміння. Один з достатньо свіжих прикладів в контексті України зводиться до того, як німці та голландці на саміті Україна-ЄС в Парижі у вересні 2008 року відстоювали, аби Україна фігурувала у заключних документах як «європейська країна», а не «європейська держава”. Здавалось би, що тут такого принципового? Лише те, що європейська держава згідно зі статтею 49 Договору про Євросоюз має право на членство в ЄС. Про європейську «країну» там нічого не сказано…

Так що, хочеться побажати «команді професіоналів» визначитись, якого загальновизнаного у міжнародному праві (а не вигаданого самотужки) статусу вони бажають для України… І якщо Україна де-факто вже є позаблоковою, чи є сенс це ще закріплювати законодавчо лише для того, аби порадувати російських братів від політики?

Вступ України до союзу з Росією та Білоруссю поки неможливий, хоча теоретично ця ідея обговорюється, коли заходить мова про поступки Кремля щодо цін на енергоносії для Києва. Проте вже очевидно, що для української сторони це зробити буде дуже проблематично, починаючи від економічних переваг і закінчуючи аполітичним іміджем на світовій арені.Думки експертів на тему «Політичні поступки Кремлю: Союз України, Росії та Білорусії. Що далі?» журналісти мали змогу почути під час прес-конференції у «Главкомі». На їхін питання відповідали директор української філії Інституту країн СНД Володимир Корнілов, провідний експерт Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при МЗС України Олександр Палій та заступник директора Інституту світової політики Сергій Солодкий.\
Олександр Палій: Ми побачили цікаву трансформацію Віктора Януковича. Перед виборами він намагався презентувати себе навіть як проєвропейського політика, риторика його була принципово іншою, ніж п’ять років тому. Він говорив в низці інтерв’ю та виступів на Заході, що буде відстоювати суверенітет та незалежність України. Проте після виборів, виходячи з його кадрової політики, фактично встановився маріонетковий режим і цілі сфери державного управління були віддані на відкуп іноземній державі. Відбулася низка кадрових призначень за прямою вказівкою Москви. На мій погляд, тут є певна особистісна, можливо, навіть компроматна, залежність Януковича від російського керівництва. Очевидно, що основна цінність тієї команди, яка прийшла до влади, – це гроші. За ці значні фінансові переваги на сьогоднішній день нинішнє керівництво фактично готове обміняти все, що завгодно – від національного суверенітету до ідентичності, державності і т.д. Тобто Януковича чи то загнали, чи то він сам загнався в маріонеткову парадигму. Думаю, що цей шлях для нього та Партії регіонів буде згубним, тому що більшість населення України, приблизно у співвідношенні три до чотирьох або чотири до п’яти, виступають за незалежність країни та її суверенітет. Про це свідчать всі соціологічні опитування.

На сьогоднішній день кадри, які були поставлені за вказівкою Москви, дратують більшу частину населення. Відомо, що у нас 67% вважають рідною українську мову, в державі проживає 78% українців, при цьому політика гуманітарного блоку цілком послідовно є явно антиукраїнською. Зрозуміло, що такий режим в Україні політичної перспективи на вільних демократичних виборах немає.

Навіщо Януковича заганяють в цю парадигму? Мені здається, його підштовхують до того, щоб встановити у нас авторитарний режим, таким чином повністю ізолювавши його від заходу.

Ще одна цікава ситуація: по суті нинішній Кабінет Міністрів не має програми, тиждень тому Янукович заявив, що дає 60 днів на її розробку. Це означає, що після чотирьох років перебування при владі, декількох виборчих кампаній, де регіонали твердили, що у них є якийсь план, виявилось, що цього плану насправді не існує. Регіонали підім’яли під себе всі кадрові посади, але при цьому не розуміють, що з цією владою робити, і в який бік рухати реформи, щоб хоча б втримати свій нинішній результат, я вже не кажу про його нарощення. Тут з’являється ідея цього українсько-російсько-білоруського союзу. Я розглядаю її як провокативну, яка спрямована на те, щоб випробувати здатність українського суспільства та політичних сил, що сьогодні перебувають у стані роздрібненої опозиції, адекватно реагувати на такі речі. Звичайно, це засіб поторгуватися знову з росіянами в обмін на якісь поступки в ціні на газ.

Але якщо подивитися, чим є на сьогодні російсько-білоруський союз, то побачимо, що такого напруженого рівня дискусії, як там, можуть відбуватися хіба що між палестинцями та арабами. Буквально тиждень тому президент Лукашенко відповів черговою тирадою на всі пропозиції Кремля. Після десятиліття існування ця структура абсолютно не функціональна, вона вичерпала себе. Нам намагаються підкинути цю ідею, але наше суспільство толерантно ставиться до всіх держав – до Росії і Білорусі, до Європейського союзу. У нас немає якихось фобій, і це дуже добре, бо свідчить про психічне здоров’я нашого народу.

Сьогоднішній геополітичний простір, який склався на просторах колишнього СНД, – це суцільні лузери. Це країни, в яких спостерігається найбільше економічне падіння, найвища корупція і т.д. Україна – це країна, з якої було висмоктано імперією життєві соки, де було створено компрадорську корумповану політичну еліту, яка не здатна працювати на державу. В Росії є свої проблеми: там є патріотична еліта, але в них дуже неефективна корупційна система і модель економіки. В результаті, ми бачимо падіння ВВП, яке в Росії становило 8,7% за 2009 рік. Це найгірший показник по всіх країнах БРІК (в Індії зростання майже на 6%, в Китаї зростання майже на 9% і в Бразилії падіння на 2%.) та Великої двадцятки. В Україні ситуація ще гірша.

Проте країни, які відбилися від цього союзу та відгородитися від імперії, демонструють хороші успіхи. Наприклад, на сьогоднішній день єдина країна в Європейському союзі, яка демонструє зростання, це Польща (+ 2,4% на 2009 рік, коли відбулося колосальне падіння по всьому світу).

Тут варто згадати про іншу державу, яка свого часу відбилася від такого союзу, – Фінляндію, яка зараз є чи не найменш корумпованою у світі і одна з перших на рівнем ВВП. Думаю, що для всіх здравомислячих людей в Україні, які бажають своїй державі процвітання, така ідея є дуже великим викликом, тому що це замах на суверенітет, що, згідно з нашою Конституцією, є державною зрадою. Цієї статті поки що ніхто не скасував. Тому на сьогоднішній день, по-перше, такий тренд є аморальним, бо нехтує всіма жертвами, які поніс український народ в цьому союзі, по-друге – це цілком тупикова гілка через те, що це союз лузерів.

{1}

Владимир Корнилов: Что касается сенсационной информации о назначениях по указке Кремля. Где доказательства?

Олександр Палій: В мене є відомості від тих людей, яким я довіряю, в нинішній українській владі. Вони говорять про те, що ще вночі перед призначеннями була абсолютно інша кадрова палітра по міністру оборони, міністру закордонних справ та по гуманітарному блоку. Відносно суверенна політика України залишилась лише в сфері економіки, все інше віддано під маріонетковий контроль іноземній державі.

