Архіви: Публікації

Для початку дам відповідь на питання, яке так цікавить тих, хто надсилає на мою редакційну та приватну пошту обурені заклики раз і назавжди покінчити з таким «ганебним явищем» як «Щоденник євроатлантиста».Маю на увазі питання, чому я продовжую цей спец проект, коли НАТО вже начебто «не світить»? Причому продовжую це робити не за чийсь грант чи допомогу, як вперто вважають «прихильники» «Щоденника», а з власної ініціативи та підтримки керівництва холдингу. І кожен реальний та потенційний грантодавець у цій чи будь-якій іншій державі світу може підтвердити, що не дав ні «Главреду», ні вашій покірній слузі ні копійки (чи центу) на євроатлантичну справу. \
Все набагато простіше – я ніколи не приховувала, що розглядала інтеграцію в НАТО набагато ширше, аніж виключно як бажання бути членом престижної міжнародної організації, яка б у разі чого подбала про нашу безпеку і допомогла б переміститись їй в іншу систему цінностей. Я належу до тієї категорії євроатлантистів, для яких інтеграція в НАТО – це, в першу чергу, ще один спосіб примусити країну розвиватись і рухатись вперед. Причому рухатись саме у європейську напрямку. В якомусь сенсі інтеграцію в НАТО можна порівняти з Євро-2012. І досить показовим є те, що незважаючи на суцільний хаос в країні, фінансову кризу і дике багатовладдя процес підготовки до чемпіонату все ж просувається, оскільки постійно присутній контроль з боку УЄФА. Отож, підсумовуючи, кожен шанс перевести країну на європейські рейки – має бути витиснутий по максимуму, і якщо цей шанс Україні дає інтеграція в НАТО – відмовлятись від неї принаймні по-дурному. А НАТО такий шанс дійсно може дати, якщо в Річній національній програмі (нагадаю, з найближчого часу саме вона стане ключовим механізмом інтеграції України в НАТО згідно з грудневим рішенням міністрів закордонних справ Альянсу), яка наразі готується, «забити» реальні цілі й реально їх виконувати. Але про це трохи згодом.

Так, на сьогодні може здатись, що Україна як ніколи далека від двох західних структур, куди ми офіційно прагнемо вступити – НАТО та Євросоюзу. Президент, який добровільно заблокував євроатлантичну інтеграцію України, публічно з”ясовуючи стосунки з урядом (зі столиць Старої Європи картинка виглядає більш ніж однозначно – Ющенко та його команда тільки те і роблять, що полюють за бідною прем”єркою); голова уряду, яка не бажаючи поступитись жодною реальною і потенційною електоральною одиницею вперто списує небажання інтегруватись в НАТО на скептичні настрої людей та з усіх публічних трибун промовляє про приєднання України до неіснуючої європейської системи колективної безпеки; уряд, який виділяє на армію 0,85% ВВП, коли навіть у найгірші часи Кучми натівський стандарт в 2% на оборону був незмінним взірцем; політики, які вважають, що для того, аби продемонструвати свою бурхливу діяльність на благо держави, достатньо лише постійно миготіти на екранах відомих ток-шоу і плутають цинічну війну на знищення в Україні з публічним розходженням поглядів, котрі демонструють їхні колеги, в країнах-членах НАТО (у тій же Польщі).

Проте, при цьому всьому виникає інше питання: чи було б все настільки ганебно (просто «погано» це вже евфемізм), якби Україна вже була членом НАТО і ЄС? Чи виписували б собі політики карт-бланш на абсолютно неадекватні рішення та абсолютно безвідповідальні дії, якби відчували постійний та неприємний пресинг з Брюсселю? Так, в нинішньому НАТО та ЄС теж є складні «елементи» з числа найновіших країн-членів, але вони постійно перебувають під «ковпаком» страшно придирливих та занудних євробюрократів, і просто вимушені себе тримати в певних рамках.

Потрібно нарешті визнати: Україні потрібна нагайка, яка себе виправдала на інших, досить схожих на нас країнах Центрально-Східної Європи. Єдина проблема, що ця нагайка зможе відшмагати лише тоді, коли ми будемо якщо не членами, то принаймні реальними кандидатами на членство. У випадку з НАТО – почнемо виконувати План дій щодо членства в Альянсі. Або ж… будемо йти до моменту членства з допомогою Національних річних програм (НРП). Так, ще рік й думки не було про те, аби оминати ПДЧ – адже саме так вступали в Альянс всі нові члени після 1999 року. І цей варіант – в НАТО тільки через ПДЧ – очевидно, будуть до кінця відстоювати скептики членства України, аби ускладнити і подовжити в часі процес її інтеграції до Альянсу. До речі, вони вже зараз навіть чути не хочуть про відміну ПДЧ як такого. Другий – обхід ПДЧ для України і оцінювання прогресу лише з допомогою РНП – те, що хотів би бачити Київ та його адвокати в НАТО. Останні прекрасно розуміють, що деякі наші «друзі» серед країн-членів Старої Європи можуть спокійно провернути такий сценарій, що років 5-7 Україна виконуватиме Річні національні програми (принаймні, саме ці цифри найчастіше звучать з вуст обізнаних людей), а потім Німеччина, Нідерланди чи ще хтось забажають, аби стільки ж часу Україна проходила ПДЧ.

Але ж Річна національна програма – і за своєю формою, і за суттю є тим самим Планом дій щодо членства, який виконували країни-члени Альянсу з останніх двох хвиль розширення ! І делегація НАТО, яка напередодні відвідала Київ на чолі з заступником генсека Робертом Сіммонсом (до речі його супроводжували люди, які з»їли не одну собаку на розробці та моніторингу якраз ПДЧ ), за нашою інформацією, підтвердила, що в українській РНП мають міститись ті ж п”ять пунктів, які були затверджені в Планах дій щодо членства для балтійських та інших країн-кандидатів на Вашингтонському саміті НАТО в 1999 році.

Власне, загроза двічі проходити ПДЧ під різними назвами вже викликала реакцію, яку я спостерігаю в колах компетентних євроатлантистів останнім часом: вони припускають, що, можливо, для України було б краще, якби на грудневому засіданні міністрів закордонних справ у Брюсселі їй би просто відмовили в Плані дій щодо членства, не підміняючи його РНП. Така відмова дала б можливість тримати питання ПДЧ відкритим і країни-члени НАТО змушені були б його розглядати і в цьому році на грудневому засіданні міністрів закордонних справ, і в наступному. Певна рація в цьому, звісно, є, але ми ж з вами чудово розуміємо, що в грудні 2009 року послідувала б така сама відмова хоча б тому, що зустріч міністрів майже співпаде у часі з президентськими виборами в Україні. Отже, не треба бути великим аналітиком, щоб зрозуміти: в НАТО просто застосують свою стару формулу – «подивимось, як пройдуть вибори і якої позиції дотримуватиметься наступний президент». Таким чином, Україна б зависла на стадії Інтенсифікованого діалогу ще мінімум на рік, а так маємо реальний механізм зближення з Альянсом, і якщо цей механізм дійсно запуститься, то наступному президенту – хто б ним не став – буде досить складно просто «зістрибнути з теми».

Чому РНП може бути корисною для України? І чим вона відрізняється від Цільових планів Україна-НАТО? По-перше, оцінювати виконання програми буде міжнародний секретаріат НАТО. Кажуть, там працюють такі бюрократи з досвідом оцінки Річних національних програм, що спуску не дадуть нікому. По-друге, вже не буде загальних висновків про те, наскільки відсотків виконаний той чи інший пункт, а лише коротка констатація: «виконано» чи «не виконано».

А тепер ще трохи конкретики для тих євроатлантично зацікавлених осіб, котрі ще не опустили руки. Отже, проект Річної національної програми, за нашою інформацією, МЗС вже підготував і направив на узгодження в інші відомства. Основне побажання НАТО, як мені відомо, зводиться до того, що в РНП мають бути зафіксовані тільки реальні завдання. Причому якомога чіткіше сформульовані. І це зрозуміло: перша оцінка програми відбудеться секретаріатом НАТО вже в жовтні-листопаді цього року, а в грудні 2009 свій вердикт винесуть міністри закордонних справ.

