Публікації

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”Урочисто, трохи навіть пафосно, Костянтин Грищенко сьогодні звітував про зовнішню політику України в 2011 році та розповідав про її пріоритети на 2012 рік. Перед студентами Інституту міжнародних відносин, а заодно перед послами, профільними експертами і журналістами. Ті, хто звикли бачити Костянтина Івановича в міру агресивним і в міру зверхнім, сьогодні явно були розчаровані: міністр виглядав надміру спокійним, чи-то втомленим чи-то трохи збайдужілим. А коли він наприкінці свого спічу взагалі почав розповідати про те, як завів собі iPad, налаштував Skype, щоб спілкуватись з послами (не всі посли були щасливі), почав користуватись Twitter-ом, не розуміючи спочатку його переваг, або ж як у років 12 вирішив стати дипломатом, спостерігаючи за своїм батьком – співробітником МЗС УРСР і як у приблизно такому ж віці його донька вирішила не стати дипломатом (хоча зараз працює радником з міжнародних питань міністра Бойка) – його, чесно кажучи, взагалі стало чомусь шкода.\
Враження про “якогось не такого” Грищенка склалось не лише у мене, але й у кількох послів та їх замів, котрі відразу після презентації накинулись до мене з питаннями, що чути в експертних колах про звільнення міністра. Посол однієї європейської країни взагалі запитав: “Чи правда, що готують Єлісєєва?”, і не дочекавшись моєї відповіді продовжив: “Ну що ж, логічно – супер енергійний, професійний, знає всіх і вся в Брюсселі”. Інші запитували, що сталось з кандидатурою начебто улюбленця Льовочкіна Руслана Демченка, якого в дипломатичних кулуарах у грудні вже майже інагурували на міністерський пост. Лише іноземні дипломати тоді, пригадується, знизували плечима: мовляв, а хто, взагалі-то такий цей містер Демченко? Але, якщо вже відверто, замінять Грищенка чи ні, але на фоні Соломатіна міністра оборони Костянтин Іванович виглядає навіть дуже професійно та по-європейськи.

Що стосується презентації, озвученої міністром, то варто привітати Департамент політики і безпеки МЗС за те, що змогли не лише якимось чином все структурувати й оформити у вигляді слайдів, а ще й умудрились витиснути максимум плюсів від серйозно інфікованої внутрішньополітичними справами зовнішньої політики України. Плюсів, починаючи з завершення майже п’ятирічних переговорів з ЄС щодо Угоди про асоціацію та досягнення рекордного товарообігу з Росією в $50 млрд., до скасування візового режиму з Боснією та Герцеговиною, Аргентиною Ізраїлем та Бразилією (це для тих, як сказав міністр, хто полюбляє “ізраїльські святині”, бразильський маскарад та аргентинські стейки), до евакуації українським крейсером “Костянтин Ольшанский” жертв військової операції в Лівії та української різдвяної ялинки у Ватикані.

Не буду зараз переповідати, що міністр сьогодні розповідав у своєму дипломатично відшліфованому виступі. Всі, хто захоче, ознайомляться з ним на сайті МЗС. Скажу краще, чого він не сказав. Не сказав міністр того, що насправді найкрасномовніший результат зовнішньої політики Януковича зводиться до того, що якщо ще рік тому найпопулярнішими словами в інформаційному просторі були “євроінтеграція” та “модернізація”, то сьогодні такими словами є “санкції” та “ізоляція”.

Не сказав міністр про те, що якщо раніше показником ефективності візиту того чи іншого західного гостя до Києва вважався рівень його офіційних зустрічей в українській столиці, то з кінця минулого року – чи зможе він потрапити спочатку в СІЗО, потім в колонію до Тимошенко (єврокомісар Фюле, кажуть, дуже пишався, що став європейським “першопрохідцем” до камери Юлії Володимирівни).

Не сказав міністр і про те, що в Європейському Союзі в України де-факто залишилось лише два “стратегічні партнери” – Польща і Литва, а в самій Україні, як зізнаються за чашкою кави деякі українські дипломати, на 46 мільйонів населення знайдеться не більше 50 людей, які професійно орієнтуються в питаннях євроінтеграції.

Явно свідомо оминаючи словосполучення “стратегічні партнери” не сказав міністр і про те, що за визначенням Банкової тепер нашими стратегічними партнерами (крім, звісно, традиційних Росії, США, Польщі), числяться ще й Туреччина (дякуємо пану Ердогану за дружбу з Януковичем), Бразилія (дежавю з часами Кучми, який все марив запустити українську ракету з бразильського космодрому в Алкантарі і начебто Янукович готовий це втілити вже в наступному році), Китай, і Азербайджан (Грузія тепер відпочиває – про неї у виступі жодної згадки).

Не сказав міністр і про те, що обіцяючи сьогодні демократичні парламентські вибори, в Євросоюзі і США все більше схиляються до думки, що вибори апріорі не можуть бути визнані демократичними, якщо в них не зможе взяти участь Тимошенко й інші “політв’язні”. І не сказав про те, що які б амбітні плани не вимальовував МЗС з приводу головування України в ОБСЄ у 2013 році (місія дійсно важлива і відповідальна), Україну не сприйматимуть у цій ролі, якщо вона “завалить” власні вибори. Принаймні, саме цю позицію доводилось чути буквально днями від одного дуже високопоставленого дипломата з чи не найвпливовішої країни-члена ОБСЄ.