Публікації

Сьогодні говоритимемо про НАТО і Юлію Володимирівну Тимошенко. Чому про неї? Та тому, що саме вона – ні Регіони зі своїми кульками в парламенті, ні страшилки про ракети у виконанні Владіміра Путіна, ні навіть сумніви європейських партнерів – на сьогодні є головною перешкодою для запрошення України до Плану дій щодо членства в НАТО на Бухарестському саміті.З одного боку, великий уклін пані Тимошенко за те, що вона все ж таки поставила свій підпис під «листом трьох» – без нього питання ПДЧ взагалі б не стояло на порядку денному. Бо одна справа автограф Арсенія Яценюка, який – і про це сьогодні вже активно говорять представники країн-членів НАТО в приватних розмовах – не потрібно було ставити взагалі, інша справа – глава уряду, на плечі якого й ляже виконання заявлених у ПДЧ реформ. \
З іншого боку, постає питання, що Юлія Володимирівна робить для того, аби продемонструвати і прихильникам НАТО в Україні, і самому альянсу: її підпис під листом не є прикрою випадковістю, а вона сама – послідовний і відповідальний політик, бо просто так, заради задоволення якихось тимчасових політичних інтересів, речі національної ваги не візуються.

Так от, з моменту підписання листа у пані Тимошенко було два шанси серйозно підкріпити євроатлантичні позиції України перед Бухарестським самітом. Перша – це її візит в штаб-квартиру НАТО до Брюсселю. Візит відбувся, але зустріч з генсеком Яап де Хооп Схеффером вийшла досить дивною: у людей, обізнаних зі змістом розмови, склалось враження, що Юлія Володимирівна зустрічалась з генеральним секретарем не для того, щоб переконати натівське керівництво в щирості євроатлантичних поривань, а для того, щоб генеральний секретар альянсу переконав її в правильності такого кроку, втішаючи з приводу низької підтримки членства в НАТО (про яке, нагадуємо, наразі не йдеться ) населення. Зрозуміло, що Юлія Володимирівна не хотіла, аби її електорат – теперішній і потенційний – за два роки до президентських виборів бачив свою президентську обраницю в компанії головного натівця. Але так само зрозуміло, що весь цей електорат добре обізнаний про підпис Юлі під листом-заявкою, і її рейтинг, як свідчать різні соцопитування, після оприлюднення листа не постраждав. Отож, є підстави вважати, що одна частина Юлиного електорату зітхнула би з полегшенням, якби Тимошенко відмовилась від незрозумілих антинатівських жестів, що місцями страшно нагадують викрутаси Віктора Януковича в Брюселі 2006-го. А інша частина змінила б своє уявлення про ПДЧ, якби почула з її вуст про переваги виконання Плану дій щодо членства. Якби цьому питанню Юлія Володимирівна посвятила хоча б третю частину того часу та енергії, яку вона відводить знищенню посередників в газовій сфері, що, безумовно, теж важливо. Бо євроатлантична інтеграція, як показав досвід деяких нових членів НАТО – це питання лідерства: народ має орієнтуватись на свого лідера, а не фігуранти політичного процесу відштовхуватимуться від думки народу. Віктор Ющенко, не забуваймо, теж раніше орієнтувався на народ, і слово «НАТО» не звучало ні в його передвиборчій програмі, ні відразу після президентських виборів, коли голови західних партнерів були трішки запаморочені помаранчевими подіями на київському Майдані. Як результат – про ПДЧ ми говоримо не в 2005-му, а в 2008-му, і Віктор Андрійович як ніхто причетний до цього.

Другий шанс у Юлії Володимирівни був, коли вона не поїхала на Мюнхенську конференцію з питань безпеки, хоча, за нашою інформацією, фігурувала у списку учасників. В Україні про її можливу участь у цьому важливому і потенційно дуже корисному з точки зору запрошення до ПДЧ заході знали небагато людей, отож розголосу особливого не спостерігалось, але опоненти різкого зближення України з НАТО всередині альянсу поставили черговий хрестик навпроти українського листа-заявки. Умовно, звісно.

Те, що могла б зробити Юлія Володимирівна для євроатлантичної інтеграції України в дипломатичних колах вже охрестили «третім шансом Тимошенко». Йдеться про ще один візит Юлії Володимирівни до Брюсселю та її участь в засіданні Північноатлантичної Ради НАТО. Наші співрозмовники з альянсу стверджують: саме під впливом аргументів Тимошенко і буде формуватись остаточне рішення країн-членів альянсу. Отож, всі прихильники євроатлантичної інтеграції сьогодні є заручниками позиції Юлії Володимирівни, а в самої прем»єрки є прекрасна нагода не тільки доказати, що вона відповідальна за те, що підписала, але й продемонструвати свій цивілізаційний вибір. Причому, не обов»язково в присутності журналістів та камер – Юлія Володимирівна, як влучно зауважив на днях один мій натівський співрозмовник, могла б бути хитрішою – закріпити своє євроатлантичне прагнення за закритими дверима брюссельської штаб-квартири. Ну, це якщо вже дух президентських виборів настільки вселився у її свідомість…

Тепер про Ангелу. Як ви здогадались, йдеться про канцлера Німеччини пані Меркель. Так само як і незрозуміла позиція Юлії Тимошенко є головною перешкодою до запрошення України до ПДЧ, Німеччина, за нашою інформацією, наразі є головним опонентом початку нового етапу в українсько-натівських відносинах вже на Бухарестському саміті. І на дипломатичне взяття Берліну – до відома усіх зацікавлених в ПДЧ у квітні на Банковій та Грушевського – залишається все менше й менше часу…