Вже зрозуміло, що найдовше МЗС-у доведеться чекати відповіді на запропонований проект з Міноборони – там начебто відразу попередили дипломатів, що підійдуть до справи з повною серйозністю, і це не може не радувати. З одного боку. З іншого – на підготовку РНП є не так багато часу, враховуючи, що було б дуже навіть бажано узгодити цей документ з НАТО ще до ювілейного саміту Альянсу на початку квітня цього року. Таким чином Україна, по-перше, продемонструвала б, що незважаючи на всі жахи, які творяться в нашій державі, рішення, котрі стосуються НАТО, виконуються. По-друге, мої викопоставлені натівські друзі стверджують, що донесли українській стороні інформацію: якщо РНП буде підготовлена до зустрічі в Страсбурзі та Келі, в підсумковій декларації ювілейного саміту Альянсу цей факт знайде відображення. Тобто, ювілейний саміт Альянсу не пройде повз нас. Є, правда, й інші варіанти для України засвітитись на французько-німецькому кордоні 3-4 квітня, але про це вже в наступному «Щоденнику євроатлантиста».

Днями в Києві засвітилось кілька розумних і приємних болгарських експертів, які особисто доклались у свій час до вступу Болгарії в НАТО.В українській столиці вони разом з колегами з Інституту євроатлантичного співробітництва шукали спільне і відмінне в інтеграції двох країн до Північно-Атлантичного Альянсу. Спільного виявилось чимало, і воно варте того, аби про нього окремо згадати в рамках «Щоденника євроатлантиста». Варто хоча б тому, що досвід Болгарії одним махом руйнує кілька розповсюджених і страшно шкідливих міфів, пов’язаних з членством у НАТО й України.\
По-перше, те, що інтеграція до НАТО не притаманна православним і слов’янським країнам. Цей міф активно розкручувався російськими медіа, підтримувався Московським патріархатом, і візуалізувався безліч разів на київських вулицях ходами віруючих з хоругвами і гаслами в стилі «Православные против НАТО» і «НАТО чуждо словянству». Історія з православ’ям – прекрасна ілюстрація того, як вдало можна задурити голову пересічному українцю відверто неправдивими фактами. Правда ж полягає у наступному: з одинадцяти країн у світі, в яких переважає православне населення, більшість або вже є членами НАТО (Греція, Болгарія, Румунія) або бажає туди вступити (Македонія, Чорногорія, Грузія, Україна). Зі слов’янством схожа ситуація: серед чотирнадцяти слов’янських країн, які нарахував експерт Інституту зовнішньої політики Олександр Палій, п»ять вже є в НАТО (Польща, Чехія, Словаччина, Словенія, Болгарія), Хорватія от-от офіційно приєднається, ще три країни задекларували своє бажання вступити до Альянсу (Македонія, Чорногорія, Україна). До православно-слов’янських сентиментів треба додати ще й той факт, що Болгарія, як і Україна, досі користується кирилицею, і це, як самі бачимо, теж не заважає їй нормально почувати себе в Альянсі.

По-друге, Болгарія на власному прикладі розвіює міф про те, що в НАТО не може бути країна, тісно пов’язана з Росією і ментально, і економічно. Чи, як образно сказав один з болгарських експертів, країна з двома обличчями: одне дивиться на Схід, інше – на Захід. Крім того, ще й перебуває у повній залежності від російського газу, про що в черговий раз нагадали нам українсько-російські пристрасті навколо труби і її наповнення. Болгарські противники вступу Болгарії до НАТО теж, як і українські, активно втокмачували електорату, що членство в НАТО зведе нанівець всі відносини з Росією, посварить дві країни на віки-вічні, а щоб цього не сталось потрібен нейтралітет. І що ж ми бачимо? Болгарське членство в НАТО чомусь не завадило Росії підписати з Болгарією угоду про один з найамбітніших енергетичних проектів РФ часів В.В. Путіна – газопровід «Південний потік». Політичні взаємини теж цвітуть-процвітають.

По-третє, болгари дуже чітко продемонстрували, що відповідальність за такі стратегічні рішення як участь країни в Північно-Атлантичному Альянсі має брати на себе влада країни, а не її населення. Болгарські євроатлантисти зізнаються: якби вони у свій час провели всенародне опитування з приводу членства в НАТО, то відповідь, швидше за все, була б негативною ( результат військової операції Альянсу в Югославії і особливого ставлення частини еліт на населення до Росії). Більше того, навіть минулорічне опитування, проведене в цій країні, показує, що членство в Альянсі підтримує лише 37-39% болгар (в Україні наразі близько 30%).

Скептики, мабуть, на цьому місці відразу б дорікнули: який результат членства в НАТО – така й підтримка. Не буду вступати в дискусію, просто наведу дані Національного банку Болгарії, котрі більш ніж красномовно демонструють, як процес інтеграції до НАТО відображався на рівні прямих іноземних інвестицій в країну. Отже,

1997 рік – Болгарія подала заявку в НАТО, прямі іноземні інвестиції в цій країні становлять 570 мільярдів євро.

2002 рік – Болгарія отримала запрошення від НАТО, прямі іноземні інвестиції сягають вже 980 мільярдів євро.

2004 рік – Болгарія стає членом НАТО, прямі іноземні інвестиції підстрибують до рекордної позначки в 2735,9 мільярда євро.

Просте співпадіння? Можливо, але чомусь подібне «співпадіння» відбувалось і в інших кандидатах на членство в НАТО – Польщі, Угорщині, Румунії, Словаччині. Відбувалось, тому що з точки зору західного бізнесу готовність до членства в НАТО означає готовність грати за прозорими правилами, боротись з корупцією і взагалі цивілізовано сприймати кожного, хто бажає прийти в твою країну зі своїми грошима і щось нормальне в ній зробити.

І ще: болгари на початку 90-х були такими ж наївними, як українці зараз. Вважали, що їм достатньо буде рухатись тільки в Євросоюз, а без НАТО вони спокійно обійдуться. Проте потім стало зрозуміло: як НАТО, так і ЄС – це, насправді, один і той же «цивілізаційний вибір» (слова колишнього президента Болгарії Петра Стоянова, з якими складно не погодитись). Досвід країн Центрально-Східної Європи більш ніж красномовно продемонстрував: хочеш стати своїм в Євросоюзі – спочатку стань своїм в НАТО.

Поки в Єврокомісії всі активно зайняті аналізом газового контракту між Україною та Росією, в іншому органі ЄС – Європарламенті, теж перейнялись питаннями безпеки: тільки не енергетичної.Про що саме йдеться – трохи згодом, а зараз пару слів, що ж так насторожило наших євросоюзівських партнерів в новому контракті, в довговічність і однозначність якого ЄС настільки «повірив», що перше, що запитав мене знайомий німецький дипломат у минулий понеділок, звучало приблизно так: «Ну як ти думаєш, хоч пару днів ці домовленості протримаються?». Чим не ілюстрація рівня довіри до всього, що підписує Україна з Росією?\
А насторожив їх найбільше (як власне і знайомих енергетичних експертів з України, у незаангажованості яких я не сумніваюсь), пункт з третьої статті контракту, в якому зафіксовано наступне: «Продавець подає Газ в газотранспортну систему Покупця самостійно і/або (виділено Ред.) через будь-яку іншу уповноважену газотранспортну організацію в загальному потоці газу». І хоча в тексті документу йдеться саме про «газотранспортну організацію», ніхто не гарантує, що з часом не виникне якась незрозуміла структура, яка буде йменувати себе «газотранспортною організацією» і посяде почесне місце «РосУкрЕнерго». Але це так, тема для серйозних роздумів компетентних осіб…

Ми ж повертаємось до Європарламенту і безпеки в класичному розумінні цього слова. Отже, Комітет з питань міжнародних справ на своєму засіданні 22 січня схвалив пропозиції євродепутата Аре Ватанена про посилення співпраці між Європейським Союзом і НАТО. Зокрема, як повідомляє мій рідний сайт «Главред», у документі визнається фундаментальна роль НАТО в архітектурі безпеки Європи, тому, вважають євродепутати, майбутній колективний захист ЄС повинен бути організований у співпраці з НАТО.

