Архіви: Публікації

Цей тиждень знову пройшов під знаком російських страшилок. Зовсім не нових, потрібно визнати, але галасу було багато.Фішку, яку російські полісімейкери вигадали напередодні Бухарестського саміту – розірвати так званий Великий договір у разі запрошення України до ПДЧ чи інших «форсованих кроків» – вони на «біс» повторили вже у вигляді постанови Держдуми. На «біс», тому що у квітні всі були зайняті Бухарестом, і ніхто особливо на сумнівні рухи в Думі уваги не звертав, а тепер, коли погляди були спрямовані на першу зустріч Медвєдєва з Ющенком, момент був вибраний вдалий. Хто знає, можливо, якби президентом був і далі Путін, до подібних інтриг ніхто б не вдававсь, але росіянам, судячи з усього, потрібно було продемонструвати, що Медвєдєв займає таку ж залізобетонну позицію, коли йдеться про Україну в НАТО, і ніяких поблажок на цю тему з його боку не буде. Отож, і на зустрічі з українським президентом Дмітрій Медвєдєв, майже цитуючи власного прем’єра, заявив Віктору Андрійовичу, що членство в НАТО – не на користь ні Києву, ні Москві. Тобто, в Кремлі самі визначили, що корисно для іншої суверенної держави (тобто України), а що ні. \
Звісно, можна було б довго й нудно аналізувати черговий приступ Кремля. Розбиратись, чи можна назвати форсованими діями по вступу до НАТО процес, який офіційно розпочався у 2002 році, а в 2008 навіть не дійшов до стадії Плану дій щодо членства? І заглибитись у питання, яке відношення до членства в НАТО має російська мова – Латвія вже чотири роки як в Альянсі, але російськомовних латвійців на вулицях Риги чомусь не меншає. Проте, я б хотіла звернути увагу на інше. Зрозуміло, що Держдумі (а отже й у Кремлі) переслідують такими діями одну конкретну мету: показати населенню України, що всі біди між «братніми народами» від цього «клятого» НАТО. (Не сумніваюсь, що після заяви Лаврова про підвищення з наступного року ціни на газ для України майже вдвічі, це теж спишуть на прагнення України до членства в Альянсі, хоча будь-який незаангажований експерт з енергетичних питань підтвердить, що ціна б зростала і при інших розкладах). При цьому ті, хто впродовж кількох днів найбільше здіймають інформаційний галас навколо російських конвульсій, навряд чи насміляться прямим текстом пояснити українцям: вихід Москви із Великого договору дорівнює відродженню територіальних претензій Росії до України. Але якщо хтось думає, що без Альянсу росіяни були б білими і пухнастими, раджу передивитись інтерв’ю Юрія Лужкова «Российской газете», опубліковане на наступний день після прийняття відомої постанови. Там російський мер, який має здатність озвучувати те, що думають відомі персоналії в Кремлі, більш ніж зрозуміло говорить: «Нам потрібно виходити з договору про дружбу непорушну в будь-якому випадку, буде Україна вступати в НАТО чи ні».

Таким чином, НАТО стало таким собі рентгенівським променем, який в одну мить оголив всі потаємні бажання російських еліт щодо України. Зокрема щодо того, кому насправді має належати Севастополь, як Росія збирається (точніше не збирається) виводити у 2017 році Чорноморський Флот з Криму, і як вона тішать себе ілюзіями, що рано чи пізно Україна все ж таки повернеться в цупкі обійми нав’язливо турботливих старших братів (хоча, судячи з войовничої й ультимативної риторики, більше підійшло б слово «братків») під дахом якого-небудь інтеграційного витвору кремлівських полісімейкерів.

Але проблема, на мій погляд, в іншому – в самих українцях. А точніше – в їх, на жаль, недостатньому патріотичному вихованні. Мені боляче це визнавати, але якби воно було достатнім, то рейтинг НАТО в Україні після заяв Путіна про сумнівну державність України, закликів Лужкова до перегляду приналежності Севастополя і пропагандистських вибриків Держдуми теж з явною претензією на територіальну цілісність України, мав би лише зростати. Натомість в усіх наявних соцопитуваннях ми спостерігаємо лише ріст противників Альянсу – і, судячи з усього, не за рахунок тих, хто «за», а за рахунок тих, хто не визначився. Отож, правильно говорив на Форумі «Євроатлантичне майбутнє України» директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України Григорій Перепелиця, що Росія – це каталізатор руху України до НАТО. Але щоб цей каталізатор став справді дієвим, потрібно чимало змінити в сприйнятті самих українців. Вони, наприклад, мають усвідомити, що лише як член НАТО Україна може сподіватись на рівноправні відносини з Росією, інакше Києву – і це підтверджується впродовж 17 років – розраховувати в діалозі з Москвою варто лише на одну з двох ролей – або покірного слуги, або запеклого ворога. Вони мають зрозуміти, що байки про нейтралітет (на цьому я окремо зупинюсь в одному з наступних «Щоденників євроатлантиста») – це насправді замасковане бажання й далі знаходитись під російською парасолькою. Вони мають усвідомити, що не можна хотіти в Європейський Союз, і бути противником НАТО – критерії, необхідні для членства в Північноатлантичному Альянсі, наблизять Україну і до членства в ЄС. Вони мають серйозно задуматись над тим, чому найбільші противники вступу України в НАТО – це партії або політики, які завжди скептично ставились до всього українського, які ніколи всерйоз не сприймали державність України і охоче відгукувались та продовжують відгукуватись на побажання з Москви. Вони мають так само задуматись, чому саме тема НАТО стала головним подразником для російських еліт, чому в Кремлі готові піти на все, аби не допустити навіть наближення України до Альянсу, не те, що її вступу? Все досить просто: зі вступом України в НАТО автоматично рухнуть всі ідеї про відродження того самого «русского мира», ідею якого так трепетно виношували російські політтехнологи різних мастей за часи президентства Путіна.

Як тільки відповіді на ці питання будуть знайдені хоча б тими українцями, які вболівали за Помаранчеву революцію і вважають себе патріотами України, кожна постанова Держдуми, кожна заява Путіна а-ля тієї, що прозвучала в Бухаресті, стануть надпотужним каталізатором для руху України в НАТО. Тоді насправді відбудеться усвідомлення вибору – кожен, хто скаже «НАТО-так» зробить це тому, що повірить: членство в Альянсі відповідає національним інтересам України. В іншому випадку, у відповідь на російські страшилки українці продовжуватимуть злякано запитувати одне одного: «Для чого нам гнівити Росію?».

Колись директор Центру інформації та документації НАТО в Україні Мішель Дюре, якого ближчим часом може замінити один канадієць, сказав цікаву річ: для того, щоб наповнити склянку, не обов»язково потрібний потужний струмінь води.Говорив він це про інформаційну кампанію з приводу членства в Альянсі. На момент, коли Україна не писала до генерального секретаря НАТО листів з проханням запросити її до виконання Плану дій щодо членства, сам Альянс не зважувався нінащо більше, аніж дипломатичні репліки на кшталт «двері відкриті», а країни-члени НАТО не запитували «А що у вас з громадською підтримкою?», можливо, потужного струменя й було непотрібно. Але коли ПДЧ зведено в ранг головних зовнішньополітичних завдань, Альянс в ком»юніке свого саміту чорним по білому вписує, що Україна «буде членом НАТО», а кількість противників вступу до НАТО лише зростає – крапель інформації, що просочувались в народні маси останніми роками, виявляється, зовсім недостатньо.\
На минулому тижні склалось враження, що це нарешті зрозуміли і ті, хто справді хоче бачити Україну в Альянсі – так багато було різних подій та заходів, тією чи іншою мірою причетних до інформаційно кампанії за НАТО. В Ужгороді міністри оборони України і Словаччини відкрили Центр євроатлантичної інтеграції. Олег Рибачук з групою експертів-міжнародників намагався зламати міцний євроатлантичний мур в Берліні на зустрічах з тамтешніми чиновниками та експертами. Кабінет міністрів нарешті затвердив державну програму інформування на чотири роки. За ініціативою «Нашої України» в Палаці Україна у п»ятницю офіційно та видовищно презентували початок громадської загальноукраїнської кампанії «НАТО-так».

Антинатівський фронт на цьому тижні запропонував один мітинг в Сімферополі, який мав розігнати акцію прихильників НАТО (виконавці – комуністи на чолі з Грачем) та один під стінами Палацу Україна (виконавці – прогресивні-соціалісти на чолі з Марченком). І якщо врахувати, що проатлантичні сили лише стартують зі своєю масштабною інформаційною кампанією, а антинатівські давно зробили НАТО невід»ємним атрибутом усіх своїх публічних виходів у люди, то наздоганяти доведеться дійсно посиленими темпами.

