Архіви: Публікації

Про ідеологічні диверсії Кремля, внутрішніх ворогів України і як їм протидіяти — розмова з політологом, директором Інституту світової політики Євгеном Магдою

Останнім часом активізувався ідеологічний фронт боротьби російського агресора з Україною. Не зумівши підкорити нас військовою зброєю, Путін намагається послабити, поставити на коліна підступними інформаційними атаками. Їх згубний вплив можна спостерігати на ток-шоу недалекоглядних політиків, під час розмов у транспорті, на базарах, на домашніх кухнях.

Як давати собі раду з навалою зумисно експортованого бруду, який здатний підмулити підвалини держави? Дискутуємо про це з директором Інституту світової політики Євгеном Магдою.

— Національна рада з питань телебачення і радіомовлення попередила телеканали «Інтер», СТБ за те, що транслювали фільми за участі одіозних російських акторів-українофобів. Тих, які внесені до переліку осіб, чия діяльність загрожує національній безпеці. Зокрема, за участі Олега Табакова, який називав українців «темними, неграмотними, убогими». Чим пояснити таку впертість телеканалів, які йдуть у фарватері кремлівської пропаганди? Вони цього не розуміють чи вдаються до таких дій свідомо?

— «Інтер» не приховує проросійської орієнтації. Але намагання радикальних сил підпалити студію цього телеканалу зіграло йому на руку — в очах європейської спільноти тепер виглядає «жертвою політичних переслідувань». І може цю тему експлуатувати. Чи закриє влада «Інтер» у переддень виборів? Ні. Бо це працювало б на «страждальний» імідж телеканалу.

Та законно впливати на «Інтер» може кожен з нас — перестаючи дивитися його. Мова заборон медіа не спрацьовує. Спрацьовує свідома позиція. Пригадуєте, 2004 року були акції проти нечесних телеканалів під гаслом «Вони брешуть!».Де ці наліпки зараз?

— У нас є багато «знакових» журналістів, які вважають себе об’єктивними, але які, поза тим, часом пропагують сумнівні речі. Скажімо, Дмитро Гордон…

— Як громадянин він має право на свою позицію. Але як видавець має реагувати на ставлення споживачів цієї інформації. Якщо вони схвалюють його діяльність, то діятиме так і далі. Якщо ні — отримає негатив, задумається…

Я — проти заборон. Кожен має пульт телевізора і гаманець, щоб не дивитися «шкідливу» передачу, не читати «ворожої» газети…

— Але ж блокування російських соц мереж «Одноклассники», «Вконтакті» — був правильний шлях…

— Давайте розрізняти російські соцмережі й українські медіа. Той же «Інтер» зарестрований в Україні. Заборона будь-яких медіа, коли до виборів залишився рік-півтора, може спрацювати проти України.

— Ми потрапляємо у своєрідну «вилку»: з одного боку, хочемо дотримуватися демократичних стандартів, з іншого — дозволяємо вільно почуватися медіа, які доносять проросійську позицію. Хіба їхня діяльність не є проявом гібридної війни?

— У демократичному суспільстві не можна заборонити говорити і робити дурниці. Заборонити можна лише в авторитарному суспільстві. Коли будемо забороняти, то нагадуватимемо Російську Федерацію. Не думаю, що у нашій владі цього хочуть. Для того, щоб ефективно протидіяти фейкам, треба збільшувати обсяг поінформованості. І люди повинні займати власну позицію.

Громадянин не повинен покладатися на державу, яка відрегулює, що йому дивитися, а що — ні. Людина повинна мати вибір. Це і є демократія.

— Погляньте на те, що говорить нардеп Мураєв на підконтрольному телеканалі NewsOne! Прямим текстом ретранслює кремлівські тези, по суті, закликаючи до державного перевороту (через що Рубан і Савченко зараз сидять у СІЗО). У цивілізованому суспільстві він давно мав би за це відповідати…

— У нас є медійне законодавство і ті, хто слідкує за його дотриманням. З іншого боку, маємо аналізувати й проукраїнські медіа. Хіба там не бачимо розміщення проросійської «джинси» — матеріалів від того самого Медведчука. Є низка «синьо-жовтих» медіа загальноукраїнського масштабу, які публікують ці матеріали.

— Журналісти опиняються між двома вогнями. З одного боку, як громадяни України повинні бути її патріотами. З іншого — мають дотримуватися професійних стандартів, давати точку зору іншої сторони. А ця інша сторона часто говорить антиукраїнські речі, зазіхає на національну безпеку. Як тут бути?

— Такі антиукраїнські речі здебільшого доносять у соціальних мережах. А як ці мережі можна заборонити, якщо навіть листи Міністерства інформаційної політики до офісу Facebook про незаконне блокування не отримують належної відповіді? До 2014 року ми не визначали власну інформаційну політику, дозволяли діяти в Україні російським і проросійським медіа. Потім Україна опинилася в ситуації, коли треба було діяти в режимі пожежної команди — заборонила трансляцію російських телеканалів, ввезення пропагандистських російських книжок.

Держава має зосереджуватися на тому, щоб створювати систему поширення інформації про українську історію, культуру, звитяги українського війська. Треба говорити про відновлення системи політичного просвітництва. Іншою ланкою донесення правди могли б стати колишні учасники АТО, які зосереджувалися б на військово-патріотичному вихованні молоді.