Чим симтоматичний такий жест Європарламенту? Щонайменше двома моментами. По-перше, символічно, що Європейський Союз таким кроком нарешті публічно почав визнавати: його власна політика в сфері безпеки та оборони зазнає фіаско. Бо ж хто б що не говорив, ЄС досі перебуває у тому стані, який найкраще проілюстрував один впливовий європейський чиновник кілька десятків років тому: в економічному сенсі ЄС – це надпотуга, в політичному – карлик, а в військовому – черв»як.

Чому це важливо розуміти для України та її в цілому лояльного до Євросоюзу (на відміну від НАТО) населення? Та тому, що останній рік не один високопоставлений політик (включно з пожирателькою сердець немолодих європейських депутатів Юлією Володимирівною Тимошенко) настирно рекомендували посилити інтеграцію в Європейську політику безпеки та оборони (ESDP). І хоча деякі з них при нагоді запевняли, що це не альтернатива НАТО, але ми ж то з вами прекрасно розуміли: для електорального вуха Європейська політика безпеки та оборони звучить значно привабливіше, аніж до болю політизована абревіатура «НАТО». Тим більше, інтегруватись в ESDP – це значить нікуди не інтегруватись, бо ця євросоюзівська політика, на відміну від НАТО, де-факто існує лише на папері, і добре, що хоч в Європарламенті почали про це говорити вголос.

По-друге, проект доповіді підготував депутат від Фінляндії – однієї з шести країн-членів Євросоюзу, які не є членами НАТО. А ще – і на чому я повинна зробити особливий наголос – країни-взірця (разом зі Швецією та Австрією) для тих українських політиків та поодиноких експертів, які відстоюють нейтральний статус для України. Мовляв, нічого не заважає цим країнам бути в Євросоюзі (до речі, лише з 1995 року) та почуватись у безпеці і без НАТО. Щоправда, ніхто з цих палких прихильників нейтралітету чомусь не згадує про те, що Фінляндія вже раз жорстоко обпеклась за свою наївну позицію «нейтралітет нам допоможе»: намагаючись уникнути радянської загрози, вона в 1939 році приєдналась до Копенгагенської декларації про абсолютний нейтралітет, а вже в 1939-му Радянський Союз… успішно розв’язав проти неї війну. І чомусь замовчує факт, за яких історичних обставин Австрія у свій час вимушена була проголосити нейтралітет. Але ж історичні обставини були дуже навіть показовими: Австрія фактично обміняла проголошення нейтралітету на виведення Радянським Союзом своїх військ з території цієї альпійської республіки. А СРСР, в свою чергу, вирішив позбавити себе військової присутності в Австрії тому, що Нікіта Хрущов подав заявку на членство в НАТО, і однією з п’яти умов Альянсу розглянути це питання було якраз виведення радянських військ з Австрії.

Так чи інакше, факт залишається фактом: саме представник нейтральної Фінляндії, а не проєвроатлантично налаштованих країн Балтії чи Польщі, попросив Євросоюз тісніше координувати свою діяльність з НАТО. Не так уже й спокійно з нейтралітетом, виходить?

P.S. Інтерв’ю з євродепутатом Аре Ватаненом читайте на «Главреді» в найближчі дні.

Отже, в України з’явився реальний шанс зробити ще один крок назустріч європейськості загалом і євроатлантичній інтеграції зокрема. Прозорі поставки газу між Україною та Росією, без будь-яких посередників – давня мрія прихильників Києва на Заході, особливо тих, що розташовані на іншому боці Атлантики.Якби підрахувати всі заяви, зроблені американськими політиками, дипломатами та експертами на тему одіозного посередника «РосУкрЕнерго», то, мабуть, їх набралось би не набагато менше, ніж газових документів, підписаних за роки незалежності між Україною та Росією. Саме тому в нинішньому газовому конфлікті позиція Сполучених Штатів, зазвичай більш критичних до дій Росії, аніж думка їхніх європейських союзників, нічим не відрізнялась від точки зору останніх. Умовно вона зводилась до наступної формули: винні обидві сторони, навіть якщо Росія винна трохи більше. \
І саме тому на всі питання з приводу політичного підтексту ініційованої Росії газової війни мої американські співрозмовники відповідали в один голос: поки не буде прозорих схем, доти Україні не варто розраховувати на реальну допомогу Сполучених Штатів Америки. Те, наскільки проблеми енергетичної безпеки були важливими для нашого заокеанського партнера ще до початку газової епопеї свідчить їх відображення у Хартії про стратегічне партнерство між Україною та США, підписаної у Вашингтоні 19 грудня 2008 року, що до речі викликало неабияке роздратування у Москві. Нагадаємо, що в завізованому міністрами закордонних справ документі йдеться про те, що «сторони планують тісно співпрацювати над відбудовою і модернізацією потужностей української газотранспортної інфраструктури», мають намір «започаткувати діяльність двосторонньої групи з питань енергетики» та «поглибити тристоронній діалог з Європейським Союзом щодо посилення енергетичної безпеки».

Є підстави вважати, що саме питання енергетичної безпеки опиняться на ключових позиціях і в списку пріоритетів адміністрації Барака Обами. Читачі «Главреду» вже знають, що чи не головний висновок, який пан Обама зробив після свого першого і наразі єдиного візиту до України в 2005 році зводиться до того, наскільки небезпечною є енергетична залежність країни, в даному випадку від російського газу. «Ми бачимо країну, яка не може контролювати своє майбутнє, оскільки не може контролювати джерело енергії, якою вона користується», – можливо трохи пафосно, але, водночас, і цілком реалістично ділився своїми враженнями від поїздки до України ще навіть не кандидат в президенти у вересні 2005 року на міжнародній конференції «Ресурси для майбутнього». Пізніше фактично це ж саме він повторить у своїй книзі «Мужність надії», що побачила світ у 2006-му.

Не забуваймо також, що адміністрація чоловіка майбутнього держсекретаря США Хілларі Клінтон прославилась не в останню чергу й тим, що активно лобіювала обхідний для Росії нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан, незважаючи на його відверту сумнівність з бізнесової точки зору.

Так чи інакше, відмова від посередника й перехід на європейську ціну на газ – це, не багато і не мало, претензія на те, аби розпочати грати за європейськими правилами в сфері, яка є своєрідним індикатором європейськості країни з точки зору ЄС і НАТО. Бо хто що б не говорив, досвід країн Центрально-Східної Європи чітко демонструє: альтернативного варіанту зняття постійної газової напруги з Росією як перехід на європейські ціни просто не існує. Та й Україна могла у цьому переконатись на прикладі нафтових взаємин з Росією, де все переведено на ринкові рейки, і, відповідно, подібних скандалів щороку не виникає. А що ж стосується причитань на зразок «більше 250 доларів економіка України не витримає», то їх, чесно кажучи, навряд чи можна було б сприймати всерйоз, враховуючи те, що останні кілька років тільки й доводилось чути від начебто компетентних осіб від політики аналогічні прогнози і щодо цін в 100, 130, 150 і більше доларів. У підсумку, як бачимо, нічого страшного не сталось.

Проте, Україні потрібно не просто вибудувати нову схему відносин з Росією – їй бажано це зробити до умовного дедлайну, котрим, у свою чергу, може стати початок роботи обхідних газпроводів – Північного та Південного потоків. Якщо до моменту запуску цих проектів газові недомовки з росіянами залишатимуться, а українська влада даватиме Кремлю й підконтрольному йому «Газпрому» привід використовувати українську трубу як засіб впливу на зовнішньополітичну орієнтацію та внутрішні політичні розклади у самій Україні – у нас можуть виникнути ще більші проблеми, ніж були: зараз ми ще здатні торгуватись із Москвою, бо забезпечуємо 80% транзиту газу до Європи, але з появою обхідних газопроводів подібні важелі впливу втратять свою цінність.