Дозволю собі кілька коментарів з приводу згаданих подій. Отже, Центр євроатлантичної інтеграції в Ужгороді. Симптоматичним тут, на мій погляд, є дві речі. По-перше, те, що він був відкритий у начебто лояльній до членства в НАТО Західній Україні. Проте, тут потрібно зазначити, що за даними Закарпатського інституту політичних досліджень, за минулий рік лише 20,7% опитаних мешканців краю на питання про доцільність вступу України до НАТО відповіли – «так, обов»язково». Ця далеко не вражаюча цифра лише демонструє, що інформаційна кампанія потрібна по всій країні, а не лише на Півдні та Сході. Єдине, що аргументи в західних чи центральних областях можуть дещо відрізнятись від пояснень, які потрібно давати у східних, південних чи північних – бо якщо в перших люди, за моїми спостереженнями, потрібно доводити, що НАТО не відправлятиме українців в Афганістан, Україна не може бути нейтральною, а інтеграція до НАТО і ЄС у випадку нашої країни має йти поруч, то на Сході важливо розтлумачити, що НАТО не означає розриву відносин з Росією і «служінню» Америці, має конкретний економічний вимір, про що свідчить ріст іноземних інвестицій в Словаччину, Румунію, Польщу й інші сусідні країни-члени Альянсу. По-друге, Закарпаття – це регіон, де є наочний приклад того, яку користь принесло НАТО Україні – не члену Альянсу: у 2001 році воно не «словом, а ділом» взялось за ліквідацію наслідків страшної повені в Закарпатті. Але є великі підозри, що навіть в Ужгороді – не кажучи вже про інші міста та села України – про це не дуже знають. Так само, приміром, як і про те, що саме Альянс боровся з наслідками аварії на колекторних спорудах у Харкові в 1995 році. А цю ж інформацію хтось має згадувати не лише на «круглих столах»…

Можливо, тому мене, чесно кажучи, порадувало, що ці та інші приклади хоч і побіжно, та все ж лунали в п»ятницю з вуст політиків зі сцени Палацу Україна, якраз під час старту акції «НАТО-так». Порадувало, тому що нарешті і політики почали готуватись перед тим, як публічно говорити на таку надважливу і водночас делікатну тему…

Запуск акції «НАТО – так» симптоматичний ще й тому, що це перший масштабний захід з інформування населення, який ініціювала конкретна політична сила проєвроатлантичного спрямування. До цього всі акції на тему Альянсу проводили партії антинатівського штибу, і не в одного євроатлантиста виникало резонне питання, чому досі нічого подібного не робили в демократичному таборі. Так, у таборі «антиНАТО» поки більше партій-учасників, а рейтинг «Партії регіонів» не може порівнятись з рейтингом «Нашої України», але в цій ситуації важливо, що хтось на партійному рівні – і я написала б це, якби на місці «НУ» була й інша політична сила – не прикривається, як слушно зауважив Славко Вакарчук, порожніми фразами про євро інтеграцію, а щиро заявляє: «Ми за Україну в НАТО, і зробимо все можливе, щоб переконати в правильності цього вибору інших». Таким чином, про акцію «НАТО – так!» можна говорити як про поєднанням гарної зовнішньої обгортки (підготовлений актор-ведучий, військовий оркестр, популярні гурти й співаки на кшталт Танка на Майдані Конго й Каті Чілі, кадри «доступного» документального фільму про НАТО ) та внутрішньої – у вигляді продуманих виступів популярних людей (Ольги Герасим»юк, Славка Вакарчука) і «професіоналів своєї справи» (представників українського війська, знайомих з НАТО не по радянській пропаганді ).

Тепер про нарешті затверджену державну цільову програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2008-2011 роки. Нарешті, тому що 2008-го року половина вже майже минула, а позитивну динаміку нам потрібно буде демонструвати країнам-членам НАТО вже через наступні півроку – у грудні в Брюсселі. А дуже бажано й раніше – під час двосторонніх консультацій з «проблемними» країнами. З одного боку, українських євроатлантистів не може не тішити, що суму на інформаційну кампанію все ж вдалось «вибити» більш-менш достойну – в районі 30 мільйонів гривень на чотири роки (раніше було п»ять мільйонів в рік). Радує і прогноз, зроблений Кабінетом міністрів з цього приводу: у 2008 році рівень обізнаності серед населення планують збільшити до 36%, в 2009 році – до 43%, в 2010 році – до 50%, в 2011 році – до 55%. Рівень же неприйняття в суспільній свідомості українців повномасштабного членства в Альянсі мають намір знизити до 50% у 2008 році і до 37% – в 2011 році. З іншого боку, ми повинні розуміти, що особливих надій покладати на державну кампанію не варто. Тим паче, що на сьогоднішній день немає жодної гарантії того, що левова частина цих коштів знову не піде на просто шедевральний за своєю безвідносністю до євроатлантичної інтеграції захід – міжнародний медіа-форум «Україна на інформаційній карті світу». А на нього – якщо хтось не знає – було використано 85% бюджету «євроатлантичної» програми на 2006 рік. Це 4, 414 млн. гривень! Щоб такого не трапилось, закликаю всіх небайдужих моніторити, на які конкретно заходи будуть спрямовуватись кошти цього разу, бо другий медіа-форум буде великими ляпасом всім євроатлантистам країни.

І останнє: акція, ініційована фундацією Олега Рибачука «Суспільність» під назвою «Громадська підтримка надання ПДЧ Україні», яка відбулась на минулому тижні в Берліні. Чому це важливо? Та тому, що подібна роз»яснювальна робота серед європейських скептиків – це, насправді, зовнішній вимір тієї ж інформаційної кампанії. Про те, що така кампанія необхідна і в європейських країнах, неодноразово доводилось чути і від представників Альянсу. Потрібна не тільки для того, щоб безпосередньо, на особистому рівні донести свої аргументи, а й для того, щоб хоч якось перекрити ту масштабну інформаційну «роботу», яку проводять у Берліні, Парижі, Брюсселі та Римі наші російські колеги.

Після Бухарестського саміту минуло два місяці. Ніби небагато, і до грудневого засідання міністрів закордонних справ ще є час, та якщо врахувати, скільки дипломатичної роботи було зроблено за два місяці до бухарестської зустрічі, і скільки зараз, то виникає чимало резонних питань з приводу того, чи дійсно українська заявка на ПДЧ залишається в силі.Звісно, багато кому не до НАТО, коли в країні казна що, але грудень наближається, і дискусія з приводу ПДЧ в Брюсселі відбудеться – хочуть цього противники України в Альянсі чи ні.

Щоправда, один високопоставлений дипломат з країни-члена НАТО, прогнозуючи результат грудневої зустрічі, сказав мені днями таку річ: «Якщо ситуація в Україні буде такою, як була напередодні Бухаресту, то і відповідь буде такою, як була в Бухаресті». Коли ж я спробувала уточнити, чи не вважає він, що перед Бухарестом ситуація була ще досить непоганою, порівнюючи з сьогоднішньою, він лише, загадково усміхаючись, ствердно кивнув. Крім того, як свідчать мої натівські співрозмовники, збереження коаліції і політична стабільність – це не умова для отримання ПДЧ, як вважають деякі поважні українські політики, це річ, без якої ніхто навіть не буде серйозно обговорювати це питання. Такий собі трамплін, від якого відштовхуватимуться.

Відповідно, і переконувати головних опонентів переходу від Плану дій до Плану дій щодо членства не буде сенсу – кілька реплік міністра Штайнмайєра чи французького прем»єра Фійона ( у якого, до речі, теж конфлікт зі своїм президентом, але по-французьки коректний), про відсутність командної гри, недостатньо чітку позицію уряду, чвари між Президентом і прем»єром, що унеможливлюють скоординовані дії на євроатлантичному напрямку та замасковану інформаційну кампанію, – і ПДЧ можна буде сміливо сказати «ауфідерзейн» не те, що в грудні, а й в квітні наступного року на ювілейному саміті у милих серцю чи не кожному українцю Франції та Німеччині.

А переконувати потрібно буде вже найближчим часом не будь-кого, а Ангелу Меркель. Двадцять другого червня вона має намір відвідати Київ. Дехто з українських високопосадовців анонсував і візит Ніколя Саркозі. Більше того, на Печерських пагорбах ходили чутки, що це має бути саме спільний візит німецького та французького лідерів, які тим самим хочуть показати Україні, що їхній опір ПДЧ в Бухаресті не має нічого спільного з грою за російськими правилами. Проте, «добрі люди» з Парижу, а саме одного профільного відомства, розповіли мені, що цей візит навряд чи відбудеться до головування Франції у Євросоюзі, котре, як відомо, розпочинається 1 липня. Та й на сайті у французького президента, якщо подивитись його програму на червень місяць, зазначена тільки одна міжнародна зустріч – з Джорджем Бушем 14 червня (до речі, американський президент буде у ті ж дні відвідувати й Берлін). Отож, в Києві, здається, видають інколи бажане за дійсне.

Хоча, насправді, якщо розібратись, то спільний візит Меркель і Саркозі – ідея навряд чи адекватна з євроатлантичної точки зору. І справа не лише в тому, що фрау канцлер явно не долюблює свого французького колегу. І не тільки в тому, що в присутності Меркель Саркозі має схильність тихенько погоджуватись з тим, що каже «Ангела». Просто, вони вдвох за лічені хвилини зможуть закидати українських євроатлантистів першого ешелону такою кількістю аргументів на користь того, що до ПДЧ Україна й близько не готова, відразу стане зрозуміло: краще «працювати» з кожним окремо. Тим паче, що до кінця червня тема для предметної розмови навряд чи з»явиться: хіба що Ангелі Меркель знову, як у Бухаресті, розкажуть, що Україна шість разів проголошувала незалежність, і п»ять з них невдало.