— Зневіра людей часто насаджується через агентів впливу, так званих тролів: вони «поносять» владу, яка, мовляв, нічого не робить — лише краде, що «війна владі вигідна», що там — «одні бариги». Деякою мірою, лише розвінчання Савченко дало зрозуміти, що не все так, як нав’язують думку збоку…

— Державний вплив на медіа зараз — мінімальний. Власники медіа зацікавлені мати важелі тиску на владу. В Україні зараз сім загальнонаціональних інформаційних телеканалів. Вони часто запрошують на ефір специфічних «експертів» — і це елемент тиску на владу. А от належної кількості опонентів, компетентних людей у сферах, про які йде розмова, на ці сім каналів немає. Я, кандидат політичних наук, можу опинитися в одній програмі з людиною з вулиці, крикунами і популістами, з якими дискутувати важко. Бракує системи національних інтересів як таких. Пересічний громадянин не розуміє, в чому цей національний інтерес. З 2014 року кристалізація цих інтересів розпочалася, але ще не набирає повної ваги. Тема євроатлантичної інтеграції присутня. Але порівняно з країнами Центральної Європи, Балтії ми йдемо цим шляхом із запізненням десь на 20 років. В інших країнах зрозуміли, що теми вступу до НАТО, ЄС треба підняти до такого рівня, щоб місцеві скандали їх не зачіпали. У нас з цим не виходить. Робиться ставка на викриття, на те, що «влада — погана». Якщо говорити образно, українська влада сьогодні платить за гамбурзьким рахунком — тобто за прорахунки всіх своїх попередників з 1991 року.

— Ворог ці настрої підживлює…

— Через підживлення може домогтися багато чого. У Москві давно прорахували, що через розхитування України з середини може перемогти нас швидше і з більшою гарантією досягнення результату, ніж військовими методами. Нам більше загрожує не військовий наступ на Донбасі, а зневіра, відсутність внутрішньої консолідації, те, що самі не зовсім впевнені, куди рухаємося. Дуже популярна теза тролів: «за чотири роки нічого не змінилося!». У нашому динамічному суспільстві не можна міряти все день від дня (за цей час навіть схуднути не встигають — результати будуть від сили за тиждень-два). З дня у день помітити зміни можна тільки якщо шибку розбити, а наступного дня її замінити. Суспільні зміни можна міряти роками…

Зневірюючись у собі, навішуючи одне одному ярлики, самі знищуємо нашу державність. Зараз війна іде не стільки за територію, як за мізки.

— Як люди мають зрозуміти: комуз політиків вірити, а кому — ні? Бо, враховуючи, яка здебільшого у нас була влада, завжди є більша довіра до опозиції…

— У цивілізованих суспільствах оцінку політикам завжди дають на виборах. У нас — перехідний період. Треба слідкувати за заявами політиків і виконанням обіцянок. Я — за поширення культури скепсису в українському суспільстві. На своїх лекціях, присвячених гібридній війні, кажу: «Нікому не вірте. І мені — теж. Перевіряйте сказане».

Логіка фейка побудована на тому, що люди намагалися чомусь запобігти, когось застерегти. Поширюють інформацію, яка їм видається важливою.

Насправді це велика проблема, бо за допомогою грамотно прорахованих фейків можна дестабілізувати суспільство.

— Кажуть, Кремль створив цілу фабрику фейків. Начебто у певному приміщенні сидять сотні підготовлених людей-тролів і тиражують брехню…

— Така «фабрика» функціонує у Санкт-Петербурзі. Тролі працюють не тільки проти України, а й проти Заходу… Українські соцмережі вкрай політизовані.

Російські тролі намагаються вкидати у них фейкову інформацію українською мовою — але підводить її незнання. Перекладають свої тексти через Google, і тому у них часто замість «Семена Семенченка» виходить «Насіння Семенченка». Або, перекладаючи слово «пол» (підлога), пишуть «половина». На незнанні української мови ідеологічні диверсанти Москви часто паляться. Але у них є і люди, які оперують десятками акаунтів для створення коментарів під статтями західних авторів. Під будь-якою статтею можна створити відповідний фон. Ці тролі мають темники, щоб знати, на які теми і як говорити. Є спеціальна команда аналітиків, яка сканує інформаційний простір і виокремлює болісні теми. Наприклад, пожежа у Кемерово. Російська влада вчасно не назвала кількість загиблих, не поспішала оголосити жалобу. При цьому тролі шукають у цій темі «український слід» і починають писати, що українці — безсердечні, «тішаться із загибелі наших дітей». Йдеться про технологію перемикання уваги…

Інший приклад. Коли західні країни вислали російських дипломатів, російська прес-леді Захарова заявила: «Замість демонстрації солідарності з нами, караєте наших дипломатів. Як ви так могли?!». Це знову ж таки — маніпуляція, пошук винного там, де його бути не може.

— Чимало українських опозиційних політиків свідомо чи несвідомо підспівують Кремлю…

— Проблема наших політиків у тому, що часто вважають можливим для себе підігравати Росії, вважаючи, що це для них не матиме негативних наслідків.

— Або тимчасово їм вигідно…

— Це ефект приміського поїзда: сяду без квитка в електричку, проїду безплатно кілька зупинок, але дістануся туди, куди мені потрібно. Росія не бере зараз ні від кого в Україні «клятви крові». Росії потрібні не «шашечки» — їй потрібно «їхати». Їй потрібно наповнювати власний порядок денний руками українських політиків. Вони їх використовують. А ті вважають, що за допомогою російських ресурсів отримають свої політичні переваги. Це питання моральної чистоти.

Люди, які називають себе лідерами громадської думки, повинні не бігти за лайками у соц мережах, за дешевими симпатіями, а формувати адекватний порядок денний для руху своєї країни вперед.