Владимир Корнилов: Я слышал много слухов, у меня было много сведений от людей, которым я доверял и не очень, о том, что в свое время г-н Гриценко назначался по прямому указанию из НАТО, об этом писали некоторые «желтые» бульварные газеты, оппозиционная пресса. Но мне, как уважающему себя политологу, никогда не приходило в голову объявлять с трибуны о том, что Гриценко – назначенец из НАТО или обсуждать другие назначения Виктора Ющенко, которые он подписывал, объявлял с экранов, а на следующий день передумывал. Не надо выдавать какие-то слухи за действительно имевший место факт.

Что касается идей о союзе Украины, Беларуси и России. Меня удивляет, что эта тема вызвала такую бурную неадекватную реакцию со стороны некоторых политиков и СМИ. Она периодически возникала последние пять лет, звучала из разных уст, почему-то всерьез не воспринималась. На самом деле запрос на эту тему есть, причем в украинском обществе больше, чем в российском. Озвученные г-ном Палием социологические данные о том, что ¾ населения выступает за то, чтобы Украина была самостоятельной и независимой, не мешали ему, всевозможным оранжевым политикам и политологам призывать нас вступать в Европейский союз. Это не противоречило идеи украинской независимости, мы слышали о европейском выборе нашего народа…

Я приведу конкретные социологические данные, ежегодный соцзамер, известный как Евразийский монитор, который свидетельствует, что вне зависимости от политической конъюнктуры, постоянно огромное число жителей Украины выступают за объединение с Россией в той или иной форме. Причем таких людей гораздо больше, чем сторонников вступления Украины в ЕС. Данные за весну 2008 года, в 2009-м цифры были фактически идентичны, – 47% жителей Украины выступают за то, чтобы Украина объединилась с РФ и только 21% за объединение с Евросоюзом. Заметьте, что в России желающих объединиться с Украиной на тот момент было гораздо меньше – 29%. Вот и сравнивайте цифры, не странно ли, что в обществе есть запрос на эту идею, есть значительное количество украинцев, которые хотят этого, но почему-то мы считаем, что этого нельзя обсуждать всуе. Посмотрите, какой шум поднялся вокруг письма депутата Госдумы на счет возможности объединения Украины, России и Беларуси в единое государство, причем со столицей в Киеве. Шум поднялся неимоверный, будто занесли меч над независимостью Украины. Но в письме человек предложил своим коллегам – депутатам Верховной Рады и некоторым депутатам Госдумы – в узком кругу собраться и обсудить вообще теоретически такую идею. И мы из этого почему-то делаем далеко идущие выводы.

Беларусь, как мы слышали от г-на Палия, существует в этом довольно странном образовании, которое называется союзное государство, и тем ни менее имеет свои взгляды, зачастую отличающиеся от взглядов Москвы, спорит жестче, чем украинская власть. И суверенитет свой не утратила. Но когда речь заходит о ценах на газ, что надо делать Украине какие-то послабления, по сравнению с европейскими государствами, мы слышим от украинских политиков перед переговорами в Москве Бойко и Азарова, что вот не плохо было бы иметь цены на газ, как в Беларуси. Логично, в России напоминают, что действительно с Беларусью худо ли бедно, но это странное союзное государство все-таки существует, и когда идут отсылки к белорусским ценам по газу, забывают, что рядом есть та же Прибалтика, не лузеры по мнению г-на Палия, поскольку вовремя откололись и теперь имеют худшие показатели. Там цены на газ вполне сопоставимы с ценами для Украины.

Сейчас никто не вносит в политическую повестку дня на уровне государства тему внезапного резкого входа Украины в какие-то там новые интеграционные проекты. Заметьте, и г-н Федоров предлагает это обсудить пока что в теоретической плоскости, и г-н Семиноженко, на которого сейчас обрушилась критика, говорит вообще о теоретической возможности присоединения Украины к этому союзу. Пока еще на уровне государственных структур эта тема не обсуждается, но очень странно было бы, если бы среди экспертов, в прессе не обсуждалась тема, на которую есть запрос в обществе. В конце-концов, если кто-то считает, что добрая половина нашего украинцев ошибается, значит нужно разъяснять. Никто ведь не предлагает неконституционным путем отобрать у Украины независимость и втянуть ее в обход каким-то там законам, Конституции в какие-то союзы – Таможенный, экономический, политический, межгосударственный.

Думаю, что сейчас на повестке дня встанет вопрос о присоединении Украины, или как минимум об активизации ее участия хотя бы на уровне наблюдателя, в Евразийском экономическом сообществе. Но подчеркиваю, что никто не будет силой тянуть туда Украину. Если она найдет в этом свои политические и экономические выгоды, мне кажется, что они есть, тогда действительно будет эта тема обсуждаться.

{2}

Сергій Солодкий: Я б поки не називав українське керівництво ані маріонетками, ані патріотами, оскільки воно ще фактично нічого не зробило. Те, що ми зараз бачимо та чуємо, – заяви про багатовекторність, про відданість європейському вибору, про зміцнення національної економіки. Якщо говорити про зовнішню політику – це справді розгубленість і невизначеність. Доволі дивна ситуація, оскільки українській незалежності спливає другий десяток, а у нас досі лунає запитання: куди йти?

Створилося СНД як засіб економічної співпраці. В 1994 році було схвалено угоду про зону вільної торгівлі. Вона не працює. На пострадянському просторі згодом було створено ЄврАзЕС, Україна там стала спостерігачем ще десять років тому, і це був як замінник членства країн, яких намагалися запросити чи втягнути.

В 2003 році з’явилася ідея про Єдиний економічний простір, яку, як згодом з’ясувалося, учасники розуміли по-різному. Росія, Білорусія і Казахстан сприйняли це як економічно-політичний проект, як різноступеневу інтеграцію за прикладом Європейського Союзу, яка починається із зони вільної торгівлі і завершується валютним і політичним союзами. Україна розуміла це як створення ефективної зони вільної торгівлі. Що з цього вийшло, ми пам’ятаємо. В 2004 році Верховна Рада все-таки ратифікувала угоду про створення ЄЕП, але з обумовленнями, що ми будемо виконувати цю угоду лише в тій мірі, яка не буде суперечити Конституції України.

За останні п’ять років забули про ідею ЄЕП, можливо, в силу політичної ситуації чи об’єктивних причин, тому що Україна була зацікавлена у функціональній ефективній зоні вільної торгівлі, яка не працювала ані на двосторонньому рівні з Російською Федерацією, ані в ЄЕП. Не було видно зацікавленості передусім з боку Росії аби зона вільної торгівлі працювала. Очевидно, що там був розрахунок, що якщо Україна приєднається в найбільш глибоку інтеграцію, на створення політичного союзу, тоді можливо і ЗВТ працюватиме.

