Публікації

У цій аналітичній записці висвітлюються побоювання України стосовно Заходу. Автор проаналізував розбіжності у поглядах Києва та західних столиць на російську інтервенцію проти України, а також причини браку довіри Києва до західних партнерів.Розглядаючи події у Східній Європі більш глибоко, можна було б сказати, що ми є свідками процесу деколонізації: боротьба України за справжню незалежність лише розпочалась і, завдяки втручанню Росії, вона стала боротьбою за саме існування держави. Країна зі значними ресурсами і великим економічним потенціалом опинилася на межі колапсу внаслідок багаторічного правління глибоко корумпованого і безвідповідального політичного діяча, а тепер вона ще й втягнута у неологошену війну з Росією. Загострення російсько-українського конфлікту порушує багато питань, у тому числі – чи є Захід частиною страхів України, і стосовно чого Київ і його західні партнери мають різні погляди?У чому Захід не розуміє Україну?
Політична криза в Україні з подальшою російською інтервенцією стала несподіванкою не лише для ЄС і США, а й для самої України. Європейський Союз, США і деякі міжнародні організації неодноразово намагалися врегулювати конфлікт. Україна за підтримки міжнародного співтовариства без особливих ексцесів провела президентські та парламентські вибори, які були визнані всіма країнами світу, у тому числі Росією. Частково голосування відбулося навіть у Донецькій та Луганській областях. Було підписано Мінський протокол, який приніс нехай і крихке, але перемир`я. Адже хоча сепаратисти щодня порушують режим припинення вогню, Мінські домовленості – перший крок до реальної деескалації у зоні конфлікту. Таким чином, Україні вдалося вирішити, хоча б наполовину, низку питань. Проте, досі бракує впевненості, що Росія відмовиться від насильницького сценарію та не буде захоплювати нові українські території.
Для того, щоб передбачити та стримувати подальші дії Росії, необхідно добре знати цей регіон, його історію та розуміти, на що здатна Москва. Сьогодні в України є кілька побоювань, що спираються на її сприйняття ситуації. По-перше, ЄС і, меншою мірою, США не усвідомлюють, що Росія може зробити, і коли вона блефує. По-друге, складається враження, що Європа втратила, або робить вигляд, що втратила, відчуття загроз своїй безпеці. Історія, яка свідчить про реальність таких побоювань, відбулася у грудні 2013 року, коли Майдан лише починався, але вже тоді були дискусії щодо можливого втручання Росії у випадку повалення режиму Януковича. Під час приватної розмови дипломат однієї з країн ЄС заявив, що російське втручання є нереальним, а на питання, наскільки ймовірною є російська інтервенція в Криму, дипломат відповів, що це неможливо, оскільки це незаконно. Після подій в Криму очікування, що Росія діятиме відповідно до своїх правових зобов’язань, закріплених у Будапештському меморандуму 1994 року, зазнали цілковитого краху. Незважаючи на те, що нездатність забезпечити безпеку і територіальну цілісність держави, яка в обмін на гарантії своїй безпеці відмовилася від ядерного арсеналу, означає суттєві зміни у дебатах щодо нерозповсюдження ядерної зброї; у короткостроковій перспективі найбільше побоювань виникає у зв’язку з можливістю невиконання угоди, підписаної у Мінську.
Традиційно, угоди виконуються в двох випадках: або якщо сторони довіряють одна одній, або якщо гарантами угоди виступають міжнародні актори, які, у разі недотримання сторонами домовленостей, застосовуватимуть примусові заходи. Мінський протокол частково виконується; проте, нещодавні дії Росії, спрямовані на блокування рішення ОБСЄ (Главком, 2014) щодо моніторингу спостерігачами ОБСЄ кордону України з Росією, ясно показують, що саме по собі підписання угоди не вирішує проблеми, особливо коли питання контролю над кордонами опиняється у числі найбільш термінових і важливих. Іншим показовим прикладом є негайне визнання Росією так званих донецьких та луганських виборів, всупереч положенням Мінського протоколу; не кажучи вже про те, що наразі лише декілька з 12 пунктів протоколу були частково виконані, і, переважно, українською стороною (ОБСЄ 2014).
Питання про дотримання угод і спроможність України протистояти російській інтервенції значною мірою залежить від позиції Заходу. Україні важко зрозуміти, чому Захід так неохоче надає країні озброєння та військове устаткування. Озброєння України не означатиме широкомасштабної війни з Росією, чого, схоже, побоюється Захід. Це дозволить створити
стримуючий механізм. З одного боку, позиція ЄС полягає у тому, що Росія зможе окупувати стільки території, скільки Україна їй дозволить. Однак, з іншого боку, ця точка зору не спонукає країни ЄС і США переглянути свою позицію щодо надання Україні будь-якої військової (летальної) підтримки. Аргументація Заходу зводиться до того, що, по-перше, конфлікт між Україною і Росією можливо вирішити політично, а, по-друге, що постачання озброєння Україні не вирішить проблему, оскільки Росія у будь-якому разі може окупувати всю країну, якщо того забажає. Між тим, Україна як країна-отримувач зброї викликає побоювання, зважаючи на звинувачення військовослужбовців у нечесності та схильності до корупції. Проте, на відміну від конфлікту між Росією і Україною, це перешкода, яку можна подолати політичними методами і за досить короткий час; звісно, якщо складний процес просування на шляху демократичних реформ постійно не бойовими діями.
Після падіння Януковича відносини України та ЄС суттєво змінилися, протягом останніх 9 співпраця була досить динамічною. Водночас, Київ до сих пір не має цілковитої довіри до ЄС. Справа у тому, що Росія залишається для країн ЄС привабливим бізнес-партнером; у багатьох суміжних з бізнесом сферах ЄС займає стосовно Росії досить поблажливу позицію –згадаймо, наприклад, угоду про Містралі. Всупереч заявам Кремля, погляди тих, кого прийнято називати ““Russia’s understanders”, є досить поширеною серед частини європейських політиків від початку конфлікту. Саме небажання Заходу підважувати російські уявлення про свої інтереси було одним з основних каталізаторів дій Кремля (Вашингтон Пост, 2014). ЄС, щоб уникнути участі в конфлікті, постійно пересував «червоні лінії» для дій Росії в Україні. Анексія Криму повинна була стати найважливішою причиною для мобілізації Заходу проти Росії; однак, лише падіння малайзійського літака (рейс MH17) спровокувало реальну реакцію з боку західних країн, особливо ЄС.

