Опонентам НАТО ніяк не щастить: то вони впевнено «хоронили» Альянс під його 60-річчя, а він, як бачимо, живіший за всіх живих.То до останнього сподівались, що саміт НАТО закінчиться скандальним необранням нового генерального секретаря (прем’єр-міністра Данії Андерса фог Расмуссена), а його все ж обрали. То роздмухували історію з не запрошенням України до святкувань на французько-німецькому кордоні, хоча «Главред» ще більше місяця тому написав, що це буде за саміт, і які в України шанси заявити там про себе. \
Я вирішила написати кілька рядків, присвячених вікендовим подіям у Страсбурзі та Келі не тому, щоб розповісти, якою чудовою та ефективною організацією є НАТО. Тим паче, що чудово розумію всі його недоліки і двома руками за нову стратегічну концепцію Альянсу, адже 60 років беруть своє – як і в людини, у такому віці змінюються пріоритети і світ виглядає по-іншому. Однак, саміт ще раз продемонстрував: НАТО залишається найповажнішою безпековою організацію, без жодної на сьогодні серйозної альтернативи. Це «читалось» в самій даті, котру святкували цими днями, і яка, насправді, говорить набагато більше, ніж всі заяви та переможні ремарки (чи знаєте ви інший альянс країн, який би проіснував не протягом однієї військової операції, а впродовж 60 (!) років?).
Це читалось в тому, що замість НАТО-12, яке виникло в далекому 49-му, після саміту на кордоні ми маємо справу з НАТО-28 ( навіть на одну країну більше, ніж у Європейському Союзі). Це читалось у дійсно помпезному поверненні Франції до військової структури Альянсу (чи потрібно було б це робити завжди налаштованому виключно на результат Ніколя Саркозі, якби французи бачили іншу достойну альтернативу НАТО?). Це читалось в тому, наскільки Франції було важливо, аби саміт відбувся саме на її території – мабуть, далеко не всім відомо, що спочатку він мав проводитись лише в Німеччині, а саме в Берліні, і лише за наполяганням французів вийшов ось такий комбінований варіант. Це читалось в тому, як країни-члени навіть у розширеному складі можуть досягати компромісу – незважаючи на те, стосується це співпраці з Росією чи виборів нового генсеку Альянсу, кандидатуру котрого, як відомо, до останнього моменту блокувала Туреччина. І читалось, до речі, в тому, що вперше генеральним секретарем НАТО став фактично глава держави (раніше на цей пост вибирали колишніх глав МЗС або міністерств оборони). Це ще раз підкреслює вагу посади і її престижність, хоча до останнього ходили чутки, що датський прем’єр буде балотуватись на посаду президента Єврокомісії, котру Жозе Мануель Баррозу залишить у цьому році.
Так, багато можна говорити про те, що країнам-членам буває складно домовитись, і Україна чудово відчула це на собі під час Бухарестського саміту. Але такий пошук консенсусу свідчить якраз про те, що позиція кожної країни-члена може бути вирішальною, а не те, що всі питання вирішуються в одній столиці, як намагаються доказати опоненти Альянсу. Так сталось з Німеччиною, яка перекрила для України шлях до ПДЧ на початку минулого року. Так сталось із Грецією, яка досі не пустила в Альянс Македонію, оскільки остання не відкоригувала свою назву. Так майже не сталось позавчора з Туреччиною, яка в обмін на свою згоду на кандидатуру датського прем’єра «виторгувала» для себе пост заступника Альянсу та ще кілька не менш бажаних речей.
Так, дехто може сказати, що в НАТО зараз тріщить по швах через Афганістан. А те, що країни-члени, військові яких виконують свою місію на небезпечному півдні країни збирались напередодні окремо від інших контрибуторів – ледве не кінець Альянсу. Але як правильно згадав хтось з європейських експертів, у 90-х німців не можна було примусити направити свою місію до сусідньої Боснії, а зараз німецький контингент під егідою НАТО перебуває в Афганістані – і це вже неабиякий прогрес.
