Публікації

Кілька тижнів тому я запитувала у литовського прем’єр-міністра Гядімінаса Кіркіласа про те, наскільки потужним сигналом для європейських опонентів запрошення України до ПДЧ був би візит Джорджа Буша до Києва напередодні Бухарестського саміту. Прем’єр, ні миті не задумуючись, відповів: «Це був би дуже сильний сигнал».Про те, що американський президент готовий надіслати «цей дуже сильний сигнал» стало відомо вчора з вуст Президента України Віктора Ющенка. Символічно, що анонсував візит Віктор Андрійович у Брюсселі – в політичній столиці Європи, та у столиці однієї з тих країн, які якраз скептично ставляться до різкого зближення України та Північно-атлантичного альянсу в Бухаресті. Тобто, Бельгії. Трохи пізніше приїзд президента Буша підтвердив й Білий Дім. І навіть мотивував його ціль: «Підтримати просування свободи і демократії та зміцнити Північно-Атлантичний альянс у його протистоянні викликам XXI століття». \
Те, що Джордж Буш буде в Києві 1 квітня – за день до початку Бухарестського саміту – насамперед, має стати сигналом для політиків на кшталт Ангели Меркель, яка вчора, за наявною інформацією, таки не знайшла можливості зустрітись з Віктором Ющенком у Брюсселі. Таким чином продемонструвала, що коли йдеться про запрошення України до виконання ПДЧ, то для неї більш важливі контраргументи Владіміра Путіна, аніж аргументи українського президента. Продемонструвала, що її насправді не цікавлять закладені в майбутній План дій щодо членства політичні й економічні реформи та перетворення в Україні. І так само не є принциповими її власні передвиборні обіцянки, в яких пані Меркель всіляко критикувала особливі відносини Герхарда Шредера з Росією й клятвено обіцяла враховувати інтереси інших партнерів на Сході.

Водночас, візит Джорджа Буша міг би стати й непоганим сигналом для вкрай обережної в питаннях ПДЧ Юлії Тимошенко – принаймні, їй має лестити те, що президент США в програмі свого перебування у Києві запланував зустріч із українською прем”єркою.

Те, що Джордж Буш спланував свій візит до Києва, коли ні в самій Україні, ні в НАТО немає консенсусу щодо того, чи запрошення України до ПДЧ має прозвучати саме на Бухарестському саміті, черговий раз підтверджує, наскільки принципово для американського президента виконати – хоч і дещо в модифікованій формі – одне із заявлених на його другу каденцію в Білому домі зовнішньополітичних завдань: просування України на шляху до НАТО. Звісно, наявність такого завдання в президентській програмі Буша, як і той факт, що до кінця його каденції залишається не так багато часу – грає на руку Україні. Не тому, що як прийнято вважати, все за Україну зроблять американці, а їй достатньо лише за інерцією рухатись у відповідному напрямку. Насправді, це той унікальний випадок, коли інтереси Києва та Вашингтона ідеально співпали – так, як, наприклад, співпали інтереси Вашингтона й Берліна в питанні Косово. Це, власне, той збіг, яким гріх було б не скористатись Україні, щоб нарешті засвідчити свій геополітичний вибір на користь європейського (не плутати з євросоюзівським) вектору. План дій щодо членства в НАТО – щоб там не говорили опоненти – це важливий елемент такого вибору.

Побутує думка, що Джордж Буш не приїжджав би до Києва (зауважте, саме Києва, а не Тбілісі, яке теж завмерло в очікуванні бухарестської розв’язки), якби не був впевнений у позитивній відповіді для України в Бухаресті. Очевидно, доля правди в цьому є: наразі американська дипломатія активно працює над тим, щоб це запрошення таки пролунало в румунській столиці. Як запасний варіант (це на той випадок, коли персони на кшталт Ангели Меркель й надалі залишатимуться під гіпнозом контраргументів Владіміра Путіна) Україні може бути запропоноване так зване відтерміноване ПДЧ, про яке я вже писала раніше в своїх щоденниках. Тобто, виконання Плану дій щодо членства Україна розпочне за деякий час, скажімо через півроку. Як бачите, обидва ці варіанти виключають вкрай згубне для України на даному етапі слово «ні».

З іншого боку, той факт, що Джордж Буш вирішив відвідати Київ саме напередодні Бухарестського саміту, а не пізніше, як повідомлялось раніше, свідчить про те, що запекла дискусія всередині НАТО (хто там говорив, що в альянсі все вирішують американці?) потребує підключення саме такої важкої дипломатичної зброї. Це свідчить й про те, що остаточне рішення по Україні й ПДЧ, швидше за все, прийматиметься в останній момент.

У тому, наскільки рішуче налаштований у питанні ПДЧ для України Білий Дім таїлась, проте, й одна небезпека: дехто з українських високопосадовців на початках сприймав це як можливість доручити діалог з європейськими скептиками американським колегам. Таким чином, партнерам з того боку Атлантики неодноразово доводилось повторювати українським друзям: ви повинні самі їхати до Парижу й Берліну, самі маєте на всіх рівнях переконувати європейських скептиків, самі гарантувати його виконання. Благо, ці поради були враховані. Передусім, Президентом й міністром закордонних справ. Однак, українські колеги, зокрема Віктор Ющенко, не врахували іншого: виконуючи міжнародну програму, необхідну для подолання в Бухаресті важливої євроатлантичної перекладини, потрібно було подбати й про внутрішню складову успішного «стрибка». А саме – не давати приводів європейським скептикам вважати, що як не сьогодні, то через місяць уряд Юлії Тимошенко кане в політичну Лету й ПДЧ деякий час просто нікому буде виконувати. Лише вчора у Брюсселі Президент зробив важливу заяву, що прем’єрство Юлії Володимирівни буде тривалим. Що ж, подивимось, чи дасть вона свої дипломатичні плоди…