Архіви: Публікації

Хочу подякувати Росії: здається, тільки там ще не зневірились, що в осяжній перспективі Україна може вступити до НАТО. Інакше б не вносили до Думи законопроектів про введення між Україною та Росією візового режиму, посилаючись, зокрема, на те, що «деякі» (невже Білорусь чи Таджикистан?) країни пострадянського простору прагнуть вступити до НАТО.А постійний представник РФ при ООН (зауважте, не якийсь маргінальний політик, а цілий посол) Віталій Чуркін не подавав під соусом НАТО тему Голодомору. Для тих, хто ще не встиг ознайомитись з пасажами пана Чуркіна на цю тему, пояснюю: пан-дипломат глибоко переконаний, що Сполучені Штати, використовуючи тему Голодомору, намагаються посварити народи Росії та України і таким чином… правильно, «втягнути» Україну в НАТО. Дослівно, правда, було сказано так: “розв’язати завдання з проштовхування України в НАТО в умовах, коли 80% населення цієї країни виступає проти цього”. Як доказ такої геополітичної двоходівки, котру в одну мить вдалось викрити російському дипломату, Чуркін наводить той факт, що під час обговорення питання про включення української резолюції про Голодомор до порядку денного Генасамблеї ООН делегації США і Великобританії поводилися “грубо”, не даючи можливості голові проводити засідання. \
Отож, у той час, коли навіть більшість найзапекліших євроатлантистів не вірять у можливість серйозних зрушень на шляху до НАТО в найближчій перспективі – причому, як у Києві, так і у столицях головних лобістів України в Альянсі – у Москві всіма силами намагаються не допустити до своїх кордонів те, що за них вже успішно не допустило українське керівництво. І, до речі, продовжує це робити чи не ефективніше, аніж усі кремлівські стратеги разом узяті. Проте, про відданість євроатлантичним ідеям Віктора Андрійовича Ющенка ми вже писали не раз, а от до нових міфів, які народжуються у відомих російських головах і швиденько падають на український грунт з допомогою телебачення сусідньої країни – руки особливо не доходили. Проте, на мій суб»єктивний погляд, саме нові, а не старі міфи про НАТО успішно формують ставлення українців до Альянсу. Хіба може деякі співпартійці Наталії Міхайловни Вітренко та її вірного побратима Марченка досі проти НАТО, тому що бачать у ньому агресивний військовий блок, «американський сапог» чи ще щось із старої радянської пропаганди. Більшість ж українців, як демонструють різноманітні дослідження і про що свідчить мій особистий досвід спілкування на цю тему, бояться НАТО, тому що: а) не треба йти проти Росії, бо вона здатна на все (прямий результат постійних страшилок російських політиків) б) для чого кудись вступати, коли можна бути нейтральними (принцип «моя хата хата скраю» – понад усе) в) наші хлопці будуть воювати чортзна-де г) американські бази відразу з»являться в Україні д) Україна розколеться, і так далі тому подібне. Варто зазначити, що цей список постійно росте, і введення віз між Україною та Росією, якщо перша вступає в НАТО – тому доказ.

Щоб хоча б побіжно зупинитись на всіх нових міфах щодо України в НАТО, їм потрібно присвятити хоча б кілька «Щоденників євроатлантиста», що я, власне, і планую зробити. Наразі – про безвізовий режим, який Росія лякає зробити візовим. Чесно кажучи, дуже дивно, що росіяни вдались до такої «важкої зброї», коли, повторюсь, не те що членство в НАТО, але й ПДЧ (і остання заява бельгійського прем”єра – черговий цьому доказ) Україні в найближчій перспективі не загрожує. А важка ця зброя тому, що б»є не по тих поодиноких і без того непопулярних українських політиках (для них візи – якраз не проблема), які б хотіли бачити країну в НАТО, як по тих, кого росіяни включно з Путіним продовжують настирно називати «нашими братьями». Тобто, про пересічних мешканців України, в тому числі й етнічних росіян. Останнім, до речі, теж доведеться робити візу, бо більшість з них є виключно громадянами України. Більше того, російські політики і дипломати, як-то вищезгаданий пан Чурков, дуже люблять говорити про 80% українців, котрі не підтримують членство України в НАТО. Питання: для чого ж «карати» за НАТО тих, хто туди зовсім не прагне, а навпаки – серйозно допомагає кремлівський яструбам стримувати євроатлантичні пориви України?

А може вся справа в тому, що росіяни просто не хочуть, щоб українці бачили, як насправді живуть на території матушки-Росії? Це я до того, що, розповідають компетентні друзі-євроатлантисти, за допомогою одного закритого соціологічного дослідження вдалось з»ясувати, що серед українців, які бувають за кордоном – у тому числі і в Росії – рівень підтримки членства в НАТО вищий, ніж з-поміж тих, хто далі неньки-України нікуди не їздить. Так чи інакше, позиція України у цьому питанні має бути чітка: запровадження віз – крок не проти України, крок проти українського народу. І якщо Росія хоче, щоб українці почали ставитись до неї так, як почали ставитись грузини після запровадження російських віз для них – вона цього досягне.

І якщо Росія так бажає мати з усіма країнами-членами НАТО візовий режим, чому ж вона так настирно добивається відміни віз з країнами Євросоюзу, більшість з яких, як відомо, є членами НАТО? Знайомі дипломати розповідали, що коли готувалась Угода про спрощення безвізового режиму між Україною та ЄС, деякі європейські колеги дуже їх просили не говорити вголос про те, що українська угода краща за російську, враховуючи кількість категорій громадян, для котрих дістати візи має бути легше. «Росіяни настільки ревно до цього питання ставляться, що якщо дізнаються про якісь більші пільги для українців – то нас «загризуть», – приблизно так жартували представники Старої Європи. Отож, якщо відносини Росії з натівськими країнами повинні базуватись на візовому режимі, то чому ж російські політики, як-то голова Міжнародного комітету Держдуми Константін Косачев, так сподіваються перейти з Євросоюзом на безвізовий режим вже через 2-3 роки? І чому так наполягають на безвізовому режимі з Туреччиною – ще одним членом НАТО? Чи для етнічних росіян у Балтії та для етнічних росіян в Україні турбота Росії має проявлятись по-різному?

І наприкінець хочу подякувати Росії ще й за те, що законопроектом, який подав не дуже відомий українській публіці депутат Держдуми Сємьон Багдасаров, російське керівництво продемонструвало: це не Україна, і не НАТО (як раніше лякав Сергій Іванов), ініціює нові правила перетину кордону. Їх ініціює Росія. Ми ж у свою чергу ще раз нагадаємо: до віз НАТО, на відміну від Євросоюзу, не має жодного відношення. Отож, якщо візова стіна й появиться на східному кордоні України – це буде виключна справа рук Росії.