Потенційні компромісні домовленості між Росією і Заходом є ще однією причиною для занепокоєння. Україна потребує сильної міжнародної допомоги, і ЄС мобілізував значні фінансові ресурси на її підтримку. Проте, гроші не повинні витісняти принципові позиції, чому ми навчились, коли ще не так давно Україна мала звичку торгувати принципами в обмін на фінансові вигоди. Побоювання Києва, що Захід зрештою може погодиться на збереження статус-кво (наприклад, продовження російського панування над Україною та країнами «ближнього зарубіжжя») в обмін на співпрацю Москви в боротьбі з Ісламською державою та іншими загрозами, “висить у повітрі” (The New York Review of Books, 2014). Ще одним важливим питанням, які обговорюють у Києві, є скасування західних санкцій проти Росії, оскільки складається враження, що погляди України і Заходу на те, коли ці санкції можуть бути скасовані, суттєво відрізняються. У той час як США і ЄС вважають, що санкції проти Москви можуть бути зняті, якщо Росія не нагнітатиме ситуацію на Сході України і забезпечить повний контроль України над кордоном, у Києві на порядку денному залишається питання Криму, хоча здається, що він і сам нечасто порушує це питання.

Незважаючи на досить відвертий російський наратив, в рамках якого Україна, НАТО, США і особливо європейські члени НАТО є загрозами, Захід так і не зміг сформулювати швидку і довгострокову політику для зупинення дій Росії в Україні. Існує чимало дискусій про те, що викликає у Путіна стурбованість: лише НАТО, чи ЄС також становить проблему? Незважаючи на своє небажання замислюватися над конфронтаційною політикою Росії щодо ЄС, останній нарешті почав визнавати, що теж є ціллю атаки Москви. Нормативний підхід ЄС і його «м’яка сила», насправді, створили для Кремля значні труднощі у поширенні та збереження своєї влади на пострадянському просторі і за його межами. Отже, ЄС наразі є другим у списку, після НАТО.

