Архіви: Публікації

Американський президент продовжує планомірно вбивати свій рейтинг серед владних еліт країн Центрально-Східної Європи.Сімнадцятого вересня, в річницю нападу Радянського Союзу на Польщу (що досить символічно), стало відомо, що Штати відмовляються від розміщення елементів ПРО в Польщі та Чехії.\
Про те, що нова адміністрація все ж принесе цей проект на вівтар російсько-американського перезавантаження, «Главред» писав ще напередодні візиту Обами до Москви. Звісно, можна сказати (і я думаю, що представники американської адміністрації будуть доказувати це до хрипоти в голосі), що з Росією такий крок Білого Дому жодним чином не пов’язаний. Дійсно, близькі до Обами експерти в неформальних розмовах з автором цих рядків давно не приховували, що «елементи американської ПРО в Польщі та Чехії – чисто ідеологічний проект адміністрації Буша, який не має нічого спільного з реальними загрозами». Плюс зіграла свою роль фінансова криза, яка примушує оптимізувати витрати на різні коштовні задуми американців, заплановані ще за кращих часів в економіці.

І всі ці аргументи американської сторони виглядали б переконливо, якби відмова від елементів ПРО не значилась серед двох ключових умов, які росіяни виставляли Америці в обмін на оголошене президентом США перезавантаження. Хтось зможе тепер пояснити Росії, що Штати це зробили не для того, аби задовольнити російське керівництво? А хто зможе пояснити Чехії, а особливо Польщі, що відмова від ПРО не означає, що Штати вирішили її коштом покращити свої відносини з Москвою? Бо якщо в адміністрації з самого початку вважали цей проект нежиттєздатним, то чому «морочили» голову полякам, а дочекалось лише того моменту, коли тема ПРО стала фактично предметом торгу між США та Росією? І як повинні тепер польські політики дивитись тепер в очі власним виборцям, котрих вони переконували (і зрештою переконали), що елементи ПРО на польській території посилять безпеку країни, а не підірвуть її? І хто зможе (і чи захоче) пояснити Україні та Грузії, що наступними в списку ритуальних пожертв США не будуть вони та їхні інтереси? Йдеться не лише про інтеграцію в НАТО, але й про гарантії безпеки з боку США в разі загрози територіальній цілісності України? І чому міністр оборони Роберт Гейтс при президентові Бушу схвалював цей проект, а при президентові Обамі вважає його недоцільним? Що насправді суттєвого змінилось у світі? Іран припинив розвивати свою ядерну програму?

Не буду лукавити: сама неодноразово обговорювала як з колегами-євроатлантистами, так і з деякими західними дипломатами можливий американсько-російський обмін сумнівно-доречного проекту ПРО в Польщі та Чехії на щось цінне та корисне, зокрема й для України. І ваша покірна слуга, і мої співрозмовники були впевнені: якщо США й спишуть ПРО як недоцільний проект передусім для них самих, то подадуть це як надзвичайний компроміс в діалозі з Росією, який автоматично передбачатиме й максимальну поступку від Росії. Та й сам Обама, як стало відомо з начебто надісланого ним на початку року Медведєву листа, пропонував російському колезі своєрідну оборудку – ПРО в обмін на допомогу по Ірану. Чи є підстави думати, що росіяни оцінять жест американських друзів настільки, що захочуть вимазувати руки й вводити справжні (а не декларативні) санкції проти країни, з якою вони провертають супер-успішні й супер-грошовиті оборудки? І чому Штати вирішили прикрити проект ПРО в Центрально-Східній Європі загалом, а не, наприклад, відкласти його в часі, аби хоч трохи тримати Росію в не дуже розслабленому стані?

Символічно, що рішення про відмову Обама повідомив чеському та польському прем’єрам Фішеру та Туску (до останнього, начебто, додзвонився тільки з другого разу, і добре, що дзвонив Туску, а не Качинському, бо останній міг би взагалі кинути слухавку під час розмови) напередодні своєї зустрічі з Медвєдєвим в Нью-Йорку, яка має відбутись у Нью-Йорку вже на наступному тижні. Такий собі презент другу Дімі від щедрого товариша Барака. Презент, котрий любителями аналізувати “хто в Росії головний” може буде розтлумачений як черговий акт в підтримку президента Медведєва. Своєрідний натяк: Путін скільки не діставав американців з ПРО, а вони на компроміс ніяк не йшли, а прийшов Медведєв і відразу про все домовився. Дійсно, що тільки не зроблять американські друзі, аби не розбивати міф про ліберала й потенційного демократа Медвєдєва, котрого треба підтримати у його вимушеному співіснуванні з диктатором Путіним. Інша справа, чи оцінить такий крок російський президент, адже все, що ми чули від нього на адресу США на минулому тижні – це наїзди на Вашингтон з приводу того, що він з року в рік “блокує” вступ Росії до СОТ (те ж саме говорив й Путін). Це при тому, що ще зовсім недавно в промовах російського керівництва на тему членства в СОТ читалось одне: “больно надо”.

Зрозуміло, що такий не зовсім приємний поворот для країн Центрально-Східної Європи зможе примусити й Україну хвилюватись з приводу довговічності тих же положень Хартії про стратегічну партнерство між Україною та США, підписаної з американського боку (як і документи по ПРО з Чехією та Польщею) рукою Кондолізи Райс. Отож, було б дуже навіть бажаним, якби американський президент знайшов кілька хвилин часу для українського колеги на Генеральній Асамблеї ООН, щоб особисто підтвердити життєздатність Хартії. І прикро, що на момент написання цього матеріалу в Білому Домі надавали перевагу не говорити навіть про можливість рукостискання між Ющенком та Обамою. У неформальній розмові з “Главредом” високопоставлений американський чиновник висловив невпевненість з приводу навіть обміну кількома фразами між двома президентами. “Ми хотіли б сподіватись, що їм вдасться привітатись”, – так закручено сформулював він той максимум, на що може надіятись український Президент. Є підстави вважати, що він саме на це й надіється (плюс фотознімок). Йому ж, мабуть, теж вже доповіли обізнані люди, що агенда Обами в Нью-Йорку не передбачає розмов з українським лідером. Натомість, за нашою інформацією, в американського президента заплановано чотири двосторонні рандеву (одне з них, як я вже згадала, з Медвєдєвим) та круглий стіл з африканськими лідерами. Реальна можливість для Ющенка засвітитись в компанії з Обамою – це так звані протокольні зустрічі. Отож, якщо минулого року Ющенку, аби побачитись з кандидатом в президенти Обамою під час перебування українського Президента на Генасамблеї ООН запропонували перелетіти на інше узбережжя США, а саме, як стверджують наші обізнані співрозмовники, в Каліфорнію (що Віктор Андрійович, звісно, не зробив), то цього року фактично натякають на те, аби полювати за американським лідером в коридорах ооновського зібрання. Станом на вчорашній вечір ситуація виглядала таким чином, що з Дмітрієм Медвєдєвим, котрий ледве не дипломатичну паузу оголошував у відносинах двох країн, у Ющенка було більше шансів пересіктись в Нью-Йорку, аніж з Бараком Обамою. Що тут ще можна сказати про американських друзів? Добре, що хоч Мадлен Олбрайт, яка якраз очолила групу експертів з підготовки нової стратегічної концепції НАТО, начебто не відмовляється, за нашою інформацією, від зустрічі з Президентом на тому березі Атлантики (хоча підтвердження на момент написання матеріалу ще теж не було).

