Чесно кажучи, уже трохи набридло слухати тих, хто не втомлюється повторювати, що Україна вже надто швидко рухається в НАТО, форсує якісь події, вдається ледве не до фальстартів тощо.Причому говорять про це не лише в Білокам’яній, а й в Україні. І до того ж не тільки противники членства України в НАТО, а й прихильники, які просто вважають, що про вступ до Альянсу говорити сьогодні зарано. Я, якщо відверто, теж так вважаю, але ніхто, власне, з високопосадовців про «вступ вже сьогодні» не говорить. А говорять про План дій щодо членства в НАТО – важливу сходинку на шляху до цього вступу, яку ми вже давно могли б переступити, якби рухались такими темпами, як рухалась Україна… за часів Президента Кучми. Ні, я нічого не плутаю: якщо подивитись на новітню євроатлантичну історію України, то виходить, що за Ющенка ми суттєво втратили темп. \
Судіть самі:
– У 1994 році Україна приєдналась до натівської програми Партнерства заради миру. Причому зробила це першою з країн-членів СНД.
– У 1997 році на саміті НАТО в Мадриді український Президент і глави держав та урядів Альянсу підписали Хартію не просто про партнерство, а про особливе партнерство між Україною та НАТО. Власне, саме тоді Північноатлантичний альянс підтвердив свою підтримку суверенітету, територіальній цілісності й недоторканності кордонів України.
– У травні 2002 року Рада національної безпеки й оборони України з благословення Леоніда Кучми прийняла, як люблять у нас казати, історичне рішення: схвалила стратегію відносин з Альянсом, кінцевою метою якої проголошувалось членство України в НАТО.
– У листопаді 2002 року на сумнозвісному Празькому саміті НАТО, коли через Леоніда Кучму натівці вирішили використати не традиційну англійську розсадку, а образливу для України французьку, був схвалений План дій Україна–НАТО, у рамках якого Україна виконує щорічні Цільові плани. Один на той час високоповажний український посадовець якось розповів мені, як Леонід Данилович перед тим візитом збирав РНБО й запитував у кожного присутнього на засіданні, їхати йому в Прагу чи ні. Ключовий аргумент за те, щоб їхати, звучав так: саме в Празі має ухвалюватись План дій Україна–НАТО.
– У 2003 році Верховна Рада – за, як відомо, активної участі Партії регіонів – прийняла Закон про основи національної безпеки, у якому ще раз підтвердила для тих, хто сумнівався: Україна таки йтиме шляхом євроатлантичної інтеграції.
– Улітку 2004 року на Стамбульському саміті українська делегація – знову ж таки на чолі з Президентом Кучмою – планувала отримати від Альянсу запрошення… так-так, до Плану дій щодо членства в НАТО, навколо якого такі пристрасті киплять у 2008-му. Тобто через цілих чотири роки. Благо, трохи «відбілений» в очах натівських партнерів відправкою українських військових в Ірак імідж Кучми вже дозволяв ставити перед натівцями такі питання. Проте в Альянсі не насмілились цього зробити, бо, подейкують, хотіли ще подивитись, як пройдуть президентські вибори в Україні. Леонід Данилович на відмову образився і, прилетівши додому та переговоривши з Путіним, викреслив членство в НАТО як кінцеву мету євроатлантичної інтеграції України з військової доктрини.
Це все, ще раз підкреслюю, було до 2004 року. Що робилось із євроатлантичною інтеграцією у період 2005–2008 рр.? У 2005 році Україна та НАТО перейшли до режиму Інтенсифікованого діалогу з питань членства та відповідних реформ на засіданні Комісії Україна–НАТО у Вільнюсі й досі не можуть вийти на формат відносин, до якого ще в 2004 році був готовий Президент Кучма. І хтось після цього ще буде казати, що нинішнє українське керівництво форсує події?
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.