Публікації

Останнім часом доводиться розпочинати розмову з різними представниками країн-членів НАТО з їхнього питання: «Кого з українських можновладців можна вважати щирим євроатлантистом?».Я як щирий єроатлантист не дуже люблю це питання, але від правди дітись нікуди: таких людей у нашій владі можна порахувати на пальцях однієї руки. Прекрасно розуміють це і в Альянсі. Отож, як тільки йдеться про таких людей, то самі називають: «Ющенко, Огризко, хто ще?». Спікер парламенту Арсеній Яценюк на моє пряме питання у минулий вівторок «Ви – євроатлантист?» (див. інтерв’ю «Главреду»), наприклад, відповів таким чином: «У сьогоднішніх геополітичних умовах приєднання України до ПДЧ було б резонним».\
Звісно, цей список можна продовжити Анатолієм Гриценком, Борисом Тарасюком чи Олегом Рибачуком, проте вони на сьогоднішній день вже не мають тих важелів впливу, як у часи високих посад. Та й у їхніх стосунках з Президентом не все так безхмарно, як хотілось би хоча б для видимості командної гри на євроатлантичному напрямку.

Нещодавно на засіданні Дипломатичного клубу, організованого спільно Фондом Яценюка «Open Ukraine» та Фондом Пінчука, хтось із присутніх назвав Олега Рибачука головним поборником НАТО в Україні. Олег Борисович не витримав і зауважив у тому дусі, що якщо його вважають головним поборником НАТО, то йому шкода цю країну. Звісно, було б набагато краще, якби таким поборником вважали прем’єр-міністра Юлію Тимошенко – у багатьох нових країнах-членах НАТО саме прем’єри курували процес вступу до Альянсу, тим самим засвідчуючи, що уряд готовий взяти на себе зобов’язання проводити необхідні реформи. Членство в ЄС і НАТО було винесене за лапки внутрішньополітичних баталій між ключовими політичними гравцями – те, що життєво необхідно зробити для реалізації євроатлантичних планів і в Україні.

Чому на євроатлантистах при владі так багато акцентують увагу наші натівські партнери? Та тому, що від підтримки політичних еліт напряму залежить і підтримка серед населення. Далеко за прикладами ходити непотрібно. Коли у 2002 році в Україні лояльними до членства в НАТО були всі ключові політичні гравці, підтримка населення коливалась в межах рекордних 30–32%. Сьогодні ситуація виглядає таким чином, що, за даними опитувань Центру Разумкова, в період натівського протистояння у парламенті кількість противників членства в НАТО збільшилась. Отож, інформаційну кампанію потрібно розпочинати не так в регіонах, як у залі Верховної Ради, а також міністерствах та відомствах, включно з МЗС. Адже, стверджують наші співрозмовники, те, що Україна не отримала ПДЧ на Бухарестському саміті, не в останню чергу й провина деяких українських урядовців (сподіваюсь, на Банковій та Михайлівській здогадаються про кого йдеться), які не дуже коректно поводили себе з навіть високопоставленими представниками Альянсу, за що ті, зізнаються, вимушені були підкоригувати своє ставлення до євроатлантичних планів України на короткострокову перспективу.

Цікаво й інше: усі останні результати соцопитувань, незалежно від того, ким вони були проведені, засвідчують – ядро прихильників Альянсу в Україні вже сформувалось. Так, воно невелике – в межах 20%, але це вже та планка, від якої можна відштовхуватись, поступово нарощуючи коло євроатлантистів серед населення.

Звісно, хтось може зауважити, що для проведення євроатлантичної кампанії достатньо бути гарним виконавцем. Як, наприклад, Юрій Єхануров, про якого досить позитивно відгукуються мої співрозмовники з країн-членів НАТО, коли йдеться про роботу на натівському напрямку міністра оборони. Або – не смійтесь – Раїса Богатирьова, котра, за нашою інформацією, справила неабияке враження на польську сторону під час свого недавнього візиту до Варшави, старанно відпрацьовуючи всі євроатлантичні тези президентського авторства. Більше того, польські високопосадовці не без інтриги натякають, що вже найближчим часом результати візиту секретаря Ради нацбезпеки до Варшави дадуть про себе знати і в Україні. Однак знову ж таки виникає питання: чи можлива стовідсоткова віддача на євроатлантичному фронті без щирого переконання в тому, що альтернативи членства в НАТО для України наразі не існує, без внутрішнього драйву задіяти всі важелі впливу й особисті зв’язки, без, нарешті, оглядок на електоральні застереження? Питання відкрите.

Як відкриті, до речі, й інші питання: чи визнає Президент за необхідне, аби за зовнішню політику в його Секретаріаті (у тому числі і євроатлантичний напрямок) й надалі відповідала людина, скута у своїх діях дещо іншими переконаннями – а саме, що Україні потрібен нейтралітет на зразок швейцарського? Напередодні травневих вихідних обізнані люди з Секретаріату Президента розповідали мені, що якщо Сан Санич Чалий і піде зі своєї посади, то, швидше, за власним бажанням – ніхто його спеціально звідти не виштовхує.

Невідомо також, наскільки адекватною в євроатлантичному контексті виявиться фігура майбутнього посла України в Німеччині. Ризикну припустити, що з кандидатурою на главу дипломатичного представництва в цій, не побоюсь сказати, ключовій на сьогодні з точки зору НАТО країні можуть виникнути більші проблеми, ніж з кандидатурою посла в Росії. Хоча б тому, що професійні дипломати у ранзі посла, які б до того ж ще спілкувались німецькою, справжній дефіцит у системі українського МЗС. А «вирощувати» когось особливо нема часу…