— Тоді не наберуть багато голосів виборців. Вони ж — популісти…

— Політики в ідеалі мали би прийти, ухвалити непопулярні, але корисні рішення — і піти. У нинішньому парламенті цього не станеться, бо не так багато залишилося до виборів. Проблема наших політиків і чиновників у тому, що не мислять категоріями за межами власних повноважень. Переважна більшість боїться життя, яке буде після закінчення депутатських повноважень, їм здається, що воно завершиться. На відміну від західних колег, які сприймають статус парламентарія, міністра як елемент резюме…

— Ви кажете, як має бути. А подивіться, як є: на першому місці в соціологічному рейтингу популісти: Тимошенко, а далі — Ляшко…

— У суспільстві є попит на прості рішення. Люди втомилися від війни. З іншого боку, їм тяжко змиритися з думкою, що життя — гірше, ніж могло би бути. На чому зіграв Саакашвілі, Савченко? На тому, що пропонують речі, які видаються, на перший погляд, чудовими. А виявляється — ні…

— Шансів у Порошенка на наступних виборах не багато? Переможе популіст?

— Не хотів би фаталізму на кшталт «все у нас погано!». Десяткам мільйонів з нас немає куди їхати, немає куди втікати. Трагедія України в тому, що їхні можливості для державотворення часто обмежуються періодом серйозних потрясінь в Європі. Після Першої світової війни розвалилася імперія — Україна мала шанс. Але не використала. Розвалився Радянський Союз, Україна отримала шанс — використала, стала незалежною державою. Якщо раптом, не дай Боже, ми зараз втратимо свою незалежність, невідомо, чи буде в осяжному майбутньому шанс знову її відновити…

«Парадом перемоги» у гібридній війні буде вступ України до Європейського Союзу і НАТО. Тобто — остаточний і без компромісів вихід з-під російського впливу. Перехід до західних цивілізаційних інституцій безпеки, рівних прав і свобод. Для цього потрібно досягнути достатньо високого рівня розвитку. Це тривалий шлях, але це перспектива, яка існує. Щоб її наблизити, не можна однією рукою голосувати за Європейський Союз, а другою — викидати недопалки на вулиці. Чи підтримувати популістів і проросійські сили. Такий підхід — сфера відповідальності кожної людини.

— Ви своїх студентів-курсантів вчите, як протидіяти ворожій пропаганді?

— Найкраща наука — перевіряти інформацію. Якось почув фейк від одного зі своїх вихованців, що начебто у 2014 році екіпаж нашого судна «Гетьман Сагайдачний» підняв російський андріївський прапор. Я перепитав про цей випадок українських військових моряків, і вони розповіли: ходили такі чутки, але щоб їх дезавуювати, на вертолітному майданчику вишикували весь екіпаж у формі букв UA, сфотографували картинку з гелікоптера. І це зняло всі питання…

Опубліковано на сайті “Високий замок”

Ситуація в Косово, де правоохоронці депортували за межі країни сербського переговорника Марка Джурича, затриманого 26 березня із застосуванням зброї та світлошумових гранат, прокоментувала в ефірі Українського радіо в програмі “Сьогодні. Вдень” заступник директора Інституту світової політики Наталія Іщенко:

“Уряд Косова депортував на якогось дипломата, а керівника адміністрації з питань Косова, представника уряду Сербії. Тобто вони хотіли показати, що на території Косова керує саме влада Приштини, а не Белград. Нам цікаві події, які відбуваються в Косово, бо саме там реалізується європейська ідея щодо можливості врегулювання застарілого конфлікту мирним шляхом. І те, як відбувається реалізація цих ідей у Косово, ми можемо приблизно уявити, які шанси в нас врегулювати події, які відбуваються на Донбасі і в Криму”.

Опубліковано на сайті “UA: Українське радіо“

Політичний експерт, директор Інституту світової політики, автор численних публікацій з питань зовнішньої та внутрішньої політики Євген Магда зустрівся із офіцерським складом Національної академії сухопутних військ та Військового коледжу сержантського складу. Цього разу він виступив із доповіддю на тему «Інформаційна гігієна», яка є невід’ємною складовою гібридної війни.

Під час бесіди Євген Магда, зокрема, розповів про особливості сучасного інформаційного світу у період неоголошеної війни.

— Сьогодні на державному рівні є потреба у стратегічній комунікації, швидкому оперативному реагуванні на інформаційні виклики й формулювання національних інтересів, які будуть зрозумілі кожному, — зазначив експерт. — Інформація стала головною зброєю у війні. І на даний час головною метою є не знищення людини та максимальне її залякування. Гадаю, що ви, перебуваючи на сході України, з цим зіштовхувались. В пропагандистському сенсі російські дії були набагато чіткішими, ніж українські. Це призводило до стрімкого поширення зневіри та паніки серед населення під час найбільших військових кульмінацій на Донбасі.

Наприкінці свого виступу, Євген Магда вкотре зауважив, що його безмежно втішає особистісний ріст курсанта, прагнення майбутніх офіцерів до розуміння суспільно-політичного життя. Він також констатував, що довіра суспільства до Збройних Сил України залишається стабільно високою.

Опубліковано на сайті Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного

Новий радник президента США проводить послідовну політику щодо приборкання російської військової агресії. Однак його небажання вести діалог з Росією може негативно позначитися на Україні.

Про це розповів в коментарі Gazeta.ua заступник директора Інституту світової політики Микола Белесков.

