Публікації

Пост в блог на “Українській правді” директорки ІСП Альони ГетьманчукПорошенко завтра летить з візитом до Польщі. Те, що він це робить саме 2 грудня – у день, коли 25 років тому Польща першою визнала незалежність України – певний реверанс з українського боку для польського: саме у Варшаві запропонували цю дату, аби підкреслити факт польської першості у визнанні України як незалежної держави.\
Те, що контакт на найвищому рівні за цей рік більш-менш налагодився – однозначний плюс. За твердженнями інсайдерів, лише під час візиту на День незалежності України Дуда якось відкрився і обидва президенти змогли нарешті повноцінно поговорити. Це важливо, оскільки хотіли ми б того чи ні, персональні взаємини наших президентів завжди було рушійною силою наших відносин. У Порошенка з Дудою, щоправда, додатковий виклик: він явно перебуває на шпагаті між нинішнім польським президентом і колишнім польським прем’єром, а нинішнім головою Європейської Ради Дональдом Туском, з яким офіційно Київ на постійному контакті з приводу справ українсько-євросоюзівських.

Польсько-українські відносини перебувають у розгубленому стані. Особливо розгублені на польському напрямку в Києві. Помітно, як в українському уряді почали сторонитись польської теми. Символічна деталь: на публічні дебати Україна-Польща, організовані на День незалежності Польщі, жоден представник уряду в останній момент не зміг прийти і принаймні протокольно виступити. З легкого і зрозумілого польський напрямок перетворився на чутливий і, як кажуть поляки, скомплікований, тобто складний.

Рік тому, перебуваючи зі своїм першим президентським візитом у Києві, президент Дуда дав зрозуміти, що у Польщі щодо України є два пріоритети – безпековий діалог та історичний діалог, і вони між собою не пересікаються. Рік, який минув, продемонстрував зворотнє: ці два діалоги не лише пересікаються, вони майже зрослись. Добре, коли у Варшаві розуміють: якщо історична політика веде не до примирення, а до загострення відносин, значить вона є не дуже вдалою. І якщо історична політика може спровокувати дестабалізацію в самій Польщі, то вона не є дуже вдалою. А така дестабілізація, на жаль, цілком можлива, враховуючи нагнітання антиукраїнських настроїв і наявність в Польщі близько 1 мільйона українців.

Не менш важливо, щоб і в Києві зрозуміли: історична тематика не “розсмокчеться” сама по собі в двосторонньому діалозі, не щезне з радарів польської політики, як явно сподівались в українській столиці донедавна, вважаючи пріоритизацію історичного діалогу з боку Польщі якимось тимчасовим непорозумінням. Доводиться й надалі констатувати, що у польскому суспільстві сформований настільки високий запит на історичну справедливість (в польському розумінні цієї справедливості, звичайно ж), що кожен політик, який не буде пробувати цю історичну справедливість відстояти може перестати бути політиком. Щонайменше стане об’єктом постійної критики. Відповідно, найкраще, щоб могла зробити Україна – це не тільки показати, що вона готова до історичного діалогу, але й запропонувати свій План дій, своє поетапне бачення такого діалогу. Перейти з оборонної позиції в позитивному сенсі наступальну.

Порошенко їде до Польщі, коли з обох боків дружба між нашими країнами перестала бути престижною. Польским політикам важко пояснити своїм виборцям, для чого особливо дружити з “бандерівською” і “корумпованою до кісток” Україною, яку навіть російська агресія не примусила в терміновому порядку взятись за розум і почати радикально реформуватися. Українським політикам може бути так само проблемою пояснити своєму електорату, чому ми маємо сильно дружити з Польщею, яка приймає “антиукраїнські” декларації в Сеймі, обурюється з назв українських вулиць та уряд якої вже не може похвалитись такими сильними позиціями в ЄС, як ще були кілька років тому. І якщо раніше тільки в Польщі були політики, які намагались капіталізувати боротьбу з українським націоналізмом у своі політичній діяльності, в Україні ми теж дійшли до того моменту, коли поважні політики оголошують себе борцями з польсmким націоналізмом. На жаль, в у тренді стало останнім часом не дружити, престижно стало воювати.

Що ж стосується безпекового виміру нашого партнерства, то його теж потрібно наповнювати конкретикою. Добре, якщо нарешті буде підписана під час візиту оборонна угода між Україною та Польщею.

Візит Президента у Польщу відбувається також у той момент, коли готується приступити до роботи нова адміністрація США. Було б важливо разом з Польщею подумати і виробити регіональний підхід до комунікації з новим американським президентом. Почати, наприклад, зі спільного звернення лідерів Центральної і Східної Європи, в якому, зокрема, можна було б пояснити вагу регіону для інтересів США і, в ідеалі, розписати загрози, які існують для трансатлантичної безпеки (включно з гібридними війнами Росії). Слово України у Вашингтоні занадто тихе, щоб бути почутим окремо. Слово Центральної і Східної Європи може бути почутим більше.

Ця та інші рекомендації є в підготовленому Інститутом світової політики мемо до візиту президента України в Польщу. Ми готуємо такі мемо до кожного важливого закордонного візиту Президента. Рекомендації базуються як на нашій власній експертизі, так і на експертних опитуваннях в країні, яку планує відвідати Порошенко. Візит до Польщі є безумовно важливим, тому ділюсь нашими рекомендаціями з мемо.

P.S. Завтра, у день візиту Порошенка, Інститут світової політики у партнерстві із Центром польських та європейських студій при Києво-Могилянській Академії та телеканалом ZIK проведуть міжнародний круглий стіл “Як розмінувати українську-польську історію?”. Будемо шукати відповідь на питання, яке фігурує у назві круглого столу.