Інший нюанс – США ніяк не можуть оголосити ім’я майбутнього посла Сполучених Штатів в Україні Джона Тефта, незважаючи на те, що агреман на нього Київ вже направив. І зробив, до речі, це досить оперативно. Американські дипломати люблять казати, що ніякої затримки з амбасадором нема, і що нових американських глав місій бракує й в інших країнах регіону, проте, наприклад, у Грузії новий посол вже приступив до роботи, незважаючи на те, що його попередник Тефт залишив Тбілісі пізніше, аніж Вільям Тейлор Київ. Дуже хотілось би сподіватись, що затримка з номінацією суто технічна, і в жодному разі не пов’язана з тим, що прізвище Тефта як посла США в Україні може зіпсувати настрій Дмітрію Медвєдєву на зустрічі з президентом Обамою.

Повернувшись з Америки, мала намір підсумувати деякі свої враження про те, як в новій адміністрації наразі бачать євроатлантичне майбутнє України – чи є воно «мертвим питанням» для Вашингтону чи лише «тимчасово мертвим», чи взагалі Україна в НАТО вписується в контури американської зовнішньополітичної стратегії в регіоні чи не дуже.Проте, очевидно, доведеться це зробити наступним разом. А все завдяки державному секретарю Франції з європейських справ П’єру Леллюшу, який в інтерв’ю впливовій іспанській газеті El Pais висловив переконання, що рішення ініціювати процес розширення НАТО на Грузію та Україну «було помилкою», бо, мовляв, якщо в Грузії є консенсус відносно бажання вступити до Альянсу, але «стратегічна ситуація нестабільна», то в Україні нема згоді навіть щодо приєднання. Висновок, який зробив Леллюш неоригінальний (принаймні його поділяють багато його колег у Парижі, Брюсселі та Берліні) – враховуючи бажання України зближуватись з Європою, Євросоюзу потрібно «укріплювати зв’язки з Україною і знижувати напругу у відносинах з Росією, очевидну в газовій сфері». \
Це, звичайно, добре, що Франція виступає за укріплення зв’язків Євросоюзу з Україною – давно ми чекали від наших французьких друзів уваги аналогічної хоча б тій, котру вони стабільно виділяли країнам Середземномор’я, і, сподіваємось, укріплення зв’язків по-французьки означатиме ще й визнання Францією за Україною можливості у майбутньому інтегруватись до Європейського Союзу. Проте дивує інше. А саме те, що пан Леллюш пропонує Україні формулу «більше ЄС, менше НАТО» (така собі заспокійлива пігулка для Росії) навіть незважаючи на те, що вона вже доказала свою нежиттєздатність як мінімум двічі впродовж останнього року: коли Євросоюз домовився з Україною разом модернізовувати свою ГТС і коли запускав ініціативу «Східного партнерства» фактично з Україною на чолі. Чи треба нагадувати, якою була реакція Росії на такі «укріплення зв»язків» ЄС та України?

Не менш збиває спантелику і те, що подібну заяву озвучив не будь-хто, а колишній глава Парламентської Асамблеї НАТО. Той самий, який кілька років тому, перебуваючи у Києві, запевняв українських колег, що, цитую, «двері НАТО широко відкриті для України».

«Главред», чесно кажучи, вже звик, що французькі держсекретарі з європейських справ доволі відверті в своїх оцінках євроатлантичного майбутнього України, і зазвичай висловлюють те, що інші високоповажні чиновники Франції не хочуть говорити вголос. Так було, наприклад, на початку минулого року, коли держсекрекретар МЗС Франції Жан-П’єр Жуйє в інтерв’ю «Главреду» чесно зізнався, що його країна вважає передчасним надання Україні ПДЧ на Бухарестському саміті. Однак, ваша покірна слуга все ж не втрималась, аби не набрати номер французького посла в Києві Жака Фора й поцікавитись, наскільки заява Леллюша відображає офіційну позицію французьку . І от що виявилось.

Держсекретар дійсно говорив про помилку розширення НАТО за рахунок України та Грузії, але й словом не згадав рішення Бухарестського саміту, на якому, нагадаю, було чорним по білому зафіксовано, що Україна та Грузія будуть членами НАТО. А це означає, що Франція не дає заднього ходу й не забирає свої слова з Бухаресту назад. «Хочу підкреслити, що офіційна позиція Франції – це позиція, котра була зафіксована на саміті НАТО в Бухаресті та зустрічі міністрів закордонних справ НАТО в Брюсселі», – запевнив «Главред» Жак Фор.

Інший високопоставлений французький дипломат, котрий особисто добре знає пана Леллюша, розповів «Главреду», що держсекретар насправді є прихильником членства України в НАТО, але повторив сказане іспанським журналістом слово «помилка» лише тому, що не бачить можливості такої інтеграції, коли нема консенсусу з приводу НАТО ні в самій Україні, ні в Альянсі.

P.S. Так чи інакше, «Главред» сподівається, що поважні представники НАТО будуть більш обережні в своїх заявах, оскільки вони можуть запросто підірвати репутацію передусім самого НАТО як серйозної міжнародної організації. У Брюсселі завжди очікували передбачуваності і послідовності від України. Україна, зважаючи на досить плідний бекграунд співпраці з Альянсом, цілком має право очікувати такої послідовності та прогнозованості і від НАТО. Більше того, на мою скромну думку, загрузнувши в Афганістані і внутрішніх проблемах Альянс має бути вдячним, що є ще в Європі країни, котрі б бажали приєднатись до нього. Днями британський міністр закордонних справ Девід Мілібенд написав у своїй статті в польскій «Газеті Виборчій»: «Євросоюз може викликати подразнення і здаватись бюрократичною машиною, але його сила виявляється не лише в добробуті, але і в тому, що до нього хочуть приєднатись наші сусіди». Думаю, те саме – причому слово в слово – можна було б написати і з приводу НАТО.

Повернулась з Праги. Враження від того, як староєвропейці впроваджували в життя формулу «більше ЄС, менше НАТО» вже кілька днів не дають cпокою.Бо виявилось, що насправді Євросоюз не може запропонувати більше. І навряд чи зможе в осяжній перспективі після вікендових заяв Меркель та Саркозі про відсутність сенсу розширювати ЄС взагалі.\
Заяв, які лише пояснюють загострене та майже фанатичне небажання таких країн як Німеччина і Нідерланди вживати в контексті України характеристику “європейська”. І, здається, це небажання лише прогресує. Бо якщо ще напередодні минулорічного саміту Україна-ЄС в Парижі дискусія в Євросоюзі точилась навколо того, аби Україна заслуговувала називатись “європейською державою” (політичний термін), напередодні саміту ЄС в Празі вона вже не могла розраховувати навіть на таке, здавалось би, нікого і ні до нічого не зобов”язуюче географічне поняття як “східно-європейська країна” . “Східно-європейський партнер” – ось як її наразі ідентифікують згідно з підсумковою декларацією празького саміту. І, найцікавіше, на печерських пагорбах радіють навіть цьом, тому що дехто в ЄС хотів нас обізвати в підсумковій декларації саміту просто “східним партнером”.