В Америці відбулись треті й останні теледебати між Бараком Обамою та Джоном МакКейном. Буквально за три тижні знатимемо ім.’я нового президента США.Незважаючи на помітну перевагу Барака Обами (в районі 8%), будь-які висновки робити зарано: серед прихильників темношкірого кандидата є серйозні і цілком слушні, як на мене, побоювання, що мінімум відсотків шість в останній момент може «відтягнути» расовий фактор.\
А поки Штати завмерли в очікуванні вирішального двобою, саме час уважніше придивитись, хто з кандидатів на головне крісло у Вашингтоні буде сприятливішим для євроатлантичних планів України. Те, що ці плани від позиції Штатів можуть залежати дуже серйозно, вам підтвердять навіть у тих європейських столицях, які зовсім не в захваті від такого ангажування американських партнерів по НАТО в процес розширення Альянсу на Схід.

В експертних колах існує вже майже стереотип: для України, яка інтегрується в НАТО, кращий Джон МакКейн. Він, фактично, продовжуватиме лінію Джорджа Буша-молодшого, і те ж, наприклад, питання ПДЧ стане у разі його перемоги 4 листопада таким собі подвійним «проектом»: адміністрації, яка йде, і адміністрації, яка приходить. Крім того, МакКейну непотрібна допомога радників, котрі пояснювали б, чому членство України НАТО важливе з геополітичних чи ще якихось міркувань – він сам давно цікавиться європейськими справами, підтвердженням чому є хоча б його постійна участь у щорічній Мюнхенській конференції з питань безпеки – форумі, який не потребує особливого представлення. Таким чином, є підстави сподіватись, що МакКейн не буде Україну з НАТО відкладати у довгу президентську шухляду, а діяти почне відразу. Навіть на перших теледебатах, коли зайшла мова про Україну, було помітно, що МакКейн набагато більш орієнтується в темі, озвучуючи з екрана телевізора загадкові для пересічного американця прізвища «Ющенко і Тимошенко» (з цим фрагментом теледебатів ви можете ознайомитись на сайті «Інозмі-Главред»), й більш ніж однозначно заявив: «На мою думку, росіяни повинні зрозуміти, що ми, Сполучені Штати – підтримаємо залучення Грузії та України до природного процесу – прийняття їх до НАТО».

Звісно, ці аргументи є цілком справедливими, і я готова під ними підписатись. Але, насправді, не все так просто, як здається з Києва чи Вашингтона. Справа в тому, що у європейських країнах на кшталт Німеччини – а саме від них залежить зараз зелене світло для України в НАТО – МакКейн розглядається зазвичай «як Буш, просто розумніший». Тобто, враховуючи антиамериканські (чи проросійські) настрої, які спостерігаються у Берліні чи Парижі, жодний натиск у питанні ПДЧ для України та Грузії з боку Америки, швидше за все, виявиться безрезультатним. Один поважний дипломат з німецької столиці розповідав мені, що тиснути на Меркель з Планом дій щодо членства, – це те саме, що примусити її як жінку одягнути конкретну кофтинку. Як тиск тут сприймали і телефонні дзвінки Джорджа Буша німецькому канцлеру, і його сигнал у вигляді візиту до Києва за день до початку Бухарестського саміту.

Швидше за все, МакКейн з його імпульсивністю й настирністю буде діяти подібним чином, і цим самим навряд чи налаштує особливо незалежних та самостійних лідерів типу Меркель на свій бік. До того ж, європейським лідерам буде досить легко йому відмовити з огляду на вподобання тих же німців чи французів – щонайменше 60% пересічних мешканців Старого Світу симпатизує саме Обамі. Отож, європейським президентам, канцлерам й прем’єрам буде складніше відмовити президенту, котрий ну дуже вже хоче відновити довіру в трансатлантичних відносинах й протягає старій Європі руку дружби, аніж старому яструбу, який начебто так і норовить «дати по морді» (висловлюючись лексикою російського керівництва) Росії, не особливо дбаючи про інтереси європейців. Досить показовим, на мій погляд, в цьому плані є інтерв’ю гуру німецької дипломатії, котрий був міністром закордонних справ Німеччини майже безперервно з 1974 по 1992 роки Ганса-Дітріха Геншера >Süddeutsche Zeitung, де він чесно зізнався: «На мою думку, Барак Обама більш відкритий до рівноправного партнерства, аніж МакКейн. Мені подобається те, що Обама сказав про трансатлантичну співпрацю: вона повинна бути довірливою. Як президент, він міг би багато чого змінити та повернути втрачену до Америки довіру. Згадайте про те, що Джон Кеннеді говорив декілька десятиліть тому: трансатлантичне партнерство стоїть на двох «стовпах» – європейському та американському. Складається враження, що американська влада переконана, ніби сьогодні є один великий «стовп» та багато маленьких, наприклад «стара Європа» та «нова Європа».

Не забуваймо, що рішення про розширення НАТО на Схід приймалось у час президентства демократа Білла Клінтона, який дружив з Єльциним і теж, як Обама, був прихильником «м’якої дипломатії». Саме при ньому відбувалась і найбільш спірна операція НАТО (в колишній Югославії). Однак, його ніхто ніколи не сприймав як яструба чи агресора. Правильно себе подати світовій публіці – велика сила. І Обамі тут балансувати набагато легше, бо в його біографії не було листів із закликом виключити Росію з «великої вісімки», слів про три букви КДБ., які він побачив в очах у Путіна, чи статті в провідній американській газеті із заголовком «Ми всі грузини».

Загалом, варто зазначити, що перед наступним президентом США в контексті України й НАТО стоїть досить складне завдання: з одного боку, він має демонструвати європейським союзникам, що позиція його адміністрації однозначна і він продовжуватиме її притримуватись за будь-якої міжнародної погоди, з іншого, робити це таким чином, аби європейці не сприймали, що на них хтось тисне.

Питання, яке, натомість виникає у контексті з Обамою – чи готовий він пожертвувати іміджем президента, який відновить довіру між двома берегами Атлантики заради ПДЧ для України? Очевидно, тут багато залежатиме і від його команди. Від того ж Збігнєва Бжезинського, фактично його позаштатного радника. Від доброго товариша Обами і можливого держсекретаря, а нині сенатора Ричарда Лугара. Від ще одного, за нашою інформацією, потенційного держсекретаря при президентові Обамі Ричарда Холбрука. До речі, останній, кажуть, трохи подіставав Генрі Кіссінджера, коли той після відвідин Москви почав закликати зі сторінок провідних світових видань припинити розширення НАТО, й не пускати в Альянс Україну з Грузією. На “зауваження” Холбрука останній, за словами наших поважних співрозмовників, відповів приблизно так: «Мені, хлопці, 85 років, і я можу собі вже таке дозволити». Так чи інакше, будемо сподіватись, що така пристойна компанія навколо Обами зробить свою справу і він, якщо, звісно, стане президентом, говоритиме своїм європейським колегам у тому ж дусі, що й і на теледебатах з МакКейном: Україна та Грузія «повинні негайно отримати ПДЧ».