“Від 2014-го року Болтон послідовно критикує Російську Федерацію. Наполягає, що проти Москви треба застосовувати жорсткі методи й допомагати Україні. Можна ставити питання щодо розширення допомоги у військовій сфері. Він не є прихильником діалогу. Вимагає різких кроків, щоб змусити Росію змінити свою позицію. Наміри можуть бути гарними, а наслідки – поганими. Не впевнений, що українцям хотілося б, щоб протистояння США з РФ вийшло з-під контролю, а ареною їхнього протистояння стала Україна. Є ще один аспект. Нові урядовці, які прийшли на посади останнім часом, виступають за активні дії США проти Ірану, Китаю й Північної Кореї. Це може втягнути Вашингтон у прямі конфлікти з цими країнами. Як наслідок – Штатам буде не до України”, – говорить він.

За словами аналітика, раніше кандидатура Болтона вже була відхилена його колегами.

“Джона Болтона скептично сприймають його ж колеги з Республіканської партії. Із багатьма співробітниками адміністрації президента за часів Джоржа Буша-молодшого він розсварився. Вперше його розглядали на посаду радника з питань безпеки і оборони, коли Трамп тільки прийшов до влади. Радники тоді казали Трампу, щоб не призначав його”, – розповів експерт.

Матеріал опубліковано на сайті Gazeta.ua

Ми маємо досягти порозуміння з членами НАТО, які – ну так склалося! – є нашими сусідами

Заручитися підтримкою на шляху НАТО з боку сусідів, які вже є в альянсі, наразі є дуже актуальною проблемою для України.

Спочатку НАТО

Президент Петро Порошенко нещодавно пообіцяв, що вступ України до ЄС – це «питання років, а не десятиліть», а досягти членства в Північноатлантичному альянсі нашій країні вдасться ще раніше, аніж членства в ЄС.

Дійсно, нещодавно Північноатлантичний альянс доєднав нашу державу до переліку «країн-аспірантів», тобто офіційно визнав, що Україна прагне набути членства в НАТО. Незважаючи на нібито неформальний характер цього статусу, його можна вважати «нульовим рівнем», тому що лише «аспірант» має право «отримати ПДЧ» – розпочати впровадження Плану дій щодо членства в НАТО.

Що стосується Європейського союзу, то Україна не має статусу навіть потенційного кандидата на вступ, тобто теоретично ми дійсно ближче до НАТО, ніж до Євросоюзу. Але на практиці на шляху євроатлантичної інтеграції останнім часом з’являється не тільки більше можливостей, але і більше перешкод.

Й мова тут не тільки про конфлікт на Сході, анексію частини території та гібридну агресію Росії. Справа в загостренні суперечок з нашими західними сусідами, які є членами як ЄС, так і НАТО. Насамперед це стосується Угорщини.

19 березня міністр закордонних справ Угорщини Петер Сійярто вкотре заявив, що його країна вимагає від України внесення змін до закону про освіту та відкладення реалізації цього документу до 2023 року, інакше блокуватиме важливі для України зустрічі на рівні як Європейського союзу, так і Північноатлантичного альянсу. Як повідомив Сійярто журналістам, «що стосується України, Угорщина немає в своєму розпорядженні інших інструментів, ніж блокувати міжнародні, європейські та євроатлантичні прагнення України». Зокрема, Угорщина також «не підтримуватиме проведення зустрічі міністрів оборони ЄС-Україна, запланованої на квітень, та саміту НАТО-Україна, запланованого цього літа». Очільник угорської дипломатії зазначив, що Угорщина підтримає проведення цих зустрічей лише в тому разі, «якщо Україна виконуватиме свої міжнародні зобов’язання та умови щодо задоволення прав угорської національної меншини на Закарпатті».

Україна – і тут позиція влади збігається із експертними та суспільними настроями – сприймає вимоги Угорщини як нелегітимні, несправедливі і навіть «агресивно гібридні» («нинішня політика Будапешта є провокуванням сепаратизму в українському Закарпатті» – це цитата зі статті в одному популярному українському тижневику).

Не можна сказати, що ці оцінки не мають обґрунтування, але… Проблема в тому, що, якщо ми справді хочемо приєднатися до Північноатлантичного альянсу, маємо досягти порозуміння з членами НАТО, які є – ну так склалося! – нашими сусідами.

Для того, щоб зрозуміти, про що йдеться, можна вивчити досвід країн, які або нещодавно приєдналися до альянсу, або саме зараз стоять вже біля «дверей» НАТО. Мова про Чорногорію та Македонію.

Чорногорія вже є членом Північноатлантичного альянсу, Македонія давно працює за Планом дій щодо членства в НАТО і є, фактично, кандидатом №1 на приєднання до альянсу. Також обидві країни є кандидатами на вступ до ЄС, і тут вже Чорногорія кандидат №1. Отже, як вони вирішили питання щодо національних меншин та державних мов?

Албанці в Чорногорії

Албанці в Чорногорії є найчисленнішою неслов’янською меншиною в країні. За даними перепису населення 2011 року, етнічні албанці складають 4,91% населення (30,5 тис. людей). (Даних про збільшення кількості албанського населення в Чорногорії немає, натомість є статистка, за якою значна кількість албанців з Чорногорії фактично постійно живе та працює за кордоном, зокрема, у США).

Албанська меншина живе переважно у південно-східній та східній частинах Чорногорії, тобто в муніципалітетах Ульцинь (71%), Плав (19%, в основному, в містечку Гусіньє), Бар (6%), Подгориця (5%, переважно в населеному пункті Тузі) та Рожає (5%).