Цікаво, що розмови про візит Меркель та Саркозі фактично збіглись в часі зі змінами, які ближчим часом відбудуться на рівні послів Німеччини та Франції в Україні. І Рейнгард Шеферс, якого під час підготовки до Бухарестського саміту деякі колеги назвали «міцним горішком» за його залізобетонну позицію в цьому питанні, і Жан Поль-Везіан швидко залишать Україну. І якщо перший поїде, за нашою інформацією, послом до Франції, то другий піде на пенсію, а його заступить нинішній керівник континентальної Європи МЗС Франції Жак Фор. Ті, хто зустрічався з ним, описують його як вкрай обережного в оцінках та формулюваннях. Чи будуть ці пертурбації на користь ПДЧ для України – поки говорити рано. Зрозуміло одне – самі по собі візити нічого не вирішать, поки в Києві не з»явиться перелік конкретних кроків, які Україна, готуючись до грудневої зустрічі, зробила після Бухарестського саміту.

Останнім часом доводиться розпочинати розмову з різними представниками країн-членів НАТО з їхнього питання: «Кого з українських можновладців можна вважати щирим євроатлантистом?».Я як щирий єроатлантист не дуже люблю це питання, але від правди дітись нікуди: таких людей у нашій владі можна порахувати на пальцях однієї руки. Прекрасно розуміють це і в Альянсі. Отож, як тільки йдеться про таких людей, то самі називають: «Ющенко, Огризко, хто ще?». Спікер парламенту Арсеній Яценюк на моє пряме питання у минулий вівторок «Ви – євроатлантист?» (див. інтерв’ю «Главреду»), наприклад, відповів таким чином: «У сьогоднішніх геополітичних умовах приєднання України до ПДЧ було б резонним».\
Звісно, цей список можна продовжити Анатолієм Гриценком, Борисом Тарасюком чи Олегом Рибачуком, проте вони на сьогоднішній день вже не мають тих важелів впливу, як у часи високих посад. Та й у їхніх стосунках з Президентом не все так безхмарно, як хотілось би хоча б для видимості командної гри на євроатлантичному напрямку.

Нещодавно на засіданні Дипломатичного клубу, організованого спільно Фондом Яценюка «Open Ukraine» та Фондом Пінчука, хтось із присутніх назвав Олега Рибачука головним поборником НАТО в Україні. Олег Борисович не витримав і зауважив у тому дусі, що якщо його вважають головним поборником НАТО, то йому шкода цю країну. Звісно, було б набагато краще, якби таким поборником вважали прем’єр-міністра Юлію Тимошенко – у багатьох нових країнах-членах НАТО саме прем’єри курували процес вступу до Альянсу, тим самим засвідчуючи, що уряд готовий взяти на себе зобов’язання проводити необхідні реформи. Членство в ЄС і НАТО було винесене за лапки внутрішньополітичних баталій між ключовими політичними гравцями – те, що життєво необхідно зробити для реалізації євроатлантичних планів і в Україні.

Чому на євроатлантистах при владі так багато акцентують увагу наші натівські партнери? Та тому, що від підтримки політичних еліт напряму залежить і підтримка серед населення. Далеко за прикладами ходити непотрібно. Коли у 2002 році в Україні лояльними до членства в НАТО були всі ключові політичні гравці, підтримка населення коливалась в межах рекордних 30–32%. Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що, за даними опитувань Центру Разумкова, в період натівського протистояння у парламенті кількість противників членства в НАТО збільшилась. Отож, інформаційну кампанію потрібно розпочинати не так в регіонах, як у залі Верховної Ради, а також міністерствах та відомствах, включно з МЗС. Адже, стверджують наші співрозмовники, те, що Україна не отримала ПДЧ на Бухарестському саміті, не в останню чергу й провина деяких українських урядовців (сподіваюсь, на Банковій та Михайлівській здогадаються про кого йдеться), які не дуже коректно поводили себе з навіть високопоставленими представниками Альянсу, за що ті, зізнаються, вимушені були підкоригувати своє ставлення до євроатлантичних планів України на короткострокову перспективу.

Цікаво й інше: усі останні результати соцопитувань, незалежно від того, ким вони були проведені, засвідчують – ядро прихильників Альянсу в Україні вже сформувалось. Так, воно невелике – в межах 20%, але це вже та планка, від якої можна відштовхуватись, поступово нарощуючи коло євроатлантистів серед населення.

Звісно, хтось може зауважити, що для проведення євроатлантичної кампанії достатньо бути гарним виконавцем. Як, наприклад, Юрій Єхануров, про якого досить позитивно відгукуються мої співрозмовники з країн-членів НАТО, коли йдеться про роботу на натівському напрямку міністра оборони. Або – не смійтесь – Раїса Богатирьова, котра, за нашою інформацією, справила неабияке враження на польську сторону під час свого недавнього візиту до Варшави, старанно відпрацьовуючи всі євроатлантичні тези президентського авторства. Більше того, польські високопосадовці не без інтриги натякають, що вже найближчим часом результати візиту секретаря Ради нацбезпеки до Варшави дадуть про себе знати і в Україні. Однак знову ж таки виникає питання: чи можлива стовідсоткова віддача на євроатлантичному фронті без щирого переконання в тому, що альтернативи членства в НАТО для України наразі не існує, без внутрішнього драйву задіяти всі важелі впливу й особисті зв’язки, без, нарешті, оглядок на електоральні застереження? Питання відкрите.

Як відкриті, до речі, й інші питання: чи визнає Президент за необхідне, аби за зовнішню політику в його Секретаріаті (у тому числі і євроатлантичний напрямок) й надалі відповідала людина, скута у своїх діях дещо іншими переконаннями – а саме, що Україні потрібен нейтралітет на зразок швейцарського? Напередодні травневих вихідних обізнані люди з Секретаріату Президента розповідали мені, що якщо Сан Санич Чалий і піде зі своєї посади, то, швидше, за власним бажанням – ніхто його спеціально звідти не виштовхує.

Невідомо також, наскільки адекватною в євроатлантичному контексті виявиться фігура майбутнього посла України в Німеччині. Ризикну припустити, що з кандидатурою на главу дипломатичного представництва в цій, не побоюсь сказати, ключовій на сьогодні з точки зору НАТО країні можуть виникнути більші проблеми, ніж з кандидатурою посла в Росії. Хоча б тому, що професійні дипломати у ранзі посла, які б до того ж ще спілкувались німецькою, справжній дефіцит у системі українського МЗС. А «вирощувати» когось особливо нема часу…

Отже, бунт Партії регіонів проти приєднання України до ПДЧ та істеричні нотки Росії зробили свою справу: підтримка українським населенням членства в НАТО у березні стала на 10% меншою, аніж у грудні минулого року.Про це свідчать результати останніх опитувань, оприлюднених фондом «Демократичні ініціативи» і профінансованих посольством Швеції в Україні (яка, до речі, не є членом Альянсу). Отже, станом на березень Україну в НАТО підтримували 22% (у грудні минулого року цей показник становив 32%). З іншого боку, це більше, ніж фіксувала у лютому компанія «ФОМ-Украина» (філіал Фонду общєствєнного мнєнія одіозного Глєба Павловського ) – а саме 16,9%. \
Зрозуміло, що чим далі Україна рухатиметься до НАТО, тим різнобарвнішими стануть результати соціологічних опитувань – вже тепер можна стверджувати, що в українському випадку підтримка населення буде одним з ключових контраргументів наших європейських опонентів в Альянсі. І, зрозуміло, що якщо до грудня спостерігатиметься така ж негативна динаміка, яку зафіксували соціологи за останні чотири місяці – ПДЧ нам не бачити, як і на Бухарестському саміті. Не тому, що висока підтримка є умовою для приєднання до Плану дій щодо членства, а тому, що позитивна динаміка потрібна Україні, аби вибити з рук тієї ж Німеччини один з її ключових, хоч і явно притягнутих за вуха аргументів «проти». Не скажуть же німецькі друзі відкритим текстом, що за непідтримку євроатлантичних прагнень України Німеччина, наприклад, збільшить свою частку в Північноєвропейському газопроводі на 7%, що, подейкують, мало місце в контексті ПДЧ і Бухарестського саміту. Ми, звісно, не віримо, що так воно й було – не така Німеччина цинічна, аби демократичну Україну, від якої залежить така дорога для Берліну стабільність в Європі, міняти на якісь газові відсотки – але на зайві роздуми подібна інформація з доволі серйозних джерел мала б наштовхнути і в Києві…

Так чи інакше, цікаве інше: і «Демократичні ініціативи», і «ФОМ-Украина» дають абсолютно однакову кількість противників членства в НАТО – 59%. Сказати, що всі ці люди стали жертвами радянської пропаганди? Навряд чи. Нам нарешті потрібно перестати лукавити з цього приводу, і чесно зізнатись: негативне ставлення до НАТО в Україні – це не спадщина радянських часів, це феномен нових політичних часів. І не в останню чергу, часів президентської кампанії 2004 року. Про це свідчить не лише те, що багато противників вступу до Альянсу не пам»ятають жодної радянської листівки чи карикатури з цього приводу. Про це говорить також те, що населення Грузії, яке так само було в Союзі і так само оброблялось радянською пропагандою, виступає за НАТО більше, ніж українці за Європейський Союз.

Інший цікавий нюанс, який в черговий раз знайшов відображення у соціологічних дослідженнях «Демініціатив» – за членство України в Євросоюзі виступає 56% українців. Тобто, дещо дивна виходить ситуація: більше половини українців хочуть бачити свою країну європейською, заможною, реформованою, але проти того, щоб її реформувати й робити європейською. Адже реформи для членства в ЄС і НАТО багато в чому збігаються – виконавши реформи, передбачені Планом дій щодо членства в Альянсі, Україна автоматично просунулась би і на євроінтеграційному напрямку.

