Публікації

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук для газети “День”.Коли розпочалась агресія Росії проти України, багато з нас були майже впевнені: Європа такого безумства біля своїх кордонів не потерпить. Уява малювала різноманітні звернення європейських інтелектуалів, де вони б закликали своїх лідерів покарати Путіна по самий «Газпром». Європейських аналітиків, які будуть невтомно організовувати публічні дискусії, запрошуючи адекватних українських спікерів, а не російських лобістів. Відомих на Заході публіцистів, які бомбардуватимуть світові видання своїми авторськими колонками на тему, як зараз важливо захистити Україну. Уявляли європейських телевізійників, які запрошуватимуть на свої рейтингові ток-шоу послів України хоча б так само часто, як послів Росії, і критичних до дій Кремля політиків так само, як закоханих у Росію совєтологів чи інфікованих участю у Валдайському клубі при Путіні аналітиків.\
Багато з нас були майже переконані, що якщо і буде слабка ланка, то це будуть лідери тих самих країн ЄС, які у свій час блокували План дій щодо членства України в НАТО. Мовляв, вони все життя ганяються за російським журавлем у небі, ніяк не збагнувши, що інколи набагато важливіше отримати українську синицю в руці. І тоді й за журавлем не доведеться ганятись, він сам прийде.

Що бачимо насправді? Бачимо, що якраз європейські лідери, включно з Меркель та Олландом, на подив багатьом в Україні виявились значно готовішими вказати на міжнародному рівні «хто є хто» в українсько-російському конфлікті. Так, йдеться, на жаль, не про всіх керівників. Один маленький, але дуже показовий приклад: коли посол однієї з південноєвропейських країн ЄС у Києві порадив своєму міністру більш активно налагоджувати контакт із новопризначеним на той момент українським урядом, останній відповів щось на кшталт: «Так вони ж там всі фашисти». Відповів серйозно, без жартів. І якщо міністр дозволяє собі таке сказати, що ми можемо вимагати від пересічного іспанця, кіпріота чи грека?

А саме на нижчих щаблях — на рівні громадської думки в країнах ЄС — маємо сьогодні найнесподіваніші проблеми. Соціологічні опитування, котрі в якийсь момент демонстрували, що понад 60% німців виступали проти санкцій щодо Росії — тому показник. Звісно, є нюанси: бути проти санкцій — не означає схвалювати дії Росії. Бо якщо для багатьох в Україні санкції Заходу проти Росії — це давно самоціль, то для багатьох європейців це все ще один з інструментів. Причому, у мене складається враження, поки немає консенсусу, наскільки цей інструмент дієвий. І якщо й дієвий, то на якому етапі: погроз чи запровадження? Цілком можливо, що Росія — той виняток із правил, коли санкції страшніші, як уже запроваджуються, а не коли ними лякають.

Що заважає відкрити очі? Брак інформації чи брак бажання чути правду? Очевидно, брак інформації через брак бажання чути правду. Бо правда — страшна і некомфортна. Правда заважає насолоджуватись спокійно келихом прохолодного вина на терасі у Провансі. Вона заважає з відкритими обіймами обслуговувати натовпи російських туристів у дорогих бутиках Мілана та в агентствах нерухомості Лондона.

Бо правда полягатиме у тому, що європейці своїми ж руками вигодували у своєму сусідстві монстра, і тепер або повинні набратись мужності й загнати його в капкан, або робити вигляд, що їх це не особливо стосується, чекаючи, коли він набереться сил й дозріє до того, щоб перелізти через євросоюзівський паркан.

Майже три дні я провела в компанії 20 представників провідних аналітичних центрів Європи — таких, як Chatham House у Британії, чи IFRI у Франції. Вони перебували у Києві на запрошення Інституту світової політики та нашого партнера з Іспанії — центру CIDOB. Ми запросили їх для того, щоб вони на власні очі побачили, що відбувається в Україні. Щоб відчули атмосферу, познайомились ближче зі своїми колегами-експертами з Києва та інших регіонів України, зустрілись із представниками уряду.

