Публікації

Стаття директора Інституту світової політики Альони Гетьманчук для Gazeta Wyborcza (Польща)Що робитиме Київ, коли Варшава та Москва стануть друзями? На тлі польсько-російського примирення спостерігається охолодження відносин між Києвом і Варшавою. Погіршення взаємин почалося дещо раніше: звиклі до постійного жертвоприношення з польського боку українці зрозуміли максимум, який може забезпечити Варшава у просуванні інтересів Києва в Європі. Українська влада тепер повинна попрацювати, щоб польсько-російське примирення сприймалося як благо для Києва, а не як небезпечний виклик – пише директор київського Інституту світової політики Альона Гетьманчук в польській Gazeta Wyborcza.\
«Смерть Леха Качинського стала для України холодним душем не тільки через свій страшенний і символічний трагізм. Таке несподіване прощання з польським президентом стало ще й своєрідним прощанням з Польщею – таким собі щирим і безкорисливим провайдером українських очікувань у Європейському Союзі і НАТО», – пише українська публіцистка.

Те, що давно нагніталося і переварювалося в українсько-польських відносинах, вийшло на поверхню після смоленської катастрофи. І не в останню чергу тому, що прогнозоване на всіх рівнях польське «перезавантаження» з Росією може бути дійсно вигідним Україні тільки тоді, коли російське керівництво перегляне своє ставлення не лише до діяльності Сталіна, але й, наприклад, до Помаранчевої революції в Україні і розширення НАТО на схід.
Але в Україні поки що немає відповіді, що буде, коли Росія спробує використати Польщу, аби спільними зусиллями тиснути на особливо болючі українські теми на кшталт визнання Героєм України Степана Бандери, де позиція Польщі і Росії збігається? І чи не доведеться Польщі для повноцінного польсько-російського примирення відмовлятися від своєї провідної ролі у формуванні східного виміру зовнішньої політики Євросоюзу, зокрема в тому, що стосується зовсім не милого Росії проекту «Східне партнерство»? І чи не позначиться нова російсько-польська дружба на, скажімо, планах розробки родовищ сланцевого газу у північній Польщі, аби не створювати зайвих проблем «Газпрому» в Європі?
В Україні ніколи особливо не переживали з приводу того, що потужний потік енергії і зусиль, які йшли в напрямку України з боку президента Качинського, не в останню чергу міг бути просто компенсацією за більш ніж прохолодні відносини Польщі з Росією. І, напевне, мало хто з українських політиків замислювався над тим, що буде, коли відносини між Варшавою і Москвою налагодяться, чи залишатиметься Україна й надалі головним об’єктом польської східної політики.
Зрештою, будемо відвертими: охолодження в українсько-польських відносинах почалося ще раніше. Адже насправді в українсько-польських відносинах уже давно не чути слова «адвокат». І, напевне, не тільки тому, що після Помаранчевої революції Україна припинила нагадувати в’язня, з яким у часи пізнього Кучми ніхто в європейських столицях, крім президента Кваснєвського, не хотів мати нічого спільного.
Зараз складно сказати, з чого почався цей психологічний розлом у двосторонніх відносинах. Можливо, через те, що вже незабаром після Помаранчевої революції стало зрозуміло, що Віктор Ющенко не тільки не забезпечить безпроблемного переходу країни від авторитаризму до демократії, а й не створить необхідного майданчика для повноцінної інтеграції до ЄС і НАТО. Можливо тоді, коли українці після вступу Польщі до Шенгену відчули себе людьми другого сорту, а поляків багато людей, які живуть у прикордонні, почали сприймати насамперед як недобросовісних конкурентів, які можуть до нас їздити за дешевшим бензином, сигаретами і алкоголем без віз. Можливо, оливи у вогонь додали суперечки навколо того, хто з нас краще готовий до Євро-2012, хоча більшість українців переконана, що саме завдяки їхній країні Польща отримала право на проведення Чемпіонату з футболу. Бракує розуміння, що Україна і Польща повинні тісно між собою співпрацювати.