Валдайська промова Путіна, у якій він позиціонує США як основну проблему, також звертає увагу на ключових гравців ЄС, які, за словами Путіна, перебувають під впливом США, але можуть «прокинутися» і стати ситуативними партнерами у створенні нового світового порядку, зручного для Росії (Слон, 2014). Проте, тенденції європейської громадської думки свідчать про зворотнє: європейці стають все менш дружніми стосовно Росії. 58% європейців висловлюються за надання Україні економічної і політичної підтримки, навіть якщо є ризик загострення відносин з Росією (Transatlantic Trends, 2014). Це також заохотило країни ЄС визнати, що Росія становить загрозу для стабільності в регіоні, та спонукало їх бути більш обережними у своїх діалогах з Москвою. Подібні зміни у поведінці ЄС не залишилися непоміченими для Києва. Проте, досі побоювання Києва викликає той факт, що західноєвропейські держави не цілком усвідомлюють загрозу, яку становить для їхньої безпеки Росія. Хоча деякі держави, особливо країни Балтії, вже стали ціллю реваншистського дискурсу і провокаційних дій Кремля. Промова щодо становища російської меншини у країнах Балтії; викрадення естонського офіцера або порушення фінського, шведського та балтійського повітряного простору російськими реактивними літаками – всі ці речі не можна залишати без уваги.
Висновки
Неспроможність зупинити дії Росії в Україні і допомогти новому політичному керівництву, а також громадянському суспільству, побудувати в Україні ефективне управління, засноване на верховенстві права, матиме серйозні наслідки для всього регіону. Від потенційної нездатності України протистояти російському втручанню серйозно постраждають не лише такі країни як Грузія чи Молдова. Швидше за все, наслідки цього також відчують країни Балтії та навіть Польща, про які досить часто згадує російський політичний істеблішмент у своїх заявах, не кажучи вже про довгострокові наслідки для потенційної демократичної трансформації самої Росії.
Виклики для Європи зараз пов’язані з Україною, але не обмежуються нею. Таким чином, здатність Заходу вберегти регіон від подальшого погіршення ситуації залежить від його готовності реально підтримати будівництво ефективної демократичної України, здатної захищати свою територію. Наприклад, консультації Заходу з Україною щодо можливості скасування санкцій були б позитивним кроком, який би допоміг нейтралізувати побоювання Києва. Це також допоможе схилити Росію до переговорів та зміцнить довіру між Україною і Заходом. Такого роду підтримка просто необхідна українському суспільству.

1. “Росія заблокувала розширення мандата місії ОБСЄ з контролю за кордоном”, Главком, 22 жовтня 2014 р. Доступно тут:
2. Для детального пояснення див. Енн Епплбом, “Міф про російське приниження», Вашингтон Пост, 17 жовтня 2014 р. Доступно тут:
3. Джордж Сорос, “Прокинься, Єворопо”, Нью-Йоркський Огляд Книжок, 23 жовтня 2014 р. Доступно тут:
4. ОБСЄ 2014, Так звані вибори не відповідають Мінському протоколу, говорить голова ОБСЄ, закликаючи до активізації зусиль та діалогу для виконання всіх зобов’язань. Доступно тут:
5. Тетяна Станова, “Валдайська промова: нова зовнішньополітична доктрина Путіна», Слон, 24 жовтня 2014 р. Доступно тут:
6. Трансатлантичні Тенденції 2014, Опитування: Трансатлантичні більшості бажають надати економіну та політичну підтримку Українінавіть за ризику тривалого конфлікту з Росією – але не зброю. Доступно тут:
Ця аналітична записка була підготовлена у рамках проекту «Зустріч представників європейських аналітичних центрів задля демократичної України», що реалізовувався за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Автор Леонід Літра висловлює подяку старшому науковому співробітнику Центру міжнародних відносин Барселони (CIDOB) Кармен Клаудін за коментарі.
Карикатура: www.expresso.pt © 06.03.2014