Взагалі, якщо говорити про Північний та Південний потоки в контексті газової кризи, то напрошується й інший висновок: наскільки активно європейці відстоюватимуть ці проекти після нинішнього конфлікту, настільки буде очевидно, що історія з «Газпромом» їх нічому не навчила. Тобто, вони й надалі вважають його надійним постачальником, фактично визнаючи, що головна провина лежить на транзитерові газу. Отже, Україні. І, здається, в ЄС ще не до кінця зрозуміли, що незважаючи на зовнішню привабливість того ж Північного потоку (не має транзитних країн на своєму шляху), він є небезпечним, оскільки не містить і іншої надзвичайно важливої в газових справах речі – підземних сховищ. Отож, не дай Боже якась аварія на газогоні, і з поставками енергоносіїв виникнуть ще більші проблеми, аніж у ситуації з «непередбачуваною» Україною.

І, нарешті, підходимо до НАТО: дуже хочеться сподіватись, що після переходу України на європейську ціну на російський газ буде знятий один із найбільш, на мій погляд, дратівливих факторів у сприйнятті українським населенням інтеграції України до НАТО. Багато співвітчизників, з якими доводилось спілкуватись особисто або ж чути їхні коментарі в різних медіа, постійно акцентували увагу на тому, що, мовляв, якщо Україна вступить до НАТО, то тоді Росія таку-у-у ціну на газ заломить, що «мало нє покажєтся». І це при тому, що, впевнена, як мінімум добра половина країни поняття не має, скільки нам доводилось платити за газ у минулому році. Тим не менше, усі запевнення експертів, що ціна на «блакитне паливо» з Росії так чи інакше буде зростати – незалежно від того, йде Україна в НАТО чи ні – проходили повз вуха більшості наших співвітчизників. Але ж ціна на газ стала європейською, попри те, що Україна ще навіть не запрошена до виконання Плану дій щодо членства в НАТО, не кажучи вже про сам вступ до Альянсу. Є над чим, очевидно, задуматись.

Колись популярний журнал світової бізнес- (і не тільки) еліти “The Economist” зобразив на обкладинці Євросоюз у вигляді… желе.Так, звичайного желе, в яке перетворюється ця потужна (принаймні економічно) організація, як тільки веде розмову з Росією. Під час нинішнього конфлікту з РФ Євросоюз укотре продемонстрував: у холодній температурі (цього разу в буквальному смислі слова ) желе ще хоч трохи тримається, але як тільки стає тепліше – знову розкисає. Як би прикро це не було для України, і як би вміло не зараховувала Росія кожен відступ ЄС грубою констатацією факту: «мы их сделали». \
Путіну як головному поводирю РФ до надпотужної та страшно шанованої в світі держави (завдання, погодьтесь, непросте, коли нафта коштує $35 за барель), схоже, все одно, прислухатимуться до думки Москви через банальний страх, чи через елементарну повагу.

Україна не може дозволити собі подібної розкоші: вона узалежнила себе від Євросоюзу в той момент, як задекларувала бажання стати його членом. Бо весь процес європейської інтеграції тримається на простому принципі: кожна країна, що хоче бути в Євросоюзі, підпорядковує свої дії Брюсселю.

Отож, Росії може бути хоч сто разів все одно, шарахатиметься від неї євросоюзівська братія чи ні, Україні – ні. І коли хтось з експертів починає в черговий раз вдумливо заспокоювати євроорієнтовану громадськість, що імідж України в ЄС страждає, але російський страждає більше, хочеться сказати лише одне: Росія не хоче бути членом Євросоюзу, тому може наплодити ще хоч п»ять «РосУкрЕнерго» і перекривати кран хоч кожні три місяці.

Ми ж маємо демонструвати як мінімум прозорість. Причому демонструвати там, де це дійсно потрібно. Наприклад, ми не повинні бути прозорими й відкритими на весь світ в тому, що стосується примітивних міжсобойчиків між Юлею та Балогою, але просто зобов’язані бути прозорими у таких питаннях, як поставки російського газу до Європи.

Проте, найсумніший висновок, який може зробити Україна з нинішнього конфлікту напрошується автоматично – щоб стати дійсно цікавою для Європейського Союзу, Україні потрібно посіяти нестабільність на його кордонах. Пригадую, якось один поважний український дипломат розповідав мені історію, коли на чергових переговорах з ЄС, європейські чиновники дохідливо пояснили українцям: мовляв, балканські країни ми вимушені запросити до членства, бо інакше там буде нестабільність. Мій співрозмовник обурився: «Так що, Україні теж треба стати нестабільною?». Насправді, скільки б ЄС не вигадував формул, аби Київ не почував себе кинутим напризволяще – Європейська політика сусідства, Східне партнерство чи якась особлива асоціація – зрозуміло одне: Україна не може перестрибнути у свідомості старої Європи через встановлену колись для неї планку – планку «транзитера газу». Не майбутнього члена Євросоюзу, не стратегічного партнера, а саме транзитера.

Ви, напевно, запитаєте, яке це все має відношення до євроатлантичної інтеграції України? Абсолютно пряме. Причин кілька. Перша. Так вже склалось (і є підстави вважати, що це не просте співпадіння), що ті країни ЄС, які найбільш пов’язані з Росією на рівні різних енергетичних оборудок, чи не найбільш критично ставляться до формального зближення України з НАТО. Як приклад я назву не Німеччину, про справи якої з Росією усім добре відомо, а Нідерланди. Здавалось би, невеличка країна, лояльна до Сполучених Штатів, але так, як вона вимотала нерви Україні в минулому році по натівській (до речі, і євросоюзівській) лінії, треба ще повчитись. Коли я запитувала у голландських співрозмовників, в чому ж головна причина такої неприступності, відповідь була приблизно одна і та ж: наша компанія Gasunie є учасником проекту «Північний потік», то для чого нам дразнити Росію якимсь ПДЧ для України?

По-друге, найбільш обережні країни-члени НАТО не допускали Україну ближче до Альянсу, керуючись, не в останню чергу, чітким переконанням, що не буде в України ПДЧ – не буде проблем з Росією. А значить – додаткових ризиків стабільності на кордоні з Європою.

Перший раз цей міф розкришився на очах під час конфлікту в Грузії – незапрошення України та Грузії до ПДЧ на Бухарестському саміті викликало більшу загрозу для регіональної безпеки, аніж всі разом європейські скептики малювали у своїх найсміливіших фантазіях, пов’язаних з теоретичним запрошенням Києва та Тбілісі у клуб натівських країн-кандидатів.

Газова війна – друге підтвердження тому, що відмова Україні та Грузії в НАТО не виправдала сподівань Берліну, Парижу, Люксембургу, Риму й деяких інших столиць Альянсу. Навпаки – підбадьорила Росію й далі працювати у дусі залякування європейців масованими атаками проти «неугодных и зарвавшихся» сусідів й успішно нанизувати російську інформаційну павутину на території країн-членів НАТО. На Бухарестському саміті, а потім і на грудневому засіданні міністрів закордонних справ НАТО у Брюсселі Альянс дав Росії зрозуміти, що її тактика – ефективна.

По-третє, газовий конфлікт – шанс для Росії дати скептикам України в НАТО черговий аргумент проти України: якщо на неї не можна покластись у питаннях поставок газу, то де гарантія, що на неї можна буде покластись як на союзника в Альянсі? І я зовсім не здивуюсь, якщо натівські друзі будуть на чергових консультаціях ставити питання про нашу непрогнозованість (як ставили після конфлікту в Грузії питання про непрогнозованість Саакашвілі, котра автоматично виключала будь-які аванси від НАТО для Тбілісі), але зроблять вигляд, що не помітили іншої речі, на необхідності якої вони так активно наполягали впродовж всього минулого року – єдності в діях українського прем’єра та Президента, дивом проявленої саме під час газової кризи.