Отже, в грудні Україна вибирає свято всенародного волевиявлення, а не свято на євроатлантичній вулиці.Бо якщо ще при переформатуванні коаліції голос українських захисників ПДЧ в європейських столицях міг бути почутий й оформлений у якийсь компромісно-позитивний сигнал – то вибори, які відбуватимуться практично у ті ж дні, що й засідання міністрів закордонних справ НАТО, вибивають всі козирні карти з рук поодиноких прихильників України в Альянсі остаточно. Бо навіть не треба було Президенту двічі за останній місяць літати в Америку, а міністру закордонних справ у Берлін, аби почути те, що публічно осмілився сказати лише колишній посол США в Україні Стівен Пайфер – позачергові вибори в Україні роблять шанси отримати ПДЧ для України в грудні нульовими. \
Щоб зрозуміти це, достатньо було і трохи переглянути історію українсько-натівських відносин за останні п»ять років. Влітку 2004 року Україні не дали ПДЧ в Стамбулі, бо відверто сказали, що хочуть подивитись, як пройдуть президентські вибори, а в заключному ком»юніке Бухарестського саміту країни-члени НАТО висловили бажання переконатись, що парламентські вибори в Грузії, які якраз мали відбутись за місяць, будуть демократичними.

Україну настільки часто й настирно попереджали про політичну стабільність в Україні і консенсус правлячих еліт в контексті НАТО, що її рішення про позачергові вибори може для багатьох друзів України в Альянсі стати таким же ляпасом, як слова Віктора Януковича у вересні 2006-го, що Україна не готова до ПДЧ, хоча згода на такий крок тоді в НАТО була. Отож, недаремно, коли в Брюссель надійшов «лист трьох» деякі представники Альянсу знічено зводили плечима й риторично запитували: виходить, коли ми були готові, то Україна роздумувала, а як тільки Україна захотіла, то ми повинні реагувати за першим покликом?

Звісно, багато хто – особливі ті, які знають розклади у Парижі та Берліні – можуть мені закинути, що в грудні Україні і так ПДЧ не світило: занадто вже бояться німці та французи розворушити зайвий раз Росію, а хаос в Україні і низька підтримка НАТО лише підігрує їх страшно миролюбивому настрою. І навіть коли я намагалась донести у європейських столицях, що після російсько-грузинської війни рівень підтримки населення зріс фактично на 10%, то складалось враження, що ці слова падали в порожнечу – ніхто навіть чути не хотів про якийсь прогрес в Україні після Бухаресту. Лише в одному впливовому дослідницькому центрі у Брюсселі зацікавились подібною статистикою й почали детально розпитувати про настрої людей.

Я, власне, ніде і не стверджувала, що в грудні ПДЧ нам світить. Проте, у грудні ми б могли логічно продовжити бухарестський рух по висхідній у відносинах з НАТО, якби «вибили» з рук Німеччини всі ключові контраргументи, які якраз стосуються внутрішніх перепон для ПДЧ у самій Україні, і «перша оцінка прогресу» (що власне й має відбутись у Брюсселі згідно з рішеннями Бухарестського саміту), виявилась би «позитивною» і давала б шанс розраховувати на прийняття самого рішення по ПДЧ в короткостроковій перспективі. При ситуації з виборами висхідна лінія у Брюсселі може перетворитись у «нисхідну». Тобто йдеться про відкат у відносинах і з НАТО, і з ЄС, про який у день розпуску українського парламенту чесно сказав в ефірі польського телебачення колишній президент Польщі Александер Кваснєвські. З ним важко не погодитись, бо йдеться не просто про позачергові вибори – йдеться про те, що навіть технічно не буде з ким домовлятись у Києві, бо уряд виконувачів обов»язів – це вже не той уряд, який може виконувати будь-які зобов»язання чи то по лінії НАТО, чи по лінії ЄС.

Що робити Україні в такій ситуації? Очевидно, поки політики будуть обиратись в нову Раду й гризти горлянки за міністерські пости, основний тягар мають взяти на себе «євроатлантично свідомі» дипломати, які продовжуватимуть сіяти сумніви щодо України в НАТО в європейських столицях, представники громадських організацій та журналісти, котрі б не опускали руки, а продовжували розвінчувати міфи щодо НАТО серед населення, паралельно блокуючи інформаційні випади Росії. Знову за роботу, друзі!

Уже кілька днів після того, як я повернулась із чотирьох країн-членів НАТО – Польщі, Німеччини, Франції та Бельгії, – мене ніяк не залишає думка, що перебуваю в якомусь дуже цинічному віртуальному світі. Чому?При зруйнованій коаліції, повному політичному хаосі, майже вирішених позачергових виборах на грудень – тобто тоді, коли засідатимуть у бельгійській столиці міністри закордонних справ НАТО – в Україні продовжують робити вигляд, що насправді нічого не сталось, і ми заслуговуємо на ПДЧ у грудні. Коли я бачу офіційні заяви, у яких рясніють заклики надати Україні в грудні План дій щодо членства в НАТО, виникає враження, що в Києві або не дуже розуміють, які насправді настрої панують в країнах-членах Альянсу, або ж в ці настрої не хочуть посвячувати Президента чи навіть профільних міністрів. Нічого, у принципі, дивного: перед Бухарестським самітом деякі посли теж активно звітували, що підтримка Плану дій щодо членства в НАТО і країнах їх перебування забезпечена, насправді поважне зібрання в румунській столиці продемонструвало трохи інший розклад.\
Що ж, доведеться трохи вашій покірній слузі виконати страшно неприємну як для євроатлантиста місію та попрацювати поганим листоношею. Хоча б заради того, щоб перед Брюсселем, на відміну від Бухареста, у Києві був розроблений достойний план «Б», а бажання приєднатись до ПДЧ не перейшло в тупий тиск, якого принаймні один (одна) глава країни-члена НАТО не сприймає на психологічному рівні й відповідно різко на нього реагує.

Отже, протягом десяти днів у вищеназваних європейських столицях я мала нагоду зустрітись з доброю півсотнею експертів, дипломатів, політиків, впливових журналістів і просто відомих людей, месидж яких – у більш чи менш завуальованій формі – був один: ПДЧ у грудні Україні не світить. Жоден – я підкреслюю, жоден – співрозмовник, незалежно від того, противник він чи прихильник запрошення до ПДЧ, не вірить у те, що Києву в грудневому Брюсселі може усміхнутись євроатлантична доля. Більшість з них не бачать такої можливості й наступного року – кажуть, що Альянсу треба буде переконатись, чи збережеться курс на євроатлантичну інтеграцію після президентських виборів і які тренди спостерігатимуться у Москві й Вашингтоні.

