Стаття Джемма Пьорцген, незалежної німецької журналістки, за результатами робочого візиту європейських лідерів думок до України, організованого Інститутом світової політики у партнерстві з CIDOB.Скорочена версія цієї статті була опублікована на сайті Європейської правди.\
Погляди автора, викладені у цій статті, не обов’язково відображають погляди Інституту світової політики.
Якщо переглянути перші шпальти сьогоднішніх німецьких газет, ви не знайдете там повідомлень з України. У новинах домінують скандали навколо АНБ США, чергові страйки залізничників та проблеми біженців у ЄС. Україна втратила статус «великої теми» з моменту підписання Мінських угод, що допомогли певною мірою владнати ситуацію, з погляду німців. А побоювання щодо ймовірної ескалації, здатної призвести до великої війни у Європі, вщухли.
На разі донести інформацію про війну в Україні чи події всередині країни до німецької публіки надзвичайно важко. Небагато німецьких журналістів вирушають до України у пошуках новин. Німецька громадськість, здається, повернулася до звичного байдужого ставлення, здобувши, хіба що, трохи нових знань про Україну.
Інші держави – члени ЄС, окрім Польщі та країн Балтії, сприймають Україну в дуже схожий спосіб. Головну роль відіграє внутрішня політика відповідної держави, а конфлікти, здатні вплинути на національні інтереси, привертають до себе увагу лише на деякий час, коли з’являються у гарячих новинах, але не викликають значного інтересу до глибокого аналізу подій навколо внутрішньої політики України.
Дискусії навколо так званої «української кризи», що відбувається у державі, про яку більшість німців нічого не знає і якій німецькі ЗМІ завжди приділяли мінімум уваги, розпочалися у Німеччині майже два роки тому. Втім, Україна і далі лишається порожнім місцем для більшості німецьких журналістів та громадськості.
Експерти в Брюсселі та Берліні обговорювали Угоду про стабілізацію та асоціацію між ЄС і Україною впродовж декількох місяців 2013 р., але ці дискусії майже не були висвітлені у німецьких ЗМІ. Відмова президента Януковича від асоціації з ЄС і початок протестів на Майдані стали повною несподіванкою для більшості німецьких ЗМІ та населення. Ніхто не був готовий до того, що сталося в Україні.
Чимало відомих німецьких журналістів та політиків продемонстрували, в той чи інший спосіб, відсутність базових знань з історії України та регіону в цілому. Найяскравішим прикладом є колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт, який заявив у травні 2014 р., що української нації не існує. Проте, навіть Геріберт Прантль, один з найповажніших німецьких оглядачів внутрішньої політики з «Süddeutsche Zeitung», продемонстрував недостатнє розуміння історії, коли у статті , присвяченій промові президента Йоахіма Гаука 1 вересня 2014 р. у Польщі, назвав того «нерозумним президентом». Прантль розкритикував Гаука за те, що той не згадав у промові 30 млн. радянських жертв та катастрофічні наслідки Другої світової війни для Росії. Судячи з цієї статті, Прантль не зрозумів, що тогочасний «радянський народ», що зазнав такої втрати, складався не лише з росіян, але й з українців, білорусів та представників інших націй. Втім, погляди Прантля є досить характерними для пересічних «західних» німців, для яких Росія завжди була не лише наступницею, але й синонімом Радянського Союзу.
25 років потому після падіння залізної завіси відсутність розуміння та уваги до інших пострадянських країн, окрім Росії, нікуди не поділися. Підхід «Росія передусім», що домінував у зовнішній політиці Німеччини, був запозичений багатьма лідерами громадської думки та ЗМІ та поєднаний з відсутністю глибоких знань про регіон.
Цей підхід також втілився у небажанні німецьких ЗМІ мати у Києві власних постійних кореспондентів. Такі агенції як DPA або «Spiegel» тримали власних кореспондентів у Києві у 1990-х роках, але з тих часів найбільші німецькі видання переважно отримували інформацію про українські події з редакцій у Москві або Варшаві. Впродовж тривалого часу мати постійного кореспондента у Москві було так само важливо, як мати кореспондента у Вашингтоні. Втім, у останні кілька років змінилося навіть це, адже найповажніші німецькі ЗМІ значно скоротили власні кореспондентські мережі. Посилення кризи на медіа-ринку призвело до закриття офісів у російській столиці та повернення кореспондентів додому. Отже, на момент початку протестів на Майдані у Києві не було жодного постійного кореспондента німецьких ЗМІ – лише троє німецьких фрілансерів, що перебували в українській столиці та висвітлювали події всередині країни. Чимало матеріалів було зроблено кореспондентами з Москви або Варшави, які часто відвідували Україну. Серед них були і надзвичайно досвідчені журналісти, такі як Конрад Шуллер (FAZ) або Герхард Гнаук («Die Welt»). З розвитком подій німецькі ЗМІ почали відряджати до регіону більше журналістів і фрілансерів, більшість яких, втім, не знала нічого про Україну до початку конфлікту та не володіла жодною з регіональних мов.