Мабуть, було б неправильно закінчити складний для України євроатлантичний рік без останнього його акорду – підписаної між Україною та Сполученими Штатами Хартії про стратегічне партнерство.Тим більше, що деякі важливі акценти, незважаючи на те, що Володимир Огризко та Кондолізза Райс завізували цей документ 19 грудня, так і не були розставлені. Ті, хто ще не встиг ознайомитись з текстом документу, можуть зробити це на сайті українського МЗС, або веб-сторінці Держдепартаменту Сполучених Штатів.\
І тим більше важливо звернути увагу на цей документ, оскільки саме Сполучені Штати в минулому році задавали тон євроатлантичній інтеграції України. Однозначної оцінки, наскільки правильним та виваженим був цей тон – наразі немає. Хтось вважає, що знаючи і без того потужні антиамериканські настрої у важливих для України в НАТО європейських столицях, Джорджу Бушу не варто було до останнього переконувати в питанні ПДЧ Ангелу Меркель (бо в Берліні це сприйняли як прямий тиск на канцлера), та їхати з візитом до Києва за день до саміту НАТО в Бухаресті (бо в Берліні це сприйняли як непрямий тиск на канцлера та країну). Також зараз є багато думок з приводу того, що для США запрошення України та Грузії до ПДЧ було важливим, але не настільки, щоб Вашингтон погодився піти на серйозні поступки з європейцями у інших делікатних питаннях трансатлантичного порядку денного: розміщення елементів ПРО в Чехії та Польщі, переформатування операції в Афганістані etc.

Я, відверто кажучи, не зовсім згідна з тими прихильниками євроатлантичної ідеї України, котрі переконані, що і Штатам не варто було до останнього наполягати на ПДЧ, і Києву потрібно було «з»їхати з теми», як тільки стало зрозуміло, що План дій щодо членства в цьому році нам не світить. Не згідна, бо є серйозні підстави вважати, що якби ми не ставили максимальної планки – тобто, не наполягали саме на ПДЧ, то не мали б ні зафіксованого на папері зобов’язання НАТО прийняти Україну та Грузію до своїх лав ( а отже – потужного козиря для всіх подальших переговорів зі скептиками такого розширення, і недаремно зараз в європейських столицях кусають лікті, що в Бухаресті погодились саме на таке однозначне і якоюсь мірою революційне для Франції, Німеччини та країн Бенілюксу формулювання), ні, можливо, переходу до виконання в рамках інтеграції до НАТО щорічних національних програм, які раніше виконувались якраз в рамках Плану дій щодо членства.

Проте, повернемось до Хартії про стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами. А саме до того, чим вона може бути корисна Україні та її євроатлантичній інтеграції. Наскільки нам стало відомо з компетентних джерел, ініціатива підписати такий документ належала Україні та виникла після російсько-грузинської війни, коли питання безпеки й збереження територіальної цілісності стояло напрочуд гостро, а НАТО вустами своїх впливових прагматиків дало зрозуміти, що після кавказьких подій тим більш не готове пустити Україну під свою «парасольку». Більше того, як зізнався у розмові з автором цих рядків один поважний дипломат з однієї поважної європейської країни, пропозиція підписати подібні двосторонні документи надійшла з Києва ще кільком країнам: крім Сполучених Штатів, у цьому переліку начебто значились Великобританія, Франція, Польща та Канада. Проте, останні, перебуваючи під враженням того, як майстерно Росія вміє показувати зуби, від такої пропозиції відсахнулись.

Нічого, звичайно, дивного: впродовж останніх півроку тільки й доводиться чути від німецьких, французьких, нідерландських і навіть британських співрозмовників щирі й без жодних комплексів зізнання на кшталт: «Ми вас в разі чого так і так не зможемо захистити, домовляйтесь з американцями». Так, власне, й довелось робити, хоча підписана Хартія сама по собі не надає Україні гарантій безпеки (щоб це сталось, кажуть компетентні люди, потрібне відповідне рішення як американського конгресу, так і українського парламенту). Інша справа, що розпочавши з Україною гру в безпомічність й змушуючи її йти на підписання подібних двосторонніх документів, старі європейці самі собі роблять ведмежу послугу: перебуваючи в НАТО, яке на сьогодні не є монолітним і керується з Вашингтону так само, як з Берліну чи Парижу, в України було б менше шансів стати черговим американським форпостом, можливість чого так непокоїть еліти деяких країн, аніж в рамках двостороннього стратегічного діалогу безпосередньо між Україною та США. Отож, європейцям варто задуматись, що для них насправді оптимальніше.

Я, до речі, напередодні брюссельського засідання міністрів закордонних справ НАТО запитувала у глави французької дипломатії Бернара Кушніра про те, чи не варто Україні, з огляду на ситуацію, що склалась у самому НАТО, шукати гарантій своєї безпеки на основі двосторонніх угод, у тому числі зі Сполученими Штатами. Він – принаймні саме таке враження склалось після його відповіді – явно не був в захваті від цього питання і більш ніж чітко дав зрозуміти: Україні в безпековій сфері дається повний карт-бланш, а до якихось двосторонніх домовленостей з Америкою, як і до членства в НАТО, ще треба дорости («Мені здається, що Україна сама мусить визначати засоби забезпечення власної безпеки. Додам лише, що навіть у випадку укладення двосторонніх угод від України вимагатимуться зусилля і в сфері модернізації збройних сил, і в сфері забезпечення політичної стабільності та передбачуваності»). Проте, виявилось, що до двосторонніх домовленостей з Штатами, дорости в десятки разів швидше, аніж Тим паче враховуючи той факт, що, за нашою інформацією, Хартія зі Сполученими Штатами мала бути підписана ще 2 грудня – тобто, в день того самого засідання міністрів закордонних справ НАТО. Єдине, що завадило цьому – та обставина, що Кондолізза Райс мала терміново вилетіти з Брюсселя з візитом до Індії.

Хартія про стратегічне партнерство, очевидно, має і інший вимір: вона при бажанні може стати непоганою «підстраховкою» на випадок того, що наступна адміністрація Сполучених Штатів, тобто адміністрація Барака Обами, виявиться менш заангажованою в українські справи. Причому, в українські справи з прицілом на євроатлантичну інтеграцію. Недаремно ж у Хартії чорним по білому записано: «Поглиблення інтеграції України в євроатлантичні інституції є взаємним пріоритетом».

І така «підстраховка», очевидно, є цілком резонною. Для тих, хто сумнівається, раджу проглянути поради, які дали новому держсекретарю Сполучених Штатів Хілларі Клінтон п’ять колишніх її попередників на цій посаді. Фактично всі вони акцентували увагу на тому, що Америка має, передусім, подбати про відновлення свого іміджу у світі. А це апріорі виключає будь-якого натиск на європейських партнерів чи Росію в таких болючих питаннях на кшталт розширення НАТО. Про Євроатлантичний Альянс, натомість, згадав лише Колін Пауелл, та й то зовсім не в контексті наступного розширення альянсу. Показовими ці поради є тому, що досить чітко відображають зовнішньополітичні настрої американської еліти на нинішньому перехідному етапі. Настрої, які, відверто кажучи, не дають особливих підстав вважати, що наступний рік буде для Сполучених Штатів та України таким же плідним, як нинішній. Хоча, як ваша покірна слуга вже неодноразово наголошувала раніше, все залежить не так від США, як від самої України.

Унікальність України в черговий раз сьогодні доведуть у Брюсселі: міністри закордонних справ мають вирішити, що в НАТО вона теж піде своєю, особливою дорогою, відмінною і від західних сусідів на зразок Польщі, і від пострадянських колег на кшталт країн Балтії.Потрібно зізнатись, що, в принципі, вона нею вже йде, бо річні Цільові плани Україна-НАТО, як визнають і самі натівці, фактично те ж саме ПДЧ, просто до їх виконання Альянс ставиться більш лояльно, аніж він би це робив з Планом дій щодо членства. Тобто, без ПДЧ, як вже неодноразово пояснювали українські профільні міністри, не існує чіткого механізму контролю з боку Альянсу. \
До того ж, непотрібно забувати, що ПДЧ – це національний План дій щодо членства. Тобто, готує його країна-претендент на вступ, а не НАТО, отож успіх процесу багато в чому залежить і від того, наскільки високу планку вона сама собі підійме у реформуванні тих чи інших галузей. Про те, що рівень співпраці України з НАТО вже є аналогічним тому, який існує з країнами-виконавцями Плану дій щодо членства (а то й між членами), свідчить наявність Спільної робочої групи з військової реформи і Спільної робочої групи з технічної співпраці, а також кількість зустрічей, які проводяться на рік в рамках Північноатлантичної ради на рівні послів. Отож, де-факто ми вже в ПДЧ.

