Публікації

Коментар стажера Інституту світової політики Мартіна Лукача, студента факультета політології Університета Коменіуса (Братислава, Словаччина).Переговори щодо глибокої та всеосяжної Зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та Європейським Союзом тривають з 2008 року. Сторони ставляться одна до одної підозріло: Європейський Союз піддає сумніву відданість України ідеї європейської інтеграції, в той час як Україна незадоволена браком гнучкості з боку ЄС. Нещодавно до турбот країн-членів додався стан демократії в Україні. З іншого боку, українська влада не поспішає безумовно погоджуватися на усі вимоги ЄС, пов’язані з запровадженням ЗВТ. Я не заперечую: в Україні є свої проблеми, проте чи є підхід ЄС до його східних сусідів дійсно щирим та альтруїстичним? У книзі «Еволюція стратегій політики сусідства ЄС: випадок Східного партнерства» аналітика Міністерства закордонних справ Грузії Наті Еджошвілі, яка надихнула мене на написання цієї статті, стверджується, що європейська східна політика є тільки спробою Євросоюзу забезпечити власну безпеку.
Стратегія ЄС щодо стабілізації ситуації у сусідніх державах через розширення застосовується з початку його існування. Першим випадком стала Греція, а потім Іспанія та Португалія. Довгий час ЄС застосовував політику розширення для того, щоб убезпечити свою дорогоцінну серцевину. Те, що приходило разом із розширенням, було таким очевидним, що ніхто навіть не звернув уваги. Розширення ЄС означало надбання нових сусідів, а з ними – і нових загроз. Останні хвилі розширення 2004 і 2007 р.р. вважаються поворотним моментом. Хоча вони вважаються достатньо успішними, самій Європі необхідно більше часу, щоб упоратися з наслідками цих розширень. Як результат, Європейський Союз розробив стратегію стабілізації – інтеграції без членства під офіційною назвою «Європейська політика сусідства».
Як зазначається у книзі, інтеграція сприймається в ЄС як процес, який можна відтворити. Ми були свідками історій успіху у процесі інтеграції Центральних та Східноєвропейських країн. Тому ЄС намагається відтворити цей процес, висуваючи певні умови. Він підтримує правильну поведінку та «карає» державу, коли вона не дотримується домовленостей. На думку Емануеля Адлера та Майкла Барнетта, фахівців у сфері міжнародних відносин та безпекових спільнот, ЄС намагається створити слабко зв’язану безпекову спільноту навколо тісно зв’язаної власної внутрішньої. Еджошвілі стверджує, що найважливішою нормою такої спільноти є те, що можливість війни не вкладається у голові його членів. Це є важливим наслідком Другої світової війни. Фактично така ідея не виключає того, що держави-члени керуються власними інтересами, конкурують між собою та у кінцевому рахунку можуть піти на конфлікт. Важливо, що навіть якщо конфлікт виникне, він не буде розв’язаний військовими засобами.
Європейська політика сусідства (ЄПС) є тим інструментом, який він використовує для убезпечення власних кордонів, тому що подальше розширення неможливо практично втілити. Це дуже широка рамкова ініціатива, яка пов’язує різні країни з розбіжними проблемами та інтересами і тому має мало доданої вартості. Як зазначає Еджошвілі, ініціатива Східного партнерства (СхП) більш іновативна, тому що не збігається з колишніми проектами ЄС у регіоні. ЄС подає СхП як політику, яка має індивідуальний підхід до кожної країни, яку вона охоплює. В основі цього підходу лежать Угоди про асоціацію, які окремо укладаються з кожною країною, хоча переговори наразі йдуть тільки з Україною та Молдовою. Кожна країна може інтегруватися настільки глибоко і швидко, як сама забажає. Як шляхетно. Щоправда, деякі з самих країн-сусідів таку думку не поділяють.
Незважаючи на те, що у спільних деклараціях політика Східного партнерства регулярно схвалюється, такий проект задовольняє ЄС більше, ніж країн-партнерів. Індивідуальний підхід до кожної країни-партнера виключає можливість об’єднання країн регіону проти ЄС, впливати на його політику або навіть висувати спільну позицію на переговорах. Очевидно, що для ЄС такий сценарій небажаний.