Більше того, однією з ключових (хоч, звісно, і не публічних) причин, чому Німеччина та Франція не бажають активного входження України в НАТО – є те, що вони не бажають форсувати таким чином інтеграцію Києва в ЄС: Україні, яка виконала вимоги НАТО, буде значно складніше відмовити, ніж Україні, як за них навіть не взялась. Так, сьогодні європейці скільки завгодно можуть розповідати, що в ЄС є країни – не члени НАТО, але, насправді, не існує жодного члена Євросоюзу з комуністичним бекграундом, який би спочатку не став членом Північноатлантичного Альянсу. Членство в НАТО – якби активно не вдавались деякі експерти в роздуми про Україну як нового «троянського коня» в єесівських лавах – це ознака того, що країна належить до дещо іншого геополітичного виміру, знаходиться під іншою цивілізаційною парасолькою. Отож, для України членство в ЄС і НАТО – це єдиний геополітичний вибір, і ті, хто сьогодні говорять «Ми за Євросоюз, але проти НАТО», або відверто лукавлять, або недостатньо обізнані з тим, якою бачиться Україна з Брюсселя, Парижу чи Берліну.

І останній симптоматичний момент, підтверджений результатами оприлюднених соцопитувань «Демократичних ініціатив». На нього, мабуть, було б цікаво звернути увагу Юлії Тимошенко. Він стосується того, що саме серед прихильників Блоку її імені, виявляється, найменше противників членства України в НАТО. А саме – 27% (у НУНС цей показник – 33%). Отож, логічно постає питання: якщо серед бютівського електорату ідея членства в НАТО викликає найменший супротив, чому Юлія Володимирівна так обережно підходить до натівського питання? Хоча, насьогодні вже зрозуміло: найбільший вклад в справу євроатлантичної інтеграції України Юлія Володимирівни зробила б, якби з її вуст не лунало натяків про нові дострокові вибори вже восени. Вибори, які автоматично блокують ПДЧ у грудні, і, швидше за все, навіть в квітні наступного року.

З кожним днем шанси отримати запрошення до Плану дій щодо членства в НАТО на міністерській зустрічі Альянсу в грудні виглядають все більш примарними. Передусім через політичну нестабільність в самій Україні.Ще в Бухаресті, після оприлюднення рішення Північно-Атлантичної Ради по Україні, мені довелось чути від співрозмовників з країн-членів НАТО, що єдиною насправді серйозною перешкодою для запрошення України до виконання ПДЧ в грудні може стати хіба розпад правлячої коаліції. Проте, коли відбувалась ця розмова, протистояння між Кабінетом міністрів та Секретаріатом ще не сягнуло тієї межі, якої воно досягло в останні дні. Отож, не виключено, що навіть якщо Віктор Ющенко виконає свою обіцянку і заради збереження коаліційного союзу дійсно всіх «позв’язує ланцюгами», українські опоненти в натівських лавах навряд чи задовольняться самим лише фактом існування такої демократичної коаліції. \
Бо ж насправді, йдеться не про збереження цього сумнівного політичного шлюбу як такого. Йдеться, передусім, про командну гру, яку готові (чи не готові) продемонструвати у питанні НАТО головні політичні фігуранти в Україні. Командну гру, котру так чекали наші партнери в Альянсі і напередодні Бухарестського саміту, однак побачили лише її фрагменти у виконанні міністра закордонних справ та міністра оборони.

Час, який залишився до грудня, – це і своєрідний тест для Віктора Ющенка як найпалкішого прихильника членства України в НАТО з-поміж ключових політичних гравців в самій Україні. Питання, яке сьогодні активно ставиться в країнах-членах Північно-Атлантичного альянсу, звучить приблизно так: «Чи зможе Віктор Ющенко заради майбутнього членства України в НАТО припинити війну за владні повноваження?».

Звісно, складні коаліційні відносини – не є винятком і для деяких країн-членів НАТО. Проте, Бухарестський саміт чітко засвідчив, що процес приєднання до Альянсу України буде суттєво відрізнятись від того, як вступали до НАТО інші країни з комуністичним бекграундом. І було б, швидше за все, помилкою сьогодні постійно акцентувати увагу, що, мовляв, в Словенії чи Словаччині рівень підтримки був у свій час не вищий, ніж в Україні. Чи, наприклад, Албанія і Румунія в 1999 році були не краще підготовленими до виконання ПДЧ, ніж Україна в 2008-му. З власного досвіду можу зауважити, що такі закиди лише неймовірно дратують натівських партнерів. Отож, маємо визнати, що до Києва висуваються вимоги, які у випадку деяких нових членів НАТО з’являлись вже у процесі виконання ПДЧ, й просто змінити тактику.

Так, до грудня ми навряд чи суттєво змінимо ситуацію з підтримкою населення, а політична ситуація навряд чи стане різко стабільною. Проте, як поділився з автором цих рядків один високопоставлений дипломат з дружньої нам країни Альянсу, Україні, передусім, потрібно продемонструвати позитивну динаміку в тому, що стосується громадської підтримки, а з боку уряду та Президента – спроможність діяти синхронно у питаннях НАТО. Якби це вдалось досягти – змогли б позбавити головних опонентів Києва в Альянсі принаймні двох ключових аргументів проти

Крім того, є й інші, на перший погляд менш важливі, нюанси, які, так чи інакше, також можуть вплинути на шанси України приєднатись до ПДЧ в грудні. Це те, як окремі українські можновладці інколи необачно демонструють відверте ігнорування аргументів європейських колег, вбачаючи у тих, хто проти негайного ПДЧ для України – її ворога. І це те, як в процесі політичних контактів з представниками НАТО, в Києві готові терпляче доводити свою позицію і слухати інших лише у випадку діалогу з першими особами. Показовим є приклад, як ще в лютому цього року у деяких важливих українських кабінетах панував міф, що Франк Вальтер Штайнмаєр – це такий собі злий слідчий щодо України, а Ангела Меркель – добрий, отож свої аргументи потрібно конче довести саме їй. Нічого, що пан Штайнмайєр – це не лише міністр закордонних справ Німеччини, а ще й віце-канцлер, від якого, до речі, Ангела Меркель залежна в коаліційному плані.

Так, не одному українському євроатлантисту може бути боляче від того, що у випадку України в НАТО відверто спрацьовують подвійні стандарти, але ми повинні усвідомити, що це Київ має намір вступити в Альянс, а не навпаки, отож і вимоги виставляти не нам. Від одного високопоставленого американського дипломата довелось на днях почути, що Україну від інших держав-аплікантів суттєво відрізняють три речі. По-перше, це те, що багато вимог до Києва ставляться ще до запрошення до ПДЧ, а не в ході його виконання. По-друге, це те, що надто потужним є російський фактор (і ще невідомо, де він більше спрацьовує: в окремих європейських країнах Альянсу, чи в самій Україні). По-третє, деякі військові аспекти, пов’язані з членством України в НАТО: зокрема страх, що після приєднання до Альянсу українські війська знову повернуться в Ірак, чи – ще симптоматичніше – в Афганістан.

Таким чином, скептики щодо запрошення України до ПДЧ в грудні наразі акуратно нагадують, що в кінці року відбудеться лише «перша оцінка прогресу», зробленого після Бухарестського саміту, і вони в жодному разі не допустять ситуації, в якій кожен бажаючий з України міг би сказати «Швидше запросіть нас до ПДЧ, поки ще не розвалилась демократична коаліція і не розпочалась активна фаза президентської кампанії».

Дехто з моїх співрозмовників також звертає увагу на те, що запрошення до ПДЧ у квітні наступного року, коли відбуватиметься ювілейний саміт НАТО, виглядало куди б логічніше хоча б тому, що технічно виконання Плану дій щодо членства розпочинається у вересні. Отож, мовляв, який сенс запрошувати до його виконання у грудні вже цього року?

З іншого боку, на питання до поважного американського дипломата «Чи є принциповим для Сполучених Штатів надання Україні Плану дій щодо членства саме в грудні?», я почула відповідь «так». І наступну аргументацію: «Якщо ми не використаємо можливість в грудні, то потім прийняти це рішення може бути проблематично впродовж двох-трьох років. Зміна влади в Сполучених Штатах, вибори в Україні, вибори в Європарламент – все це може затягнути процес». Єдине, зазначив він, що на відміну від подій, які розгортались напередодні Бухарестського саміту, у Сполучених Штатах мають намір провадити свою політику таким чином, аби більше ні в кого не склалось враження, що США більше зацікавлені в русі України до НАТО, аніж сама Україна.

Так чи інакше, подейкують наші натівські співрозмовники, якщо Україна до кінця листопада знатиме, яке рішення прийме Альянс у грудні, то це може бути хіба негативне рішення. Інакше, все стане на свої місця безпосередньо перед самим зібранням міністрів. Головне, аби ніхто його не позиціонував «як момент істини» у відносинах України та НАТО.

