Публікації

Пост в блог на “УКРАЇНСЬКІЙ ПРАВДІ” директора ІСП Альони ГетьманчукУ п’ятницю до України коротко завітає міністр закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле. Фактично, зробить зупинку по дорозі до Вільнюса. Фактично, заради однієї зустрічі (з президентом). І фактично, заради, одного месиджу (з приводу готовності прийняти у себе хвору Тимошенко). Хоча офіційно, звісно, повідомлятиметься про обговорення прогресу виконання рекомендацій ЄС, які б уможливили підписання Угоди про асоціацію в Вільнюсі.\
Незважаючи на те, що Вестервелле не славиться успішними миротворчими місіями (а деякі з них, як-то то до білоруського президента напередодні виборів 2010 року, навіть закінчувались гучними скандалами); незважаючи на те, що як міністр закордонних справ він продовжує викликати у самих німців поблажливу реакцію у стилі “no comment” (так було, наприклад, коли я запитала щось про Вестервелле у Йошки Фішера); і незважаючи на те, що дисбаланс між прийняттям зовнішньополітичних рішень між офісом канцлера та міністерством закордонних справ за Вестервелле перетворився на справжній перекіс на користь канцелярії, зрозуміло одне: нинішня місія – це місія Ангели Меркель. Вирішення справи Тимошенко через лікування у Німеччині – це її ініціатива, про яку я писала і яку щиро підтримувала та публічно лобіювала, починаючи з квітня минулого року. Фото на перших німецьких шпальтах Меркель, яка в інтер’єрі німецької клініки тримає за руку звільнену нею ж хвору Тимошенко – “символ Помаранчевої революції” і “жертву політичних репресій на Сході Європи” у загальному сприйнятті Заходу – гарний жест напередодні німецьких виборів. А для України таке фото – шлях до підписання Угоди про асоціацію.

Звісно, деякі особливо розчаровані в німецькій політиці щодо України дипломати та експерти можуть сказати, що навіть вивезення на лікування ЮВТ – може не остаточно переконати німців: мовляв, знайдуться нові претензії до України, аби тільки вислужитись перед Росією та не підписувати Угоду. Як доказував мені колись високопоставлений український дипломат: повір, не буде Тимошенко, знайдуть щось інше.

У мене теж були деякі підстави так вважати, але вчора мала нагоду подискутувати з офіційними та не дуже представниками Німеччини на одному неформальному заході, які за келихом прекрасного вина з Франконії і якось навіть не по-німецьки експресивно дискутували про Вільнюс та Угоду з Україною. Один важливий момент – дискутували не з українцями, дискутували між собою. Поки одні переконували, що Вільнюс – це найбільш правильний час і найбільш правильне місце, інші доказували, що нічого страшного не станеться, якщо документ буде підписаний пізніше, бо ніхто нікуди не запізнюється, а українська влада, яка забирає собі найкращі “філейні шматки України” (цитую з оригіналу), не заслуговую такого подарунку від ЄС і крапка. А всі ці страшилки вступом України в Митний Союз взагалі не переконують німців, бо більшість з них вважає, що, по-перше, Янукович з сім’єю не допустять власного поглинання росіянами, а, по-друге, Путіну в реальності просто нема що запропонувати для України (навіть дешевий газ – це все ще вилами по воді писано).

Звісно, потім довелось підключитись і нам, українським учасникам. Але показово одне: підписання Угоди про асоціацію викликає дискусію серед самих німців. Показово і приємно, оскільки я прекрасно пам’ятаю, яким був дискурс у Німеччині напередодні саміту НАТО у Бухаресті, коли Україна подалась на отримання Плану дій щодо членства (славнозвісного ПДЧ). А саме – жодна жива душа в Німеччині не підтримала публічно подібне зближення України з НАТО. Всі, неначе зговорились: ніякого НАТО для України. З ЄС для України тривають дебати, і це вселяє певний оптимізм.

У чому я також вчергове переконалась вчора: німцям дуже не подобається, коли українці проводять будь-які аналогії між Бухарестом та Вільнюсом (хоча, зізнаюсь, і сама цим деколи грішу). Вони навіть ПРОСЯТЬ не вплутувати у нинішню дискусію про Угоду про асоціацію історію з НАТО – мовляв, нічого спільного немає. Водночас, деякі німецькі депутати й самі проговорюються: Німеччина не хоче бути тією країною, яка постійно щось блокує для України.

Дійсно, у Німеччини сьогодні як ніколи є шанс доказати, що вона не є такою блокуючою Україну силою. У Вільнюсі німці мають сказати “так” або “ні”. Інші варіанти на кшталт “не зараз”, “можливо” – не приймаються, враховуючи ставки у цій дійсно стратегічній “грі” для регіону.

Українській владі, в свою чергу, потрібно зрозуміти: Меркель – складний, але далеко не найгірший німецький партнер для України. Принаймні, вона точно може дозволити собі прийняти рішення, продиктоване виключно інтересами Берліна, а не Москви чи ще якоїсь столиці.