Так, Україна має право тішити себе думкою (і на Банковій та в МЗСі це, власне, і роблять), що «Східне партнерство» – «це краще, ніж взагалі нічого». І радіти з приводу того, що улюблена формула українських дипломатів – «політична асоціація та економічна інтеграція» – підтверджена і в багатосторонньому форматі, тобто в рамках «Східного партнерства». Відповідно, слугує такою собі підстраховкою на випадок того, якщо у двосторонніх відносинах Брюссель почав би з цієї формули дипломатично з”їжджати.

І Україна може зітхнути з полегшенням, що ми вже перебуваємо не в одній компашці з Марокко чи Лівією, як було в Європейській політиці сусідства, а з Білоруссю чи Вірменією – іншими східними партнерами. А партнерство, яке передбачає рівніправні відносини з ЄС (наші дипломамати навіть в декларацію провели пункт про “спільну відповідальність”), звучить набагато приємніше, аніж європейський сусід. Тим більше, що ми ніколи ним не були: ми були сусідом Євросоюзу.

Україна може тішити своє самолюбство з приводу того, що навіть такі поважні та не особливо лояльні до євросоюзівських амбіцій України представники ЄС як Беніта Ферреро-Вальднер (хто-хто, а вона, подейкують ніколи не бачила Україну в потенційних кандидатах на членство в ЄС, на відміну від того ж Солани чи Баррозу) говорять про Україну як лідера «Східного партнерства». Маленький привід для гордості: організатори празького саміту навіть начебто хотіли, щоб на вечері після завершення події Ющенко від імені всіх країн партнерів виголосив тост, але потім вирішили, що достатньо буде слова лише чеського президента Клауса.

Україна, нарешті, може пишатись, що їй вдалось проштовхнути в підсумкову декларацію пункт про те, що ЄС поважатиме існуючі двосторонні відносини між ЄС і державами-партнерами, але, водночас, в поважних київських кабінетах вже сьогодні вважають, що Євросоюз не особливо поважає такі відносини, коли йдеться, наприклад, про візові питання. Як доказ – у найближчі дні, стверджують співрозмовники “Главреду” в Секретаріаті Президента, має бути оприлюднений Меморандум з приводу виконання Угоди про лібералізацію візового режиму між Україною та ЄС, а також лист Президента України до глави Єврокомісії Баррозу та, можливо, чеського президенства. І якщо в листі Віктор Андрійович буде, за інформацією «Главреду», пояснювати, чому візова угода не працює так, як би хотілось українській стороні (одноразові візи найчастіше видаються навіть тим категоріям, які, за угодою, цілком можуть претендувати і на багаторазові чи безпідставні вимоги великої кількості документів), то в Меморандумі знову міститимуться натяки на можливу захисну реакцію з боку України. Точніше, три реакції. По-перше, запровадження візового збору. По-друге, зменшення терміну перебування європейських гостей в Україні. По-третє – найбільш радикальний крок – реанімація візового режиму.

Візова тема – як ніколи показова. Євросоюзівці різних рівнів не втомлюються запевняти, що кастрована версія того, що залишилось від ініційованого поляками та шведами «Східного партнерства», націлена не на політичне керівництво цих країн, а на їхнє суспільство. Запровадження безвізового режиму для України в короткостроковій перспективі – чим не гарний привід доказати, що так воно і є?

Отож, “Східне партнерство” лише в черговий раз демонструє: справа не в тому, чого для України має бути менше – ЄС чи НАТО. Справа в тому, ще рушійною силою євросоюзівських важковаговиків на сьогодні є страх, який викликає у них все, що знаходиться на Схід від українсько-польського кордону і, на погляд Берліну чи Брюсселя, може в будь-який момент рванути. Звідси й страх подолати психологічний бар”єр – своєрідну червону лінію між європейським та навколоросійським. І Україна своїм безладом та проблемами самоідентифікації лише ускладнює цей процес.

Проте якщо у випадку зі “Східним партнерством” страх виступив рушійною силою, яка після війни в Грузії примусила Саркозі і ще деяких чільників ЄС повірити, що на Румунії та Болгарії Європа не закінчується, й підтримати польсько-шведську ініціативу для Сходу, то у випадку з НАТО цей страх якраз і зупиняє відомі країни від переможної ходи на Схід.

Отож, як “Східне партнерство”, так і інтеграція України в НАТО – це дві речі, котрі безпосередньо пов”язані з безпекою. Євросоюз зайнявся східними сусідами не тому, що оцінив їх по достоїнству чи, тим більше, помітив у них євросоюзівський потенціал, а тому, що переконався під час подій в Грузії та газової війни між Росією та Україною, наскільки ці сусіди небезпечні для його комфортного й спокійного життя.

Опонентам НАТО ніяк не щастить: то вони впевнено «хоронили» Альянс під його 60-річчя, а він, як бачимо, живіший за всіх живих.То до останнього сподівались, що саміт НАТО закінчиться скандальним необранням нового генерального секретаря (прем’єр-міністра Данії Андерса фог Расмуссена), а його все ж обрали. То роздмухували історію з не запрошенням України до святкувань на французько-німецькому кордоні, хоча «Главред» ще більше місяця тому написав, що це буде за саміт, і які в України шанси заявити там про себе. \
Я вирішила написати кілька рядків, присвячених вікендовим подіям у Страсбурзі та Келі не тому, щоб розповісти, якою чудовою та ефективною організацією є НАТО. Тим паче, що чудово розумію всі його недоліки і двома руками за нову стратегічну концепцію Альянсу, адже 60 років беруть своє – як і в людини, у такому віці змінюються пріоритети і світ виглядає по-іншому. Однак, саміт ще раз продемонстрував: НАТО залишається найповажнішою безпековою організацію, без жодної на сьогодні серйозної альтернативи. Це «читалось» в самій даті, котру святкували цими днями, і яка, насправді, говорить набагато більше, ніж всі заяви та переможні ремарки (чи знаєте ви інший альянс країн, який би проіснував не протягом однієї військової операції, а впродовж 60 (!) років?).