Після заяви Лєха Качиньського, в якій він майже відкритим текстом натякнув, що Польща не зніме вето з переговорів щодо Угоди Росія-ЄС, поки Україні та Грузії не буде надане запрошення до ПДЧ, я не могла втриматись, щоб не написати про роль Варшави в поточних євроатлантичних справах України. Тим паче, що є моменти, які вимагають певного роз’яснення.Але спочатку про те, що саме сказав Лєх Качиньський. Як повідомило агентство Reuters, польський президент з притаманною йому відвертістю констатував, що «тільки люди, не повністю інформовані в політичному плані, могли подумати, що те, що трапилося з Планом по приєднанню до НАТО (Грузії та України) ніяк не пов`язано з опором Росії». І додав: «Нам, звичайно, потрібно провести переговори (з Росією – Авт.), ми, звичайно, повинні створити атмосферу, яка допоможе скоротити недовіру. Але зовсім інше питання – чи будуть стратегічні переговори (Росії та ЄС) розблоковані в найближчому майбутньому…Спершу мені хотілося б дізнатися, як вирішиться справа з Планом по приєднанню Грузії та України до НАТО». \
Очевидно, що розрахована ця заява, передусім, на двох двигунів Євросоюзу і по сумісництву гарних друзів Росії – Францію та Німеччину. Тут я не можу не пригадати відому минулорічну прес-конференцію Ангели Меркель та Владіміра Путіна у Самарі. Всі ми добре пам’ятаємо, як тоді, у присутності свого російського друга, вона фактично стала на захист представників «Іншої Росії», яким не дали змогу провести мітинги протесту у місті, де відбувався саміт Росія-ЄС. Причому тут Самара до Бухаресту? Та притому, що навіть мої німецькі співрозмовники до останнього згадували цей епізод як доказ того, що Німеччина зовсім не є вразливою на вплив Росії, і в потрібний момент може бути налаштована більш ніж рішуче. Я б, можливо, їм і повірила, якби рік тому не мала кілька плідних розмов з окремими німецькими дипломатами та експертами, «вхожими» в канцелярію Меркель. Так от, вони розповіли, що тодішня осудлива заява Меркель була зроблена з розрахунком… на польського президента Лєха Качиньського, який вже тоді (щоправда, з іншого приводу) блокував російсько-євросоюзівські переговори по Угоді.

Сьогодні у Меркель не існує такого життєвого інтересу підігрувати польському президенту, аби вивести на «суттєво новий рівень» відносини між Росією та ЄС хоча б тому, що Німеччина наразі не головує в Євросоюзі. А от у Франції, яка починає головування з 1 липня цього року, дуже навіть є. Отож, 23 квітня, коли Ніколя Саркозі приїде з офіційним візитом до Варшави, йому однозначно буде про що поговорити з польським колегою. З іншого боку, наші джерела в країнах-членах НАТО притримуються думки, що насправді позиція Ніколя Саркозі щодо українського ПДЧ є, певною мірою, залежною від позиції Ангели Меркель. Іншими словами, якби Берлін підкоригував свою точку зору, можна було б сподіватись на її видозміну і з боку Парижу.

Заява Лєха Качиньського насправді стала продовженням його політики щирого вболівання за долю української та грузинської заявки на План дій щодо членства. Першим публічним виявом такої політики стало звернення пана Качиньського до 25 країн-членів Альянсу, опубліковане напередодні Бухарестського саміту. У ньому він висловив думку, яка потім стала однією з візитівок нинішньої зустрічі у верхах. Як ви, мабуть, здогадались, йдеться про нагадування Німеччині, як її приймали у 1955 році в НАТО – з кордонами, які на той момент були визнані не всіма європейськими країнами, і з розділеним Берліном, який загрожував світу військовим конфліктом.

Проте, коли йдеться конкретно про Бухарестський саміт, Україна має завдячувати польському президенту та, між іншим, міністру закордонних справ Радославу Сікорському дещо іншим. А саме – формулюванням в підсумковому комюніке саміту, що «Україна та Грузія стануть членами НАТО». У чому конкретно полягає заслуга польської делегації? За нашою інформацією, спочатку в розробленому на Північно-Атлантичній Раді документі містилось більш загальне формулювання: «Україна та Грузія колись (one day) стануть членами НАТО». Поляки перші зметикнули, що занадто вже невизначено звучить це «колись», і сходу почали добиватись, аби його в тексті не було. Відомі персонажі з табору опонентів всіляко цьому протистояли, та зрештою було досягнуто компромісне рішення: «колись» таки прибрали, а до слова «оцінка», яка має бути зроблена міністрами закордонних справ НАТО у грудні стосовно прогресу України на шляху до ПДЧ, додали епітет «перша». Отож, головний месидж, який отримала Україна на Бухарестському саміті – Україна буде членом НАТО – це месидж, яким ми не в останню чергу маємо завдячувати польським друзям.

Так чи інакше, після Бухарестського саміту у багатьох моїх колег з’явилось відчуття, що ми знову – як і в старі-добрі часи Алєксандра Кваснєвського – маємо справу з Польщею, яка готова заради вільної України (без якої, як ми пам’ятаємо, немає вільної Польщі) до останнього рвати на собі сорочку навіть в доволі несприятливих міжнародних обставинах. Лєх Качиньський почав перетворюватись для України в нового Алєксандра Кваснєвського – менш дипломатичного, більш рішуче налаштованого. Можливо, саме тому колишній польський президент під час короткого перебування вчора у Києві досить скептично оцінив результати Бухарестського саміту, зазначивши, що Україна була до нього не готова? І досить несподівано зробив закид в город американських друзів: мовляв, багато українців спілкуються англійською краще, ніж Джордж Буш. І ще більш неоднозначно висловив думку (сподівання?), що в НАТО будуть як Україна, так і Росія.

Після Бухарестського саміту мене довго переслідувала одна картинка. Бухарест, пізній вечір. Хол чотирьохзіркового готелю «Рін Гранд» в промисловій зоні на обочині міста.Втомлені від затяжного початку саміту журналісти – основні клієнти побудованого румунами під саміт НАТО другого за величиною готельного комплексу в Європі – знімають стрес алкогольними і без- напоями в барі. В якийсь момент в холі з’являється відомий «друг» України, депутат Держдуми Сергій Марков у компанії з колегою Костянтином Косачевим. \
Коли хтось із моїх колег російською покликав Маркова на два слова, той помітно насторожився: «А вы откуда?». Почувши, що має справу з українцями, розслаблено і радісно протянув: «О, я как раз сегодня об Украине вспоминал». Цього пан Марков міг і не казати: людина, яка, за власним зізнанням, купує на День захисника Вітчизни собі в подарунок DVD-фільм «Освобождение Украины», просто зобов’язана думати про Україну денно і «нощно». А в Бухаресті й поготів. Щоправда, Марков зізнався, що згадував він Україну в Держдумі у зв’язку з голодомором, а не з НАТО. Косачев, який останнім часом завдяки знанню англійської мови і, очевидно, відсутності затулінського радикалізму в заявах, фігурував на ток-шоу каналу «Бі-Бі-Сі», спокійно спостерігав за нашим з Марковим коротким «спілкуванням» з сусіднього столика, на котрому в якийсь момент з’явились склянки з чимось на кшталт віскі. Марков через це помітно нервував. Зрештою, заявив, що він перебирається до іншого готелю й кинув таку фразу: «Мы вас не предадим и не сдадим, хотите вы того или нет». Йшлось, звісно ж, про НАТО.

Сказати, що Марков відкрив якусь таємницю? Ні. Але остання частина його обіцянки («хотите вы того или нет») в черговий раз наштовхнула мене на зовсім не радісні думки про те, який інформаційний пресинг з боку Росії чекає на Україну після Бухарестського саміту. Більше ні Маркова, ні Косачева в Бухаресті я не зустрічала, отож його обіцянка якось забулась. Тим паче, що наступний день у румунській столиці з’явився Путін, який поводив себе на публіці напрочуд чемно: хіба що кілька разів різанув по вухах неросійських журналістів словом «брєд».

Це вже потім просочиться інформація, як Путін на засіданні Ради Росія-НАТО вичитував нові країни-члени за «тотальну демонізацію Росії». Як він відмовлявся приймати заключне комюніке, вимагаючи від Альянсу «компенсаційних формулювань» у зв’язку з рішенням НАТО прийняти Україну та Грузії в свої лави і грозився визнати незалежність Абхазії. І, нарешті, це вже потім газета «Коммерсант» видала на-гора шматок лекції з історії, яку Путін прочитав Бушу і в Бухаресті, і начебто в Сочі («Ты же понимаешь, Джордж, что Украина – это даже не государство! Что такое Украина? Часть ее территорий – это Восточная Европа, а часть, и значительная, подаренная нами!»).

І навіть, якщо допустити, що подібні випади Путіна, як свідчать деякі учасники дискусії в Бухаресті, лунали не з типовою для російського президента агресію та роздратуванням, а якимось жалем – факт залишається фактом: Владімір Владімірович на найвищому міжнародному рівні (хоч і за зачиненими дверима) заперечив існування України як незалежної держави, а також дав зрозуміти, що саме на її розколі буде грати Росія, не допускаючи Київ у НАТО. Тут варто зазначити, що відразу після президентської кампанії 2004-року, занепокоєння територіальною цілісністю України вже гуляло по штаб-квартирах Єврокомісії та НАТО – на цю тему західні співрозмовники неодноразово, за нашою інформацією, допитували українських дипломатів та експертів. Тепер ця російська фішка знову може реанімуватись на столах натівських і євросоюзівських бюрократів.

Те, що Путін робив подібні заяви, в інтерв’ю «Эхо Москвы» фактично підтвердив російський міністр закордонних справ Сергій Лавров. Хоч і досить дипломатично: «Президент Путин и в Бухаресте, и на встрече с президентом Бушем напомнил, как формировалась нынешняя Украина в ее сегодняшних границах, напомнил о том, насколько противоречивы настроения в украинском обществе по отношению к вступлению в НАТО, напомнил о том, насколько сложно идут процессы демократического развития Украины, они по-прежнему ищут модель своего государства, президентская республика, парламентская, парламентско-президентская, насколько сильны противоречия между западной частью страны и ее восточными и южными

регионами».

