Публікації

Березень багатий на події, пов’язані з НАТО. І якщо про річницю виходу Франції з Альянсу мені було писати легко та приємно, оскільки в цьому ж місяці Ніколя Саркозі офіційно заявив про повернення своєї країни до військових структур Альянсу, то про сьогоднішню дату – десяту річницю з моменту військової операції НАТО в Югославії – набагато важче й відповідальніше.Та оскільки привид цієї операції Альянсу досі витає українськими просторами, і йому постійно намагаються вдихнути життя місцеві антинатівці (востаннє на широку аудиторію це робила Інна Богословська в ефірі «Інтеру» у п’ятницю), вважаю за необхідне повернутись до цієї невигідної, на перший погляд, для євроатлантистів теми. І роблю це не для того, аби українці могли здійснити чергову мандрівку часом, які й так їм на кожному кроці влаштовують «регіонали» та «вітренківці», а й продемонструвати, що 1999 рік і 2009-й – дві різні речі. І для мешканців Сербії, на відміну від деяких представників української Партії регіонів, сприйняття Альянсу не зупинилось на першій часовій позначці. \
Отож, коли з моменту операції минуло вже десть років, можемо зробити висновок: інколи щоб вилікувати важку хворобу замало звичайних ліків – потрібно зробити хірургічне втручання, яким би небажаним воно було для самої людини чи її родичів. Я про те, що етнічні чистки Мілошевича тривали десять років, а після двомісячної операції Альянсу в регіоні нарешті запанував мир, який ми можемо спостерігати й донині. Тобто цей мир не встановився на місяць чи півроку, цей мир не став не короткою паузою в затяжній балканські війні, а беззаперечним фактом протягом останнього десятиліття. І на сьогодні немає жодних симптомів, що його вдасться зруйнувати, перетворивши знову регіон на страшну м’ясорубку.

Ті ж, хто у кожній публічній дискусії полюбляє позгадувати «бомбежки НАТО» і попричитати з приводу «бедных сербских братьев», має знати: все це виглядає щонайменше дивно, враховуючи той простий факт, що майже всі країни колишньої Югославії, яких з Сербією пов’язує значно більше, аніж Україну, вже стали або планують стати членами Альянсу. Зокрема, цей процес можна зобразити так:

Колишні югославські республіки, які є членами НАТО або завершують процедуру вступу – Словенія, Хорватія, Македонія;

Колишні югославські республіки, котрі готуються до вступу: Чорногорія, Боснія та Герцеговина.

Питання виникає логічне: якщо НАТО такий страшний агресор, чому всі колишні югославські республіки, крім безпосередньо Сербії, вишикувались у чергу до цього «агресивного блоку»?

Та й навіть сама Сербія, не виключено, що потрапить до Альянсу. І, можливо, навіть зробить це раніше України. І ось чому: рівень підтримки НАТО в цій країні впродовж останнього року коливається на позначці 28-30%. Десь близько 55% виступають проти членства в Альянсі. Нічого не нагадує? Так, в Сербії, яку НАТО «бомбило» рівень підтримки приблизно такий же як в Україні, а рівень не підтримки – менший, ніж у нас (у нас, як відомо, він дещо вищий за 60%). Причому, серби дійшли до нинішньої позначки поступово і, є підстави вважати, свідомо: у 2001 році підтримка членства в НАТО у цій країні сягала лише 12%.

Існує чимало причин, чому багато сербів змінюють своє ставлення до Альянсу. Одні чудово розуміють, що без НАТО серби у Косові впродовж всіх цих років мали б значно більше проблем, і, до речі, відчуття безпеки у них з’явилось і завдяки знайомству з нашими військовими з Українсько-польського батальйону. Минулого року, перебуваючи в Косові, доводилось чути, що коли місцеві серби бачили «натівських» (саме так сприймають там і наших хлопців з Укрполбату) військових, які носять такі ж натільні хрестики, і як і серби є православними, то потрохи змінювали ставлення до всього контингенту.

Інші переглядають своє ставлення до Альянсу, бо не хочуть, щоб Сербія залишалась такою собі «чорною дірою» між сусідніми країнами-членами, які вже є або швидко будуть членами НАТО. А ще хтось прекрасно розуміє, що сьогоднішнє НАТО-27 це вже не НАТО-19, яке вело тодішню операцію, а серед країн-членів Альянсу є й такі, які досі не визнали і, швидше за все, не визнають незалежності Косова. Отож, може нарешті перестанемо перейматись долею сербів і НАТО більше, ніж це роблять вони самі?