Що стосується українських політичних еліт, то такий перелом скоріше за все стався тоді, коли став зрозумілий максимум, якого може досягти Польща у плані сприяння європейській і євроатлантичній інтеграції України, якщо її позиція відрізняється від позиції, скажімо, Франції чи Німеччини. Це продемонстрував Бухарестський саміт НАТО, коли Україні відмовили в наданні Плану дій щодо членства в альянсі і фактично поставили хрест на її євроатлантичних устремліннях на найближче десятиліття. Хоча, звісно, якби не Лех Качинський і Радослав Сікорський, Україна і Грузія могли б взагалі не отримати зафіксованого на папері чіткого формулювання, що обидві країни стануть членами НАТО.
Як цей максимум польських зусиль виглядає по лінії України і Євросоюзу стало зрозуміло на прикладі «Східного партнерства». Не секрет, що у Києві не бачать жодної доданої вартості цієї ініціативи і й досі роблять акцент на тому, що Україна воліє розвивати двосторонні відносини з Євросоюзом, а не разом з іще п’ятьма пострадянськими країнами, більшість яких ніколи навіть не декларувала бажання вступити в ЄС. Остаточний варіант «Східного партнерства» дещо інший, ніж передбачалося польським МЗС. Усі ті пункти, які українські дипломати (разом із польськими колегами) – на кшталт угоди про асоціацію – виторговували в Брюсселя протягом багатьох років, інші пострадянські держави-учасниці «Східного партнерства» отримали просто за красиві очі.
Тому в Києві дедалі частіше схиляються до думки, що Польща повинна діяти в східному напрямку або в союзі з Німеччиною (за що активно виступає, наприклад, і колишній німецький міністр закордонних справ Йошка Фішер), або в рамках Веймарського трикутника плюс Україна. Будь-які інші «групи друзів України» в Євросоюзі і НАТО без участі Франції і Німеччини приречені на те, щоб весь час клонувати лише більш оновлені версії Європейської політики сусідства або нові формулювання про те, що двері НАТО відкриті для України. Існує певна планка, яку Варшава без підтримки Берліна просто не подолає.
Інша справа – чи й досі Польща хоче інвестувати в Україну? Чи відчуває апатію і роздратування з приводу того, що у нас відбувається?
Незважаючи на більше 40 двосторонніх зустрічей, проведених президентами Ющенком і Качинським, українсько-польські відносини продовжують страждати на асиметрію. А все тому, що в Україні й досі не можуть до кінця зрозуміти: коли поляки кажуть, що «без незалежної України немає незалежної Польщі», це не має нічого спільного з довічною клятвою Польщі підтримувати Україну. Причому, не вимагаючи нічого натомість. Звідси й відчуття у деяких українських експертів і чиновників, що коли Варшава щось робить у рамках східної політики ЄС, то не для України, а для зміцнення власної позиції. Тобто це не Україна повинна бути вдячною Польщі, а Польща Україні за те, що остання дає їй можливість реалізувати себе як регіональний лідер. Очевидно, саме тому Україна не підтримала рік тому кандидатуру Влодзімєжа Цімошевіча на посаду генерального секретаря Ради Європи. І вважає, що Польща повинна максимально допомагати у питаннях переходу України на безвізовий режим з ЄС, а в кулуарах говорить, що безкоштовні польські національні візи не вигідні Україні, оскільки тоді вона не зможе заробляти на багаторазових українських візах для поляків.
Чимало польських експертів і політиків уже встигли усвідомити, що Україна не зможе повторити традиційного шляху країн Центрально-Східної Європи: вступити до НАТО, а потім до ЄС. Польській владі необхідно розробити підхід до України, який би не будувався на копіюванні Києвом польського повернення в Європу. І водночас зводився до того, що це повернення Україні все ще життєво необхідне і альтернативи йому немає – це факт, який польські колеги повинні враховувати і в діалозі з російськими партнерами.
Українській владі, своєю чергою, потрібно буде попрацювати над тим, щоб польсько-російське примирення сприймалося як благо для Києва, а не як небезпечний виклик, здатний порушити напрацьований роками діалог Варшави і Києва. Ми повинні також серйозно попрацювати, щоб стратегічне партнерство між Україною і Польщею перестало нагадувати постійне жертвоприношення виключно з польського боку.
Альона Гетьманчук – директор Інституту світової політики (Київ)

Оригiнал матерiалу