Це читалось в тому, що замість НАТО-12, яке виникло в далекому 49-му, після саміту на кордоні ми маємо справу з НАТО-28 ( навіть на одну країну більше, ніж у Європейському Союзі). Це читалось у дійсно помпезному поверненні Франції до військової структури Альянсу (чи потрібно було б це робити завжди налаштованому виключно на результат Ніколя Саркозі, якби французи бачили іншу достойну альтернативу НАТО?). Це читалось в тому, наскільки Франції було важливо, аби саміт відбувся саме на її території – мабуть, далеко не всім відомо, що спочатку він мав проводитись лише в Німеччині, а саме в Берліні, і лише за наполяганням французів вийшов ось такий комбінований варіант. Це читалось в тому, як країни-члени навіть у розширеному складі можуть досягати компромісу – незважаючи на те, стосується це співпраці з Росією чи виборів нового генсеку Альянсу, кандидатуру котрого, як відомо, до останнього моменту блокувала Туреччина. І читалось, до речі, в тому, що вперше генеральним секретарем НАТО став фактично глава держави (раніше на цей пост вибирали колишніх глав МЗС або міністерств оборони). Це ще раз підкреслює вагу посади і її престижність, хоча до останнього ходили чутки, що датський прем’єр буде балотуватись на посаду президента Єврокомісії, котру Жозе Мануель Баррозу залишить у цьому році.

Так, багато можна говорити про те, що країнам-членам буває складно домовитись, і Україна чудово відчула це на собі під час Бухарестського саміту. Але такий пошук консенсусу свідчить якраз про те, що позиція кожної країни-члена може бути вирішальною, а не те, що всі питання вирішуються в одній столиці, як намагаються доказати опоненти Альянсу. Так сталось з Німеччиною, яка перекрила для України шлях до ПДЧ на початку минулого року. Так сталось із Грецією, яка досі не пустила в Альянс Македонію, оскільки остання не відкоригувала свою назву. Так майже не сталось позавчора з Туреччиною, яка в обмін на свою згоду на кандидатуру датського прем’єра «виторгувала» для себе пост заступника Альянсу та ще кілька не менш бажаних речей.

Так, дехто може сказати, що в НАТО зараз тріщить по швах через Афганістан. А те, що країни-члени, військові яких виконують свою місію на небезпечному півдні країни збирались напередодні окремо від інших контрибуторів – ледве не кінець Альянсу. Але як правильно згадав хтось з європейських експертів, у 90-х німців не можна було примусити направити свою місію до сусідньої Боснії, а зараз німецький контингент під егідою НАТО перебуває в Афганістані – і це вже неабиякий прогрес.

Що ж до України, в якій навіть прихильники євроатлантичної інтеграції напередодні саміту посипали голову попелом, стверджуючи, що максимум на що можемо розраховувати на ювілейному саміті – так це на один рядок в підсумковій декларації, то їй явно потрібно заспокоїтись. По-перше тому, що всі політичні крапки над «і» були розставлені у минулому році, і зараз треба просто попрацювати на щасливе євроатлантичне майбутнє у себе вдома, а не скиглити від саміту до саміту. По-друге, у підсумковій декларації саміту для України знайшлось два абзаци, головний месидж яких надзвичайно важливий з огляду на минулорічні події в Грузії та політичний безлад в Україні: «У Бухаресті ми погодились, що Україна та Грузія стануть членами НАТО і ми підтверджуємо всі елементи цього рішення (виділено редакцією), так само як і рішення, прийнятого нашими міністрами закордонних справ у грудні минулого року».

Отож, як бачимо, регресу в українській позиції НАТО не спостерігається, а раз так – потрібно спокійно закачати рукави й попрацювати на Річну національну програму, що, як ми вже неодноразово писали, де-факто є тим самим ПДЧ. Тим паче, що уникнути ПДЧ – принаймні, з перспективи сьогоднішнього дня – Україні навряд чи вдасться: у підсумковій декларації ювілейного саміту згадується і про те, що наступне рішення в контексті України має бути ухвалене якраз з приводу Плану дій щодо членства.

І останнє: новобраний генсек Альянсу. По-перше, потрібно в черговий раз нагадати: рішення в Альянсі приймають країни-члени, а не секретаріат чи генсек НАТО, отож суттєво змінити розклад сил, в тому числі й щодо України, новий генеральний секретар апріорі не в змозі. По-друге, кандидатура Андреса фог Расмуссена була однією з тих кандидатур, які найбільше влаштовували Україну (поруч з польським міністром закордонних справ Радеком Сікорським). І справа не так особисто в датському прем’’єрові (хоча він був одним із тих європейських можновладців, які не боялись вголос у минулому році він більш, ніж чітко говорив про свою підтримку ПДЧ для України), а в цілком лояльній позиції Данії з приводу євроатлантичних амбіцій Києва – на відміну від деяких інших країн-членів Старої Європи, датчанам ніколи не треба було пояснювати, чому Україна має отримати ПДЧ і далі рухатись до повного членства в Альянсі. У деяких експертів навіть склалось враження, що після того, як в НАТО вступили балтійські країни, датські політики (як і шведські в контексті ЄС) вирішили взяти політичне «опікунство» над Україною. Щоправда, зрозуміли в Копенгагені вагу і потенційне місце України в світі не відразу. І чи не найбільш красномовно демонструє це той факт, що Данія – чи не єдина країна в світі, яка за роки незалежності України встигла відкрити в ній посольство, потім закрити, а через деякий час знову офіційно відкрити.

За нашою інформацією, чимало роз’яснювальної роботи провела в Копенгагені і Наталя Зарудна – український посол в цій країні до жовтня минулого року. Так само грає на руку взаємному зближенню і спільна мова, котру знайшли нинішні міністри оборони України та Данії. Та й просто в цій північноєвропейській країні вистачає відомих симпатиків України та її членства в Північно-Атлантичному Альянсі. Такою, зокрема, є нинішня радниця Юлії Тимошенко Ханне Северінсен. Вона, як і інші датчани, бачать у НАТО передусім можливість для України перейняти цінності та правила гри цивілізованого західного світу. А заодно і розуміють, наскільки спекулятивною є тема нейтралітету: у свій час Данія теж хотіла жити за принципом «моя хата скраю» і оголосила «вічний нейтралітет», але Німеччина чомусь на нього зовсім не звернула увагу, коли окуповувала північну сусідку навесні 1940 року. Отож, те, що саме представник Данії посів пост генсека НАТО є навіть і символічним: його країна особливо вдячна Альянсу за те, що уникнула ситуацій, подібних з «німецькою».

Я безмежно рада, що Євросоюз розповсюдив на Україну «Східне партнерство», а Ющенко з Тимошенко підписали з ЄС декларацію про модернізацію української ГТС в Брюсселі.Рада не тому, що це якийсь страшенний прорив (особливо перше), а тому, що, можливо, хоча б після російської реакції на ці події скептики України в НАТО зрозуміють: Росію дратує не лише рух Києва до Альянсу, але й до будь-якої інтеграційної структури, котрою не заправляє Кремль. Іншими словами, я розглядаю обидві події як чудовий тест на терпимість Росії до інтеграції України в ЄС. \
Коротко поясню суть питання. Після того, як союзники НАТО не досягли консенсусного рішення з приводу ПДЧ для України на минулорічному саміті Альянсу в Бухаресті, і після того, як ці ж союзники не на жарт перелякались вовчого оскалу Кремля після російсько-грузинської війни, цілі зграї європейських експертів, радників, дипломатів, політиків та іншого не менш важливого люду вивели для України (як і Грузії) нову формулу: «Більше ЄС, менше НАТО». Це означало, що «старі європейці» мають намір відкласти питання, пов’язані з конкретною інтеграцією України в НАТО вбік, і зробити пару широких жестів руками Євросоюзу. «В ЄС нема американців, які так виводять із рівноваги росіян в НАТО, тому вони нічого проти наших дій на пострадянському просторі не матимуть», – пояснювали автору цих рядків у Берліні, Парижі, Брюсселі.