Спілкування з європейськими аналітиками з абсолютно різних країн ЄС, як і постійні бесіди з європейськими міністрами та дипломатами, допомагають зрозуміти, де наші найбільш вразливі місця у сприйнятті України і всього того, що відбувається на сході країни. Достатньо лише підсумувати питання та ремарки, які перекочовували з однієї робочої зустрічі на іншу. І зробити з них певні висновки, щоб розуміти, де потрібно посилити наші зусилля. А висновки, зокрема, наступні:

— Європейці все ще — свідомо чи навмисно — плутаються у дефініціях. Вони все ще допитуються, чи йде війна Росії з Україною, чи те, що відбувається сьогодні на сході та сталось у Криму, потрібно називати якось інакше. Відповідь «гібридна війна» влаштовує не всіх. Не тому що «гібридна», тому що «війна». Більшість із них не розуміють: якщо сьогодні не називати це війною у сучасному розумінні цього слова та відповідно реагувати, то завтра цілком ймовірно доведеться реагувати на війну у традиційному розумінні цього слова.

— Інше питання: «Чому ви їх (тих, хто орудує на сході. — Авт.) називаєте терористами? І як ви відрізняєте «сепаратистів» та «терористів»?». Тут, як на мене, дуже доречно пожартував після детальних роз’яснень європейцям про зброю, захоплення заручників, тортури і живі щити секретар РНБО Андрій Парубій: «Ми могли б назвати їх ще піратами, але моря там нема». До речі, він навіть був не проти, щоб європейці запропонували краще визначення, проте його не знайшлось.

— Наступний мій висновок: Європа все ще не відчуває реальної загрози з боку Росії для себе. Багато європейців різного рівня мені зізнавались, що лише від українських колег чули про те, що Росія почала війну не проти України, а проти західної цивілізації, і російські танки точно так само можуть опинитись де-небудь під Ригою. Вони явно вважають це перебільшенням і навіть такою собі інтелектуальною провокацією з боку України. Лише поодинокі уми розуміють: нинішня криза — це не російсько-українська криза. Це виключно російська криза, яка, на жаль, знайшла відображення саме в Україні. А завтра може знайти відображення у Молдові. Чи в Сербії. Чи ще десь. Це як із різко ослабленим імунітетом: ніколи не знаєш, на яких саме органах чи функціях організму він наступного разу проявиться.

— Сприйняття нинішньої ситуації ледве не як внутрішньої проблеми України частково пов’язане з тим, що європейцям бракує жорстких доказів (hard evidence) причетності до ситуації на сході ОФІЦІЙНОЇ Росії. Частково тому, що є відверте нерозуміння, наскільки донбаські сепаратисти-терористи породжені Кремлем, а наскільки — Януковичем (Сім’єю) чи ще кимось з українським паспортом. Тобто, кому належить копірайт — Путіну і Ко чи все ж Януковичу і Ко. Офіційній Росії чи неофіційній Україні? Історія про «Стрєлка» як офіцера російських спецслужб європейців не дуже переконує. Інших жорстких доказів, які б вели напряму до Кремля, на їхню думку, відверто бракує. Фактично, Україна опинилась у досить парадоксальній ситуації: ми все життя страждали від образу жертви. Сьогодні образ жертви у світі (зокрема, жертви Путіна) нам би не завадив, але нас нею визнати не поспішають. Тому що визнати Україну жертвою Кремля сьогодні — значить зробити все для того, щоб завтра жертвою став Кремль. Занадто ризикована для ослабленого Євросоюзу затія…

— Європейцям дуже важко розібратись, яким чином українська влада гарантує безпеку на сході України. Справжній хіт і, можливо, найбільша несподіванка для мене та колег з Інституту — це постійне питання про те, як можна волонтерам, людям без нормальної професійної підготовки, видавати зброю і кидати на передову. Доводиться постійно роз’яснювати, що ці волонтери не діють самостійно, а лише в рамках законодавства і в межах законних угрупувань. І спецоперацій їх ніхто не примушує виконувати, переважно — охороняти блокпости, для чого достатньо і місячної підготовки.

Це лише деякі зі спостережень. Питань у Європи набагато більше. Щоб їх розвіяти потрібен зовсім інший рівень комунікації — і з боку уряду, і з боку незалежних експертів та активістів, і з боку наших реальних та потенційних прихильників у ЄС. Потрібні зусилля українських олігархів для масштабної піар-кампанії України, а не себе коханих в Україні. Потрібно запустити наш, український Валдай-клуб при уряді, щоб колишні совєтологи поступово трансформувались у українофілів. Потрібно замінити послів у тих країнах ЄС, де в урядах все ще вважають, що фашисти у Києві, а не в Москві. Потрібно припинити перебільшувати роль Брюсселя і більше сконцентруватись в опорних столицях країн-членів ЄС (зокрема, додати присутності у чотирикутнику Берлін — Париж — Рим — Мадрид). Потрібно не просто доносити інформацію: потрібно заохотити європейців чути правду, бо правда, як не крути, на нашому боці.