Якщо ми говоримо про інтеграцію, то давайте подивимося як працює її перший етап – зона вільної торгівлі – він не працював. Коли зараз мова заходить про створення Митного союзу, потрібно знову ж таки професійно розібратися, що Україна може від цього отримати. Митний союз – це наступний етап економічної інтеграції після зони вільної торгівлі. Де гарантія, що якщо ми зараз будемо говорити про створення Митного союзу, зона вільної торгівля знову запрацює, якщо вона не працювала останні двадцять років? Гарантії жодної немає.

Зона вільної торгівлі – це існування безтарифної зони на більшість товарів. Митний союз – це вищий ступінь інтеграції. Він передбачає, що учасники можуть запроваджувати тарифи щодо третіх сторін, які не беруть участь у союзі. Яка вигода від цього Україні, яка вже взяла певні зобов’язання у рамках СОТ? Якщо Україна зараз погоджується на Митний союз з Російської Федерацією – це означає, що ми перекреслюємо всі попередні переговори з десятками країн, Україна автоматично перетвориться в безвідповідального партнера на світовій арені.

Дійсно, в Україні більшість громадян виступають за гарні відносини з Росією, справді є певний інтерес до союзу з Росією і Білоруссю. Але давайте запитаємо громадян України: вони хочуть жити як француз чи як росіянин? Яку вони пенсію хотіли б отримувати – як німецький чи як білоруський громадянин?

Зараз не потрібно вигадувати велосипед. Так, Україна, Росія і Білорусь зараз можуть почати все з нуля і спробувати збудувати союз на авось, а, можливо, щось вийде. Але у нас є потужний розвинутий союз держав, де живуть соціально захищені громадяни, і у нас є до чого прагнути, і відповідно адаптовувати своє законодавство. Чому б Росії і Білорусії не взяти приклад з Європейського Союзу, не потрібно створювати власних митних союзів. Росія зараз так само працює над підписання зони вільної торгівлі з ЄС, це ж сама намагається зробити Україна. Росія так само намагається інтегруватися з європейськими економіками. Не треба боятися, що інтереси та стратегія України і Росії при цьому можуть розходитися.

Поки що і Президент, і міністр закордонних справ демонструють професійність. Вони сказали, що з Митним союзом треба розібратися. Звичайно, це може йти всупереч нашим зобов’язанням перед СОТ. Те, що запропонував Семиноженко, – це пропозиція і ми можемо її обговорити. Але, як на мене, це відволікання уваги від більш нагальних проблем. Зараз потрібно працювати над подоланням наслідків кризи. Крім того, не потрібно забувати, що у нас є три державні службовці, які мають право говорити про зовнішні політичні питання – міністр закордонних справ, Президент і прем’єр-міністр. Віце-прем’єра з гуманітарних питань в цьому переліку немає.

Чи можливий хоча б теоретичний вступ України до союзу з Росією та Білоруссю?

Сергій Солодкий: Це було б абсолютно безвідповідально зараз говорити про зміну зовнішньополітичного вектора. В 1998 році ще президент Кучма прийняв європейську стратегію і відповідно до неї працював і на другому терміні, і Віктор Ющенко. Нинішньому Президенту було б безвідповідально з опалу приймати будь-яке рішення. Це буде безвідповідально і щодо наших міжнародних партнерів, коли ми говорили більше десяти років, що ми рухаємося до Євросоюзу, і зараз вмить перериваємо цю інтеграцію і рухаємося в іншому напрямку. Говорити про тимчасовий союз буде безвідповідально щодо Росії і Білорусії.

Кажуть про те, що в Європейському Союзі нас не чекають. Я б так не говорив. Європейський Союз зараз не готовий до цього через попередню хвилю розширення. В цьому вина можливо не стільки ЄС, скільки України, тому що вона вже могла опинитися в попередніх хвилях розширення, якби не займалася балачками, куди їй вступати, а реформами, адаптацією законодавства до євросоюзівського. Україна вже давно була б у Європейському Союзі, і не стояло б цих питань. Тому не потрібно зараз займатися балачками, потрібно наздоганяти час та навіть його випереджати. Потрібно займатися реформами і продовжувати те, що почали ще в 1998 році: адаптація національного законодавства і підвищення рівня життя, добробуту українців як мінімум до того, який зараз в країнах Європейського Союзу.

Які для України можуть бути економічні чи політичні вигоди після вступу в союз Росії та Білорусі?

Владимир Корнилов: Что касается экономических и политических выгод, возможного присоединения Украины к такому объединению, то данный вопрос сейчас в политической межгосударственной повестке дня Украины и России не стоит. Пока что стоит вопрос о Таможенном союзе, что совсем не противоречит участию Украины в ВТО. Безответственны заявления о том, что Украина обязательно должна что-то там нарушать заключенное в ВТО.

Сергій Солодкий: Це не суперечитиме, якщо інші партнери Росія і Білорусія погодяться на ті мита і тарифи, які Україна взяла в зобов’язання. А чи підуть вони на це?

Владимир Корнилов: Это уже другой вопрос. От возможного присоединения Украины к Таможенному союзу на самом деле вопросов больше должно быть не в Украине, а в России и Беларуси, поскольку Украина, вступив на дискриминационных условиях в ВТО, по сути, сдала свой рынок целому ряду государств. Сейчас, если Украина вступает на тех же условиях, то в Россию открываются барьеры, в частности для американских, канадских, австралийских, бразильских товаров, на что Россия пойти не может. Я думаю, что будет обсуждаться вопрос о присоединении Украины к Таможенному Союзу, может быть на иных условиях, чем все остальные участники, пока еще не подписавшие подобные дискриминационные условия с ВТО. Но никто не призывает Украину разрывать договор и выходить из ВТО.

Тут задавался вопрос, зачем нужны собственные таможенные союзы? Даже внутри Евросоюза существуют свои таможенные экономические союзы. То есть, еще более интеграционная форма объединения, чем Евросоюз, ВТО или что-то в этом духе. Существует масса различных интеграционных форм, и никто не говорит о том, что надо неконституционным путем втягивать Украину в качестве колонии, губернии в какое-то другое государство. Даже Жириновский так не ставит вопрос.

Действительно уже сейчас стоит в повестке дня вопрос присоединения Украины к ЕврАзЭС и Таможенному союзу и здесь веское слово должны сказать экономисты, а не политологи. Сегодня в обществе и прессе помимо идеи возможного присоединения Украины к ЕС нужно обсуждать и идеи в будущем присоединиться к союзу с Беларусью, с Китаем, с Индией, вступать в НАТО. Должны обсуждаться альтернативные идеи. Экономическое благополучие тех или иных государств может меняться постоянно. Еще недавно прибалтийские государства приводились нам в пример благополучия, а перед Финляндией называли Исландию, как пример для подражания. Почему-то сейчас уже никто не вспоминает об этом. Весы экономического положения колеблются постоянно. Если мы в сиюминутной политической или экономической ситуации будем пристегивать свои геополитические устремления на века – это будет колоссальная ошибка.