Таким чином, можемо сміливо констатувати: Україна після Бухарестського саміту працювала не на отримання ПДЧ у грудні, а на його провал. Тобто працювала в команді… з Росією. І, чесно кажучи, після Берліна та Парижа мені навіть складно сказати, чия роль у руйнації євроатлантичних планів була вагомішою: Росії чи власне України. Бо саме Росія посприяла тому, щоб кількість прихильників членства Києва в Північноатлантичному альянсі в Україні збільшилась (завдяки своєму геройському входженню в Грузію). Так, нагадаю, згідно з результатами соцопитування, проведеного «Тейлор Нельсон Софрез Україна» за ініціативою «Дзеркала тижня» вже після російсько-грузинської кризи, 31,4% українців виступили за вступ України до НАТО. Тобто прихильників членства в Альянсі стало в середньому на 10% більше, ніж було ще кілька місяців тому. А 45,4% українців, за даними опитування Інституту стратегічних досліджень, наразі вважають, що Україні не слід відмовлятися від вступу до НАТО заради збереження добросусідських відносин з Росією. Отож, виходить, що росіяни самі допомогли нам підтягнути неформальний натівський критерій для ПДЧ з приводу підтримки населення, поки ми з гуркотом «завалювали» інший неформальний критерій з приводу політичної стабільності.

Якщо ж підсумувати настрої, які панують у європейських країнах-членах НАТО, то можна зробити кілька висновків:

По-перше, почала стиратись разюча відмінність у позиціях польських полісімейкерів – тобто основних європейських лобістів ПДЧ для України, та німецьких і французьких – основних противників. Наразі їхні погляди сходяться у тому, що ситуація з ПДЧ перебуває в руках українських політиків, а не українських друзів у Альянсі. Це означає, що в грудні вже ніхто не збирається, як у Бухаресті, з піною у рота виторговувати для України кращі формулювання, переконуючи годинами противників швидкого зближення Києва з Альянсом. Усе, що можуть нам сказати сьогодні поодинокі лобісти України, – це традиційне «допоможіть нам допомогти вам».

По-друге, і в Берліні, і в Парижі, і в Брюсселі продовжує домінувати інформація щодо України та ПДЧ переважно в російській трактовці: чи то стосується вона підтримки членства України в НАТО, чи то позицій українських політиків до перебування ЧФ РФ у Севастополі (див. статтю «Берлінський мур для України»). Укотре виникає питання: чи німецькі, французькі, бельгійські експерти просто більше довіряють російським колегам, чи українські не надто наполегливо доносять свої месиджі?

По-третє, ледве не всі, з ким доводилось спілкуватись у Берліні та Парижі, після російсько-грузинських подій схильні вважати, що Москву зараз не треба чіпати, аби вона ще більш не озлобилась на західний світ. Саме тому вони притримуються думки, що українське керівництво ну вже надто «емоційно» («провокативно», «необдумано», «непередбачено» й далі за текстом) поводить себе стосовно Росії. Порада європейських колег приблизно така: «будьте мудрішими, навіть якщо ви тисячу разів праві, краще прикиньтесь, що підкоряєтесь Москві, так як деколи робимо ми». Бо, мовляв, гратись з ТАКОЮ Росією не треба, краще тихенько собі модернізуватись, проводити реформи, а там може щось і вигорить з НАТО та ЄС. Одним словом, радять виконувати ПДЧ без ПДЧ, і, можливо, щодо останнього вони якраз праві з огляду на ТАКУ Україну…

Чесно кажучи, уже трохи набридло слухати тих, хто не втомлюється повторювати, що Україна вже надто швидко рухається в НАТО, форсує якісь події, вдається ледве не до фальстартів тощо.Причому говорять про це не лише в Білокам’яній, а й в Україні. І до того ж не тільки противники членства України в НАТО, а й прихильники, які просто вважають, що про вступ до Альянсу говорити сьогодні зарано. Я, якщо відверто, теж так вважаю, але ніхто, власне, з високопосадовців про «вступ вже сьогодні» не говорить. А говорять про План дій щодо членства в НАТО – важливу сходинку на шляху до цього вступу, яку ми вже давно могли б переступити, якби рухались такими темпами, як рухалась Україна… за часів Президента Кучми. Ні, я нічого не плутаю: якщо подивитись на новітню євроатлантичну історію України, то виходить, що за Ющенка ми суттєво втратили темп. \
Судіть самі:

– У 1994 році Україна приєдналась до натівської програми Партнерства заради миру. Причому зробила це першою з країн-членів СНД.

– У 1997 році на саміті НАТО в Мадриді український Президент і глави держав та урядів Альянсу підписали Хартію не просто про партнерство, а про особливе партнерство між Україною та НАТО. Власне, саме тоді Північноатлантичний альянс підтвердив свою підтримку суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності кордонів України.

– У травні 2002 року Рада національної безпеки й оборони України з благословення Леоніда Кучми прийняла, як люблять у нас казати, історичне рішення: схвалила стратегію відносин з Альянсом, кінцевою метою якої проголошувалось членство України в НАТО.

– У листопаді 2002 року на сумнозвісному Празькому саміті НАТО, коли через Леоніда Кучму натівці вирішили використати не традиційну англійську розсадку, а образливу для України французьку, був схвалений План дій Україна–НАТО, у рамках якого Україна виконує щорічні Цільові плани. Один на той час високоповажний український посадовець якось розповів мені, як Леонід Данилович перед тим візитом збирав РНБО й запитував у кожного присутнього на засіданні, їхати йому в Прагу чи ні. Ключовий аргумент за те, щоб їхати, звучав так: саме в Празі має ухвалюватись План дій Україна–НАТО.

– У 2003 році Верховна Рада – за, як відомо, активної участі Партії регіонів – прийняла Закон про основи національної безпеки, у якому ще раз підтвердила для тих, хто сумнівався: Україна таки йтиме шляхом євроатлантичної інтеграції.

– Улітку 2004 року на Стамбульському саміті українська делегація – знову ж таки на чолі з Президентом Кучмою – планувала отримати від Альянсу запрошення… так-так, до Плану дій щодо членства в НАТО, навколо якого такі пристрасті киплять у 2008-му. Тобто через цілих чотири роки. Благо, трохи «відбілений» в очах натівських партнерів відправкою українських військових в Ірак імідж Кучми вже дозволяв ставити перед натівцями такі питання. Проте в Альянсі не насмілились цього зробити, бо, подейкують, хотіли ще подивитись, як пройдуть президентські вибори в Україні. Леонід Данилович на відмову образився і, прилетівши додому та переговоривши з Путіним, викреслив членство в НАТО як кінцеву мету євроатлантичної інтеграції України з військової доктрини.

