Публікації

Стаття директорки Інституту світової політики Альони Гетьманчук у тижневику “Дзеркало тижня”Те, що в Києві називали “провалом”, а в Ризі — “самітом виживання”, насправді стало самітом адаптації. Адаптації до нових реалій, які вже примусили ЄС розпочати перегляд Європейської політики сусідства, зі Східним партнерством включно. І нові реалії, так чи інакше, зводяться до подій в Україні або навколо неї. Тому нічого дивного, що місцями саміти Східного партнерства починають зовні нагадувати саміти Україна — ЄС у присутності свідків.\
Очевидно, для тих, хто пережив Вільнюський саміт, будь-який саміт Східного партнерства вже складно сприймати без особливого драматизму. Без надмірних очікувань. Без якогось вербального надриву. Навіть попри те, що в Києві від самого початку народження ідеї намагалися принизити роль Східного партнерства. Та й працювати в регіональному форматі на рівних виявилося складніше, ніж час від часу оголошувати голослівні претензії на регіональне лідерство.

Рахуватися зі Східним партнерством довелося й Україні, коли ЄС запакував у його непривабливу обгортку те, чого Україна найбільше прагнула досягти на двосторонньому рівні з ЄС, — угоду про асоціацію та лібералізацію візового режиму.

Вже потім з’ясувалося, що певна користь від Східного партнерства таки була. Тепер українські дипломати зізнаються: в умовах напружених відносин із ЄС у часи Януковича саме завдяки Східному партнерству нам вдалося втримати певний темп у переговорах із тієї ж таки лібералізації візового режиму, бо прихильники України в ЄС доводили нашим опонентам, що йдеться ж не тільки про Україну, а й про інші країни регіону.

Звісно, сьогодні при владі в Україні не Янукович, і амбіції у Києва зовсім інші. І тут Східне партнерство вже не допомагає, а стримує. Як висловлюються керівники нашої держави у неформальних розмовах, тепер Східне партнерство стає прокрустовим ложем для України. Бо насправді, коли нам запакували в обгортку цієї ініціативи вудку, то сподівалися, що вона ніколи не згодиться для ловлі риби. Тобто Угода про асоціацію не буде трансформована у членство. І коли запитують, чому в ЄС немає стратегії щодо України, ЄС за бажання міг би відповісти: немає стратегії, бо є Східне партнерство. А суть його проста: Східне партнерство — це не приймальня для потенційних кандидатів.

Події в Україні взагалі зламали всі основні очікування ЄС від Східного партнерства. А саме: що Східне партнерство не вимагатиме розширення ЄС; що Східне партнерство не потребуватиме багато грошей; що Східне партнерство не створюватиме проблем у відносинах із Росією.

Відразу три країни впродовж останнього року відновили свою риторику з приводу перспективи членства (Молдова навіть планувала нинішнього року подавати заявку на членство, але їй, очевидно, прозоро натякнули, що цього не слід робити). Україна, крім усього, стала потребувати маcштабних фінансових вливань. І навряд чи доводиться говорити про масштаб кризи з Росією, який, як дехто в ЄС свято вірить, так розрісся саме через пропозицію Східного партнерства підписати Угоду про асоціацію. Проте Євросоюзу потрібно й далі бути готовим, що ці очікування не справдяться. Тема перспективи членства може бути заглушена в офіційній риториці, але вона стає невід’ємною частиною академічного й публічного дискурсу не тільки у країнах Східного партнерства, а й у ЄС.

Ініціативу представників громадянського суспільства України подати символічну заявку на членство в ЄС на Форумі в Ризі вітали дуже тепло. Зокрема, довелося це робити і єврокомісару Хану, який попросив дозволу забрати з собою постери з підписами за цю ініціативу, щоб завісити ними голі стіни у своєму кабінеті. А ще розповів, як важливо не втрачати наївності, бо вона дає можливіть вірити у зміни. Це було сказано саме в контексті перспективи членства в ЄС для України. І це було досить несподівано, оскільки ледь не на кожній зустрічі, присвяченій Східному партнерству, європейці саме й просять терміново зняти рожеві окуляри, не бути наївними, а натомість стати реалістами, як вони.

Хоча насправді багато їх теж усвідомлюють: вони не можуть вимагати від країн-лідерів Східного партнерства стати такими ж демократизованими та економічно модернізованими, як свого часу країни-кандидати з Центрально-Східної Європи, без аналогічних політичних зобов’язань та фінансових вливань. Понад 100 депутатів Європарламенту, які звернулися до саміту Східного партнерства з проханням надати Україні ту ж таки європейську перспективу і дату безвізового режиму, — з цієї когорти. ЄС не може істотно більше вимагати від партнерів, але істотно менше їм пропонувати.

Саміт у Ризі промовисто продемонстрував, наскільки глибока асиметрія очікувань із боку України та ЄС. Україна хоче отримувати постійні знаки уваги. ЄС хоче отримувати знаки поваги. Для України логічним переходом від підписання Угоди про асоціацію є фіксація перспективи членства. Для ЄС логічним продовженням підписання Угоди про асоціацію є не перспектива членства, а імплементація документа. А лібералізація безвізового режиму має оголошуватися не під дату саміту, а під дату оголошення звіту Єврокомісії про виконання другої фази Плану дій з лібералізації. До речі, ще за день-два до саміту українській делегації було принципово важливо протиснути до декларації формулювання, що відповідний звіт буде підготовлений до кінця року.

