Публікації

Стаття директора ІСП Альони Гетьманчук для тижневика “ДЗЕРКАЛО ТИЖНЯ”Україні ніколи особливо не щастило зі сприйняттям у Європейському Союзі. Навіть після Помаранчевої революції чи не найбільш позитивний образ, який вона мала в тамтешніх політичних колах, — це образ такого собі симпатичного невдахи, в якого все валиться з рук, якому постійно не щастить, але зрештою він може розраховувати на хепі-енд у фіналі. За Януковича імідж був неабияк підкоригований, і тепер Україна нагадує скоріш агресивно налаштованого і водночас закомплексованого тинейджера, який щойно вирвався з-під батьківської опіки, хоче спробувати все й відразу, ні з ким особливо не церемониться і відправляє подалі всіх, хто наважується направити його на путь істини. Цей типаж, на відміну від невдахи, не просто викликає співчуття чи втому, а дратує і лякає своєю неадекватністю.
Під час Євро-2012 із цим персонажем довелося зіштовхнутися не лише європейським бюрократам, які вимушені мати справу з Україною з професійної необхідності, а й пересічним європейцям. Як відомо, до початку чемпіонату їхнє сприйняття України вимірювалося низкою негативних стереотипів. Ув’язнена «принцеса з косою», повії, вбиті бродячі собаки, расисти на стадіонах, грабіж на дорогах, «злодюжки й бандити» (за словами Платіні) в готелях — такий «європейський» іміджевий набір істотно зашкодив Україні перед чемпіонатом, але, хоч як це парадоксально звучить, допоміг після його початку: у результаті тривалої медіаатаки про страшні українські будні Україна була приречена на краще сприйняття при безпосередньому з нею знайомстві.

І все ж Євро-2012 було явно недооцінене в нас як потенційний елемент «м’якої сили» України в Євросоюзі. Як шанс підкоригувати сприйняття нашої країни серед пересічних європейців. Адже, хоч би що казали, УЄФА, ухвалюючи рішення популяризувати футбол на Сході Європи, насправді виконав роботу, яку роками «завалювали» у своєму діалозі Україна і Євросоюз, — дав можливість європейцям побачити українців в українському, а не європейському контексті. Бо в європейському контексті українські громадяни представлені переважно на рівні лише двох категорій: або тих, хто заробляє там на хліб, або ж тих, хто міг би спокійно дати можливість заробити першим на хліб в Україні, якби не інвестував мільйонів у пришвартовані в районі Лазурового узбережжя яхти.

Євро-2012 надало пересічним європейцям можливість сформувати своє уявлення про Україну як державу не на основі політичних заяв чи публікацій у медіа, а виключно на підставі власного досвіду.

Україні натомість Євро-2012 надало іншу можливість: довести Євросоюзу, що вона може не тільки брати на себе серйозні міжнародні зобов’язання, а й успішно виконувати їх, незважаючи на зміну влади в Україні. Останній пункт особливо важливий. Адже чемпіонат, по суті, став унікальним в історії незалежної України випадком, коли на прикладі конкретного масштабного проекту було продемонстровано спадкоємність і послідовність у політиці відразу двох президентів. Вони навіть взаємодоповнили один одного: не факт, що за Януковича Україна отримала б право на проведення фінальної частини чемпіонату в Україні, а за Ющенка змогла б виконати поставлені вимоги УЄФА і провести чемпіонат у повноцінному форматі.

Поки що всі оцінки Єв-ро-2012 у контексті відносин України з Євросоюзом базувалися виключно на політичних заявах. Украй оптимістичних з боку української влади, яка поставила інфраструктурні досягнення в один ряд ледь не з виконанням умов відповідності критеріям для вступу в ЄС. Та більш ніж стриманих — з боку опозиційних політиків, які звели Євро-2012 до розмов про тріумф непрозорих тендерів та бойкот української частини чемпіонату європейськими лідерами.

Чимало було гадань на кавовій гущі і з приводу того, наскільки європейські відвідувачі України звертатимуть увагу на питання, пов’язані зі станом демократії в Україні. Наскільки обізнаними виявляться вони, скажімо, в ситуації з «політичними в’язнями», зокрема зі справою Юлії Тимошенко. І наскільки подібні речі якось позначатимуться на їхньому ставленні до України та її європейського майбутнього. Чи, можливо, їхнє сприйняття України формуватиметься передусім під впливом дешевого пива та завдяки банальній можливості повболівати за улюблену команду?