Більш ніж очевидно, що подібна заява Путіна могла б стати неоціненним подарунком для прихильників євроатлантичної інтеграції в Україні (в Росії такий месидж ВВП міг би хіба додати йому зайвих балів в очах тамтешнього населення). Але судячи з того, що українські «верхи» відмовчуються, напрошується висновок, що цим подарунком в Україні поки не готові скористатись.

Зате, щоб ніхто і не сумнівався: його з радістю використають європейські скептики українського членства в НАТО напередодні того, як оцінити прогрес Києва з просування до ПДЧ у грудні. Адже, коли Німеччина виробляла свою позицію по Україні, одним з її аргументів було те, що потрібно дочекатись, коли Путін пересяде в крісло прем’єра: мовляв, Медвєдєв навряд чи буде так жорстко демонструвати свою незгоду проти розширення Альянсу далі на Схід. Це ми з вами розуміємо, що в сьогоднішній Росії бути налаштованим проти НАТО – це патріотично і модно. І не менш патріотично і модно бути налаштованим проти України в НАТО. Завдяки проробленій Путіним за вісім років роботі. І всупереч тому, що в 2000-му році він не виключав, що Росія теж буде в Альянсі («Я не исключаю такой возможности. В том случае, если с интересами России будут считаться, если она будет полноправным партнером… Когда мы возражаем против расширения НАТО на восток, мы не говорим о том, что у нас там какие-то особые интересы, мы думаем, прежде всего, о том месте в мире, которое занимает сегодня и будет занимать завтра наша собственная страна. И если нас пытаются исключить из процесса принятия решения, вот это вызывает опасение и раздражение с нашей стороны»).

І поки в Києві продовжують переварювати випади Путіна перед другом Джорджем (цікаво, насправді, як на неї реагували в присутності ВВП лідери країн-членів НАТО?), російські медіа, здається, вже розпочали масовану підготовку до грудневого засідання міністрів закордонних справ країн-членів Альянсу, де має відбутись «оцінка прогресу» Києва. На деяких російських ресурсах навіть з’явились матеріали, в яких вимальовуються сценарії військових дій на території України: пропоную, зокрема, ознайомитись з опусом «Танки и апельсины» на сайті Агентства політичних новин, аби зрозуміти, з яким родом інформаційних продуктів нам доведеться мати справу в найближчому майбутньому. Протистояти таким «продуктам» – означає, з-поміж іншого, опускатись до рівня дискусії, нав’язаної Кремлем. Не реагувати на них – те саме, що сприяти розповсюдженню на території своєї ж країни страшилок про євроатлантичне пекло для України. Єдине, що при таких медіа-потоках головні рупори Партії регіонів можуть особливо не хвилюватись, що з державного бюджету виділяються кошти на інформаційну кампанію по НАТО, а не проти НАТО: останню, судячи з усього, готова повністю профінансувати зі свого бюджету Росія (до речі, цікаво, чому Віктор Янукович, коли був прем’єром, не відмовлявся від 5 мільйонів гривень на інформаційну євроатлантичну кампанію, яка передбачала низку заходів з цього приводу?).

Сьогодні вже зрозуміло: надії тих, хто відмовивши Україні в терміновому ПДЧ, розраховував на зміну позиції Росії в цьому питанні – абсолютно марні. Тим паче – до грудня місяця. Марні також сподівання змінити позицію Німеччини без відповідного коригування настроїв в Росії. Єдине, на що залишається сподіватись, так це на те, що російський пресинг поставить провідні політичні сили в таку ситуацію, коли підігрувати Росії буде так само непатріотично й непопулярно, як ратувати за вступ України до НАТО на території Росії. А також на те, що Німеччини формуватиме свій вердикт стосовно України та ПДЧ, не дожидаючись зміни настроїв у цьому питанні в Москві.

Сьогоднішній день Бухарестського саміту готував лише одну інтригу. Чи виступить Владімір Путін, який прилетів до Бухареста вчора увечері на засідання Ради Росія-НАТО, з черговою Мюнхенською промовою, або ж буде робити вигляд, що нічого особливого до моменту його приїзду в румунську столицю не відбулось. Президент Росії надав перевагу другому сценарію.Очевидно, зафіксоване в комюніке Північно-Атлантичної Ради формулювання, що Україна та Грузія стануть членами НАТО, він, на відміну від українського Президента, не вважав історичним рішенням для цих країн. Але про поведінку Владіміра Владіміровича у російській столиці трохи згодом. Спочатку про те, з чого розпочався сьогоднішній день бухарестської зустрічі у верхах. А саме – з Комісії Україна-НАТО, на якій Віктор Ющенко не оминув нагоди ще раз дати позитивну оцінку вчорашньому рішенню Альянсу з приводу України. Зробив він це і на загальній прес-конференції з генсеком НАТО Яап де Хооп Схеффером. \
На зустріч з пресою Ющенко з’явився у супроводі інших – відкритих, і, будемо так вважати, прихованих – євроатлантистів. У першому ряду, зокрема, сиділа секретар Ради національної безпеки Раїса Богатирьова, у другому – міністр оборони Юрій Єхануров, заступник глави Секретаріату Президента Олександр Чалий, міністр закордонних справ Володимир Огризко. Всі були в гарному гуморі й уважно стежили за тим, що відбувається в залі. Раїса Василівна, наприклад, елегантно прикладала навушники, коли ставились питання англійською мовою, а потім так само елегантно тримала їх у руках, коли звучала українська мова.

Було помітно, що у Віктора Андрійовича за два дні в Бухаресті виробився чіткий перелік месиджів, які він з однаковою тональністю доносив як до журналістів, так і до партнерів по НАТО. У цей перелік входили, зокрема, такі посили:

– Україну повністю влаштовує прийняте комюніке, в якому зафіксована чітка перспектива членства;

– Всі без винятку країни-члени Альянсу позитивно оцінили українську заявку на ПДЧ;

– Україна – єдина з країн не членів Альянсу, яка приймає участь у всіх операціях НАТО;

– Україна – перша країна, яка в односторонньому порядку відмовилась від свого ядерного потенціалу etc.

Як і вчора, Ющенко робив ставку на формулювання про те, що Україна та Грузія стануть членами НАТО, і жодного разу на публіці не згадав про Росію. Зате несподівано зізнався, що не є наївним політиком і «дуже добре розуміє, про які виклики йде мова»: мовляв, заявку в НАТО (Президент сказав саме НАТО, а не ПДЧ – Авт.) подала країна, яка понад 70-и років перебувала під комуністичним гнітом. І, додавши, що не знає в Європі нації, яка б так дорого заплатила за свій суверенітет, резюмував: «Україна – не продукт холодної війни. Це – незалежна суверенна держава. Вона має право формувати власну безпекову політику. Основи безпекової політики України і Альянсу співпадають».

Наприкінці, Віктор Ющенко вирішив подякувати генсеку НАТО за його терпіння, виявлене впродовж саміту, і, не знаю, як кому, але мені вперше довелось почути, як Президент говорить англійською. Щоправда, це поки було лише одне слово «дякую», яке він промовив, потискаючи розчуленому генеральному секретарю руку. Та все ж…

Європейські союзники України, яких з легкої руки екс-міністра оборони США Дональда Рамсфельда часто називають «Старою Європою», мали б бути розчуленими з приводу того, що Віктор Андрійович так активно апелював до того, що виключно всі країни-члени НАТО позитивно поставились до української заявки на ПДЧ. Хоча, насправді, йому та іншим прихильникам євроатлантичної інтеграції України потрібно було б подякувати, в першу чергу, наступним особам. По-перше, Джорджу Бушу, який виявив політичну мужність приїхати до Києва напередодні саміту, підозрюючи, що позитивного варіанту для України та Грузії може в Бухаресті й не бути з огляду на непробивну позицію Німеччини. По-друге, президенту Польщі Лєху Качиньському, якому, за деякою інформацією, і належала ініціатива будь-якою ціною внести в комюніке саміту формулювання про майбутнє членство України та Грузії в Альянсі. І, по-третє, главам країн-членів Балтії та Чехії, які теж рвали на собі сорочку заради позитивного для України рішення. Натомість, Ангела Меркель, подейкували в кулуарах саміту з посиланням на присутніх у залі учасників засідання, поводила себе на вчорашній Північно-Атлантичній Раді більш ніж ефектно: в якийсь момент вона зірвалась майже на крик, і хвилин десять її ніхто не міг зупинити. Пізніше також стало відомо, що Джордж Буш не оминав можливості висловити комплімент на адресу Ніколя Саркозі (начебто його листопадовий візит до США мав такий же вплив на американський людей, як остання інкарнація Елвіса).

Відразу після прес-конференції Віктор Ющенко вилетів до Києва, а на порозі побудованого Чаушеску палацу, де проводився саміт, з’явився Владімір Путін. Варто зауважити, що ще на початку тижня в Бухаресті чимало говорилось про те, що якщо по Україні та Грузії буде прийняте позитивне рішення, то російський президент може й не завітати на саміт. Господар дійства, румунський президент Траян Басеску взагалі зізнався у понеділок ввечері, що не він Путіна запрошував, а «Брюссель», отож в Брюсселі й треба уточняти, чи буде російський колега чи ні.