Особливо мені пригадується минулорічна розмова з одним поважним брюссельським експертом, офіс якого завішаний плакатами Тимошенко (їх начебто презентував «друг Григорій Немиря»). Так от, вже з порогу цей пан повідомив: «Ми тут у Брюсселі вважаємо, що з Україною має «працювати» ЄС, а НАТО відійти в бік». На моє уточнююче питання, чи це через Росію, він ствердно кивнув головою. А потім ще добрих хвилин десять косився на мене, поки я ділилась думкою про те, що Росія не протестує проти зближення ЄС і України, оскільки воно носить декларативний характер, але як тільки Брюссель займеться Києвом впритул – здійметься жахливий галас. Як приклад, я навела ситуацію з НАТО часів Леоніда Кучми: у Кремлі чудово розуміли, що жодного членства в Альянсі Києву не світить, поки президент шарахається від одного вектора до іншого. Істерика в Москві розпочалась лише тоді, коли на українському горизонті реально замаячив План дій щодо членства – остання сходинка на шляху до дверей НАТО. Поважний експерт зі мною, звісно, не погодився, і сказав, що йому невідомо про жодну негативну реакцію з російського боку на ініціативу ЄС розвивати програму «Східного партнерства». Ваша ж покірна слуга з того моменту постійно задавалась питанням: чи видні аналітики Євросоюзу дійсно не можуть спрогнозувати реакцію Москви на те чи інше зближення України з ЄС, чи просто створюють вигляд, що страшніше України в НАТО нічого бути не може…

І що ж вийшло? Сергій Лавров вже на весь голос розповідає Євросоюзу, що «Східне партнерство» – не що інше, як спроба ЄС розширити свою «сферу впливу» в пошуку вуглеводнів, і можна тільки уявити, що ми ще почуємо з вуст російських високопосадовців до саміту зі «Східного партнерства» 7 травня у Празі. А уповноважені російські дипломати, за інформацією «Главреду», вже на повну потужність проводять підривну діяльність серед деяких учасників цієї програми. Наприклад, з вкрай вразливою перед парламентськими виборами Молдовою. До речі, через керівництво цієї країни росіяни в свій час вже «підривали» діяльність ГУАМ, так що нового колеса до велосипеду вигадувати не треба… Ну а по реакції Москви на двосторонні домовленості навколо модернізації ГТС – самі бачите, що робиться…

І хоча як «Східне партнерство», так і підписана в Брюсселі декларація, небезпеки для Росії не становлять жодної, зрозуміло одне: будь-яке просування західних цінностей та правил гри на територію пострадянського простору, котру, як відомо, Росія продовжує ілюзорно вважати своєю зоною впливу, буде викликати шалений протест у тамтешнього керівництва. Більше того, припущу, що процес інтеграції України до ЄС для Москви може бути набагато небезпечніший, ніж вступ Києва до НАТО. Оскільки, по-перше, при вступі до ЄС країна втрачає частку свого суверенітету на користь Брюсселю (чого зовсім нема при вступі в НАТО), по-друге, під час інтеграції до ЄС відбуваються набагато глибші реформи в країні, котрі зможуть наблизити її за стандартами життя до інших країн-членів Євросоюзу. А отже – зроблять з неї привабливу модель і для багатьох громадян Росії, що, зрозуміло, для тамтешнього керівництва «смерті подібно».

І в цьому контексті мені цікавий й інший момент: якщо членство в ЄС стане реальністю, а Росія продовжуватиме нагнітати ситуацію навколо «Східного партнерства», як вона почала це робити зараз, як будуть поводити себе прихильники політики Кремля в Україні – відмовляться за наводкою з Москви від Євросоюзу, так само як у свій час зреклись від інтеграції в НАТО? І який рівень підтримки буде членства України в ЄС після того, як «регіонали» та їм подібні будуть рвати на собі сорочку, захищаючи російські інтереси, що, власне, вони роблять в контексті підписаної у Брюсселі декларації?

Березень багатий на події, пов’язані з НАТО. І якщо про річницю виходу Франції з Альянсу мені було писати легко та приємно, оскільки в цьому ж місяці Ніколя Саркозі офіційно заявив про повернення своєї країни до військових структур Альянсу, то про сьогоднішню дату – десяту річницю з моменту військової операції НАТО в Югославії – набагато важче й відповідальніше.Та оскільки привид цієї операції Альянсу досі витає українськими просторами, і йому постійно намагаються вдихнути життя місцеві антинатівці (востаннє на широку аудиторію це робила Інна Богословська в ефірі «Інтеру» у п’ятницю), вважаю за необхідне повернутись до цієї невигідної, на перший погляд, для євроатлантистів теми. І роблю це не для того, аби українці могли здійснити чергову мандрівку часом, які й так їм на кожному кроці влаштовують «регіонали» та «вітренківці», а й продемонструвати, що 1999 рік і 2009-й – дві різні речі. І для мешканців Сербії, на відміну від деяких представників української Партії регіонів, сприйняття Альянсу не зупинилось на першій часовій позначці. \
Отож, коли з моменту операції минуло вже десть років, можемо зробити висновок: інколи щоб вилікувати важку хворобу замало звичайних ліків – потрібно зробити хірургічне втручання, яким би небажаним воно було для самої людини чи її родичів. Я про те, що етнічні чистки Мілошевича тривали десять років, а після двомісячної операції Альянсу в регіоні нарешті запанував мир, який ми можемо спостерігати й донині. Тобто цей мир не встановився на місяць чи півроку, цей мир не став не короткою паузою в затяжній балканські війні, а беззаперечним фактом протягом останнього десятиліття. І на сьогодні немає жодних симптомів, що його вдасться зруйнувати, перетворивши знову регіон на страшну м’ясорубку.

Ті ж, хто у кожній публічній дискусії полюбляє позгадувати «бомбежки НАТО» і попричитати з приводу «бедных сербских братьев», має знати: все це виглядає щонайменше дивно, враховуючи той простий факт, що майже всі країни колишньої Югославії, яких з Сербією пов’язує значно більше, аніж Україну, вже стали або планують стати членами Альянсу. Зокрема, цей процес можна зобразити так:

Колишні югославські республіки, які є членами НАТО або завершують процедуру вступу – Словенія, Хорватія, Македонія;

Колишні югославські республіки, котрі готуються до вступу: Чорногорія, Боснія та Герцеговина.

Питання виникає логічне: якщо НАТО такий страшний агресор, чому всі колишні югославські республіки, крім безпосередньо Сербії, вишикувались у чергу до цього «агресивного блоку»?

