Публікації

Блог директора Інституту світвої політики Альони Гетьманчук для “Української правди”Минулі вихідні я провела на Хрещатику, презентуючи проект Інституту світової політики “М”яка сила України в регіоні”. Точніше, повністю проект ми, Інститут світової політики, презентували у минулу п”ятницю в готелі “Radisson”, а один з компонентів цього проекту – виставку карикатур “Україна очима сусідів” – вирішили представити у вигляді “вуличного університету”. Хоча б тому, що переконані: пора вже перестати вважати українців за “бидло”, яке тільки і мріє, аби подивитись черговий “Майданз” чи “Фабрику”, а коли йдеться про політику – максимум сходити на “платний” мітинг чи тихо вилаятись біля телевізора, спостерігаючи чергове ток-шоу імені Кисельова-Шустера. Два дні на вулиці, проведені у спілкуванні з людьми на тему сприйняття України, її привабливості для сусідів, довели: люди реально зголодніли за інтелектуальними продуктами, навіть у вихідні, навіть на Хрещатику.\
Про що, власне, йдеться? Йдеться про художників з шести країн регіону, які на замовлення ІСП відтворили перші асоціації, які викликає Україна в сусідніх з нею країнах. А саме – в шести країнах з абсолютно різними прагненнями, амбіціями та ступенем інтересу до України. Ці країни – Білорусь, Молдова, Грузія, Росія, Польща та Румунія. Ми в Інституті так само замовили художникам з України, аби і вони намалювали свої перші асоціації із сьогоднішньою Україною – аби порівняти, як бачать нас сусіди і як ми бачимо себе самі. Вийшло показово: українські асоціації про Україну найбільше схожі на російські – багато газових вентилів і так само багато кремлівських веж. Єдина відмінність: в карикатурах українців ще присутній елемент євросоюзівських дверей, в які Україна то у вигляді огрядної молодиці стукає з хлібом-сіллю, то у вигляді дівчини модельної зовнішності намагається прицілитись, як їй пролізти у вузьку щілину, в яку, зазвичай, у цивілізованих країнах кидають пошту. Судячи з надпису “Україна” на ній, зрозуміло, що легкого входження в Євросоюз українські митці явно не передбачають. Щоправда, перший віце-премєр Клюєв, якраз відповідальний за євроінтеграцію в уряді, коли побачив цей малюнок, відвідуючи нашу експозицію в суботу на Хрещитику у реперських кросівках і білій “кенгурушці”, по-діловому пожартував на кшталт: “нічого страшного, проліземо”. І пообіцяв допомогу в організації експозиції у Європарламенті, що ми наразі в Інституті готуємо (як, до речі, і аналогічну експозицію у Вашингтоні).

Як виявилось, найбільш оптимістично бачать Україну в Білорусі і Молдові. Найбільш песимістично у Румунії (чого варта карикатура, як ведмежа лапа до крові роздирає українську демократію чи українці, які несуть прапор України, на флагштоці котрого вирізьблено “Made in Russia”). Найбільш персоналізовано – у Росії: Януковича, який то кидається в обійми ведмедю, то крутить на газовому вертелі Тимошенко – хоч відбавляй. Персонаж, який найбільш часто зустрічається на всіх карикатурах в контексті України і незалежно від походження автора – це ведмідь. Ведмідь, який символізує Росію. Ведмідь, який, до речі, не завжди страшний і агресивний – інколи наляканий і явно маргіналізований.

Символічно, що асоціації, які викликає Україна у пересічних мешканців сусідніх країн помітно відрізняються від тих, які побутують серед опініонмекерів країн, що довів інший компонент нашого дослідження “м”якої сили” України в регіоні: експертні опитування на тему перших асоціацій, які викликає слово “Україна” у тих, котрі формують громадську думку в шести сусідніх державах. Серед експертів превалювали більш позитивні нотки, хоча, здавалось би, якраз вони в силу своєї обізнаності мали б апелювати передусім до політики, газу і Євросоюзу. Виняток – Польща. Там експерти виявились явно інфікованими поразкою Помаранчевої революції.

Ще один асоціативний ряд викликають ключові слова у заголовках найпопулярніших видань шести досліджуваних країн, які ми також проаналізували в ході проекту “М”яка сила України”. Для того, аби зрозуміти, яким чином формується інформаційний фон навколо України в шести згаданих країнах за півтора роки президентства Януковича. Виявилось теж досить показово. Здогадайтесь, яке слово, наприклад, найчастіше зустрічалось у польській пресі в заголовках статей про Україну? Це слово “Росія” (поляки, затамувавши подих, продовжують спостерігати за тим, чим закінчиться захоплива геополітична “битва” між Євросоюзом з його Зоною вільної торгівлі та Митним Союзом з його Путіним). У Румунії – “Луческу” (тренер “Шахтаря” – явно найпотужніший елемент “м”якої сили” України в Румунії). У Молдові – “Паланка”. У Росії та Білорусі – “Янукович” (все знову серйозно персоналізовано). У Грузії – Саакашвілі.

