Публікації

Є багато способів подолати страх. Але коли йдеться про страх перед вступом до НАТО, який завдяки політикам бродить Україною, то один із найдієвіших способів – подивитися на Альянс зсередини. Тобто відвідати штаб-квартиру НАТО в Брюсселі.На жаль, не багатьом українцям вдається поїхати й побачити все на власні очі. Проте добре, що це можуть зробити принаймні люди, яких вони обирали. Коли я дізналась про поїздку мерів деяких українських міст до НАТО, вирішила поцікавитись у наших градоначальників їхніми враженнями від такого ознайомчого турне. Чи позначилось воно на мерських симпатіях чи антипатіях до Альянсу? Чи розповідали вони про свою подорож колегам-чиновникам та людям у своїх регіонах? Як ті реагували? Чи треба Україні, зрештою, вступати до НАТО? Олександр Ісип, міський голова міста Кобеляки (Полтавська область)
В Україні завжди бракує часу й можливостей вивчити ті питання, які для держави є доволі важливими. У штаб-квартирі я не просто отримав корисну інформацію, яку, в принципі, міг прочитати в Інтернеті чи в журналі, а отримав її з перших джерел. Я зміг переконатися, що колективна безпека за системою НАТО вкрай потрібна для України.
Найбільше мене вразило те, що там усе досить демократично, відкрито, невоєнізовано й неагресивно. Штаб-квартира НАТО – це просто великий офіс координації багатьох країн, які пов’язує взаємний захист і система колективної добровільної безпеки, з якої ще ніхто не виходив. Окрім свого часу Франції, яка зараз знову бере участь в Альянсі.
Я написав відкриту статтю у місцевій пресі про свою поїздку, також говорив із депутатами, з керівництвом міста на цю тему. Постійно спілкуюсь про це з людьми. Вони розуміють, так само як і я, що Україні в НАТО заважає вступити сама Україна. Ззовні нам ніхто не стоїть на заваді. Альянс готовий нас прийняти, якщо ми виконаємо пункти ПДЧ. Зокрема ті, що пов’язані з демократизацією, свободою слова, реформами судів, самоврядування.
Багато хто з наших керівників каже: «Навіщо нам це треба?». Прості люди загалом погоджуються, що це варто зробити. Але я не знаю, чи вони погоджуються, аби не встрявати зі мною в суперечку, чи тому, що це дійсно відповідає їхнім внутрішнім переконанням. Я взагалі – людина, яка намагається мислити незаангажовано. На сьогоднішній день, вважаю, можна будувати будь-яку іншу систему колективної безпеки. Наприклад, на базі слов’янських країн (Білорусь, Україна, Росія), але чітко розумію одне: сьогодні в глобалізованому світі захистити себе мають змогу лише деякі країни, наприклад США чи Росія. Такі країни, як Україна, Білорусь, будь-яка країна Європи, не можуть відповісти на посягання зовнішнього ворога. Тому ефективними є тільки спільні колективні засоби безпеки. Постає питання: які саме засоби? Наразі ефективнішої системи, ніж НАТО, у світі немає. Українцям слід пояснити, що вона – неагресивна, натомість доволі прогресивна, адже дає можливість країні сплачувати членські внески й отримувати будівельні проекти, брати участь у виробленні тих чи інших рішень на рівні з іншими країнами. Але насамперед слід пояснити людям, що байки про те, що через рік чи три роки нас приймуть у НАТО, залишаться байками, якщо не буде реформована економіка, соціальна політика, судова система, органи місцевого самоврядування, не буде захищена свобода слова. Тільки після цього нас зможуть прийняти в будь-які колективні органи – ЄС чи НАТО.
Олександр Соколов, міський голова Чернігова
У мене особисто склалося враження, що нас ніхто не тягне в НАТО і скоро там не чекають. Найбільше мені цікава була думка нових країн-членів. В Україні не та ситуація, що ми повинні когось боятися, від когось захищатися, підтримувати той чи інший блок, хоча іншого (крім НАТО. – Ред.) я поки що не знаю. Багато з того, що висловили у штаб-квартирі хорвати, литовці, поляки, – позитив, який вони бачать від вступу країни до НАТО. Але яскравого переконання – хоча, можливо, вони й не мали на меті пропонувати чи агітувати за вступ до Альянсу – я особисто не відчув.