Та й навіть сама Сербія, не виключено, що потрапить до Альянсу. І, можливо, навіть зробить це раніше України. І ось чому: рівень підтримки НАТО в цій країні впродовж останнього року коливається на позначці 28-30%. Десь близько 55% виступають проти членства в Альянсі. Нічого не нагадує? Так, в Сербії, яку НАТО «бомбило» рівень підтримки приблизно такий же як в Україні, а рівень не підтримки – менший, ніж у нас (у нас, як відомо, він дещо вищий за 60%). Причому, серби дійшли до нинішньої позначки поступово і, є підстави вважати, свідомо: у 2001 році підтримка членства в НАТО у цій країні сягала лише 12%.

Існує чимало причин, чому багато сербів змінюють своє ставлення до Альянсу. Одні чудово розуміють, що без НАТО серби у Косові впродовж всіх цих років мали б значно більше проблем, і, до речі, відчуття безпеки у них з’явилось і завдяки знайомству з нашими військовими з Українсько-польського батальйону. Минулого року, перебуваючи в Косові, доводилось чути, що коли місцеві серби бачили «натівських» (саме так сприймають там і наших хлопців з Укрполбату) військових, які носять такі ж натільні хрестики, і як і серби є православними, то потрохи змінювали ставлення до всього контингенту.

Інші переглядають своє ставлення до Альянсу, бо не хочуть, щоб Сербія залишалась такою собі «чорною дірою» між сусідніми країнами-членами, які вже є або швидко будуть членами НАТО. А ще хтось прекрасно розуміє, що сьогоднішнє НАТО-27 це вже не НАТО-19, яке вело тодішню операцію, а серед країн-членів Альянсу є й такі, які досі не визнали і, швидше за все, не визнають незалежності Косова. Отож, може нарешті перестанемо перейматись долею сербів і НАТО більше, ніж це роблять вони самі?

Цей тиждень був особливо показовим у тому плані, як українському споживачу інформації – і навіть досить освіченому – можна легко впарити (даруйте, за словесну грубість) «потрібну» інформацію про Україну й НАТО.Передусім маю на увазі інформаційний ажіотаж навколо деяких рекомендацій, котрі дала загадкова міжпартійна комісія в США, і суть яких зводилась до того, що адміністрації Обами потрібно негайно припинити підтримувати членство України й Грузії в НАТО в ім’я гарних відносин з Росією. \
Взагалі, у тих, хто ознайомився зі змістом 19-и порад новому президенту, які, власне, й видала на-гора ця комісія, може скластись враження, що вони писались під диктовку як мінімум міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова, як максимум – президента Дмітрія Медвєдєва. Бо окрім наболілих пунктів про Україну, Грузію та НАТО, рекомендувалось розвивати систему ПРО в Польщі та Чехії тільки спільно з росіянами (хто ще не знає, саме розширення НАТО за рахунок України та Грузії, а також відхід в питанні ПРО – це дві умови, які напівофіційно висунула Москва адміністрації Обамі для того, аби перезавантаження стало фактом, а не символічною кнопкою, котру презентувала Хілларі Клінтон своєму російському колезі).

І такий «диктант» (принаймні усний) дійсно міг відбутись, адже керівники цієї комісії – колишні сенатори Гарі Харт і Чак Хейгел – напередодні побували Москві та зустрічались з Дмітрієм Медвєдєвим, при цьому спокійно оминувши Київ та Тбілісі. А ще – свої рекомендації вони готували для замовлення невідомого у міжнародному масштабі Белферського центру з питань науки та міжнародних справ (Belfer Center for Science and International Affairs), який кажуть – о, несподіваний збіг – завжди був досить прихильним до Росії.

Однак, залишимо за кадром той факт, що президенту Росії у час глибокої економічної кризи вистачає часу, аби «вигулювати» колишніх американських сенаторів. Важливіше інше: з якого дива українські медіа та навіть окремі експерти сприйняли цю міжпартійну комісію (її повна назва «The commission on US policy toward Russia») як сенатську, а висновки про євроатлантичне майбутнє людей, які давно випали з обойми, кваліфікували ледве не як поради держсекретаря Сполучених Штатів?

І це при тому, що у вівторок побачили світ інші рекомендації, які зокрема стосуються й України з НАТО, але про них чомусь – суцільна тиша. Навіть незважаючи на те, що їх підготували не загадкові екс-сенатори, а визнані знавці регіону – Стівен Пайфер та Андерс Аслунд на замовлення впливового Брукінгс Інституту (The Brookings Institution). Можливо вся справа в тому, що у цих рекомендаціях, розміщених у роботі «Engaging Ukraine in 2009» («Залучаючи Україну в 2009-му») не фігурує заклику до Адміністрації Обами відмовитись від підтримки України та Грузії в НАТО, і тому вони видались нецікавими для російських медіа? Відповідно і для українських, бо більшість з них, на жаль, продовжує лише настирно копіювати те, що закидають у всесвітню павутину росіяни. Так само, до речі, не мала широкого розголосу й попередня робота Стівена Пайфера, підготовлена на замовлення авторитетної Ради з зовнішніх відносин США (Council on Foreign Relations), до думки якої дійсно прислухаються у Білому Домі та Держдепі. Так от, обидві ці доповіді містять одну рекомендацію: адміністрація Обами повинна продовжити підтримувати інтеграцію України в НАТО. І оскільки ПДЧ на даному етапі досягнути неможливо через відсутність консенсусу в самому НАТО та політичну ситуацію в Україні – робити це вона має на основі Річних національних програм, зміст яких, як зазначають автори останньої доповіді, у більшості випадків, якщо не у всіх, збігається зі змістом Планів дій щодо членства.

Кому більше вірять у Держдепі та Білому Домі – дізнаємось згодом. Проте, перші сигнали з американської столиці, про які мені стало відомо, більше збігаються з висновками, підготовленими якраз для Брукінгс Інституту та Ради зовнішніх відносин. Зокрема, на зустрічі з в.о. міністра закордонних справ Володимиром Хандогієм Хілларі Клінтон зауважила: США так само підтримуватимуть інтеграцію України в НАТО. Єдине її прохання, за нашою інформацією, стосувалось того, аби Київ подбав про більшу внутрішньополітичну єдність навколо цього питання.