{3}

Олександр Палій: Щодо конкретних результатів Митного союзу. Як відомо, Росія діє там дуже просто. Узгоджуються митні тарифи і при цьому Росія вилучає з вільної торгівлі свої енергоносії. Так, зокрема, э з Білоруссю, якій дешевші енергоносії даються не тому, що вона перебуває в союзі Росії та Білорусі, а лише тому, що вона здала половину своєї газотранспортної системи. Тільки в обмін на це Білорусь певний час отримуватиме дешевші енергоносії, ніж решта держав. Тільки в обмін на це, а не на членство в якомусь союзі. Коли Росія вилучає енергоносії із зони вільної торгівлі в межах Митного союзу, це означає, що її підприємства конкурентно отримують перевагу перед іншими членами Митного союзу. Це означає, що Росія таким чином отримує переваги за рахунок українського, білоруського, казахського ринків, а українські виробники відповідно потерпають. Саме тому ми чуємо і від Президента Януковича, від Акімової та навіть від Азарова, що для України питання входження до Митного союзу на сьогоднішній день визначається членством у СОТ, тому що економічно в умовах вилучення із зони вільної торгівлі енергоносіїв це для України не має жодного економічного сенсу.

Сергій Солодкий: Щодо вступу до Союзу з Росією і Білоруссю, чи до ЄврАзЕС потрібно відповісти на запитання: чи є ефективними ці організації, чи вони взагалі працюють? Партнери в цих союзах постійно сваряться. Чому в Союзі Росії і Білорусії досі не створено єдиної валюти? Чому Лукашенко відмовляється запроваджувати російський рубль? Все свідчить про те, що цей союз є нежиттєздатним і абсолютно неперспективним. Вигоди економічні можливі для України, для Росії, Білорусі, якщо буде працювати зона вільної торгівлі. Давайте спочатку її запустимо, а потім будемо говорити про інші етапи інтеграції.

Владимир Корнилов: В Евросоюзе существует целый ряд немаленьких государств, которые не ввели и не хотят вводить евро. Это не значит, что Евросоюз – это мифическая организация, которая не работает. Мы видим, как там сорятся между собой государства, достаточно посмотреть на Германию и Грецию. К Евросоюзу и к валюте евро государства Европы шли несколько десятков лет, сорились, конфликты с применением вооруженных сил между членами нынешнего Евросоюза были как минимум не таким уж редким явлением.

Олександр Палій: Якщо буде увага до України з боку Росії, у нас будуть прекрасні відносини, якщо не захочеться залізти нам на голову. Приказка кошового отамана Івана Сірка «Хто сів поряд, той брат, хто сів зверху, той проклятий» – це наше українське розуміння і його квінтесенція, дуже важлива для встановлення нормальних доброзичливих та добросусідських відносин.

Україні спливає другий десяток незалежності, а вона досі немає цілеспрямованого курсу зовнішньої інтеграції. Чи не вплине це негативно на міжнародний імідж України?

Владимир Корнилов: Государства с тысячелетней историей задают себе периодически вопрос «Куда идти?». На самом деле нет ничего вечного в историческом развитии общества или государства. Не бывает, к сожалению, вечных союзов. То есть, это нормальное явление, когда на двадцатом, на сотом, на тысячном году существования государство обсуждает вопросы внешнеполитической ориентации и интеграции. Другое дело, к чему я призываю, чтобы эти споры не базировались на ежеминутной, конъюнктурной выгоде, потому что эта ситуация экономического будущего, процветания, благосостояния тоже меняется постоянно.

Сергій Солодкий: Я б хотів, щоб ми зупинилися із визначенням, куди нарешті вступати. Ми вже визначилися. Потрібно працювати, щоб ефективно працювала зона вільної торгівлі і з Російською Федерацією, потрібно завершити переговори з Європейським Союзом про створення зони вільної торгівлі, щоб працювала успішно економіка Україна і зростали соціальні стандарти в Україні.

Олександр Палій: Якщо російське керівництво буде думати, що прийшов час, і треба вхопити все, то мені здається, що це може зіпсувати наші відносини на дострокову перспективу. Якщо будуть складатися відносини з повагою до суверенітету, я думаю, що у нас є дуже хороші можливості говорити з Росією в значно більш конструктивному руслі.

Фото – Станіслав Груздєв

Как известно, 12 апреля Виктор Янукович отправится в Вашингтон. Украинские дипломаты пытаются организовать для него встречу с президентом США Бараком Обамой в кулуарах Саммита по ядерной безопасности. О том, чего ждут в Вашингтоне от первого, ознакомительного визита нового главы украинского государства, и на что может рассчитывать сам Янукович, отправляясь за океан, «Главком» поинтересовался у ведущих американских экспертов по Украине.{1}\
Уильям Тейлор, экс-посол США в Украине, вице-президент Центра постконфликтного мира и стабильности Института мира США:

– Президент Янукович может рассчитывать на встречи с высокопоставленными представителями американской администрации, как я предполагаю, в том числе и с президентом Обамой, чтобы изложить свою программу украинских реформ. Вашингтонские собеседники Януковича захотят услышать от него о планах юридической реформы, об антикоррупционной программе, о сотрудничестве с МВФ, о земельной и энергетической реформах.

Для того чтобы стать партнером, с которым США смогу и будут разговаривать, вашему президенту необходимо продемонстрировать приверженность агрессивной программе реформ в Украине и воплотить эту программу в жизнь.

Американцы были изумлены комментариями кандидата в президенты Януковича по поводу признания Южной Осетии и Абхазии. Мы также были удивлены, услышав о его планах о присоединении Украины к Таможенному союзу России, Беларуси и Казахстана. Мы предполагаем, что он на самом деле не имел всего этого в виду и, приехав в Вашингтон, внесет ясность. Мы предполагаем, что он – как и большинство украинцев – считает себя европейцем, а не евразийцем.

Что же касается заявленных намерений о законодательном закреплении нейтрального статуса Украины, то интересно, как ваша страна собирается в таком случае защищать свой суверенитет и независимость. Нейтралитет не бесплатен.

{2}

Стивен Пайфер, экс-посол США в Украине, старший научный сотрудник Института Брукингса:

– Если у президентов Януковича и Обамы получится встретиться в апреле в кулуарах Саммита по ядерной безопасности, у них будет возможность обсудить будущий курс американско-украинских отношений. Вашингтону интересно услышать мысли президента Януковича о внешнеполитическом курсе Украины и, пожалуй, настолько же важно узнать, как он собирается справляться с рядом серьезных внутренних проблем, стоящих перед Украиной.

