Публікації

Блог Альони Гетьманчук, директора Інституту світової політики, на сайті «УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ»Цікаві речі обговорюють останніми днями в штаб-квартирі НАТО у Брюсселі. А саме – що Білорусь начебто виявила бажання, аби в Мінську був відкритий Центр інформації та документації НАТО. Крім того, напередодні головний офіс Альянсу відвідала представницька делегація з Білорусі, за участі тамтешніх викладачів вищих навчальних закладів, політологів та журналістів (зокрема й з представників державних медіа). Те, що для України давно стало звичною справою, Білорусь надолужує лише зараз. Причому саме в той час, як Україна почала свій третій, і, на жаль, регресивний етап у відносинах з НАТО.Для багатьох членів білоруської делегації, як повідомила днями Deutsche Welle, знайомство з штаб-квартирою НАТО, стало дебютним. Отож, нічого дивного в тому, що деякі білоруські друзі для себе вперше виявили: натівської форми в якості сувеніра купити неможливо, оскільки її просто не існує Так само не існує війська НАТО – натомість є армії країн-членів Альянсу. Несподіванкою для багатьох з них стало і те, що НАТО перебуває на повному утриманні Сполучених Штатів – насправді відрахування американців у загальний бюджет становлять лише 25%.

Пізнання Альянсу білоруськими «опініонмейкерами» (або ж тими, хто формує громадську думку) відбувається на фоні й зміни риторики на адресу Альянсу й з боку офіційного Мінська. Мінська, який, нагадаю, є складовою іншої, можна навіть сказати альтернативної до НАТО організації – ОДКБ. Інша справа, скільки росіянам довелось попсувати нервів, аби Лукашенко дав згоду на участь в Силах швидкого реагування цього пострадянського клону НАТО. Один білоруський посадовець під час зустрічі в одній з євросоюзівських країн розповів мені нещодавно, що всі ці Сили швидкого реагування ОДКБ – «повна порнографія» і якщо б не небачений тиск (шантаж) з боку Кремля, білоруси на це ніколи б не погодились.

Фактично, свої відносини з НАТО Білорусь сьогодні починає з чистого аркуша. Незважаючи на те, що ще в 92-му році країна приєдналась до Ради євроатлантичного партнерства (на той час євроатлантичного співробітництва), а в 95-му «підписалась» на участь у «Програмі заради миру» (ПЗМ). Тільки кілька місяців тому у Мінську розпочались консультації з приводу участі Мінська в ПЗМ, хоча процедура приєднання країни до цієї програми завершилась ще в 2006 році. Ну а всі заходи, які реалізувало НАТО з Білоруссю всі ці роки, зводились в основному до мовної підготовки білоруських військових. Навіть угода про транзит білоруською залізною дорогою невійськових вантажів Альянсу, так і не була задіяна в силу відсутності таких перевезень.

Звичайно, розвитку будь-яких нормальних відносин шкодила політика. І хоча у штаб-квартирі НАТО вустами прес-секретаря генсека Джеймса Аппатурая вважають, що політичних передумов для зближення Альянсу й Росії, і надалі бракує, є підстави вважати, що з боку бацьки Лукашенка ми вже не почуємо заяв на кшталт того, що «страшний монстр НАТО підкрадається до кордонів Білорусі».

Для мене певним сигналом євроатлантичних коригувань Олександра Григоровича стала його датована початком цього року заява, де він з розумінням поставився до бажань Віктора Ющенка інтегрувати Україну в НАТО. В одному з інтерв’ю він, зокрема, зауважив, що в нього немає великої різниці з Ющенком «в підходах по ідеології». «Він (Ющенко – Авт.) помішаний на незалежності і готовий покласти під цю незалежність все. Він готовий в НАТО йти, аби забезпечити цю незалежність, він там бачить безпеку. А як, каже, бути? По Севастополю вимагають це, по Криму – те, по Східній Україні ще щось… Потім один з керівників Росії сказав, що такої держави як Україна нема», – не без явної симпатії до колишнього українського колеги поділився Олександр Григорович.

Отож, бажання Ющенка інтегрувати Україну до НАТО абсолютно не були перепоною для Лукашенка. Більше того, цілком може виявитись, що з «прозахідним» Віктором Андрійовичем Лукашенко знаходив спільну мову краще, ніж з «проросійським» (тобто ідеологічно ближчим президенту Білорусі) Віктором Федоровичем. І тут я не можу втриматись, аби хоча б частково не процитувати ще одну, зовсім свіжу і дуже, як на мене, показову заяву президента сусідньої країни, котра мала місце після зриву зустрічі Лукашенка з Януковичем на минулому тижні у Батурині (до речі, Інститут світової політики у своїх зовнішньополітичних рекомендаціях ще в лютому місяці попереджав новообраного президента про високу ймовірність сценарію, коли Білорусь нарешті ратифікує договір про кордон, але відмовиться обмінятись ратифікаційними грамотами, використовуючи цей момент як важель тиску на Україну). А саме: «Розмірковувати, що Ющенко був чужим, а Янукович свій – не можна… Те, що Віктор Ющенко зробив для Білорусі, будучи президентом України, не зробив жоден чиновник. Навіть російські політики. Він просто «рвав сорочку» в Європі та Америці, захищаючи Білорусь. При цьому ніколи не вимагав від мене проводити антиросійську політику».

Що ж стосується змін у настроях білоруського населення, то різноманітні соціологічні опитування в Білорусі демонструють, що лише 6% мешканців цієї країни згадують про НАТО у числі потенційних загроз для їхньої країни.

Як переконаному євроатлантисту, з одного боку, і великому симпатику європейської Білорусі, з іншого, мені надзвичайно приємні такі поки що несуттєві, але все ж символічні коригування в білоруських підходах до НАТО. Бо, зрозуміло, що відкриття того ж Центру інформації в Мінську неможливе без «добра» на те білоруського президента. Навіть якщо це йому потрібно для чергової гри з Москвою.

Зрозуміло, що євроатлантичний відкат України на цьому фоні дисонує досить серйозно. І справа не лише в нав’язливому бажанні нової влади законодавчо закріпити дивну «позаблоковість», скільки те, що Україна, висловлюючись терміном світу моди, перестає бути трендсеттером у регіоні – тобто, країною, яка встановлює тренди. Тренди передусім євроінтеграційні та євроатлантичні. Натомість стає країною, яка ці тренди наслідує. Її «унікальні та особливі» взаємини ЄС з НАТО кладуться на алтар «унікальним та особливим» відносинам з Росією. Вона стає лише однією з учасниць «Східного партнерства» ЄС, і якби НАТО запровадило щось на кшталт власного «Східного партнерства», то була б лише однією з учасниць і цього проекту… Разом з Білоруссю.