Інститут світової політики (ІСП) за підтримки USAID та у партнерстві з PACT та Uniter вирішив з’ясувати всі ці моменти з допомогою конкретних цифр, замовивши соціологічній компанії GFK Ukraine опитування серед громадян Європейського Союзу, котрі відвідали Україну під час фінальної частини чемпіонату. Опитування було проведено в чотирьох приймаючих містах Євро-2012 на виходах зі стадіонів, тому отримало назву 1-го Євро-екзитполу.

Звісно, дехто може зауважити, що європейські фани — народ специфічний і не дуже репрезентативний, але їхні оцінки все ж заслуговують на увагу з кількох міркувань. Зокрема тому, що майже половина опитаних (44,28%) — це європейці віком від 25 до 34 років, тобто люди, котрі якщо не визначатимуть, то коригуватимуть майбутнє Європейського Союзу, формуючи відповідну громадську думку, зокрема, й щодо розширення ЄС на Схід. Іншими словами, всі, хто приїхав в Україну на Євро-2012, представляють те саме «населення країн Євросоюзу», на яке так полюбляють посилатись європейські політики, коли розповідають, чому Україні не треба давати перспективу членства в ЄС чи чому в питанні безвізового режиму треба рухатися дуже обережно. Крім того, майже половина з опитаних уболівальників (45,61%) мають вищу освіту (бакалавра або магістра), відповідно, вже не зовсім вписуються у створений деякими скептиками образ про недалеких в інтелектуальному плані фанатів. Нарешті, переважна більшість із них (84,64%) до Євро-2012 жодного разу не були в Україні, ще майже стільки ж не мають в Україні ні друзів, ні родичів, ні знайомих колег. Відтак для переважної більшості європейських фанів Україна дійсно була справжнім відкриттям, і з допомогою таких людей можемо зробити висновок про те, які перші асоціації викликає наша країна в пересічного європейця і які реальні іміджеві прогалини існують у нас у Євросоюзі.

Якими ж, зрештою, є найважливіші висновки Євро-2012 з погляду європейського (начебто все ще пріоритетного) напрямку зовнішньої політики України?

По-перше, опитування підтвердило, що Євро-2012 змінило на краще ставлення пересічних європейців до України, проте фактично не змінило ставлення до її потенційного членства в ЄС. Якщо 52,25% опитаних підтвердили, що після футбольного чемпіонату їхнє сприйняття України покращилося, то 37,60% відповіли, що Євро-2012 не вплинуло на їхнє ставлення до вступу України в ЄС.

Хоча, судячи з результатів опитування, кращого ставлення до європейського майбутнього України від пересічних європейців і так годі було очікувати. Особливо враховуючи нашу унікальну формулу інтеграції в ЄС за принципами і стандартами Митного союзу. Судіть самі: 42,56% опитаних європейців стверджують, що Україна заслуговує на вступ у ЄС найближчим часом. Ще третина (30,92%) вважає, що Україна може стати членом Євросоюзу в середньостроковій перспективі, якщо поліпшить політико-економічну ситуацію. Лише 2,77% заявили, що не хочуть, аби Україна взагалі коли-небудь була в ЄС.

Більше того, 16,89% опитаних європейців вважають (увага!), що Україна вже є членом Європейського Союзу. Тут варто звернути увагу, що це відповіді, які дали неприхильно налаштовані до членства України в ЄС громадяни Польщі чи, скажімо, Литви, а передусім Великобританії, Швеції, Німеччини та Нідерландів, — саме із цих країн найбільше вболівальників погодилося взяти участь в опитуванні. І якщо лояльна позиція британців і шведів у принципі відповідає генеральній лінії їхніх урядів щодо розширення ЄС за рахунок України, то позиція німців та голландців відверто дисонує з політикою їхнього керівництва.

Так само дисонує з позицією багатьох політиків Старої Європи думка європейських уболівальників, що безвізовий режим між Україною та ЄС треба запровадити «прямо зараз». Принаймні саме за таке формулювання висловилися 52,39% опитаних. Ще 24,52% підтримують установлення безвізового режиму найближчими роками, якщо будуть виконані всі необхідні умови з українського боку.