Мне кажется, что президент Янукович в ближайшие месяцы может существенно укрепить свой кредит доверия в Вашингтоне, а также в Европе, если он серьезно подойдет к некоторым критическим вопросам внутренних реформ. К примеру, вопрос украинского газового сектора – это ежемесячная драма: сможет или нет Украина заплатить России за газ. Это вопрос не только экономической или энергетической безопасности, это вопрос национальной безопасности Украины. Настоящая реформа газового сектора потребует жестких решений, таких как повышение цен на газ. Если президент Янукович решит этого не делать, учитывая вероятные политические последствия такого шага, это можно будет понять. Но это оставит Украину в опасной ситуации. Если же, напротив, президент Янукович продавит настоящие реформы в газовом секторе, он существенно укрепит свой кредит доверия на Западе как человек, который стремится серьезно подходить к украинским вызовам.

По моему ощущению, Вашингтон хочет посмотреть, как президент Янукович будет балансировать между Россией и Западом. Ожидания таковы, что его политика приведет к снижению напряженности между Киевом и Москвой. Но также есть мнение, что он отдает должное важности развития прочных отношений с Европой (если не с НАТО, то с ЕС). Не осталось без внимания то, что его первый зарубежный визит в качестве президента был именно в Брюссель.

Украина может и должна иметь хорошие отношения как с Россией, так и с Западом, хотя в некоторых вопросах придется выбирать. Например, будет сложно, а вероятно вообще невозможно присоединиться к Таможенному союзу России, Казахстана и Беларуси таким образом, чтобы это не шло вразрез с обязательствами Киева в рамках ВТО. Вступление в Таможенный союз предположительно положит конец перспективам Украины заключить договор о глубокой зоне свободной торговли с Евросоюзом – эти два формата экономического взаимодействия просто несовместимы. Но выбор за Киевом.

Американская администрация четко показала, что она поддерживает прочные отношения Украины и НАТО и сохранение «открытой двери» Альянса, если Украина будет стремиться именно к вступлению в него.

Но этот выбор должна сделать Украина. И совершенно очевидно, что в данный момент ни президент Янукович, ни большинство украинского общества не хотят гнаться за членством в НАТО. Украине решать, какие договоренности наиболее существенны для ее безопасности. Администрация Обамы не будет давить на Украину, чтобы она продвигалась в отношениях с НАТО быстрее и дальше, чем сама Украина желает продвигаться.

{3}

Сэмюэль Чарап, старший научный сотрудник Центра за американский прогресс:

– В данный момент нет твердой гарантии, что встреча президентов Януковича и Обамы состоится. Сам Саммит по ядерной безопасности 12-13 апреля будет, пожалуй, наиболее представительным собранием президентов в Вашингтоне со времен Второй мировой войны. Свыше сорока глав государств приедут, и наверное, все захотят посетить овальный кабинет.

Но многие в Вашингтоне надеются, что Обама примет Януковича, таким образом подавая ему руку как демократически избранном лидеру Украины, и докажет ему, что стереотипы, сформировавшиеся в отношении него в западной прессе, не будут влиять на политику США. Надеюсь, что Виктор Янукович получит четкий сигнал о том, что его принимают, поддерживают в попытках реформировать Украину и вывести ее из экономического кризиса, что с ним будут работать над теми же вопросами, над которыми работали с его предшественником Виктором Ющенко.

Также с моей точки зрения важно, что у Януковича в США будет возможность пообщаться с конгрессменами, представителями неправительственных организаций, экспертами, журналистами – людьми, которые во многом формируют имидж той или иной страны в Америке. Это шанс произвести впечатление на скептичный Вашингтон и самому разрушить стереотипы, бытующие в прессе.

Если Янукович хочет получить долгосрочную поддержку США, ему надо действительно достичь прогресса в экономических реформах, реформе энергетического сектора, восстановлении сотрудничества с МВФ. В Вашингтоне хотят не слушать обещания и спичи, а видеть конкретные результаты.

Я считаю, что те, кто в американском правительстве занимается Украиной, не расценивают Януковича как пророссийского политика: за украинское направление отвечают очень компетентные профессионалы, которые могут трезво оценить ситуацию и сказать, как, по-моему, однажды сказал Путин: «Нет в Украине пророссийских политиков».

Разговоры о вхождении Украины в Таможенный союз с Россией, Беларусью и Казахстаном – видимо, следствие того, что якобы это – та уступка, которую требует сам Владимир Владимирович Путин в обмен на снижение цен на газ. Но это было бы катастрофой. Если новый президент Украины и его команда хотят полностью дискредитировать себя перед Западом, то они вольны входить в Таможенный союз, таким образом отказываясь от членства в ВТО. Однако я сильно сомневаюсь в такой перспективе. И с точки зрения пиара, и с точки зрения экономики это категорически противоречило бы национальным интересам Украины. Я также полагаю, что закрепление нейтралитета Украины на законодательном уровне было бы неправильным шагом, который бы плохо восприняли на Западе. Даже те, кто не является фанатами членства Украины в НАТО в ближайшие годы, расценят закрепление нейтралитета на законодательном уровне как шаг, совершенно не соответствующий современному состоянию системы международных отношений.

Материал подготовлен при содействии Института мировой политики

Двадцять сьомого квітня у Бонні зустрінуться міністри закордонних справ Веймарського трикутника, тобто Польщі, Німеччини та Франції. Але не традиційною трійкою, а вчотирьох: на зустріч запрошений також український міністр Костянтин Грищенко. Насправді, за моєю інформацією, взяти участь у ній покликали ще Петра Порошенка під час Мюнхенської конференції безпеки, а потім сталось відомо що.Показово, що всю цю дипломатичну кашу заварили саме німці, а не, скажімо, традиційні ініціатори заходів з євровтягування України поляки. Показово, що у ній візьме участь французький міністр. Як свідчать деякі дипломатичні джерела, в минулому році, коли німецький міністр Штайнмайєр та польський Сікорські їхали до Києва, аби підтримати Україну під час кульмінації економічної кризи, французи, начебто, акуратно з`їхали з теми. Не було французького міністра й поруч з німцем та поляком і під час візиту Йошки Фішера й Адама Ротфельда до Києва після Помаранчевої революції в 2005-му. Те, що французи оживились, факт, безумовно, досить обнадійливий. І цей факт, до речі, дає мало шансів на втілення ідеї Йошки Фішера про те, що Україною має займатись такий собі німецько-польський альянс. Власне, й на вчорашній відеоконференції з Берліном, організованій Інститутом світової політики, німецькі експерти чітко сказали: «Німеччина завжди дбає про інтереси Франції – ми не можемо будувати вісь Берлін-Варшава без врахування думки Парижу».\
Отож, розрахунок більше полягає в тому, що й сама Франція продовжуватиме ангажуватись в українські справи. Так, за інформацією вашої покірної слуги, Ніколя Саркозі вже надіслав президенту Януковичу офіційне запрошення відвідати Париж. На сьогодні дата візиту ще не визначена, але, за попередніми прикидками, до Єлисейського палацу Віктор Федорович направиться, швидше за все, восени. Досить символічним, як на мене, штрихом було й те, що у традиційному рейтингу закордонних послів в Україні, оприлюдненому на минулому тижні, першу трійку склали саме посли країн-членів Веймарського трикутника, а найбільше балів експертів зібрав саме посол Франції Жак Фор.