Найбільшим «албанським містом» в Чорногорії є приморський курорт Ульцинь. Тут знаходяться Національна рада албанців та інші інституції самоврядування албанців у цій країні. На органах державної влади та місцевого самоврядування в цьому місті написи на чорногорській мові дублюються албанською. Непоодинокими є випадки, коли місцеві мешканці і навіть працівники туристичного сектору не розуміють жодного слова на чорногорській (сербській, боснійській, хорватській…) мові і спілкуються лише албанською або – якщо це готель, магазин  чи кафе – англійською.

Загалом, албанську мову в 2011 році вважали рідною 5,27% населення Чорногорії. Єдиною офіційною (державною) мовою в Чорногорії є чорногорська. Але, за Конституцією, разом із сербською, хорватською та боснійською, албанська мова в Чорногорії є мовою, яку можна застосовувати для офіційних потреб. Фактично, це відбувається в регіонах, де більшість складають представники меншини, тобто в Ульцині.

Чорногорська влада забезпечує освіту на албанській мові в початковій та середній школах. Початкова освіта на албанській мові здійснюється в 12 школах, середня освіта – в декількох навчальних закладах в місцях компактного проживання албанців, в тому числі, в Тузі, Плаві та Ульцині.

Албанською мовою транслюються випуски новин та деякі інші програми на чорногорському державному телебаченні.

З літа 2016 року в парламенті Чорногорії депутати можуть виступати албанською мовою.

Лояльне ставлення чорногорської влади до албанської меншини можна легко пояснити: абсолютна більшість албанців на референдумі про незалежність Чорногорії в 2006 році проголосувала «за» і підтримала вихід країни із складу Союзної Республіки Югославія, тобто з єдиної держави із Сербією. Зокрема, в муніципалітеті Ульцинь за незалежність Чорногорії проголосувало 87% мешканців. Окрім того, албанці Чорногорії практично одностайно підтримують євроатлантичні прагнення країни, тобто політику правлячої партії (яка керує незмінно із часів проголошення незалежності).

Звичайно, не все так райдужно у відносинах албанців та чорногорців. В районі Гусіньє на півночі країни можна побачити на будинках багато прапорів Албанії і практично жодного – Чорногорії. Але подібні прояви лояльності до сусідньої держави не перетворюються на якийсь помітний сепаратистський рух. Загроза відродження «Великої Албанії» для Чорногорії на сьогодні не є реальною та актуальною. Тим більше, після вступу країни до НАТО.

Албанці в Македонії

В іншій країні регіону, Македонії, відносини з албанською меншиною складаються набагато складніше. Головною причиною цього, напевно, є те, що албанці є найбільшою національною меншиною цієї країни. За даними перепису 2002 року, вони складали 25% від двохмільйонного населення країни. При чому на Балканах є поширеною думка, що зараз цей відсоток є більшим і далі росте.

Албанці компактно проживають на заході Македонії на кордоні з Албанією і Косово, а також в столиці республіки Скоп’є. Албанська мова є офіційною мовою в регіонах, де етнічні албанці складають не менш 20% населення. Але правляча коаліція, до якої входить орієнтований на вступ до ЄС та НАТО Соціал-демократичний союз Македонії (СДСМ) та албанські етнічні партії, останні місяці намагається надати албанській мові статус другої офіційної вже на рівні держави. Македонська мова, як і раніше, залишиться основною – тобто державною мовою. Але албанці зможуть користуватися рідною мовою в адміністративних, поліцейських, медичних, судових та інших офіційних установах, в тому числі – виступати в парламенті. Це рішення було одним з умов формування нинішньої урядової більшості та надання підтримки політичними лідерами албанців уряду на чолі з Зораном Заєвим (СДСМ)).

Вже двічі цього року парламент Македонії ухвалював закон про мови, але, як перший, так і другий раз президент країни Джорґе Іванов, представник опозиційної до нинішнього уряду партії «ВМРО-ДПМНЕ» («Внутрішня македонська революційна організація – Демократична партія за македонську національну єдність»), відмовлявся підписувати документ. «Конституція і моя совість не дозволяють мені підписати указ про затвердження такого закону», – заявив він декілька днів тому, після чергового позитивного голосування «за мову» в парламенті, хоча за законом, після повторного ухвалення парламентарями, президент таки мав поставити під документом свій підпис.

Аргументи противників підвищення статусу албанської мови передбачувані і зрозумілі: це страх перед можливим зростанням албанського сепаратизму та відродження на теренах Македонії «Великої Албанії». Тим більше, що у 2001 році Македонія після збройних зіткнень з албанцями, що вимагали більших прав, ледве уникла масштабної війни. Але, одночасно, одними із найактивніших захисників «македонської ідентичності» виступають… росіяни. Російські діячі останнім часом взагалі активізувалися на македонському напрямку, і все заради перешкоджання вступу країни до НАТО та ЄС.

За підтримки Росії пристрасті навколо нового мовного закону в Македонії останнім часом загострюються. Поки що це загострення призвело лише до невеличких сутичок у парламенті під час голосування за законопроект та до малолюдних акцій протесту в Скоп’є. Але разом із доволі гострим конфліктом навколо перейменування країни, на чому наполягає інший член НАТО, сусід Македонії, Греція, албанське мовне питання може стати одним з тих факторів, які таки розхитають «македонський човен» та зіб’ють його з курсу на НАТО та ЄС. Що, власне, і треба Росії.

Угорці в Україні

Які висновки можна зробити з чорногорського та македонського прикладів?

Зрозуміло, що для України найкраще підходить чорногорський варіант налагодження стосунків із національними меншинами – надання широких прав (використання мови, шкільна освіта) в обмін на підтримку незалежності та євроатлантичної інтеграції як з боку самої меншини, так і з боку держави-сусіда. Але чи дійсно можна використати досвід Чорногорії в Україні?

