Публікації

Стаття заступника директора Інституту світової політики Сергія Солодкого для “Дзеркала Тижня”Відчуйте різницю. Віктор Янукович звернув увагу на те, що зовнішньополітичний рік України-2011 дуже символічно розпочався з візиту до Києва європейського комісара з питань розширення і політики добросусідства Штефана Фюле. Своє президентство Віктор Федорович також розпочав із євроінтеграційної символіки, здійснивши перший закордонний візит до Брюсселя. Між двома візитами — майже рік. Але символічність полягає не так у поїздках, як у зміні загального клімату співпраці України і ЄС. Рік тому Євросоюз надав новому керівництву певний кредит довіри, через рік відносини пішли під укіс. У європейських столицях день у день менше ілюзій залишається з приводу відданості України європейській інтеграції. В ЄС поки що покладають надії на реформаторські кроки української влади, проте й не збираються заплющувати очі на порушення у сфері демократії.\
«Українське керівництво ввійшло в образ школяра, який розуміє, що завинив, проте продовжує грати роль безневинної й наївної дитини», — так прокоментував результат зустрічей у Києві пана Фюле з представниками української влади один із учасників переговорів із боку ЄС. За його словами, українська сторона підготувалася до всіх ремарок єврокомісара. Щойно представник Євросоюзу висловив стурбованість кримінальним переслідуванням опозиційних політиків, як українські візаві відразу ж парирували: ви, мовляв, самі закликаєте до правосуддя, ось ми й діємо в руслі ваших закликів. Щойно зайшла мова про свободу зібрань, відразу ж нагадування: але ж зібрався новий Майдан, коли в парламенті розглядали новий Податковий кодекс! Українська влада, безперечно, давно виробила імунітет до претензій із боку західних столиць, а тому на кожне обвинувачення видає тираду про вірність офіційного Києва ідеалам народовладдя, реформам і власне європейській інтеграції. Зрозуміло, довго такий стан справ зберігатися не міг: країни з високою політичною культурою поступово витвережуються, вони готові до жорсткішого реагування на події в Україні. Хоча наразі не йдеться про якісь санкції, але єврокомісар Фюле однозначно дав зрозуміти, що в Брюсселі довго не терпітимуть збиткування над здоровим глуздом.

Чи сприйняли це в Києві? Є думка, що реакція західних столиць на внутрішньополітичні тренди в Україні занадто дипломатична, а тому зовсім не зрозуміла українським керівникам, які звикли до конкретнішої мови. Мовляв, берлінських-паризьких-вашингтонських простаків можна скільки завгодно водити за ніс, повторюючи їхню улюблену мантру про демократичну ідею, а в українському закуліссі тим часом і далі вершитимуться темні справи. Але візит Фюле, напевно, став своєрідним холодним душем. „Українська влада чудово розуміє наслідки своєї поведінки, хоча й грає поки що у свою гру“, — поділився з нами свідок розмов Фюле з українськими партнерами. За його словами, ситуація в Україні поки що не сягнула того ризикованого рівня, коли треба переходити на мову санкцій. Але й теперішньої реакції ЄС, каже учасник переговорів, достатньо для того, аби в Україні усвідомили: ніхто не заплющуватиме очі на внутрішньополітичні проблеми країни, яка вибиває в єесівських столиць чітку європерспективу.

Цей візит навряд чи був легким для пана Фюле. У брюссельських коридорах зізнаються, що в чеського політика сформувався імідж стриманої, інтелігентної людини. Тому київські сигнали представника Єврокомісії в єесівському дипломатичному середовищі сприймають майже як особисту перемогу Фюле. Але йдеться зовсім не про темперамент впливового брюссельського бюрократа, а про те, яку вагу мають зроблені ним заяви і, відповідно, як слід було б поставитися до його закликів офіційному Києву. Він без особливих еківоків говорив, що ЄС зацікавлений у реформах в Україні, проте не на шкоду демократичним цінностям, у цьому плані Брюссель на поступки не йтиме.

Фюле відверто говорив про стурбованість ЄС станом справ в Україні зі свободою слова, з вибірковим підходом до боротьби з корупцією (чомусь борються лише проти прямих опонентів влади), з правами людини. Єврокомісар при цьому не переходив на мову ультиматуму, мовляв, ми вже зараз припинимо будь-які переговори з країною. (Хоча такі інтерпретації і звучали в опозиційних коментарях.) ЄС в особі Фюле лише підкреслив, що за українськими подіями пильно стежать, і тепер усе залежить від українського керівництва, яке має продемонструвати: єврокомісара слухали чи почули?

Чим може загрожувати непослух українського керівництва? За нашою інформацією, якихось радикальних попереджень Фюле не робив. Хоча в день його візиту Вінницька правозахисна група (ВПГ) звернулася до урядів країн Євросоюзу із закликом обмежити можливість вільно подорожувати в країни ЄС для українських чиновників та працівників правоохоронних органів, причетних до переслідувань правозахисників, утисків вільної преси. Поки що Брюссель хотів би уникнути такого сценарію. Хоча Фюле був стурбований одкровеннями українських правозахисників — особливо повідомленням про те, що в боротьбі із громадськими активістами використовуються методи каральної психіатрії. ВПГ, зокрема, розповіла, що у Вінниці прокуратура області намагається запроторити в психіатричну лікарню здорову людину — профспілкового діяча і правозахисника Андрія Бондаренка («ДТ» №49 від 30 грудня 2010 р.).

