Публікації

Після заяви Лєха Качиньського, в якій він майже відкритим текстом натякнув, що Польща не зніме вето з переговорів щодо Угоди Росія-ЄС, поки Україні та Грузії не буде надане запрошення до ПДЧ, я не могла втриматись, щоб не написати про роль Варшави в поточних євроатлантичних справах України. Тим паче, що є моменти, які вимагають певного роз’яснення.Але спочатку про те, що саме сказав Лєх Качиньський. Як повідомило агентство Reuters, польський президент з притаманною йому відвертістю констатував, що «тільки люди, не повністю інформовані в політичному плані, могли подумати, що те, що трапилося з Планом по приєднанню до НАТО (Грузії та України) ніяк не пов`язано з опором Росії». І додав: «Нам, звичайно, потрібно провести переговори (з Росією – Авт.), ми, звичайно, повинні створити атмосферу, яка допоможе скоротити недовіру. Але зовсім інше питання – чи будуть стратегічні переговори (Росії та ЄС) розблоковані в найближчому майбутньому…Спершу мені хотілося б дізнатися, як вирішиться справа з Планом по приєднанню Грузії та України до НАТО». \
Очевидно, що розрахована ця заява, передусім, на двох двигунів Євросоюзу і по сумісництву гарних друзів Росії – Францію та Німеччину. Тут я не можу не пригадати відому минулорічну прес-конференцію Ангели Меркель та Владіміра Путіна у Самарі. Всі ми добре пам’ятаємо, як тоді, у присутності свого російського друга, вона фактично стала на захист представників «Іншої Росії», яким не дали змогу провести мітинги протесту у місті, де відбувався саміт Росія-ЄС. Причому тут Самара до Бухаресту? Та притому, що навіть мої німецькі співрозмовники до останнього згадували цей епізод як доказ того, що Німеччина зовсім не є вразливою на вплив Росії, і в потрібний момент може бути налаштована більш ніж рішуче. Я б, можливо, їм і повірила, якби рік тому не мала кілька плідних розмов з окремими німецькими дипломатами та експертами, «вхожими» в канцелярію Меркель. Так от, вони розповіли, що тодішня осудлива заява Меркель була зроблена з розрахунком… на польського президента Лєха Качиньського, який вже тоді (щоправда, з іншого приводу) блокував російсько-євросоюзівські переговори по Угоді.

Сьогодні у Меркель не існує такого життєвого інтересу підігрувати польському президенту, аби вивести на «суттєво новий рівень» відносини між Росією та ЄС хоча б тому, що Німеччина наразі не головує в Євросоюзі. А от у Франції, яка починає головування з 1 липня цього року, дуже навіть є. Отож, 23 квітня, коли Ніколя Саркозі приїде з офіційним візитом до Варшави, йому однозначно буде про що поговорити з польським колегою. З іншого боку, наші джерела в країнах-членах НАТО притримуються думки, що насправді позиція Ніколя Саркозі щодо українського ПДЧ є, певною мірою, залежною від позиції Ангели Меркель. Іншими словами, якби Берлін підкоригував свою точку зору, можна було б сподіватись на її видозміну і з боку Парижу.

Заява Лєха Качиньського насправді стала продовженням його політики щирого вболівання за долю української та грузинської заявки на План дій щодо членства. Першим публічним виявом такої політики стало звернення пана Качиньського до 25 країн-членів Альянсу, опубліковане напередодні Бухарестського саміту. У ньому він висловив думку, яка потім стала однією з візитівок нинішньої зустрічі у верхах. Як ви, мабуть, здогадались, йдеться про нагадування Німеччині, як її приймали у 1955 році в НАТО – з кордонами, які на той момент були визнані не всіма європейськими країнами, і з розділеним Берліном, який загрожував світу військовим конфліктом.

Проте, коли йдеться конкретно про Бухарестський саміт, Україна має завдячувати польському президенту та, між іншим, міністру закордонних справ Радославу Сікорському дещо іншим. А саме – формулюванням в підсумковому комюніке саміту, що «Україна та Грузія стануть членами НАТО». У чому конкретно полягає заслуга польської делегації? За нашою інформацією, спочатку в розробленому на Північно-Атлантичній Раді документі містилось більш загальне формулювання: «Україна та Грузія колись (one day) стануть членами НАТО». Поляки перші зметикнули, що занадто вже невизначено звучить це «колись», і сходу почали добиватись, аби його в тексті не було. Відомі персонажі з табору опонентів всіляко цьому протистояли, та зрештою було досягнуто компромісне рішення: «колись» таки прибрали, а до слова «оцінка», яка має бути зроблена міністрами закордонних справ НАТО у грудні стосовно прогресу України на шляху до ПДЧ, додали епітет «перша». Отож, головний месидж, який отримала Україна на Бухарестському саміті – Україна буде членом НАТО – це месидж, яким ми не в останню чергу маємо завдячувати польським друзям.

Так чи інакше, після Бухарестського саміту у багатьох моїх колег з’явилось відчуття, що ми знову – як і в старі-добрі часи Алєксандра Кваснєвського – маємо справу з Польщею, яка готова заради вільної України (без якої, як ми пам’ятаємо, немає вільної Польщі) до останнього рвати на собі сорочку навіть в доволі несприятливих міжнародних обставинах. Лєх Качиньський почав перетворюватись для України в нового Алєксандра Кваснєвського – менш дипломатичного, більш рішуче налаштованого. Можливо, саме тому колишній польський президент під час короткого перебування вчора у Києві досить скептично оцінив результати Бухарестського саміту, зазначивши, що Україна була до нього не готова? І досить несподівано зробив закид в город американських друзів: мовляв, багато українців спілкуються англійською краще, ніж Джордж Буш. І ще більш неоднозначно висловив думку (сподівання?), що в НАТО будуть як Україна, так і Росія.