Нібито, відповідь мала бути «так». Угорська меншина жодним чином не загрожує ідентичності української нації – угорців в Україні ще менше, ніж албанців в Чорногорії, трохи більше 0,3%. Угорщина вже є в ЄС та НАТО, тобто це – однозначно країна з євроатлантичною орієнтацією. На перший погляд, ми мусимо домовлятися. Втім, є але, і не одне.

На відміну від албанців, угорці порушують питання автономії. Хоча це і відбувається у вигляді теоретичних розмов, все одно такі дискусії дуже турбують українців, які починають підозрювати угорців Закарпаття в схильності до сепаратизму.

Окрім того, останнім часом ситуація на Закарпатті загострилася аж до пошкодження угорських установ, авто з угорськими номерами. Навіть якщо всі ці дії зроблені російськими агентами, суті справи це не змінює – конфлікт загострюється.

Тому наш випадок, на жаль, ближче до випадку Македонії, де сусіди-члени НАТО висувають вимоги, які є дуже болісними з точки зору національної ідентичності, і тому противникам євроатлантичної інтеграції в країні та за її межами дуже легко роздмухувати ці конфлікти та нагромаджувати перепони на євроатлантичному шляху країни. Нинішня македонська влада намагається йти шляхом компромісів, але це в неї поки що не дуже виходить – і через сусідський тиск, і через внутрішній опір.

Так що ж має робити Україна?

Перше, треба детально вивчити, як саме вирішила питання щодо прав нацменшин Чорногорія, та уважно слідкувати, як зараз намагається вирішити свої проблеми із сусідами та меншинами Македонія. Нам конче потрібно нарешті навчитися адаптувати позитивний досвід інших країн та аналізувати і не повторювати чужі помилки.

Друге – і це дуже важливо – необхідно відмовитися від емоційності та «надриву» у спілкуванні з сусідами на Заході на всіх рівнях – державному, політичному, експертному. Відстоювати національні інтереси можна і без пафосних та контраверсійних публічних заяв, які, на жаль, так полюбляють наші вітчизняні діячі.

Автор: Наталя Іщенко, заступник директора Інституту світової політики

Опубліковано на сайті «Главком»

Зустріч президента США Дональда Трампа і президента Росії Володимира Путіна, якщо така відбудеться, стосуватиметься перш за все контролю над стратегічним озброєнням, припускає політичний експерт Микола Бєлєсков. Він вважає, що і президент України Петро Порошенко зустрівся б із Путіним, якби зміг порушити вигідний для України порядок денний. Натомість експерт-міжнародник Володимир Воля припускає, що така зустріч до виборів вдарила б по електоральній підтримці Порошенка.

Заступник директора Інституту світової політики Микола Бєлєсков припускає, що зустріч президента США Дональда Трампа та президента Росії Володимира Путіна, навіть якщо вона відбудеться, буде присвячена збереженню стратегічної стабільності та контролю над озброєнням.

«На сьогодні навіть під питанням те, чи в 2021 році, коли спливе термін нинішньої угоди (між Росією та США – ред.) про стратегічно-наступальні озброєння, яка була підписана в 2010 році та вступила в дію у 2011-му – чи буде ця угода продовжена. Ця угода обмежує саме показники щодо кількості носіїв і боєголовок на них саме зі стратегічних ядерних наступальних озброєнь», – сказав експерт в ефірі «Ранкової Свободи».

На його думку, в пріоритеті зараз – не допустити становища, коли стратегічні наступальні озброєння двох ядерних держав не обмежують будь-які угоди. Бєлєсков припускає, що президент Трамп ставить на людський фактор, сподіваючись, що гарні стосунки з Путіним допоможуть знайти вихід із кризи.

«Мені це якимось чином нагадує відносини, які були років 110 тому між Миколою ІІ, російським імператором, і кайзером Німеччини Вільгельмом ІІ. В них так само були прекрасні персональні відносини, правда, через родинні зв’язки, але це жодним чином, врешті-решт, не врятувало Російську імперію та Німецьку імперію від війни», – порівнює експерт.

Трамп може ініціювати зустріч із Путіним через особисті симпатії, стверджує експерт-американіст Олександр Потєхін.

«І Трамп «крутий пацан», і Путін «крутий пацан». І взагалі це його стиль: наплювати на те, що думає Державний департамент, Рада національної безпеки США, секретар якої, як відомо, був проти цього вітання. «Я сам по собі, мене обрав американський народ, а оці бюрократи мені заважають». Росіяни так собі зруйнували репутацію в Сполучених Штатах, якщо Трамп піде на оце показове покращення відносин, то це тільки прибавить його шансів програти наступні президентські вибори», – вважає експерт.

Експерт-міжнародник Українського інституту аналізу та менеджменту політики Володимир Воля прогнозує, що зустріч, якщо й буде, буде скоріше символічною, і єдиний, хто може чимось ризикувати – це Дональд Трамп, якого розкритикують власні громадяни.

Незважаючи на волю лідера США до налагодження стосунків, Воля переконаний, що на дві країни чекає загострення через розбіжності в позиціях щодо Ірану, ізраїльсько-палестинського конфлікту, Сирії тощо.

«Якщо буде більш активно діяти Трамп, і ознаки цього все більше з’являються, то, звісно, це в будь-якому випадку призведе до того, що Росія буде займати контрпозицію, і відносини будуть загострюватись. Я не думаю, що до якогось супер-конфліктного рівня, проте неможливе примирення або якесь зближення між Трампом і Путіним», – впевнений він.