За допомогою внутрішньої телетрансляції я звернула увагу на те, що з обличчя Владіміра Владіміровича не сходила посмішка. Він навіть весело помахав комусь ручкою. На іншому екрані в той час демонстрували (шкода, що без звуку), як лідери країн-членів готувались до Ради Росія-НАТО. Президенти й прем’єри весело про щось розмовляли. Єдиною, на обличчі в кого спостерігалась якась тривога, була Ангела Меркель. Спочатку з’явився кадр, на якому вона прогулювалась по залу з президентом Литви Валдасом Адамкусом: він їй щось розповідав, ніжно обіймаючи за талію, вона стурбовано похитувала головою. Потім пані канцлер вирушила до Джорджа Буша, який спілкувався з Кондолізою Райс. Меркель підійшла, і активно жестикулюючи, почала щось з доволі роздратованим обличчям пояснювати американському президенту та його держсекретарю. Ті уважно слухали й щось відповідали. Розмова, судячи з телекартинки, не була надто приємною, отож ніхто не здивувався, як трансляцію раптово перервали. З’явилась вона знову тільки після того, як до залу ввійшов Путін. Журналісти жартували, що він спочатку мав би підійти потиснути руку Меркель, а вже потім зайняти місце поруч зі Схеффером, проте Владімір Владімірович з порогу попрямував до свого місця. Генсек Альянсу зробив коротке вступне слово, в якому сказав, якими комплексними і багатогранними є відносини між Росією і НАТО. У цей момент Джордж Буш почав сміятись і щось шепнув на вухо британському прем’єру Гордону Брауну. Трансляцію знову перервали, журналісти почали чекати анонсованої прес-конференції міністра закордонних справ Сергія Лаврова (про те, що Путін не буде спілкуватись із пресою, учасників саміту попередили ще у вівторок). Щоправда, перед цим до журналістів вийшов Яап де Хооп Схеффер, від якого ми дізнались, що жодних перепалок між Путіним та представниками НАТО з приводу України та Грузії на засіданні Ради не було. Це вже потім прочосилась інформація, що Путін не оминув нагоди трохи повиступати проти обіцянки альянсу включити в свої лави дві пострадянські республіки, і навіть відмовився підписати НАТО-Росія комюніке, аргументуючи це тим, що документ має містити “компенсаційні (для Росії -Авт.) формулювання” саме у зв”язку з тезою про майбутнє членство в Альянсі для України та Грузії. Ну а ще зробив кілька закидів в огород нових країн-членів НАТО з приводу “тотальної демонізації” Росії.

Після більш ніж години очікування на Лаврова, в битком набитому залі несподівано завмерла гнітюча тиша. На сцену своєю специфічною ходою вийшов… Владімір Путін. У залі, на подив європейських (та й не тільки) журналістів, роздались гучні оплески. З цього моменту прес-конференція почала нагадувати добре зрежисоване шоу, яке настільки дисонувало на фоні інших заходів саміту, що складалось враження, ніби все це відбувалось вже в зовсім іншій країні і зовсім з іншої нагоди. Спочатку Путін подякував румунській стороні за чудову організацію саміту. Це незважаючи на те, що президент Румунії Траян Басеску ще на початку тижня звернувся по телебаченню з прямим зверненням до російського колеги: «Пане Путін, приїдьте і будьте нашим партнером, тому що загрози існують вже інші. Ви ніколи не виявите, що країни-члени НАТО представляють виклик для Росії… Якщо Грузія чи Україна роблять вибір на користь членства в НАТО, чому їм мають погрожувати націленими у їхній бік ракетами?».

Потім прочитав з папірця про результати зустрічі, помітно розчарувавши тих, хто очікував почути він нього другу Мюнхенську промову. Хоча б тому, що так само, як Віктор Ющенко нічого в Бухаресті не згадував про Росію, так само Путін вирішив оминати тему України й Грузії та натівського рішення з цього приводу. Лише в черговий раз дав зрозуміти, що Росія не сприймає аргументів, немов розширення НАТО не спрямоване проти неї. Коли дійшла справа до питань, на які була відведена рекордна в рамках саміту кількість часу – добрих півгодини, складалось враження, що більшість з них теж заздалегідь продумані та погоджені (Було тільки одне питання французькою мовою та одне англійською, після яких Путін, роздратовано скинувши навушники, заявив, що переклад відсутній або двоїться). Прес-секретар Алєксєй Громов, який виступав ведучим цього дійства, чітко вказував, кому запитувати наступним. Цікавились у Путіна про нову систему світової безпеки, про близькосхідну конференцію, про можливість нової холодної війни. Одним словом – про все, що завгодно, тільки не про Україну та Грузію, що тільки підсилювало враження про наявність певного сценарію. Так само, як і той факт, що після прес-конференції всі як один румунські журналісти розповіли, що російськомовний хлопчина, якого Громов анонсував «представителем румынской прессы» не мав жодного відношення до цієї країни.

Вперше про Україну Путін згадав, коли коментував дивний, на його погляд, взаємозв’язок між демократичними країнами та країнами-членами НАТО. Спочатку він сказав, що для нього «це дуже дивна теза – коли країна є членом НАТО, то значить вона демократична», а після цього видав просто геніальну фразу: «А якби Україну вчора прийняли в НАТО, то вона б стала демократією, а так вона що, не демократія? Що за брєд?». Отож, свідомо чи несвідомо, Владімір Владімірович наприкінці свого визнав, що Україна є демократичною країною.

Про вчорашнє рішення з приводу ПДЧ Путін так і не обмовився ні словом. Неначе заключив з кимось джентльменську угоду, що не буде коментувати в Бухаресті цю тему взагалі. Зате, в стилі відомого персонажа, закликав НАТО «жити мирно та дружити чесно».

Наприкінці прес-конференція чергова російська журналістка зробила зворушливу промову на тему, як російські журналісти за роки президентства Путіна звикли до такого чудового ньюсмейкера, як він, і поцікавилась, що їх, бідолашних, у цьому зв’язку чекає далі. Владіміру Владіміровичу, судячи з усього, дуже сподобалась така кінцівка, і він, в свою чергу, теж подякував журналістам, які «так об’єктивно висвітлювали всі наші зустрічі». У залі знову прозвучали оплески. На цей раз прогнозовані. Поки російські колеги аплодували, західні в легкому трансі знімали навушники й, переглядаючись, залишали зал…

Роз’їжджались якраз і глави держав НАТО. До наступного, ювілейного саміту на дві країни – Францію та Німеччину.

Отже, з двох відповідей, які країни-члени НАТО могли дати Україні на саміті в Бухаресті у відповідь на її заявку з приводу ПДЧ, прозвучала більш наближена, на перший погляд, до «ні».Та є одне але: в офіційному комюніке, озвученому сьогодні близько другої години дня генеральним секретарем НАТО, міститься формулювання, котре аж ніяк не може не радувати прихильників євроатлантичної інтеграції України. У підсумковому документі Альянсу чорним по білому записано: «Ми дійшли згоди сьогодні, що ці країни (тобто Україна та Грузія – Авт.) стануть членами НАТО». Власне, чіткий месидж про абсолютну визначеність всіх країн-членів стосовно того, що Україна не лише отримає ПДЧ, але й буде повноцінним членом Альянсу, дав привід Віктору Ющенку близько п’ятої години вечора розпочати свою коротку прес-конференцію в Бухаресті словами: «Щойно було прийнято історичне рішення для моєї країни». Якоюсь мірою Президента можна було зрозуміти по тій простій причині, що План дій щодо членства в НАТО – є першим серйозним кроком до вступу в НАТО, але зовсім не гарантує його. Україні та Грузії членство «забронювали» ще до початку виконання ПДЧ. \

Проте, все по порядку. Те, що консенсус на винятково позитивному для України рішенні неможливий, остаточно стало зрозуміло вчора увечері, коли закінчилась робоча вечеря глав держав-членів НАТО. Група країн, до якої тією чи іншою мірою можна зарахувати Німеччину, Францію, Нідерланди, Люксембург, Бельгію і (увага!) сусідню з Україною Угорщину зробили все для того, аби публічно продемонструвати: на даному етапі пріоритетом для них є хороші відносини з Росією, а не євроатлантичний (а по суті – і європейський) вибір України. Представники офіційних делегацій країн-членів опонентів говорили про це в кулуарах фактично відкритим текстом. У вигляді цукерки, якою намагались підсолодити євроатлантичне життя Києва, скептики з країн Євросоюзу всіляко і дуже настирно пропонували формулу: не існує питання «чи буде Україна запрошена до ПДЧ», існує лише питання «коли вона буде запрошена». Саме так вони щосили підкреслювали передчасність приєднання Києва та Тбілісі до Плану дій щодо членства.

Сьогоднішній ранок пройшов для прихильників євроатлантичної інтеграції в болісному очікуванні: у палаці, побудованому ще Чаушеску, тільки й розмов було про те, які ж формулювання у підсумку знайдуть глави держав на Північно-Атлантичній раді для двох аплікантів на ПДЧ та кандидата на вступ Македонії. Після того, як була відмінена прес-конференція спочатку речника альянсу, а потім і Яапа де Хооп Схеффера, стало зрозуміло, що дискусії точаться ще ті. У кулуарах тим часом перешіптувались про те, що країни-члени спіткнулись на часових параметрах можливого запрошення України та Грузії. Зокрема, чи буде це рішення переглядатись у грудні в форматі Північноатлантичної ради міністрів закордонних справ, чи на ювілейному саміті, який країни-члени НАТО сьогодні вирішили провести «на дві країни»: Франції та Німеччині (точніше – у Страсбурзі та Кьолі).