У мене не було упередженого ставлення до НАТО, але коли ми відвідували військову базу і нам розповідали про миротворчі операції Альянсу, то я з песимізмом вислухав їхню інформацію про дії в Афганістані. І поставив запитання: представники Збройних сил Радянського Союзу вже були в Афганістані, що з того часу змінилося і яку мету ви ставите перед собою? Вони відповіли, що охороняють. Якщо порівняти кількість загиблих, які були за часів Радянського Союзу і є нині, то останні доволі значні, а партизани, які нападають, як були, так і залишились. Особистого ентузіазму щодо завершення цієї операції від військових я так і не почув.
Найбільше вразило те, що коли ми заходили в політичне відомство (мається на увазі безпосередньо штаб-квартира НАТО. – Ред.), то пройшли жорсткий догляд: усі речі повитягували, на «прозвонку» перевірили, а коли приїхали на військову базу, все відбувалось значно простіше.
Я на загальній міській нараді доповів про цю поїздку. Передав усі матеріали у відділ із зв’язків із громадськістю. До речі, люди вміють готуватися: матеріали є на всіх мовах, зокрема й українською. І про доктрину НАТО, і про створення, і про цілі Альянсу. Великого ажіотажу в місті моя поїздка не викликала. В одній газеті, щоправда, був жартівливий заголовок: «Соколов на три дні вступив у НАТО». Однак якогось аналізу, чому я поїхав, які наслідки цієї поїздки, чи агітуватиме Соколов за вступ – не було. Окремі депутати спитали – як там Брюссель?
Якщо потрібна моя думка щодо членства в НАТО, то я хотів би, аби ми були більше схожі на Швейцарію. Вступ до того чи іншого блоку викликатиме непорозуміння і протистояння. У нас є Конституція України, ми повинні чітко її дотримуватись. Чи треба, чи не треба – у нас не так багато інформації про НАТО. Кожного міського голову цікавить, що це коштує для державного та місцевих бюджетів. Чи треба Україні йти в НАТО, чи ні – у мене таких переконань немає. Я хотів би, аби провели референдум. На питання – «чи ви за позаблокову державу» я, мабуть, відповів би ствердно, у будь-якому разі на нинішньому етапі. Моє ставлення не змінилося. Мені зрозуміло одне: НАТО на нас не нападатиме. Інше питання, чи чекають на нас там. Мені особисто здалося, що не дуже.
Володимир Чайка, міський голова Миколаєва
Під час поїздки до Брюсселя, ми, по-перше, побачили, що під колективну безпеку підпадають ті держави, які є членами НАТО. По-друге, рішення приймаються тільки тоді, коли між державами-членами НАТО в політичному й у військовому плані є консенсус. Незалежно від того, велика це чи мала держава.
Натомість я не побачив загрози для України з боку Альянсу. Там працюють нормальні люди, наш представник у політичному агентстві там теж є. Нам слід проводити велику роботу серед населення, серед людей, які політично заангажовані. Найголовніше – треба виходити на всеукраїнський референдум.
Мене вразило те, що люди в НАТО виконують свою роботу професійно. Ми зустрічались із представниками різних країн – як із військовими, так і з політиками. Вони всі ставляться одне до одного як партнери. Там немає агресії, недовіри. Кажуть: «Ми працюємо у своєму стилі, французи у своєму, англійці у своєму, але всі націлені на те, щоб не було в Європі військової загрози». А політики мають домовлятися…
Мене вразило те, що коли в ЄС приймали Конституцію, голландці виступили проти, і фактично прийняття євроконституції було заблоковане. Голландія – це лише чотири-п’ять мільйонів населення. У Франції – 50. Сам факт – там поважають людей, незалежно від того, яка це держава: маленька чи велика. Це відчувається. Перед нами виступали представники Чехії, Польщі, Голландії, і ми бачили, що вони спільно працюють заради однієї мети.
Коли ми повернулись із Брюсселя, я провів прес-конференцію, де прямо сказав: «Раніше, за часів Радянського Союзу, я служив у ракетних військах стратегічного призначення. Нас лякали, говорили, що це (НАТО. – Ред.) – ворог, що він може зруйнувати систему безпеки як у Європі, так і в СРСР. Сьогодні я на це більш виважено дивлюся».
Але, те що в Україні має відбутися народний референдум – однозначно. Я як мер міста наголошую – Миколаїв наразі не готовий взяти на себе відповідальність і сказати: «Так, ми всі йдемо в НАТО». Миколаїв – це російськомовне місто, думка людей розділилася – 50 на 50.
