Публікації

Радек Сікорські, міністр закордонних справ Польщі, має гарну реакцію. А коли справа заходить про Україну – особливо. Це він першим вловив хвилю під час Бухарестського саміту НАТО в 2008 році, коли розвиток подій йшов всупереч українським бажанням отримати ПДЧ, і разом з Лєхом Качиньським почав пробивати формулювання про те, що Україна і Грузія будуть членами Альянсу. Так само блискавично зреагував, за моєю інформацією, польський міністр і на початку цього тижня, коли міністри закордонних справ Євросоюзу обговорювали те, аби вже наприкінці травня вручити Росії презент у вигляді «дорожньої карти» щодо безвізового режиму. Так, саме тієї бажаної карти, на котру останніми роками українські дипломати тратили титанічні зусилля і Брюсселі й інших столицях ЄС. Причому пробивали цю «дорожню карту» для Росії у понеділок ті, котрі найбільше не бажали її давати для України. А саме – представники Німеччини.Після того, як справа набула явно неприємних для України рис, Радослав Сікорські взяв слово й розповів, чому цього робити не можна. Наскільки відомо, одним з аргументів було те, що не можна Росії такий подарунок давати раніше, аніж для України. Плюс до того, безвізовий режим значився як один з заохочувальних призів для країн-учасниць «Східного партнерства», а якщо це дається для країни, яка не лише не входить до цієї ініціативи, а ще й неодноразово висловлювала своє незадоволення з приводу цього польсько-шведського проекту, то й саме «Східне партнерство» втрачає сенс. Після Сікорського висловились ще кілька міністрів з дружніх для України країн ЄС, і зрештою рішення про надання РФ «дорожньої карти» вже буквально за кілька тижнів не було прийняте.\
Проте, у цій історії є інший досить цікавий, і, можливо, навіть парадоксальний момент: Україна може просунутись у питанні запровадження безвізового режиму не завдяки тому, що є країною-учасницею «Східного партнерства». І не тому, що вже хтозна кільки часу декларує європейську інтеграцію пріоритетом своєї зовнішньої політики чи потратила на це масу дипломатичних й політичних зусиль. Вона може просунутись, передусім, тому, що дорожню карту з безвізового режиму в ЄС хочуть дати Росії. А враховуючи євросоюзівське лобі, яке стоїть за цим кроком (крім Німеччини, там на всю потужність працюють, зокрема, французи та іспанці), то таке рішення може вже бути прийняте ще до кінця року. У Києві сподіваються, що завдяки таким людям, як Сікорський, це відбудеться одночасно з позитивним вердиктом і для України. І рішення про це оприлюднять на саміті Україна-ЄС в жовтні цього року.

Якщо, звісно, команда нинішніх професіоналів буде відповідати за свої слова не тільки на російському фронті, але й на європейському. Маю на увазі, що мобілізує свою коаліцію та ратифікує у Верховній Раді двох конвенцій, що ЄС нещодавно запровадив як певні передумови для отримання «дорожньої карти»: Конвенцію Ради Європи про захист персональних даних 1981 року, а також Конвенцію ООН по боротьбі з торгівлею людьми. Якщо в жовтні буде прийняте позитивне рішення, то далі, знову ж таки, багато залежатиме від того, наскільки швидко Україна виконає інші вимоги ЄС, що будуть прописані вже в самій «дорожній карті» – від створення багатостраждального єдиного Міграційного органу до запровадження біометричних паспортів. У випадку з балканськими країнами цей процес зайняв менше року.

Як би це парадоксально не звучало, Україні пощастило, що позиції Києва та Москви в якнайшвидшому запровадженні безвізового режиму з Євросоюзом співпадають. Але залишається відкритим питанням, чи на цьому місці Україна не забажає зупинити свою інтеграцію в ЄС? Адже її інтереси з Росією далі розходяться. Росія не ставить за мету членство в Євросоюзі, і навіть всеосяжна зона вільної торгівлі з Євросоюзом, про котру наразі домовляється Україна, є для неї більмом на оці, бо не дає можливості втягнути Україну до Митного союзу. Одним словом, залишається питання, чи Україна буде спроможна рухатись в ЄС хоча б на крок далі за Росію? Тим більше, що більшість населення України, якщо мислитиме сьогоднішніми короткозорими категоріями, навряд чи захоче чогось більшого від ЄС, аніж безвізового пересування його просторами. Як і бізнесмени Партії регіонів у випадку з Зоною вільної торгівлі: чи багато з них захоче закрити свої підприємства, робота котрих не кореспондуватиметься з вимогами відповідної угоди?

Ну а в контексті Польщі особливо приємно, що розпочате напередодні польсько-російське «перезавантаження» поки що не позначається на українському напрямку зовнішньої політики РП. Незважаючи на те, що Радослав Сікорські представляє в уряді партію прем`єра Туска, котрого після смоленської трагедії деякі опозиційні медіа в Польщі охрестили ледве не агентом Кремля…