Публікації

Повернулась з Праги. Враження від того, як староєвропейці впроваджували в життя формулу «більше ЄС, менше НАТО» вже кілька днів не дають cпокою.Бо виявилось, що насправді Євросоюз не може запропонувати більше. І навряд чи зможе в осяжній перспективі після вікендових заяв Меркель та Саркозі про відсутність сенсу розширювати ЄС взагалі.\
Заяв, які лише пояснюють загострене та майже фанатичне небажання таких країн як Німеччина і Нідерланди вживати в контексті України характеристику “європейська”. І, здається, це небажання лише прогресує. Бо якщо ще напередодні минулорічного саміту Україна-ЄС в Парижі дискусія в Євросоюзі точилась навколо того, аби Україна заслуговувала називатись “європейською державою” (політичний термін), напередодні саміту ЄС в Празі вона вже не могла розраховувати навіть на таке, здавалось би, нікого і ні до нічого не зобов”язуюче географічне поняття як “східно-європейська країна” . “Східно-європейський партнер” – ось як її наразі ідентифікують згідно з підсумковою декларацією празького саміту. І, найцікавіше, на печерських пагорбах радіють навіть цьом, тому що дехто в ЄС хотів нас обізвати в підсумковій декларації саміту просто “східним партнером”.

Так, Україна має право тішити себе думкою (і на Банковій та в МЗСі це, власне, і роблять), що «Східне партнерство» – «це краще, ніж взагалі нічого». І радіти з приводу того, що улюблена формула українських дипломатів – «політична асоціація та економічна інтеграція» – підтверджена і в багатосторонньому форматі, тобто в рамках «Східного партнерства». Відповідно, слугує такою собі підстраховкою на випадок того, якщо у двосторонніх відносинах Брюссель почав би з цієї формули дипломатично з”їжджати.

І Україна може зітхнути з полегшенням, що ми вже перебуваємо не в одній компашці з Марокко чи Лівією, як було в Європейській політиці сусідства, а з Білоруссю чи Вірменією – іншими східними партнерами. А партнерство, яке передбачає рівніправні відносини з ЄС (наші дипломамати навіть в декларацію провели пункт про “спільну відповідальність”), звучить набагато приємніше, аніж європейський сусід. Тим більше, що ми ніколи ним не були: ми були сусідом Євросоюзу.

Україна може тішити своє самолюбство з приводу того, що навіть такі поважні та не особливо лояльні до євросоюзівських амбіцій України представники ЄС як Беніта Ферреро-Вальднер (хто-хто, а вона, подейкують ніколи не бачила Україну в потенційних кандидатах на членство в ЄС, на відміну від того ж Солани чи Баррозу) говорять про Україну як лідера «Східного партнерства». Маленький привід для гордості: організатори празького саміту навіть начебто хотіли, щоб на вечері після завершення події Ющенко від імені всіх країн партнерів виголосив тост, але потім вирішили, що достатньо буде слова лише чеського президента Клауса.

Україна, нарешті, може пишатись, що їй вдалось проштовхнути в підсумкову декларацію пункт про те, що ЄС поважатиме існуючі двосторонні відносини між ЄС і державами-партнерами, але, водночас, в поважних київських кабінетах вже сьогодні вважають, що Євросоюз не особливо поважає такі відносини, коли йдеться, наприклад, про візові питання. Як доказ – у найближчі дні, стверджують співрозмовники “Главреду” в Секретаріаті Президента, має бути оприлюднений Меморандум з приводу виконання Угоди про лібералізацію візового режиму між Україною та ЄС, а також лист Президента України до глави Єврокомісії Баррозу та, можливо, чеського президенства. І якщо в листі Віктор Андрійович буде, за інформацією «Главреду», пояснювати, чому візова угода не працює так, як би хотілось українській стороні (одноразові візи найчастіше видаються навіть тим категоріям, які, за угодою, цілком можуть претендувати і на багаторазові чи безпідставні вимоги великої кількості документів), то в Меморандумі знову міститимуться натяки на можливу захисну реакцію з боку України. Точніше, три реакції. По-перше, запровадження візового збору. По-друге, зменшення терміну перебування європейських гостей в Україні. По-третє – найбільш радикальний крок – реанімація візового режиму.

Візова тема – як ніколи показова. Євросоюзівці різних рівнів не втомлюються запевняти, що кастрована версія того, що залишилось від ініційованого поляками та шведами «Східного партнерства», націлена не на політичне керівництво цих країн, а на їхнє суспільство. Запровадження безвізового режиму для України в короткостроковій перспективі – чим не гарний привід доказати, що так воно і є?

Отож, “Східне партнерство” лише в черговий раз демонструє: справа не в тому, чого для України має бути менше – ЄС чи НАТО. Справа в тому, ще рушійною силою євросоюзівських важковаговиків на сьогодні є страх, який викликає у них все, що знаходиться на Схід від українсько-польського кордону і, на погляд Берліну чи Брюсселя, може в будь-який момент рванути. Звідси й страх подолати психологічний бар”єр – своєрідну червону лінію між європейським та навколоросійським. І Україна своїм безладом та проблемами самоідентифікації лише ускладнює цей процес.

Проте якщо у випадку зі “Східним партнерством” страх виступив рушійною силою, яка після війни в Грузії примусила Саркозі і ще деяких чільників ЄС повірити, що на Румунії та Болгарії Європа не закінчується, й підтримати польсько-шведську ініціативу для Сходу, то у випадку з НАТО цей страх якраз і зупиняє відомі країни від переможної ходи на Схід.

Отож, як “Східне партнерство”, так і інтеграція України в НАТО – це дві речі, котрі безпосередньо пов”язані з безпекою. Євросоюз зайнявся східними сусідами не тому, що оцінив їх по достоїнству чи, тим більше, помітив у них євросоюзівський потенціал, а тому, що переконався під час подій в Грузії та газової війни між Росією та Україною, наскільки ці сусіди небезпечні для його комфортного й спокійного життя.