Це все, ще раз підкреслюю, було до 2004 року. Що робилось із євроатлантичною інтеграцією у період 2005–2008 рр.? У 2005 році Україна та НАТО перейшли до режиму Інтенсифікованого діалогу з питань членства та відповідних реформ на засіданні Комісії Україна–НАТО у Вільнюсі й досі не можуть вийти на формат відносин, до якого ще в 2004 році був готовий Президент Кучма. І хтось після цього ще буде казати, що нинішнє українське керівництво форсує події?

Поки українські можновладці невиправдано демонстративно тішаться словом «асоціація» в назві майбутньої угоди з Євросоюзом, дозволю собі звернути увагу на саміт Україна-ЄС в Парижі в контексті євроатлантичної інтеграції України.По-перше, ті, хто дуже переймався відсутністю запрошення до ПДЧ в Бухаресті, після поважного паризького зібрання можуть зітхнути з полегшенням: саміт НАТО був-таки вдалим. Так, на ньому Україні не дали жаданого ПДЧ, але презентували те, про що у відносинах з Євросоюзом досі залишається мріяти: конкретну перспективу членства. У Бухаресті – нагадаю для тих, хто вже трохи під забував ті буремні квітневі дні – зафіксували: «Україна буде членом НАТО». Зараз, правда, Ангела Меркель дуже любить у своїх виступах вставляти у цю фразу словечко «колись», яке завдяки старанням наших дружніх президентів вдалось прибрати з підсумкового комюніке саміту, але то вже її особисті проблеми, бо на папері записано по-іншому…\
Євросоюз – звісно, не НАТО. Але саме від нього, а не від Альянсу, поважні українські євроінтегратори чекали того самого «чіткого сигналу» у вигляді перспективи членства. І чекали вже на саміті в Евіані, трансформованому трохи несподівано на саміт у Парижі. Тепер, звісно, залишається робити гарну міну при поганій внутрішньополітичній грі й смакувати на публіці словом «асоціація». Звісно, якщо не заглиблюватись у дипломатичні тонкощі, то можна подумати, що йдеться про угоду, аналогічну тим, що були у свій час підписані з нашими західними сусідами – нинішніми членами Євросоюзу. Але, насправді, їхні угоди були угодами про асоціацію європейського зразка, наша – документом про асоціацію, який існує у Євросоюзу з понад тридцятьма країнами, включно з тією, заявку котрої на членство давно відхилили, аргументуючи географічною неналежністю цієї країни до Європи. Я маю на увазі Марокко. Тобто, як не крути, але Україні знову вказують на місце в компашці з північноафриканськими країнами – нашими партнерами по Європейській політиці сусідства. І, чесно кажучи, не має жодного бажання з’ясовувати, хто винен у цій ситуації більше – ЄС, який вважає найбільш оптимальним варіантом для України статус сусіда, чи Україна, яка якраз на такий статус своєю поведінкою і заслуговує.

Чому я на цьому так акцентую увагу? Та тому, що ближче до саміту Україна-ЄС багато різних експертів, особливо наляканих агресивними випадами Росії в регіоні, почали видавати на-гора прогнози наступного зразка: мовляв, Україну потрібно захистити від можливих російських загроз не з допомогою НАТО, а з допомогою Євросоюзу – це, по-перше, не викликатиме у Росії подібних приступів істерії, а досвід Австрії чи Фінляндії показав, що достатньо бути лише членами ЄС, аби почуватись захищено. У мене, чесно кажучи, такі пропозиції викликають щонайменше подив. І не тільки тому, що Європейської політики безпеки й оборони, з допомогою якої в разі чого ЄС міг відреагувати на загрозу для України і до лав якої любить «записувати» Україну прем’єр Тимошенко, де-факто не існує (тому, мабуть, й любить записувати, бо на її рейтинг це жодним чином не впливає). Про яке кандидатство – я вже не кажу про членство – може йтись, якщо деякі поважні країни-члени Євросоюзу досі не хочуть визнати на папері, що Україна буде членом ЄС. І, зауважте, не допомагає ні консенсус політичних еліт в Україні з цього питання, ні той факт, що більшість українців хотіли б бачити свою країну в Європейському Союзі…

А те, що у Росії будь-яке зближення України та ЄС не викликатиме жодних приступів істерії, у мене особисто є дуже великі сумніви. Потрібно розуміти: Росія якраз і не виступає проти інтеграції України в ЄС, тому що ця інтеграція поки що не має нічого спільного з входженням Києва у євросоюзівський клуб. Це з тієї ж опери, чому Росія не влаштовувала скандалів з приводу НАТО, коли президентом України був Кучма – всі прекрасно розуміли, що про жодне реальне членство не йдеться. Потрібно нарешті зрозуміти: нинішню Росію не влаштовує будь-яке розширення – чи то ЄС, чи НАТО – якщо воно відбувається за рахунок пострадянських країн. Бо і в тому, і в іншому випадку йдеться про фіксацію довічного розлучення з цими країнами у зв’язку з їх «переміщенням» у зовсім іншу систему геополітичних координат. Отож, чи є сенс і далі жити ілюзіями, що в НАТО нам не можна, бо Росії це не подобається, а треба йти в ЄС, бо проти цього Росія не заперечує? Не заперечує, бо ніхто туди ще не йде.

…До наступних президентських виборів, за якими в Україні вже не бачать світу білого, буде ще кілька важливих зовнішньополітичних подій. Дуже не хотілось, аби і на їх фоні Бухарестський саміт видавався найуспішнішим з усіх самітів після Помаранчевої революції, а 2008 рік був роком найпотужнішого прориву на європейському напрямку України. Бо якщо врахувати, що в України де-факто є лише два напрямки для вибору – європейський і неєвропейський (фактично під наглядом з боку Росії), то НАТО – це європейський…

Якщо хтось думав, що заради НАТО Президент готовий на все – то впродовж останніх днів мав би змінити свою думку.Бо якби він дійсно був готовий, то ніколи б не допустив того, що сталось з коаліцією. Адже знав: політична стабільність в Україні – головна умова для запрошення України до ПДЧ в найближчій перспективі. Ні для кого з євроатлантистів не секрет, що саме цей «пункт» першим фігурував у переліку неофіційних (офіційних як таких, нагадаємо, для запрошення до Плану дій щодо членства не існує) критеріїв, які висунула кілька місяців тому неприступна Німеччина. \
Так само Віктор Андрійович спростував й думку, що в своїх рішеннях і діях він всіляко орієнтується на поважних друзів із Сполучених Штатів. Лише один приклад: буквально за три дні до того, як НУНС оголосив про вихід із коаліції, Віктор Ющенко вечеряв із впливовим американським сенатором Ричардом Лугаром. Останній, як він сам поділився у розмові з автором цих рядків всіляко наголошував на тому, наскільки важлива єдність прем’єра і Президента в контексті отримання ПДЧ. Що, фактично, мало означати наступне: демократична коаліція має бути збережена будь-якою ціною. Бо демократична в розумінні американської та європейської публіки означає прозахідна (щоб переконатись у цьому, варто лише переглянути заголовки впливових тамтешніх видань).