На безвізовому режимі слід зупинитися окремо. Зрозуміло, що на тлі абстрактної європейської перспективи та поки що непід’ємної глиби у вигляді Угоди про асоціацію безвізовий режим здавався Києву чимось дуже конкретним, досяжним і таким, що можна дуже просто продати легко інфікованому на євроскептицизм електоратові. Недивно, що саме на безвізовий режим робилася тут ключова ставка. І саме він став уособленням саботування євроінтеграційних реформ. Зокрема середньою ланкою української бюрократії. Є підстави вважати, що керівництво держави було дезінформоване з приводу перебігу справ із виконанням Плану дій щодо лібералізації візового режиму. І саме цим викликане те, що президент уже кілька разів упродовж останнього часу влаштовував на різних зустрічах показову прочуханку чиновникам із цього приводу. Востаннє — на зустрічі за кілька днів до саміту. І начебто з відповідними кадровими висновками.

Найцікавіше, що і ЄС, і Україна упевнені в політизації цього питання. На думку Євросоюзу — з боку України, яка в певний момент вочевидь сподівалася, що для переходу на безвізовий режим достатньо політичного рішення ЄС, а виконання технічних критеріїв — це зовсім необов’язково для країни, котра обстоювала європейські цінності під кулями. Хоча відразу було зрозуміло: ЄС не створюватиме жодних прецедентів, коли йдеться про суперчутливу для багатьох країн ЄС тему міграції. Україна вважає, що політизація відбувається з боку ЄС, який начебто за останні півроку втричі розширив список завдань і дозволяв собі деякі політичні оцінки у відповідному звіті. У Ризі вперше почула від одного нашого високопосадовця, що на 2/3 рішення стосовно безвізового режиму між Україною та ЄС залежало від Росії. Але, зрозуміло, такі аргументи ЄС не стане сприймати серйозно, доки не буде зроблено елементарних речей. Наприклад, підключено комп’ютери прикордонної служби до баз Інтерполу, про що, зокрема, не витримав і сказав посол ЄС Ян Томбінський на щорічній конференції “Україна — ЄС” тиждень тому.

Але повернімося до майбутнього Східного партнерства. Ця ініціатива від початку була дитям війни. Війна в Грузії переконала навіть найбільших опонентів у ЄС в необхідності оформлення саме східної компоненти Європейської політики сусідства. Війна в Україні підштовхнула ЄС до початку процесу перегляду Європейської політики сусідства і Східного партнерства, зокрема.

Яким воно стане в результаті — поки що незрозуміло. Перегляд у даному випадку не обов’язково означатиме покращення. Формула “більше за більше” (“more for more”), яку треба розуміти як “більше грошей за більше реформ”, сьогодні потроху витісняється формулою “back to basics” (або “назад до основ”). Основи — це інституції, котрі можуть впроваджувати реформи. Євросоюз за ці роки переконався, що немає сенсу наполягати на виконанні реформ, якщо нікому ці реформи імплементувати. Немає відповідних інституцій. Тому акцент робитиметься саме на побудові таких інституцій.

Але деякі наші друзі в ЄС бояться іншого: що перехід до основ може означати і відмову від географічного принципу та поступового повернення до загальної політики сусідства. Тим більше що країни Півдня вважають себе дедалі більше обділеними увагою, на тлі того, як розгортаються події на Сході Європи. У різних важливих кабінетах час від часу озвучуються ідеї диференціювати країни не за географічним принципом, а за принципом успішності у реформах.

Невідомо, як вдасться забезпечити і диференціацію у межах Східного партнерства, процес якої Євросоюз сам, свідомо чи несвідомо, запустив, підписавши угоди про асоціацію з трьома країнами СП. І заклавши умовний поділ на “асоційованих” східних партнерів та “неасоційованих”.

Але зрозуміло й інше: Східне партнерство ще ніколи не було таким важливим для ЄС. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі ця ініціатива для ЄС є вже не просто компонентою Європейської політики сусідства. Вона вже є тестом на єдину зовнішню політику Європейського Союзу взагалі. І якщо раніше Східне партнерство було справою європейських бюрократів, то тепер цим питанням опікуються політики першого ешелону. Навіть якщо ці політики одностайно заявляють, що Східне партнерство не є політичним проектом. Присутність французького президента вперше на саміті Східного партнерства — лише один із доказів цього. Як і той факт, що лідери країн ЄС, котрі ще півтора року тому не знали столиці України, сьогодні спокійно оперують такими назвами як “Маріуполь” чи “Дебальцеве”.

Водночас, ще ніколи ЄС не ставився з таким острахом до співпраці з країнами СП. Через Росію, очевидно. Лідери ЄС, як мантру, повторюють, що Східне партнерство не спрямоване проти Росії. Деякі його учасниці, як, наприклад, Білорусь та Вірменія, це фактично довели, коли намагалися блокувати формулювання у фінальній декларації про анексію Криму, внаслідок чого ЄС довелося серйозно покреативити, розмежувавши позицію свою та України з позицією інших країн СП.

По суті, ЄС опинився у певному зачарованому колі: з одного боку — він розуміє, що історія успіху України буде історією успіху його Східної політики, з іншого — побоюється, що чим швидше й успішніше відбуватимуться реформи в Україні (бо головні ставки все ж таки тут), тим агресивнішим ставатиме Путін. І для багатьох не є проблемою загальмувати інтеграційний процес України, якщо цей час Україна використає для деескалації відносин із Росією.