Дехто може поцікавитись: якщо ми вже практично виконуємо це «нещасне» ПДЧ, то чому ж для НАТО так болісно й складно оформити ці стосунки на папері? А все тому, що за досить короткий термін часу – а саме за рік – ПДЧ перетворився зі звичайного технічного інструменту підготовки до членства в політичний сигнал. По-перше, в політичний сигнал для України. НАТО апріорі не могло надати його Віктору Ющенку як політику, котрий уособлює процес євроатлантичної інтеграції України і котрий, на думку моїх співрозмовників з Альянсу, зробив, м’яко кажучи, дуже мало для того, аби цей сигнал заслужити вже в грудні. Це саме, до речі, стосується і президента Міхаїла Саакашвілі та заявки Грузії на ПДЧ. Отож, не запрошуючи Україну до виконання Плану дій щодо членства, Альянс мав намір продемонструвати, що жодних авансів нинішньому українському керівництву давати не буде, бо спочатку як мінімум потрібно припинити в країні політичний хаос. До речі, цікаво, що, за нашою інформацією, на останньому засідання Комісії Україна-НАТО два тижні тому, натівці не обмежували себе загальними роздумами на тему політичної нестабільності в Україні, але й видали на-гора досить свіжі закиди. Наприклад, про СБУ як політичний інструмент й контрольованість українських судів.

За рік ПДЧ перетворився на потужний політичний сигнал з боку НАТО і для Росії – причому його вагу в грудні складно порівняти з вагою у квітні: після грузинських подій вона виросла в рази. І якщо для прихильників України в Альянсі позитивна відповідь по ПДЧ для України була б сигналом про те, що Росія де-факто, а не лише де-юре, не має права вето в Альянсі, а поведінка на кшталт тієї, що була продемонстрована у Грузії, має бути покарана, то для противників – сигналом про те, що НАТО не обходить думка Росії, отож остання може вдаватись і до захисту російських громадян на території України. Прихильники останнього сигналу перемогли, і більшість з них, насправді, не особливо переймаються тим, що відмову Україні в ПДЧ Росія розцінить як свою чергову дипломатичну перемогу. Як сказав мені один поважний дипломат зі скептично налаштованої щодо України країни-члена, «краще на якийсь час прикинутись, що ми слабші і поступливі перед Росією, аніж спровокувати дестабілізацію в самій Україні чи навіть її розкол».

До речі, те ж саме могла б зробити і Україна. Знаючи, що ПДЧ в грудні не буде, і усвідомлюючи (принаймні, хочеться вірити, що це саме так), що євроатлантична інтеграція багато в чому залежить від температури в українсько-російських відносинах, Віктор Ющенко, замість того, щоб до останнього дня в інтерв’ю західним виданням говорити про надію отримати позитивний сигнал на міністерській зустрічі в Брюсселі, міг би спокійно зробити жест доброї волі й заявити, що для України вкрай важливі добросусідські відносини з Росією, і тому вона бере тайм-аут в питанні ПДЧ. Можемо ж ми хоч раз дозволити собі пограти з росіянами в дипломатичну гру, а не в примітивний обмін нотами протесту та усними наїздами?

Ну і наприкінці, коротка інформація для тих, хто все ще ностальгує за формальним неотриманням ПДЧ або ж, навпаки, зловтішається з факту його ненадання Україні. Коли в НАТО просувались балтійські країни та сусідня Словаччина, вони й подумати не могли, що замість членства в Альянсі їм у 1999 році запропонують якесь дивне ноу-хау під назвою Membership Action Plan ( План дій щодо членства). Нещодавно поважний представник Альянсу, безпосередньо задіяний у два останні процеси розширення НАТО, зізнався мені, що ПДЧ винахідливі натівці нашвидкуруч змайстрували для того, аби не відмовляти цим країнам стати членами. Отож, те, що дев’ять років тому сприймалось, як м’яка відмова у членстві, Україна в цьому році зробила чи не головним елементом своєї зовнішньої політики.

І яка нам насправді різниця, чи будемо ми, умовно кажучи, десять років просуватись до НАТО з Планом дій щодо членства, чи просуватимемось вісім без ПДЧ, а дев’ятий і десятий – з ПДЧ? Якщо, звісно, він на момент нашої майже готовності ще існуватиме.

Нещодавно повернулась із Таллінна, де, як вже читачі «Главреда» знають, зустрічалась з естонським президентом та спостерігала, які настрої панують серед міністрів оборони НАТО з приводу України.Однак, переслідувала мене в естонській столиці не тільки думка про переосмислення механізму ПДЧ як необхідної сходинки до натівських дверей у випадку України. Ще більш наполегливо атакував мої думки нав’язаний деким з Кремля міф про те, що Україна не може бути в НАТО, бо вже надто багато на її території мешкає етнічних росіян, які ніколи не погодяться, щоб країна, де вони живуть, рухалась в іншому напрямку, ніж путінсько-медведівська Росія. А щоб показати масштаби опору етнічних росіян в Україні можливому її членству в НАТО Путін навіть дезінформовував «сильних світу» цього – президентів країн-членів Альянсу на саміті в Бухаресті, коли розповідав їм про 17 мільйонів етнічних росіян, які мешкають в Україні. Саме ця картинка, очевидно, мала переконати дружніх Меркель чи Саркозі, що з таким складом населення країна не може навіть смикатись у бік Північно-Атлантичного Альянсу. \

Насправді, в Україні мешкає щонайбільше 17% етнічних росіян. І якраз цю цифру я постійно прокручувала в голові, перебуваючи в Естонії. Чому? Та тому, що якщо порівняти процентне співвідношення етнічного російського населення в Україні та Естонії чи Латвії – вийде, що Україна в цьому плані зовсім не унікальна, як прагнуть донести до світової спільноти кремлівські очільники та їх групи підтримки в Україні. Бо в Естонії частка етнічних росіян складає на сьогодні 26%, а в Латвії взагалі 29%.

Проте, представницька російськомовна меншина не заважає цим двом країнам вже чотири роки як бути членами НАТО. І схоже на те, що від цього факту етнічні росіяни Естонії (далі писатиму саме про неї – Авт.) зовсім не страждають. Принаймні, естонська статистика свідчить, що помітне переселення естонських росіян на батьківську (чи прабатьківську) землю спостерігалось до 1995 року, після того особливих порухів з чемоданами у бік Росії не було. Про що це свідчить? Та про те, що навіть ті етнічні росіяни, які не мають громадянства, а лише так звані «сірі» паспорти, воліють краще бути негромадянином Естонії і користуватись усіма привілеями членства цієї країни в НАТО та Євросоюзі (високі заробітні плати та пенсії, вільне пересування Європою, легальне працевлаштування в країнах-членах ЄС та зовсім інші можливості для навчання в європейських столицях і т.п. ), аніж повноцінним громадянином Росії.

Взагалі, в Естонії вже не є проблемою зустріти молодих естонців, російське походження яких видає хіба прізвище: вони вільно володіють мовою країни проживання, працюють разом з естонцями і навіть часто одружуються з представниками «титульної нації» (раніше змішані шлюби у цій країні були великою рідкістю). Причому, чоловіки-росіяни часом беруть прізвище своєї дружини-естонки і тоді в таких новоспечених громадянах Естонії стає фактично неможливо вирахувати етнічного росіянина. Останній момент, на мій погляд, теж досить симптоматичний: таким кроком естонські росіяни максимально дистанціюються від Росії. Фактично дають зрозуміти, що не бажають мати з нею нічого спільного.

Так само не є проблемою сьогодні зустріти серед етнічних росіян Естонії батьків, які свідомо віддають своїх дітей в естонські школи, хоча в країні є 62 загальноосвітніх навчальних закладів російською мовою викладання. Або етнічних росіян, які намагаються дивитись естонські новини та читати естонські газети, бо вони більш якісні, аніж відповідні аналоги російською мовою.