Внутрішня боротьба за владу виявилась важливішою для високопоставлених, хоч і поодиноких, українських євроатлантистів, аніж конкретні зовнішні здобутки. Причому, як на натівському фронті, так і на євросоюзівському: бо якщо до грудня ще є якийсь час, аби хоч якось виправити помилки, то до саміту Україна-ЄС, котрий розпочнеться 9 вересня у французькому Евіані, його вже нема. Що це означає? А те, що за деякою інформацією, у підготовленому проекті декларації за результатами цієї зустрічі у верхах не фігурує навіть згадки про омріяну не одним українським євроінтегратором європейську перспективу для України. Більше того, почали активно циркулювати чутки, що у Франції навіть думають про те, чи не відмінити саміт взагалі.

Своєю поведінкою ми підставляємо не лише Сполучені Штати, президент яких заради підтримки України поставив на карту власну репутацію й імідж своєї країни як найвпливовішого члена Альянсу, коли приїхав до Києва за день до Бухарестського саміту й до останнього вмовляв Саркозі та Меркель. Ми підставляємо всіх своїх друзів й адвокатів у Європейському Союзі, і в черговий раз надаємо дорогоцінний подарунок для всіх тих, хто не бачить Україну ні в ЄС, ні в НАТО. Деякі представники особливо дружніх нових країн-членів Альянсу останнім часом не раз із сумом розповідали автору цих рядків, який величезний дискомфорт вони відчувають, коли на зустрічах із своїми колегами зі старих країн-членів Україна фігурує лише в контексті чергового витка чергової політичної кризи – більш гострої, менш гострої, але кризи.

Так, дехто може зауважити, що цієї стабільності у нас не було й до вівторкових подій у Раді. Отож, ПДЧ навряд чи й так світило. Ще місяць тому я б, можливо, погодилась з такою думкою. Але не після російсько-грузинської війни. Справа в тому, що події на Кавказі дещо змістили акценти у підході європейських членів НАТО до питання ПДЧ Україні: якщо раніше наголос передусім ставився на демократичний розвиток, єдність політичних еліт, підтримку населення, то останнім часом на перший план вийшла тема безпеки. Мої дипломатичні співрозмовники стверджують, що останнім часом навіть німецькі та французькі полісімейкери почали під впливом подій на Кавказі більш уважно прислухатись до аргументів з приводу того, що відтермінування запрошення до ПДЧ – не покращить регіональну стабільність і не змінить агресивну поведінку Росії. Тепер ситуація виглядає таким чином, що тема політичної стабільності в Україні знову затьмарює тему безпеки й майже намертво зв’язує руки українським дипломатам.

Будь-які зовнішні загрози Україні відступають на задній план. Коли є такі політики, танки непотрібні – всі свої питання Кремль може спокійно вирішити не в Криму і не в Донецьку, а на кількох печерських пагорбах.

Після того, як Росія почала дробити пострадянський простір, серед українців стали активно бродити розмови на зразок: от якби не рухалась Грузія та Україна в НАТО, не було б такої реакції двоголового російського керівництва.А так, мовляв, дивіться, що наробили. Звалити всі біди на НАТО – свята справа. Особливо, якщо не виробився імунітет до могутнього російського телебачення, потоки пропаганди якого досі сприймаються багатьма людьми в Україні як об’єктивні та професійні новини.\
Насправді, все, що робить сьогодні Росія, більше скидається на те, що розширення НАТО використовується російським керівництвом як гарний привід виплеснути назовні все потаємне, оголити імперіалістичні комплекси, а свої страхи видати за геройство. Росія показала, як сильно вона хоче бути Америкою, але нова Америка нікому в Європі не потрібна. Сполучені Штати Європи – це про Євросоюз, і йому ще теж треба ними стати.

Про те, що НАТО – лише привід, свідчить і той факт, що останнє відверте посягання на територіальну цілісність України мало місце в 2003 році у ситуації з Тузлою – тобто тоді, коли жодних серйозних намірів у Києва інтегруватись до НАТО не було – спостерігались лише ігри багатовекторного Кучми.

Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що навіть якби Україна відмовилась від НАТО, але Президентом України залишався Віктор Ющенко або ж ним став хтось із схожими поглядами на розвиток України – Росія Путіна-Медвєдєва знайшла б інший привід, аби спробувати поставити «помаранчевих» на місце. І не тільки тому, що росіяни, які завдяки Путіну повірили у відродження імперії, вимагають все нових і нових переможних видовищ за участю Кремля на міжнародних підмостках. Про жодні дружні, рівноправні відносини між двома країнами не може навіть бути мови, поки Росія, по-перше, не подолає психологічний бар’єр визнання України як держави в її нинішніх кордонах, по-друге, не визнає, що Помаранчева революція була не спецоперацією ЦРУ, а мирним волевиявленням більшості українського населення, по-третє, почне ставитись до Віктора Ющенка як законно обраного Президента сусідньої держави, а не сумнівного ставленика ворожих Росії заокеанських панів.

В Україні, в свою чергу, мають нарешті зрозуміти: розширення НАТО нічим не загрожує Росії, крім цілковитого краху її власних ілюзій щодо відновлення імперії, тому переживати за Москву не варто. Бо хіба ж ми не зацікавлені у тому, щоб раз і назавжди позбавити Росію таких ілюзій? Хіба не зацікавлені у тому, щоб звільнити її від них і дати Росії розвиватись, без постійної оглядки на те, що Україна рано чи пізно впаде в її обійми у тій чи іншій васальській формі? Так, імперська ломка буде страшною, але її проходили і деякі нинішні члени Євросоюзу та НАТО. Тепер вони демократичні і безпечні для оточення країни, громадяни яких згадують про імперське минуле своєї держави хіба подорожуючи територією своїх колишніх колоній. Хіба ми, нарешті, не зацікавлені в тому, щоб визнання з її боку Південної Осетії і Абхазії не докотилось до визнання Придністров’я чи, не дай Боже, Криму?