Чим український політик відрізняється від європейського (та й американського) напередодні виборів?Все просто: перший намагається максимально наблизитись до Росії, другий – максимально дистанціюватись. Вже, чесно кажучи, огидно спостерігати, як перед кожним святом волевиявлення теоретично можливі кандидати в президенти починають курсувати між Києвом та Москвою, з надією провести кілька годин у приймальні Всесильного та Всемогутнього ВВП, аби зрештою удостоїтись кількох хвилин його уваги. Або ж виловлюють його на сходах чи в коридорах поважних міжнародних зібрань, щоб «випадковий» фотограф абсолютно «випадково» зафіксував цей прекрасний момент перебування поруч. Я не називаю зараз конкретних імен, але йдеться про реальні ситуації з життя деяких українських політиків, чиї прізвища наразі фігурують у всіх рейтингах опитування громадської думки з приводу президентських виборів. \

І все це відбувається притому, що всі адекватні політики вже давно мали б зрозуміти: не такий вже насправді ВВП Всемогутній, і не так вже й магічно впливає його підтримка на український народ. Навіть Юлія Тимошенко у нещодавньому інтерв’ю газеті “Le Monde” на запитання журналіста «Чи потрібно мати підтримку Москви для того, щоб бути обраним президентом України?» абсолютно правильно і, як свідчить знак оклику, досить емоційно кинула у відповідь: «Помаранчева революція довела протилежне!». Щоправда, потім пані прем’єрка почала чомусь розповідати про еволюцію свого ставлення до Білокам’яної: «Моя позиція стосовно Росії була досить агресивною. Її дії відносно України нерідко далекі від коректності. Але я зрозуміла, що ми можемо реагувати на небезпеки та провокації інакше – не конфронтацією та агресією, а теплими обіймами».

Звісно, я нічого не маю проти теплих обіймів Юлії Володимирівни (як і будь-якого іншого українського політика) з двоголовим російським керівництвом. Тим паче знаю, що жоден з них не може наразі стати для Путіна більш довіреною особою, аніж Віктор Медведчук – з різних причин.

Проте, мене як євроатлантиста цікавить інше: допоки ця передвиборна залежність від Росії буде ставити під загрозу зовнішньополітичний курс України на членство в НАТО і Європейському Союзі? Адже будьмо відвертими: головним «пунктиком» для російського керівництва в контексті України є саме її недопуск в НАТО. Обізнані люди можуть це підтвердити сотню кількість разів. Ми в «Главреді» вчергове переконались у цьому завдяки ювілейному номеру нашого журналу, коли навіть у короткому тексті про Віктора Медведчука Путін умудрився вписати цілий абзац про НАТО. Зокрема нагадав про те, що переважна більшість громадян України виступає проти вступу до Альянсу, а Віктор Володимирович займає з цього питання «відповідальну і послідовну позицію»).

Зрозуміло, що саме ті, хто займає таку ж «відповідальну» позицію зможуть розраховувати на дружнє плече російського керівника. Ті, хто «недостатньо чітко артикулюють свою позицію» (слова, начебто, самого Путіна, сказані Януковичу) – недостойні ходити в справжніх друзях у Владіміра Владіміровича і Дмітрія Анатольєвіча. Складно сказати, наскільки публічне відторгнення членства в НАТО у Тимошенко, Литвина чи Януковича викликане внутрішніми електоральними розкладами, а наскільки спробами сподобатись Росії. Очевидно, спрацьовує і те, і інше. Різниця лише в тому, що якщо для українців це питання знаходиться, за усіма наявними опитуваннями, на енному місці в списку пріоритетів (а під час економічної кризи тим паче), то для Росії в її відносинах з Україною – на першому. Отож, будь-хто з українських політиків, які останнім часом почали говорити про «нейтралітет» чи відміняти зустрічі з представниками НАТО, має пам’ятати: вони, передусім, роблять не електоральну послугу собі (бо людям в умовах кризи ще більше не до Альянсів), а російському керівництву. І тут варто згадати про один досить свіжий випадок, коли, за нашою інформацією, спікер Верховної Ради спочатку не міг знайти в своєму календарі часу для зустрічі з новообраним керівником Парламентської Асамблеї НАТО під час запланованого на 6 квітня візиту останнього до Києва, але потім, знову ж таки за даними наших джерел, викроїв час для цієї надзвичайно важливої зустрічі. Важливої тому, що матиме місце вона відразу після ювілейного саміту НАТО на французько-німецькому кордоні, і було б добре продемонструвати, що діалог України та Альянсу триває на всіх високих рівнях.

Можливо, залежність багатьох українських політиків від Росії багато в чому психологічна і зумовлена віковим фактором: вони на підсвідомому рівні рівняються на Кремль, і за інерцією ніяковіють перед кожним, хто сидить в головних кабінетах Білокам’яної. Навіть Президент, який вже не перший рік позиціонує себе як відверто прозахідний, дуже боляче, за нашою інформацією, реагував на кожне рукостискання Тимошенко з Путіним у Москві. А по ідеї мав би турбуватись лише про те, аби його приймали у Брюсселі та Вашингтоні.

Якось у минулому році ми з колегою за келихом хорошого італійського вина допитували одного німецького фахівця зі Східної Європи: «Чому у поляків, словаків та всіх інших європейців вийшло з ЄС і НАТО, а в України – ні?», перше, що він відповів було – «ваші політичні еліти занадто враховують думку Росії».

9 березня 1966 року генерал де Голль хлопнув дверима в НАТО. Ні, як відомо, з Альянсу Францію він не вивів, але з військової структури – Комітету військового планування і Групи ядерного планування – так.Французькому президенту надто не хотілось підпорядковувати французьких військових американському командуванню й бачити на території своєї країни «чужі» військові бази. Ось він і вибухнув. \
Звісно, подія, яка сталась в цей день ледве не півстоліття тому була дійсно безпрецедентною, але про неї можна було б спокійно забути, якби не одне «але». Вже за кілька тижнів – на ювілейному саміті НАТО 3-4 квітня – Франція повернеться у військову структуру Альянсу. Тобто, через більш, ніж сорок років, одна з дванадцяти засновниць НАТО відновить своє повноцінне членство в Північно-Атлантичній організації.

Причому зробити це президент Саркозі планує якомога помпезніше. Наскільки важливо це для французького президента особисто, можна було пересвідчитись, коли він пару тижнів тому влаштував справжній дипломатичний демарш з приводу розсадки гостей на цій святковій зустрічі. Для тих, хто не особливо слідкує за діяльністю імпульсивного французького лідера, нагадаю: Саркозі пригрозив взагалі бойкотувати поважне зібрання, якщо його – президента країни, котра не просто господарюватиме на цій зустрічі (саміт відбуватиметься на французько-німецькому кордоні – у Страсбурзі та Келі), а ще й урочисто повертатиметься до військової структури НАТО – посадять за алфавітним порядком, а не праворуч від генсека Альянсу Яапа де Хооп Схеффера. Дарма, що таким чином французький лідер фактично вимагав порушити усталене правило Альянсу, тобто розсадку за алфавітом. Тим не менше, в Брюсселі пішли назустріч Саркозі: поки в залі перебуватимуть камери, він таки сидітиме праворуч біля генсека, а вже потім пересяде на своє законне «алфавітне» місце.

Про що ж свідчить відновлення повноцінного членства Франції в НАТО? Передусім про те, що незважаючи на всі розмови про розчарування в Альянсі, про створення інших безпекових організацій, адекватної альтернативи йому на сьогодні нема. І це розуміють не лише у Вашингтоні, Празі чи Вільнюсі, а й в Парижі. Дехто може сказати, що Саркозі повертає країну до військової структури НАТО лише тому, що зміг виторгувати в обмін на цей крок призначення французького представника Альянсу на одну з двох ключових військових посад у НАТО – а саме командувача стратегічним командуванням Альянсу з трансформації в Норфолку (штат Вірджинія, США).