А тепер про головні висновки нашого проекту “Мяка сила України в регіоні”. До речі, унікального в тому плані, що наша експертна група взяла на себе відповідальність дослідити потенціал “м”якої сили” не світової потуги на зразок Сполучених Штатів, не країни, яка прагне записатись у вищу лігу світової політики типу Росії, а держави, яка навіть не змогла втілити свої амбіції регіонального лідера, хоча, переконана, має стовідсоткове на це право. Ви б бачили здивування керівника одного з впливових німецьких фондів, коли він, почувши від мене про цей проект, якось обурено зауважив: “Навіть Німеччина не має дослідження про свою “м”яку силу”, а ви в Україні таке робите!”

По-перше, автор терміну “м”яка сила”, професор Гарвардського університету Джозеф Най був абсолютно правий, коли на відеоконференції, організованій ІСП, назвав головною “м”якою силою” України демократію. Я б, орієнтуючись на наше дослідження, ще додала євроінтеграцію України. Навіть у Росії і Білорусі, в яких ідеї “русского міра” просочились глибоко у мізки активної телеглядацької частини населення, Україна цікава, коли вона встановлює тренди, а не тупо наслідує російські. Україна просто приречена стати таким собі “криголамом” російських ілюзій про якісь величні реінтеграційні проекти на пострадянському просторі. Вона приречена стати країною, яка дасть зрозуміти Росії, що альтернативи європейському вектору розвитку нема – незалежно від того, чи хтось прагне членства в Євросоюзі чи ні.

Поки що Україна може потренуватись у ролі такого собі євроінтеграційного “поводиря” для іншої країни. Як продемонструвало наше дослідження, найвищий індекс “м”якої сили” України на сьогоднішній день зафіксовано у Республіці Молдова (6,3 бали за десятибальною шкалою). Індекс виводився з-понад 30 якісних та кількісних індикаторів, його особисто “благословив” той самий автор “м”якої сили” Джозеф Най – починаючи від привабливості зовнішньополітичного курсу України і популярності української продукції в конкретно взятій країні регіону, закінчуючи активністю українського посольства, впливовістю української громади та популярністю української музики і сучасних письменників. Молдова, скажу відверто, стала несподіванкою навіть для таких прихильників українсько-молдовського “перезавантаження”, як я: чомусь здавалось, що такий індекс має бути у Грузії, знаючи про той просто хімічний потяг наших друзів-грузинів до всього, що асоціюється зі словом “Україна”. Тим не менше, Грузія лише друга (5,33 бали). Далі йдуть Білорусь, Польща, Росія. Найнижчий індекс – у Румунії.

Звісно, я не збираюсь зловживати постом на УП, аби переповідати суть офіційно презентованого у минулу п”ятницю дослідження, здійсненого за підтримки USAID, Pact i Uniter. Це навіть неможливо зробити з огляду на його розмір. Всі, кого подібне дослідження зацікавило, зможуть ознайомитись із ним на сайті Інституту світової політики.

Не збираюсь також переповідати рекомендації для українського уряду, які наша експертна група підготувала для того, щоб посилити “м”яку силу ” України в шести країнах регіону. Згадаю лише одну елементарну, але, як на мене, вбивчу за своєю простотою рекомендацію, котра неодноразово озвучувалась експертами з кількох досліджуваних нами країн. Звучить вона приблизно наступним чином: для того, щоб Україна мала “м”яку силу”, вона… має просто залишатись Україною, а українці – мають бути саме українцями. На жаль, поки що цього не спостерігається не тільки у Росії, де вихідці з України, аби здаватись своїми в дошку для росіян взяли за правило змагатись у ненависті до всього українського, ні в Білорусі (лише 46 із 159 тисяч українців у РБ визнають українську мову рідною), ні навіть у Молдові з її найвищим індексом “м”якої сили” України в регіоні. Найбільш, мабуть, точно це підмітив Ніку Попеску, відомий молдовський дослідник: “У румунській мові є прізвища, які походять від назв сусідніх з Молдовою та Румунією держав: Сирбу, Булгару, Унгуряну, Ляху, Турку, Русу, навіть Армяну. А от Украйняну немає. Схоже, це свідчить про те, що молдовани не відрізняють українців з-поміж представників російськомовного простору”.

Так просто, і так, виявляється, складно.