Проте, той факт, що французи все більше ангажуються в українські справи навряд чи означає, що позиція Франції стала значно лояльнішою до євроінтеграційних прагнень України. Швидше, позиція Польщі почала більше дрейфувати до французької та німецької. Мій товариш, відомий німецький експерт з питань України Райнер Лінднер вчора назвав те, що відбувається між Україною, з одного боку, та ЄС і НАТО з іншого – стратегічною паузою. У всіх трьох столицях, за моїм персональним спостереженням, все більше доходять до висновку, що рано чи пізно Україна буде в ЄС, але вголос про це надають перевагу не говорити. З одного боку, французи й особливо німці займають правильну публічну позицію – не обіцяти Україні того, чого не можуть виконати. З іншого, такі відверті заяви, які вчора на згаданій відеоконференції уособив німецький професор Еккарт Штратеншульте («Євросоюзу потрібно зафіксувати, що для України нема перспективи інтегруватись до ЄС. Це несправедливо, але це факт»), є досить небезпечними, адже надають додаткові козирі політикам на зразок Семиноженка, які використовують їх для посилення формули «в ЄС нас не хочуть» і на ній підставі проштовхують в маси ідею про можливість Союзів з Росією та Білоруссю чи двома руками агітують за Митний союз. Недаремно, заступниця посла Німеччини Сюзанне Шютц вимушена була уточнити, що для німецького уряду є принциповим рух України до Євросоюзу.

І, нарешті, можливо, найбільш важливий момент: Німеччину, Францію та Польщу в контексті України (чи точніше її зовнішньополітичної орієнтації) сьогодні поєднує ще одна досить логічна позиція – якщо пріоритетів багато, то це вже не пріоритети. Результатом дипломатичних метань Януковича і Ко у ключових європейських столицях стало враження, що новій українській владі хочеться всього й відразу: і Євросоюзу, і Митного союзу, і дешевих цін на газ, і грошей МВФ, і ще різних земних та неземних міжнародних благ. Якби дипломати говорили доступною для представників Партії регіонів мовою, то охрестили б це навіть не багатовекторністю, а якоюсь зовнішньополітичною ненажерливістю. Раніше така ненажерливість була стилем керування регіоналів у внутрішній політиці, тепер успішно перекочувала і на зовнішню. Вони хочуть все, всюди й відразу. У європейських столицях переконані, що рано чи пізно все ж доведеться робити вибір. І сьогодні для європейців дуже важливо, аби до моменту цього вибору Україна не наробила кроків, які могли б стати незворотніми. Йдеться, хотіли ми б того чи ні, про деякі червоні лінії, які, незважаючи на бажання Заходу бачити Київ з Москвою у дружніх відносинах, все ж помітно присутні у головних полісімейкерів Берліну, Парижу чи Варшави. І вже сьогодні зрозуміло, що такою червоною лінією для ЄС є інтеграція України до Митного Союзу, який, як не крути, сприймається багатьма в європейських столицях як спроба Путіна створити свій альтернативний пострадянський Євросоюз.

Дуже рада особистому знайомству з Гаррі Каспаровим. Не тільки тому, що давно хотілось скласти персональне враження про цю людину, а не відштовхуватись від характеристик Пєрвого канала. А ще й тому, що давно хотілось мати тривалу – так годин на три-чотири – розмову з ним про його враження від того, куди рухається Росія.Розмова видалась на славу, оскільки Гаррі Кімович перебував у Києві на запрошення мого рідного Інституту світової політики. Хоча, як чесно і досить резонно зізнався сам пан Каспаров, в Україні робити йому в принципі нема чого – він добре розуміє, що для будь-якого серйозного політика зустріч з ним є своєрідною чорною міткою. Отож, цілком логічно, що перебуваючи в Києві (в якому він, до речі, не був з 1974 року) Каспаров обмежився дискусією в Інституті світової політики на тему авторитаризму та демократії, інтерв`ю для «Української правди» та ефіром на «П`ятому каналі».\
Зізнаюсь, спілкування з Каспаровим виявилось для мене цікавим не в останню чергу тому, що Гаррі Кімович став, можливо, першим моїм співрозмовником за останні кілька місяців, котрий підтвердив відчуття вашої покірної слуги з приводу деяких трендів, котрі мають місце в Росії. Передусім, мене не перший день опановувало відчуття, що апогей путінського режиму вже минув. На думку Гаррі Кімовича, пік режиму прийшовся на 2007-2008 роки. Як на мене, кульмінацією панування ВВП стала конкретно російсько-грузинська війна. Сьогодні вже очевидно: у російської влади явно бракує драйву та креативності, у російському суспільстві (особливо на стикові середнього класу та бюджетників) – помітного ентузіазму з приводу третього приходу Путіна на президентську посаду. Справа лише у тому, що стане останнім фінальним свистком у пануванні Владіміра Владіміровича і Ко.

На думку Гаррі Кімовича, швидше за все такою масивною крапкою стане Олімпіада в Сочі: бо якщо зламати будь-якого західного функціонера можна з допомогою правильно підібраного у свій час Дерипаскою будинку в Гватемалі, де російський бізнесмен разом з Путіним «обробляли» членів Міжнародного олімпійського комітету, то зробити субтропіки придатними для зимової Олімпіади все ще виглядає дещо утопічно. Отож, якщо вибір Сочі на користь проведення змагань став, на думку Каспарова, своєрідним карт-бланшом для політики Путіна в світі (за принципом – якщо можлива зимова Олімпіада в субтропіках, значить можливо й все інше), то її проведення може стати своєрідним символічним стоп-сигналом. Стоп-сигналом, котрий поставить під сумнів ефективність не лише стилю правління Путіна («керувати як Сталін, а жити, як Абрамович»), але й доведе неефективність головного експортного продукту Росії на сьогодні, котрим, як резонно зауважив Каспаров, є корупція. Дійсно, нафта і газ чи якісь принади «суверенної демократії» просто бліднуть на фоні чемоданів російських нафтодоларів, котрі давно стали невід`ємним атрибутом Росії у столицях континентальної Європи, і проти яких все ще спрацьовує імунітет в англосаксонському світі.

Як не складно було зауважити в Києві, Каспаров намагався всіляко дистанціюватись від будь-яких порівнянь Росії та України. У більшості випадків вони є дійсно притягнутими за вуха. Тим не менше, існують кілька речей, які так чи інакше проговорювались у розмовах з Каспаровим (і не тільки), на котрі хотілось би коротко звернути увагу.