Звісно, картина з інтеграцією в суспільство не така оптимістична з-поміж людей старшого віку. Вони не вчили і вже на планують вчити естонську («вік не той» і «мова дуже складна»). Відповідно, вимушені черпати інформацію про країну, де живуть, з російського телебачення, що, як не важко здогадатись, не особливо тішить естонську владу: Естонія з телеканалів РФ виглядає не набагато привабливіше, аніж Україна. Як, власне, і її нинішній президент Тоомас Хендрік Ільвес, який перед Росією «згрішив» хоча б тим, що виріс і виховувався в США (народився у Швеції) й, відповідно, не знає російської. Головна проблема російських каналів в Естонії – не мова, пояснювали мені в Таллінні, а те, що вони не дають змогу численним естонським росіянам дивитись на світ такими ж очима, як дивляться естонці. І головна відмінність тут Естонії від України полягає у тому, що українські етнічні росіяни мають змогу дивитись українські канали російською мовою і читати якісні українські газети російською. Естонці, які не сприймають мову країни, в котрій мешкають, вимушені дивитись лише російські – спроба створити повноцінний естонський телересурс російською поки не увінчалась успіхом. Отож, етнічним росіянам в Україні гріх скаржитись на обрізання їхніх інформаційних прав…

Коли я ж запитувала про вступ Естонії до НАТО, то випливла теж досить цікава річ. Люди, котрі безпосередньо займались кампанією з інтеграції Естонії до Північно-Атлантичного Альянсу та ЄС, помітили наступне: чим більше їх співвітчизники дізнавались про НАТО, тим більше вони хотіли бачити свою країну в Альянсі, а чим більше естонці дізнавались про Євросоюз, тим менше вони хотіли, щоб Естонія була його членом. Так чи інакше, на сьогодні маємо те, що за чотири роки членства і в НАТО, і в Європейському Союзі естонці не пошкодували ні про одне, ні про інше: рівень підтримки членства в обох організаціях, незважаючи на величезну російську меншину в країні, стабільно перевищує 60%, а то і 70%. А це вже про щось свідчить.

З Талінна, де сьогодні відбувались шості неформальні консультації Україна-НАТО на рівні міністрів оборони, особливо позитивних новин нема. Та їх і бути не могло.«Це була зустріч, на якій робиться аналіз, а не результат», – більш ніж зрозуміло пояснив Генсек Альяну суть події. А для тих, хто очікував від зустрічі чогось конкретного з приводу «улюбленого» ПДЧ (ну як же без нього?) сказав на підсумковій прес-конференції наступне: «Зустріч не була присвячена ПДЧ. Поки що не грудень – і ми не міністри закордонних справ НАТО. ПДЧ ми тут не обговорювали». \
Звісно, генсек трохи злукавив: як свідчать наші джерела, слово «ПДЧ» на талліннських консультаціях лунало неодноразово, хоча й дійсно не було ключовим. Однак симптоматичним, на мій погляд, є навіть не те, що ніхто з міністрів оборони не плекає особливих надій щодо результату міністерської зустрічі у грудні, а те, в якому конктесті обговорювалось це питання в естонській столиці.

По-перше, як розповів нам учасник переговорів, було помітно, що натівські партнери всерйоз переймаються тим, аби відмова Україні в грудні не була сприйнята Росією як її перемога. Завдання, будьмо відвертими, фактично нереальне: росіяни не прогавлять можливості скористатись негативним результатом в своїх пропагандистських цілях, як не опустили шансу скористатись бухарестською «відстрочкою» для України та Грузії, спровокуваши Міхаїла Саакашвілі на війну й визнавши Південну Осетію та Абхазію незалежними країнами.

По-друге, і що найголовніше, – на зустрічі у Таллінні представники Альянсу чи не вперше дали відверто зрозуміти (зокрема, це робив Президент Естонії, ексклюзивне інтерв’ю з яким «Главреду» читайте в найближчому номері нашого журналу та міністр оборони США Роберт Гейтс), що в Альянсі розпочалось переосмислення ПДЧ як обов’язкового інструменту на шляху до членства в НАТО. «Є різні шляхи здобуття членства в НАТО – деякі пов’язані з ПДЧ, а деякі – ні» – саме так відповів на питання про можливий результат грудневого засідання міністрів закордонних справ у Брюсселі глава американського оборонного відомства на підсумковій прес-конференції.

До речі, сам факт перебування Гейтса у Таллінні є досить показовим. І не тільки тому, що це вже була третя його зустріч за шість тижнів з українським колегою Єхануровим. Справа в тому, що далеко не всі міністри оборони НАТО виявились готовими консультуватись з Україною у естонській столиці. А якщо бути точнішими, то лише вісім глав натівських відомств були присутніми на сьогоднішній зустрічі замість двадцяти шести. І якщо подивитись, які країни вони представляли, то нескладно виявити, що це якраз ті держави, котрі підтримували і продовжують підтримувати ПДЧ для України. Тут, зокрема, були міністри Естонії, Латвії, Туреччини чи Данії, але не було глав оборонних відомств Франції чи Німеччини.

Гейтс прилетів до Таллінна з конкретними месиджами. І був явно зацікавлений в тому, щоб ці месиджі почула якомога більш широка аудиторія – про це свідчить хоча б незапланована прес-конференція американця. На ній він відразу розставив усі акценти: Зокрема, більш ніж чітко заявив: «Ми підтверджуємо нашу підтримку країнам, які прагнуть приєднатись до НАТО». І тут важливо не лише те, що США продовжують це підтверджувати, незважаючи на далекі від євроатлантичних стандартів події в самій Україні, а й те, що цей месидж був озвучений саме Гейтсом, оскільки він чи не єдиний з нинішніх високопосадовців США, який може зберегти своє крісло і під час президенства Обами. Так само досить показовими були його ремарки, зроблені на адресу Росії і її нинішнього президента: «Провокативні заяви, які зробив пан Медвєдєв після обрання Барака Обами – не найкращий спосіб привітання з боку російського президента».

Проте, якщо повернутись до питання уникнення ПДЧ як обов’язкової процедури на шляху до членства в НАТО – питання, яке ваша покірна слуга ставила не одному представнику Альянсу впродовж останнього року й щоразу отримувала негативну відповідь – то в Таллінні було також помітно й інше: ще не всі в Альянсі (та й в Україні) дозріли для такої дискусії. Генсек Схеффер, коментуючи можливість такого «перестрибування», зокрема, зауважив, що якщо ПДЧ не буде в грудні, то це не означає, що його не буде взагалі, а у своїх відносинах з Україною НАТО рухатиметься по траєкторії, визначеній саме у Бухаресті.

Судячи з реплік, які лунали на талліннських консультаціях та в їх кулуарах, напрошується ще один висновок: складно уявити, щоб станом на сьогоднішній день країни-члени Альянсу погодились одноголосно зафіксувати на папері формулювання «Україна та Грузія будуть членами НАТО». Отож, разом із переосмисленням ПДЧ багатьом із нас, очевидно, потрібно переосмислити і результати Бухаретського саміту, який багато прихильників України в НАТО оцінювали як невдалий для євроатлантичних планів Києва. Не виключено, що вже дуже швидко квітнева зустріч у верхах буде сприйматись на берегах Дніпра як чи не найбільша дипломатична перемога України часів президента Ющенка.