Також варто відзначити чітку тенденцію у висвітленні війни у німецьких медіа – коментування подій переважно з-за кордону і без ретельного збору та аналізу фактів. Телевізійні ток-шоу продемонстрували навіть більший інтерес до подій в Україні, ніж до інших питань зовнішньої політики, але їхній підхід до запрошення гостей відверто дискримінував українських учасників дискусій. У декількох студіях Україну обговорювали лише німецькі експерти та представники Росії. Назви на кшталт «Російська рулетка» або «Путінська «гра м’язами»: чи буде війна?» лише підкреслюють те, що основна увага приділялася глобальній конфронтації з Москвою, а не аналізу подій всередині України.
ЗМІ розігрували «карту війни» та часто згадували холодну війну, що свідчить про неготовність серйозно сприймати нову реальність цього небезпечного конфлікту в 21-му столітті. Навіть поважні редакції поширювали серед публіки побоювання, що «українська криза» може призвести до великої війни в Європі. Такий емоційний підхід був однією з важливих причин того, що Україна не полишала перших шпальт впродовж декількох місяців та привертала до себе чимало уваги. На жаль, сьогодні очевидним є те, що це більше говорить про німецьке суспільство, ніж про Україну.
Відколи на фронті настала відносна тиша, увага до України суттєво знизилася, а інші теми, такі як труднощі економічного розвитку або проблеми 1,6 мільйона внутрішньо переміщених осіб, не викликають значного інтересу. Увага ЗМІ вже переключилася на інші конфліктні регіони – у цьому сенсі Україна повторює шлях майже забутої нині Македонії, яка отримала статус кандидата на вступ до Європейського Союзу ще у 2005 р., але досі не розпочала переговори щодо вступу. Навіть статус кандидата у члени ЄС не збільшує інтерес до внутрішніх подій, аж допоки всередині країни не починається жорстоке протистояння.
Отже, українцям варто зберігати реалізм щодо сприйняття їхньої Батьківщини у Німеччині та інших європейських державах. Не варто плекати зайвих ілюзій щодо європейських реалій. Найбільша, як на мене, небезпека полягає у тому, що певна частина української еліти має занадто високі очікування від ЄС і дає населенню обіцянки, які важко виконати.
Під час Ризького саміту канцлер Німеччини Ангела Меркель абсолютно чітко заявила про відсутність перспективи приєднання України до ЄС у осяжному майбутньому. Ця заява може не подобатися Києву, але вона також відображує позицію Брюсселя. І цю позицію підтримує більшість громадян ЄС, для яких Україна є лише однією з країн, що перебувають у глибокій кризі та очікують у черзі разом з іншими, як Греція всередині ЄС чи західнобалканські держави поза межами Союзу.
Власне, мешканці Європейського Союзу не мають чіткого уявлення про те, що являтиме собою ЄС у майбутньому. Що станеться з Грецією та євро? Чи відбудеться «Brexit» Великої Британії вже у 2016 році? Що робити з африканськими біженцями, які прибувають до Європи Середземним морем? ЄС дуже далекий від дотримання високих «європейських цінностей» і обіцянок, що їх радо ставлять під сумнів деякі українські політики.
Єдиним, чого Україна може очікувати від ЄС і його держав-членів сьогодні, є певний обсяг фінансової, технічної та політичної підтримки для внутрішніх реформ. Понад те, можна сподіватися на збереження консенсусу між членами ЄС щодо продовження терміну санкцій проти Москви в червні. Втім, навіть це залежатиме, насамперед, від переконання, що український президент і український уряд і далі дотримуватимуться політики реальних змін і реформ.
Ініціатива реалізується за підтримки:
проекту «Об’єднуємося заради реформ (UNITER)», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні;
Фонду Фрідріха Еберта в Україні;
“Ініціативи з розвитку аналітичних центрів України”, яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» (МФВ) у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів (TTF) за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA).
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.