Перший важливий момент, котрий відрізняє сьогодні Україну та Росію – це сакральність влади. В Україні вже звикли, що влада змінюється- сьогодні рулять одні, завтра – інші. Святе місце пустим не буває, а кожен політичний труп в один прекрасний день може воскреснути (те, що ми, власне, бачимо сьогодні на прикладі повернення людей з епохи кучмізму), або ж навпаки. У Росії в програш діючої влади – це сьогодні щось з розряду казок на ніч…

Друга річ – це неможливість в Україні оборудки влади та народу за наступною схемою: «ми вам політичну та економічну стабільність, а ви закриваєте очі на порушення прав людини чи утиски свободи слова». У Росії, влада котрої діє, як відомо, за принципом «гроші вирішують все; якщо не вирішують гроші, то вирішують великі гроші; а якщо не вирішують великі гроші, то вирішують дуже великі гроші», така оборудка була реальною. В Україні, що перебивається на позичках Міжнародного валютного фонду і так й не змогла ні на йоту втілити у життя слоган про «Чорне море як Каспій XXI століття», це фактично нереально. І, як доречно зауважив Гаррі Кімович, проблема навіть не в тому, що влада не може забезпечити виконання такої оборудки, а в тому, що люди знають, що вона не може це зробити. Проте, як на мене, нинішня українська влада небезпечна тим, що може запропонувати ще менш. привабливу оборудку, ніж російська у свій час запропонувала нашим північно-східним сусідам. А саме – «ми активно створюємо вигляд ефективної роботи, а ви нам не заважаєте це робити».

Є ще одна річ, котра може якраз зблизити Україну та Росію. Я не встигла обговорити її з Гаррі Каспаровим в Києві, проте мені доводилось про неї чимало дискутувати з іншими поважними аналітиками та дипломатами. Йдеться про те, що у світі «великої двійки» (G2) зі Сполучених Штатів та Китаю, контури якого зараз формуються, Росія потрохи й сама перетворюватиметься в Україну у світовому масштабі. Тобто, якщо Україна є предметом домовленостей, торгів чи якихось багатоходівок сильних світу цього в регіональному масштабі, Росію може чекати подібна роль в контексті глобальному.

Однак, все це стосується можливо й не дуже далекого, проте майбутнього. А головною умовою для початку будь-яких змін на значно ближчий період часу залишається відхід від влади Владіміра Путіна. І в цьому знову ж таки складно не погодитись з Гаррі Каспаровим. Інше питання, хто Путіна замінить…

У п`ятницю нова влада може продемонструвати на справі, а не на словах свою відданість євроінтеграційному курсу. Саме тоді, за деякою інформацією, може розпочатись офіційне розформування Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції.Новоспечений прем`єр, подейкують, ніяк не міг вирішити, хто з віце-прем`єрів має ним опікуватись. Йшлось і про Сергія Тігіпка, і про Бориса Колеснікова. Але дійшовши висновку, що це не є прямим профілем жодного з них, вирішили поки взагалі поставити хрест на цій структурі.\
У мене немає наміру наразі роздумувати, наскільки ефективним був цей орган. Проте зрозуміло, що подібні кроки є досить знаковими. І подібні кроки, як не складно здогадатись, девальвують цінність першого візиту Януковича саме до Брюсселя.

Звісно, ситуація може змінитись, якщо Петро Порошенко стане віце-прем`єром з питань євро інтеграції. Поки що відомо, що Петру Олексійовичу цю посаду дійсно офіційно запропонували, але він начебто все ще в роздумах. Думати є про що: в Міністерстві закордонних справ Порошенко міг розгорнутись на повну і дозволити собі багато чого. До того ж, якщо порівняти перший прихід Порошенка до влади, тобто РНБО, то його п`ятимісячне перебування на посаді міністра закордонних справ виявилось досить успішним з іміджевого боку. Втратити подібне репутаційне надбання, зв`язавши себе по руках і ногах з «командою професіоналів», з точки зору політичної перспективи не зовсім з руки…

У ситуації з віце-прем`єрством Порошенко, за деякою інформацією, поки що не може зрозуміти ні коло своїх функцій, ні того, наскільки його бачення євро інтеграційних процесів має піддаватись корекції з боку Азарова та Ко. Як не як, бізнес-стиль керування Порошенка суттєво відрізняється від радянського стилю, який традиційно приписують новоспеченому міністру закордонних справ Костянтину Грищенку. Микола Азаров, який має намір самостійно очолити весь євроінтеграційний процес, начебто запропонував Петру Олексійовичу підготувати щось на зразок програми, в якій би виклав своє бачення того, як має будуватись робота віце-прем`єра з євро інтеграції…

Обізнані люди стверджують, що Петро Олексійович, швидше за все, погодиться обійняти цю посаду. Тоді, можливо, з`явиться нова, порошенківська версія координаційного бюро з євро інтеграції – можливо, з навіть більшими людськими та фінансовими ресурсами. Інше питання, наскільки потужною в ній буде євроатлантична складова, з приводу якої екс-міністр закордонних справ та доблесна регіональна команда явно розходяться за ідеологічними ознаками…

Проте, яке б рішення не прийняв Петро Олексійович, головне сьогодні не допустити ситуації, про яку нещодавно на семінарі з приводу нової Стратегічної концепції НАТО в Хельсінкі розповів фінський міністр закордонних справ з допомогою одного анекдоту. В ньому йшлось про те, як Барак Обама інформував Хілларі Клінтон, що нарешті в Європі з`явився довгоочікуваний з часів держсекретаря Кіссінджером єдиний номер, за яким можна зателефонувати і вирішити всі питання – це номер президента ЄС Хермана ван Ромпея. Коли ж Хілларі поцікавилась, чи телефонував американський президент за цим номером, той відповів ствердно. Щоправда пояснив, що через різницю в часі там була глибока ніч і він зміг лише прослухати запис на автовідповідачі. В ньому йшлось наступне: «Якщо ви хочете дізнатись німецьку позицію – натисніть один, якщо французьку – натисніть два» і тому подібне. Покінчити з зовнішньополітичним багатоголоссям для Києва – це вже не просто завдання, це справа честі, якщо нова влада бажає хоча б чимось відрізнятись від старої у сприйнятті західного світу.