Поки тривали дебати, в одному із прес-центрів саміту з’явився Віктор Ющенко. Судячи з усього, у нього не було ні найменшого бажання ділитись враженнями від того, що відбувається з українським ПДЧ: він просто використовував зал для роботи журналістів як транзитний коридор до «пункту призначення». Втомлений з виду Ющенко кинув втомленим від чекання журналістам лише кілька фраз: «Україна свій вибір зробила. Те, що відбувається сьогодні, – це тест для альянсу, наших партнерів… Я переконаний, що Україна буде в НАТО, і пройде всі нюанси на цьому шляху».

Лише близько другої дня стало відомо, що Яап де Хооп Схеффер готовий поінформувати журналістів про результати зустрічі у верхах. Генсек розпочав з вітання новим країнам-членам – Хорватії та Албанії. А коли офіційно підтвердив, що Македонія поповнить натівські лави щойно буде перейменована, македонські журналісти демонстративно залишили зал. До того, подейкують, те саме зробила і македонська офіційна делегація. На подив багатьох учасників саміту, Греції все ж вдалось заветувати рішення про приєднання своєї сусідки, назва котрої, як відомо, співпадає з назвою грецької провінції. Я пишу «на подив», бо ще вчора на саміті активно циркулювали чутки, що Буш домовився з грецькою владою щодо цього делікатного для Афін питання.

Потім Схеффер перейшов до України та Грузії. Було помітно, що генсек намагається уникнути будь-яких імпровізацій на цю тему, тому читав з папірця. Власне з нього він і озвучив довгоочікувані «часові параметри», в які може стати реальністю запрошення до Плану дій щодо членства. А саме – вже у грудні на засіданні Північно-Атлантичної Ради на рівні закордонних справ «буде проведена перша оцінка прогресу України та Грузії у вирішення тих питань, які необхідні для переходу до ПДЧ». Що важливо – міністри, за словами Схефера, матимуть повноваження приймати рішення з цього питання.

Не встиг генсек НАТО зійти зі сцени палацу, як на ній несподівано з’явились Ангела Меркель та Ніколя Саркозі. Обоє виглядали трохи знічено, але задоволено (канцлер Німеччини у салатовому піджаку ще й досить свіжо). Складалось враження, що вони спонтанно вирішили провести прес-конференцію лише для того, аби продемонструвати єдність французької і німецької позиції. Щоправда, Меркель, наче виправдовуючись, спочатку підтвердила сказане Схеффером, що Україна і Грузія будуть членами НАТО, і ніхто (натяк на Росію?) «не матиме права вето на це». Ніколя Саркозі робив ставку якраз на спільному баченні Парижу й Берліну у таких питаннях, як операція Альянсу в Афганістані та запрошення України і Грузії до Плану дій щодо членства. При цьому, він постійно апелював до своєї колеги, час від часу починаючи речення зі слів «як сказала Ангела». «Ангелі», судячи з лагідної посмішки на обличчі, це явно було до вподоби.

Через кілька годин перед більш обмеженим журналістським пулом з’явився нарешті і Віктор Ющенко. З перших слів Президента стало зрозуміло, що він буде робити ставку на формулювання про майбутнє членство, применшуючи на цьому тлі надважливість ПДЧ. Віктор Андрійович, не оминаючи нагоди ще раз за Схеффером зацитувати комюніке саміту, поділився інформацією, що в ході дискусії деякі країни-члени НАТО вже на нинішньому саміті виступали за те, аби Україна стала членом Альянсу, минаючи навіть План дій щодо членства. З Ніколя Саркозі, зізнався президент, він також провів «черговий раунд переговорів», після якого переконався: Франція – «є наш друг і партнер», коли йдеться про майбутнє членство України в НАТО.

Проте більш важливий, на нашу думку, інший момент. На відміну від багатьох учасників бухарестської зустрічі в верхах, які після рішення НАТО тільки й ділились здогадками, які вимоги будуть поставлені перед Україною, аби в грудні, з точки зору міністрів закордонних справ НАТО, вона досягла достатнього для запрошення до ПДЧ «прогресу», Віктор Андрійович дав чітко зрозуміти: за цим формулюванням, насправді, криється ніщо інше як політичний компроміс. Мовляв, таким чином країни-члени НАТО намагались нікого не принизити, а дорога, яку мають пройти міністри закордонних справ до грудня, на його погляд, є простою формальністю.

Оптимістичний настрій Президента дещо дисонував на тлі заяв, які робили в кулуарах наші співрозмовники з країн-членів НАТО. Вони, зокрема, нагадували, що, враховуючи специфічний підхід до питання ПДЧ у випадку України та Грузії з боку Німеччини та Франції, Києву потрібно врахувати: вони зможуть по-різному трактувати відсутність чи наявність такого прогресу. Аргументом проти може бути як політична нестабільність в Україні (передусім розпад демократичної коаліції), так і, наприклад, відсутність зростання рівня підтримки ідеї вступу до НАТО з боку українського населення.

Крім того, непотрібно забувати, що в країнах-скептиках, швидше за все, зайняли вичікувальну позицію в тому, що стосується зміни президента Сполучених Штатів: ризикнемо припустити, що вони б хотіли бачити у Білому Домі політика, для якого членство в НАТО колишніх пострадянських республік не було б настільки принциповим, як для Джорджа Буша. (У випадку української заявки на ПДЧ, подейкують, що німецькому канцлеру не дуже подобалась сама ідея виконувати передвиборні обіцянки американського президента). Грудень – це той місяць, коли ім.’я нового глави Білого Дому вже буде відоме, але Джордж Буш ще виконуватиме свої повноваження. Так само ми не знаємо, як заявить про себе у Кремлі Дмитро Медвєдєв – фактор, який також, без сумніву, будуть враховувати в європейських столицях. Отож, формальність формальністю, але підтвердити своє право на отримання ПДЧ Україні, судячи з усього, доведеться в найближчі півроку ще не раз.

Якщо ж проаналізувати те, що відбулось у Бухаресті впродовж вчорашнього вечора та сьогоднішнього дня, то варто, на наш погляд, звернути увагу на кілька моментів. По-перше, майже за шістдесят років існування альянсу в НАТО створений прецедент, коли рішення щодо розширення Альянсу, які до останнього відстоювали Сполучені Штати, не були підтримані європейськими союзниками. Чи ми говоримо про Македонію з її дещо відтермінованим членством, чи про Україну та Грузію з неоднозначною відповіддю на заявку з приводу ПДЧ. Чи не єдиний безсумнівний плюс для Києва в цьому випадку полягає у тому, що прихильники євроатлантичної інтеграції в самій Україні отримали цінний аргумент до вразливої на різні політичні маніпуляції теми «НАТО – це не Сполучені Штати».

По-друге, європейські союзники Сполучених Штатів наочно продемонстрували, що вони наразі надають перевагу тактичним, а не стратегічним крокам на українському напрямку. Адже майже беззаперечним є той факт, що ці країни навряд чи зможуть компенсувати свої підігрування Росії суттєвими дивідендами з її боку. А от своєю поведінкою ще раз наштовхнути на думку, що наразі існують лише два центри прийняття рішень у вигляді Сполучених Штатів та Росії – можуть. Надто вже не самостійною виглядала позиція Німеччини чи Франції. Надто вразливою на російські дипломатичні конвульсії. Підхід Берліну та Парижу до євроатлантичних амбіцій України ставить Київ у таке становище, в якому ні у французьких, ні у німецьких полісімейкерів не повинно виникати питання, чому українці (як у свій час балтійці чи поляки) прагнуть орієнтуватись не на європейські країни, а на Сполучені Штати.

По-третє, після аргументів, якими закидали Київ опоненти приєднання України до Плану дій щодо членства, у деяких учасників саміту склалось враження, що такий інструмент як ПДЧ починає себе вичерпувати. Адже критерії, які висувались до Києва перед Бухарестським самітом, могли б спокійно бути озвучені до країни-претендента на вступ до НАТО, а не до країни, яка лише бажає належним чином підготуватись до такого членства: ПДЧ для того й було запроваджене у 1999 році, аби дати можливість країні пройти відповідну підготовку. Якщо ж країні не дають такої можливості, то й виникає питання про доцільність існування цього механізму.

І нарешті: в самій Україні повинні розуміти, що з першої спроби потрапляли в число натівських кандидатів далеко не всі нинішні члени Альянсу. І вони не були сусідами Росії. І не займали настільки важливе, як Україна, геополітичне становище. Сьогодні, приміром, майже ніхто не згадує, що перед мадридським самітом НАТО в 1997 році, крім Польщі, Угорщини та Чехії, запрошення планували отримати ще й Румунія зі Словенією, однак лише в 1999-му були запрошені до виконання ПДЧ. Наразі важливо, що ми зробили першу спробу і, тим самим, внесли українське питання до порядку денного альянсу на найближчі роки.

Потрібно також розуміти, що відтермінований ПДЧ – це чи не найкраще з того, що ми могли досягти при настільки глибинних розбіжностях між Сполученими Штатами і окремими європейськими союзниками, при слабкому напередодні президентських виборів у США президенті Буші, при настільки жорсткій реакції все ще президента Путіна, при незрозумілій політичній ситуації в самій Україні.

Тепер ми маємо зробити все можливе, аби ПДЧ для Києва стало реальністю у грудні. Хоча б тому, що ніхто не знає, наскільки швидко подадуть свої заявки на виконання аналогічного Плану запрошені в Бухаресті до Інтенсифікованого діалогу Боснія і Герцеговина та Чорногорія. Інакше, нам доведеться бути в одному пакеті не лише з Грузією, але й з цими балканськими країнами.