Водночас експерт не чекає будь-яких важливих домовленостей щодо України від такої зустрічі – швидше, це був би символічний обмін думками.

«Максимум, в чому він (Путін – ред.) може вплинути, це якимось чином аргументувати, що українська сторона, дивіться, не хоче виконувати політичну частину Мінських угод. Тобто на підтримку України у військово-оборонній сфері це жодним чином не вплине, проте може дещо погіршитись ставлення адміністрації Трампа персонально до української влади», – вважає Воля.

Сідати просто заради переговорів можна з КНДР – Бєлєсков

Микола Бєлєсков нагадує, що наразі про реальну перспективу зустрічі не йдеться.

«Мова йшла тільки про те, щоб зовнішньополітичні відомства двох країн опрацювали питання можливої зустрічі і опосередковано Сара Хакабі Сандерс (прес-секретарка Білого дому – ред.) повідомила про те, що фактично якоїсь конкретної роботи за заявою Дональда Трампа не відбувалось», – констатує він.

І додає, що зустрічі голів двох держав має передувати спільна робота радників, а на порядку денному мусять бути конкретні питання.

«Сідати просто заради переговорів можна у випадку КНДР. Це ще можна продати американській публіці: перша така спроба, унікальний випадок, коли лідер США сидить з лідером держави, з якою немає дипломатичних відносин і є проблеми на тлі ракетної та ядерної програм КНДР. Я не думаю, що вдасться американському народу продати зустріч, де не буде нічого: зустрілись, поговорили, роз’їхались, як це було, наприклад, на початку 50-х років», – порівнює експерт.

В контексті розмови про зустрічі президентів Володимир Воля, однак, не бачить підстав чекати на зустріч президента Порошенка з Путіним – принаймні до виборів президента України наступного року.

«Путін навряд чи буде зустрічатись після своїх виборів – в нього сенсу немає. А з нашого боку, ви розумієте, якщо президент буде балотуватись на другий термін, це може розглядатись як неправильний крок представниками електорату. Тому якщо зустріч і можлива, то це не зустріч Порошенка і Путіна, а зустріч у форматі «нормандської четвірки» на найвищому рівні», – переконаний Воля.

Натомість Микола Бєлєсков припускає, що Порошенко скористався б можливістю зустрітись із Путіним і до виборів.

«Я не думаю, що Петра Порошенка стримали б від зустрічі з Володимиром Путіним вибори 2019 року, якби насправді на порядок денний вдалось витягнути питання Криму, і Росія погодилась почати з ним говорити. Навпаки, він би використав цю можливість і потім ще навіть використовував би її у внутрішній політиці. Тому ні, тут питання виключно не в електоральних циклах в Україні, а в тому, що Росія на сьогодні не демонструє жодного бажання сідати за стіл переговорів», – стверджує він.

Матеріал опубліковано на сайті “Радіо свобода“

---

Економічна співпраця з Росією була частиною політичного курсу, вважає економіст Любомир Шавалюк. Ріст імпорту звідти він пов’язує з початком виходу з кризи. А політичний експерт Євген Магда переконаний, що вихід на європейські ринки замість російського можливий за умови покращення якості українських товарів, а на розрив дипломатичних стосунків із Москвою поки що можна не чекати.

[…] Директор Інституту світової політики Євген Магда вважає рішення зупинити програму політичним.

«Це рішення підтверджує статус-кво. Воно підтверджує, що в нас із Росією немає спільних стратегічних економічних інтересів, і те, що в нас постійно падає товарообіг з Росією, а його ситуативні сплески пов’язані насамперед з енергетикою – чи то антрацитне вугілля, чи нафта… то це свідчення того факту, що важко очікувати, що Росія просто зникне як торговельний партнер для України повністю. Але те, що її питома вага в українському експорті-імпорті суттєво зменшилась – на мою думку, це факт», – вважає політолог.

При цьому переорієнтація на європейські ринки повинна відбуватись за рахунок росту якості українських товарів.

«Україна ж і без того, з одного боку, приєдналась до санкцій проти Росії, які запровадив ЄС. З іншого боку, українські продовольчі товари під контрсанкціями, і український сир так само чавили тракторами в Росії, як і, скажімо, голландських чи угорських курей. Це до певної міри демонстрація спільної позиції із західним світом», – міркує він.

Водночас Магда не очікує розриву дипломатичних стосунків між Росією та Україною.

«Для того, щоб захищати інтереси наших громадян в разі розриву дипломатичних відносин, потрібна якась інша країна. Тут часто наводять приклад Грузії й агресії 2008 року. Але нам теж треба подумати, а яка країна зможе захищати інтереси кількох мільйонів громадян України на території Росії? Яка країна має таку мережу дипломатичних установ, таку кількість дипломатів, як вона буде це втілювати? Це момент, який не те щоб лежав на поверхні, але, на мою думку, достатньо суттєвий», – робить висновок він. […]

Повний матеріал читайте на сайті “Радіо Свобода“

Екс-президента Франції Саркозі затримано за підозрою в незаконному фінансуванні виборчої кампанії. Яке продовження може матиме ця справа, розповіла в ефірі Українського радіо в програмі “Сьогодні. Ввечері” заступниця директора Інституту світової політики Наталя Іщенко:

“Оглядачі політичні Франції вже назвали цю справу найбільш гучною за всю сучасну історію країни. Напевно, вона матиме наслідки не тільки особисто для Саркозі, як політика, а для всієї політичної еліти країни і не тільки Франції, а всіх європейських країн. Тепер політики будуть більш обережно залучати кошти до передвиборчого фонду. Точно більше не будуть брати в такій кількості гроші від сумнівних диктаторів”.