Торг дійсно мав місце. Але знову ж виникає питання: якщо французи НАТО давно «списали» на користь європейської системи безпеки, як прагнуть донести деякі українські опоненти Альянсу, то для чого Парижу одна з ключових військових посад саме в НАТО? Адже, насправді, Саркозі не перший французький президент, який спробував «вибити» в американців цей пост. У 1997 році Жак Ширак теж намагався в обмін на повернення до військової структури Альянсу здобути для своєї країни право командувати південним крилом НАТО, проте тодішній президент США Білл Клінтон категорично відкинув цей варіант.

Так, у французьких владних колах і сьогодні можна зустріти чимало людей, антиамериканські настрої яких помітні навіть неозброєним оком (особливо це стосується тамтешнього МЗС) та навіть вони вимушені визнавати: НАТО – не ідеальна, проте безальтернативна форма захисту в тому числі і їх національної безпеки. І хто як не французький президент це розуміє.

Розуміють, очевидно, і прості обивателі Франції та й загалом Старої Європи. Минулорічне опитування Фонду Маршалла демонструє: порівняно з 2006 роком підтримка НАТО у європейських країнах (в тому числі Франції, Німеччини, Португалії, Нідерландів та Іспанії) виросла на 4%. Наприклад, з тим, що НАТО грає важливу роль в забезпеченні національної безпеки країн Європи, погодились 58% учасників опитування. А 67% опитаних вважають, що Євросоюзу потрібно вирішувати проблеми міжнародної безпеки «у партнерстві зі США, а не самостійно». Отож, наступного разу, шановні читачі, коли хтось із вас буде дивитись по російському (чи навіть по українському) телебаченню сюжети про те, що європейці НАТО не підтримують – згадайте, будь-ласка, про ці цифри.

Дивні все-таки люди українці: то обурюються, що їх хтось «втягує» в НАТО, а то перед кожною натівською подією (наступна – ювілейний саміт Альянсу 3-4 квітня) здивовано і неначе трохи розчаровано допитуються: «А що, питання України там не розглядатиметься?».От і журналісти вже почали «діставати» політиків, послів і просто обізнаних осіб, що ж очікувати Україні від саміту НАТО у Страсбурзі та Келі. А нічого не очікувати! Всі прихильники великого антинатівського шоу можуть заспокоїтись і продовжувати видавати на-гора непрофесійні коментарі з приводу острова Зміїний чи ділитись рефлексіями на тему непересічної фігури Віктора Черномирдіна в історії України: питання ПДЧ, про яке допитувались на днях в Анатолія Гриценка журналісти у Сімферополі, не значилось і не значиться на порядку денному саміту, тож не треба штучно здіймати інформаційну хвилю висмоктаними з пальця питаннями й дратувати і без того знервованих людей. \
Взагалі, французи і німці, які виступають організаторами заходу з нагоди 60-річчя створення Альянсу відразу попередили: це буде дуже вузьке сімейне свято – лише країни-члени. Більше того, один поважний дипломат з Альянсу розповів мені, що господарі навіть придумали байку для тих членів НАТО, котрі хотіли б бачити на святі і друзів Альянсу: мовляв, більше 28 делегацій (26 країн-членів плюс Хорватія з Албанією) вони фізично не можуть прийняти на такій обмеженій території, як два прикордонних міста.

Все, на що теоретично може розраховувати Україна в контексті цієї святкової події, це три наступні речі. По-перше, звернути на себе увагу в французько-німецькому інтер’єрі так, як я описала в попередньому «Щоденнику євроатлантиста»: спробувати підготувати й узгодити з НАТО Річну національну програму ще до саміту. Це дасть змогу Україні потрапити в підсумкову декларацію заходу, в якій відзначать і привітають (принаймні, за моєю інформацією, в Брюсселі готові це зробити) наші зусилля.

Другий сценарій (якщо, звісно, буде втілений в життя) дасть змогу Україні безпосередньо бути присутньою на ювілеї. Йдеться про можливий окремий захід для всіх контрибуторів операції в Афганістані – як стверджують надійні джерела, саме на його проведенні в рамках квітневого саміту наразі щосили наполягають американці. З країн-членів НАТО їх у цьому питанні палко підтримують Італія та Норвегія. З не-членів – Австралія та Нова Зеландія, котрі активно допомагають встановлювати мир та спокій в Афганістані і бажали б, щоб цей факт був оцінений Альянсом якраз у вигляді окремої зустрічі контрибуторів.

Афганський внесок України в 10 осіб – звісно, досить скромний (для порівняння – контингент маленької Чехії становить в районі 400 військових), та все ж дає нам право на участь у подібних заходах. До того ж, за нашою інформацією, напередодні Україна начебто запропонувала НАТО збільшити свою присутність в цій ключовій для Альянсу операції до 30 осіб. Цифра, можливо, не така вже й суттєва, проте є один важливий нюанс – серед додаткових 20 «штиків» мають бути спеціалісти зі знешкодження саморобних вибухових пристроїв, а також – українські пілоти, котрі будуть виконувати завдання на наших же гелікоптерах. Як розповів «Главреду» представник однієї з країн Альянсу, остання пропозиція є надважливою для НАТО, оскільки серед країн-членів спостерігається велике небажання надсилати свої гвинтокрили з пілотами в Афганістан – занадто, мовляв, ризикована справа.

І третій момент: ще в грудні минулого року в рамках відомого засідання міністрів закордонних справ ми з Альянсом домовились поновити підписану у 1997 році Хартію про особливе партнерство між Україною та НАТО – так, щоб вона відповідала новим реаліям. Фактично до вже існуючого документу потрібно додати щось на зразок того, що Україна проголосила своєю метою набуття членства в НАТО, ключову роль в процесі вступу відіграватиме Комісія Україна-НАТО, і саме під її егідою відбуватиметься оцінка Річних національних програм. Нічого складного – головне, щоб цей додаток затвердили країни-члени без суттєвих коригувань по змісту, невигідних для України (комусь, наприклад, заманеться зафіксувати на папері, що Річна національна програма в жодному разі не веде до членства). Наразі точаться внутрішні дискусії між Києвом та Брюсселем, як, де і на якому рівні краще підписати цей документ. Один з варіантів – це може зробити генсек НАТО та Президент України якраз в рамках саміту. Проте, у мене особисто є великі сумніви, що Меркель та Саркозі допустять таку подію на своєму сімейному святі. Тим більше, що після газового конфлікту, який, на думку французького президента, розгорівся саме з вини Ющенка (навіщо той, мовляв, відкликав делегацію з Москви?), президент Франції, за нашою інформацією, вирішив звести всі контакти з українським колегою до нуля. Так, можливо, через якийсь час він охолоне і зможе знову спілкуватись з Віктором Андрійовичем в минулорічному форматі, але навряд чи це станеться вже через місяць. Отож, швидше за все підписання цього додатку відбудеться під час чергового візиту Ющенка до Брюсселю.

Власне, це і все, що може очікувати Україну на квітневому саміті НАТО. Ну, і причому тут ПДЧ?