Що ж до України, в якій навіть прихильники євроатлантичної інтеграції напередодні саміту посипали голову попелом, стверджуючи, що максимум на що можемо розраховувати на ювілейному саміті – так це на один рядок в підсумковій декларації, то їй явно потрібно заспокоїтись. По-перше тому, що всі політичні крапки над «і» були розставлені у минулому році, і зараз треба просто попрацювати на щасливе євроатлантичне майбутнє у себе вдома, а не скиглити від саміту до саміту. По-друге, у підсумковій декларації саміту для України знайшлось два абзаци, головний месидж яких надзвичайно важливий з огляду на минулорічні події в Грузії та політичний безлад в Україні: «У Бухаресті ми погодились, що Україна та Грузія стануть членами НАТО і ми підтверджуємо всі елементи цього рішення (виділено редакцією), так само як і рішення, прийнятого нашими міністрами закордонних справ у грудні минулого року».
Отож, як бачимо, регресу в українській позиції НАТО не спостерігається, а раз так – потрібно спокійно закачати рукави й попрацювати на Річну національну програму, що, як ми вже неодноразово писали, де-факто є тим самим ПДЧ. Тим паче, що уникнути ПДЧ – принаймні, з перспективи сьогоднішнього дня – Україні навряд чи вдасться: у підсумковій декларації ювілейного саміту згадується і про те, що наступне рішення в контексті України має бути ухвалене якраз з приводу Плану дій щодо членства.
І останнє: новобраний генсек Альянсу. По-перше, потрібно в черговий раз нагадати: рішення в Альянсі приймають країни-члени, а не секретаріат чи генсек НАТО, отож суттєво змінити розклад сил, в тому числі й щодо України, новий генеральний секретар апріорі не в змозі. По-друге, кандидатура Андреса фог Расмуссена була однією з тих кандидатур, які найбільше влаштовували Україну (поруч з польським міністром закордонних справ Радеком Сікорським). І справа не так особисто в датському прем’’єрові (хоча він був одним із тих європейських можновладців, які не боялись вголос у минулому році він більш, ніж чітко говорив про свою підтримку ПДЧ для України), а в цілком лояльній позиції Данії з приводу євроатлантичних амбіцій Києва – на відміну від деяких інших країн-членів Старої Європи, датчанам ніколи не треба було пояснювати, чому Україна має отримати ПДЧ і далі рухатись до повного членства в Альянсі. У деяких експертів навіть склалось враження, що після того, як в НАТО вступили балтійські країни, датські політики (як і шведські в контексті ЄС) вирішили взяти політичне «опікунство» над Україною. Щоправда, зрозуміли в Копенгагені вагу і потенційне місце України в світі не відразу. І чи не найбільш красномовно демонструє це той факт, що Данія – чи не єдина країна в світі, яка за роки незалежності України встигла відкрити в ній посольство, потім закрити, а через деякий час знову офіційно відкрити.
За нашою інформацією, чимало роз’яснювальної роботи провела в Копенгагені і Наталя Зарудна – український посол в цій країні до жовтня минулого року. Так само грає на руку взаємному зближенню і спільна мова, котру знайшли нинішні міністри оборони України та Данії. Та й просто в цій північноєвропейській країні вистачає відомих симпатиків України та її членства в Північно-Атлантичному Альянсі. Такою, зокрема, є нинішня радниця Юлії Тимошенко Ханне Северінсен. Вона, як і інші датчани, бачать у НАТО передусім можливість для України перейняти цінності та правила гри цивілізованого західного світу. А заодно і розуміють, наскільки спекулятивною є тема нейтралітету: у свій час Данія теж хотіла жити за принципом «моя хата скраю» і оголосила «вічний нейтралітет», але Німеччина чомусь на нього зовсім не звернула увагу, коли окуповувала північну сусідку навесні 1940 року. Отож, те, що саме представник Данії посів пост генсека НАТО є навіть і символічним: його країна особливо вдячна Альянсу за те, що уникнула ситуацій, подібних з «німецькою».
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.
Тема коментаря
Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme Comments theme.