Публікації

Блог директора ІСП Альони Гетьманчук для “УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ”У нашому офісі продовжують лунати дзвінки та надходити запити з проханням прокоментувати саміт Україна-ЄС. Добре, що цілком протокольний формат традиційних зустрічей, якими, власне, і є саміти Євросоюзу з багатьма країнами світу, претендує в Україні на номінацію якщо не “подія року”, так подія місяця так точно. Це є свідченням того, що Євросоюз домінує якщо не в головах наших доблесних можновладців, так у публічному дискурсі точно.\
Мені теж день саміту і день після нього доводилось провести у Брюсселі. А конкретніше – в стінах Європарламенту, де з нагоди саміту Україна-ЄС відбулись Дні Інституту світової політики – експозиція політичних карикатур на тему асоціацій з Україною та публікацій ІСП з приводу відносин України та Євросоюзу. Таким чином ми хотіли не лише звернути увагу європейських партнерів на те, що Україна – це не Янукович, і не Тимошенко, хоч останню і продовжують називати деякі наші європейські партнери не інакше як Mrs. Ukraine. Своєю акцією ми також добивались того, аби в Брюсселі вкотре пролунав голос українського громадянського суспільства, відданого європейській інтеграції більше, ніж деякі наші колеги в деяких країнах-членах ЄС. Благо, керівництво Євросоюзу, на відміну від керівництва України, більш уважно дослухається до позиції громадянського суспільства та експертної спільноти. От і сьогодні отримала лист-подяку від президента Європарламенту Мартіна Шульца за активні зусилля, які наше громадянське суспільство докладає, щоб промотувати європейський вибір України, і за наше бажання грати активну роль в процесі імплементації Угоди про асоціацію, що, на думку президента ЄП, є критичним в модернізації України. Тепер, головне, щоб до цієї імплементації дійшла справа, бо поки товчемось навколо підписання.

Немає сенсу продовжувати підбивати результати саміту. Поділяю думку, що відповідь на питання, наскільки був успішним саміт, буде дана у Вільнюсі, коли або буде підписана Угода або вона не буде підписана.

Поки що добре, що після Брюсселя, як подейкують, до Януковича дійшло, що європейська інтеграція вимагає координації всередині країни, і що координація під керівництвом Азарова – це профанація, а не координація. Залишається сподіватись, що вже найближчим часом з’явиться людина з достатніми повноваженнями для того, щоб бомбити денно і нощно зі списком вимог Євросоюзу і профільні відомства, і парламент, в яких досі маса людей вважає, що євроінтеграцію мають робити в МЗС або взагалі в представництві України при ЄС, а їхня роль в цьому процесі зводиться до того, щоб з’їздити до Брюсселя або взяти участь в черговому раунді болтології, в який перетворюються їх виступи і заяви на цю тему на різних ток-шоу і переговорах з європейськими колегами. Для більшості з них – зокрема осіб сімейних – Угода про асоціацію, на жаль, залишається позбавленим сенсу набором слів, який незрозуміло як можна трансформувати або в приємні потоки євровалюти або у гарантії безпеки. А більше нічого багатьох з таких типових представників пострадянського розливу в ЄС і не цікавить.

Знаю, що сама постановка питань про умови Євросоюзу для декого у владних кабінетах звучить образливо. І можу спрогнозувати, що цю точку зору – про образу 46-мільйонної країни, про її приниження і навіть шантаж з боку Євросоюзу – зараз будуть активно промотувати наші російські друзі та їх союзники в Україні. Вже доводилось чути від одного представника російського уряду, що такого тиску, який зараз Євросоюз чинить на Україну, виставляючи не тільки умови, а ще й терміни їх виконання, Росія собі навіть уявити не може, не те, що дозволити. Хоча хіба не через формулювання про 6 місяців, впродовж яких України мала вжити всі заходи для початку інтеграції в Митний Союз, зірвався візит Януковича до Москви 19 грудня?

Насправді, умови чи-то рекомендації – це бажання Євросоюзу зберегти обличчя. Мені сподобалась аргументація одного високопоставленого європейського дипломата, який пояснив приблизно таким чином: коли ми вели переговори з Україною з приводу політичної асоціації, таких проблем як вибіркове правосуддя, чи таких порушень на виборах, як були під час парламентських виборах минулого року, не фігурувало. Ці порушення були зафіксовані вже після ухвалення політичного рішення про укладення такої угоди, тому мають бути усунені.