Екс-посол США в НАТО каже, що Росія має бути божевільною, якщо спробує погрожувати Україні, але постає питання: чи вистачить для становлення непоказного Медвєдєва як президента, а Росії як новоспеченої імперії однієї маленької «побєдоносної» війни в Грузії, як досить було Путіну для самоствердження однієї маленької «побєдоносної» війни в Чечні? Інше питання, наскільки потрібне становлення Медвєдєва як другого Путіна самому Путіну…

Хамовита й демонстративно агресивна поведінка Росії – безумовно, виклик для самого НАТО. Сьогодні ідеологи розширення Альянсу на Схід потрохи починають зізнаватись, що НАТО приймало нових членів з колишнього соцтабору з розрахунком на те, що йому не доведеться їх захищати від Росії. Росія видавалась грізною зовні, але безпомічною всередині. Сьогодні Кремль спробує довести – передусім для України – наступне: НАТО не може захистити своїх потенційних кандидатів від Росії, тому й сенсу ховатись під натівську парасольку нема. Власне, й від деяких співрозмовників з Альянсу мені також доводилось чути днями, що в НАТО сьогодні не на жарт задумались над тим, як би їм треба було чинити в ситуації на Кавказі, якби Грузія вже виконувала План дій щодо членства в НАТО? Ставати всім блоком проти Росії? Звісно, така думка лякає багатьох в європейських столицях. І, власне, саме ці побоювання можуть зіграти проти України й Грузії в питанні ПДЧ у грудні. Досить симптоматичним є у цьому контексті те, як стримано прокоментував українські євроатлантичні перспективи мій улюблений міністр закордонних справ Німеччини Штайнмаєр в інтерв’ю німецькій газеті Suddeutsche Zeitung: «Українська громадська думка поділена в питанні членства у НАТО. Чим більше поділена є Україна в цьому питанні, тим більше треба розуміти, що події в Грузії можуть мати вплив на Україну. Спостерігаємо суперечку про умови базування російського Чорноморського флоту в Севастополі. Мусимо зробити все, аби криза на південному Кавказі не охопила цілого регіону Чорного моря». Про ПДЧ, як бачимо, ні слова.

Пам’ятаю, років п’ять тому на одному з круглих столів відомий експерт-міжнародник поцікавився у Бориса Тарасюка, яка країна швидше вступить до НАТО – Україна чи Грузія.Пам’ятаю, як Борис Іванович відповів, що Грузії буде складніше через територіальні конфлікти й кепський стан економіки. Тоді ще не було друзів-президентів Ющенка й Саакашвілі, про ПДЧ з високопосадовців згадував хіба Євген Марчук, і, здається, мало хто міг собі уявити, що дві країни будуть практично йти в одній зв’язці, коли до Плану дій щодо членства таки дійде справа. Добре це чи погано? І чи варто нам далі дотримуватись такої кампанії, чи, можливо, відстоювати індивідуальний підхід?\
Рік тому спікер грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе у розмові з автором цих рядків більш ніж однозначно озвучила думку, яка на той момент домінувала у владних грузинських кабінетах. На моє питання, чи можливий окремий вступ України та Грузії до НАТО, чи все ж це буде пакетним рішенням, пані Бурджанадзе, зручно вмостившись на диванчику в готельному номері «Прем’єр-паласу», впевнено відчеканила наступне: «Ми б, звичайно, хотіли, аби Україна та Грузія разом йшли в напрямку НАТО. Але… така спільна хода може не відбутись: Грузія сьогодні знаходиться попереду багатьма реформами. І найголовніше, звісно, – це підтримка населення». На моє ж уточнююче питання «Чи означає це, що самостійне входження є більш реальним?» спікер активно закивала головою: «Так, звичайно. Ми робимо свою справу, і незважаючи на вашу підтримку, буде несправедливо, якщо через те, що Україна не готова вступати до НАТО, Грузія буде стояти і чекати». Це ж, але трохи іншими словами, розповідав мені й екс-посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе. Додав навіть, що Грузія як член НАТО буде найбільшим лобістом України в Альянсі.

Але потім у Сакартвело були парламентські вибори й доволі неоднозначне розігнання мітингу опозиції, котрий підірвав довіру не в одного натівського союзника Грузії до її здатності мирно вирішувати внутрішньополітичні конфлікти. Але були й чесні та прозорі президентські вибори, котрі цю довіру частково відновили. Тим не менше, в кулуарах Бухарестського саміту доводилось неодноразово чути, що Україні було б значно легше просуватись до ПДЧ без Грузії. Навіть висловлювались припущення, що якби Україна йшла самостійною ходою, то й фрау Меркель не так виступала. Чи не тому й у виступах грузинських чільників і сліду не залишилось від минулорічних закидів на тему: «В НАТО без України»? Навпаки: міністр закордонних справ цієї країни нещодавно заявила, що Тбілісі без Києва – нікуди ані руш.

Після саміту я з’ясувала у натівців, наскільки жорсткою є зв’язка між Грузією і Україною в контексті ПДЧ. Раніше було відомо, що такий дует особливо активно підтримували Сполучені Штати: мовляв, у разі одночасного прийняття двох країн легше буде розсіяти негативну реакцію Росії. Представник секретаріату НАТО мені пояснив, що зазвичай всі розширення НАТО відбувались за пакетним принципом – не тому, що в когось у Брюсселі є неприховане бажання ускладнювати комусь життя, а тому, що пакетні варіанти спрощують життя самому НАТО.

Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що в НАТО – хоч назовні це і не виплескується – помітно розчаровані тим, що Міхаїл Саакашвілі не проінформував їх про свій бліцкриг у Південній Осетії. Точніше, проінформував, але не всіх, і не зовсім про те, як це мало насправді відбутись. Принаймні, так стверджують наші поважні співрозмовники в Альянсі. Отож, ні у кого нема гарантії, що під час довгої дороги в НАТО Грузія не робитиме подібних сюрпризів навіть тоді, коли виконуватиме План дій щодо членства, і тим самим «підставлятиме» весь Альянс. Уже навіть зараз деякі натівські функціонери почувались не дуже комфортно, адже на Бухарестському саміті Грузія фактично була визнана майбутнім кандидатом на членство – а майбутнім кандидатам не зовсім личить вирішувати конфлікти на своїй території не мирним шляхом.

Крім того, після подій у Грузії, в НАТО цілком можуть сказати, що йому потрібно спочатку розібратись зі своїми внутрішніми проблемами – недарма ж у Брюсселі заговорили про те, що всі ці роки Альянс, передусім, ставив акцент на підживленні у країнах-кандидатах на членство демократичних цінностей, які домінують у старожилів блоку, а боєздатну оборонну стратегію відклав у довгу шухляду. І не в останню чергу тому, аби зайвий раз не дратувати Росію поблизу її кордонів. Отож, може виникнути ситуація, аналогічна до євросоюзівської після референдуму в Ірландії з Лісабонського договору: у європейських столицях прикриються гарним приводом, аби українські справи відкласти на потім.

