Публікації

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Чим ближче до часу “Ч” – моменту вирішення Євросоюзом, як далі діяти з Угодою про асоціацію для України – тим стає зрозуміліше, що символізм для ЄС важливіший, ніж системний підхід, до якого вони так люблять апелювати.\
Фюле хотів як краще, у цьому сумнівів немає. Саме тому він і розписав розмиті рекомендації Раді міністрів закордонних справ ЄС у доступній і красивій формі. Список Фюле потрібен самому Фюле і тим, кого він на брюссельському рівні встиг “заразити” Україною. Він потрібен їм для того, щоб було б хоч із чимось виходити до країн-членів, промотуючи підписання Угоди про асоціацію. Бо щоб там не говорили, коли є 11 вимог, щось-таки можна виконати. При цьому, не здивуюсь, якщо політичні лідери в деяких ключових столицях ЄС з ним навіть незнайомі.

Так що, не складно уявити, що у Єврокомісії та Службі зовнішньої дії в Брюсселі вистачить бажання і терпіння сидіти з ручкою і ставити галочки навколо виконаних пунктиків, у країнах-членах – особливо скептично налаштованих – навряд чи. Образно кажучи, поки в Брюсселі нанизуватимуть намисто з виконаних пунктів, у Берліні, Парижі чи Римі можуть забажати кольє з одним, але крупним діамантом. У вигляді реального прогресу у справі Тимошенко. Бо навіть вирішення справи Луценка, за словами деяких поінформованих європейських співрозмовників, “буде дуже важливим жестом, але недостатнім”. Справа Тимошенко – це символічно, і після її вирішення виборці у Німеччині не будуть запитувати, чому Берлін дав відмашку на підписання Угоди про асоціацію зі “злочинним режимом”. Прийняті чи вдосконалені закони у сфері протидії корупції чи виконання українською владою рекомендацій остаточного звіту ОБСЄ/БДІПЛ по виборам – німецькому електорату так не продаси, як звільнення з тюрми “ікони Помаранчевої революції”.

Список Фюле – це системний підхід. І, впевнена, це не марна затія. Адже, як показує досвід, будь-який зовнішній важіль впливу з чіткими дедлайнами – нехай примарний, але шанс просунутись по реформах, які з року в рік застрягають на якомусь із поверхів типово постсовкової української бюрократії, де головне – імітація процесу, а не досягнення результату, а взяти на себе відповідальність автоматично означає стати козлом відбувайлом.

Блок, який стосується судової реформи, у “списку Фюле” – реально та глиба, яку треба нехай на пару сантиметрів, але зсунути, користуючись яким не яким зовнішнім пресингом. Причому не тільки з боку ЄС, але й США, котрі на рівні Департаменту юстиції брали участь в підготовці нового Кримінально-Процесуального Кодексу (до речі, американці проштовхували його ще з 2005 року, але документ мертво завис в адміністрації Ющенка), а сьогодні – активно виступають за підготовку й прийняття адекватного Закону про прокуратуру. Вболіваю за цей закон не лише як експерт, який бажає реального зближення з Євросоюзом. Вболіваю просто як громадянин, якого обурює життя у реально прокурорській країні. Один лише факт: за результатами досліджень Ради Європи, в Україні на душу населення припадає НАЙБІЛЬША кількість прокурорів – 21 прокурор на 100 тисяч мешканців, у той час як в Австрії, Британії чи у Франції цей показник становить менше 5 прокурорів. Інша цікава цифра – у Верховній Раді, за деякими підрахунками, засідають більше 20 радянських прокурорів.

Звичайно, така прокурорська армія буде робити все можливе, щоб ніякої суттєвої реформи не відбулось. Адже так приємно працювати прокурором в країні, де суди задовольняють майже 100% подань прокурора на арешт. Так приємно почувати себе царем та богом одночасно, не переймаючись, що потім доведеться відповідати за неправильні рішення та скалічені людські долі, бо такого механізму покарання самих прокурорів реально поки не існує. Так приємно захищати державні інтереси лише у справах, де йдеться про ласі шматки власності чи дорогі земельні ділянки, сприяючи одній бізнес стороні на противагу іншій. Так приємно публічно звинувачувати людей ще до висунення офіційного звинувачення, не те що завершення суду. Так приємно, зрештою, зайти у дорогий ресторан і безкоштовно пообідати з устрицями й дорогим вином, та ще й пригостити різними делікатесами поважну іноземну делегацію, з задоволенням спостерігаючи за їхніми округленими очима.

Недавно брала участь у якості спостерігача на переговорах робочої групи з питань верховенства права в рамках Стратегічної комісії Україна-США у Держдепартаменті. Один з американських фахівців за кавою поділився, що їхня допомога націлена на те, щоб українські прокурори зрозуміли те, що як білий день зрозуміло для прокурорів у цивілізованих країнах світу: людей можна виправдовувати. Функція прокурора в цивілізованій країні – не домогтися засудження людини за будь-яку ціну. Його обов’язок – лише представити суду всі достовірні докази, а не вибирати ті докази, які йому підходять і діють на користь обвинувачення.

І насамкінець. Реформа судової системи включно з прокуратурою – це, передусім, ментальна реформа. І тут йдеться вже не тільки про пострадянську ментальність прокурорів, для багатьох з яких засудити й засадити – справа честі, а виправдати – прояв слабкості і не пацанської поведінки. Йдеться про мільйони пересічних українців, які за типовою совковою традицією вважають, що кількість правоохоронців гарантує порядок, а покарання має бути суворим навіть за найменші проступки. І тому багато хто в Україні спокійно на те, що екс-міністр внутрішніх справ сидить у тюрмі за сміхотворні навіть для законослухняних європейців звинувачення. І тому мало хто задумується, що у нас 644 правоохоронців на 100 тисяч населення, а в Німеччині – 300, і чомусь в останній порядку більше. І багато кому наплювати, що кілька років колонії, які виписуються підлітку за вкрадену мобілку, часом руйнують його психіку на все життя.

Але змінювати ментальність набагато складніше і довше, ніж змінювати закони. Ми не можемо чекати десятиріччя, поки частина прокурорів, і частина пересічних українців позбавиться від радянського підходу до покарань. Змінювати закони з допомогою ментальності не вийде, тому треба змінювати ментальність з допомогою законів. Закон про прокуратуру конче потрібний незалежно від списку Фюле. З врахуванням рекомендацій Венеціанської Комісії та Департаменту юстиції США. І потрібний, як владі, так і опозиції. Опозиції політичній, а не прокурорській.

P.S. Коли запитую у європейців, що для них буде найкращим показником, що судова реформа в Україні відбулась, вони відповідають: коли переважна більшість українців довірятиме своїм судам й прокуратурі. До речі, навіть у Грузії рівень довіри до генпрокурора становить 71%. Це так, для інформації.