Поки що українські можновладці мають повне моральне право втішатись хіба атмосферою, яка панувала на самих консультаціях в Таллінні та супутніх заходах. В естонській столиці вона була напрочуд невимушеною і приязною. Навіть коли вряди-годи зачіпались питання внутрішньополітичної кризи в Україні, то і натівські партнери, і представники української делегації просто віджартовувались. Так, наприклад, коли пан Схеффер фактично порадив українським політикам, які напередодні засвітились на світових телеекранах в момент бійки у Верховній Раді, вести боротьбу за золоті та срібні медалі на боксерському рингу, а не в парламенті, Юрій Єхануров у відповідь закинув, що такі сцени свідчать про бойовий дух українців, і якщо вони будуть прийняті в НАТО, то зможуть сформувати там досить непоганий загін. У такій невимушеній поведінці є свої плюси і мінуси. З одного боку, як зауважив присутній на закритій частині консультацій співрозмовник «Главреду», радує, що зустрічі такого рівня між Україною і НАТО починають все більш нагадуваті внутрішні зустрічі Альянсу на кшталт Північноатлантичної Ради, а не традиційний формат «26+Україна»: розмови стають все більш довірливими, а табуйованих тем стає все менше. З іншого, постійні віджартовування навколо української кризи містять у собі небезпеку того, що так само несерйозно, як сприймають у НАТ постійні політичні потрясіння в Україні, почнуть сприймати і саму Україну. І відсутність більшої половини міністрів НАТО на консультаціях в Таллінні – більш ніж тривожний дзвінок: Україна стає просто нецікавою.

І, зауважимо, йдеться про зустріч міністрів оборони. Тобто, тієї сфери, до якої зазвичай у НАТО було найменше претензій (навряд чи варто тут згадувати популярний кілька років тому у Києві вислів «якби в НАТО вступала армія, а не країна, то Україна була б вже там»). І сфери, в якій Україна на даний момент більше дає Альянсу, ніж отримує від нього. Її участь у всіх операціях НАТО, про що резонно не забувають нагадувати українські чиновники, працює на те, щоб інші країни відчули себе у безпеці, але не дають аналогічного відчуття самій Україні.

Отож, якщо Україна й далі втомлюватиме НАТО своїм кризовим станом, то Альянс не зможе її порадувати нічим більшим, аніж заявою на кшталт тієї, що була зроблена сьогодні Схеффером: мовляв, щоб там не говорили, демократія в Україні все ж діє. А коли Юрій Єхануров припустив, що за останні чотири роки в Україні вже, можливо, навіть відбулось передозування демократією, Генсек НАТО зауважив – «краще передозування демократією, аніж автократією». І тут доводиться з ним погодитись.

Планувала продовжити свої роздуми про нові міфи щодо НАТО, які, наче привиди, бродять серед українського люду, але доведеться присвятити черговий «Щоденник» виборам в Америці:надто вже фаталістичні настрої гуляють на берегах Дніпра серед українських євроатлантистів з приводу того, що переміг Обама, а не МакКейн. Хіба що посол України при ЄС Андрій Веселовський висловив сподівання, що за президентства Обами «міжнародні відносини Америки оздоровляться», а в деяких аспектах політика Штатів стане менш деструктивною та “суперечливою”, ніж раніше. \
Щоб закрити цю тему, дозволю собі розставити кілька додаткових акцентів. Додаткових, бо всі бажаючі могли ознайомитись з оцінками на цю тему ще за кілька тижнів до виборів (див. «Щоденник євроатлантиста. Барак чи Джон: хто для України кращий?»).

Отже, на мій суб’єктивний погляд, сформований внаслідок спілкування з американськими експертами та дипломатами, МакКейн-президент був дуже доречним для євроатлантичних планів України, якби для ПДЧ в грудні Україні не вистачало лише одного: чіткої позиції новообраного президента США. МакКейн міг би зорієнтуватись у такій ситуації миттєво, оскільки не обіцяв, на відміну від Обами, терпляче відновлювати трансатлантичну єдність (що людською мовою означає не сваритись зайвий раз з німцями та французами), і мав би на увазі, що говорять з приводу України в НАТО у Кремлі. Оскільки для ПДЧ в грудні не вистачає набагато більше, аніж твердої і залізобетонної позиції нового господаря Білого дому, – вже не принципово, скільки часу – тиждень чи півроку – знадобиться американському президенту, щоб «добратись» до України з її ПДЧ. Єдина небезпека, яка може приховуватись у такій зовнішньополітичній розкачці нового американського президента, – це те, що поки Обама зануриться з головою в перекидання військ з Іраку в Афганістан, Росія спробує протестувати нову американську владу на міцність в регіоні, який продовжує вперто вважати зоною своїх особливих інтересів. Власне, саме як тест для нового президента – а насправді це була відверта провокація – розцінили у Вашингтоні зроблену в день обрання Обами (!) заяву Медвєдєва про намір Росії встановити тактичні ракети близької дії у Калінінградській області. І не менш знаковим, на мій суб’єктивний погляд, є те, що серед дев’яти президентів, з якими станом на п’ятницю 7 листопада встиг поговорити по телефону Обама, російського не було, зате був, наприклад, лідер Південної Кореї – країни, котра не входить до «великої вісімки» і ніколи не претендувала на якийсь страшно ексклюзивний до себе підхід. Серед співрозмовників Обами не значилось і українського президента, але це вже трохи інша історія.

Крім того, як поводять себе європейці й росіяни, коли Штати показують зуби, – ми вже бачили, і маємо визнати, що на користь євроатлантичним планам це не пішло. Отож є підстави сподіватись, що на користь євроатлантичним планам Києва піде така поведінка, в якій «зуби» заокеанського союзника будуть оформлені в голлівудську усмішку. В Обами така усмішка поки що виходить досить непогано… І захопливі вітання-запрошення новому президенту з боку Саркозі та Меркель слугують зайвим цьому доказом. Отож, підсумовуючи, Україні, яка прагне в НАТО, потрібна Америка, по-перше, впливова, а по-друге, з майже бездоганною репутацією у Європі. Репутацією, яка від американського президента та його команди залежить відсотків на 90, а часом, може, й більше. Америка, яка дала б змогу закомплексованому й розхитаному зсередини Європейському Союзу відчути свою значимість, а не зневажливо ділити його на «стару» та «нову» Європу, кожен раз б’ючи по самолюбству стовпів євроінтеграції – Берліна та Парижа. Америка, яка б знову асоціювалась у європейців з рятівним планом Маршала, а не сумнівною інтервенцією в Ірак. Америка, яка б не давала приводу російському двоголовому керівництву і іншим «любителям» США у світі на кожному кроці цинічно знизувати плечима: «Так це ж американці почали…». Це вони, мовляв, першими визнали Косово, а тепер щось мають проти незалежності Південної Осетії та Абхазії (спробуй кожному пояснити, що нічого спільного тут немає)? Це вони, мовляв, підсовують до наших кордонів «натівську інфраструктуру», а тепер щось мають проти пари ракет на території анклаву, затиснутого між натівською Литвою та Польщею? Отож, чим менше даватиме Америка Обами підстав для подвійного тлумачення тих чи інших зовнішньополітичних кроків Вашингтону, тим огиднішою виглядатиме Росія Путіна–Медвєдєва.

Крім того, якщо Обамі вдасться провести успішний «ребрендинг» Америки, поступово перетворюючи її на привабливу надпотугу, – може автоматично підкоригуватись і образ НАТО: не секрет, що й до сьогодні багато українців ототожнюють Північноатлантичний альянс саме зі Сполученими Штатами. Більше того, всі їхні промахи на зовнішньополітичній арені сміливо записують у провали НАТО. («От скажи, чого це НАТО полізло в Ірак?» – запитував мене нещодавно один начебто освічений чоловік із Запоріжжя).

Непотрібно забувати й інше: разом з президентством Обами відбуватиметься й переосмислення того, на яких засадах має відбуватись (якщо має відбуватись взагалі) подальше розширення НАТО. Вже сьогодні, налякані подіями в Грузії, європейські союзники Америки – французи, німці і навіть британці – відверто говорять мені та моїм знайомим експертам-євроатлантистам: «Якщо вам потрібна безпека – домовляйтесь напряму зі США, якщо хтось і може вам допомогти, то тільки вони. Ми – ні, НАТО як організація – ні». Цікаво, що останнім часом і все більше американців говорять про безпомічність НАТО для України в безпековому сенсі. Навіть Джордж Сорос (до речі, великий прихильник Барака Обами) відверто заявив на форумі у Таллінні: «Ідея про те, що вступ в НАТО гарантує Україні та Грузії безпеку, є дурницею». Інша справа, чи Україна дійсно прагне в НАТО лиш для того, аби отримати гарантії безпеки? Чи насправді є вагоміші причини?