У нас у міській раді 90 депутатів, 45 із них – представники Партії регіонів. Вони негативно ставляться до цього питання. Блок Вітренко також проти. Вони інколи навіть проявляють агресію до тих людей, які проводять у Миколаєві заходи на підтримку НАТО. Стримано до цієї теми ставляться депутати від БЮТ, «зелені», Блок «За чайку». Комуністи взагалі не сприймають. Є депутати, які розуміють, що все одно не може йтися про безпеку в Європі, якщо Україна не буде членом Альянсу. Мери, які були зі мною в НАТО, теж по-різному реагували: хтось промовчав, а хтось заявляв про те, що нічого поганого не буде, якщо Україна приєднається до НАТО. І не тільки як асоційований член, а як активний член цього блоку.
Віра Шелудченко, міський голова Житомира
Я вперше відвідала штаб-квартиру НАТО. Хочеться відзначити, наскільки всі чітко і злагоджено, демократично там працюють. Ми намагалися зрозуміти, що позитивного може дати нашій країні членство в НАТО. Брюссель відвідали голови міст із різних регіонів, не у всіх було однакове ставлення до цього питання, але вражало одне – ця штаб-квартира працює як злагоджений механізм.
У нас у державі негативне ставлення до НАТО, тому що ми не володіємо інформацією щодо цієї організації і не знаємо, чого від неї очікувати. Ми зустрічалися із багатьма представниками країн Альянсу, але найбільше мене вразила зустріч із новими членами НАТО – представниками Хорватії. Жінка, яка їх репрезентувала, розповіла, що вони почали з того, чого ми зараз не робимо: з інформаційної кампанії. До початку цієї кампанії у них лише незначна частина населення була не проти вступу до НАТО, а після того, як вони провели роз’яснювальну роботу, після того, як люди зрозуміли, що на них очікує, близько 90% хорватів проголосували за вступ до Альянсу.
У нас таке розуміння про НАТО: у ньому нібито усім керують лише представники США. Але НАТО – це насамперед колективне прийняття рішень, без згоди хоча б однієї країни-члена не ухвалюється жодного рішення. Раніше я вважала, що існує певна кількість країн, які давно виступають членами НАТО і диктують свою політику. Те, що я побачила, – це вже демократія вищого рівня. Мене вразила також розмова з поляками. Один з їхніх полковників розповів, що обов’язковою є сплата внесків, але від самого НАТО вони отримали в 10 разів більше коштів на розбудову власної інфраструктури, аніж вклали своїх. Поряд із військовими об’єктами будуються дороги, житло, готелі тощо.
Після повернення із Брюсселя я зібрала виконком, потім комісію, розповіла про свої враження. Аби визначитися щодо вступу в НАТО, нам бракує інформації. Люди мають знати більше, щоб зробити свій вибір. Я не кажу, що всіх можна переконати підтримати членство в НАТО, є багато таких, хто вважає, що Україна повинна бути нейтральною державою. Але для того, щоб кожна людина могла прийняти для себе якесь рішення, вона має володіти інформацією.
У нас є Європейський університет, де відбуваються дні Європи, зустрічі з європейцями. Саме з цими студентами ми проводитимемо інформаційні заходи, круглі столи. Молодь набагато більше цікавиться цими проблемами, ніж люди старшого покоління. На мою думку, якщо наша держава хоче мати незалежність і бути цивілізованою, розвиненою, то євроінтеграція і євроатлантична інтеграція – це наш шлях до демократії і процвітання. До поїздки я не мала такого чіткого переконання, натомість зараз у цьому впевнена.
P.S. Я навмисне намагалась зберегти максимально автентичний стиль розповіді наших мерів, аби вийшли такі собі роздуми українських градоначальників про побачене та почуте в Альянсі. Як нескладно помітити, для деяких з них справжнім відкриттям стало те, як приймаються рішення в Альянсі – коли для схвалення будь-якого з них має бути згода ВСІХ членів. Водночас, стає зрозуміло, що прихильникам НАТО в Україні потрібно більше працювати з такими темами, як нейтралітет України (наскільки це задоволення може дорого обходитись країні, демонструє останнім часом навіть заможна Швеція, дедалі частіше заявляючи про намір вступити до Альянсу).