Опубліковано на сайті “UA:Українське радіо“

Готовність керівників ЄС спрямувати вектор розширення на Західні Балкани Україна повинна використати у власних цілях. Серед іншого – для посилення власного впливу у цьому регіоні

Президент Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер та Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики Федеріка Могеріні на початку 2018 року наголосили, що саме балканські країни мають найвищі шанси стати новими членами ЄС. Нагадаю, що у 2004 році піонером неспокійного регіону в цьому питанні стала Словенія,  а у 2013 році до Європейського Союзу вступила Хорватія. Найбільш вірогідними кандидатами на вступ у Брюсселі вважають Сербію та Чорногорію, які до 2006 року були єдиною країною.

Балкани давно пов’язані з країнами Західної Європи, насамперед, економічними зв’язками. Проте у 90-х роках цим країнам не вдалося ефективно долучитися до процесу розширення ЄС (власне, як і Україні). Сьогодні в Брюсселі доволі щедро виписують «балканські аванси», сподіваючись у такий спосіб вирішити низку проблем. По-перше, продемонструвати здатність Європейського Союзу до подальшого розширення в умовах помітної турбулентності оточуючого світу. По-друге,  забезпечити стабілізацію ситуації в регіоні, який вже понад 100 років називають «м’яким підчерев’ям Європи», підштовхнути тамтешні країни до порозуміння. По-третє, мінімізувати вплив Туреччини, Росії та Китаю на Балканах – ці держави (звісно, кожна – у власний спосіб) намагаються відстоювати там власні інтереси. По-четверте, показати країнам Вишеградської четвірки, що не лише вони заслуговують на увагу та підтримку з боку Європейського Союзу.

Є ще один резон говорити про майбутнє розширення Європейського Союзу. Всередині нього зростає євроскепсис, рясно приправлений популістськими заявами та консервативними тенденціями. Завчасно заявлене прагнення до розширення Євросоюзу має продемонструвати рішучість європейської політичної еліти конвертувати  власний фінансовий та медійний вплив у Балканському регіоні у нову спробу демонстрації ефективності європейської інтеграції.

Цією ситуацію намагається скористатися Болгарія, яка головує нині у Європейському Союзі. Для Софії роль опікуна балканських країн (насамперед, Македонії) – хороший спосіб збільшити власний вплив всередині ЄС та переконати Брюссель у доцільності свого вступу до Шенгенської зони. Те ж саме можна сказати і про Румунію, для якої участь у стабілізації ситуації на Балканах шляхом європейської інтеграції є хорошим способом відволікти увагу від внутрішніх проблем.

Потрібно наголосити на одному цікавому факті: у Брюсселі наголошують на тому, що не стануть скорочувати шлях до ЄС для балканських держав, проте хочуть показати їм світло наприкінці тунелю. Нагадаю, що з балканської шістки лише Боснія та Герцеговина та Косово не мають статусу кандидата на вступ до Європейського Союзу, але мають статус потенційного кандидата, якого у України ще немає. Цікаво, що до 2025 року мають змінитися два склади Європейського Парламенту та Європейської Комісії, проте Жан-Клод Юнкер у «балканський» спосіб хоче підсолодити пігулку нерозширення ЄС за час його перебування на посаді президента ЄК.

Хоча Україна не має чітко артикульованих інтересів на Балканах, прискорення євроінтеграційних процесів тамтешньої шістки створює для Києва цікаві можливості. Нагадаю, що наші миротворці у регіоні сприяли збільшенню впізнаваності України, а урядовці активно оперують хорватським досвідом у питанні майбутньої євроінтеграції Донбасу. Очевидно, що економічні зв’язки з балканськими країнами мають для України суттєвий потенціал зростання. До того ж внутрішньополітична ситуація у Молдові та меншою мірою у Грузії підштовхує Україну до пошуку альтернативної компанії для реалізації євроінтеграційних прагнень. До речі, гібридна активність Росії на Балканському півострові створює для України можливості для трансляції власного досвіду протидії подібним крокам Кремля.

Проте у питанні побудови відносин України з балканськими країнами, безумовно, є і непрості питання. Найбільш очевидне з них – перспектива визнання та побудова відносини з Косово. Українсько-сербські відносини останнім часом складно назвати теплими, надто Белград відкрито рівняється на Москву, проте це не означає готовності Києва розвивати відносини з Пріштіною. «Кримський фактор» суттєво тяжіє над Україною у цьому питанні. Проте нормалізація відносин з Сербією як країною, що претендує на лідерство на Балканах, від того не втрачає актуальності. Інший момент – швидше психологічний: одній з найбільших за площею країн Європи з населенням біля 40 мільйонів людей буде непросто вибудовувати відносини з країнами, які не можуть похвалитися розмірами території та чисельністю населення.

Втім, спроможність налагодити діалог з балканськими країнами, «причепити» український «вагон» до балканського «поїзда», який рушає Брюсселя, дає беззаперечну перевагу. У такий спосіб Україна зможе дати відповідь на закиди критиків та скептиків, продемонструвати гнучкість системного мислення та створити для себе додаткові можливості на континенті. Можливо, не варто мати завищених очікувань від цього процесу, але розглядати його як фактор посилення впливу України на загальноєвропейські справи цілком доцільно.

Автор: Євген Магда, виконавчий директор Інституту світової політики

Опубліковано на сайті “Главком“