З іншого боку, від одного високопосадовця довелось чути, що в той момент, як російські війська наблизились впритул до Тбілісі, один представник Альянсу, котрий в той момент якраз перебував у грузинській столиці, впевнено промовив: «Якщо росіяни ввійдуть у місто, ми приймемо Грузію в НАТО». Зауважте, навіть не до ПДЧ… Звісно, такі ремарки можна розцінювати як реакцію наляканої людини, бо все, що ми побачили минулого тижня після екстреного засідання міністрів закордонних справ Альянсу – це те, що НАТО, як максимум, було готове на сьогодні заснувати комісію Грузія-НАТО. Механізм, який існує у взаєминах НАТО-Україна вже 11 (!) років.

Уголос говорити про те, що Україна бажає йти своєю власною дорогою до НАТО, навряд чи у Києві хтось наважиться. Від міністра закордонних справ, наприклад, я почула минулого тижня наступне: «Думаю, у цій спільності, особливо після останніх подій в Грузії, наша сила, а не слабкість». Очевидно, що проти такого «розведення» будуть не в захваті і США, і новоспечені стратегічні партнери Тбілісі – Польща та балтійські країни. Українським дипломатам на переговорах, щойно вони озвучували хоча б натяк на окремий розгляд питання, партнери з Альянсу вже не раз дорікали: мовляв, ви що, хочете зрадити маленьку Грузію, залишити її сам-на-сам з Росією? Проте дедалі частіше у поважних кабінетах доводиться чути думку, що в питанні ПДЧ стосовно Грузії та України має працювати індивідуальний підхід. Той самий, про який під час грузинської кризи говорив й генсек Альянсу. Але цей підхід, звичайно, має визначити не Київ, а НАТО. Жодних публічних промов про самостійне плавання, які дозволяли собі грузинські колеги минулого року, Україні робити не варто.

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукМіністр закордонних справ Польщі з чистою совістю підписав вчора на пару з Кондоліззою Райс угоду про розміщення в Польщі елементів багатостраждальної ПРО.\
З чистою совістю, бо і в американців вдалось виторгувати немало, і електорату продемонстрували, що, на відміну від президента Качиньського, Дональд Туск і його команда на такі речі так просто не погоджуються, і населення в своїй більшості вже не проти й майже не згадує, що на початку переговорного процесу взагалі-то хотіли отримати за неоднозначну послугу Америці безвізовий режим з США. Власне, на думці населення щодо розміщення, як кажуть поляки, «тарчі антиракетової» я б акцентувала увагу окремо, оскільки вона демонструє: навіть найбільш непопулярна ідея може за рік стати популярною, якщо, по-перше, її підтримають політики, котрі викликають у суспільстві довіру (як Дональд Туск), по-друге, населенню професійно пояснять, що від цього матиме країна, по-третє, на найвищих політичних щаблях є консенсус щодо самої ідеї, по-четверте, влада вміло скористається геополітичними реаліями (у даному випадку конфліктом Росії та Грузії). Аби не бути голослівною, навожу цифри: рік тому, тобто влітку 2007 року, 56% опитаних виступали проти американської ПРО, 28% цю ідею підтримували. Сьогодні, згідно з результатами соцопитування німецького холдингу GFK, 58% польських респондентів підтримують договір між Польщею і США, 37% – ні. Чи можлива в Україні подібна ситуація в контексті ПДЧ й НАТО? Не впевнена.

Саме з натівської Польщі мені довелось спостерігати за конфліктом в Грузії. Здивувало мене кілька речей. Перша. Кажуть, що безпека – це як здоров’я: коли вона є – мало хто її цінує. У Польщі я побачила, що питання безпеки тут актуальні навіть незважаючи на те, що Польща вже дев’ять років як член НАТО, і, в принципі, у разі чого може завжди розраховувати на відому п’яту статтю Вашингтонського договору про те, що напад на одну із країн розцінюється як напад на весь блок. Мені постійно доводилось чути роздуми польських знайомих на кшталт: «Грузини захищають Горі, а хто захистить Гданьськ?». Захистить, звісно ж, від Росії. Власне, й умови, які виставила Варшава в обмін на згоду по ПРО, демонструють: Польща хотіла від США гарантій безпеки ще більше, аніж її може дати навіть НАТО.

У Варшаві мене постійно атакувала думка: якщо поляки в НАТО настільки переймаються безпековими питаннями, чому українці без жодних захисників зовні настільки фривольно себе почувають після того, що відбувається у Грузії? І це притому, що у нашому випадку вірогідність подібної агресії значно вища, ніж у випадку Польщі. І притому, що після ситуації в Грузії в українців є повне моральне право дати нарешті відповідь на закиди Путіна, який протягом останнього року постійно публічно допитувався на зразок: «Хто загрожує Україні, що вона повинна вступати в НАТО?». Неначе так і провокував на відповідь про Росію… Тепер цю відповідь можна сміливо озвучувати як в діалозі із самою Москвою, так і з нашими «староєвропейськими» партнерами з НАТО. Так, деякі з них ще не встигли психологічно переварити ситуацію, як, наприклад, пан міністр Штайнмайєр, котрий, кажуть добрі люди, вчора на екстреному засіданні міністрів закордонних справ Альянсу знову намагався заступитись за Росію, а деякі, стверджують ті ж співрозмовники, помітно змінили свою тональність у розмовах на натівську тему з українськими високопосадовцями.

По-друге, здивувало мене у Польщі й блискавичне об’єднання президента й прем’єра навколо єдиної позиції по Грузії. Для тих, хто не дуже обізнаний з польськими реаліями, уточню: йшлось про консолідовану позицію відкритих політичних опонентів. Лєх Качиньський, який заради Грузії перервав свою відпустку, вилітаючи в Тбілісі, здається сам не вірив, що міністр закордонних справ, з яким він останнім часом взагалі на ножах (і всі в Польщі про них знають), погодився супроводжувати його до Грузії. Так і сказав в аеропорту: дуже втішений такою поведінкою Сікорського. Грузинська криза стала серйозним консолідуючим моментом у холодній війні між президентської канцелярією і урядом Польщі. В Україні цього не відбулось, і питання «чому» залишається все ще актуальним.

По-третє, під час кризи у Варшаві всіляко робили акцент на тому, що відновлення лідируючої ролі Польщі в регіоні – не за горами. Як свідчення цього – візит чотирьох президентів до грузинської столиці. Авторство цього візиту в Польщі приписувалось саме тамтешньому президенту, а як доказ – той факт, що президенти (в тому числі і Ющенко) летіли висловлювати солідарність Саакашвілі на літаку президента Качиньського. У Варшаві постійно доводилось чути, що нинішній президент Польщі бажає повторити миротворчі успіхи свого попередника – просто Квасьнєвський скористався Помаранчевою революцією, а Качиньський прагнув скористатись грузинською ситуацією. До речі, зусилля Качиньсьского на грузинського напрямку підтримали 55% поляків.