Дипломати, які представляють країни—члени ЄС, зізнаються: ніхто поки що не думав про санкції стосовно України. Ніхто поки що не визначав і червоної межі, за яку не можна переступати українській владі. В ЄС лише зізнаються, що збирають усю інформацію про порушення прав людини, нехтування демократичними цінностями в Україні — і не тільки ті, які широко висвітлюються ЗМІ: єесівскі дипломати відзначають: дуже багато порушень відбувається в регіонах. А що потім, коли набереться критична маса проблем? З цього питання українська влада могла б проконсультуватися з білоруськими колегами, які відчули всі принади брюссельського гніву. Втім, і до сусідів не варто ходити: другий президентський термін Леоніда Кучми був затьмарений його особистою негласною міжнародною ізоляцією. Леонід Данилович був розбалуваний тільки пильною увагою російського колеги Володимира Путіна, який на радощах підносив один за одним скандальні сюрпризи: коли не будівництво дамби у бік українського острова Коса Тузла, то залучення України в Єдиний економічний простір…

Втім, стежитимуть у ЄС не лише за демократією, а й за реалізацією обіцяних реформ. Перелік, озвучений єесівцями, досить серйозний: економічні перетворення (виконання Україною зобов’язань перед МВФ згідно з Меморандумом про економічну і фінансову політику); реформи для поліпшення бізнес-клімату; конституційна реформа; боротьба з корупцією; судова реформа. Найпильнішу увагу в ЄС приділятимуть виборчій реформі в Україні.

В ЄС усвідомлюють, що 2011 рік буде значною мірою роком виборів. Підготовка до парламентської кампанії стане дуже важливим тестом, з одного боку — на відданість української влади демократії, а з іншого — реформам. ЄС із 2008-го по 2010 рік реалізовував спільно з ОБСЄ проект з поліпшення виборчої системи України. Важлива роль у ньому відводилася тренінгам для членів виборчих комісій. У Брюсселі також добре пам’ятають обіцянку Віктора Януковича залучити до підготовки Виборчого кодексу міжнародних експертів. Бажано, щоб їхню думку враховували вже тепер, а не поставили перед фактом у травні: ось, мовляв, рекомендації, хочете — підтримуйте, хочете — ні, але часу на балаканину не так і багато, тому приймімо все як є.

В ЄС також трохи спантеличені запалом українського керівництва вже за рік домогтися безвізового режиму. У самому намірі, звісно, Брюссель нічого поганого не бачить. Але чудово усвідомлює, що навряд чи можливо цього досягти за один рік. Наданий Україні План дій складається з двох частин. Перша передбачає створення законодавчої бази, відповідних інституцій. Усе це насправді можна зробити й за півроку — була б політична воля. Друга частина стосується практичної роботи, застосування законодавства. ЄС знадобиться час (і навряд чи вистачить півроку) для оцінки ефективності вжитих заходів. Тому в ЄС мрії України про безвізовий режим у 2012 році сприймають просто як бажання. Не слід забувати й про низку інших обставин, які мало залежать від України. А чи погодиться ЄС на безвізовий режим для українців, коли такого ж права не отримають росіяни? Багато дипломатів із країн—членів ЄС зізнаються: сумнівно. А чи підуть на це окремі лідери країн Євросоюзу, якщо опиняться під пресингом критики з боку опозиції, громадян? Адже в багатьох державах ЄС побоюються напливу дешевої робочої сили з України, як це було з країнами Західних Балкан, для яких скасували візи наприкінці 2009 року.

Отже, ЄС зробив своє останнє попередження. Як відзначили вітчизняні спостерігачі, висловлюючись футбольною термінологією, — це жовта картка для української влади від Брюсселя. Тепер ініціатива на боці української керівної еліти. Звісно, перестрибнути через себе досить складно: це вам не жарти — ось так зразу і в демократи податися! Але ж демократами не народжуються. Президент — насамперед це стосується його як людини, котра володіє всією повнотою влади, — своїми діями має довести неодноразово повторені ним слова про європейський курс і, відповідно, про європейські цінності. І не слід вимагати від українських посольств нейтралізувати критику опозиції в іноземних столицях, — а саме з таким побажанням Віктор Янукович звернувся до вітчизняних дипломатів на недавній нараді послів. Тепер усе ж таки не XVIII століття, а європейці зовсім не схожі на довірливих простаків, аби вірити в потьомкінські села, побудовані українським керівництвом.

І офіційному Києву не варто ображатися на Захід — як на США (Вашингтон ще перед Новим роком оприлюднив жорстку позицію з приводу політичних переслідувань в Україні), так і на ЄС. Західні лідери одними з перших привітали Віктора Януковича з перемогою на президентських виборах. Наданий кредит довіри здавався приголомшливим, зважаючи на той факт, що ще кілька років тому європейські уми сприймали Януковича не інакше як породженням кучмівського режиму. І якщо цей кредит довіри буде розтрачений марно, то другий шанс навряд чи з’явиться. Адже, нехтуючи демократичними цінностями, українська влада підставляє не тільки себе, своїх громадян, а й іноземних політиків, які рік тому її підтримали.

Президент, звісно, може сподіватися, що Євросоюзу не до нас — йому б самому з кризою впоратися. Можна розраховувати, що ЄС не піде на жорсткі заходи проти України, аби не віддати її цілком під вплив Росії. Можна сподіватися, що європейські бюрократи більше стурбовані ситуацією в Білорусі, а тому до України руки не дійдуть. А якщо все ж таки дійдуть?