На думку опитаних, для можливого членства України в ЄС існують три ключові перешкоди: погана економічна ситуація (43,34%), корупція в уряді (40,23%) та наявність політичних в’язнів (38,81%). Останній показник особливо заслуговує на увагу: він є свідченням ефективної інформаційної кампанії в країнах ЄС з приводу ув’язнення Тимошенко та інших членів її уряду, справи яких класифікуються як політично мотивовані. Він також підтверджує, що поняття «політичні в’язні» за останній рік стало новим (і явно таким, що не додає привабливості) штрихом до бренда України в ЄС. І схоже на те, що в цьому питанні солідарні як політичні еліти Євросоюзу, так і пересічні європейці.

Так само солідарні пересічні європейці (принаймні ті, що відвідали Україну) зі своїми урядами і в питанні ув’язнення Юлії Тимошенко. Лише 9,45% опитаних відповіли запитанням на запитання: «Хто така Юлія Тимошенко?», натомість 37,88% підписалися під твердженням: «Я не погоджуюсь із рішенням українського суду ув’язнити Юлію Тимошенко і вважаю її політичним в’язнем».

Позитивною новиною для української влади тут може бути хіба те, що третина опитаних (32,73%) призналися, що ув’язнення Юлії Тимошенко не вплинуло на їхнє сприйняття України загалом. Тобто фактично виступили прихильниками пропагованої деякими європейськими полісімейкерами ідеї не дивитися на Україну виключно через грати Качанівської колонії.

Загалом, як бачимо, основні перешкоди на шляху до євроінтеграції України європейці так чи інакше вбачають в уряді України, під загальною назвою якого мається на увазі не лише Кабінет міністрів України, а й усе керівництво країни як таке. Більше того, саме уряд майже половина (46,6%) опитаних вважають тим, що в Україні є найменш європейським. Натомість найбільш європейським з усього наявного в нашій країні були визнані… люди (аж 73,86%). Висновок напрошується сам по собі: пересічні українці успішно попрацювали головними іміджмейкерами країни. Вони фактично були вимушені латати іміджеві дірки, які свідомо чи несвідомо створювали в українському образі наші доблесні можновладці, то знищуючи одне одного політичною нестабільністю, то кидаючи одне одного у в’язниці. У принципі, це не повинно дивувати: попередня найбільш масштабна «піар-кампанія» України в Євросоюзі теж була створена руками пересічних українців — після того, як вони вийшли на помаранчевий Майдан захищати результати президентських виборів. Інше питання, на яке вже доведеться відповісти, мабуть, самим українцям: як так сталося, що ці визнані найбільш європейськими з усього європейського в Україні люди дозволяють собі обирати не зовсім європейських політиків?

Водночас ні «європейські» люди, ні спогади про Помаранчеву революцію не змогли вплинути на сприйняття європейськими гостями України як країни, що перебуває наразі між демократією та диктатурою. Про що йдеться? Коли європейським фанам було запропоновано оцінити рівень демократії в Україні за десятибальною шкалою, то більшість з них зупинилися на оцінці в п’ять пунктів — тобто якраз посередині. Так само, ніщо не завадило багатьом європейським фанатам віднести Україну до однієї групи держав з Росією та іншими країнами колишнього Союзу (38,45%), поруч з Польщею та іншими східноєвропейськими країнами — членами ЄС її помістили всього 20,80% респондентів.

Відповідно, якщо в когось на момент отримання Києвом та Варшавою права на проведення Євро і були ілюзії з приводу того, що до початку фінальної частини чемпіонату європейці зможуть порівняти різницю в розвитку України та Польщі, і ця різниця виявиться не дуже істотною (і чому б, у такому разі, не визнати Україну достойною членства в ЄС?), то дане опитування вщент такі ілюзії розвіює. Лише на якийсь 1% більше опитаних європейців призналися, що Україна виявилася більш європейською, ніж вони очікували. Інша половина відповіла, що Україна виявилася більш радянською, ніж вони сподівалися побачити до візиту.

Що ж, залишається тішитися, що при ближчому знайомстві Україна здатна перетворюватись із чудовиська якщо не на красуню, то просто на симпатичну країну. Симпатія — це саме те почуття, яке залишилося до України в більшості вболівальників (55,82%). Ще в 37,50% — повага. І в 31,87% — бажання підтримати. Непогано, як для одного чемпіонату після стількох перенесених «операцій» з перетворення на політичну потвору Європи?