І, в принципі, добре, що ЄС демонструє максималістський підхід, орієнтуючи Україну на виконання всіх вимог. Хоча, очевидно, багато хто і в самому ЄС прекрасно розуміє: виконати за кілька місяців те, що не виконувалось за 20 років, нереально. Відповідно, визначальним аргументом всіх прихильників України в ЄС буде демонстрація з боку української влади, що вона щиро намагається щось робити по зазначеному переліку побажань. А якщо будуть лунати викрики з деяких кабінетів “Да пашлі ані со своімі условіямі”, то те, що якась сорока обов’язково донесе це на хвості найбільш обережним нашим партнерам в ЄС, можна навіть не сумніватись. Дозволю собі парадоксальну думку: деяким країнам в Євросоюзі навіть невигідно, щоб Україна виконала ВСІ умови. Інакше, тоді вона має повне право претендувати вже не на підписання Угоди про асоціацію, а на ціле членство в Євросоюзі.

Проте, особливо хвилюватися Росії не варто – у Брюсселі на рівні Єврокомісії та Європарламенту, можливо, переважно і є бажання робити все можливе для того, щоб Угода про асоціацію була підписана у листопаді у Вільнюсі. Але найбільший камінь спотикання знаходиться не в Брюсселі, а в Берліні. Ще раз – саме від Німеччини сьогодні залежить, чи стане Вільнюс другим Бухарестом для України та її реальної, а не декларативної інтеграції в європейському напрямку, чи ні.

Причому, у ситуації з Бухарестом і ПДЧ для України в НАТО ситуація і то виглядала оптимістичнішою. Тоді Україну підтримувала – активно чи пасивно – більшість країн-членів НАТО. Більше того, фронт противників очолювала Німеччина, а за компанію з нею в перших рядах виступали Франція та Голландія. Тепер інсайдери відносин Україна-ЄС зараховують у табір противників підписання Угоди крім Німеччини, Франції, Голландії, Іспанії, Італії ще й, наприклад, Швецію (спрацьовує персональний фактор Карла Більдта). А “проти” Швеції – це й великий ризик відмінусувати й інших скандинавських сусідів, ту ж Данію, наприклад. У той час, як в таборі лобістів України – тобто країн, які теоретично були б готові підписати Угоду вже сьогодні, перебувають переважно країни Центрально-Східної Європи, з яких найпотужнішою є Польща (підтримують також Словаччина, Чехія, всі Балтійські країни). Нагадаю, що у ситуації з НАТО у рані найпотужнішого лобіста ми мали Сполучених Штатів. Чи є в когось сумніви, хто має більше шансів перемогти в битві Польща і Ко проти Німеччина і Ко?

Тому закотити рукави і працювати сьогодні треба у Берліні. Закінчити з публічними випадами на адресу Німеччини та Меркель особисто, яка, я досі впевнена, ще майже рік тому запропонувала Януковичу найкраще вирішення ситуації з Тимошенко у вигляді її лікування в Німеччині. Це рішення, яке вбиває як мінімум трьох зайців: вирішує питання з вибірковим правосуддям, рятує обличчя Януковича і дає можливість Меркель постати напередодні вересневих виборів у ролі найкрутішого кризового менеджера не тільки у єврозоні, але й на Сході Європи. Припинити публічні наїзди на адресу проросійського лобі в Європі, яке представляє Німеччина. Ну і пояснювати німцям на різних рівнях – політичному, бізнесовому, експертному, для чого не лише Україні потрібна ця Угода та її частина про Зону вільної торгівлі, а для чого вона потрібна НІМЕЧЧИНІ.

Потрібно зробити все можливе, аби Німеччина не на словах, а на справі доказала те, про що тамтешні представники влади говорили українським партнерам після пам’ятного саміту у Бухаресті: “НАТО-ні, ЄС-так”. З німцями можна розмовляти. Як доказ, ексклюзивне інтерв’ю для Інституту світової політики уповноваженого канцлера Меркель з питань Росії Андреаса Шокенхофа, який теж, як і багато експертів в Україні та за її межами, вважає, що 2013 рік – це ключовий рік для України з часів проголошення її незалежності; що питання Митного Союзу для Києва – це не питання блефу; і що тільки європейський вибір може гарантувати суверенітет України та забезпечити її стійкий економічний та соціальний розвиток. Головне, як завжди, щире бажання це робити вже зараз.