Останнє спільне комюніке Європейської Комісії та Європейської служби зовнішньої дії – «Нова відповідь сусідству, що змінюється» – вказує на те, що задля стимулювання співпраці ЄС пропонує глибоку та всеосяжну Зону вільної торгівлі, послаблення візового режиму, фінансову підтримку та деякі не дуже потужні регіональні ініціативи. В обмін на це Брюссель вимагає від східних партнерів дотримання демократичних стандартів та запровадження реформ. На перший погляд рівноцінний обмін, але чи є ці стимули ефективними?
По-перше, ЗВТ вимагає величезних зусиль від східних партнерів, які полягають у прийнятті європейського торговельного законодавства. Більше того, на думку Еджошвілі, меркантилістський підхід деяких держав-членів, підсилений фінансовою кризою, може сприяти блокаді ЗВТ зі східними партнерами з боку держав-членів.
По-друге, полегшений візовий режим є дуже привабливим для східних партнерів, проте дотепер спрощені умови застосовувалися тільки до деяких категорій громадян, а тому їхня кількість є доволі обмеженою. Колишні обіцянки безвізового режиму для усіх східних партнерів, зазначені у Празькій декларації, змінилися на пропозиції спрощення візового режиму. При цьому навіть спрощення може втілитися тільки після домовленості з країнами-партнерами про реадмісію нелегальних мігрантів. Крім того, застосування Шенгенської угоди мало зворотній ефект для мобільності. Зміцнення охорони зовнішніх кордонів ЄС ускладнило процедуру отримання візи громадянами країн-партнерів.
Зрештою, привабливою виглядає і фінансова допомога. Проте наявний механізм, Інструмент європейського сусідства та партнерства, бракує ресурсів. Більш того, на думку деяких вчених, певні режими не можна купити ні за які гроші. Неадекватність європейської допомоги можна продемонструвати на прикладі Придністров’я, сепаратистського регіону на території Респуліки Молдова, окупований російськими військами. Згідно з дослідженням, проведеним Інститутом світової політики, ЄС витратив 500 млн євро впродовж 1991-2010 р.р. та планує витратити таку саму суму у період 2010-2013 р.р. Більш того, до 2013 р. ЄС плану витратити понад 45 млн євро на «європеїзацію» Придністров’я. У порівнянні з Російською Федерацією, яка витратила на Придністров’я понад 2 млрд. доларів США у формі знижок на газ та надбавок до зарплат та пенсій впродовж 1991-2010 р.р. здається, що у плані фінансової підтримки регіону ЄС суттєво відстає.
Проблема, яка послаблює європейську фінансову допомогу, є бюрократія. У поєднанні з корупцією, поширеною у країнах СхП, вона робить допомогу ЄС неефективною та, скажімо, «незграбною». Також важливо зазначити, наскільки ЄС може впливати на перебіг подій у країнах-партнерах у порівнянні з Російською Федерацією. Росія має на них прямий вплив, який полягає у залежності України та Молдови від російського газу, військовій присутності у країнах Південного Кавказу, а також у Придністров’ї, і зрештою фінансовій та політичній залежності Білорусі. Безпосередній вплив російських рішень на економічний порядок або політичну життєздатність країн СхП фактично надає Росії можливість прямого втручання у їхню політику. У порівнянні з ЄС, який підтримує партнерів за допомогою грантів та складних проектів, що затягує процедуру співпраці до безкінечності, ефект від російського втручання може бути буквально моментальним. Крок у бік – і відповідь негайно надходить у формі вищих цін на газ або навіть тотального його відключення. У чому полягає російська перевага? Безсумнівно, у бажанні Росії підтримувати недемократичні режими, зокрема на Південному Кавказі та у Білорусі, пропонуючи, окрім дешевого газу, дешеві товари та великий ринок збуту.
Які країни мають реально інтегруватися у ЄС? Білорусь можна виключити з об’єктивних причин. Південний Кавказ надто далеко від ЄС та містить російські війська. Залишаються Україна і Республіка Молдова. Проте навіть це країни хитаються з однієї сторони в іншу – наприклад, нещодавно оголошена українська позаблоковість є короткотерміновою спробою відкласти оголошення інтеграційного курсу країни, хоча у світлі зазначених обставин таке рішення є обґрунтованим.
Східним партнерам, особливо Україні та Молдові, замкненим між двома гігантами, не позаздриш. Зараз їм важливо підтримувати стабільний, але не поспішний євроінтеграційний темп, щоб запобігти ускладненню відносин з Росією. З іншого боку, ЄС має бути готовим йти на компроміс в усіх сферах інтеграції, щоб зменшити на партнерів навантаження. Хай там як, ключове питання у регіоні полягає у підтримці демократії, а інше додасться.