Давно хотілось звернути увагу українців на НАТО якимось нестандартним способом. Ідея організувати євроатлантичну колекцію одягу на Українському тижні моди з`явилась у вашої покірної слуги після чергових відвідин чергового круглого столу, де, зазвичай, більш палкі євроатлантисти переконують в корисності членства в НАТО менш палких ще років два тому, але, за іронією долі, втілити її Інституту світової політики вдалось тільки тоді, коли в політичному сенсі членство України в НАТО вийшло з моди.Чому ми не відмовились від цієї затії, враховуючи нові віяння з Банкової? Є кілька причин. По-перше, банальна зміна влади не має бути приводом для зміни зовнішньополітичних пріоритетів. Пріоритетів, які були не хворою фантазією попереднього президента, як хтось любить вважати, а закріплені в низці законодавчих актів ще за часів президента Кучми. Особисто я схильна розглядати нинішню ситуацію з НАТО як паузу, а не як розрив: рано чи пізно Україна повернеться до цієї теми. Інше питання, яким чином на той момент виглядатиме сам Альянс і які цілі він переслідуватиме. Власне, й деякі стратеги з регіоналів в розмовах не під запис зізнаються, що рано чи пізно їм доведеться повертатись до цієї електорально невдячної теми. Та й, подейкують, нинішній міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко, перебуваючи ще в ранзі радника В.Ф. Януковича, якось не під запис розповів, що якби його тодішньому і нинішньому шефу дали спокійно попрацювати тривалий час без виборів та перевиборів, то він би теж міг підхопити євроатлантичну естафету.\
По-друге, хотілось якимось чином підштовхнути тих, хто в цій країні досі намагається провадити в життя інформаційну кампанію щодо НАТО (принаймні, на неурядовому рівні) знаходити більш креативні ходи та сценарії навіть при досить обмежених на подібні речі коштах. Так, дехто може зауважити, що з інформаційною кампанією подібна фешн-презентація немає нічого спільного. Справді, я та мої колеги з Інституту світової політики не переслідували цілі, аби моделі розкидали прямо з подіуму листівки про НАТО, а дизайнер Олена Даць, якій, власне, ми й замовили колекцію, роз`яснювала про діяльність Північно-Атлантичного Альянсу серед гламурної публіки, яка, як правило, складає левову частку відвідувачів Ukrainian Fashion Week. Йдеться, швидше, про спробу змінити емоційне сприйняття НАТО. На моє суб`єктивне відчуття, перш ніж людям давати інформацію, люди повинні хотіти цю інформацію чути. Якщо ж людина шарахається від одного слова НАТО і від зображення чотирикутної «зірки» Альянсу, котру ми відтворили то навряд чи буде хотіти дізнатись щось більше.

Тим паче, що перше уявлення, яке є в багатьох українців про НАТО має прямий стосунок до елементу одягу. Маю на увазі, знаменитий «натовскій сапог». І це при тому, що хоча б мінімально обізнана з Альянсом людина знає, що військові в країнах-членах НАТО носять комфортні черевики, а не чоботи.

Тобто не йдеться зараз про членство в НАТО, йдеться про його адекватне сприйняття у суспільстві – не на основі спотворених сюжетів, показаних по російському телебаченні, чи байок, якими годували в портах Феодосії чи літніх антинатовських таборах для молоді на Херсонщині.

Крім того, всі присутні на показі (за що особисто дуже вдячна кожному) не могли не помітити, що дипломатичний корпус на презентації уособлювали, передусім, посли Франції та Німеччини – країн, котрих традиційно вважають найбільшими скептиками щодо України в НАТО. Певний символізм був і в присутності на показі Євроатлантичної колекції першого президента України Леоніда Кавчука – він якраз є ідеальним втіленням людини (і політика зокрема), котра пройшла власну еволюцію з палкого прибічника нейтралітету до палкого прихильника членства України в НАТО. Всупереч загальним політичним трендам, до речі.

Інші матеріали, присвячені «Євроатлантичній колекції» можна знайти на:

сайті Deutsche Welle

сайті Народного Руху України»

сайті газети «День»

сайті газети «Сегодня»

сайті газети «Комсомольская Правда. Украина»

PRO.UA

УНІАН

сайті ГЛАВРЕД

сайті Ukrainian Fashion Week

The Epoch Times Украина ( Великая Эпоха )

сайті ІА «Укрінформ»

Вже 12-13 квітня у Віктора Януковича є шанс замкнути коло своїх візитів третім стратегічним партнером України після ЄС та Росії. А саме – Сполученими Штатами. Йдеться не про окрему поїздку Віктора Федоровича до Вашингтону, а про його участь у великому «ядерному» саміті, котрий організовує американська адміністрація на рівні глав держав, аби ще раз продемонструвати свою відданість ядерному роззброєнню.Цікаво, що, за деякою інформацією, запрошення на цей форум надсилалось ще минулого року і було, за моєю інформацією, адресоване попередньому президенту України. Так чи інакше, тепер в Києві залишилось остаточно вирішити, їхати Януковича на форму, де американський президент буде не в ексклюзивному доступі, а на рівні ще приблизно 44 делегацій, чи дочекатись кращих часів, коли з Обамою можна зустрітись ексклюзивно. Такі сумніви витають над Михайлівською, Банківською та Камєнєва, у той час, як наприклад, в українському посольстві у Вашингтоні начебто налаштовані приймати новобраного лідера, будучи фактично переконаними, що як мінімум рукостискання двох президентів відбудеться.\
Київські сумніви пов`язані не лише з тим, що насправді нібито немає жодної гарантії навіть короткої зустрічі українського президента з американським колегою. Вони пов’язані ще й з тим, що за достойний прийом Януковича на берегах Потомака американці дещо очікують від України. І це «дещо» видається на берегах Дніпра настільки серйозним, що, як не дуже дипломатично, але точно зауважив один український високо посадовець, складається враження, що «американці вирішили роздягнути Україну до трусів».

Не буду вдаватись в деталі, про що саме йдеться, лише зауважу, що тема таких побажань американської сторони не обмежується темою саміту – тобто, питаннями ядерного штибу. За деякою інформацією, яку особисто мені не хотілось би бачити правдивою, серед таких «побажань» фігурують такі делікатні теми, як збільшення Україною контингенту в Афганістані та співпраця у питання закриття бази Гуантанамо, від якої як можуть відхрещуються навіть начебто найбільш лояльні європейські союзники американського президента.

Наразі у Вашингтоні очікують від Києва складу делегації, чого на момент написання цього блогу ще не було зроблено. В українській столиці, в свою чергу, думають-гадають, чи банальна телекартинка Януковича з Обамою варта того, аби летіти за океан, якщо вони не матимуть змогу навіть по-людськи переговорити. І як бути з побажаннями американської сторони щодо чутливих питань? І чи не вийде в Януковича у Вашингтоні так, як у Москві, коли українська делегація була абсолютно непідготовленою до серйозних переговорів по суті, чим, за зізнанням одного російського дипломата, дуже розчарувала, скажімо, російського прем`єра Путіна (коли, наприклад, пропонувала консорціум, але не могла пояснити, в чому його вигода для Росії)?

Очевидно, Віктору Федоровичу дійсно потрібно вирішити, що для нього важливіше: рукостискання з Обамою перед камерою, чи повноцінний візит, до якого українська сторона зможе серйозно підготуватись. Якщо ж українська дипломатія зможе вбити двох зайців до ядерного саміту – тоді їй тільки можна поаплодувати. А взагалі, можливо, якщо американська сторона бажає серйозно попрацювати з Україною над деякими чутливими для останньої питаннями, Хілларі Клінтон варто було б підкоригувати свій маршрут і на наступному тижні заглянути по дорозі в Москву до Києва? Чи після Москви, звичайно.